Текст книги "Прокляття обраного"

Автор книги: Павло Бондаренко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 20 страниц)

– Дзеркала Смерті невидимі й стають трохи каламутними лише тоді, коли до них потрапляє жива плоть. Коли вони починають її перетравлювати… Це вже безпечне, лише торкатися його не можна. Але вони полюють зграями й перетинають жертвам усі шляхи. Ми приречені.

Андрій безпорадно подивився на друзів, котрі пригнічено мовчали, не дивлячись один на одного. Десь капала вода. Тиша. Навкруги була сама лише тиша – майбутній свідок їхньої трагедії. І мертве тіло, що зав’язло в цій тиші. А ще жменька людей, які нічим не могли допомогти ні йому, ні собі.

– Власне, з ними легко впоратися: Дзеркала гинуть від дрібки звичайної солі. Та біда в тому, що спочатку їх треба побачити, їх не можна навіть намацати палицею, або ще чимось неживим. Коли б було світло, таке, як удень… Тоді, якщо уважно придивитися, можна помітити, що простір за хижаком трохи розмито. Та такого світла ми не маємо.

Ян покопирсався у ранці, потім підійшов до Дзеркала й кинув дрібку солі. Андрію здалося, що вона, торкнувшись поверхні Дзеркала, спалахнула золотавими іскрами. А наступної миті тварюка зморщилася, безформні шматки стекли на ґрунт у білувату калюжу, поповз їдкий сморід протухлих яєць.

– Це даремно, – зітхнула Віка. – Невідомо, скільки їх попереду, де вони, а кидати увесь час поперед себе сіль ми не можемо, бо її знадобилася б ціла вантажівка.

Здалося, чи таки справді вона схлипнула? Андрій інстинктивно взяв дівчину за руку, відчуваючи, як вона тремтить.

– Андрію, – отець Сергій торкнувся його плеча. – Може, спробуєш ментальний вплив? Із Пожирачами це допомогло.

Він ледве відвів погляд від спаплюженого тіла Ганса й тихо пробурмотів:

– Звичайно… звичайно, я спробую.

– Не варто, – втрутилася дівчина. – Вони зовсім не мають розуму, сам лише інстинкт. Твоя сила на них не подіє.

– У мене виходило із тваринами.

– Це не тварини, це навіть не Пожирачі. Це те саме, якби ти спробував керувати бактеріями.

– Гігантські найпростіші?

– Щось на кшталт…

Нікола, котрий досі мовчки сидів біля стіни, раптом підвівся і, не кажучи ані слова, попрямував до тіла. Вийнявши ножа, він нахилився і взявся за руку, яка вже почала застигати.

– Що… що він робить?

Андрій похапцем відвернувся.

– Здається, я… знаю. Не заважайте йому.

Він не міг на це дивитися. На це ніхто не міг дивитися. Здавалося, що вони чують волання мертвого тіла, крик, який вдарив у стіни, виріс перед кожним із них у гігантську тінь і ляснув жагучим ляпасом по розпашілим обличчям. Крик, сповнений болю, помчав чорними коридорами печер, аби моторошним привидом вештатися ними до кінця Всесвіту.

– Ну от, тепер ми маємо… маємо…

Нікола не договорив і відвернувся.

– Ходімо?

Тримаючи відрізану руку, мов щуп, Нікола першим рушив углиб печер. Андрій хотів був дістати із вимазаного у слиз ранця Ганса смолоскипи, але не зміг, не наважився. Обережно обійшов тіло й рушив за товаришами.

Йшли мовчки. Лише дихання і кроки, кроки, кроки, що подрібнювалися, зливаючись у єдиний лункий звук. Андрію все здавалося, що Ганс живий, що він іде разом із усіма. Он там, лишень підвести погляд, – і побачиш у світлі жарини його худорляву постать. Але ні, погляду він не підведе…

Скільки вони йшли? Годину? Добу? Чим можна виміряти довжину темряви, крізь яку Нікола вів своїх товаришів? Шаман повертав то в один, то в другий коридор, залишаючи на стінах позначки. Зрідка Обрані виходили на них знову і тоді повертали в інший коридор, де вони ще не були.

Андрій плентався позаду всіх. Нікому не спало б на думку звинувачувати його в загибелі Ганса або Ігоря. Винних не було. Але Андрій судив сам себе, він ЗНАВ, що винен. Винен тому, що він – командир. Закон, тяжкий закон війни.

Чиїсь пальці гаряче схопили його за руку. Вікторія.

– Не звинувачуй себе, не треба. Ми нічого не могли вдіяти.

– Так, я знаю… Але, певно, в людині так закладено: у біди обов’язково має бути винуватець.

– Мабуть, це дуже важко, – зітхнула вона. – Але ти не повинен пригнічуватися.

– Звичайно… Пусте, минеться. Минеться…

– Оп!

Нікола зупинився. Вже вдруге моторошний щуп потрапив у тугу масу Дзеркала Смерті.

– Гуго, сіль.

Вони переступили липкі залишки монстра й за кілька кроків упнулися у стіну.

– Знову глухий кут! – Ян вдарив кулаком у кам’яну поверхню. – Ходіть назад.

– Зачекайте, – раптом сказала Віка. – Дзеркала не перекриватимуть коридор, який нікуди не веде.

Нікола розвернувся, знову переступив через смердючу калюжу, підійшов упритул до стіни й нахилився до каміння.

– Протяг.

– Ану…

Гуго відсунув Ніколу й буквально врізався у стіну. Камінь, що здавався монолітним, одразу ж піддався. Посипалися уламки, шматки вапна – до підземелля увірвалося сліпуче сонце. Назовні був ранок, отже, вони пробули в печерах цілу ніч.

Мружачись від яскравого світла, Обрані вилізли нагору й опинилися серед неглибокого яру. Печера, з якої вони вийшли, насправді була старою штольнею – колись тут видобували каміння.

– Тихо!

Сосновський підняв руку і прислухався.

– Море.

Його не було видно, але з-за недалеких пагорбів долинало спокійне розмірене шелестіння хвиль.

– Нарешті…

Доки всі відпочивали, звикаючи до свіжого повітря, Ян відправився на розвідку. Отець Сергій забрав у Ніколи руку Ганса, дбайливо загорнув у чисту ганчірку й прив’язав до свого ранця.

– Потім поховаємо за християнським звичаєм.

Повернувся Сосновський.

– Поблизу нікого немає, а метрів за триста звідси – он за тими пагорбами – берег, і там працюють люди, ремонтують баркаси. Начебто не Темні, та й на кочовиків не схожі.

– Може, зомбі?

– Ні, наглядачів не видно.

– Дивно… – Андрій замислився. – Вони обов’язково повинні були перекрити узбережжя. Що це? Пастка? Давайте не поспішати, спочатку подивимося, що до чого.

Розділ тридцять третій

Андрій та Ян піднялися на пагорб, замаскувалися серед рідкого чагарнику і цілу годину спостерігали, як біля баркасів працюють із півдюжини людей.

– Гм, дивно, – Ян укотре підніс до очей бінокль. – Здається, звичайнісінькі мужики.

Тримаючи арбалети напоготові, Обрані швидко зійшли на берег. Ще не дійшовши до купки чоловіків, вони пересвідчилися, що то були не Темні, бо в цих людей на рукавах красувалися пов’язки із шестизначними реєстраційними номерами.

Мужики зупинили роботу, мовчки, покірно відійшли і, поки Обрані оглядали готові до відплиття баркаси, тупо стояли осторонь, не виявляючи зацікавлення незнайомцями. Їх не здивувала й поява священика, і навіть коли стало зрозуміло, що прибулі забирають найбільше судно, ніхто не вимовив жодного слова протесту – взагалі жодного слова.

Сосновський, який мав певний досвід яхтсмена, оглянув баркас і прийшов до висновку, що він цілком здатен витримати тривале плавання. Раніше на ньому було встановлено дизельний двигун, але потім його викинули й забезпечили судно немудрящим вітрильним оснащенням.

– У відкритому морі з вітрилами буде важкувато, але нічого, впораємося. Головне – не потрапити в шторм.

Обрані викинули рибальське знаряддя просто на пісок. Сосновський злазив у трюм, перевірив, чи не протікає де, і вирішив, що можна вирушати хоч зараз.

– Відчалюємо, щойно завантажимося.

Андрій пішов на баркас, але раптом помітив удалині кілька чорних цяток, які наближалися до суден. Він узявся за бінокль.

– От, трясця твоїй матері, як невчасно.

То були Темні. Андрій помітив озброєння, а отже, зустріч із ними не віщувала нічого гарного. Обрані чимдуж схопилися за речі, аби повантажитися раніше, ніж Темні дійдуть до баркасів.

Хвилин за п’ятнадцять вороги наблизилися настільки, що вже могли бачити обличчя людей, які були біля суден. Спочатку Темні не виявляли ніякої тривоги, але коли підійшли ще ближче, то, певне, нарешті помітили серед рабів-рибалок сторонніх. Наглядачі зупинилися, стривожено перезирнулися й попрямували до судна. – – Якого… Що ви тут робите? Це наша шаланда.

Той, що з вигляду був старшим, підійшов ближче, не виказуючи, проте, ворожнечі. Темні далеко не завжди притримувалися суворого стилю одягу і, певне, Обраних на перший погляд сприйняли за своїх. Наприклад, чорний плащ старшого із Темних, вже добряче пошарпаний, було накинуто на звичайну бавовняну куртку.

Батлук не став переконувати їх у зворотному і недбало кинув:

– Забирайтеся, хлопці, маємо термінове завдання. Чи, може, ви не чули, що десь тут переховуються вороги?

Темний недовірливо подивився на Андрія, потім на Сосновського й запитав:

– Щось я вас не пригадую. Ви з якого легіону?

Андрій не знав, що відповісти, та раптом пролунав голос Вікторії:

– Із мого легіону. Ти, здається, вирішив допитати моїх людей, падло? Може, і мене допитаєш?

– Що то за шльондра? – вигукнув один із Темних, високий, худющий, мов жердина, чолов’яга із зарослим рудою щетиною обличчям.

І раптом вкляк, миттєво пополотнівши. В горлянці у зухвальця булькнуло, він голосно ковтнув, бухнувся на коліна й осиплим від жаху голосом каркнув:

– Пробачте… я… не знав… я…

Більше він нічого не встиг сказати. Свиснув дротик, і тіло невдахи, сіпаючись у передсмертних корчах, почало завалюватися на пісок. Вікторія підійшла до фальшборту й мовчки по черзі оглянула принишклих Темних, які, здавалося, навіть у зрості поменшали. Пальці дівчини недбало погладжували масивний золотий браслет, котрий охоплював її лівий зап’ясток.

– Пробачте… пробачте нас, пані… Ми не знали, що ви тут, не знали, хто ви… не упізнали… – невлад бурмотіли перелякані до смерті Темні.

– То що я маю робити, хами? Відзвітувати, навіщо я тут? Чи вам кортіло дізнатися, з якого я легіону? А може, ви надумали мене трахнути, мов вуличну дівку, як мені почулося, га?

Темні попадали навколішки.

– Пані, ми й подумки… Можете з нас голови зняти, але ми не… то все він…

– Геть, – спокійно перебила його Віка і вже голосніше повторила:

– Геть! І це падло забирайте, нехай не смердить тут.

Темні миттєво здиміли.

– Здається, цього разу минулося, – дивлячись, як вони, не оглядаючись, щодуху дерлися на пагорб, зауважив Ян.

Із кубрика з арбалетом напоготові вийшов Карлсон.

– Може, зняти їх?

– Ти що?! В жодному разі! – вигукнула дівчина. – Вони вже не повернуться.

– А раптом вони щось запідозрили?

– Хто? Оті таргани? Вони навіть думати про мене побояться.

– А звідки вони тебе знають? – запитав Андрій, розглядаючи її браслета.

– Вони вперше мене бачили, – дівчина трохи здивовано озирнулася на Андрія, а потім, усе зрозумівши, розсміялася: – А, он ти про що! Та вони з усіма нами так говорять. Невже де… ми повинні звітувати їм, звідки і куди йдемо або що робимо?

Андрій із минулого досвіду пригадав свої враження про стосунки демонів та Темних і змушений був погодитися, що невдахи, які щойно нарвалися на Вікторію, більше й близько не підійдуть. Проте йому не все було зрозуміло.

– Браслет можна і викрасти, – припустив він. – Так само, як я свого часу, гм, отримав браслет Темного.

– Це зовсім інше, – дівчина прибрала браслет під рукав. – Зняти його неможливо, а по смерті власника він розсипається на порох. Він є і розпізнавальним знаком для членів свого легіону, і талісманом, і посвідченням особи в нашому світі. По ньому легко визначити, до якого родинного клану належить власник.

На палубу вийшов отець Сергій.

– Що там трапилося? Темні?

– Так, але нічого страшного, все минулося.

Андрій розповів, як вони позбулися незваних гостей.

– А мені здається, що неприємності у нас іще попереду, – раптом пролунав з корми голос Сосновського. – Даремно ви вийшли сюди, отче, погляньте.

Ян вказав на гребінь пагорба, де бовваніли три нерухомі постаті.

– У одного з них бінокль. Як гадаєте: чи здивує їх присутність на баркасі священика?

Віка впівголоса вилаялася й рушила до лебідки, що піднімала якір.

– Треба якомога швидше забиратися, доки сюди не прибула ціла армія.

І чекати на це довелося недовго. Обрані ще не встигли налаштувати вітрила, як з-за пагорбів уже з’явилися кільканадцять вершників, які щодуху мчали до баркасів.

– Швидше! Швидше! – підганяв Сосновський, щомиті позираючи через плече.

Нарешті вітрила було встановлено. Гуго підняв якір, але баркас залишався припнутим до пристані двома швартовими.

– Я зараз! – Карлсон кинувся на причал.

– Грець із ними, рубай! – заволав Андрій, і тут поруч із ним у фальшборт устромилася перша стріла.

Гуго одним ударом меча перерубав сталевий канат, і баркас одразу ж розвернуло носом у море. Доки швед перебігав до корми, Сосновський похапливо крутив стерно, аби втримати баркас у такому положенні.

– Андрію, прикрий нас!

– Чим? У мене лише чотири стріли залишилося!

Із баку почулася добірна лайка: один із Темних підкрався надто близько, й камінь з його пращі розбив Карлсону голову. Андрій миттєво поклав нападника з арбалета, але натомість підскочили ще кілька й засипали баркас цілим градом каміння. Та канат вже було перерубано, й баркас швидко погнало в море.

Темні позіскакували з коней. Навздогін судну полетіла хмара стріл, дехто із найазартніших навіть зайшов у воду. Проте втікачів дістати вони вже не могли.

– Швидше, Яне, доки вони не здогадалися повантажитися на інші баркаси!

– Нехай, я такелаж так скалічив, що вітрила тепер їм на швабри напинати доведеться.

Андрій поглянув на берег, що поволі віддалявся, й перевів подих:

– Із луків нас уже не дістануть. Здається, й цього разу минулося.

– Андрію… хлопці… – прохрипів Гуго.

Батлук озирнувся й побачив на баку Гуго, який сидів, притулившись до надбудови. Його обличчя було блідим і заюшеним кров’ю.

– Зараз, друже, потерпи, зараз перев’яжемо.

– До дідька вашу перев’язку!!! – заревів швед, підвівся і, похитуючись, кинувся на бак.

Андрій побіг слідом, проскочив надбудову й раптом вкляк. Гуго сидів на палубі, тримаючи на колінах голову священика, і його кров змішувалася із кров’ю отця Сергія, груди якого пробила важка арбалетна стріла.

Холонучи від жаху, Андрій підійшов, опустився навколішки. Поруч присів Сосновський. Одного погляду йому вистачило, аби визначити те, що Андрій і так уже знав:

– Готовий. Просто в серце.

Батлук мовчав. Що тут скажеш. Він підвівся, відійшов і, спершись на фальшборт, довго дивився у море.

Танцювали золоті хвилі. До самого обрію – нічого, крім хвиль, які гойдали у своїх обіймах вечірнє сонце. Шлях вільний, але це вже нікому не потрібно. Тоскно кричала самотня чайка. Сонце сліпило очі, витискаючи сльози.

Що ж тепер? Задля чого загинули Ігор та Ганс? Та навіть якщо б вони й були живі, що би від того змінилося? Темні одним пострілом убили їх усіх. Усіх…

На плече лягла чиясь рука. Ян присів на фальшборт і глухо промовив:

– Що вже тепер… Так вийшло. Нічого не поробиш…

– Поробиш, – пролунало раптом.

Бурят нахилився над тілом, провів долонею по чолу померлого й тихо повторив:

– Поробиш…

Він став навколішки, довго мовчки дивився на тіло, потім підвів очі, глянув на товаришів якимось жалісним, сповненим туги поглядом і твердо промовив:

– Він житиме.

Нікола відкинувся трохи назад, заплющив очі; його тіло осунулося й немовби втратило форму. Обличчя, схоже на старовинну темну маску, було абсолютно нерухомим.

Він кілька разів глибоко зітхнув, Андрій бачив, як плавно піднімаються та опускаються груди старого, а потім здалося, що бурят припинив дихати взагалі, перетворившись на маленьку дивну статую. Андрій чомусь був упевнений, що зараз Нікола нічого не чує, хоч кричи.

А потім залунав неголосний спів – це звідкись із глибин грудей старого бурята виринала пісня-стогін. Його тіло почало ледь помітно, а потім усе сильніше розхитуватися у такт одноманітним звукам, в яких вчувалися чи то молитва, чи то чаклунські заклинання. Сухорляве, зморщене обличчя Ніколи залишалося нерухомим, лише краплі поту, що проступили на чолі, виказували те, що воно – обличчя живої людини. Тіло старого зараз було таким напруженим, що більше нагадувало камінь. Спів голоснішав. Андрій давно вже здогадався, що бачить обряд шаманства, але так і не міг зрозуміти, що прагне зробити бурят.

А голос ставав усе сильнішим, пронизливішим, змінився тембр. Від нього заболіли вуха, а в голові запаморочилося. Андрій відчув, як втрачає відчуття палуби під ногами, як розмивається реальність. У горлянці виник каламутний клубок із нудоти та страху.

Стріла в грудях у священика затремтіла і ледь ворухнулася. А потім… Андрію здалося, що йому зраджують очі: тугими поштовхами, наче це робило серце, що раптом ожило, стріла почала виходити з грудей. Але ж цього не може бути!

Старий продовжував співати. Поштовх, іще поштовх. Метрова чорна стріла цілком вийшла із тіла, якусь мить повисіла у повітрі й упала на палубу. Бурят розплющив очі, безтямно подивився на неї й млявим рухом витер мокре обличчя.

Потім він знову заплющив очі, схилився над тілом і простяг до рани розкриті долоні. Надривний, жалісний стогін вирвався із грудей Ніколи, і то вже були не заклинання. Старого знову захитало, його пальці затремтіли й повільно, наче зведені судомою, зігнулися. Здалося, що поміж ними та тілом священика виникла легка імла. З’явилася лише на мить і відразу зникла.

Бурят невдоволено мотнув головою й знову зосередився. Здавалося, минула ціла вічність, перш ніж імла з’явилася знову, і тепер не лише руки старого, але й усе його тіло трусило, наче в лихоманці.

На кінчиках пальців Ніколи народилися крихкі блакитні вогники. Спочатку вони були схожі на туман, але щомиті ставали реальнішими й чіткішими. Андрій кліпнув очима. Вогні не зникли.

Повільно, міліметр за міліметром, рана почала затягуватися й скоро зникла зовсім. Співи бурята стали голоснішими. Він немов завис у повітрі, здалося, енергія виходить із нього потоками, мов із перевернутої посудини. Раптом тілом священика пробігла легка судома. Андрію стало страшно – він зрозумів, ЩО зараз відбудеться. Це було неможливо, але це було так…

Невидима енергія, що витікала з Ніколи, мов кокон огорнула тіло отця Сергія, із кожною хвилиною стаючи щільнішою, усотувалася в нього, насичувала його тіло силою і… життям.

Та енергія ця не була безмежною. Андрій бачив, що сили Ніколи закінчуються, наче кокон витягував із нього останні краплі життя. Просто на очах шкіра на руках старого збіглася, окресливши кожен суглоб і кожну кістку, запали очі, скроні, щоки. Вишкірене в моторошній гримасі обличчя перекосилося й почало танути. Повіки наче висохли й оголили налиті кров’ю очі, що були ладні в будь-який момент луснути.

Щільність кокону досягла межі, він перетворився на фіалкове сяйво, за яким уже не можна було розгледіти ні рис обличчя священика, ні рук Ніколи. А сам він раптом похитнувся, плавно здійнявся у повітря й завис у кількох дюймах від палуби.

Потік сяйва, що виходив із рук старого, запульсував, і тієї ж миті над палубою розіллявся моторошний, уривчастий крик. Нікола кричав, не в змозі більше стерпіти страшний біль. Він кричав, і в цьому крику лютувало все зло пекла, прагнуло вирватися назовні й не могло, бо його стримував цей самий крик.

Тіло священика здригнулося, ним пробігла легка судома, а наступної миті отець Сергій поворухнувся, глибоко зітхнув і розплющив очі, в яких іще не було життя, але й смерті також уже не було.

Сяйво згасло. Безсиле тіло старого впало на палубу. Він спробував підвестися і не зміг. Андрій швидше вгадав, ніж почув у хрипінні, що вирвалося з порепаних вуст:

– Він… живий?

– Так.

– Добре…

Нікола заплющив очі й тихо повторив:

– Добре…

Наступної миті він помер.

Збентежені, розгублені, пригнічені Обрані дивилися то на тіло Ніколи, то на отця Сергія, який стояв навколішки і, ніби пересвідчуючись, що дійсно навколо нього все реальне, сліпо обмацував дошки палуби.

Ніхто не наважувався підійти до нього першим, торкнутися, від нього віяло… Він немовби прихопив звідти, де тільки-но був, дещицю тихого побожного страху, від якого віяло радістю і чимось таким, що робило його майже нелюдом.

Ось він подивився на товаришів, наче вперше їх побачив, наче довго й важко пригадував, хто вони такі, а потім ледь чутно прошепотів:

– Господи, навіщо… навіщо я тут… Господи, як там гарно…

Отець Сергій опустив голову й заплакав.

Розділ тридцять четвертий

Невелике судно тихо пливло до південних зірок. Ледь чутне скрипіння дерева, шелестіння вітру, що залишав на снастях пластівці солоних пахощів, і спокій – крихкий, а від того особливо бажаний – заколисували баркас на морських хвилях. Чумацький Шлях перекинувся за північ, і скоро з нього мав политися ранок. Андрій пересмикнув плечима: не спалося, і він майже цілу ніч просидів на кормі – в тиші й нічній прохолоді.

Перехилившись через борт, Батлук довго, безтямно дивився на срібну в місячному світлі воду. Це заспокоювало: світло відсовувало кудись далеко і те, що минуло лише хвилину тому, і те, що було попереду.

Учора в морі поховали Ніколу та Ганса. А зараз це вже здавалося чимось напівзабутим. Біль був, але тепер він перетворився на один із мільйонів вогнів у небі, надто м’яких, аби різати очі.

Рипнула дошка палуби. Обраний озирнувся і побачив Вікторію.

– Я не хотіла тобі заважати.

– Ти не заважаєш. Посидь зі мною.

– Не спиться? Переживаєш?

– І це теж. Але людина така істота, в якій горе та відчай довго не живуть. Лише любов та ненависть ми несемо до кінця.

Він замовк. Дівчина сіла поруч. Андрій відчув пружне тендітне тіло, що притиснулося до його ліктя, і здивувався тому, як раптом завмерло й по-особливому, забуто застукотіло серце. Це було незвично. Це було заборонено. І цей чіткий профіль, ці крихти світла у волоссі…

«Наче старшокласники…» – подумав Андрій.

Він зітхнув, відкинувся на борт і подивився у небо, яке перед ранком поступово блідло.

– Про що ти думаєш?

– Не знаю. Мабуть, про те, як гарно було би посидіти де-небудь у горах, серед смерек і хмар, де немає нічого, крім тиші й повітря, самому.

– Самому?

Він усміхнувся, похитав головою і не відповів.

– Послухай… – Віка затнулась. – Можна тебе спитати?

– Про що?

– Твоя родина… Ти був одружений?

Він промовчав.

– Пробач, я не хотіла завдати тобі болю, просто…

– Ні, все гаразд, ти не зробила мені боляче. Зараз, тепер, це – просто частина минулого життя, це так далеко…

– Вона пішла від тебе?

– То я від неї пішов. Я просто боявся, що коли залишуся з ними, це принесе їм більше страждань, аніж… Будь-які рани загоюються, коли їх не ятрити.

– Ти й досі її кохаєш…

– Не знаю.

Він довго сидів мовчки, не помічаючи, що механічно смикає ґудзика на кишені комбінезона, потім повторив:

– Не знаю.

– Дивно…

– Що дивно? – перепитав Андрій.

– Я говорю з тобою про речі, яких не розумію, і, напевно, ніколи не зрозумію. Жаль…

– У вас немає інституту родини?

– У нас немає кохання. Принаймні, в тому сенсі, який у це поняття вкладаєте ви.

Дівчина подивилася йому в очі й тихо промовила:

– Як би я хотіла… Іноді мені дуже образливо за нас. За наш нещасний світ. Я відчуваю, що чогось не вистачає, ми всі це відчуваємо, але… Може, то і є наша Голгофа?

– Я тебе розумію.

Дівчина раптом зовсім по-земному пригорнулася до Андрія і поклала голову йому на плече. Лише кілька миттєвостей. Потім відсторонилася і прошепотіла:

– Пробач, не треба було цього робити. Але мені так хотілося хоча б ненадовго відчути себе справжньою жінкою. Вашою. Не знаю, навіщо це мені…

Вона пішла, а Батлук ще довго сидів, відчуваючи холод та порожнечу на плечі.

Із рубки вийшов Сосновський, присів поруч із Андрієм.

– Ти не проти?

– Ні.

– Про що думаєш?

– Та так… ні про що.

Помовчали.

– Знаєш, – сказав нарешті Ян, – мені здається, що отець Сергій щось приховує.

– Це не новина.

– Так, але… Завваж, при тому темпі просування, який ми зараз маємо, нам півроку знадобиться, аби дістатися до місця. А ще ж треба знайти той Центр.

– Я вже про це думав.

– То що?

– Побачимо, навіщо гадати. Коли він і має туза в рукаві, все одно до часу не витягне.

– Це зрозуміло.

Знову запала мовчанка.

– Ти ж не для цього прийшов? – тихо запитав Андрій, і в його голосі забринів ледь відчутний острах. Так, він боявся того, про що може завести розмову Ян.

– Важко?

– Я… не знаю.

– Тобі важко, – ствердно промовив Ян.

Він закинув голову і подивився у передсвітанкове небо.

– Ти втікаєш від самого себе, від того, що накопичилося всередині тебе. Але цей твій біг – сама видимість. Знаєш, вважається, що коли скорпіона оточити жаром, він жалить сам себе, аби уникнути мук, й гине від власної отрути. Та насправді отрута скорпіона на нього аж ніяк не діє, все набагато прозаїчніше: він помирає від опіків. Ось так, навіть нерозумна комаха не жалить сама себе, а ти… І що найголовніше, ти встромлюєш у себе жало лише тому, що тобі ПРИВИДІВСЯ вогонь. Ну скажи, скажи, навіщо ти борешся із самим собою навіть там, де тебе немає?

– Може, тому, що це важче за все? – сумно посміхнувся Андрій.

– А мені здається, що ти просто отримуєш від цього задоволення.

Ян замислено провів пальцем по борту, помовчав, а потім несподівано додав:

– А з Вікою ви будете чудовою парою.

– Ти що, з глузду з’їхав? – визвірився Андрій, відчуваючи, як запалало обличчя. – Ну ти видав… Не говори дурниць, вона ж…

– Вона – жінка, – посміхнувся Ян. – Вона – жінка… І немає значення, ким вона була раніше, головне, ким і якою вона прагне стати.

– Хіба це реально? – Андрій відвернувся, уникаючи дивитися у вічі товаришу.

Той знизав плечима:

– Не знаю, може, і нереально. Та мені чомусь здається…

– Ти чув нашу розмову.

Ян кивнув головою:

– Не навмисне. Але до рубки – два кроки, а ви геть про мене забули. Я стояв за стерном, слухав і… Вона тобі потрібна.

Уранці проступив далекий берег. Спочатку то був лише синій туман на обрії, який із часом сформувався у тонку темну риску. Та дісталися до нього Обрані лише в середині дня, бо від берега дув сильний вітер, і Янові знадобилося усе його вміння, аби утримувати судно на курсі. Нарешті баркас увіткнувся носом у берег.

Ян першим зістрибнув на ґрунт і швидко прив’язав канат до кривого дерева, що міцно вчепилося за крутий берег. Роззирнувшись навколо, поляк потягнувся і зі сміхом вигукнув:

– Як приємно знову відчути під ногами тверду землю. Адже дійшли-таки, не потонули.

– А я вважала тебе за досвідченого та безстрашного морського вовка, – лукаво посміхнулася Віка.

– Точно. Тільки що для «вовка» головне? Не втрачати з виду берег, бо плаває він, мов та праска.

Поки Андрій із товаришами розвантажували речі, Сосновський узяв зброю і пішов на розвідку. Ледве його постать зникла за урвищем, як з боку недалеких гір долинув дивний звук, схожий чи то на тихий стогін, чи то на віддалене гудіння якогось механізму.

– Що це?

Андрій прислухався й із сумнівом похитав головою.

– Щось у повітрі.

– Може, дійсно якась машина?

– Ні, – заперечила дівчина. – Темні не повинні мати машин, вони б тут не діяли, так само, як і в будь-якому іншому місці. Можливо, магія… Тоді це зовсім погано.

Тим часом низьке монотонне гудіння посилювалося, міцнішало, доки, зрештою, не заполонило все повітря. Але в той же час воно начебто й не наближалося, і довкола було так само порожньо. Озираючись, Обрані розосередилися і наготували зброю, та звук припинився так само раптово, як і виник.

– Цікаво, що ж то зрештою було? – сам себе запитав отець Сергій, вдивляючись удалечінь, наче міг розгледіти залишки звуку.

– Слава Богу, що ми цього не дізналися, – Андрій поставив арбалет на запобіжник і повісив на плече.

Прибіг Сосновський.

– Чули?

– Ще б пак.

– Що то було? Не знаєте? Мені здалося, що то звідти, – він показав убік віддаленого пагорба. – Все скінчилося раніше, ніж я встиг зійти й подивитися.

– Самому тобі було би краще цього не робити. Гаразд, – Андрій підхопив ранець, – що б то не було, а все одно йти треба. Будьте максимально обережні.

Вони пройшли пустим берегом, перелізли через зарослий диким гранатом пагорб і рушили до гір, що громадилися на обрії.

Низина, якою йшли Обрані, поступово поглиблювалася, перетворюючись на долину поміж чи то високих пагорбів, чи то невисоких гір. Де-не-де на її схилах почало траплятися каміння, іноді навіть цілі брили, доки, зрештою, схили майже цілковито не перетворилися на грубі пласти піщанику.

Раптом Карлсон, який ішов попереду, зупинився й голосно розреготався. Це було настільки несподівано й недоречно, що решта аж розгубилася. А Гуго сміявся і сміявся, крізь вибухи реготу намагався щось сказати й не міг.

– Що? Що таке, Гуго? Та поясни ж ти!

Нарешті той витер сльози і вичавив:

– Той звук… Я повинен був відразу здогадатися. У нас в горах теж є таке місце, туди туристів водили, і я там тисячу разів був. Бачите он ту скелю? Клянуся небом, то її витівки. У неї така форма, що коли з певного боку дме вітер, вона починає гудіти. А ми…

Він знову розсміявся:

– От вам і демони.

– Дарма, – Сосновський ляснув його по плечу. – Таке й у спокійніші часи налякало б, а зараз і поготів, ми ж бо на гірше налаштовані…

Скоро вони проминули величезну, химерної форми скелю із безліччю порожнин і щілин й опинилися у невеличкій котловині, за якою вже починалися хоча й невисокі, але справжні гори. На обрії Кавказ підпирав небо.

– Так… А це вже не хибна тривога, – Віка схилилася над кістяком якоїсь тварини. – А онде ще один. Великий, певне, буйвіл.

– Усе не слава Богу, – Андрій зірвав із плеча зброю. – Цікаво, з якою тварюкою зустрінемося цього разу?

Наче відповідаючи на його запитання, пролунало глухе бурмотіння, а за мить під звуки гравію, що осипався, з-за каміння з’явився здоровезний ведмідь.

– Оце так! – видихнув Гуго. – Чудово!

Андрій відчув полегшення. Зараз навіть грізний триметровий хижак, що раніше підняв би на ноги цілу округу, зовсім не лякав. Він був свій.

Гуго підняв арбалет.

– Не треба, – зупинив його Андрій. – Нехай іде собі, він не нападе.

Ведмідь справді не виявив ворожості. Підвівшись на задні лапи, він деякий час, короткозоро мружачись, розглядав людей, а потім, немов переконавшись, що серед них немає його знайомих, припинив нюхати повітря, щось розчаровано пробурмотів собі під носа і пішов геть, косолапо перевалюючись.

– Красивий звір, – усміхнулася Віка.

– Угу, – буркнув Ян, – добрий такий Мишко.

– Ніколи не думав, що зрадію, побачивши на волі ведмедя, – засміявся Батлук.

За день вони встигли пройти добрячу відстань і захід сонця зустріли на березі швидкої річки. За вечерею Андрій розгорнув мапу, довго розглядав її проти світла багаття, доки нарешті не визначився, де вони зараз перебувають.

– Річка ця – Чорох. Он там, ліворуч, кордон… колишній кордон між Туреччиною та Грузією.

Гуго поглянув на мапу і тоскно прогудів:

– Ще йти та йти… І коли ж ми дійдемо? Під старість? Туреччина, Іран, Афганістан, Пакистан, Індія…

Усі мов за командою подивилися на священика. Той спробував зробити вигляд, що нічого не відбувається, але наштовхнувся на виразний погляд Батлука. Отець Сергій якусь мить мовчав, певне, вагаючись, але все ж сказав: