355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Сергій Ухачевський » Чужа гра » Текст книги (страница 1)
Чужа гра
  • Текст добавлен: 5 октября 2017, 01:30

Текст книги "Чужа гра"


Автор книги: Сергій Ухачевський


Жанр:

   

Боевики


сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 22 страниц)

Сергій Ухачевський
Чужа гра

Автор вдячний усім правоохоронцям, податківцям, працівникам Рахункової палати, народним депутатам, які надали йому значну допомогу під час роботи над романом.

Події, описані в романі, – типові для будь-якого українського полісу. Вони ґрунтуються на достовірних фактах, оперативних даних ГУБОЗу, податкової міліції, судових справах різних років; неопублікованих журналістських напрацюваннях та матеріалах перевірок Рахункової палати України, а також на інформації, отриманій у приватних бесідах з людьми, близькими до владних та правоохоронних структур, прізвища яких не називаються зі зрозумілих причин.

Однак будь-які збіги чи подібності власних назв та характерів є випадковими, оскільки всі герої роману є витвором фантазії автора.



Пролог

Сучасне суспільство зробило спробу заховатися за зовнішній лиск вчинків та понять, закрилося ними як щитом. Ми живемо в оманливих умовностях. Суспільство на видноті говорить про моральні засади, гуманізм, потерпає за знедолених, ганить нуворишів, носить хрестики на шиях, і це називає побожністю. Закони, вигадані для нас, іменує доброчинністю, а блиск золота та діамантів – монетарною політикою. Воно творить себе і пишається цим. Але коли після роботи, мітингів, базарів та магазинів скидає одяг, змиває полиск косметики, залишається сам на сам, то бачить у дзеркалі розбещену, тисячі разів зґвалтовану німфетку з цап’ячими ногами хтивого Сатира… І воістину щасливі ті, хто не ризикнув піддатися духу цього суспільства, духові часу, щасливі ті, що переступали через прірви негараздів, звівши очі до неба. Мабуть, вони там бачили Бога. А ми – боролися, дивлячись під ноги і вчавлювали себе у порох земний. Можливо, вони зглянуться на нас і скажуть за нас молитву до Господа.

Віталій Паньків

«Проміскуїтет»

Вінчання у греко-католицькому храмі відбувалося за всіма канонами. Кортеж весільних машин перекрив автомобільний рух біля церкви. Сержанта ДАІ, який кидався від шофера до шофера зі смугастим кийком, вимагаючи перегнати авта на стоянку, водії ігнорували. Після перемовин із начальством він став на перехресті і спрямував рух машин іншою вулицею.

Вересневий день удався сонячним. Перед церквою чекали своєї черги ще дві пари молодят разом із гостями. Усі вони дедалі частіше зітхали, поглядаючи на годинники. У натовпі вирізнялися роззяви, відверто кримінальні типи, переодягнені правоохоронці.

З вікна будинку навпроти працівники УБОЗу Чорнополя знімали це дійство на відеокамеру. Майор Петро Максимів, помітивши, що молодята та гості вийшли з храму, припав до вічка камери, і наспівуючи мелодію з «Хрещеного батька», повідомив колег:

– У них за оператора режисер каналу «П’ять». Коли буде монтувати фільм, заїдемо на телебачення і зробимо копію.

Старший лейтенант Мирослав Дудник і капітан Микола Земляк готували перекуску і знехотя підтягували мелодію. Максимів поставив на стіл літрову пляшку «Распутіна». Земляк з огидою пересмикнув плечима.

– Конфіскат з ґуральні нареченого, – пояснив майор.

– На весіллі не будуть пити таке пійло, – скривився Дудник.

Колеги сіли за стіл. На вулиці, вітаючи молодят, засигналили автомобілі. Майор підняв чарку і прокоментував:

– Хоч не салютують з автоматів…

– А могли б, – усміхнувся Земляк, демонструючи криві зуби.

– Коли кримінальний авторитет «Анджей» одружується з донькою, заступника голови облдержадміністрації… – пробурмотів Дудник.

– Бог парує, – вирішив Максимів. – Анджей не помилився у виборі, як і пан Гуцул.

Міліціонери дружно зітхнули. Максимів визирнув у вікно.

– Зведене угруповання братків і облдержадміністрації розсілося по машинах і поїхало в «Калину», – в'їдливо повідомив.

– Колись я там повечеряв, – пригадав Земляк, – залишив зарплату за два місяці…

– То що, панове менти, – провівши поглядом весільний кортеж, посміхнувся Максимів, – час випити за їхнє здоров'я?..

1

Ірину збудив довгий телефонний дзвоник. Поки сонно налапувала на ліжку трубку, телефон замовк. Андрія поруч не було. Виповзати із зручного кубельця не хотілося – не виспалася; весілля тільки для гостей розвага, для наречених морока. Коли б знала, що воно таке, то влаштувала б звичайну вечірку…

Ліниво звелася, гукнула Андрія. Ніхто не відповів. У кухні на столі – розпочата пляшка шампанського і попільничка з недопалками, поряд – телефон та записник.

У вітальні під відеокасетами записка: «Ірусю! Виникли проблеми. Прокинешся, передзвони на мобільний. Касету з весіллям без мене не дивися. Цілую». Ірина ображено засопіла й зателефонувала. Проте оператор повідомила: «абонент внє зони дєйствія радіосіґнала». Набрала номер телефону батьків. Трубку взяв молодший брат Василько – п'ятирічний улюбленець.

– Котику, – защебетала, – виспався, моє сонечко? Молодець, гарний хлопчик. Дай трубочку мамі… Мамо, як ви? Як тато?

– Стогне після вчорашнього… Коли будете?

– Андрій зранку кудись поїхав, а мобільний не працює. Як там мої дівчата – виспалися?

– Лікуються з татом коньяком, – невдоволено зітхнула. – Коли вони у Київ?

– Поїдуть зі мною післязавтра.

– Не мала гадки, що у тебе такі подруги, що ці, що однокласниці…

– Сьогодні переберуться до мене.

– Нехай уже… Обов'язково на поправини прийдіть.

– Щойно з'явиться Андрій.

Ірина поклала трубку і подумала, що подруги направду могли б поводитися скромніше.

Походила по будинку, позаглядала у закутки. У хаті пахло свіжою деревиною, фарбою і весільними квітами. Тільки де ж він – її законний чоловік?! Вийшла на вулицю, гукнула охоронців. Один повідомив:

– Шеф сказав, що скоро повернеться. Навіть охорони не брав.

Роздратовано пішла у ванну, звідти надзвонюючи Андрієві, але, схоже, він був за межами міста.

Годинник показував чверть на третю. Вирішила таки переглянути відеозапис весілля.

Ось вони стоять у церкві. Хор хлопчиків співає ангельськими голосами. Плаття нареченої їй до лиця, та й сама нівроку гарненька. Андрій виглядає втомленим, він зосереджений і серйозний. У нього вилицювате чоловіче обличчя, міцна постава.

Вінчальні корони тримають кремезні друзі Андрія; коли в них затекли руки, плечі підставили татові колеги. Братки, котрим надокучило стовбичити за спинами молодих, розійшлися по церкві, накупили релігійних книжечок, і тепер не до ладу хрестилися, ставили товсті свічки святим і побожно цілували ікони. Згодом і це надокучило. Вийшли на вулицю, книжечки роздали охоронцям, закурили і до храму вже не поверталися.

Нарешті священик виголосив останні слова обряду, наречені обмінялися обручками, і натовп полегшено зітхнув.

Потім – фотографування біля пам'ятників, традиційна поїздка містом… Нарешті ресторан. З'явилися депутати обласної та міської рад, гості з Києва, Москви та Дніпропетровська, – братки й урядовці… Обдарувавши молодят, розсілися за окремими столами. Знайомі згуртувалися за інтересами.

Староста оживляв зал побрехеньками, іменитим гостям надавав слово. Невдовзі всі захмеліли, почали співати «Не смачна горілка, не будемо пити, просим молодого, щоб посолодити. Гірко!».

… Після кількох повільних танців, музики втнули рок-н-ролу. Розігріті спиртним, гості почали гоцати, у чоловіків з кишень повилітали мобілки. Тому далі дансингували з ними в руках. Московський гість, пузатий, як пивний дзбанок, нафтовий магнат Володимир Іванович Краснов, натхненно витанцьовував, напевне, замолоду був хорошим танцюрою.

Після другої переміни Краснов вийшов на естраду і, взявши акордеон, завів «Подмосковные вечера». Три п’яних депутати обурилися на кацапську пісню, але староста пошептався з ними, і вони рефлексивно підхопили: «Єслі б зналі ви…».

Братки у вестибюлі набили анашею папіроси, й у залу потік солодкий дим. Не відмовилися пихнути[1]1
   Пихнути – покурити анаші (жарг.).


[Закрыть]
за компанію кілька киян та подруги Ірини. Незабаром дівчата вже цілувалися з братками, верескливо сміялися і за столами напихалися тістечками. Московські братки, схожі на пенсіонерів-доміношників, дистанціювалися від молодняка, пили неспішно, потай нюхали кокаїн.

Місцеві друзі Андрія трималися скромніше. Визивно поводилися тільки брати-близнюки Астаф’єви з ланки Кіркуєва. Старший дружба Ігор Вербний, на прізвисько Князь, кілька разів підходив до Валентина, наказуючи уговтати їх. Той погоджувався, але не робив жодного зауваження. Цей циган тримався на весіллі як господар. Лише коли з ним поговорив Жора Енгельман на прізвисько Ангел, Астаф’єви припинили матюкатися, смалити за столом анашу і чіплятися до гостей з дурними балачками.

… На сцену виплив батько. Добре начаркувався і почав сплітати… Сказав, що тепер їхня сім’я – велика сила, яка буде працювати на благо України, що Андрій скоро стане депутатом; Ірина, коли закінчить університет, зробить кар’єру української Олбрайт. Закликав гостей об’єднати капітали, щоб створити потужний картель, а потім зареєструвати нову партію – «Українську партію економічного розвитку», скорочено УПЕР, що у виборчій гонитві використовуватиме слоган «УПЕРед!». Гості зааплодували. Краснов кинувся до батька, слиняво розцілував, до нього приєднався бізнесмен-депутат Гаркавий з Дніпропетровська. Втрьох, стоячи посеред зали, спочатку обнімалися, потім почали про щось домовлятися…

Танці тривали. Музики заграли польку, сім-сорок, захмелілі гості, танцюючи, налітали на столи, розбили улюблену мамину вазу, в туалеті хтось розтрощив умивальник, зачинився і не міг звідти вийти. Адвокат Ватченко, закрутившись з дружиною в танці, налетів на естраду. Мелодія обірвалася, і музиканти півгодини лагодили апаратуру під невдоволені репліки братків.

«Усе, як у людей», – з досадою подумала Ірина.

Андрій за весільним столом сидів пригнічений. За час весілля він з Іриною майже не розмовляв. Більше говорив з Князем і молодшим дружбою Іваном Смиком. Ірина спілкувалася з дружками – Тетяною та з Оленою. Братика Василька цілували всі гості, братки водили хлопчика за руку по залі, дівчата з ним танцювали.

Потім почалося… За новомодним звичаєм гості взялися переплачувати музикам за право танцювати з нареченою. Кіркуєв запропонував сто доларів, якийсь московський гість – тисячу, дніпропетровський – півтори, молодший брат Князя Анатолій – дві, митний чин – дві триста. Тоді Кіркуєв виклав дві з половиною і виграв право на танок. Заплатив, запросив Ірину на вальс. Під час танцю кілька разів повторив, що Анджею пощастило.

Наступні торги були скромнішими – від двох сотень до восьмисот доларів. Ірині довелося протанцювати не менше як п'ятнадцять танців – і з бандитами, і з депутатами, і з бізнесменами. Потім на прохання батька запросила спочатку голову облдержадміністрації, потім Краснова і Гаркавого. Усі троє ледь перебирали ногами, були спітнілі, п’яні й твердили, що Ірина завжди може розраховувати на їхню допомогу.

В скорім часі гості перестали слухати старосту. В одному кутку співали стрілецьких та весільних пісень місцеві, в іншому наддніпрянці – «Ой, хмелю ж, мій хмелю», «Добрий вечір, дівчино», московити завели «Рябину-рябинушку» і незмінні «Подмосковные вечера».

… Нарешті весілля підійшло до завершення – обряду одягання хустки. Свекруха награно жорстко повисмикувала із зачіски молодої шпильки, запнула хустиною, чмокнула в губи і сказала: «Файна молодичка!» Потім, за традицією, наречена провальсувала зі свекром, двоюрідними братами Андрія, обдарувала їх, і лише тоді поїхали додому…

Дорогою Андрій міцно обняв її, наказав у машині вимкнути камеру і промовив: «Слава Богу, все закінчилося добре».

Зашипіли колонки телевізора. Ірина глянула на годинник – шістнадцята. Без особливого бажання зателефонувала свекрусі, видавила з себе: «Мамо… До вас Андрій не телефонував?» На що Марина Григорівна із сарказмом відповіла:

– Ні, донечко. Вже запропав? Коли він заспокоїться?!

– Ви до ресторану підете?

– Та ні, завтра на роботу, я так стомилася.

Свекруха не полюбила Ірину від першого знайомства. Хоча важко сказати, кого вона любила – із сином сварилася, чоловік через її вдачу мав три інфаркти. А ґудзя знаходила на рівному місці. Коло її інтересів було обмежене роботою в школі, ліжком і телесеріалами.

З поправин прийшли подруги, веселі, п’яненькі однокласниці Тетяна й Оленка – вчорашні дружки, киянки Ольга й товстуха Інна.

– Усі цікавилися, чому немає молодят, – повідомила Ольга – рудоволоса, синьоока красуня, трішки лесбійка.

– Не знаю, що й думати, – куди він подівся?! – Ірина роздратовано набрала номер чоловіка.

Андрій узяв трубку: «Іринко, я скоро…», та враз сигнал обірвався. Знову зателефонувала – зв’язку не було. Але від душі відлягло, настрій покращився.

Інна була оптимісткою:

– Учора, коли танцювала з Жорою, сказав, що у них сьогодні якась зустріч…

Ірина знов увімкнула касету із записом весілля, поставила на стіл солодощі, спиртне. Тетяна пила лише шампанське, Оленка хвацько розкоркувала пляшку. Інна налила коньяк.

– Тепер ти маєш усе: квартиру в Києві, чоловіка, скоро станеш дипломованим перекладачем, – виголосила: – Нехай тобі життя стелиться під ноги й надалі!

– Як шлюбна ніч? – поцікавилася Ольга.

– Як ніколи, – усміхнулася Ірина, – попадали й поснули, наче вбиті. Не робіть таких весіль. Скромно, чоловік на п’ятдесят найближчих родичів і друзів.

– Якби це залежало від нас, – зітхнула Тетяна. Невдовзі вона мала брати шлюб із Князем. – Ігор планує весілля на двісті осіб…

– Ці нові українці! – зареготала Оленка. – Я, мабуть, не скоро заміж вийду. Роман не поспішає… Позавчора так напився, що не спромігся прийти на весілля. Цілісінький день похмелявся зі своїми друзями.

– Журналісти всі пияки, – узагальнила Ірина, – покинь його.

– Люблю його, дівки, – зітхнула Оленка.

Інна налила коньяк і попросила серйознішої закуски.

– З такою комплекцією ти б утрималася, – підколола Ольга.

– Османчик сказав, щоб я не худла, бо перестане любити!

– Забере тебе у свій гарем, закриє в чотирьох стінах, і через кілька років станеш як бочка, – вирішила Ольга.

– На Кіпрі немає гаремів.

Ірина принесла закуски, Інна задоволено посміхнулася.

– За тебе, колєжанко, – промовила Оленка, – дай Боже тобі щастя, і щоб Андрій більше ніколи не зникав!

2

На поправинах було нудно. Гості, що вчора заприязнилися, сьогодні не впізнавали одне одного. Краснов приїхав першим і вдвох з охоронцем випив літрову пляшку рому. Дочекавшись приходу Гуцула, подякував, тричі слиняво розцілував і поїхав в аеропорт.

Гаркавий на горілку дивитися не міг, посидів, покопирсав виделкою в тарілці, підвівся і теж попрощався з господарем. «Вельмишановні» гості довго не сиділи, дякували й ішли геть. Залишився другий ешелон – друзі Андрія, окремі чиновники та депутати облради. Музикантів сьогодні не запрошували, грав магнітофон, і мало хто танцював.

Кіркуєв тримався, наче минулого дня й не пив. У Астаф’євих пики спухли, їх мучило похмілля.

– Вчера капитально лоханулся, – вирішив Валентин, – две с половиной штуки заплатил лабухам, чтобы потанцевать с козой!

– Вони неплохо заробили, – погодився Мишко, кінчик його довгого носа рухався у такт з губами.

– Я одним глазом пощитав, – підтримав Сашко, – штук вісім.

– Прикидаете, сколько бабок они лупят? – замислився Валентин. – Быстренько берите троих быков – и к рукоблудителю группы. Скажите, что они попали на восемь штук… Моих пять – остальное ваше.

Астаф’єви кинулися виконувати. Валентин, нудьгуючи, підсів за стіл до московських крутих гостей. Вони втрьох сиділи, як засватані, випивали мало і майже не розмовляли.

– Присядь, браток, – запросив пикатий тип на прізвисько Звір. – Не знаешь, чë Анджея нету?

– Понятия не имею.

– А ты куда своих пацанов заслал? – поцікавився Сич.

– Пусть не расслабляются, – усміхнувся. – Курнем, у меня хороший «план»?

– За здоровье молодых можно и курнуть, – усміхнувся Паша Московський.

Гості задиміли, пускаючи по колу папіросу, випили по чарці, але особливого бажання розмовляти з Циганом не мали, тим паче, що він почав нарікати на Андрія, мовляв, з його боку негарно зникати… Самого ж дратувало, що Анджей не попередив і не взяв його зі собою. Раніше такого не траплялося.

Останнім часом Андрій віддавав перевагу бізнесу. Набутий роками авторитет у певних колах тепер працював на нього. У минулому залишилися «наїзди», «розборки», «стрілки»; стосунки між бандитами спростилися до вирішення справ по телефону. Але лишилося доволі брудної роботи – конкуренти, боржники, яких треба вишукувати по цілому світі, або ж ті, хто пхає носа у чужі справи. Вони – це турбота Валентина…

Кіркуєв налив повну чарку горілки і випив. Йому не подобалося його власне становище, ставлення до нього Князя, Ангела, Смика… Навіть Андрій останнім часом почав віддаляти від себе. Це тільки у фільмах про італійську мафію посада ката почесна, направду катів мало хто поважає. Їм, бізнесменам, які на крок ближче підійшли до влади, не хочеться почуватися пов’язаними з виконавцями брудної роботи.

Валентин глянув на годинника. Треба йти. Вже й гості почали розходитися… Та враз до зали із сяючою посмішкою ввалився Андрій з друзями, всі у спортивних костюмах.

– Дайте мені мобілку! – вигукнув. – У моєї розрядився акумулятор!

Подзвонив Ірині і сказав, що зараз за нею приїде машина. Гості пожвавішали. Валентин начепив на обличчя посмішку, підійшов до Андрія, обняв і тихо запитав, що сталося. Той упівголоса відповів: «Князя поранено в руку, наша тачка – решето, порятували бронежилети». – «Чому ти мені не сказав?!» – «Не уявляв, що так закінчиться… Бігом бери дві машини, шуруй за Ірою і вези сюди. Збери всіх своїх, людей Князя, організуй охорону… Де Астаф’єви?.. Для них є робота…»

Валентин кивнув. Андрій підійшов до москвичів.

– Можете залишитися ще на два дні? – запитав. – Закінчимо нашу справу. Я сьогодні закрив питання.

– Нам сподобалось ваше містечко, – відповів Паша, – чому б не залишитися?

Андрій полегшено посміхнувся, підійшов до тестя:

– Тату, до післязавтра конче потрібно вирішити справу, мова більш як про півмільйона доларів.

– Гаразд… А сьогодні сідай уже до столу.

– Відійду на хвильку, поки Ірини немає.

Пішов у комору, де Ангел невміло перев’язував руку Ігореві.

– Як ти? – поцікавився.

– Поїду до лікаря, підремонтує, – спробував пожартувати.

– Ми вціліли дивом, – передихнув Ангел. – Але й влетіли капітально. Як будемо викручуватися?

– Як завжди, – сердито сказав Князь. – Я цим псам я не подарую! Добре, що взяв гранату…

– Через півобласті пішки! – істерично зареготав Андрій. – У день весілля! На сьогодні забуваємо, я наказав Кірі організувати охорону.

– Даремно йому довіряєш, – зауважив Ангел, – слизький циганюра.

– Поки що все під контролем, – запевнив Андрій.

За півгодини приїхала дружина. Молодята зустрілися у центрі зали, Андрій поцілував її довгим пристрасним поцілунком під заохочувальні оплески гостей. Свято тривало.

Ірина, сідаючи за стіл, тихо попросила Андрія:

– Пообіцяй, що це було востаннє.

– Обіцяю, кохана.

3

Вранці Андрій був на роботі у тестя. Той сам зварив каву, поставив коньяк і запитально глянув на зятя.

– Наша фірма отримала з Угорщини вісім тисяч тонн спирту, – сказав Андрій. – За паперами – дизпаливо для залізниці. Треба легалізувати спирт, отримати ліцензії і перегнати в Росію.

– А як ви закриєте кінці з соляркою?

– То ж воно і є… Маємо угоду на поставку дизпалива залізниці. А наші партнери нас підставили. Учора через них запізнився.

– Я маю резерв, призначений для збору цукрового буряку, але його замало, хоча колгоспи завжди викручувалися… Захочуть мати цукор – зберуть. Можемо передати вам на зберігання солярку до майбутньої посівної. А ліцензію отримаєте.

– Бажано сьогодні.

– Швидке вирішення питань вимагає швидких грошей. Доведеться викласти не менше сорока тисяч доларів – митникам, податківцям і про шефа не забути, – показав пальцем угору.

– Ми на церкву перегнали техніку.

– Не про Того шефа. Мого безпосереднього – Теодора Даниловича!

– Для Швеця зажирно! Він пайовик у цій справі!

– Не для себе бере.

– Утім, про що ми говоримо? – стенув плечима Андрій. – На літрі спирту будемо мати вісім центів, це понад шістсот тисяч. Якщо ж візьмемо спиртом і зробимо горілку – не менше восьмисот чистими. Ваші, як завжди, вісімнадцять відсотків.

– Маєш не забути про нашого заступника з економічних питань! – зареготав Гуцул. – Без нього ми нічого не вирішимо!

– Знову написав якусь книжечку? – здогадався Андрій.

– Так, і треба допомогти видати.

– Яка ж творча людина! За рік видав п'ять книжок – і вірші, і спогади, і економічні розробки! Навіть казочки, писані напевне для недоумків…

– Скоро буду мати бібліотеку творів Завади. Він їх дарує по десять разів, одне й те саме.

– Можу зорганізувати йому п'ятитомник зі збірником промов, які виголосив з часів Льодового побоїща.

Родичі випили коньяку. Василь Васильович закусив обкомівським бутербродом – сир із лимоном – і сказав:

– Маю до тебе прохання теж… Потрібна застава під кредит на півмільйона доларів.

– А хіба в області ще є організації, які мають таке майно?

– Є автоколона… потужний парк. Область наступного року хоче купити нові комбайни в Німеччині… Маємо начальству показати, що крім недоліків є у нас і доліки. Але директор автопарку заявив, що не збирається з нами мати справ.

– А хто бере кредит?

– «Колос».

– Фірма товариша Кравченка… Відколи ви маєте справи з комуняками? По ньому прокуратура плаче кревними сльозами.

– У нього покровителі у Верховній Раді…

– І який вам зиск?

– Ремонт… Востаннє його робили за блаженної пам'яті першого секретаря. Глянь, які меблі дісталися від них у спадок!

– Комуняка зробить послугу патріотам – ремонт, як спокуту за гріхи попередників! Геніально. Гаразд, мої хлопчаки поговорять з директором. Як його?.. Морквина?

– Петрушка… Ще таке… Тобі варто відмежуватися від того сміття, що було на весіллі. Смалили, нюхали…

– Ваші колеги теж… Обригали туалети, в підсобці трахали дівок… Рахунок: один – один.

– Є традиції, порядок, коли одні можуть собі дозволити зайве, інші – ні. Тим паче – алкоголь і наркотики…

– Дискримінація, – посміхнувся Андрій. – Зрозумійте: ваш бізнес тримається на ділових людях, а мій – на крутих. Ви користувалися моїми послугами, а я вашими. Вказувати хлопцям як себе поводити на моєму весіллі я не мав права.

Гуцул розвів руками, мовляв, роби, як знаєш.

– До речі, тату, може досить переганяти пальне з Росії від Краснова в Україну через Угорщину. Ми на цьому втрачаємо. Поки тривала енергетична криза, можна було заробляти два долари на тонні – набігали кругленькі суми. А що як створити спільне підприємство? Без зайвих витрат скуповувати у себе ж пальне, а гроші переганяти на Захід. Таким СП можна влаштувати пільгове оподаткування… Заодно зіб’ємо ціну на пальне у регіоні.

– Хороша ідея, – погодився тесть, – тільки з Києвом буде складно порозумітися… Тут їхні гроші.

– Можемо працювати паралельно. Поки дорогами їздять машини, для всіх вистачить роботи і грошей.

– Ризиковано змінювати налагоджену схему.

– У Чорнополі на нас ніхто не посміє й гавкнути. Та й не обов’язково київським усе знати.

Постукала секретарка і зазирнула до кабінету.

– Зі спілки політв’язнів та репресованих, – повідомила, – їм призначено.

– Скажіть, щоб почекали, маю термінову нараду!

Гуцул невдоволено закотив очі:

– Як вони мене дістали, то приміщення їм дай, то меблі, то фінансуй, то запрошують на якісь свої заходи. І я повинен іти, слухати старечий маразм, обіцяти гроші. І коли б тільки ці приходили! Розвелося зараз! Старе, за ним грабарі з лопатами шукають! Ні, лізе сюди, каже, що вболіває за Україну, скаржиться на злидні! Хіба я їм пенсію виплачую?! Колись наказав ліфт відключити після дев’ятої години, то ці старпери приперлися на восьмий поверх пішки! Альпіністи! Якби не вибори на носі…

На фірмі Андрія чекали Ангел з Князем. У Ігоря рука в гіпсі.

– Можеш узяти відпустку і поїхати кудись до Європи, – запропонував йому Андрій.

– В Альпи, – підколов Ангел, – кататися на лижах.

– Роботи повно, – відмахнувся Ігор. – Що каже твій тесть?

– Допоможе… Треба вибити з Петрушки заставу під кредит.

– З нашого боку це недобре: ми користувалися його автопарком як хотіли, – зауважив Ангел. – А такі кредити беруть не для того, щоб повертати.

– Швець теж на дурняк брав у Петрушки машини, – усміхнувся Андрій, – і з чистою совістю витирає об нього ноги… Тепер до наших справ. Завтра треба Астаф’євих відіслати до Києва.

– До речі, знаєш, що вони встругнули? – згадав Ангел. – Забрали гроші у весільних музик!

Андрій вилаявся:

– І що з виродками робити?!

– Найцікавіше, що це була ідея Кіркуєва, – накручував Ангел.

– Завжди мене підводить. Сьогодні з ним поговорю.

– Ці твої балачки нічим не закінчуються, – не вгавав Жора. – Те, що Валентин колись врятував тобі життя і виконує брудну роботу, – не причина, щоб все йому пробачати.

Андрій знервовано глянув на Ангела і відрізав:

– Залиш мені вирішувати, що робити.

Ігор лише зітхнув, з розумінням глянувши на Юрка.

– Погано, що ти не прислухаєшся до наших думок, – пробурмотів Ангел.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю