Текст книги "Прокляття обраного"

Автор книги: Павло Бондаренко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 20 страниц)

– Ви лише не подумайте, що я вас у чомусь звинувачую. Я просто пояснюю логіку, якою, певне, послуговувався й Ігор: а що, коли ця дівчина має якусь свою мету, особистий зиск? Коли не ще гірше…

– Але ж ти так не думаєш, – ствердно промовив Андрій.

– Звісно, що ні. Хоча й довіряти повністю не можу, навіть якщо б і хотів. Ось тут, – він показав собі на груди, – не дає. Але ти, дівчинко, не бійся, я не стрілятиму тобі у спину.

– Я знаю.

– Ти, Гуго?

Швед важко підвівся з каменя й підшкандибав до багаття.

– Навіть і не знаю, що важче – по сорок кілометрів перти на горбі здоровезний ранець чи труситися у сідлі. Всі сідниці собі повідбивав.

Крекчучи, він присів навпочіпки.

– Тебе не про самопочуття питають, – усміхнувся Ян.

Гуго пошкріб потилицю і категорично заявив:

– Усюди гарні люди є. Пам’ятаю, навіть у тюрмі…

Біля багаття вибухнув регіт, аж коні сахнулися.

– Коротко і по суті, – схлипнув отець Сергій, витираючи рясні сльози.

– Ага, смійтеся, смійтеся. Я ж у коледжах не навчався, наді мною можна, – набурмосився Карлсон.

За хвилину він разом із рештою вже сміявся з анекдотів, що їх розповідав невичерпний поляк.

Розділ тридцять перший

Протягом цілого наступного дня Обрані йшли горами, і лише надвечір, подолавши перевал, почали спускатися до недалекого вже моря. Кримські гори, дуже старі, розпадалися на безліч невисоких скель, пагорбів, а то й просто каміння, пересипане галькою. Під землею розбігалися численні карстові печери, деякі з них тяглися багато кілометрів і були гарно вивчені.

Просувалися обережно, спостерігаючи уважно за місцевістю. Поки що було спокійно, та все ж поруч із отцем Сергієм постійно перебував хтось із бійців. Іноді товаришів підміняв Андрій.

– Ну що, ще трохи – і побачимо море, – священик однією рукою підтримував важкого хреста, а другою пробував розвернути мапу.

Андрій допоміг.

– Так, кілька годин подорожі – й купатимемося у морі.

– А от купання – то навряд чи.

Батлук згідно кивнув. Він зупинився, подивився на сонце, на пласкі, випалені сонцем верхівки гір і з прикрістю подумав, що й сьогодні доведеться ночувати у степу, бо узбережжя до настання темряви вони не дістануться.

Священик, немов прочитавши його думки, завів розмову про відпочинок.

– Ще кілька кілометрів, – погодився Андрій. – Он до тих виноградників доїдемо…

Він дістав фляжку, ковтнув трохи теплої води, котра відгонила болотом.

– Хочете?

Священик відмовився.

І раптом Сосновський, котрий їхав у дозорі, щось вигукнув і поставив коня дибки. Навіть звідси Андрій почув тугі удари стріл, що влучали у груди скакуна. Схопився за плече й Гуго: в нього вцілили з пращі.

Андрій на якусь мить побачив серед рідкого чагарнику біля дороги рух, скотився з коня і послав туди стрілу.

– Засідка! – заволав Кримов, дзиґою крутячись під стрілами, що аж шипіли в повітрі.

– Усі до лісу!

Андрій щосили шмагонув коня священика, і той поніс свого вершника до купи дерев, що темніли неподалік. Сосновський ніяк не міг вилізти з-під коня, що придавив йому ногу. А зі схилів невисокої гори із воланням вже сипалися люди в хутряному одязі, серед якого зрідка миготіли й чорні плащі Темних.

– Ніколо, отець Сергій на тобі! – наказав Андрій, але бурят вже й так рвонув слідом за священиком.

Батлук зустрів ворога всіма п’ятьма стрілами, що були в його арбалеті, пробивши у безладних лавах солідну діру. Бічним зором побачив, як Ігор і Ганс витягають із-під коня Сосновського. В пом’яті лати німця барабанили стріли.

А наступної миті на них насіло півтора десятка по-різному озброєних кочовиків. Андрій вивернувся з-під шаблі брудного бороданя і кинувся на допомогу товаришам. Відбивши списа, кинутого кимсь, Батлук прорвався крізь звалище, рубонув на ходу чиєсь вишкірене обличчя і закрутився, відбиваючи удари, що сипалися, мов град, з усіх боків.

Ворогів було так багато, що, здавалося, саме повітря стріляє в тіло різкими пружними ударами болю. Наразі Андрій відчув, як гостре лезо, прорізавши-таки захисну куртку, шморгнуло тіло, й по боку зацибеніла кров. Він відбив повторний удар, зробив випад, і супротивника відкинуло в натовп. Андрій так і не зрозумів, чи дістав його.

Битва злилася у шалений калейдоскоп облич, клинків, зойків та крові. На мить погляд спіймав кудлату голову, накриту пом’ятою залізною каскою, але лише задля того, аби Андрій міг увігнати у рота, що заверещав на цілий світ, важке лезо кинджала.

Звідкись ззаду наскочив маленький, майже карлик, кривоногий чоловічок зі звичайною теслярською сокирою і прудко кинувся Андрію під ноги. Той одним коротким ударом шаблі відкинув його геть, навіть не подивившись, що з ним сталося. Батлук прагнув будь-що пробитися до товаришів, і в нього це майже вийшло. Їх уже роз’єднувало лише кілька кроків, Андрій гукнув, хоча напевне знав, що, захоплені боєм, вони його не почують. Нагнувшись, він перекинув через себе ще одного нападника, який розмахував ножем, і знову закричав.

Цього разу ватажка почув Кримов і кількома ударами шаблі допоміг пробитися до решти.

– Прориваймося до лісу! – прокричав Андрій.

– О’кей, ви чули, хлопці?!

Вони щодуху налягли на ворога, й лави кочовиків почали прогинатися. Ефесом шаблі Андрій блокував удар чергового супротивника й рвучким випадом увігнав йому в живіт кинджала, одночасно викинувши руку із шаблею назустріч солдату в чорному плащі зі списом напереваги.

Відбивши списа, Андрій зробив крок ліворуч, загороджуючись від Темного попереднім супротивником, котрий, підтримуючи власні нутрощі, потроху осідав на землю. Темний на мить забарився, і цього вистачило Ігорю Кримову, щоби блискавичним ударом шаблі відправити його на той світ.

Поруч щось заскреготіло. То Карлсон відібрав у когось величезну алебарду і, наплювавши на будь-яку техніку фехтування, просто рубав, як рубають м’ясо на колоді. Коли алебарда наражалася на залізо обладунків, хлюпання плоті під її лезом змінювалося на гуркіт.

По нозі щось сильно вдарило. Здалося, сталь розітнула захисну тканину комбінезона, шкіру, м’язи, ледь не дійшовши до кістки. Андрій відчув, як по нозі тече кров. Карлик, який підкрався ззаду, підносив сокиру для повторного удару. З тієї позиції, що в ній зараз перебував Батлук, відбити його було неможливо, він лише повернувся так, щоб сокира влучила у захищене місце.

Раптом чоловічок смикнувся і упав навколішки, хапаючись за оперення дротика, яке стриміло в нього із шиї. Андрій помітив Вікторію, яка причаїлася на верхівці невисокої скелі, і, користуючись тим, що її ніхто із кочовиків не бачить, методично кидала свою грізну зброю. Десятидюймовий дротик з оперенням практично не потребує вміння, треба лише влучити в ціль.

Зауваживши, що Андрій її бачить, дівчина знаком показала, що готова їх прикрити, і взяла з каменя заряджений арбалет. Андрій кивнув.

На цей момент бойовий запал нападників дещо згас. Увесь кам’янистий майданчик було устелено трупами, частинами порубаних тіл. Кочовики нерішуче тупцялися на слизькому від крові камінні й, попри заклики небагатьох Темних, не наважувалися знову атакувати жменьку воїнів, з ніг до голови залитих своєю та чужою кров’ю, зранених, але так само страшних. Спробуй, переступи межу, як це зробили твої прудкіші товариші, чи повернешся назад?

– Рушили!

Андрій з Ігорем кинулися на прорив, їх миттєво підтримали Карлсон із Шмідтом. Заспівало повітря, вганяючи у ворогів важкі металеві стріли. Кочовики позадкували. Ще мить – і вони, втрачаючи зброю, кинулися врізнобіч. Андрій, накульгуючи, біг позаду, щоразу озираючись. Ніхто їх не переслідував. Щасливо діставшись лісу, Батлук пірнув у густі зарості терену, де в невеличкому розпадку на нього чекали товариші.

– Ну й пошматували ж ми їх, довго пам’ятатимуть, – відсапуючись, радісно прогудів Карлсон.

Його обличчя, бородате, в плямах засохлої крові, палало тріумфом і збудженням недавньої бійки.

– Оце так бій, – повторив він.

– Ага, ледве Богу душу не віддали, – прохрипів Кримов і повільно осів на землю.

Товариші кинулися йому на допомогу. Лише тепер вони помітили, що Ігор затискає ліву руку, що висіла, мов нежива. З пальців струменіла тонка цівка крові.

– Чорт, це серйозно.

Сосновський присів коло Ігоря, дістав похідну аптечку і заходився обробляти велику рубану рану. Перетягнувши руку джгутом трохи вище ліктя, він швидко та вміло вичистив її від залишків тканини, зробив ін’єкцію протиправцевої вакцини.

– Жаль, антибіотики втратили свої властивості, – пробурмотів Ян, – та сподіватимемося, минеться. Нічого собі, та він увесь порізаний! – присвиснув поляк за мить.

Упоравшись із Кримовим, Ян заходився біля командира. Витягнувши ще один пакунок, він схилився над Андрієвою ногою.

– І як ти ще пересуваєшся?

– Нічого страшного… майже не болить…

Андрій, тримаючись за ногу, прихилився до дерева.

– Гансе, знайди Вікторію та Ніколу, старий повинен був охороняти священика.

– Яволь, командире.

Шмідт перевірив зброю і рушив углиб лісу, та ще не встиг відійти, як з іншого боку випірнув бурят. За ним прямували отець Сергій та Вікторія.

– Ну, слава Богу, всі тут.

Нікола одразу ж заходився біля пораненого. Допомігши Ігореві зняти куртку, він обмацав руку довкола пов’язки, потім розмотав бинти й надовго завмер, дивлячись на рану. Нарешті поворухнувся, заплющив очі, накрив рану долонями і, відкинувшись назад, протяжно заспівав.

Андрій тим часом підвівся й почвалав до дівчини.

– Як ти?

– Нормально, все гаразд.

– Ти нам дуже допомогла.

Віка усміхнулася:

– Пощастило, що вони мене не запримітили.

– Молодець, все зробила дуже грамотно. Немов ціле життя воювала!

Якийсь дивний вираз промайнув на її обличчі.

– А може, саме так воно і є?

– Ну ось і все, – Нікола стомлено розігнувся, облишив Ігореву руку й витер чоло. – Майже як нова. Єдине, чого я не можу зробити, – відшкодувати втрату крові, та то вже дрібниці.

Ігор недовірливо розглядав місце, на якому ще хвилину тому зяяла рана. Тепер, окрім засохлої крові, про неї вже нічого не нагадувало – не було навіть рубця.

– Ще когось поранено?

– Дурниці, не варте навіть йоду, – відповів Ян.

Нікола питально подивився на Андрія.

– Лише синці та подряпина на нозі, – заспокоїв той старого. – Захисні комбінезони допомогли.

Він осудливо подивився на Кримова:

– А ти даремно відмовився від комбеза.

– Не люблю я їх, – відмахнувся той, – це розслаблює, тамує відчуття небезпеки. А ти б краще не викаблучувався, а таки показався шаману – он як кульгаєш.

– Та дрібниці, правда. Неглибока рана та здоровезний синець навколо неї, шкіру розітнуло-таки, тканина ж бо тонка, з динамікою удару не впоралася. Гадав, буде гірше. Гад один сокирою почастував, добре, що не дуже вправно.

Десь за півгодини рушили далі. Про жоден відпочинок, звісно, не йшлося.

– Треба йти, до того ж швидко, – кривлячись від болю, сказав Андрій. – Хоча до узбережжя вже недалеко, дістатися туди буде ой як нелегко, до того ж удень.

– Шкода, коней повбивали, – буркнув Ігор, проте не надто вже засмучено.

– Усе одно довелося б кинути.

Андрій пильно оглянув місцевість, аби пересвідчитися, що попереду не крутяться вороги, й наказав збільшити темп. Він із тривогою подумав, що із кожним днем їм усе частіше доводиться ставати до бою. Складалося враження, ніби навколо групи все міцніше й міцніше затягується невблаганний зашморг. Не перетворився б цей похід на безперервну битву…

Розділ тридцять другий

До узбережжя група вийшла у другій половині дня. Піднявшись на чергову гірську верхівку, Обрані нарешті побачили безмежний синій простір Чорного моря. Кілометра за півтора кам’яниста дорога, якою вони йшли, спускалася до невеликого рибальського села, розташованого поміж скелями недалеко від берега. У бінокль Андрій розгледів кілька баркасів біля примітивних дерев’яних причалів, а перед деякими будинками – старі рибальські сіті.

Село виглядало абсолютно безлюдним, але Андрій вирішив послати туди розвідника. Сосновський скинув ранця, відчепив від пояса баклагу із водою та ще кілька дрібничок, які не були потрібні у розвідці, й неквапливо рушив до села. Андрій уважно спостерігав у бінокль, як поляк, вправно використовуючи природні схованки, швидко й майже непомітно наближається до перших будинків.

Коли Ян, подолавши садки та кілька виноградників, що їх було розбито на околиці, увійшов до села, напруга зросла. Андрій не відривався від бінокля, намагаючись не втрачати з полю зору Яна, який раз по раз зникав поміж будівлями. Поляк зайшов до одного будинку, до другого, перемістився до протилежного боку села, перевіряючи, чи не влаштовано десь засідку. Зрештою, він вийшов на околицю й махнув рукою, даючи знати, що все гаразд, а потім рушив назустріч групі.

Андрій із товаришами попрямували до села, тож зі своїм розвідником Обрані зустрілися посередині шляху.

– Що там?

– Порожньо, – Сосновський прилаштував ранець та спорядження, пострибав, аби перевірити, чи все зручно.

– Про всяк випадок ідемо дозором, – вирішив Андрій, – але надто не розтягуватися.

Ян Сосновський, як і годиться розвіднику, пішов попереду. За ним – Кримов. Трохи позаду рухалися Вікторія, священик та Нікола, а замикав загін Батлук. Час від часу він зупинявся і уважно оглядав село в бінокль. Там так само не було помітно жодного руху.

Обрані вже проминули кілька будинків, коли Ян зупинився, щось пильно розглядаючи серед будівель, застережно підняв руку й раптом кинувся вбік. Десь голосно заволали, й на цей крик відгукнулися одразу кілька голосів.

– Назад! – зарепетував Сосновський, сахнувшись від стріли, яка увігналася у стіну повітки біля його голови.

Обрані негайно кинулися геть, але й у другому кінці вулиці промайнули кілька постатей у чорних плащах.

– І там теж…

Андрій бачив, як нові й нові вороги перекривають шляхи відходу, швидко й злагоджено розгортаючись у ланцюги.

– Сюди!

Сосновський вибив із паркана кілька дощок, й Обрані один за одним просунулися до зарослого бур’яном садка. З усіх боків наближалися вигуки ворогів, котрі аж надривалися у мисливському азарті.

– От втрапили, – зі злістю сплюнув Кримов. – Казав же вам, не можна було потикатися до цього села. Замкнули, мов кролів у клітці.

– Замкнули, замкнули… Але ж іще не спіймали. Нема чого завчасно марш Шопена замовляти.

Сосновський обережно визирнув на вулицю, де метушилися переслідувачі, на якусь хвилину загубивши слід.

– Непокояться… Та все одно скоро знайдуть, кожен кущик перетрусять. І де вони ховалися, падлюки?

– Чи тепер не все одно? Отже, хлопці, треба розділитися, – Андрій указав на Ніколу, дівчину та священика. – Відходьте на ту гору, там ліс, переховаєтеся. А ми спробуємо відволікти Темних. У крайньому випадку…

– Командире, краще он до того байраку, – перебив його Сосновський.

– То не байрак.

– Яка різниця, – нетерпляче відмахнувся Ян. – Під час розвідки я помітив там печери. Можна сховатися і чекати на нас.

– Андрію…

– Отче! – зупинив священика Батлук. – Зараз не до суперечок, робіть, як сказано. Ганс і Гуго теж підуть із вами, вони – ваш захист.

– Гуго залишиться тут, – прогудів швед. – Мені немає що там робити.

– Це наказ. І все, припиніть розмови, часу немає. Углиб печер не ходіть, заблукаєте. Якщо за добу ми не з’явимося, йдіть на берег, можливо, ми проб’ємося туди. Але довго там на нас не чекайте, вирахують. Ну, все.

Він ляснув Карлсона по плечу:

– Зрозумів, чому залишаю тебе з ними?

Той неохоче кивнув. Андрій зняв ранця й віддав шведу.

– Забери у нас зайвий вантаж.

Коли Батлук, Кримов та Сосновський залишилися втрьох, Андрій перевірив арбалета й похмуро усміхнувся:

– То що, солдати, покрутимося?

– Без проблем, – Ян зручніше прилаштував зброю, пострибав, перевіряючи, чи не грюкає де.

Жоден із них не думав про те, наскільки безнадійним є їхнє становище: утрьох проти десятків ворогів, жорстоких, які не цінують ні своє, ні чуже життя. Для розпалених переслідуванням кочовиків і Темних Андрій із товаришами – найцінніший приз.

Говорити не було про що. Всі троє – досвідчені професіонали, які багато разів бували у подібних ситуаціях. Досвід, витримка, вміння швидко орієнтуватися у ситуації, що складається, і, найголовніше, діяти самостійно – те, що необхідне у вуличному бою. Домовившись щодо місця зустрічі після битви, вони розбіглися врізнобіч.

Андрій прослизнув до сусіднього будинку й обережно прочинив вікно, яке виходило на вулицю. Там зібралася ватага кочовиків, серед яких бовваніли три або чотири постаті Темних.

На горищі протилежного будинку зблиснув оптичний приціл, потім на мить з’явився Ігор, подаючи якісь сигнали.

Андрій кивнув, сподіваючись, що правильно його зрозумів. Повагавшись, таки не став поки що прилаштовувати оптику, боячись розбити в запарці. Тоді намітив собі одного із Темних і, коли чорна постать поруч із його ціллю смикнулася, отримавши стрілу від Кримова, м’яко натиснув на спуск. Обидва Темних впали.

На якусь мить кочовики вклякли, перетворившись на ідеальні мішені, а потім кинулися врозтіч. На дорозі залишилися чотири трупи, закутані у чорні савани плащів.

На ходу перезарядивши арбалета, Батлук залишив будинок. Звісно, дуже заманливо скористатися з розгубленості ворога й гарненько прорідити його лави, але перше правило бою говорить: вистрілив – зміни позицію. Із провулку почулися гучні крики, певно, там «працював» Сосновський. Знайшовши щілину в паркані, Андрій зняв іще одного Темного.

Серед ворогів розгоралася справжня паніка. Щойно вони думали, ніби цькують «дичину», і от несподівано виявилося, що ця «дичина» має гострі зуби, перетворивши на об’єкт полювання їх самих, – невидима, безжальна й невразлива.

За кущами пролунав шурхіт. Андрій безгучно ковзнув у той бік і зіштовхнувся з двома бородатими кочовиками, які щойно перелізли через паркан. Вони не встигли навіть скрикнути. Вихопивши ножа, Андрій шваркнув одного по шиї й одночасно вдарив другого ногою у груди. Той відлетів до паркана і, вже падаючи, отримав ножем у живіт.

Розібравшись із кочовиками, Батлук залишив садок і швидко перебіг вулицю.

– Он він!

Помітили. Слідом затупотіло кілька пар ніг. Андрій озирнувся і вирішив, що з цими зв’язуватися не варто. Йому потрібні не кочовики, а Темні. Він перестрибнув пліт, тінню ковзнув до палісадника і провулками дістався до пустиря.

Позаду вже нікого не було. Зрозумівши, що противник його загубив, Андрій заліг серед висохлого бур’яну і дістав оптичний приціл. Дев’ятиразове збільшення майже впритул наблизило невелику площу, посеред якої біля двох возів зібралося кілька Темних, до яких час від часу підбігали посильні.

– Ага, ось і штаб, – пробурмотів Батлук, прицілюючись.

Він визначив того, хто, на його думку, був головним. Вітру не було, відстань – не більше двохсот метрів, і промахнутися було неможливо. Палець м’яко ліг на спуск. Андрій затамував подих, вибираючи вільний хід спускової скоби.

І раптом, коли смертоносна стріла вже була готова піти у ціль, він побачив, що на майдані з’являється цілий натовп кочовиків, які щось тягли. Зацікавлений, Андрій вирішив трохи почекати. Кочовики підбігли до возів і кинули свою ношу під ноги Темним. Серце в Андрія тьохнуло: то була людина. Він придивився і аж застогнав: це ж Ігор!

– Чорт! Чорт! Чорт!!! – Батлук скреготнув зубами від безсилля та злості.

Крізь оптику йому було добре видно понівечене, залите кров’ю обличчя товариша, закривавлені груди, з яких стримів уламок списа. Навіть якщо Кримов і живий, то з таким пораненням він не протягне й кількох хвилин. Згадалося: на Ігореві не було захисного комбінезона.

«Це тамує відчуття небезпеки», – казав він.

Ох, Ігорю, Ігорю…

Здалося, чи й насправді Кримов ворухнувся? Андрій дивився, як Темні підходять до людини, як про щось радяться, жестикулюючи.

– Ну, сволото, начувайтеся! – крізь зуби процідив він.

Без вагань Андрій натиснув на спуск. Незважаючи на лють, що його душила, рухи Батлука були зваженими й точними. Не дихаючи, за якусь пару секунд він спорожнив обойму і, не відриваючись від прицілу, вкладав нові й нові стріли.

Першим пострілом Обраний влучив точно поміж лопаток головному із Темних, і удар стріли кинув його просто на Кримова. Поруч у корчах попадали на землю іще четверо. Решта заметушилися у паніці, не розуміючи, звідки приходить смерть.

Постріл! Стріла увійшла в живіт чергового ворога, пройшла тіло навиліт і увігналася у дерев’яний борт воза. Темний здивовано подивився на дірку в животі, потім туди, звідки прилетіла стріла, й Андрієві здалося, що на мить їхні погляди зустрілися. Та чи ж здалося, що за болем і подивом у цьому погляді промайнули полегшення і вдячність?

Андрій раптом відсторонено подумав про те, наскільки важко дивитися у вічі людині, яку позбавляєш життя. А як воно – бачити очі свого вбивці?

І лише тут його помітили. Навколо Андрія зашипіли стріли, одна увіткнулася у землю просто перед ним.

– Так, треба вшиватися, – сказав він собі й уже напружився, готовий вискочити зі своєї схованки, аж тут раптом побачив, як з-під купи тіл, похитуючись, підводиться Ігор.

Темні, захоплені перестрілкою, його не бачили, й Кримов мав шанс.

Він зробив крок, другий…

– Давай, Ігорю, давай, – шепотів Батлук, забувши про те, що товариша смертельно поранено.

Аби ще більше відволікти ворогів, Андрій залишив укриття і, припавши на коліно, випустив у Темних дві неприцільні стріли. Потім іще одну, вже на бігу. З їхніх лав почувся зойк болю, ще один Темний упав, конаючи.

– Давай, Ігорю, давай…

Та Кримов утікати не збирався. Повільно, дуже повільно він пішов до найближчого Темного, який стояв до нього спиною.

– Ні, Ігорьку, ні…

Темний озирнувся. Андрій бачив, як змінилося його обличчя, як попнулася до меча рука, але було вже пізно. Короткий замах – і кинджал увійшов йому в бік по саме руків’я. Здавалося, Андрій навіть почув схлипування плоті, яку роздирає метал.

А з усіх боків із шаблями та списами вже бігли, бігли Темні. Андрій застогнав й опустив голову.

Більше години знадобилося Андрію, аби нарешті відірватися від переслідування. Пересидівши у щільній гущі молодого заросляка на краю села, аж поки не почало темніти, він багнистим ручаєм дістався до балки, яка поєднувалася із тією, де на нього мали чекати товариші. То була навіть не балка, а широкий, з урвистими схилами рівчак, який ламаною лінією йшов уздовж села, а потім повертав і зникав серед схилів невисоких у дій місцевості гір.

Не встиг Андрій пройти й двохсот кроків, як із-за вигину одного зі схилів почувся стукіт камінців, потім обережний рух. Андрій завмер, подався назад, сховавшись за невеликим кущиком. Тиша. Лише від села вітерець доносив вигуки Темних, які все ще шукали втікачів. Андрій чекав із чверть години, але з балки більше нічого не долинало. Він обережно, крок за кроком рушив далі, тримаючи напоготові арбалет, але, подолавши вигин, нікого там не побачив.

І тут, майже при самому дні рівчака, раптом ворухнувся кущ терену й пролунав шепіт:

– Андрію, ти?

– Ян?

Із вузької розщілини за кущем виліз Сосновський. У сутінках біліла нашвидкуруч замотана голова.

– А Ігоря не бачив?

Батлук промовчав. Ця мовчанка краще за всякі слова сказала Янові, що трапилося.

– Як він загинув?

– Красиво…

Андрій замовк, похитав головою й додав:

– Не хочу нічого розповідати, потім…

Подивився у небо, що вже темніло, й тихо промовив:

– Треба наших шукати.

– Я вже пробував, – зітхнув Сосновський, – тут стільки ходів…

Вони обережно рушили вздовж схилів, зрідка неголосно озиваючись то до Ніколи, то до Гуго. Було тихо, лише цвіркуни скреготіли у траві та із села долинали люті, майже нелюдські вигуки.

– Так ми їх і до ранку не знайдемо, – прошепотів Сосновський. – Кляті печери.

– Тихо!

Згори, зовсім вже близько, почулися тихі кроки, скавчання собак.

– Це по наші душі.

Ян прислухався.

– От чорт, точно. Ланцюгом ідуть.

Він вилаявся.

– Маємо лічені хвилини. Але як вони нас знайшли?

– Для цього якраз великого розуму не треба, до того ж собаки.

– Ага, собаки… Я добрячу пригорщу усякої хімічної гидоти розкидав, навіть «їжаків» розсипав.

– Виходить, вони тупотять моїми слідами.

– А чому зверху?

– Ніколи розбиратися. Ти що, іншої справи не маєш?

Позаду зашурхотіло. Обидва кинулися врізнобіч, ховаючись за виступами рівчака, налаштували арбалети.

– Не пристрельте лишень, – пролунав голосний шепіт Ніколи.

– Ух, слава Богу, – видихнув Ян. – Нарешті.

– Давайте за мною, я вже години півтори вас шукаю.

Нікола провів їх у вузьке відгалуження рівчака й пірнув у непомітну діру, яка виявилася ходом до печери, та ще й досить великої. Андрій ледь розгледів у щільному мороці постаті товаришів.

– Удвох? – тихо запитав священик.

– Так.

Помовчавши, Андрій сказав просто:

– Ігор загинув.

Він коротко розповів, як це сталося. Андрій говорив і сам дивувався, наскільки сухо, протокольно лунають його слова. Він хотів сказати зовсім інакше, хотів передати те, що було на душі, хотів, аби вони побачили, відчули те саме, що й він, те, що стояло перед очима й досі. І не міг.

Закінчивши розповідь, Андрій відвернувся. Зараз він навіть жалкував, що не лежить там замість Ігоря. Це було безглуздя, у цьому не було сенсу, але він чомусь відчував свою провину й напевне знав, що це почуття не відпустить його до самої смерті, отже…

А решта? Як спокійно вони сприйняли цю смерть… А він сам, чи спокійно? Які ж вони Обрані, коли так загрузли в кривавому болоті насилля, що їх вже ніщо не зворушує?

Андрій рвучко озирнувся:

«Ну що ж ви?»

Багаторазова луна повторила цей німий крик-питання: «Що ж ви… що ж ви…»

Він струснув головою. Що це з ним? Може, він справді з’їхав із глузду? Уся ця маячня… Маячня, з якої вибудовано огидну логіку самоприниження і наклепів на тих, хто поруч. Звідки вона? Адже Андрію точно відомо, що його провини в загибелі Ігоря немає. Так само не був би винен і Кримов, якби Темні підняли на списи Андрія. То що ж це з ним?

Поглядом він відшукав священика. Отець Сергій відійшов убік і, ставши навколішки, молився, певне, за упокій душі. Закінчивши, він важко підвівся і приєднався до решти. Підійти й собі?

Батлук зціпив зуби й помотав головою. Ні, зі своїми бісами він розбереться самотужки. То такі біси, що їх жоден екзорцист не вижене.

У цей час Нікола, який спостерігав за виходом із печери, подався назад і блискавично підбіг до решти.

– Вони вже в ущелині. Прочісують.

– Що робитимемо?

Отець Сергій зітнув плечима:

– Я людина невійськова, тобі вирішувати, Андрію.

– Маємо два варіанти, обидва небезпечні. Перший – дуже схожий на самогубство: вийти назовні й прориватися до моря, тут по прямій і кілометра не буде. Та вони, навіть якщо нам і пощастить пробитися, насядуть нам на п’яти, а нам же буде потрібен час, аби знайти придатне для подорожі судно. Другий варіант – іти через печери. Там усюди карсти та старі каменоломні, багато виходів просто на берег, але ми неодмінно заблукаємо. Цей лабіринт – ще гірший за той, по якому Мінотавр бігав.

– Та-ак, – зітхнув Шмідт, – загнали нас у пастку. Їм навіть лізти сюди не треба, а просто сісти біля виходу й чекати, доки ми не здохнемо з голоду.

Карлсон махнув рукою:

– Що вже тепер говорити, справу зроблено. Раніше треба було думати, а не потикатися до села. Хоча виходу, власне, все одно не було. Нам потрібні харчі – під вітрилом можна більше тижня теліпатися.

– Гаразд, Гуго, але що ж нам робити? – знову запитав Андрій.

Відповісти він не встиг. Усе вирішив звук каміння, що осипалося, потім на тлі вже зовсім густих сутінків виникла людська постать. Кочовик помітив світло смолоскипа й хрипко заволав:

– Усі сюди! Ондечки вони!

Юрмлячись у вузькому проході, кочовики посунули до печери, але там вже нікого не було. Обрані зникли за поворотом підземного коридору.

– Смолоскип, смолоскип загаси, – зашепотів Андрій.

– Та ти що, з дуба впав? – Гуго відсунувся далі від нього й подивився, мов на божевільного. – Без світла ми тут ціле життя блукатимемо.

– Ми й так ходитимемо тут бозна-скільки. Загаси, коли не хочеш, аби вони за нами, мов на маяк, перлися. Потім розпалимо.

Вогонь згас, і Обраних охопила непроглядна темрява. Деякий час вони стояли, аби хоч трохи до неї звикнути, та в підземеллі не було ані найменшого джерела світла, тож рушили навпомацки, спотикаючись об каміння і для безпеки тримаючись один за одного. Хоча говорили пошепки, однак стіни багатократно посилювали і відлунювали звуки, тому здавалося, що підземеллям суне ціла армія. Час від часу Андрій смикав Гуго, котрий ішов перед ним, і валка зупинялася, аби можна було послухати, чи не наздоганяють переслідувачі.

– Може, повернемося? – запропонував Гуго, ледь просовуючись у чергову щілину між нерівними стінами.

– Куди? Там якраз на нас чекають. На млинці.

– Без світла погано, так недовго й порозгублюватися.

Ян неголосно вилаявся, чергового разу за щось зачепившись.

– Зачекай, зараз запалимо смолоскипа, гадаю, вже можна. Гансе, подай-но одного.

– Зараз.

Почувся шурхіт гравію під ногами Шмідта, неголосні прокльони, коли той наштовхнувся на стіну.

– Зараз, зачекайте, не туди пішов, здається.

– Ти не йди, просто передай смолоскипа по ланцюжку, а то…

Андрій не договорив. Пролунав чи то схлип, чи то сплеск, мов камінь упав у щось напіврідке. Кроки затихли.

– Гансе? Гансе, де ти?

Мовчанка.

– Не рухайтеся, щось трапилося.

Передчуваючи біду, Андрій швидко відгвинтив кришку капсули із жариною, яку не наважувався використати до цього, аби не втратити єдине джерело вогню, й повільно рушив уперед. Малинового світла ледь вистачало, аби хоч трохи розсіяти темряву на півкроку-крок.

Він проминув Гуго, священика, Вікторію, котра трималася за рукав Ніколи, й майже одразу наштовхнувся на Шмідта.

– О Господи, – вихопилося в Андрія. – Господи…

Від огиди й жаху на голові в нього заворушилося волосся. Людина не може уявити собі, що ТАКЕ може існувати. Майже прозора істота – напівплівка-напівмедуза – заліпила коридор від ґрунту до стелі. І в цьому холодцеві наполовину загруз Ганс. Тварюка поглинула його голову і праву частину тіла, повільно, міліметр за міліметром всотуючи усю жертву. Тілом Ганса пробігали короткі конвульсії, які ще більше заштовхували його у цю драглисту лінзу.

Навіть не думаючи, що робить, Андрій вхопив його за руку, щосили потягнув, намагаючись висмикнути, але напівпрозора стіна не відпускала. Вона навіть не вигиналася від його зусиль, не ворушилася, наче її було зроблено з найміцнішого скла.

До нього протиснулася Вікторія й потягла за рукав.

– Андрію… Ти вже йому нічим не допоможеш. Він помер раніше, ніж устиг злякатися.

Вона помовчала й так само спокійно додала:

– Ми теж усі помремо, тому що це – Дзеркала Смерті.

Від дівчини віяло таким крижаним спокоєм та байдужістю, наче їй наперед усе було відомо. Для неї те, що відбувалося, було настільки нормальним і невідворотним, вона настільки швидко змирилася зі своєю долею, що це лякало більше, аніж якби вона заверещала на повний голос.