Текст книги "Прокляття обраного"

Автор книги: Павло Бондаренко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 20 страниц)

– Тримаю парі, що це непоганий подарунок, – зауважив Карлсон.

Нікола, як здалося Андрієві, невесело усміхнувся.

– Це точно…

Після цього випадку Андрій змінив своє ставлення до Ніколи і вже не згадував про бажання залишити старого в Києві. Решта ж не відставала від Ніколи, вмовляючи продемонструвати щось іще. Іноді він поступався і показував речі, які здавалися неможливими. Його худорляві пальці з надзвичайною легкістю висмикували десятисантиметрові цвяхи, що їх було вбито у паркан по самісінькі головки; він легко скалічив стіл: руки бурята зібгали лакове покриття, мов то був пластилін.

Так минав час. Наближався кінець вересня, коли, нарешті, все було готове. У замаскованому доці на них чекала легка яхта, спорядження Обрані вже розклали по своїх ранцях, які зберігалися у їхніх кімнатах.

За три дні повинні були настати темні, без місяця ночі. На першу ж із них було призначено вихід. Час спливав повільно, Андрій рахував буквально кожну секунду.

Решті теж не сиділося. Як буває завжди перед відповідальною справою, ні про що стороннє вже не думалося. Вони цілі дні просиджували у будинку, підтримуючи мляві розмови, і чекали.

Розділ двадцять четвертий

– Вставайте, почалося! – до кімнати увірвався охоронець, обвішаний зброєю.

– Що трапилося? – підскочив на ліжку Батлук.

Але він вже й сам чув стрілянину, розриви мін і ледь чутні крики людей.

– Штурм! Вони знову пішли на великий приступ!

З’явився Онопрієнко.

– Антоне Богдановичу, – кинувся до нього Кримов, – що нам робити?

– Вам не треба в бій, – сказав той, – зараз Дуже зручний момент для того, аби прорватися з міста: вони захопилися атакою, і ви легко проскочите.

– Не встигнемо, – засумнівався Андрій.

– Устигнете! Такого штурму ви ще не бачили – він зазвичай триває кілька діб, доки у Темних не скінчаться усі резерви.

– Утримаєтеся?

– Цього разу, звичайно, втримаємося. Скільки б там у них не було людей, важко битися з супротивником, який озброєний вогнепальною зброєю та до того ж сидить за електричною огорожею. Гірше буде, коли настане енергетична криза. Але вам слід поспішати, ще одна-дві такі навали – і здобувати Храм уже буде ні для кого.

Обрані розійшлися по своїх кімнатах, швидко зібралися, і вже за кілька хвилин були готові виступати. Коли виходили надвір, Андрій порівнявся з Онопрієнком:

– Антоне Богдановичу, щось у мене важко на серці… Може, нам залишитися, доки не відіб’ємо навалу?

– Ні в якому разі, – категорично заперечив академік. – Якщо нам більше не доведеться зустрітися на грішній землі, то лише тому, що ми будемо в кращому зі світів. Чи не все одно для солдата, на якій ділянці битви віддати своє життя… Ваше сумління має бути спокійним. До того ж…

Академік помовчав, до чогось дослухаючись, а потім сказав:

– До того ж ваша місія набагато небезпечніша і важча, ніж наша. В бою помирати легко, а вас цькуватимуть, мов диких звірів. Це страшно – весь час відчувати за плечима дихання переслідувачів.

– Для більшості з нас це не вперше.

– Але в минулому на вас полювали люди…

У Галерній затоці біля замаскованого причалу на них уже чекала яхта. Приземкувате судно, пофарбоване спеціальною світлохромною фарбою, яка змінювалася під колір води, вже на відстані кількох кроків розчинялося у темряві.

Усі вже повантажилися, чекали лише на Андрія. Академік міцно обійняв його на прощання і прошепотів:

– Нехай вам допоможе Господь. Пам’ятайте, що б там не трапилося, за всяку ціну ви маєте дійти. Навіть якщо на Землі не залишиться жодної людини, вона не повинна дістатися Сатані. І вона йому не дістанеться.

– Звичайно.

Андрій стрибнув на яхту і, прощаючись, подивився на місто. Вулиці були занурені в цілковиту темряву, і лише берегова смуга яскраво освітлювалася прожекторами. Добре було видно, як тисячі й тисячі чорних постатей видряпуються на прибережний пісок і, шалено розмахуючи зброєю, кидаються на міські укріплення.

Хтось переправлявся човнами, хтось – на баржах чи плотах, а багато хто – просто вплав. Без коливань вони кидалися назустріч кулеметному вогню, що сік їх, мов траву, назустріч вибухам мін та снарядів, полум’ю вогнеметів. Зомбі лізли на огорожу з товстої сталевої арматури, через яку було пропущено електричний струм, гинули, завалюючи її власними трупами, а на них, падаючи від куль, спалахуючи від напалму, лізли нові й нові орди.

Гора мертвих тіл, що її майже закривав ядучий пороховий дим, зростала на очах.

«Господи, – подумав Андрій, – якщо це – не Армагедон, тоді що ж він є?»

– Андрію! Андрію! – до яхти ніяково, мов прохач, підійшов Онопрієнко. Вдивляючись у приховане темрявою обличчя Обраного, Антон Богданович попрохав:

– Прислухайся до думки отця Сергія, добре? Не можна, щоб вами почали керувати особисті амбіції.

– Гаразд, не переймайтеся, все буде добре.

– Обіцяєш?

– Обіцяю. Усе буде добре, Антоне Богдановичу, я ж професіонал.

– Агов, командире, відчалюємо! – долинув з корми голос Сосновського.

– Давай!

Яхта віддалилася від пірса й тихо пірнула в непроглядну темряву затоки, що здригалася від шаленого ревіння битви.

– Нехай допоможе вам Господь, – повторив Онопрієнко і невміло перехрестив ніч.

Частина третя
Битва

Хто до звірини подібний, і хто воювати з нею може?

Об'явлення св. Івана Богослова, гл. 13, cт. 4.

Розділ двадцять п’ятий

Сідало сонце. Дніпро повільно тягнув своє кремезне тіло до моря, заглиблений у власні думки, байдужий до того, чи світить сонце, граючи спалахами на дрібній лусці хвиль, чи дурний місяць витріщається на чорні, мертві береги.

Йому було байдуже, коли по його спині повзали річкові судна, на ходу зливаючи нечистоти, не помітив він і їхнього зникнення. Тепер лише птахи хлюпалися у воду, вихоплюючи рибу, та де-не-де виповзали з очерету обережні ондатри.

Обминувши чергову купку пагорбів, Дніпро поглянув на сонце, що сідало, і довго-довго із насолодою позіхнув. Йому хотілося спати. Захоплений собою, він не звернув уваги на синювато-сіру із зеленим відливом яхту, яка ковзнула з бистрини до однієї з тихих проток.

Підбігши до піщаної коси, вона акуратно тицьнулася у м’який берег, і з неї одразу на пісок зіскочив високий худорлявий чоловік років тридцяти п’яти у кольчузі з короткими рукавами. Озираючись, він видерся на пагорб і, ховаючись у заростях верболозу, ретельно оглянув берег. Не помітивши нічого підозрілого, чоловік уже спокійно повернувся до яхти.

– Гансе, що там? – запитали із судна.

– Тихо, – відповів Шмідт.

Із арбалетами напоготові на берег зістрибнули Сосновський і Батлук.

– Ну ось, здається, ми й на місці.

– Ще ні, тепер мінімум два дні пішки йти доведеться, – виправив Сосновського Андрій.

– Головне – на Темних не наштовхнутися.

На палубі з’явився Ігор Кримов, а слідом за ним і Карлсон. Гігант-скандинав ніс два мішки з провізією, а росіянин – ранці та надувний намет. Скинувши все це на пісок, вони підійшли до Андрія.

– Ну то що, командире, влаштовуватимемося на ночівлю?

– А де отець Сергій?

– На яхті, звичайно.

– Я ж казав, без охорони він не повинен ступати ані кроку!

– Та що з ним трапиться на судні?

– Що трапиться?!

Цієї миті на палубі з’явився священик із сумкою через плече.

– Не сваріться, прошу вас. Нікому не потрібні зіпсовані відносини, це нас послаблює.

Андрій пропустив його слова повз вуха і з докором промовив:

– Ви ж розумна людина, отче Сергію, невже важко запам’ятати, що всі двадцять чотири години на добу ви маєте бути під наглядом та охороною. Ну, нехай ці хулігани, але ж ви…

– Хлопці мають рацію, у цьому випадку мені нічого не загрожувало.

– Це справа принципу та звички. Нехлюйство має здатність зростати, мов на дріжджах, це будь-який армійський командир вам скаже.

Священик посміхнувся й згідно кивнув. Андрій у відповідь лише зітхнув й мовчки похитав головою. Потім підхопив намет і рушив геть від води.

– Ти образився? – наздогнав Андрія священик.

Цього разу посміхнувся вже Батлук:

– Ні, вважатимемо, що догану оголошено. Табір розіб’ємо он там, в низині, звідти вночі не буде помітно вогню. А яхту треба затопити, нам вона вже не знадобиться. Яне, дій.

Сосновський махнув Карлсону, обидва підійшли до яхти, поляк видерся на палубу, а Гуго, піднапружившись, зрушив судно у воду. Ледве течія підхопила яхту, Ян зістрибнув, і за кілька гребків досяг берега.

– Усе гаразд, кінгстони відкриті, вона потоне аж на середині ріки.

– Чудово, – похвалив Андрій.

– Шкода крихітку, така цяця була, – зітхнув Ян, дивлячись услід яхті, яка вже почала потроху занурюватися.

Забравши речі, вони перейшли у низину. Робота знайшлася усім. Андрій з Яном та Ігорем встановлювали намет, Карлсон і німець розбирали припаси, а Нікола, котрому взявся допомагати отець Сергій, заходився розводити багаття.

Акуратно знявши квадратний шматок дернини, Нікола відклав його вбік: після того, як завтра Обрані ретельно знищать сліди табору, бурят покладе його на місце, і слід від багаття не виказуватиме того, що тут хтось ночував.

Вивільнити енергію, яка була в паливі, без додаткового джерела було практично неможливо. Зазвичай дерево, в якому залишилося мінімум горючості, запалювали за допомогою збільшувального скла. Коли деревина займалася, то вже горіла, хоча і слабко, даючи жар, достатній для приготування їжі. Та коли сонце ховалося за хмарами, здобути вогонь було неможливо. Зараз Іванов обійшовся без скла, скориставшись таблеткою сухого спирту, яка, мов своєрідний ґніт, повільно жевріла в спеціальному пеналі, що його Бурят узяв із ранця.

Коли багаття загорілося і священик почав готувати вечерю, Нікола підійшов до Батлука, який лежав неподалік на траві.

– Начальнику, дозволь я піду зловлю рибу.

Андрій подумав і кивнув.

– Тільки недалеко. І зброю візьми.

– Авжеж.

Нікола покопирсався у своїй торбі й дістав моток капронової нитки з блешнею. Підморгнувши Андрію, він підхопив свій лук і зник у комиші.

– За півгодини, коли намет було встановлено й речі розкладено, всі зібралися біля багаття, над яким уже закипав казанок з водою. Ігор відсторонив священика й сам узявся готувати немудрящу вечерю.

– Цікаво, а де це Нікола з нашою юшкою? – занепокоївся Шмідт. – Піду пошукаю.

– Скажи краще, скупатися закортіло, – розсміявся Кримов.

Німець посміхнувся, але сперечатися не став. Діставши з намету арбалета і меча, він роззирнувся навкруги і, не поспішаючи, спустився до ріки.

– Обережніше там! – крикнув йому навздогін Андрій.

– Я швидко: подивлюся, як він, і назад.

– Майте на увазі, скоро почне темніти.

– Не маленькі! – долинуло із очерету.

Отець Сергій подивився услід Шмідту, похитав головою, але нічого не сказав. Потім підійшов до Андрія й присів поруч.

– Це, звичайно, не моя справа, – почав священик, – але мені здається, що не варто, аби люди ходили поодинці.

– Нічого страшного, – відповів Андрій, – усе спокійно.

– Спокою навряд чи варто довіряти.

– Звичайно, але ці хлопці – професіонали. За кожним із них – не один самостійний розвід вихід; вони знають, що робити. А тримати без необхідності всіх в одній купі не слід – попереду ще багато часу, встигнуть набриднути один одному.

– Нікола – не професіонал, – заперечив священик.

Андрій усміхнувся:

– Нікола – слідопит, який будь-кому із нас фору дасть. Він не просто знає природу, він її частина, тож за нього нам із вами треба турбуватися менш за все. Скажіть краще, що то за провідник, який на нас чекає?

– Не знаю, я ніколи його не бачив. Мені лише відомо, що він зі світу Темряви.

– Що? Темний?

– Ні. Я ж сказав, він узагалі не із нашого світу.

– Але як же це так?

– Не дивуйся, навіть у Потойбіччі є немало таких, хто невдоволений Сатаною. Він – гравець, для нього немає нічого важливішого за саму боротьбу з Господом, навіть якщо вона й закінчиться для нього погибеллю. А світ Темряви, яким править Сатана, дуже різноманітний. У ньому мешкають різні істоти, й інтереси в них – різні. Сатана йде ва-банк, і багато хто думає: а чи варте воно того? Адже Люципер виступив проти Всемогутнього Творця. Сатана й сам – творіння Боже, він був найсильнішим, найкрасивішим янголом, його могутність велика, але все ж не безмежна. Йому це відомо, тому й не дає спокою. Він – той, хто повстав проти свого Творця і прагне довести, передусім самому собі, що є рівним Господу, довести навіть ціною власного життя. Це і є гординя.

– Але чому? Чому він це робить?

– Хтозна… Можливо, й сам Люципер цього не знає. Можливо… Бачиш, багато хто з людей пекельне полум’я сприймає буквально, хоча насправді воно – невгасимий вогонь заздрощів та невдоволеності, що спалює серця мешканців Потойбіччя. Це страшніше за будь-які фізичні страждання, а Сатана – істота майже всемогутня, і почуття в ньому – майже безмежні. Що тільки не зробиш, аби позбутися таких тортур.

– А наш провідник?

– Він може мати багато причин для опозиції. Розрахунок, образа, тверезий погляд на речі, зрештою, інстинкт самозбереження… Цих якостей у них – аж забагато. До речі, ти вже зустрічався з одним таким «опозиціонером», пам’ятаєш?

– А, це той карлик?

– Судячи з того, як ти його змалював, то була нежить, що досить часто зустрічалася і в нашому світі. Такі істоти зазвичай тяжіють до життя в замкненому просторі – іншими словами, тебе врятував домовик.

– Домовик? Я б так не сказав, – Андрій пригадав довгий тунель, яким його вів карлик. – Скоріше, то був гном…

– Ну, домовик – це в нашому світі, а так…

У сутінках безшумно виросли постаті Ніколи і Ганса. Німець пер здоровезну щуку вагою десь із три кіло.

– Ось, будемо з юшкою, – він кинув рибину на траву поруч із Кримовим, який помішував у казані.

– Завтра буде юшка, – відповів той, – доки ви там рибалили, я вже куліш зварив.

– Еге, Гансе, а чому ти сухий? Що, не скупався? – долинув із намету бас Карлсона.

Шмідт скривився:

– Щось розхотілося. Ця щука, власне, друга. Першу, трохи більшу, Нікола майже дотяг до берега, але тут щось хлюпнуло, плюснуло, та таке немале, що тієї рибини йому вистачило на один зуб.

Обрані разом замовкли. Невловима чарівність вечора, що спонукала до ілюзії свободи та затишку, зникла. Вони знову перебували у страшній і моторошній дійсності, яка не давала забути, що навкруги – небезпечна, підступна реальність. А вони – диверсанти, шпигуни на чужій, давно вже чужій для них землі.

– Що ж то було? – стривожено запитав Кримов, швидше, сам у себе.

Ганс зітнув плечима:

– Хто його знає, на поверхню воно не виринало, але й дурню зрозуміло, що то – не наше.

– Бр-р-р, – здригнувся Сосновський, очевидячки згадавши, як кілька годин тому плив від яхти до берега.

Андрій із докором подивився на священика. Той, капітулюючи, підняв руки:

– Так, визнаю, ви мали рацію, а я помилявся.

– Диявол мене роздери, – пробубнів Карлсон, коли вони всі розсілися навколо багаття, – як можна жити, коли й до вітру вийти небезпечно.

– Гуго, – суворо перебив його отець Сергій, – ми вже не в Києві, тому подібні імена використовувати не треба, це може призвести до того, що нас знайдуть Темні.

– Це ж як? – здивувався той.

– Коли вимовляється ім’я… Його, або когось із демонів, то виникають вихори в енергетичному полі планети, яке вас оточує. За цими вихорами вас і знайдуть. Обрані ж, на відміну від істот Світла або від мешканців світу Темряви, та навіть і від звичайних людей, ніби законсервовані у своєму біополі. Поповнювати власну енергетику ви здатні, отримуючи енергію ззовні, а ось ваше особисте випромінювання дорівнює нулю. Жоден екстрасенс не може вас «побачити», бо для нього ви – ніщо, порожнє місце. Якби було інакше, то сили Темряви легко вирахували б вас ще до вторгнення, – а так вони мусять шукати звичайними поліцейськими методами.

– Ви гадаєте, нас шукають?

– Поза всякими сумнівами. Будьте певні: й демони, і Темні землю риють, аби дістати наш загін.

– Цікаво, – пробурмотів Кримов. – Із демонами, скажімо, все більш-менш зрозуміло, а от звідки беруться Темні? Як-не-як, але ж це люди, чому вони перейшли на той бік добровільно?

– Темні… – отець Сергій зітхнув. – Темні…

Розділ двадцять шостий

– Для того, аби зрозуміти природу Темних, треба розібратися, що є кінцевою метою Ворога роду людського саме у відносинах з людиною. Треба знати саму людину.

Як триєдиний Всесвіт, котрий складається з трьох світів, як триєдиний Господь, так і людина, створена за образом і подобою Його, – теж триєдина за своєю суттю. Інакше й не могло бути: Господь створив тіло людини, і це перша її іпостась; Він вдихнув у людину Дух Свій, і з того часу він є невід’ємною частиною людського індивіду; нарешті, поєднання Духу й тіла створило людську душу.

Тіло – найнижча, примітивна частина людини, через яку вона підтримує зв’язок із матеріальним світом, змінює його відповідно до своїх потреб. Це є фізична оболонка, в якій людина існує в цьому світі. Зі смертю тіла припиняється людське існування на Землі, тому воно є найуразливішою частиною людської сутності, тож і найнебезпечнішою, бо інстинкт самозбереження виводить у пріоритет саме потреби тіла.

Дух – найвища частина людини, яка складається із сумління, інтуїції та спілкування. Завдяки сумлінню людина відрізняє добро від зла, але не під впливом накопичених знань, а, швидше, через самоконтрольоване пряме судження.

Сумління безпосередньо пов’язане з інтуїцією, котра є органом внутрішнього чуття людини. Сумління нас судить, засуджує будь-яку нашу поведінку, яка не кориться наказам інтуїції. Внутрішнім чуттям – інтуїцією – ми знаємо, чого хоче від нас Бог.

І, нарешті, спілкування. Спілкування – це поклоніння Богу, безпосередній з Ним зв’язок. Лише через спілкування людина отримувала від Бога знання. Поки що я зрозуміло кажу?

– Не зовсім, – підняв руку Сосновський, – навіщо людині інтуїція, коли те ж знання вона може отримати безпосередньо від Бога?

– Могла, – виправив його священик. – Та про це потім.

– Але коли все так, як ви говорите, – далі наполягав Ян, – то виходить, що був правий Платон. Людина до свого народження, знаходячись у злитті із первісним Рушієм, чи то пак із Богом, знала все, абсолютно всі знання перебували в її свідомості. Та народившись, людина їх забула, і головне завдання її фізичного існування – згадати те, що було втрачено. Вона не пізнає світ, вона його «пригадує», чи не так?

– Ні, Яне, не так. Тут йдеться про інші знання. Дилема Добро-Зло вирішується лише за допомогою сумління та інтуїції, розум цю проблему не вирішить, бо він занадто грубий, однобічний інструмент.

Священик прийняв від Андрія кухоль гарячого чаю, зробив кілька ковтків, відставив і, влаштувавшись зручніше, продовжував:

– Поєднання духу та тіла породжує душу. Душа – це самосвідомість людини. Розум, ідеали, кохання, емоції, здатність розрізняти, робити вибір, приймати рішення – усе це різні дії душі. Основними складовими душі є воля, розум та емоції. Воля приймає рішення, виявляє нашу здатність вибирати: хочемо – не хочемо; зробимо – не зробимо. Від розуму походять мудрість, знання та розсудливість. Ну, а емоції, то зрозуміло. Це любов і ненависть, злість, радість і щастя. Без них людина перетворюється на кам’яну бабу.

– Але ж якщо людина має здатність спілкуватися з Богом, то їй зло не страшне. Їй відомо про нього, вона його бачить і уникає, – зауважив Андрій.

– Правильно, – кивнув отець Сергій. – Але річ у тому, що, скоївши первородний гріх, людина умертвила свій дух для Бога. Спілкування, безпосереднє спілкування й поклоніння Йому стали неможливими, а тому людині залишається покладатися на свої інтуїцію та совість. Та яким би мертвим не був дух людини для Бога, він усе ще діє. Іноді дух людини грішної може бути навіть сильнішим за тіло та душу, іноді може повністю заволодіти усім єством. Це – чаклуни та відьми. Вони підтримують зв’язок із духовним світом, але роблять це через злих духів. Наслідки, гадаю, пояснювати не слід.

Настала пауза.

– А Темні? – запитав Сосновський.

– Темні… Одного разу поступившись тілу, душа стає зобов’язаною поступатися ще і ще. Сила тіла настільки вже починає переважати, що душі не залишається нічого, крім рабської покори. Подальше погіршення настає, коли людина перетворюється на «тілесну», коли все низьке стає суверенним. Людина сходить від керованості духом до керованості душею, а далі – тілом, вона сильніше й сильніше деградує. Гріх убив дух, і тепер усією особистістю керує гріховна природа. Оце і є Темні…

Багаття догоряло. Потріскували, розпадаючись на малинові іскри, жарини, з яких осінній вечір витягав останні краплі тепла. Звідкись здалеку долинуло притишене відстанню виття великого звіра. Обрані одночасно озирнулися, сповнюючись невиразною тривогою.

Темрява вже зробила нечіткими обличчя людей біля ватри, скувала плесо ріки, зголосивши свої права на цілий піднебесний світ. Високо-високо переморгувалися байдужі до всього зірки, а землею від дерева до дерева, від озера до озера скрадалося невидиме в мороці зло, косувало, пильно спостерігаючи, вибирало слушну нагоду для кидка…

– Страшно… – тихо промовив Гуго. – Я маю Лише вісім класів тюремної школи, але мені після всього почутого страшно. Невже ми настільки монстри?

– Важко говорити про кожну конкретну людину, – відповів священик. – Темних не так вже й багато, можна сказати, незначна меншість. У більшості людей завжди можна знайти щось гарне. Біда лише в тому, що майже не залишилося праведників.

Поступово розмова сама по собі припинилася. Андрій відчував, як у темряві немов перекочуються грубі гранітні брили – то були думки людей, які сиділи поруч. У них не було ні ненависті, ні презирства. Лише тамований жах та сум, наче кожен із них сьогодні назавжди втратив частку самого себе. А може, так воно й було…

Життєрадісний Ігор Кримов, прагнучи хоч якось розвіяти важку атмосферу, що громадилася навколо багаття, взявся розповідати старий анекдот. Його вислухали, ввічливо посміялися, та розрядки все одно не вийшло.

Андрій підвівся.

– Ну гаразд, хлопці, час вже лягати. Завтра нам знадобиться багато сил, а вставати рано.

Карлсон задоволено завуркотів і поліз до намету. Андрій не став його повертати, хоча планував до караулу першим призначити саме його. Замість шведа він виставив Кримова.

– За дві години розбудиш Гуго.

– Гаразд.

– Гуго, ти чув? – Андрій поляскав по туго напнутій тканині намету.

– Чув, чув, – позіхнув той і майже одразу захропів.

– От дає, – усміхнувся Ігор, підкидаючи до майже згаслого багаття дещицю хмизу. – Іноді відсутність уяви дуже навіть корисна. Декому. От я після такої історії години би дві прокрутився без сну.

– Слухай, Ігорю, – притишивши голос, запитав Андрій. – Чому ти так ставишся до людей?

– Як? – запитанням на запитання відповів Кримов.

– Часом із тебе так і пре брутальний цинізм.

– Ха, якби ти знав людей так, як я… Якби тебе стільки разів зраджували й вбивали, скільки мене, якби ти сам стільки разів зраджував і вбивав… Е, та що там говорити…

Він замовк і лише розпачливо махнув рукою.

– Нащо ж було йти з нами, коли ти нікому не довіряєш?

– Не довіряю? Я це сказав?

Він подивився у вічі Андрієві й пробурмотів:

– Може, і не довіряю. Просто я знаю ціну людині, як і собі самому… Те, про що розповів священик, мені й без того було відомо, точніше, я те відчував; можливо, не так ясно і безжально, та все ж достатньо, аби винести всім нам вирок. Ну гаразд…

Він відвернувся і глухо додав:

– Усе одно ти мене не зрозумів, та й навряд чи хто зрозуміє цю маячню.

– Я тебе добре розумію, – тихо промовив Андрій.

– Ну от і чудово.

Ігор струснув головою, криво посміхнувся і подивився у вічі співрозмовника:

– Забудьмо це.

Рвучко відвернувшись, він підібрав свого арбалета і безшумно розчинився у темряві.

– Гадаю, я тебе розумію, – прошепотів услід йому Батлук.