Текст книги "Прокляття обраного"

Автор книги: Павло Бондаренко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 20 страниц)

Розділ восьмий

За два дні ховали Резо. І хоча було небезпечно, Андрій усе ж таки пішов на цвинтар, бо інакше вчинити він не міг.

Хмарилося. Андрій стояв осторонь і спостерігав за відправою. На похованні було лише кілька людей, переважно із грузинської діаспори – родини Резо не мав.

Коли опускали труну, Андрій підійшов, але затримуватися не став. Кинув до могили грудку землі й, не оглядаючись, пішов геть, відчуваючи спиною здивовані погляди.

На зворотному шляху він кілька разів озирнувся – стеження не було. Хоча ті, хто його розшукував, могли б цілком логічно припустити, що Андрій тут з’явиться. Дивно…

І Андрій дозволив собі трохи розслабитися.

Якщо все буде спокійно, сьогодні він, мабуть, навідається до доньки. Олені, певне, його візити були неприємними, проте вона час від часу дозволяла спілкуватися з малою.

По зелені довколишніх вулиць задріботів дощ. Сіре небо нарешті розродилося рясними дрібними краплями, які вкрадливо шкреблися в парасолю і тонкими іржавими цівками стікали на землю. За останні десять років до червоних дощів звикли: і повітря, і ґрунт щедро просякли окисами заліза та азоту.

Дощ повернув Андрія у той тривожний стан, в якому він жив останні два дні. Здавалося, зараз він існує лише в штучній копії світу, який знав раніше. Точна, але все ж таки копія, щось виказувало в ній підробку, мов це був напрочуд реальний сон.

«А це ж також знамення, – подумав він раптом, старанно обходячи калюжі, – але хто і звідки тисячі років тому міг знати, що ми отруїмо самих себе мартенами та хімічними гігантами?»

«На все воля Божа…» – пригадав він останні слова отця Павла.

Загалом, коли розібратися, то нашу загибель передбачити нескладно. Які проблеми стояли перед людством років п’ятсот тому? Голод, хвороби, війни… Увесь потенціал свого неабиякого розуму люди кинули на їх вирішення, штурмували закони природи, молилися на науку, яка винаходила нові й нові панацеї. І що ж? Ми перемогли голод? А війни?

Хвороб стало ще більше, та таких, про які раніше навіть фантасти не писали. Ми у своїй злочинній гордині вважали себе всемогутніми, і за це нас покарано. Жорстоко, нещадно, але справедливо. Господи, що ж ми наробили?

На перехресті, під наїжаченими яблунями, стовбичили дві жіночки, перемиваючи кісточки сусідкам та родичам. Не замовкаючи, вони провели зацікавленими поглядами самотнього незнайомця. Зовсім як у селі.

– Ой, Валюшо, поглянь, яка краса! – раптом вигукнула одна з жінок.

Андрій теж, швидше машинально, ніж із цікавості, визирнув із-під парасолі. І вкляк.

Над землею завис величезний, тьмяно-жовтого світла німб, придавивши все навколо своєю могутністю. Здавалося, то крижані вуста колосального чудовиська розімкнулися, аби поглинути цілу планету.

Із цього гігантського казана, важко спухаючи й опадаючи, вперто, але поки що даремно, рвалася назовні недозріла гроза.

І брудне світло, і тьмяні жовтаві маси під піною рваних хмар – усе це було Андрієві знайоме. Ні, він ніколи раніше подібного не бачив, але ж і жах, який наснився йому три дні тому, більше не повертався. І ось він кликав, кликав ЗВІДТИ.

Вариво закипало.

Бліді блискавки вже були готові ринути на землю і бити, бити, бити все живе, іржавим вінчиком збивати суфле з вереску людських доль, пролитися пекельним вогнем, проти якого була безсила миршава віра людства, що вмирало.

Обличчя, обличчя, звернені до неминучого, до величезної, жахаючої брами, яку поки що було зачинено. А за нею…

Зараз…

Зараз…

І він побачив.

Він упізнав.

І закричав. Закричав надривно й страшно. І побіг, побіг, побіг…

Він мчав вузькими вуличками старовинного Неаполя; незграбно підстрибуючи, проносилися повз нього тисячолітні піраміди, зникаючи за завісою із піску, що злітав до чорного сонця; жвакала під ногами багнюка єдиної вулички загубленого серед тайги села, і, мов повія, кидалася назустріч Андрію Ейфелева вежа, аби за секунду, розчаровано зітхнувши, розтанути за спиною…

Навіщо, навіщо він надривається, навіщо намагається вискочити із самого себе? Адже від цього, від того, що накопичувалося ТАМ, втікати немає куди!

А він і не тікав. Не міг. І не хотів.

Забувши про незвичайне видовище, жінки відбігли геть, злякано позираючи на страшне обличчя Андрія. А він? Куди дивився він?

У сирому повітрі раптово затремтіла мла, зламала обриси будинків, змішала землю і небо. Повітря звихрилося і майже вертикально шугонуло вгору, підкинувши залишки дощових крапель, які не встигли впасти на траву. Спалахнули сині блискавиці. Не лише тут – по всій Землі.

І Андрій був не лише тут, але й у тисячах інших місць. Він не замислювався, як це можливо. Він сприймав це, мов належне. Він просто дивився. І всюди бачив те ж саме.

Немає дощу. Більше не буде вже ніколи. Немає колоса в небі, він виконав свою місію і розпорошився, всмоктався в земну матерію. Брама відчинилася.

Над чорною землею нависли багряні крила заходу. І дерева, раптово втративши листя, попнулися сухими гілками в зорю, мов у кров. Ілюзія?

Із імли вийшли вони.

Дивні істоти.

Страшні істоти.

Істоти Темного світу.

Беззвучно і непомітно з’явилися вони на мільйонах перехресть тисяч міст, і Земля кинулася їм на шию, проклята Земля. І люди, побачивши їх перед собою, за коротку мить до того, як втратити здатність мислити, раптово зрозуміли: прийшли справжні володарі цього світу.

Вони були різні. Одягнені й оголені, вкриті шерстю і роговими пластинами, з іклами, гребенями та пазурами. Серед них вирізнялися неймовірно потворні та напрочуд красиві. Але всі вони були однакові – створіння, які не мають душі. Лише розум, чужий і холодний, мов світло далеких зірок, живий, незворушний розум.

Вони прийшли, й ім’я їм було Легіон.

– Ти мій! – почулося мільйоноголосо на мільйонах перехресть тисяч міст.

Андрій бачив стійбище евенків. Із західної зорі на нього насувався ланцюг чудовиськ. Старий шаман топтав тундру в епілептичному танку, гуготіння бубна розривали різкі вигуки заклинань.

Чи можна одночасно побачити беззахисну тундрову квітку біля слоноподібних ніг демона, переймаючись її життям більше, ніж долею людей, та спустошених безнадією чоловіків, жінок і дітей, котрі тиснулися до старого шамана; його очі, очі, що горіли жахом та відчаєм?

Шаман знав, навіщо прийшли ці істоти, він знав, що станеться з тими, хто зараз стояв за його спиною, знав і не міг цьому зарадити. Та й хто він такий для цього? Але старий співав і співав, і тоскні звуки, прощаючись, обіймали Землю.

Істоти наштовхувалися на невидимий бар’єр, створений заклинаннями, їхній ланцюг прогинався, широкою дугою охоплюючи стійбище. Вони не поспішали. Вони розуміли, що старий не здатен довго протистояти їхній об’єднаній енергії.

Шаман теж це розумів. Прозорі краплі стікали зморшкуватими щоками. З кожною хвилиною сил у нього ставало менше й менше. І це відчували всі.

Ось він похитнувся. Біси зробили крок уперед. Ще один. І ще.

І з безгучним переможним ревінням ринули на людей просто крізь Андрія, байдуже переступаючи через мертве тіло шамана. А його побілілі пальці все ще стискали розмальований бубон.

…Лише місяць тому Чарлі закінчив поліцейську школу. Він дуже пишався новенькою формою, патрульним авто та револьвером у шкіряній кобурі. Поки що Чарлі не доводилося ним користуватися, як і гумовою палицею, що лежала поруч на сидінні, де зазвичай сидів напарник, який зараз хворів.

Авто зупинилося. Поліцейський вголос виматюкався, бо рація теж «здохла». Але Чарлі тут-таки забув про ці дрібниці.

На вулицях Детройта почалося щось несусвітне. Волали, метушилися, падали люди. Помаранчеві, жовті, синьо-зелені блискавки невловимо швидко стьобали людську масу.

Чарлі зі здивуванням побачив мовчазну колону, яка крокувала просто поміж закляклими автомобілями, порушуючи всі правила дорожнього руху.

Він спробував зв’язатися з дільницею: можливо, Чарлі прослухав повідомлення по радіо про якусь демонстрацію. В усякому разі, під час ранкового інструктажу про жодні масові заходи в цьому районі ніхто не говорив.

Рація мовчала.

Раптом зовсім поруч з’явилися дивні істоти, і до них відразу ж з усіх боків полетіли різнокольорові жмути світла. Від тих постатей віяло крижаним жахом, і Чарлі, сам не розуміючи, що робить, схопився за револьвер. Відчуваючи, що коїть щось зайве і непотрібне, він вивалився із машини. Лише на краєчку свідомості зблиснула думка про те, що Чарлі нарешті випав шанс відзначитися, але тут-таки вона і згасла.

Із завмерлим серцем Чарлі прицілився в схожу на ведмедя істоту, що стояла кроків за двадцять від нього, з якоюсь скринькою в лапах. Чарлі чомусь сприймав її за людину, немов так і повинно було бути. Зброя додавала впевненості й сили. Чарлі на мить відчув себе майже всемогутнім, страх зник, а його місце посіла відчайдушна ейфорія.

– Гей, ти! – прокричав Чарлі дзвінко. – Ані руш, поліція! Постав це на землю і повернися, але повільно!

Істота озирнулася, і Чарлі зустрівся з нею поглядом… І натиснув на гачок.

Пострілу не було. Чарлі в паніці тиснув і тиснув на спуск, але барабан провертався вхолосту, подаючи набій за набоєм під сухе клацання бойка.

А за кілька секунд колишній поліцейський і колишній Чарлі в ногу з рештою крокував у колоні. Він ніколи не знав чорного шматка заліза, який зараз, нікому не потрібний, валявся на бруківці. Він ніколи не був поліцейським. Він ніколи не був людиною.

Нерухомий погляд. Нерухомий мозок.

На мільйонах перехресть тисяч міст одне й те саме. Мовчазні колони і біси. Жодного пострілу, ніякого спротиву.

Могутні ракети залишилися в шахтах, націлені на територію вірогідного супротивника; непереможні авіаносці, темні, порожні, хиталися на мертвих хвилях; моторошні валізки президентів так і залишилися зачиненими.

Людство припинило існування, навіть не встигнувши усвідомити сам факт своєї смерті.

Андрій дивився на це так, наче був спостерігачем з іншої планети, посередником у гігантському навчанні. Навіть коли навколо нього вулиця заповнилася людьми, частина яких метушилася в паніці, а частина тупо крокувала під конвоєм істот зі світу Темряви, для нього все було, наче уві сні.

Свідомість відмовлялася сприймати дійсність, але душа вже вловила в ній знайомі риси і змусила тіло малодушно завмерти, чекаючи на свою долю.

За якихось п’ять кроків від Андрія з імли вийшов демон. Його тонкі ноги із завеликими для них суглобами підтримували граційне тіло, що вилискувало сіро-зеленою лускою. Гнучку шию вінчала кругла голова з очима-кульками, двома рядами дрібних гострих зубів та кістяним гребенем.

Демон вп’ялив свої розумні очі в Андрія, й тому здалося, що істота задоволено, зовсім по-людськи гмикнула. Її пазуристі пальці пробіглися поверхнею скриньки, що висіла на шиї.

Час зупинився. Андрій побачив, як з його грудей виріс жовто-зелений джгут і потягнувся до скриньки, відчув, як, починаючи з ніг, його полишає тепло, витікає в скриньку, і він уже не міг відірвати від неї погляду.

Разом із холодом у нього пробиралася ніч. Жах, дикий жах, якого не можна передати, охопив Андрія і потягнув його в сірий вир небуття.

І тут Андрій раптом відчув, як відчуває наближення смерті тварина, ЩО САМЕ він втрачає.

І збурився. Я – Людина! Дозволити зробити із себе ЩОСЬ? Так ні ж!

Застогнавши, він вхопився за джгут і щосили потягнув назад, у себе. Зеленкувате світло нестерпно пекло руки, Андрій відчув, як цей жар, слизький і жорсткий, невблаганно витікає з нього, полишає тіло, полишає…

Він загарчав. Зціплені в неймовірній напрузі зуби кришилися емаллю, здуті м’язи стрясали тіло в жорстких, але марних зусиллях, а пори тіла, здавалося, точилися кров’ю.

– Ні-і-і…

Це непідйомне слово він вичавив уголос.

Демон підвів здивований погляд. Повільно, дуже повільно світловий жмут рушив назад. Це було так само, як змусити Ніл текти у зворотному напрямку, так само, як змусити Землю зупинитися.

Скриньку затрусило.

Андрій задихався. В очах потемніло, здавалося, ноги до колін вгрузли в землю, він відчув, що не витримає більше ані секунди. І цієї миті скринька сліпуче вибухнула. Потужний викид енергії жбурнув Андрія на мокру траву, пройшовся по тілу розпеченим чавунним катком, обпалюючи очі та легені. Це було так, наче він розтоплювався у величезній печі, присипаний купою розжареного шлаку.

Але демону дісталося набагато більше. На тому місці, де він щойно стояв, тепер лише курився смердючий ядуче-зелений дим та ще валявся металевий браслет, який демон носив на руці. За мить і той розсипався на дрібний чорний порох.

Похитуючись, Батлук дошкандибав до палісадника, перевалився через хитку огорожу в кущі бузку і знепритомнів.

Розділ дев'ятий

Настав вечір. Перший вечір нової ери. Всесвіт оплакував загибель свого нерозумного чада прихованими сльозами, зморгуючи світлі краплини з почорнілого небосхилу. Тиша місила дійсність на примітивному брудному столі біди, про яку навіть нікому було повідомити. Корабель обірвав свій безкінечний політ у невідомість і сповіщав про це терпкою байдужістю нерухомого повітря стерильно чистим відсікам.

Невже нікого немає? Нічого немає? Невже все скінчено, незворотньо?

Природа в це не вірила. Брутально зґвалтована незнайомцями, які прийшли не знати звідки, вона вперто не хотіла визнавати їхнього існування і власну ганьбу.

Андрій чув ці лункі схлипи, що причаїлися у вечорі, схлипи, від яких хотілося ридати самому, та не було ані сил на це, ані сліз. Була лише млява байдужість у висмоктаній душі, яка не втримувала в собі навіть крихти бажань. Цю душу намагалися розбити. Кілька годин тому прийшли ВОНИ і спробували її знищити. Від цього удару залишилася щербина, що майже відокремила її від пошматованого тіла, кожну клітину якого всі ці безкінечні години заповнював холод мокрої землі. Матері-землі. Мачухи-землі.

Крізь щербину точилася, важко, липко крапала гірка, але все ж якась невловимо приємна туга, яка ледь помітно пахла страхом. Андрій стояв на тій межі, коли перенапружена психіка вже не витримувала і от-от могла дозволити йому перейти цю грань, назавжди перетворившись на зацьковану тварину, що втікає від власних жахів.

А ще важче було від того, що не залишилося сенсу жити і сил, аби померти. Реальним, первинним був лише страх, страх абсолютний і аморфний. Страх ВЗАГАЛІ.

По-старечому незграбно Андрій підвівся і почвалав геть, надовго завмираючи, якщо йому ввижався рух у темряві, яка щохвилини густішала. Якби зараз йому зустрілося щось живе, Андрій, мабуть, помчав би, не розбираючи дороги, з виряченими очима, з піною на губах, а попереду моторошною сиреною летіли б його волання.

Та навкруги нікого не було. Із темного міста не долинало жодного звуку. Одна за одною тяглися садиби-сироти, куди Андрій, незважаючи на холод та втому, що переповнювали його, увійти не міг. Чомусь він був певен, що залишився сам у цілому світі…

Коли Батлук нарешті опинився в районі багатоповерхових будинків, трохи полегшало. Можливо, тому, що вони мали менше індивідуальності, а може, давався взнаки час, котрий повільно відновлював душевну рівновагу.

Андрій глибоко зітхнув. Ще трохи – і він впаде просто посеред вулиці, а холод закінчить свою справу. Треба було наважуватися.

Він увіпхався до під’їзду новенької десятиповерхівки і опинився у повній темряві. Було так тихо, що Андрієві здавалося, буцімто він оглух.

Під громове бухання серця він почав підніматися сходами, не забуваючи їх рахувати, аби не перечепитися і не наробити галасу.

На другому поверсі наштовхнувся на відчинені двері. Прислухався. Тихо. Увійшов.

Боротьба зі страхом забирала останні сили, і доки Андрій дістався кухні, сорочка геть змокла від поту. У шухляді стола знайшлися сірники, та чомусь вони вперто не бажали займатися – не було навіть іскор від тертя.

Утім, зір уже достатньо призвичаївся до темряви, і в скупому світлі місяця, яке пробивалося крізь портьєри, оглянути квартиру було неважко.

Вона виявилася невеличкою: кухня розміром із дев’ять метрів і дві кімнати з дешевими меблями.

Певна ж річ, тут нікого не було, та й бути не могло. Андрій гірко усміхнувся. Що ж, тепер він – власник цілого міста, а, може, й країни. Чи залишився ще хтось із таких, як він, бідолах?

Голоду він не відчував, але дуже хотілося пити. Кран не видав ані краплі. Андрій набачив на плиті чайника, випив кілька ковтків позбавленої смаку кип’яченої води, яку ніколи не любив, і пішов до кімнати.

Нізащо у світі він не зміг би лягти в ліжко. Андрій упав на диван, просто так, без подушки та ковдри. В тиші порожнього будинку тяжко зітхнули пружини.

«Їх, мабуть, чути на цілий квартал, – ліниво подумав Батлук, – ну й біс із ними».

Заснути не міг. Прислухаючись до лункої тиші за вікном, зрідка поринав у тривожну напівдрімоту, але думки, що вешталися у темряві, грубо підкидали тіло, яке насмілилося розслабитися, відганяли боязкий сон.

Що чекає на нього завтра? Не може бути, щоб Андрій залишився єдиним «щасливцем». Куди поділася решта? Поховалися, як і він, у якісь діри та зблискують зацьковано очима, не в змозі зрозуміти суті речей, що їх зрадили?

А ті, яким пощастило менше? Що сталося з ними? Прийшли тисячі щуроловів і під завивання своїх зловісних флейт повели вишикувані у лави маси в те саме Нікуди, з якого з’явилися й самі.

І що ж тепер? Навіщо Андрію жити, адже йому цей світ абсолютно незнайомий, абсолютно чужий. А старого вже не повернеш…

Несподівано Андрій зрозумів, що саме здалося йому дивним. У місті зовсім не було запаху гарі. Зазвичай будь-яка аварія асоціюється з вогнем, димом та кіптявою. А зараз – жодного вогника, жодної іскри.

«І сірники не запалюються…» – послужливо підкинула пам’ять.

Сонячний промінь, погравшись пелюстками квітів на килимі, сковзнув по щоці й лагідно торкнувся повік, змусивши їх затремтіти. Батлук розплющив очі й, усвідомивши, де він, миттєво підскочив.

Він таки заснув! Як то завжди буває, Андрій не пам’ятав, коли це трапилося, у голові ще колихалася похмільна важкість безладних нічних думок.

Знадвору долинав блідий нерозбірливий хор звуків. Судячи із сонця, вже був пізній ранок, хоча тепер довіряти чомусь…

Андрій підійшов до вікна та обережно визирнув на вулицю. Як і напередодні, вона зяяла пусткою через цілковиту відсутність людей. Тротуаром неквапливо прогулювався голуб, щось зрідка дзьобаючи; кішка боязко пуцьнула через дорогу і зникла серед кущів біля стіни протилежного будинку.

Андрій пішов на кухню, знову попив із чайника, потім хлюпнув води на рушника й розтер обличчя. Сон зовсім здався.

Зараз добре було би випити міцного чаю. Андрій марно покрутив вимикач електроплити, хоча, звичайно, й знав, що електрики більше немає.

Гаразд, обійдемося простою водою. Батлук приготував кілька бутербродів із ковбасою та сиром, не поспішаючи, з’їв. У шафочці знайшовся пакуночок сухого соку.

Андрій почав готувати напій і раптом почув кроки. Не в будинку – десь надворі. Мов підкинутий пружиною, він рвонув до вікна. Навіть дивно, як чітко й лунко відбивається швидкоплинний звук у порожньому місті. Кроки не вщухали, та Андрій ніяк не міг визначити, звідки вони линуть.

Нікого. Він нікого не побачив. Але ж кроки… Минуло ще кілька довжелезних, мов ціле життя, миттєвостей, і Андрій побачив…

Серце підскочило і закалатало, наче навіжене. Андрій побачив невеличку групку з трьох людей, потім ще одну і ще. Вони пересувалися від будинку до будинку, заходили всередину, неквапом переходили вулицю…

Рятівники? Армія?

Та хто б там не був – це ж люди! Андрій відчув, як до горла підкотилися сльози, хотілося плакати, танцювати і репетувати від радощів. Він кинувся до передпокою, тремтячими руками відімкнув двері, боячись, що люди зникнуть так само раптово, як і з’явилися, що то просто омана, яку підкинув йому оскаженілий світ.

І раптом він зупинився. Щось змусило його де зробити. Тривожно заспівало всередині. Якесь відчуття, що його не можна передати, рятівний дзвіночок сторожко тенькнув – і пряний смак страху знову зв’язав язика.

Батлук кинувся назад до вікна, мружачись від сонця, придивився, і його кинуло у дрижаки. Ось воно. Ось воно! Він побачив демона, який стояв трохи осторонь, і тому Андрій його не помітив раніше. А може, його раніше просто не було.

Та й люди, Андрій тепер уже це бачив, вони були… не такі.

А на сходах наближалися кроки, короткі вигуки, сміх. Відчинялися і зачинялися двері квартир.

«Перевіряють, чи не сховався хто…» – здогадався Андрій і раптом зовсім чітко усвідомив, що в нього залишається лише кілька миттєвостей. Там, за стінами квартири, гостро пахло фіалковим і здавалося, що от-от Андрій почує той страшний крижаний шепіт…

Відчуваючи, як в ньому потроху народжується паніка, Батлук став похапцем шукати, де б сховатися. А кроки наближалися…

Андрій кинувся до кімнати, але там, окрім благенької шафи та низького дивана, який не сховав би й мишеня, іншого прихистку не було. Андрій повернувся до кухні, крутнувся і, не придумавши нічого іншого, ввіпхнувся у вузьку щілину між холодильником та кухонним пеналом.

То була погана схованка. Холодильник, із останніх моделей «Норду», недорогий і практичний, на високих ніжках, аби полегшити прибирання, зовсім не приховував Андрієвих ніг.

Почувся грюкіт: хтось бив у двері.

«Звичайно, – сяйнула здогадка, – адже замкнено зсередини, отож вони й нашорошилися».

Людина. Сама. Андрій чув, як незнайомець швидко проходить кімнатами, оглядаючи їх зовсім поверхово. Може, минеться? Якщо копирсатися в кожній квартирі, півроку піде на те, щоб перевірити хоча б один мікрорайон, для того ціла армія потрібна.

І тут у нього перехопило подих. На столі залишилися сліди недавнього сніданку, і їх було добре видно: свіжі шматки хліба, крихти, краплі води довкола чашки. Усе те виказувало Андрія з головою. А незнайомець був уже на порозі.

Кілька секунд він стояв, не рухаючись, а потім почулися обережні кроки, з яких Андрій зрозумів усе. І він кинувся на ворога першим, випереджаючи його крик про допомогу.

Це ледь не закінчилося для Андрія фатально. У своїй схованці він за щось зачепився і втратив дорогоцінний час. Супротивник мовчки розвернувся, і в його руці зблиснув кинджал. Встигнувши щось вигукнути, попереджуючи своїх товаришів, він кинувся на Андрія.

Той відбив перший випад блоком і спробував захопити руку супротивника в замок. Не вийшло. Сорокарічний, зовсім звичайної зовнішності чоловік, який бився з Батлуком, виявився досить пристойним рукопашником, і в Андрія ніяк не виходило провести бодай один прийом.

Надто пізно він помітив, що супротивник відтіснив його на крихітний п’ятачок між напіввідчиненими дверима кухні та стіною. Андрій одразу позбувся свободи рухів.

Випад! Батлук ледь випорснув із-під кинджала, який увігнався у двері. Та припустився помилки й супротивник. Замість того, аби відступити і почати нову атаку чи просто зачекати – адже час грав на нього, – він вирішив продовжити, наблизившись майже впритул.

Андрій побачив у його очах мить першого руху і рвучко відхилився, пропускаючи удар повз себе. Точніше, спробував відхилитися, бо його щось не пустило. Кулак нападника зачепив голову, й перед очима спалахнули білі вогники.

Батлук рвонувся і почув тріск тканини: в розпалі бою він не помітив, як кинджал припнув до дверей його куртку.

Тепер він був вільний і не збирався надавати ворогові другого шансу. Андрій досить легко заблокував два удари і сам блискавично, жорстко кинув кулак у сонячне сплетення нападника.

Той саме робив крок назад, і удар вийшов недостатньо сильним, та все ж збив дихання, змусив його захищатися, втрачаючи темп. Андрій вискочив на середину кухні й кинувся в атаку.

Він показав «Маваші» у голову, і коли рефлекси супротивника слухняно кинули його руки на блокування, в останню мить виконав «Йоко». Нога влучила незнайомцеві просто у щелепу, і той, змахнувши руками, гримнувся на підлогу.

Не в змозі підвестися, чоловік лише слабко вовтузився, утупившись у стіну порожніми очима. То лише в кіно після такого удару лиходій, хоча і з труднощами, встає, аби отримати новий.

Андрій не мав ані крихти жалю. Той, хто лежав зараз біля його ніг, жити не повинен. Із нього виходило Зло, нелюдське, від якого от-от міг полинути крижаний, з фіалковим присмаком шепіт… Воно було гіршим за смерть, тому і повинно було вмерти.

Батлук підстрибнув і різко опустив ногу на шию супротивника. Мов у подушку.

Згори вже чулися тупотіння та стривожені крики. Андрій швидко розмірковував: будинок, напевне, блоковано, і всередині теж не сховаєшся, бо після того, як знайдуть труп, тут усе перевернуть догори ногами. Треба щось придумати. Придумати…

Він кинувся до передпокою і грюкнув дверима, це повинно було дещо затримати переслідувачів. Потім побіг до кімнати та визирнув у вікно. Точно, воно виходило на подвір’я, і можна було сподіватися, що більшість переслідувачів знаходяться з іншого боку, біля під’їздів, або, судячи з вигуків, на горішніх поверхах.

Схопивши стільця, він із розмаху висадив вікно разом із частиною рами. Якщо до цього переслідувачі не визначили, звідки походить ґвалт, то тепер дзвін розбитого скла мов пальцем показував їм, де шукати Андрія. Тепер у нього залишалося лише кілька секунд.

Під грюкіт, який стрясав двері, Андрій вискочив з кімнати і темним коридором навшпиньки побіг до туалету.

Без електрики крихітний закуток потопав у непроглядній темряві. Андрій м’яко підстрибнув, уперся руками та ногами у стіни і за мить опинився під стелею, втиснувшись спиною у холодний бетон. Тієї самої миті двері впали, й у квартирі замиготіло світло смолоскипів.

«Вони що, ліхтариків не мають?» – дивувався Андрій, прислухаючись до того, що відбувалося у кімнатах.

– Труп, – почувся хрипкий голос, – подивися там, тільки обережно, той тип повинен бути десь тут.

Кроки. Спочатку у спальні, потім у коридорі. Хтось відчиняв і зачиняв дверцята шаф. Андрій чекав. Утомлені руки вже давно тремтіли, ледь витримуючи таку напругу. Звичайно, можна було б спертися ногами та спиною, але тоді він був би зовсім безпорадним, якщо б його знайшли.

Двері відчинилися, і в них просунулася лиса, схожа на мордочку тхора, голова.

«Теж мені, супермен», – промайнула іронічна думка.

Переконавшись, що в унітазі ніхто не сховався, тхір причинив двері й повернувся до товаришів.

– Нікого. Може, Баул-Кабба покликати? Нехай індикатором перевірить.

– Не треба, – заперечив хрипкий голос, – все одно той тип через вікно втік, бачив – там, у кімнаті? З другого поверху стрибнув, падлюка.

Обличчя хрипкого Андрій не бачив, але ясно чув страх у його голосі. Хто б він не був, але власника того страшного імені відверто боявся і волів триматися від нього якомога далі. Певне, йшлося про того демона, якого Андрій бачив на вулиці.

– Так, не поталанило Чотирнадцятому, – по паузі зауважив третій голос, – навіть гикнути не встиг. Справу свою цей знає – в момент Чотирнадцятому карк зламав.

Власник третього голосу смачно сплюнув. Перед Андрієм, мов уживу, постало байдуже обличчя людини, якій абсолютно начхати на смерть товариша.

– Ну, взялися.

У кімнаті крекнули, почулося важке тупотіння, сопіння. А потім усе стихло, й Андрій залишився сам.