Текст книги "Чужа гра"

Автор книги: Сергій Ухачевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 22 страниц)

45

Останніми роками Київ став схожим на величезний базар. Торгували всюди – з рук, з ніг, з асфальту, на кожному перехресті, біля магазинів, кіосків, у переходах. Максиміва це обурювало, часто ставав свідком, як постові міліціонери збирають з торгуючого люду данину за місце. Із розмов з торговцями дізнався, що ці менти деруть гроші навіть з жебраків, вирішують спірні питання між продавцями, надають місця своїм і женуть чужих. Намагався звертати на це увагу керівництва, але тим було байдуже.

У державі взагалі діялося щось не те. Великі злочинні угруповання почали зникати, але все лишалося без змін. Авторитети стали бізнесменами, хоч їхній бізнес, як і мораль, були протизаконними. Правоохоронні органи плели інтриги і входили в бізнесові схеми ОЗУ. Потроху почали дахувати вотчини бандитів. Куди не кинеш оком – у серйозних організаціях співзасновником або директором мент чи гебіст. Підприємці на постійному зв'язку у ментів, яким і воздається твердою валютою.

Розмови молодої генерації правоохоронців нагадували «мурчание по понятиям». Пальці віялом, мобілки, на зап'ястях та шиях золоті ланцюги, як ошийники. Особливо це стосувалося правоохоронних структур, що відстежували роботу фінансових організацій та «боролися» з контрабандою. Невдовзі багато банків, телекомпаній, ринків опинилися в їхніх руках. Боровицькі були на коні.

У МВС залишилося мало професіоналів, відданих своїй справі. До зірочок на погонах допхалися випадкові люди, кар'єристи, рвачі. Данченко з цього приводу сказав: «У дев'яносто третьому році, щойно наша служба почала створюватися, за один день можна було зліквідувати всі ОЗУ України. Але начальству було не вигідно – їх купили. Стоси матеріалів, що ми зібрали проти них, могли кинути їх на довгі роки на нари. Ми працювали майже в підпіллі, а справи, які передавали у прокуратури та суди, розвалювалися, закривалися».

Якось, повернувшись додому, Максимів ліг одягнений на ліжко і, димлячи сигаретою, порожніми очима дивився у стелю. Після повернення з Чорнополя впав у депресію. Києвом прокотилася серія вбивств, що були тісно пов'язані з чорнопільськими справами. Важко усвідомлювати свою причетність до загибелі тих людей. Шкода Калача, якого знав з дитинства. Остання розмова з ним привела до порозуміння. Сашко розповідав про схеми реалізації лівої горілки:

– Лівий спирт, офіційні документи, які потім спалюють, домовленість з усіма службами, які можуть нас перепинити дорогою. Іноді вантажі супроводжували самі менти. На базарі своя кухня, податкова туди пхається, лише коли платять мало, або коли є замовлення. Робота налагоджена тонко, всі контролюючі комітети знають куди і коли йти, щоб «розвінчати». Їх наводять на неліквідний товар… Подивіться, з якими мобілками ходять, як одягаються і на яких їздять машинах.

– А спирт до вас яким чином надходить?

– Здебільшого угорський або американський. Постачання спирту забезпечував виключно Андрій.

– І які денні прибутки?

– Близько вісімдесяти тисяч доларів чистими.

Максимів, пригадуючи Калача, його дитячі очі, розчулився.

Гадки не мав, що заходи проти Анджея, виллються у такий фінал. Можна було зупинити Сліпого, але не зупинив, гадав, обійдеться меншими втратами. Але перемогло абсолютне зло. Втім, не все погано з професійної точки зору. Робота дає наслідки. Людей шкода. Але кожен обирає свій шлях. І бандити, і менти.

Згадалися слова одного колеги за пляшкою, коли чоловіча розмова перейшла в одкровення:

– Ми припустилися помилки… Підприємці почали купувати ментів. Був випадок, коли на презентацію казино запросили двох наших чинів і дали зіграти в рулетку. І вони виграли – фішки згребли в кашкет і, помінявши у касі на бакси, пішли задоволені. Все було зафіксовано на відеокамеру, були свідки їхньої продажності. Дехто намагався порушити кримінальну справу, але згори прозвучало: «Міліція теж має право на посмішку Фортуни!»

І менти так взяли Фортуну до рук, що у неї застигла сардонічна посмішка на обличчі.

Наша помилка, що дали можливість «гремлінам» і «гоблінам» опанувати нішу в політичному бомонді країни. Ці люди спочатку були посередниками між злочинним світом та владними структурами. Щойно бандити відійшли на задній план, а старих урядовців усунули від влади, їхнє місце зайняли виродки. Це ми їх зробили людьми!

Ким би зараз був Кірцун?.. Торгував би сантехнікою на «Юності»! Тепер він – влада, сила! Для нас творить закони! А коли в кулуарах іде обговорення якогось закону, там не звучить: «чи вигідно це народу», там кажуть: «А що я з цього буду мати»?

Якось я з цим чудом проводив довірчу бесіду, він тоді був ніким. Питаю: ви накрадете, повідкриваєте банки, заводи, розгорнете виробництва, але підростуть нові бандити і почнуть полювати за вашими капіталами. Ви ж торуєте їм дорогу! Він сказав: «До того часу приймемо такі закони, дамо такі повноваження міліції, що будь-який бандит побоїться навіть косо глянути у наш бік»!

… Тепер на Максиміві висіла ще справа з «Либіддю». Він підвів Лисака, який просив поки не чіпати угруповання Анджея. Укрмайно погодилося продати TNT державний пакет акцій готельного комплексу на некомерційній основі, тобто за безцінь. Афера проходила на очах влади, але ніхто не зважав. Данченко пробував підключити мас медіа, але власники видань, дізнавшись, чиї інтереси можуть зачепити, вирішили не спокушати долю.

Красовскі, запропонувавши примирення директору готелю, подарував пляшку рому. Завбачливий керуючий відніс її на експертизу, там знайшли грам героїну. Нагла смерть від зупинки серця спіткала б здорову людину, якби випила чарку цього диявольського коктейлю.

У столиці плетиво кримінальних інтриг сягнуло вищої межі, а організована злочинність відступила на задній план і перестала бути тим, чим їй належало бути. Кримінал одягнув білі сорочки, модні краватки, ділові костюми і опинився біля державного корита.

Існували тисячі схем, за якими відмивали гроші брудні діляги від політики, чиновники. Ці ж люди, виступаючи по телебаченню, говорили про моральні засади, про державотворення і про боротьбу з корупцією. Хтось їм вірив… Наступні вибори обіцяли бути найбрутальнішими і найбезсоромнішими в історії України. Закон перестав бути законом, лише знаряддям у руках політичних трюкачів. Газетні видання, телевізійні канали заангажовані – куплені і продані. Кругова порука і чиновницька сваволя пов'язали Україну по руках і ногах, затягнули зашморг на шиї совісті.

Міркуючи про це, Максимів довго не міг заснути. Від курива нудило. Сон минув. Вирішив, що слід випити, аби заснути. Але гомінливу гуртожитку ніч розірвав дзвоник мобільника.

– Спиш? – п'яненький голос Лисака. – Виходи, є розмова.

– Яка розмова?

– Ділова. Інформація є!

Знехотя звівся з ліжка і вийшов. Антон чекав його біля світлої «Тойоти» у довгому плащі. Пасок волочився по мокрому асфальті. Радо підбіг до земляка, привітався і тихцем у ніс повідомив:

– З тобою хоче поговорити Левчук.

– Про що мені з ним говорити?

– Готель. Ми маємо його відстояти, і не є питань.

– Не маю права з ним зустрічатися. Якщо на роботі дізнаються, наступного дня опинюся на вулиці.

Лисак трохи протверезів на свіжому повітрі:

– Він припер до стінки Боровицького. «Всесвіт» побив горшки з Кірцуном, і не є питань. Тепер маємо ще одного союзника.

– Таких союзників треба ставити у чергу і вішати на Хрещатику.

– Прийде час, повісимо. Зараз маєш з ним зустрітися. Отримаєш свідчення по готелю і всі розклади. Завтра можна порушувати справу. Оціни мене…

Максимів зітхнув. Красовскі вже затримували і намагалися депортувати, але скоро звільняли, чемно просячи вибачення, – включались високі зв'язки Кірцуна. Доводилося їхати.

– Що ти зі мною робиш? – зітхнув Максимів, сівши в машину. Лисак примостився поряд, витягуючи з кишені недопиту пляшку пива. Напідпитку поводив себе, як босяк.

Зустріч з Боровицьким була спонтанною. Відзначали день народження Левчука у банкетній залі. На цей захід запросили колишніх працівників СБУ, депутатів, бізнесменів та банкірів. Після танцюльок зовнішній лиск з гостей спав. Розділилися на групи за інтересами. В компанії Левчука зачепили тему «Либіді» – час підпирав.

Охороні наказали привести Боровицького. Лисак визвався поїхати за Максимівим.

Охоронці провели його у задній кабінет. Тут теж був накритий стіл. Максимів почувався не затишно. Антон, наливаючи пиво у кухоль, вказівним пальцем час від часу багатозначно кивав і супив брови.

Прийшов Левчук, привітався за руку і сів навпроти гостя. Мав імпозантний вигляд, змолоду, певне, крутив голови дівкам. Сьогодні випив чимало, але говорив розважливо – чекістський досвід:

– Зараз тут буде Боровицький. Ми показали йому, як його використовує Кірцун і як дурить; провели зйомку сексуальних оргій, які влаштовували на дачі Деметраша відомі особи, у тому числі пан Швець. Коли Боровицький переглянув ті кадри, впав на коліна і благав, щоб вони не потрапили дружині на очі.

Після цього «Всесвіт» перестав фінансувати аферу. Потім примусили повій написати заяву на Красовскі за зґвалтування у збоченій формі. Коли потрапить у СІЗО, дізнається, що таке громадянська справедливість. З цим можна порушувати кримінальну справу, або запропонувати добровільно виїхати з України.

– Я казав – не є питань, – озвався Лисак.

Левчук дружньо посміхнувся до нього і продовжив:

– Також Боровицький розкрив схеми відмивання капіталів, що проводив Мойша не без допомоги «гремлінів» через «Всесвіт». Інформація оперативного характеру, але ви зможете її використати. А ще отримаєте дані щодо Сліпого. Коли закінчите розмову, охоронці відвезуть Боровицького, а ви приєднуйтеся до нас.

– Моя посада…

– Тоді працюйте, – сказав, коли зайшов колишній убозівець.

Максимів залишився наодинці з Боровицьким. Його щойно витягли з ліжка ще п'яного, і тепер дивився на світ червоними як у кролика очима. Буркнувши: «Дістали всі», потягнувся за пивом. Але те, що розповів далі…

Інформація, отримана від нього, дозволила порушити кримінальні справи проти «гремлінів», що хоч не дійшли до суду, але вибили їх з колії і не дозволили Молдовану висунути свою кандидатуру на президентські вибори.

А на початку квітня 1998 року Красовскі спішно виїхав до Сполучених Штатів. Кірцун вирішив за краще облишити зазіхання на «Либідь», сказавши: «С етім «Лєблядьом» больше головной болі, чєм прибилєй».

46

Валентин їхав до Москви поїздом. Хотілося відпочити від справ. З ним – Астаф'єви. Учора перепили і сьогодні похмелялися. Цим кретинам аби день прожити і кишені набити грішми. Проте працювали добре: у перші дні перевороту примусили переписати частки в основних фірмах, що належали колись компанії Андрія, на Кіркуєва. І допомогли розставити своїх директорів в інших підприємствах.

На це вистачило тижня. Ніхто зі сторонніх і не второпав, що сталося. Земляк кинувся розбиратися в ситуації, коли було пізно. Відбувся насильницький перехід влади в місті від одного бандита до іншого. Лишалося переконати колишніх соратників Анджея стати на бік переможця.

– У Ірки, навєрно, дєнєг кури не клюють, – раптом сказав Сашко. – Ви прикиньте, скільки бабок загріб її батяня і Андрюха.

– Вона тіки за квартіру родаків получить тисяч двадцять п'ять, – погодився Мишко, – а у мене однокомнатна хібара! Нада якось з тієї дури скачати бабки.

– Да! – погодився Сашко. – Вона мотається на «джипі», а я їжжу на «беемве»!

– Не помешало б, – неохоче погодився Валентин. Він симпатизував Ірині.

Проте зараз не це було головним. Треба налагоджувати зв’язки… Мойша не поспішав довірятися Кіркуєву, якого знав мало. Сліпий, покінчивши з конкурентами, охолов до Валентина, якого раніше називав «браткою». Вибору не було. Треба прогинатися під Сліпого, справно платити данину і робити, що накажуть. Єдине, чого досяг, – кримінальної влади в Чорнополі; на більше й не розраховував.

Астаф’єви пішли у вагон-ресторан за наступною пляшкою. Минуло півгодини, а вони чомусь не поверталися. Знав, що за близнюками золоті верби ростуть. Пішов їх шукати. З’ясувалося, що брати затіяли в ресторані розборки, когось відлупцювали, побили посуд і з’ясовували стосунки з побитими. Директор ресторану розгубився. Потерпілі були державними службовцями, що їхали у відрядження до Москви, і вказували офіціантам, як себе поводити, які стелити скатертини і як подавати на стіл. Погрожували всіх звільнити. Близнюки, що стали свідком цього, обізвали нахаб «козлами» та «підерами». Ті з гонором витягнули синенькі книжечки і заявили:

– Если не возьмете слова назад, на следующей станции вас высадят. В КПЗ будете козлить.

Братам тільки того треба було – накинулися з кулаками на нахаб і так віддухопелили, що на обличчя було страшно дивитися. Відвідувачі ресторану були на стороні Астаф’євих. Тепер брати повчали їх:

– Ви, пока при кориті, жріть, но не гадьте іншим…

Побиті стояли перед близнюками і мали жалюгідний вигляд.

– Ви ніхто, – продовжував Мишко, – так будьте людьмі, чєво до трудяг прицепіліся? Ідіть у Верховную Раду, наводітє там порядки. Народ сидить на декохті, а ви тут аристократов корчітє.

– Да, – підтримав Сашко. – Бабок много заімєлі? Так січяс с нами подєлітєсь…

На цій пафосній ноті надійшов Кіркуєв. Оцінивши ситуацію, подивився на побитих і тихцем наказав братам зібрати речі, щоб на наступній станції вийти.

– У людей немає мізків, – охоче заговорив до чиновників. – Там де вони, ніхто не може заявляти права.

Всі троє були віком до сорока років. Заглядали в рота Кіркуєву, ніби він вирішував їхні долі.

Зрозуміло, вони повідомлять міліцію про інцидент – з роз’юшеними фізіономіями потикатися у Москву немає сенсу, а перед начальством відзвітуватися треба.

– В общем так, мужики, – вирішив Валентин, – сейчас вы пойдете к себе, я – к себе, и забудем о случившемся…

Повернувшись, Кіркуєв нагримав на близнюків і наказав вистрибувати з поїзда, не чекаючи станцію.

– А ти? – розгублено запитав Мишко.

– Буду отдуваться за вас, дебилов!

Справді, на наступній станції до купе ввірвалося четверо спецназівців, накинулися на Валентина, скрутили руки. Надійшли три побитих чиновники. «Він»? – запитали у них.

– Він і ще двоє близнюків.

– Где они? – грізно запитав один зі спецназівців і вдарив Валентина кулаком по печінці.

– Когда я пришел из ресторана, их уже не было!

Потерпілі почали у коридорі щось пояснювати правоохоронцям. Валентин почув, що вони згодні написати заяви. Тому його взяли під руки і вивели з поїзда.

– Дай сделать звонок, – тихцем попросив спецназівця, – даю штуку баксов, у меня в кармане мобильник.

– Мы тут смотрим друг за другом… Нельзя.

– За что меня взяли?!

– За нарушение общественного порядка, – охоче пояснив старший. – Сейчас узнаем, что ты за птица, «откатаем» пальчики, может ты в розыске… Потом проверим твою причастность к преступным формированиям, и – готовое дело.

– Сколько? – коротко запитав Валентин.

– У тебя нет таких денег, мальчик…

Так Валентин опинився в ІТУ. У нього відібрали цінні речі, шнурівки від черевиків, ремінь і кинули у камеру, вщерть забиту арештантами. Валентин, опинившись в обєзьянніку, наче наштовхнувся на стіну смороду. Година пізня, по камері котиться хропіння затриманих. Такого сюжетного повороту не очікував.

… Просидів у камері тиждень. Щодня писав скарги, виховував по понятіям співкамерників, – розважався, як міг. Коли виходив один із затриманих, попросив зателефонувати в Чорнопіль за кількома номерами і розповісти, що з ним трапилося.

Наступного дня в Ніжині був адвокат, якого надіслав Сліпий. Ще через три дні Кіркуєв, схудлий, наскрізь просмерділий камерою, вийшов з ІТУ; зустрічали Астаф’єви з набурмосеними пиками…

Про цей епізод, мабуть, не варто було розповідати, але… Ірина та Тетяна устигли завершити майнові справи і виїхати з Чорнополя. Тетяна приєдналася до чоловіка в Скоп’є, а Ірина, перевізши батьків Андрія до Києва, готувалася виїхати до Німеччини.

Валентин помандрував далі в Москву. Сєнцов зустрів його як дорогого друга. Зізнався, що покінчив із сектантством, і що віра обійшлася йому у двісті тисяч доларів. «Брат Ієзекіїль», заробивши на пастві півтора мільйона баксів, дав драла. Тепер його по цілому світі шукають братки.

– А ми вже тебе поховали, – зізнався Ігор.

– Я живучий. Організовуй дівок, бо десять днів на нарах – не для мого тендітного організму….

– Спочатку справи, – вирішив Сєнцов. – Наш хазяїн, – підняв палець угору, – хоче підтримати у вашому регіоні червоних.

– Я не пхаюся до політики, – скривився Валентин.

– Тебе ніхто й не просить. Замість кидати в общак, будеш цими грішми підтримувати червоних, ми дамо потрібні адреси.

– Це щось нове, – здивувався. – А що скаже Сліпий?

– З ним домовлено. Особливо нас цікавить Львів.

– Там мало комуняк, загальної політики вони не роблять…

– Треба, щоб робили! І нехай з їхніх уст звучить заклик до об'єднання з Росією.

– Ага, – здогадався Валентин. – А в червоних областях ви підтримаєте нациків, щоб продовжувалася колотнеча…

– Вам, хохлам, цього не позичати, завжди чубитеся. Га-га!

– Я циган…

– Твій батько хохол…

– Що це ти заговорив про мого батька? – зачепило Валентина.

– Хочеш, щоб все відразу й виклав?

– Коли почав, говори. Копався в моєму минулому?

– Ідея Нарочицького, – розплився посмішкою Чингізхана. – Здавалося, не маєш жодної больової точки… Тепер є – дві сестри.

– Повторюється історія з мексиканського серіалу…

– Роби добро людям… Старий твій живе у Києві з двома доньками; одній десять, другій чотирнадцять років, дружина померла.

– Це мене не цікавить…

– Як знаєш, – хитрувато посміхнувся. – І ще одне: ти повинен потоваришувати з Швецем. Треба, щоб біля нього крутилася наша людина. Запропонуй кандидатуру Нарочицького в крісло Гуцула.

– Він навіть української не знає.

– Мій кум – западенець – тобі до відома. А біографію йому зробимо таку, як треба.

– Скільки Швецю за це пообіцяти?

– Ста тисяч вистачить.

Після цієї розмови Валентин несподівано замкнувся в собі і навіть не захотів повій, що їх привели в номер. Ігор підсміювався – мовляв, прокинулися родинні почуття. І справді, залишившись наодинці, Валентин зателефонував Олені:

– Хочеш побачити Москву?

– Робота…

– Я за тобою скучаю… І маю до тебе справу… Дізнайся, за якою адресою мешкає в Києві Микитенко Петро Микитович сорок першого року народження, здається. У нього двоє доньок, виховує сам…

З Пашею зустрілися в ресторані, щоправда прохолодно.

– З Нагірною ми питання добили, – повідомив Паша. – Мойша вступається. Але намагаються влізти казахи, тому зашли туди людей.

Валентин знехотя посміхнувся:

– Фільм колись був, як один мужик кілька разів брав Царицин і постійно у складі різних військ – то з червоними, то з білими, то з махновцями, то знову з червоними. Так і я штурмую Нагірну.

– Не смішно, – вирішив Паша. – Далі таке: Сліпий забруднив руки. Мойша не хоче, щоб його ім'я пов'язували з Бондарем. Порядний бізнесмен не може мати справи з бандитом. А в Європі Грабовецький – фігура. Останнім часом у тамтешній пресі стали з'являтися статті про його дружбу зі Сліпим…

Валентин глянув на Сєнцова. Той тихцем кивнув.

– Нове завдання? Тобто старе замовлення? – запитав Циган.

– Так, – підтвердив Паша, – тільки замовник інший.

– Зроблю це із задоволенням, – пообіцяв Кіря.

47

Коли в Чорнополі почав заправляти Циган, Ірина насторожилася. Ангел передав записку із СІЗО, в якій радив бути обережною і якнайшвидше виїжджати. Увесь цей час Ірина, крім клопотів, пов'язаних з похоронами Анатолія, Калача, Миколи та проблемами свекрів, готувала передачі Ангелу, виконувала його прохання і вказівки. Допомагали подруги.

А в місті чинили сваволю Астаф'єви. До неї приходили люди, що раніше працювали на Андрія, і скаржилися. А чим вона могла їм допомогти – беззахисна жінка?

Приїхавши до Києва, щоб вирішити справи навчальні, звернулася до Максиміва. Він вислухав скарги на Валентина і сказав:

– Ми прослуховуємо Кіркуєва, тому невдовзі у вас буде час і можливість спокійно вирішити всі справи, – і зателефонував до якогось Лисака.

І справді, Валентина та Астаф’євих у місті не було чути понад десять днів. Потім поширилися чутки, буцім його затримали десь на кордоні з контрабандою і кинули в ІТУ. Проте Ірині на це було начхати. Разом з родиною переїхала до Києва. Встигла свекрам придбати квартиру поряд і влаштувала батька лікуватися.

Опинилася нарешті вдома після місяця нервувань та нескінченних справ. За кілька тижнів – виліт до Німеччини. А свекруха ніяк не заспокоїться, – вимагає шукати заповіт Андрія. Де?!

Вийшла на зв’язок з Князем.

– Тебе там не знайдуть? – поцікавилася.

– Нехай спробують сюди поткнутися. Тут хлопці працюють чітко: щось не так – і з машини ворога решето.

– Забув, що сталося з Андрієм? – образилася.

– Вибач. А що у тебе?

– Гаркавий телефонував, пропонує продовжити випуск горілки. А в мене не залишилося зв’язків Андрія, та й від бізнесу я далека.

– Не варто з ним зв’язуватися… Його не стануть чіпати, а ти – зручна мішень. Можливо, згодом…

Наступного дня, нарешті відіспавшись, Ірина вирішила подякувати Максиміву… У житті трапляється різне, а людини, яка могла б захистити, нема. Він, практично, єдиний, кому можна довіритися. Зателефонувала і запросила на обід. Дзвінок здивував Петра, але погодився на зустріч.

… Весна брала своє, і погода стояла майже літня. Зустрілися на Прорізній. Ірина запропонувала зайти до кафе:

– Тільки під’їдемо машиною, – намуляла ногу в нових туфлях. Може, хочеш повести? – кивнула у бік «джипу», перейшовши на «ти».

Максимів погодився. В кафе Ірина замовила розкішну вечерю, коньяк, і, коли майор налив у чарки, сказала:

– Коли б не ти, не знаю, чим би все закінчилося!

– Бачу, мені доведеться вести машину, – сказав Максимів, піднімаючи келишок, – на дорогах працює «Кобра»…

Ірина тільки пригубила:

– Мені не можна пити, машину поведу я… Скажи, чому не посадили Кіркуєва так, щоб не випускати? – вирвалося з розпачем. – Відомо ж, що причетний до вбивства Андрія!

Максимів скривився:

– Знаєш, скільки людей приходило зі скаргами на Анджея і з проханнями захистити від нього?.. А ми не могли його посадити – не було за що… Ось так і з тим…

Ірина не розуміла:

– Андрій був бізнесменом! А бізнес, через закони цієї країни, в нас кримінальний.

– Дивна штука – людська психіка. Поки тебе не стосується, бандитів, вимагачів вважають мало не героями. У ресторанах замовляють блатні пісні, нас обзивають «ментами», «мусорами». Але коли на них наїжджають, починають скиглити, вимагають справедливості… Вважаєш Андрія жертвою інтриг Кіркуєва, але насправді навіть не здогадуєшся, що він сам заварив кашу, почав інтригувати. Коли б сидів тихцем, нічого б не сталося.

– Я справді мало знаю… Він обіцяв, що вже влітку будемо разом, він покине справи…

– Влітку він мав шанс стати ще крутішим авторитетом.

–… Мені важко… Андрій залишив якісь гроші, але навіть не знаю, де їх шукати. Боюся, щоб ними не зацікавився й Циган. А знайти мене в Німеччині не складно. Світ тісний.

– Так, – погодився, – Циган не зумів свого часу хапонути. Якщо має яких двісті тисяч, вважає себе багачем і буде шукати общак Анджея. У «Весіллі в Малинівці» говорили: «Хлопці кажуть, – немає отаман капіталу». А що за отаман, без фінансової платформи?

– Я можу розраховувати на тебе?

– У чому?

– Мене не буде кому захистити, якщо раптом Циган…

Максимів випив, затягуючи паузу, закусив і нарешті промовив:

– Я не працюю охоронцем. А наші зустрічі не схвалить начальство. Колеги скажуть, що вирішив підзаробити, бо ж не маю телевізора, не те що власного житла.

– Дай хоч пораду.

– Коли виїжджаєш?

– Як тільки здам екстерном екзамени і візьму академвідпустку.

– Циган тут не з'явиться ще два тижні… Коли треба – дзвони. Я зможу тебе захистити.

… Максимів хотів розрахуватися, але Ірина заперечила:

– Збирай на телевізор. До речі, коли поїду, живи в мене…

Максимів посміхнувся:

– Доповім начальству. Якщо дасть добро…

– Хочу віддячити за цю паузу, якби не вона, Кіря взяв би мене за горло… Покористуйся «джипом», поки буду за кордоном.

– Можу взяти для роботи, – за згодою керівництва.

… Ірина відвезла Максиміва додому, вирішила трішки поїздити київськими вуличками, що оживали після довгої зими, зі щемом у серці пригадуючи прогулянки з Андрієм… І раптом під ліхтарем помітила парочку, що зупиняла таксі… Шлапак та Оленка! Ірина мало не врізалася у «москвича», що їхав попереду. Не вірячи своїм очам, розвернулася і зупинилася поряд. Роман заточився, побачивши, яка зупиняється машина, зробив крок назад. Оленка відчинила дверцята…

– Сідайте, – посміхнулася Ірина, – куди?

Навіть при тьмяному світлі ліхтарів було видно, як Оленка почервоніла. Шлапак діловито зазирнув до машини; був п'яний, мов чіп, дивився з-під окулярів й Ірину не впізнав. Завалився на заднє сидіння, закомандував:

– Карочє, сщяс нас атвізьош на вуліцу Масковская. Плачу п’ять грівнєв.

– А ти, Оленко, не їдеш? – засміялась Ірина.

–… Що нового в житті? – поцікавилась, коли рушили.

– Не бачиш? Кіркуєв зник, думала, що – все. І тут – Роман.

– Він так постійно п’є?

– Та ні, – збрехала.

–… Це твоя справа. Розлучився?

– Так, взяв молоде дівча, та нагородила його гонореєю, до того ж, була вагітною. Тепер не знає, чия дитина…. А Валентин знайшов батька і двох сестер.

– Цікаво, – вирішила Ірина. – … А ти Сліпого знаєш?

– Що за хуйня?! – із заднього сидіння озвався Роман. – Ми куда єдєм?! Мені на Комунальників, три!

– Йому здається, що він у Чорнополі, – посміхнулася Оленка. – Пропонував зайти в «Зустріч».

– Нормально нализався. На честь чого?

– Вступив до УПЕВ, і його запросили працювати в Київ. Швець підтягнув.

– Відколи вони подружилися?

– Каже, випадково…

– Наш світ сповнений несподіванок. Отже, знаєш Сліпого?

– Валік має з ним якісь справи.

– Зрозуміло. Давай і ми будемо підтримувати стосунки.

– З радістю, – відповіла Оленка. – До речі, як твої подруги?

– Інна – дурне теля, як і ти. В Османа жінка на Кіпрі, а вона живе з ним, бо любить. Ольга чекає принца з голубими яйцями, хоч її принц за ґратами.

– Ангел? – здогадалася.

– Він… Ось і «вуліца Масковская». Вивантажуй своє щастячко.

Шлапак виходив, сліпо дивлячись перед собою і намагаючись вхопитися за невидимий поручень. Оленка взяла його під руку, він глянув на неї з-під окулярів, відкопилив нижню губу і промовив:

– Главноє, шоб у всьом бил порядок.

Ірина, махнувши подрузі на прощання рукою, рвонула з місця. Зраду Оленки Кіркуєву сприйняла як невеличку сатисфакцію… «Помщуся», – подумала несподівано.