Текст книги "Прокляття обраного"

Автор книги: Павло Бондаренко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 20 страниц)

Розділ шістнадцятий

Золоте місто було брудне. В кривих вуличках висів пил, який здавався живим у яскравому сонячному світлі, він перетікав із провулка у провулок, намагався просочитися у вікна або вмоститися у найменших зморшках одягу перехожих.

Безлад різноманітних будівель, що їх наче привезли на виставку абсурду з усіх усюд, громадився без будь-якого планування та порядку – там, де їхнім власникам спало на гадку їх поставити. Викличні палаци і грубі фортеці потопали серед мішанини нашвидкуруч збитих із фанери та дощок халабуд. То тут, то там із цієї купи виринали приземкуваті будівлі, схожі на товстостінні, могутні лабази російських купців.

І серед усього цього – істоти, найрізноманітніші, в більшості страшні.

Скакали, повзали, стрибали і літали, верещали пронизливими іржавими голосами, плямкали, метушилися біля возів із якимось добром, чубилися чи просто сиділи на ґанках будинків, втупившись у стіну навпроти.

Люди траплялися рідко, і то лише Темні. Але навіть вони не були і ніколи не стануть частиною цього апофеозу сюрреалізму. Тут сильніше за все відчувалося, як світ, якому продалися Темні, відштовхує їх, презирливо усміхаючись їхній тваринній запопадливості. Наче розуміючи це, люди пересувалися швидко, майже бігцем, поспішали вирішити свої справи і зникнути з міста.

Андрій їхав серед групи вершників і, незважаючи на втому, що накопичилася за три дні подорожі, з цікавістю роздивлявся навкруги.

Сторонній спостерігач нізащо не сказав би, що він – полонений. Але півдюжини мовчазних охоронців, які оточували Андрія, щосекунди наглядали за небезпечним супутником, тримаючи напоготові заряджені арбалети.

Покружлявши в лабіринті вулиць, вони в’їхали до центру міста. Там, посеред доволі широкої площі, нашвидкуруч вимощеної необтесаним камінням, височіло сіре громаддя великого замку. Ані рову з водою, ані валу, – здавалося, п’ятнадцятиметрові стіни виростають просто із закованої у дике каміння землі.

Кавалькада під’їхала до величезної відчиненої брами, проминула її і незабаром зупинилася посеред просторого двору. Один із конвоїрів зліз із коня і зник за якимись дверима, а решта залишилася чекати верхи.

За хвилину з’явився перший мешканець замку, якого побачив Андрій, і той його вразив. Андрій ще ніколи не зустрічав такої істоти. Чоловічок був просто неймовірно товстий. Його тіло складалося із самих кавалків жиру; червона голомоза голова, здавалося, от-от лусне; жирними були навіть величезні вуха, що звисали нижче потрійного підборіддя, яке спадало на безформні груди.

Товстун ледве просунув у двері тіло, загорнене в якусь ковдру, і дрібного ходою викотився на середину двору:

– А-а-а, прибули… Як дорога? Чи не дуже втомилися? А ми вас зараз на відпочинок, на відпочинок, – верескливо реготнув він, смикаючи Андрія за куртку.

– Гей, ви, проведіть гостя!

З’явилися двоє вартових, зодягнених у мідні обладунки, і поки конвоїри тримали Андрія під прицілом, ті швидко та вправно зв’язали йому руки.

– Прошу вас, – знову реготнув товстун, і охоронці, підштовхуючи списами у спину, повели Андрія вузькими коридорами кудись углиб будівлі.

За поворотом з’явилися сходи, що вели вниз. Зійшовши ними, варта повернула, а там знову сходи…

Позаду почулося пихкання товстуна, що якимось чином примудрявся встигати за конвоєм:

– Посидьте поки що в підвальчику, в підвальчику… Скоро прибуде великий Астарот, і ви, пане мій, матимете честь говорити з ним.

Нарешті Андрія підвели до масивних залізних дверей. Сторожко озираючись на полоненого, конвоїр відчинив товстий засув, і двері важко повернулися на завісах, відкриваючи вхід до камери.

– Заходьте, ясновельможний пане, – верескнув товстун.

Андрія штовхнули досередини, двері лунко гримнули, і він залишився сам.

Батлук присів на жорстку широку лаву і заходився розглядати своє нове житло.

Доволі простора, але майже без меблів камера з розкришеною по кутках штукатуркою тонула в напівмороці. Єдине вікно під стелею завбільшки із розгорнуту газету ледь пропускало сонячне світло, яке мляво перекочувалося кам’яними плитами підлоги.

Ґрат на віконці не було, але Андрій був певен, що скло, яке відділяло кімнату від вулиці на рівні землі, здатне витримати навіть удар кулі.

Про те, щоб звідси втекти, звичайно, навіть не йшлося. Охоронця по той бік дверей Андрій відчував так чітко, наче бачив його на власні очі. Ось він стоїть, спершись спиною, і знічев’я рахує тріщини в стіні.

Андрій ліг і примусив себе розслабитися. Триденну подорож верхи не назвеш прогулянкою, тим паче, що сів він на коня вдруге в житті.

Тиша заколисувала. Не хотілося ні про що думати, лише лежати ось так, втупившись у стелю, відігнавши думки про майбутнє, котрого у нього, найпевніше, не буде, і слухати втомлені м’язи.

М’якими сходами тиші він поступово зійшов до темного підвалу сну.

Розбудив його брязкіт засувів. Двері відчинилися, увійшли двоє вартових, мовчки, навіть не глянувши на Андрія, поставили на стіл тацю з їжею і так само без слів вийшли.

Андрій встав, сполоснув обличчя водою з рукомийника, якого було припасовано до стіни, і, не поспішаючи, поїв, хоча особливого голоду не відчував.

На вулиці вже сутеніло, отже, проспав довго. У замку, наскільки Андрій міг судити, панувала тиша: ні в коридорах, ні надворі не було чутно навіть кроків. Залишки їжі залишилися на столі, і за ними ніхто не приходив.

Як би там не було, але ті, що тримали Андрія у полоні, відверто не поспішали. Втім, його це влаштовувало, хоча невідомість тиснула все сильніше.

Увесь цей час він намагався зрозуміти свою чергову ненормальність, хоча це в нього поки що не дуже виходило. Ясно було, що під час сутички з Темними йому вдалося підкорити собі волю одного з них, але нехай йому грець, коли він знає, яким чином! Це ж тобі не банальний гіпноз, тут більше схоже на… телепатію!

Навіть зараз, кілька днів потому, Андрій так само не міг сказати, як саме це відбулося. Він зітхнув: ну й дідько з ним, нехай буде, як буде. Подивимося. З часом, можливо, пощастить розібратися, а коли ні… Яка вже тепер різниця.

Знову закортіло спати…

Коли він прокинувся, за віконцем уже буяло ранкове світло, а на столі стояв сніданок. Андрій здивувався: уперше за багато років хтось увійшов до його кімнати, а він не прокинувся. Снодійне? А який сенс?

Андрій підвівся і похитнувся, відчувши легке запаморочення та слабкість у ногах. Отже, снодійне?

Він довго не наважувався торкнутися їжі, лихий його знає, може, туди справді щось намішано, але потім махнув рукою. Яка різниця, якби його хотіли вбити, то обійшлися б і без отрути.

Потім він сидів на нарах і дивився, як мишеня, що з’явилося невідомо звідки, під’їдало рештки сніданку. Крихітна сіра грудочка боязко метушилася серед посуду, завмираючи від найменшого шурхоту. Андрій боявся поворухнутися, аби його не сполохати.

І раптом, зовсім несподівано, в Андрія знову вийшло. Він просто подумки наказав мишеняті забиратися геть – і воно клубочком слухняно скотилося на підлогу. Повільно, по ідеальній прямій, саме в тому напрямку, куди й указував Андрій, мишеня спокійно задріботіло крихітними лапками: лівою-правою, лівою-правою…

Керувати ним було важко: людський мозок звик-таки до людських кінцівок, тому Андрій постійно плутався у чотирьох лапках, від того вони запліталися та збивалися з ритму.

Мишеня доповзло до стіни і зупинилося, немов у нерішучості, що ж робити далі. Раптом воно завмерло, а за мить сірою блискавкою кинулося у куток і зникло у ледь помітній шпарині.

Андрій витер спітніле обличчя. Це було дуже важко, таке враження, наче він щойно розвантажив вагон вугілля, навіть руки тремтіли. І так само незрозуміло, як це вийшло. Хоча… Тепер Андрій уже був певен, що з часом знайде, зрозуміє, засвоїть поки що приховану від нього формулу.

А ще йому було приємно. Просто чудово… Незважаючи на своє становище, Андрій відчув себе малим хлопчиною, який щойно отримав у подарунок іграшку.

Трохи відпочивши, він зручніше вмостився на нарах і спробував викликати піддослідного. Андрій побачив нору, уявив, як в’юниться між камінням вузький чорний лаз і як моститься мишеня в м’якому гнізді, у напівдрімоті й безпеці…

Ну, йди, йди сюди. Воруши лапками, один-два-три-чотири…

Із нори зблиснули крихітні очі-намистинки. Мишеня слухняно вискочило на середину кімнати. Здавалося, Андрій бачить його розгублений погляд, у якому було лише одне питання: що зі мною коїться?

Усе! Обливаючись потом, Батлук відкинувся на стіну. На сьогодні вистачить. Чудово, звичайно, але він уже ледве відчуває власне тіло, наче марафон пробіг.

За два дні Андрій майже звик до своїх нових можливостей та із задоволенням марнував час, вигадуючи різні трюки. Мишеня носило шматочки хліба просто йому на долоню, Андрій навіть змушував його виконувати щось схоже на танок. З’ясувалося, що керування істоткою не потребує таких уже великих зусиль.

Незабаром бранець став помічати, що він дедалі більше марніє, схуд на кілька кілограмів, незважаючи на те, що годували його таки добре. І ще повернулися сни… Прокидаючись, Андрій не міг пригадати нічого з того, що йому снилося, але він чомусь був певен, що то були жахи, такі само, як раніше, до Великого кінця…

Відтоді, як він потрапив до буцегарні, минуло вже чотири дні, а нічого в його становищі не змінилося. Схожий на байбака чоловік приносив їжу, прибирав у камері, й усе. Ані прибиральник, ані вартові за цей час не сказали йому жодного слова. І з кожною годиною безнадія та тривога зростали, наче тиснув на плечі важезний, непід’ємний тягар. Дивлячись у каламутне, з тріщиною дзеркало, що висіло біля рукомийника, він помічав, як грубішають риси обличчя, а в запалих очах читалося щось таке…

Можливо, то був один із витончених способів тортур? Щоб зламати його не лише фізично, але і морально, і психічно. Андрій губився у здогадах.

Розділ сімнадцятий

Двері відчинилися. Не так, коли заходили вартові, – їх відчинили рвучко, впевнено, власно.

За вікном уже стемніло, і в камері, яка не освітлювалася, розгледіти обличчя незнайомця в чорному одязі з накинутим зверху золотим плащем було неможливо. Його правиця недбало лежала на руків’ї меча в масивних, інкрустованих дорогоцінним камінням піхвах.

– Ну, як ви тут, не нудьгуєте? – запитав незнайомець, і Андрій здивувався мелодійності його класичного баритона. – Ходіть, будь ласка, зі мною, – продовжував відвідувач і, не чекаючи на Андрія, вийшов у коридор, залишивши двері відчиненими.

Повагавшись, Батлук вийшов слідом. Там, у світлі смолоскипів, на нього чекав невеличкий загін воїнів у таких само золотих плащах. Усі на голову вищі за Андрія. У кожного в руках короткий спис, зроблений з матеріалу, схожого на ебоніт.

– Прошу, – промовив командир і сам пішов попереду.

Андрій одразу відзначив, наскільки впевнено і професійно тримаються ці люди. Це далеко не ті вайлуваті селюки, з якими йому доводилося мати справу раніше, це – гвардія, еліта, можливо, бліц загону спецпризначення в минулому.

Довгими темними коридорами його привели у просторе приміщення, застелене дорогим пухнастим килимом. У м’якому ворсі переливалися відблиски вогню, що горів у каміні.

Ще за порогом Андрій відчув ЦЕ… Знайомий, млосний, жахаючий дух, від якого тривожно і приречено занило серце. Він уже зрозумів, що на нього чекає, та все ж не зміг стримати здригання, коли побачив у протилежному кінці приміщення масивне крісло, в якому сидів… Ні, це – не людина… Андрій одразу це зрозумів, побачив, не очима, але побачив. Середніх років, звичайнісінької зовнішності, а насправді…

– Ну, ось ми й зустрілися, телепате, – м’яко промовив господар зали. – Вибач, тобі довелося трохи… зачекати.

Андрія підштовхнули ближче до крісла, звідкілясь з’явився невисокий пуфик, на який його всадовили, а поруч, у двох кроках, завмерли охоронці в золотих плащах.

І тут він знову відчув, як і тоді, в забігайлівці, що невидимі пальці липко торкнулися мозку, почали його гладити, акуратно виймаючи думки. Андрій зіщулився, відсахнувся, намагаючись звільнитися, і тієї самої миті охоронці нашорошилися, взяли списи напереваги.

Він завмер. Відганяючи нудоту, скрипнув зубами, прагнення викинути НЕВИДИМЕ змусило боротися, щосили боротися з цими сильними, жорсткими пальцями.

Незрозуміло як, але це йому вдавалося, хоча цього разу телепатична атака була на порядок сильнішою за ту, яку Андрій пережив у таверні. Батлук намацав у своїй свідомості чужі пальці й різким рухом викинув їх геть. Він навіть на мить побачив їх, примарні, сяючі холодною енергією, з налиплими шматками знайомих думок.

– Та-ак… – з ноткою подиву промовив Астарот, – а ти справді телепат, та ще й найсильніший з усіх, які є на Землі. І жаль буде…

Він недоговорив. У паузі, що настала, було чути, як потріскують дрова в каміні. За вікном лунали важкі розмірені кроки – змінювалася варта.

– Утім, усе залежить від тебе, – продовжував Астарот.

– Від мене тут, здається, нічого не залежить.

Андрій подивувався тому, як змінився, став слабким та скрипучим його голос.

– Та що ти, це не так, у будь-якій ситуації у людини залишається її головний привілей – право вибору. До речі, цьому вчить і ваш… Бог.

Обличчя співрозмовника раптово спотворила дика гримаса. І хоча він миттєво впорався з мімікою, те, що Андрій побачив, вразило. Останнє слово, що його вимовив демон, затопило Астарота болем, ненавистю та злобою; воно, здавалося, викликало у власника замку дике бажання вити та гризти те слово зубами і в той самий час вимовляти його знову й знову, вивертаючись у жахливих судомах мазохістського сп’яніння.

Тихо-тихо, непомітно Андрій намагався приборкати нерівне, схлипуюче дихання, йому хотілося зовсім завмерти, втиснутися у пуфик…

Той, хто сидів за кілька кроків від нього, викликав навіть не страх, а крижаний жах. Розуміння того, що Андрій тут полонений і, найпевніше, приречений, до певної міри допомагало загнати жах углиб, у прірву. Але все ж страх випльовував і випльовував звідти крижані бульки, які дірявили душу наскрізь.

– Та ти мене не слухаєш! – долинуло до Андрія. – Про що ти тільки думаєш?

Астарот із цікавістю вдивлявся у полоненого, навіть нахилився уперед, і полонений напружився, чекаючи на те, що знову відчує дотик чужих пальців до свідомості, але нічого не відбулося.

Астарот знову відкинувся на спинку крісла:

– Мені було б приємно і… цікаво, якби ти залишився зі мною. Ні-ні, – попереджувально підняв руку, хоча Андрій і на гадці не мав зараз заперечувати, – я не буду вмовляти тебе слугувати мені – слуг багато. Ти цікавиш мене передусім як людина. Не така, мов ось ці манекени, – кивнув він убік охоронців, – як справжня жива людина. Розум, сумління, любов, підлість, ненависть, зрада. Це… цікаво. Можеш вважати, що у тобі я вивчаю супротивника.

– Мені здається, що ви мали досить і часу, і можливостей, аби вивчити людину, – кинув Андрій і навіть розгубився, настільки іронічно й брутально пролунали ці слова.

Астарот, здавалося, цього не помітив.

– Ну… ти надто перебільшуєш наші можливості…

Здалося, чи й насправді в його голосі пролунав смуток?

– Наприклад, я не можу зрозуміти, чому людина, для якої Вогонь – близька стихія, так і не сприйняла Дух Вогню. Замість цього ви віддаєте свої душі Назаретянину, Він – вічний переможець, а ми задовольняємося крихтами.

– Але ж ви тут?

– Ми вас підкорили, підкорили грубою силою. Ви нам піддалися через страх, а я говорю про сприйняття основних життєвих принципів. Немає логіки, – Астарот смикнув головою, – не можу зрозуміти, чому все так побудовано і, найголовніше, чому не розвалюється.

Він нервово хруснув пальцями і навіть підвівся з крісла.

– Ви протягом цілої своєї історії намагаєтеся пізнати Всесвіт. Дух Вогню говорить вам: «Будь ласка, ось він я, поруч, я допоможу вам. Найпотаємніше моє бажання – щоб ви пізнали ВСЕ. Щоб безкінечність у всій різноманітності своїх законів підкорилася вам. Людино, борися, не озирайся ані на Бога, ані на мене, доходь до всього сама». І людина начебто згодна. Але, взявши пораду, порадника не визнає.

Сатана каже: «Не вклоняйся нікому, нікому не корися, найцінніше з того, що є в космосі, – це людська особистість з її неповторною індивідуальністю; будь самим собою, цінуй себе такого, який ти є, вдосконалюйся». І знову ви згодні, але на самого Сатану дивитеся, як на ворога.

Він говорить вам: «Май надію лише на себе і на свої сили. Світ – ворожий, окрім Тебе самого, немає нічого, що підтримувало б тебе у битві з ним; будь сильний». Ви згодні, але вчителем своїм оголошуєте Назаретянина.

Так, тепер Андрій уже ясно чув у голосі Астарота гіркоту. Гіркоту й образу. А тим часом той продовжував:

– І при цьому із Сатаною ви щиріші, ніж зі своїм… Учителем. Немає жодної заповіді Христа, яку б переважна більшість людей не порушила б. Ви їх не заперечуєте, але й виконувати якось не поспішаєте. Вважаєте їх наївними, утопічними, і в той самий час свої моральні закони засновуєте саме на них. А ти кажеш, вивчати людину… Ну то що? – знову запитав демон. – Згоден?

– А коли ні?

– Ну що ж… Тоді, сам розумієш, доведеться тебе нейтралізувати. Хоча… хоча от що. Ми не заперечуватимемо, аби ти оселився в якому-небудь спокійному місці, і, повір, ніхто тебе не турбуватиме, я особисто це гарантую. Ну а пізніше, хтозна, можливо, ти й зміниш своє ставлення до того, що зараз відбувається на Землі.

– Тобто, наскільки я зрозумів, вас влаштовує будь-яке рішення, окрім…

То була якась дивна гра недомовленостей, які, втім, обидва добре розуміли. Батлук був свідомий того, що ментальний контакт на початку зустрічі розкрив його, хоча й не в повній мірі, але цілком достатньо для того, аби Астарот довідався і про наміри полоненого, і про його можливості, і про коливання. Але невже Андрій настільки важливий для цієї могутньої істоти, яка наближена до Люципера, за якою стоять усі сили Темряви?

Астарот чекав на відповідь. Андрій відчував, що демон не впевнений у тому, що він зголоситься: за спокоєм і якоюсь навіть поблажливою доброзичливістю вгадувалося ледь помітне хвилювання, мов у шахах, коли гросмейстер зрозумів вразливість своєї позиції та із завмиранням серця чекає на те, чи помітить це супротивник. От тільки де воно, це слабке місце? Секунди спливали, спливали, складалися у хвилини, а хвилини – у вічність. Астарот чекав.

І раптом Андрій зрозумів. Він навіть завмер, вражений тим, наскільки все просто. Господи, та вбивши його, Астарот зовсім нічого не виграє!

За вікнами, беззвучно буркочучи, вкладалася спати ніч. Тихе потріскування в каміні ледь коливало щільну ковдру напівмороку в кімнаті, приховуючи обриси облич тих, хто зараз у ній перебував. Не хотілося вірити, що це майже кінець, розум відмовлявся сприймати те, що відбувалося під заступництвом цього затишного тепла. Невже Андрій ще не звик, не притупилася в ньому гострота того, ЩО це за місце і з КИМ він розмовляє?

– Ну то як? – спитав нарешті демон.

Андрій мовчки похитав головою.

Астарот роздратовано змахнув руками:

– Що? Що таке? Я відмовляюся розуміти! Ти прирікаєш себе на смерть – і заради чого? Це безглуздо, безглуздо й нікому не потрібно. Невже мертвим бути краще, ніж залишитися жити де-небудь у затишку? Чого ти досягнеш?

Андрій потис плечима й запитав:

– Ви хочете знати, чому людина не йде за вами або хоча би до вас? Тому що захищає свободу, ту саму свободу, про яку ви говорите. Тому що відчуває – прийде час, і з’ясуєть-ся, що її вже немає. Закінчилася. І жодного вибору немає.

– Дурниці! – відрубав Астарот. – Навіть Назаретянин не заперечує свободи вибору. Завжди є свобода вибирати, як вчинити. І це каже той, хто дав вам віру, яку засновано на заборонах.

Астарот підкреслив останнє слово. Помовчав, потім подивився у вічі Андрію і сказав:

– А Сатана взагалі нічого не забороняє. Він не встановлює кордонів, ідіть, куди хочете, САМІ, зрозумійте ви це! Де ж тут несвобода?

– Знаєте, бувають ситуації, в яких ця ваша абсолютна свобода перетворюється на такий темний карцер…

– Агов, Антоне! – вигукнув раптом Астарот.

Тієї самої миті поруч із ним опинився той самий командир охоронців, який привів Андрія сюди.

– Убий його, – тихо наказав демон.

Той повернувся до Андрія і спокійно підняв списа. Андрій відсахнувся, більше від того, що побачив у очах цієї людини, – таке він рідко зустрічав навіть серед диверсантів-горлорізів під час війни. Нерухомий, спокійний погляд людини, яка робить свою роботу. Обличчя без жодних емоцій…

Рвучко нахилившись уперед, він із силою кинув в Андрія списа. Зловісний шурхіт.

Сталь розітнула повітря, вже смакуючи теплу кров, смерть, яку вона принесе, розітнувши таку поступливу плоть, але…

Андрій упав на спину і почув, як у двадцяти сантиметрах над ним прошелестіло повітря. Він лише зараз усвідомив, що захищається. Спис дзенькнув об протилежну стіну і розлетівся на друзки, металевий наконечник поскакав підлогою кудись під ноги Астаротові.

Андрій не встиг підвестися, як Антон підскочив до нього із занесеним для удару мечем. Батлук крутнувся, підхопив пуфика й підставив його під удар загостреного леза. Атакуючий уже не міг зупинити руку, клинок меча глибоко увігнався у дерев’яну основу пуфика.

Охоронець, намагаючись витягти меча, рвонувся назад, Андрій якусь мить опирався, а потім різким поштовхом кинув пуфика в супротивника. Той втратив рівновагу і впав горілиць.

Далі все відбулося миттєво. Андрій скочив, устигнувши прорахувати можливості супротивника, відбив слабку спробу захисту, й за секунду його нога вже втискала пуфик в Антонову шию. Охоронець смикнувся, засмикав ногами, його голова заплуталася у плащі, обличчя не було видно, але пальці, які судомливо шкребли підлогу, свідчили про те, що Антон іще живий.

Одразу кілька солдат зі списами напоготові кинулися на Андрія.

– Досить, – зупинив їх Астарот.

Він презирливо подивився на начальника своєї охорони, котрий безпорадно ковтав повітря, і вказав на нього пальцем:

– Добий його.

– Ні.

– Добий!

– Ні!

Андрій відвернувся від переможеного. Демон потиснув плечима, мовляв, твоя справа, і зробив знак охороні.

Зачекавши, доки солдати витягнуть охоронця геть, Астарот, наче нічого і не відбулося, продовжував:

– Бачиш, хвилину тому ти двічі стояв перед вибором: чи дати вбити себе, чи вбити самому? І сам, завваж, сам зробив його. Ти досвідченіший, сильніший, швидший за противника і чесно заслужив перемогу. Ти кращий за нього, тому що вмієш те, чого не вміє він. І так буде завжди. І ніякого, як ти говориш, карцеру, тому що свобода – не усвідомлена необхідність, як у вас дехто вважає, а можливість приймати рішення. І це в тебе ніхто не в змозі відібрати, доки ти дихаєш і мислиш. Просто вибір буває правильним і помилковим, але то вже інше питання. Наприклад, залишивши Антонові життя, ти вчинив необачно, адже надав йому можливість ще раз спробувати тебе прикінчити. І наступного разу він старався би краще. Ти вчинив нераціонально.

– Я зробив вибір, – усміхнувся Андрій, – вибір між раціональністю та гуманністю.

– Не вимовляй цього слова при мені, – скривився Астарот. – Гуманність або для слабаків, які прикривають цим словом своє безсилля, або для володарів, що не мають гідних ворогів і тому можуть собі дозволити погратися у лібералізм. А ти не перший і не другий, ти борешся за власне життя, і воно – надто цінна штука, аби замислюватися над тим, якими методами ти його захищаєш.

– Бувають і важливіші речі.

– Які?! – аж підскочив Астарот. – Які?! Не верзи дурниць. Честь, сумління… Честь по відношенню до кого? Чиє сумління? У тебе воно одне, а якийсь абориген Полінезії має зовсім інше. Чи ти стверджуватимеш, що чимось кращий за нього? Чи, може, людяніший за нього? Ні. А ваші моральні принципи схожі, мов яблуко на моркву.

Тобі ж відомо, що моральні закони ґрунтуються на умовах життя – чим ближче людина до небезпеки, до злиднів, чим більше часу вона витрачає на боротьбу за виживання, тим простіша, вужча система морально-етичних принципів, якими вона керується. Людство ожиріло. Захищаючи свої гроші, спокій і щоденну порцію пива, воно і вигадало… мораль. І чим багатша людина, тим більше моральних законів вона вигадує, не для себе, завваж, а для інших.

«Не вкради», «не вбий» – гарні лише для ситих. О, вони навіть згідні коритися ним, абсолютно щиро згідні. Але… лише до тих пір, доки життя не повертається до них дупою. Спитай у цих апологетів загальнолюдського добра, чи є виправданим порушення встановлених порядків, чи є ситуація, коли можна знехтувати Заповідями, і вони знайдуть цілу купу винятків.

Якщо крадіжка – смертний гріх, чому ж тоді вони ладні виправдовувати голодну людину, яка вкрала їжу, адже, рятуючи тіло, вона втрачає безсмертну душу? Гуманісти, які відстоюють заборону смертної кари, з піною на губах вимагають крові покидька, який зґвалтував і задушив дівчинку-підлітка.

Ви робите винятки, а, по суті, нищите сталі моральні закони й будуєте нові, за якими заповідь «Не убий» вже не є абсолютною, а кавалок ковбаси переважує людську душу на будь-яких терезах.

Підсвідомо ви розумієте, наскільки хиткі ці ваші красиві побудови, і, анітрохи не знітившись, кидаєтеся шукати підтримки… у тій-таки релігії. І знаходите. У Біблії чи Корані або ж у Талмуді успішно віднаходите новий, прихований досі сенс буття. Від відвертого пристосування своїх вчинків до цитат на кшталт «око за око», до цинічних схоластичних вивертів.

Виправдовується все: і вбивство, і самогубство. Але чого вартий закон, який різні люди в різних ситуаціях можуть змінити під себе? Закон повинен діяти завжди, він ЗОБОВ’ЯЗАНИЙ бути об’єктивним. Чи не було би справедливіше і відвертіше користуватися такими законами, які дала нам природа, які існували до Homo sapiens і призначені для нього незалежно від того, солдат він чи жебрак, імператор чи шльондра?

– Ви… ви говорите про боротьбу про виживання?

Андрій був розгублений, пригнічений, знічений. Жодному слову він не міг заперечити, вони боляче били його жорстокою, неприємною правдою. Але висновок, до якого підводив його Астарот… Так не повинно бути, так не можна!

– Саме про неї я й кажу, – кивнув демон.

– Але ж тоді все дозволено! – знайшов у собі сили сперечатися Андрій. – Тоді виходить, що людиною керує закон особистої вигоди.

Демон дуже здивувався:

– Але ж так воно і є!

Він промовив це таким тоном, що Андрій знову відчув, наскільки жалюгідно виглядають його потуги щось заперечити.

– Якими словами ви б це не прикривали, але всіма вчинками людей керує КОРИСТЬ, – сказав Астарот. – До речі, цю точку зору поділяють і ваші філософи.

– А чиї інтереси домінуватимуть? Хто сильніший, той і правий?

– Ну, нарешті, – розсміявся Астарот, – нарешті ми дійшли до суті. Так, усім керує сила, будь-яка: фізична чи розумова, сила грошей чи сила волі. Така особистість і піднімається над рештою. Воістину було би дивним, якби чемпіоном світу оголошували не найсильнішого атлета, а, скажімо, гарного сім’янина.

– Ніцше… сильна особистість…

– Правильно, Ніцше – один із перших, хто зрозумів і виділив принципи, за якими повинно жити суспільство, якщо воно не хоче потонути в хаосі.

– Тільки слідом за Ніцше прийшов Гітлер.

– Помиляєшся. Неможливо робити висновок про користь та ефективність закону з того, яким чином людина його використовує. Ти ж не заборониш закон всесвітнього тяжіння через те, що якийсь оригінал залізе на дах і почне скидати на голови перехожих цеглу? І ще. Подивися на явище Гітлера з іншого боку: він вважав себе надлюдиною, але об’єктивно таким не був, і сильніші за нього особистості поставили все на свої місця.

– Але скільки крові пролилося!

– Ну а ти як хотів? Без крові? Без сліз? Без помилок? Так не буває. Ідіть уперед, шукайте, помиляйтеся, повертайтеся назад і знову шукайте, шукайте… І знайдете, адже ви маєте могутню зброю чи, якщо хочеш, компас – ваш розум.

Астарот замовк і запитально глянув на Андрія, мов професор на студента. Батлук сидів, уп’ялившись у підлогу, і лише зчеплені, побілілі пальці виказували його стан. Перед очима, мов у калейдоскопі, одна за одною миготіли картинки минулого, що згасло, і майбутнього, яке не відбулося. Гарного і поганого. Ще й ще.

Нарешті він повільно підвів погляд і подивився у темні, мінливі очі біса.

– А скажіть… Якщо ось така сильна особистість, яка знає ціну собі й тим, хто навколо неї, переконана в своїй правоті й не обтяжена моральними принципами, натисне на кнопку… Хто виправлятиме її помилку?