Текст книги "Прокляття обраного"

Автор книги: Павло Бондаренко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 20 страниц)

Розділ дванадцятий

Він сидів у білій залі й розмовляв із білими істотами – звично, наче щонеділі приходив сюди в гості.

– І, звичайно ж, ти – не божевільний, це підтвердить навіть чаклун, який тебе перевіряв, – сказала Істота.

– Вам про це відомо? – здивувався Андрій.

– Так. Слідкувати за тобою було неважко, набагато складніше встановити обопільний контакт – доки налаштуєшся на потрібну хвилю… Звідси й ті страждання, які ми мимоволі тобі принесли. Далеко не всі з вас витримували. Сумно…

Андрію увесь час кортіло простягнути руку і торкнутися напівпрозорої розпливчастої фігури, аби впевнитися, що це не сон. Він усе ще не готовий був сприймати те, що з ним відбувалося, як реальність. Та і як у цьому переконатися?

– А з того часу, як Сатана захопив Землю, пробитися до вас стало практично неможливо, – продовжував співрозмовник. – Нам пощастило.

– Отже, Сатана… Усе ж таки це він…

– А хіба ти сам цього не знаєш?

– Мабуть… Із деяких пір.

– От бачиш. І ти познайомився з ним раніше, ніж переважна більшість людей. Навряд чи це принесло тобі задоволення.

– Це вже точно. Але як… Я не можу повірити, що ось так, так просто ми говоримо про ТАКІ речі. Адже це навіть більше за життя чи смерть. І хто тоді я? Чому такий важливий для вас?

Сяючі постаті заколивалися.

– Розумієш, уявлення людей про Сатану дуже спрощене. Ну, можливо, я не точно висловився… важко підібрати визначення, які існують у вашому світі. Але ти маєш зрозуміти, бо це є важливим не лише для тебе.

– Я спробую.

– У безкінечній Вічності, яку не можна пізнати, існують безліч творінь Господа. Світло і прах, міріади світів у незліченних галактиках Всесвіту і навіть сам час створені Ним, і живить їх Його любов. І ти, і ми, і все, про що нам з тобою відомо, існує в тій частині істини, пізнання якої ми виявилися гідними. Перед Господом і Злом, якому Він протистоїть, ми – ніщо, але Він є всім.

Зі створення усього сущого існують три світи, і ніхто не знає, наскільки у просторі й часі вони далекі один від одного. Два з них – світи-антагоністи. Вони базуються на різних принципах енергетики, що, в свою чергу, визначає принципи, за якими живуть створіння, котрі їх населяють, але й самі залежать від цих створінь. То ємності, які сполучаються між собою.

Одні істоти мешкають у світі Світла. Не маючи тіл, ми отримуємо унікальну можливість реалізувати свій дух. Над нами не тяжіє страх смерті, тому що для нас вона – лише перехід з одного стану енергії в інший при збереженні особистості.

Істоти Світла силою духу свого змінюють матерію і керують часом, підкорюють простір і нестримну енергію зірок. Та найголовнішим для нас є спілкування з Богом, бо лише через Нього можливе цілковите пізнання себе та Істини. Чиста, сяюча енергія – це Його любов, і вона надає нам сили.

У світі Темряви мешкають створіння, які володіють тілом і нічим, окрім тіла. Там панує плоть, і саме вона диктує їм їхні вчинки та їхні прагнення. Визначальним у тому світі є чистий розум, котрий пізнає матеріальний світ і себе в ньому.

Так само, як і ми, вони володарюють над часом і простором, гасять зірки і створюють планети. Та досконалість їхня – холодна, егоїстична, вона не приносить їм щастя, бо, зрештою, гонитва за тим, чого не можна пізнати, не має сенсу. Але й зупинитися вони не можуть. Вони є слугами Диявола, його рабами і поплічниками.

Третій світ – ви, Земля. Ви, мов нейтральний прошарок, – вісь світів між рівноцінними за енергетичним потенціалом частками. Коли б не ви, наші світи не змогли б існувати поруч, зникли б у страхітливому спалахові взаємознищення.

Так само, як і створіння Темряви, ви маєте тіло. Але в цьому тілі жевріє іскра Божа – Його дух. Поєднання тіла й духу дає те, що повинно було зробити вас сильними, – душу.

– Повинно було? – Андрій наче спіткнувся на цьому слові.

– Так, повинно було. Та про це пізніше.

Людина є тіло, душа і дух. Тіло – найбільш низька її складова. За допомогою тіла людина керує речами і змінює світ навколо себе. Тіло – то зв’язок зі світом матерії.

Але тіло – то ще й величезна небезпека. Якщо воно підкорить собі людину, нестійку рівновагу буде порушено, і людина потрапить під вплив світу Темряви, світу Сатани.

Доки енергетика Землі є нейтральною, переваги не має жоден із наших світів, але варто стану речей змінитися, вона зсовується в той чи інший бік і тоді… Всесвітня катастрофа. По суті, це і є метою Зла чи Хаосу як більш широкого поняття. А Сатана… Сатана – то лише його слуга, так само, як ми – слуги Господа.

Колись, не так вже й давно, за Землю розгорілася найбільша битва з тих, які коли-небудь бачили зірки. Два світи зчепилися у смертельному двобої, в хід пішло все: техніка і чаклунство, наука Темного світу і духовна міць істот Світла… Протягом кількох днів ми ледь не знищили один одного, дісталося і Землі. Льодовики, ящури, що вимерли, – то дрібниці. Зсувалися планети, спалахували наднові зірки і верещав час, що його шматували на клапті.

Земля надбала Місяць, якого прихопила в Темному світі, а на закуску отримала удар велетенського астероїда та колосальну повінь, яку ви знаєте як Всесвітній потоп. Та нашим світам дісталося незрівнянно більше.

– Зачекайте… – Андрій не встигав перетравлювати надмірну інформацію. – Але ж ці події розтягнуті в часі на мільйони років!

– У вас – мільйони років, у нас – години. Наші світи не є застиглими постійними величинами, вони рухаються не лише в просторі, але й у часі та ще в одному вимірі, про який вам досі невідомо і який існує лише в системі простір-час. Вони коливаються, наче маятники.

До того ж рухаються з різною швидкістю. Хто може сказати, коли для нас настало ваше, скажімо, відкриття Америки? А може, воно для нас – ще далеке майбутнє?

– І хто переміг? – запитав Андрій.

– Ніхто.

У голосі співрозмовника пролунала посмішка.

– Бойова нічия. Усе повинна була вирішити перевага в енергетиці, а її не мали ані ми, ані вони. Ця нічия багато чому нас навчила. Ми уклали щось на зразок мирової угоди чи довготривалого перемир’я, а Землю було оголошено нейтральною територією. Об’єднана група вчених створила систему захисту вашої планети від вторгнення як з одного світу, так і з іншого, в усякому разі, масового.

При цьому було враховано, що людина як істота матеріальна до певної міри тяжіє до диференту в бік Темного світу, і, щоб попередити це сповзання, їй було надано програму розвитку й підтримки духу.

– Я не зовсім зрозумів…

– Релігія. Одна з трьох світових релігій єдинобожжя з урахуванням особливостей розвитку культури різних народів.

– Що?! Віра… віра в Бога – то лише «програма»? То лише ваша вигадка? Ви увесь час говорили про Бога, і раптом виявляється, що все це – лише один величезний обман?!

– Ні, не обман, просто…

– Чекайте, – нетерпляче перебив Андрій, – то виходить, Заповіді, за якими ми весь цей час жили, надано не Богом, а вами? Виходить…

– Не поспішай, Андрію, послухай: все не так просто. Ті закони, за якими ви намагалися жити, вони дійсно від Господа, тільки надав Він їх вам через нас, от і все. Якщо для нас вони – об’єктивний спосіб життя, незаперечне й очевидне правило, адже, не забувай, ми маємо безпосереднє спілкування з Богом, то для вас релігія – милиці, на які ви спираєтеся, аби не впасти. Програма: живи за цими законами, і з тобою не станеться найстрашнішого – духовної смерті. У ті часи люди просто не були готові прийняти речі такими, якими вони є насправді.

В Андрія паморочилася голова. Світла кімната вже не була затишним і бажаним місцем. Він не хотів чути всього цього, те, що йому казали, було… Він не хотів цього.

– Біда в тому, що люди відхилилися від цього кодексу. Землю заполонили ненависть, егоїзм, байдужість та насильство. Заряд вашого світу змістився убік Темряви, і тепер ви відкриті для сил Зла. Людство настільки загрузло в гріхах та раціоналізмі, що опинилося на порозі катастрофи років на двісті раніше, ніж було визначено в наших найпесимістичніших прогнозах.

Уяви собі три маятники, котрі рухаються з різною швидкістю не у двох, а в трьох напрямках. Брама з одного світу в інший відкривається тоді, коли амплітуда цих «коливань» максимально співпадає. Це відбувається нечасто, приблизно раз на тисячу років. Не випадково саме на межу тисячоліть припадають найруйнівніші катаклізми в історії людства.

Та якщо раніше все ж діяв захист, встановлений ученими, то на початку двадцятого сторіччя він почав поступатися тиску Темряви. З’явилися предтечі Сатани, ти легко назвеш їхні імена. Вони підмінили Господа, захопили брехливим словом і повели мільйони людей у прірву. Зло здобувало сили і зростало із гріхів, які ви породжували у великій кількості; воно створювало двійників, ставало з ними до союзу і боролося проти них, зіштовхуючи жертви в бійках, де немає місця ані совісті, ані справедливості. Воно створювало облудних богів і закони, яким ви вклонялися, доки нарешті не доросли до свого нинішнього стану, коли людству більше не потрібна віра. Хаос нарешті проник у ваші душі, знищив захист, і тоді відчинилася Брама зі світу Темряви.

Важка, відчутна на дотик тиша. Тепер Андрій розумів, чому святі, втаємничені Господом, молили Його, аби Він забрав назад Знання, яке їм дав.

Важко нести на собі совість цілого людства.

Тепер Андрій був готовий без коливань покінчити із життям, в якому з’явилося ще й ЦЕ, готовий, якби не знав, для чого йому було надано це Знання.

Щось дуже важливе він повинен зробити, дуже важливе, про що йому зараз повідомлять…

– Ти – один із небагатьох, кого не зачепив духовний занепад. Волею Господа в тобі змішано потенції усіх трьох світів, ти в однаковій мірі частина кожного із них і володієш кращими з якостей, які вони можуть дати: інтелект, чудові фізичні дані, а… Втім, із тим, що подарувало Світло, тобі, Андрію, доведеться розбиратися самому – наша допомога тут лише завадить.

А зараз… Зараз залишається дуже мало часу – надто важко підтримувати зв’язок із вашим світом, для цього потрібна колосальна енергія. Виріши для себе, чи ти нам віриш. Якщо так, то йди до Києва. Це місто – один із християнських центрів, що були засновані апостолами, і тому, незалежно від обставин, захист там діє. Жодне з породжень Темряви не може перебувати на святій землі. Там ти отримаєш відповідь на всі запитання. Іди до Києва… це твоє…

Усе навколо наче разом змазалося, а світло стало менш прозорим. Сяйво прощальним цілунком торкнулося голови Андрія, золотавими крилами майнуло над сяючими постатями ангелів і згасло.

А він уже знав, що потрібно збиратися в дорогу. Андрій не замислювався над тим, наскільки реальним було все те, що з ним сталося, наскільки істинним є те, про що він почув. Йому це не було потрібно. Він просто знав, що попереду в нього – довгий шлях.

Розділ тринадцятий

Перше, що побачив Андрій, коли розплющив очі, була склянка в руці Макса. Вмостившись у кріслі, він спокійнісінько цідив віскі. З усього було видно, що незвичайний стан Андрія його аніскільки не шокує.

– Привіт, друзяко, – посміхнувся він, помітивши, що Андрій прийшов до тями.

– Привіт…

Батлук устиг відвикнути від звуку власного голосу, котрий тепер здавався неживим, штучним.

– Ти надто багато п’єш, – зовсім не до ладу додав він.

Обидва розсміялися.

– А нас роздовбали вщент, – повідомив Макс, – повернулися лише троє. І знаєш, серед них – Буба, живий-здоровий, сплив, погань, як і годиться добрячому шматкові лайна.

Макс незлобиво реготнув і налив собі чергову порцію.

– Будеш?

Андрій похитав головою. Менш за все йому зараз хотілося пиячити.

– А як тоді, пам’ятаєш?

– Угу. Тебе вже закопати збиралися, та вирішили дочекатися мене. Їсти хочеш?

– Ні.

– Ну, з приїхалом тебе.

Макс із насолодою випив.

– Тебе теж, – усміхнувся Андрій їхньому старому вітанню.

– Буба аж слиною бризкає, в усьому тебе звинувачує. Мабуть, доведеться-таки тобі з ним… Тільки прошу, відправ його до пекла, га? Для мене…

Андрій повільно похитав головою:

– Не знаю, Максе. Це ж людина… Яка не є, а людина.

– Серйозно? – примружився Макс і пильно подивився на друга. – А ти дуже змінився. Пам’ятаєш, колись для нас так питання не стояло.

– Це для тебе, а я… Лише коли або-або.

– Так, ти завжди був ідеалістом.

– Просто я ніколи ні до кого не відчував ненависті. Певно, тому, що сам заслуговував на неї більше за будь-кого.

Макс скривився.

– Та облиш ти… І взагалі, зараз у тебе саме такий випадок – або-або. Тільки-но вони дізнаються про те, що ти опритомнів, тримайся, почнеться…

Натовп зібрався надвечір. Буба, оточений змовниками та підлабузниками, почувався королем і одразу почав вимагати в Макса видати Андрія на загальний суд.

– Ледве він тут з’явився, у нас почалися неприємності. Через нього ми втратили дюжину людей! Останнім часом до нас внадився упир – трьох уже поховали. А згодом, от побачите, прийдуть і Темні.

Юрба бурхливо його підтримала. Макс похмуро заперечив:

– Ця людина увесь час лежала непритомною. Як він міг нас зрадити?

– У Темних багато способів. Ще невідомо, чи справді він хворий! Хитрішого за Сатану немає нікого. Цікаво виходить: збираємося у похід, цей жевжик раптом опиняється в ліжку, а нас ріжуть, мов свиней. І після цього я повинен вірити в те, що він тут ні до чого?!

– Раніше у нас теж були невдачі, та я нікого не звинувачував, хоча й міг би.

Буба ясно почув у голосі ватажка погрозу, та погляду не відвів, мабуть, уперше.

– Цього вимагають усі.

Він усміхнувся, почувши за спиною схвальні вигуки.

– Лише поткніться, і Сатана без зусиль отримає ваші нікчемні душі!

Передні ряди юрби нерішуче тупцяли на місці. Ніхто не бажав влаштовувати відкритий бунт проти грізного ватажка, позаду якого височіли двоє здоровезних відданих охоронців.

– Ми лише прагнемо справедливості, яку ти, до речі, зобов’язаний захищати. Ти наш ватажок, тож будь гідний цього звання!

– Ого, як ти заговорив. Тепер мені зрозуміло, чого ти прагнеш. Та цього не буде.

Буба, здається, зніяковів, почувши прозорий натяк на свої зазіхання на трон, і його голос втратив колишній тиск.

– Чаклун сказав, що ця людина – не така, як усі. Це чужинець, і чужинець небезпечний – усі чули. Я тебе попереджав, а ти замість того, аби захищати наші інтереси, став на бік цього…

– Чаклун, здається, досить чітко висловився, і ви добре усвідомили: наш гість не становить для вас небезпеки, – пролунав раптом спокійний холодний голос.

Натовп якось одразу притих, завмер перед постаттю у чорному плащі, яка раптово і не знати звідки опинилася в самому центрі людського виру. Напевне, це вперше чаклун прийшов без запрошення. Що його зацікавило в людських справах?

Ті, хто стояв поруч із ним, злякано відринули, і навколо чаклуна швидко утворився вільний простір, наче невидимий мур відгороджував його від людей.

– Я вам пояснив, ви зрозуміли, – повторив він, – а тим, кого наділено особливо великим розумом, скажу персонально: цей чоловік… Ніхто не може безкарно здійняти руку на одного з Обраних.

– Кого? – здивувався Буба.

– Цей чоловік – наче дворянин серед простолюдинів, – продовжував чаклун, проігнорувавши голомозого, – в нього свій шлях, і ви не маєте права заступати його. Хто спробує – помре.

Натовп зашурхотів розгубленим, притишеним шепотінням. Втручання цієї таємничої істоти зробило свою справу. Досі монолітне зборисько якось одразу стихло, знітилося і почало розпадатися. Андрій зрозумів, що й цього разу Макс виграв.

Зрозумів і Буба, що втрачає останній свій шанс, і пішов ва-банк. Він підскочив до Андрія та Макса впритул і просичав:

– Ах ти ж щур… ах ти ж… Ви що, невже ви слухатимете диявольського вилупка, дурні?! Та ж їм тільки цього і треба!

Від здорованя повіяло солодким духом анаші, й Андрієві стала зрозумілою причина його сміливості.

– Тобі відомий наш закон, – важко промовив Макс, – якщо ти маєш до когось претензії… А коли ні – то питання закрито.

– Закрито? – вигукнув Буба. – Оце вже ні! Я викликаю тебе!

– Кого? Кого ти викликаєш? – перепитав Макс.

І тут Буба злякався. Андрій це помітив, якимось незвичайним другим зором він побачив, як переляк важко хлюпнув на дні його душі, бо крізь липкий туман люті до Буби долинув голос його власного розуму, який говорив, що виходити проти Макса на ринг – самогубство.

Андрій побачив, як мозок здорованя нелюдськи вивернувся у потугах уникнути фатальних наслідків цих слів. І він-таки зумів перебороти страшну інерцію люті й перенацілити свій словесний випад.

Він вказав на Андрія.

– Якщо ти не хочеш покінчити з ним, то це зроблю я!

І раптом Макс розсміявся. Буба, готовий до будь-якої реакції, на таку все ж не очікував. Він спантеличено дивився на ватажка, вочевидь не розуміючи, чого той регоче.

– Бідолашний, – сказав Макс, відсміявшись, – гадаєш, що зможеш перемогти? Дорогенький мій, те, чому ти зараз так несміливо радієш, – лише відстрочка, Андрюха з тебе відбивну зробить. В армії він вважався кращим рукопашником.

За його недбалим сарказмом ховалося невдоволення: Макс волів би розібратися з голомозим власноруч.

– Завтра я поставлю на Андрія ящик згущеного молока. І виграю.

Бубу переповнювало сум’яття. Здавалося б, він тільки-но щасливо уникнув великої небезпеки, і от тобі маєш, зовсім несподівано вскочив у нову халепу.

– Це ми ще подивимося, – пробурмотів він і, рвучко повернувшись, став протискуватися крізь мовчазну юрбу.

Увечері Андрій пішов до чаклуна. Макс хотів надати йому охорону, але Батлук відмовився – не хотів привертати до себе зайвої уваги. Та все одно то тут, то там він відчував на собі чи недобрі, чи співчутливі погляди. І жодного байдужого. Несвідомо він прискорив ходу.

Не встиг Батлук постукати, як чаклун сам відчинив двері.

– Я чекав на тебе.

Андрій увійшов до кімнати і зупинився на порозі. Просторе, але похмуре приміщення освітлювалося кількома свічками. На дерев’яному столі біля дальньої стіни стояло кілька приладів дивної форми, на книжковій полиці – два чи три фоліанти у товстих шкіряних палітурках. Килим з овечої шкури під ногами відповідав грубо збитим меблям. Єдиною розкішною річчю у цій кімнаті була дивовижної роботи золота куля під стелею.

– Сідай, – кивнув чаклун.

Андрій подякував і влаштувався у низькому та, як виявилося, дуже зручному кріслі.

– Я чекав на тебе ще тоді, але ти не прийшов, – почав розмову чаклун.

– Я не зміг…

– Знаю. І підозрюю, що тепер мої послуги тобі не потрібні.

– Ні, я… я й зараз не знаю, хто я… навіщо я…

– Розумієш, – замислено промовив чаклун, – я теж знаю небагато, у нашому світі я всього лише…

Він не договорив, трохи помовчав і почав з іншого:

– Наші легенди говорять про Обраних, чиї душі вічно залишаються у вашому світі в очікуванні на Велику Битву. Вони – люди, але багато з них мають такі здібності, які не снилися навіть нашим чаклунам. Справжнім чаклунам. Судячи з усього, ти – один із Обраних. Мені тебе шкода, то такий тягар…

– Ти сказав, битва… Це те, про що говориться у Біблії?

– Сатана… – гмикнув чаклун, – Сатана – це лише Боже творіння, яке повстало проти Бога, бо обрало Морок. Я гадаю, тобі розповіли набагато більше, адже я лише звичайний міщанин, якщо так можна висловитися вашою мовою. Я навіть не проти Сатани, я всього лише сам за себе…

Раптом він замовк і подав Андрію знак. Наступної миті той вже падав на підлогу. Він навіть нічого не встиг усвідомити, треновані рефлекси самі кинули його вниз. Задзвеніла, падаючи, шибка, смолоскип під стелею згас, і у розбите вікно засвистіли дротики.

Сховавшись за кріслом, Андрій безсило втиснувся у підлогу, намагаючись стати якомога меншою мішенню. Він розумів, що нападники використовують класичну тактику: не дати можливості підвести голову, під прикриттям безперервного вогню наблизитися впритул і покінчити з ціллю напевне, – та в цій ситуації нічого вдіяти не міг.

Він почув, як чаклун вигукує якісь заклинання, хаотичні, незрозумілі слова перемішувалися з криками нападників, здригалися, коли їх пронизував гострий метал. До кімнати увірвалося кілька озброєних людей.

І тут Андрій побачив, як із-за перевернутого стола повільно встає чаклун. Його очі горіли моторошним первісним вогнем, у якому не було нічого людського.

«Що він робить?!»

Замиготіли дротики – і наче розтанули в повітрі.

– Ахаммалм калаббір… тассат!! – вигукнув чаклун.

Вогонь смолоскипа стих. У кімнаті щось було, щось… На голові в Андрія заворушилося волосся. Йому були знайомі ці примарні чорні тіні, які постали в кімнаті, невідомо звідки, але знайомі. Пожирачі!!!

Жалобними вітрилами вони полинули до виходу, і дротики зникали в їхній мерехтливій чорноті. Тваринно заверещав хтось із нападників. Ті, що стояли позаду, кинулися геть, душачись у дверях; передні нікуди не втікали – не встигли. Темні крила зімкнулися навколо них, і Андрій побачив, як чорнота розсмоктує їхні тіла. І знову далі, далі, за такою ніжною, теплою плоттю.

Три крила з рваними краями випливли із кімнати. Андрій, котрий не насмілювався навіть дихати, скутий первісним жахом, уявив, що відбувається там, звідки долинали зойки, в яких уже не було нічого людського. Він підхопився і кинувся до чаклуна.

– Припини! Припини це!!!

Той непорушно стояв біля столу, з якого стриміло безліч заточок, і його обличчя-маска шкірилося тріумфуючою усмішкою. Андрій схопився за чорний плащ, щосили шарпнув чаклуна і навідліг ударив його страшне обличчя своїми думками-криками:

– Припини! Поверни їх!!!

Чаклун наче отямився від глибокого сну-жаху. Темний монстр у нього всередині незадоволено завуркотів, посовався і неохоче поліз у свій смердючий барліг, озираючись, чи не можна повернутися.

За кілька секунд Пожирачі влетіли до кімнати і, мов слухняні цуцики, згорнулися біля ніг хазяїна бридкими чорними грудками.

Чаклун знову промовив кілька заклинань незнайомою мовою, і страшні гості повільно розтанули, наостанку шваркнувши Андрія тупим лезом безмежного голоду.

– Ну, ось ти й познайомився з нашими… тваринами, – чаклун ледве підібрав відповідне слово. – Вони абсолютно безмозкі, що у нас є великою рідкістю, абсолютно віддані і, що поробиш, завжди хочуть їсти.

– Я тебе ненавиджу… – прохрипів Андрій.

– Доведеться із цим примиритися, – усміхнувся чаклун, – адже частина тебе належить і нашому світові, ще з тих часів, коли не було ангелів, що впали. І чим скоріше ти звикнеш…

Цілу ніч Андрій неспокійно перевертався, не в змозі заснути. Страх сидів біля його постелі й меланхолійно награвав на лютні сумні мелодії, які породжували сплутані, тяжкі думки.

Що ж це за світ? Якщо чаклун правий, де знайти стільки сил, аби дивитися на це без здригання?

Поступово думки перескочили на поєдинок. Макс мав рацію. Його результат відомий заздалегідь, і про це знають принаймні двоє людей у підземному містечкові. Це буде вбивство.

Андрій бачив, як із кожною годиною тут густішало Зло, розпирало підземелля, мов пара котел із перекритими клапанами. Примножувати його ще однією смертю? Але Зло не піде ані слідом за ним, ані навіть разом із ним, якщо Андрій залишить колонію…

Воно ховалося у голомозому здоровані, той буквально прогнив Злом і, мов чумний, заражає ним усе довкола. Сьогодні Андрій «бачив» темні хмарки над натовпом і навіть над головою Макса.

Він застогнав. Господи! Навіщо мені цей жереб? Навіщо цей Дар? Забери його, Господи!!! Допоможи мені… допоможи…

Андрій молився. Можливо, вперше за своє життя він так гаряче молився…