Текст книги "Прокляття обраного"

Автор книги: Павло Бондаренко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 20 страниц)

Розділ шостий

«Чому він це зробив?» – думав Андрій.

У тому, що було саме так, як розповів Ігнатьєв, він сумнівів не мав. І не смерть людини, з якою він був ледь знайомий, засмутила. Шокувало те, ЯК це трапилося. Що ж повинен був переживати Сергій в останні свої хвилини, аби зважитися на такий страшний фінал? Совість? Чи страх?

Подумалося, що ця людина була мертвою ще до того, як потрапила до в’язничної камери. Там упало тіло Сергія, впало, мов надламане гниле дерево з першим подувом вітру, начебто й зовсім слабкого.

Страх чи совість?

«Дивися, так і насправді станеш філософом, – усміхнувся Андрій, виходячи з кафе, – стільки переживань…»

Із скверика випірнув непримітний суб’єкт і, не поспішаючи, почимчикував за Батлуком.

Сторонній спостерігач нізащо не помітив би, що людину зі змарнілим блідим обличчям, на вигляд типового роботягу із порожніми кишенями, переслідують філери, які в потрібний момент вправно змінюють один одного.

І вже точно були би здивовані самі переслідувачі, коли б дізналися, що об’єкт не просто знає про спостереження, але й контролює кожен їхній крок.

Вони були гарні. Гарні навіть із погляду професіонала – та не для співробітника Контори, нехай і колишнього.

Андрій чекав слушної нагоди. Пройшовши два квартали, він неквапом звернув у провулок, увійшов до комісійної крамнички й отаборився в залі, розглядаючи заставлену всіляким дріб’язком вітрину.

Минуло із чверть години, перш ніж філери занепокоїлися настільки, що ризикнули засвітити перед об’єктом свою людину. Стукнули вхідні двері. До магазинчика увійшла дівчина років двадцяти, одягнена в потерту джинсову куртку.

Андрій повільно переводив погляд з однієї речі на другу, а дівчисько, відверто не знаючи, що робити, товклося біля полиць із книжками, з кожною хвилиною почуваючись все менш затишно.

Власне, зараз її мала замінити інша людина, але, як і передбачав Андрій, цього не сталося. Зовнішнє спостереження – надто дорога служба, людей, певне, у них обмаль, і «спалити» ще одного оперативника для тих, хто зараз займався Батлуком, було невиправданим марнотратством.

Щоб хоч якось вписатися в інтер’єр, до якого вона аж ніяк не пасувала, дівчина почала гортати старезний журнал, старанно не дивлячись на Батлука.

Схвильований небаченою кількістю відвідувачів дідусь-продавець заходився вихваляти перед Андрієм срібний портсигар, як він стверджував, початку двадцятого століття.

Той взяв дрібничку, покрутив у руках і, мов між іншим, звернувся до дівчини:

– Як він вам?

– Га?

Вона ошелешено втупилася в пласку коробочку, а наступної миті, тихо охнувши, осунулася, немов уся сила її молодого тіла пішла Андрієві у пальці, які блискавично вдарили дівчину в шию.

Андрій підхопив її, обережно опустив на підлогу і швидким гнучким рухом намацав під курткою кріплення радіостанції, пересвідчившись, що не помилився – дівчисько дійсно з філерів.

«От чорти, – подумав він весело, – навіть прихований радіозв’язок мають, все як у людей».

– Ану, батьку, покажи, де тут у тебе вихід?

Підхопивши сторопілого діда попід руки, він потягнув його до підсобки.

Через чорний вхід Андрій вискочив на вулицю і, ніким не помічений, завернув до першого-ліпшого двору. За чверть години він переконався, що його не переслідують, але все ж покрутився містом ще хвилин сорок, ретельно перевіряючи та перескакуючи з одного таксі в інше. Навіть якось не вірилося, що так просто вдалося втекти від спостереження.

Шкода дівчиська. Втім, звичайно, нічого надто вже страшного не трапилося, скоро очуняє. І наука буде: не лізь у серйозні ігри.

Андрій уже просто падав від утоми. Ноги ледь тримали обважніле тіло, щоразу зашпортуючись за нерівності.

У таксі він доїхав би просто додому, але, вірний звичці, вийшов за півтора квартали, а шлях, що залишився, подолав пішки. Ніхто із знайомих навіть приблизно не міг сказати, де Андрій мешкає, і зараз це було дуже доречно. Не знали цього й ті, що зараз у пошуках Батлука ганяли містом.

Він піднявся до квартири, нашвидкуруч з’їв бутерброд і, не роздягаючись, упав на ліжко. Зараз його не змогли б підняти навіть усі сатаністи світу.

За хвилину Андрій уже спав, цього разу без сновидінь.

Прокинувся він від гострого відчуття голоду, яке пробилося навіть крізь міцний сон. Годинник показував восьму, вечір ще лився на землю косим, нерівним світлом.

Як був, сонний, Андрій поплентався до кухні, дістав пакет спагеті швидкого приготування, поставив на плиту чайника й лише після цього, роздягаючись на ходу, пішов до ванної.

Сон змивався погано. Важка, як буває завше, коли прокидаєшся на заході сонця, голова не тримала думок, і ледве пригадувалося, де висить рушник.

Поступово прохолодний душ усе ж таки розбудив Андрія. Він увімкнув гарячу воду, підставив жагучим струменям тіло, яке нарешті звільнилося від млявості; не поспішаючи, зішкріб щетину, слухаючи, як на кухні свистить чайник, що давно вже скипів.

Гарно… буденно… Не відати б про себе нічого…

Андрій одягнувся, повернувся до кухні, залив окропом спагеті, відкрив консервоване м’ясо і кинув у горнятко дві щедрі ложки розчинної кави.

Телевізор Андрій увімкнув швидше за звичкою і, навіть не дивлячись на екран, де застигла жовто-зелена заставка «Інтербачення», став вечеряти.

І раптом здалеку, ривками до нього дійшло те, про що говорилося в передачі. Занурений у власні думки, Андрій пропустив початок повідомлення і тепер важко входив у контекст подій, що розгорталися на екрані.

«… майже перестали існувати Японія, Індонезія, Корейський півострів. Цунамі висотою більш ніж двісті метрів велетенською косою пройшлося узбережжям Китаю, Центральної Америки та південно-західним узбережжям США, особливо багатолюдним о цій порі року…»

Рука стискала блазнівський скіпетр забутої виделки.

«… значно менше постраждали Індія та країни Південно-Східної Азії, хоча й там кількість людських жертв сягає ста мільйонів».

Збуджений голос диктора відгонив якимись відчайдушними веселощами, і від того все, що зараз відбувалося, здавалося ще нереальнішим.

«Учені досі не прийшли до єдиного висновку щодо того, чи пов’язаний спалах сейсмічної активності з несподіваним метеоритним дощем над північною півкулею. Безсумнівним є лише одне: це – найбільша катастрофа з часів зіткнення Землі з гігантським метеоритом, яке призвело до зникнення динозаврів…»

Андрій не ворушився. Думки були далеко від хвиль, що жонглювали уламками міст і селищ.

Збентеження. Радість. Торжество. Жах. Розпач.

ЦЕ НЕ МАРЕННЯ!!!

Тепер божевільним був цілий світ. Маніяк, якого переслідують примари.

Ні, він був мерцем. Він дивився мільярдами очей на мільйони телеекранів і ще не розумів, що помер. Він ще валявся в ліжку, не підозрюючи про те, що його кістки вже хрустять, хрустять під важкою невблаганною ходою смерті.

А ось Андрій це знав. Знав і, чорт забирай, сприймав, як належне!

Люди, мов воші, кублилися на шкірі Землі і, як кожен паразит, вважали себе її господарями, а вона легким незумисним рухом розчавила майже третину, і ті, що залишилися, досі нічого не зрозуміли.

Катастрофа… Ідіоти, це – вирок! Усім.

От тільки планета – не жива істота. Вона не вміє мислити, не може приймати рішення. Згусток матерії, що насилу втримує привласнену дещицю сонячного тепла. А хтось штовхнув її, розбудив, знищив рівновагу, яка мільйони літ здавалася непохитною. Хто?

Андрій здогадувався. Він знову виразно побачив зелене сяйво над триногом, мінливе примарне обличчя, почув безладне шепотіння Резо…

РЕЗО!!!

Андрій підскочив, мов ужалений, тарілка полетіла в куток.

Ідіот! Який ідіот! Адже за Резо, напевне, теж ішли філери!

Холодіючи від думки про те, що могло статися через його помилку, Андрій вискочив надвір, навіть не замкнувши квартиру.

Егоїст. Спав, їв, страждав нікчемним самокопанням, переймаючись власного ненормальністю, із мазохістським тремтінням чекав нових страждань, а про Резо забув. Не знайшов, не довідався, як справи, не застеріг.

Забув, забув про людину, з якою доля кинула у вир подій. Так, Батлуче, ти – гідна своїх одноплемінників воша…

А розум уже бився із сумлінням, невблаганно і лагідно доводив, пихкаючи від натуги:

«Та нащо тобі всі ті люди? Ти завжди був самотній, нікому не потрібний, тож за що ти повинен бути їм вдячний? За глузування? Ти ж для них – монстр, хай їм грець! У рятівники рвешся? Так ніхто ж не поцінує».

– Мовчати! – загарчав на нього Андрій, здається, вголос.

Хоч як поспішав, зрозумів – спізнився. Роззяви біля бару. Поліція. Жовта, навіть звідси помітна, стрічка, що відділяла натовп від входу. Спізнився…

Ногами, що не гнулися, мов дрюки, підійшов ближче.

Що ж тепер… що ж тепер робити? Крижані дзвіночки калатають у голові. Чи це хтось сміється?

Навкруги метушилися люди у формі та в цивільному. Андрій помітив репортерів, які щось жваво обговорювали біля автомобіля, й непомітно проштовхався до них майже впритул. Тут можна дізнатися набагато більше, ніж серед очманілого від гострих відчуттів натовпу.

Літній журналіст щось швидко черкав у записнику. Інший, молодший, спершись на капот авто, наговорював на диктофон, перекрикуючи гомін натовпу:

– Жертва лежить на підлозі горілиць, її руки та ноги цвяхами прибиті до променів окресленої крейдою зірки. Живіт розпорото, але чоловік був ще живий, коли його знайшли. Не приходячи до пам’яті, він помер до прибуття карети швидкої допомоги. Все дуже схоже на ритуальне вбивство, але насправді може виявитися лише жорстоким грабунком, бо чоловік, який загинув, був власником бару. Якщо припустити, що злочин все ж скоєно грабіжниками, які таким чином намагаються відвернути від себе увагу, незрозумілим залишається напис на стіні, зроблений кров’ю: «Душа одного вже належить Йому, а тіло та душа другого стануть Його рабами». Серед багатьох запитань найголовніше зараз: «Хто він, той другий?»

Із бару винесли ноші, на яких лежало грузне тіло, накрите закривавленим простирадлом.

– Увага, всім відійти! Відійдіть на протилежний бік тротуару! – кричав у мегафон поліцейський сержант.

Обговорюючи пригоду, натовп почав неохоче розходитися. Помчали й репортери. Цілу ніч вони будуть патрати, солити та перчити цю новину на просяклій плітками та чутками кухні-редакції, аби на ранок подати Резо до столу обивателя тепленьким, зі смачним запахом.

Хі-хі… хі-хі… – тринькали дзвіночки.

«Заходь до мене, посидимо…»

«… економічні втрати від стихії важко підрахувати…»

Диктор кидав слова, мов лушпиння, жменями.

Хі-хі… хі-хі…

Напитися. До нестями. До скотинячого стану. І не думати, не думати ні про що.

На літньому майданчику кафе ритмічно пульсувала музика: бум-бум… Усе як завжди. Бум-бум…

Наче й не було ніяких мільйонів загиблих сьогодні там, далеко, дуже далеко. Тут – привабливі дівчатка й вино. І танці. Бум-бум…

Родичі здорові. І банківський рахунок не порожній. Дівоче тіло гаряче й поступливе, кличуть пухкі губи та ніжні язички, сьогодні й завтра, і завжди. Завжди…

Андрій сидів на парковій лаві й мляво відбивався від надокучливого ритму дискотеки. Повз нього пробігали гомінкі ватаги підлітків. Поспішали жити й веселитися.

Горілку він купив, але так і не випив. Он там, під деревом, він із розмаху розколов пляшку об парапет.

Деінде, наче раки-самітники в нірках, скніють над роботою вчені та філософи. І поети кличуть-стукають у глухі двері людських душ, у відчаї збиваючи в кров руки. Однак усе це – десь там. А тут – бум-бум…

Андрій підвівся і поплентався геть. Крок за кроком. Секунда за секундою. Далі й далі. Мовчки, без гніву, без сліз. Просто йшов і йшов, і не міг зупинитися. У грудях виростав пекучий клубок і змушував крокувати. Клубок, назва якому Ненависть.

Він здивувався, коли зрозумів, куди йде. Хоча… хоча куди ж іще. Все так, тут його хоча б вислухають.

Служба давно закінчилася, але церкву було ще відчинено. Андрій увійшов, і громові його кроки розбили урочисто-спокійну порожнечу напівтемного храму.

Ніхто навіть і не потрібен. Хто зрозуміє його краще за цю безпечну тишу, сплетену із солодких пахощів згорілих свічок, ладану й теплих молитов. Просто постояти тут, просто постояти…

Із бічного проходу вийшов священик. Андрій навіть не одразу його помітив, наче невисока струнка постать була частиною храму. Зовсім молодий, на вигляд батюшці не було й тридцяти.

– Прошу, ви щось хотіли?

Андрій мовчав. Коли він ішов сюди, то не замислювався, що скаже і чи буде говорити взагалі. Не замислювався навіть, чи застане тут когось. А зараз… Слів не знаходилося. Було незручно. І боязко.

Він уже навіть зробив рух, щоб піти геть, але… але крига в грудях і той клубок… А сам Андрій не мав ані тепла, ані сил, аби розтопити їх.

І він сказав:

– Так.

А сказавши, вже не міг зупинитися, розповідав плутано, перебиваючи свою ж таки думку, збивався і знову починав спочатку, не до ладу.

Андрій говорив, говорив, говорив, а коли нарешті зупинився, то не міг пригадати жодного слова з того, що вихлюпнув. Лише відчув, як ослабла стиснута всередині пружина, не гула вже, ладна розпрямитися зі швидкістю світла і кинути його в безодню, що ревла по той бік буття.

Священик, здалося, не злякався, а чи, може, просто не зрозумів, не розібрався в потоці слів, що вивернув на нього Андрій. Хоча… Хто зазирне в чужу душу?

– Знаєте, – сказав він, – те, що ви розповіли… воно надто серйозне і… незвичайне, аби обговорювати його ось так, мимохідь. Ви б не відмовилися від чашки міцного чаю?

Не знаючи навіщо, Андрій погодився. Вони вийшли із церкви і мовчки попростували до будинку, який стояв тут-таки, в глибині церковного двору.

Отець Павло відчинив двері й вибачився:

– Я неодружений, живу сам, то ви влаштовуйтеся, почувайтеся як удома, а я займуся господарством.

Поки він перевдягався, Андрій розглядав доволі скромну вітальню: невеличкий кольоровий телевізор зі старомодним відеомагнітофоном, потертий килим на підлозі, шафа з книжками, яка займала майже всю стіну. Судячи з палітурок, власник будинку в однаковій мірі цікавився і філософією, і фантастикою, і класикою. Тут Ніцше сусідив із Саймаком, Лєрмонтов – із Шопенгауером.

Невдовзі увійшов священик з тацею, на якій стояли склянки у підсклянниках, заварний чайник, цукорниця. Потім приніс ще розетки з горіховим варенням та печиво.

Зараз ніхто не впізнав би в ньому пастиря – в потертих джинсах і футболці, яка облягала несподівано атлетичну фігуру, він був скоріше схожий на солдата-відпускника.

Отець Павло підсунув до столу крісло і влаштувався навпроти Андрія.

– Ну ось, тепер ми можемо поговорити спокійно. Зізнаюся, я мало що зрозумів у церкві.

Розділ сьомий

Ретельно добираючи слова, Андрій розповідав. Говорив про напади страшної хвороби, яка, мабуть, недугою й не була, про невдале подружнє життя і про службу в армії. Про війну. Про самотність. Про підземне капище і катастрофу. Про Резо…

Але про найголовніше, те, з чим прийшов сюди, – презирство та ненависть до людини, що народжувалися в ньому, Андрій сказати не зміг, зім’явся, збився. І замовк.

За цей час священик не промовив ані слова. Він слухав, зрідка кивав головою та все більше й більше похмурішав. Мовчав він і зараз.

Відчувалося, як у тиші, що настала, безладно, мов новобранці в строю, юрмилися думки.

– Закипів чайник.

Отець Павло рвучко підвівся і вийшов з кімнати.

Андрій пожалкував, що прийшов сюди. Що може сказати йому, чим зарадить цей молодий хлопець? Не можна судити про смак напою в бокалі іншого, якщо сам не пив навіть із власного; коли бачиш ношу на плечах іншої людини, знаєш, що їй важко, але наскільки – відомо лише їй самій…

Священик повернувся з чайником і став розливати окріп у склянки. Ґрунтовно, не поспішаючи, чаклував над заварником. Мовчанка ставала дедалі важчою.

Нарешті він знову вмостився у кріслі й заговорив:

– Ви не повірите, та я молив Господа… Молив, аби дав мені знак, і ось… здається, я його отримав.

Слова давалися йому важко, чіпкі сильні пальці шарпали ложечку, виказуючи хвилювання.

– Для мене це важливо, дуже важливо… Там, у підземеллі, ви дійсно бачили… Його?

Батлук повільно кивнув:

– Так. Тобто, я думаю, що то був Він. А можливо… не знаю. Я вже ні в чому не певен.

– То Він, – промовив священик і зітхнув. – Яка ви щаслива людина, навіть не уявляєте цього.

– Щаслива?! – наїжачився Андрій. – Так ото і є щастя? І все мені? Хочете, поділюся?

– Я б залюбки, – серйозно відповів отець Павло, – але в кожного з нас – своя дорога. Не сприймайте вороже те, що я вам сказав, хоча я взагалі-то не претендую на істину. От тільки з вашої розповіді я зрозумів, що ви прийшли до мене не сповідатися, це вам непотрібно. Ви шукаєте підтвердження тому, до чого наближаєтесь останнім часом, тобто…

Священик замислився, добираючи необхідних слів, зітхнув:

– Тобто все ж я маю на це надію.

Він затнувся, посміхнувся і трохи зніяковіло подивився на Андрія:

– Якось плутано в мене виходить.

Помовчавши, отець Павло продовжував:

– Вам здається, що ви ненавидите людей, але то не так. Якби вами керувала ненависть, хіба ви так мучилися б, дивлячись, як людство йде до загибелі? Було би все, що завгодно: байдужість, зловтіха, тріумф – але не біль. Болить, коли любиш. Це набагато важче – переживати за брудного та негідного. Вам відкрилася істина вищої інстанції, ваше «Я» вже знає, що щастя, таке щастя, яким його собі уявляє більшість людей, – це лише облуда, яку вам підсунули і раділи, дивлячись, як ви її обціловуєте. Щастя не в цьому, і ви тепер боїтеся визнати, що воно – саме те, чим ви так зворушливо хотіли щойно зі мною поділитися.

У голосі священика з’явилися нотки іронії, але тут-таки й зникли.

– Я зрозумів, про що ви, – промовив Андрій, – віра…

– Не віра. Віра – лише путь. Бог – ось кінцева мета цього шляху, наше щастя і, коли хочете, той самий сенс життя, який людство шукає протягом усіх тисячоліть.

Андрій хотів був заперечити, сотні відповідей стрибали на язиці, але то було все не те. Він відчував, що отець Павло має рацію, можливо, не в усьому, та багато в чому він усе ж таки правий. Але ж…

– Та це ж і не було таємницею, – сказав Андрій, – будь-яка релігійна концепція передбачає істину саме такою. Чому ж людство так вперто від неї втікає, постійно прагне зістрибнути з цього шляху? Погодьтеся, це ж безглуздя.

– Так виходить тому, що людина – створіння розумне, вона не терпить ірраціонального, вона вимагає наукового обґрунтування, логічних доводів. До того, як Єва зогрішила, людина, як вінець божих творінь, була пов’язана із Господом безпосередньо, їй непотрібно було аналізувати свої вчинки в тому сенсі, як вони співвідносяться з поняттями Добро-Зло. Людина знала, що то є Добро, через Господа і була тим щасливою. Зогрішивши і визначивши пріоритетним розум, а не безпосереднє спілкування з Богом, людина прирекла себе на страждання, тому що…

Отець Павло не договорив. Він оцінююче подивився на Андрія і запитав:

– Як ви вважаєте, у чому причина нинішнього стану суспільства? Яка визначальна якість людини призвела до всього цього? – він зробив невизначений жест.

Андрій подумав і відповів:

– Егоїзм. Людина – це суцільний егоїзм, її роздуте «Я» сприймає оточуючий світ лише настільки, наскільки він вписується в це «Я».

Священик похитав головою.

– Це лише наслідок, Андрію. Причина, на мій погляд, в іншому. Сумніви. Розум людський влаштовано так, щоб він піддавав сумніву буквально все, шукав пояснення речам і явищам лише через пізнання матеріального світу. Він і Бога хотів пізнати, не розуміючи, а радше – не бажаючи розуміти, що далеко не все піддається аналізу Його Величності Мозку та розкладається по полицях наукових законів. Звідси й постійна незадоволеність, яка нищить любов до Господа та до ближнього свого. Сумніви ростуть із кожним роком, із кожним поколінням, перш за все сумніви в Господі, адже розум потребує підтвердження Його існування, а підтвердження все немає й немає…

– А чи не переоцінюєте ви людей? Все, що ви говорите, – на рівні філософських концепцій, – заперечив Батлук, – а більшість стоїть нижче за розуміння таких речей. Тварина, якій наймиліші її природні потреби: їсти, пити, паруватися… Тільки як тварина високоорганізована, людина ховається за вивертами моральних категорій. Патріотизм, обов’язок, любов… Від часу створення світу людина думає лише про себе та своїх дітей, тобто знов-таки про продовження СЕБЕ, старанно вкладаючи в них своє світосприймання і називаючи це вихованням. Любов – загорнений у красиву обгортку егоїзм: бажання володіти, якщо це жінка; захист дитинчат, якщо людина іде воювати. А немає дітей – є прагнення самоствердитися, довести власну винятковість, домогтися влади, та чи мало що ще… Тільки останнім часом егоїзм щось здрібнився, опустився до ковбасно-горілчаного рівня.

– Але я не бачу у ваших міркуваннях місця самій меті існування людини. Чого вона власне прагне? Я маю на увазі мету абсолютну, ідеал.

– А він є? Дуже в цьому сумніваюся. Для переважної більшості людей метою життя якраз є саме те, про що я говорив.

– Я не про них, – заперечив отець Павло.

– А я – про них. Є таке поняття – колективний розум. А він у нас, самі знаєте який.

Андрій відсунув склянку, поклав лікті на стіл і важко подивився співрозмовникові у вічі.

– Навіть ваші прихожани йдуть до храму ПРОСИТИ. Ідуть до Бога укладати ділову угоду: я тобі помолюся, свічку поставлю, зроблю щось там богоугодне, а ти мені за це вічне блаженство, будь ласка, забезпеч. Ми звикли все продавати і купувати. І продаватися самі, якщо ціна прийнятна.

Священик підвівся, замислено походив кімнатою, підійшов до книжкової полиці і м’яко провів долонею по палітурках, немов пестив їх. Андрію навіть здалося, що отець Павло, думаючи про своє, не чув останніх його слів.

– Кажете, колективний розум… Ви оцінюєте людство надто узагальнено, мов єдиний організм. Це несправедливо.

– А що, треба якось інакше?

– Біда у тім, що все можна піддати сумніву, все можна заперечити. А цього тільки й потрібно Сатані, бо сумніви – перший крок від Господа. Зачекайте, – зупинив він Андрія, побачивши, що той хоче заперечити. – Я вже казав, що ми намагаємося пізнати Бога розумом, однак це нам не під силу. Ворог роду людського добре знав, що робить, спокушаючи людину знаннями. Величезна брила зрушила з місця і мчить під укіс. Людина не може існувати без віри, бо тоді втрачається сенс життя, от вона й метушиться у спробах замінити віру сурогатами: комунізм, комп’ютери, технічний прогрес… От що головне, ось Хрест, який Господь змусив нас нести, наша Голгофа. Вірити, не знаючи напевне…

Отець Павло замовк, немов чекав на заперечення, але Андрій мовчав.

– Пекельне полум’я – це ж не буквальне поняття, – продовжував священик, – насправді це – вічна незадоволеність.

– Що ж робити?

– Прийти до Бога, прийти щиро, з відкритим серцем. Це важко, і не знаю, чи можливо. Але лише така людина здобуде спасіння, знайде втрачену мету, той самий сенс життя, який вона увесь час шукає. Тільки шукає не там…

– Мені здається… мені здається, що ви й самі не вірите в те, що то можливо. Подивіться навкруги. Продажні політикани і повії, підлітки-наркомани і сутенери… Ми сидимо на верхівці величезної купи сміття, на яку перетворили землю, і плюємо на всіх, і на себе теж. Ніхто не думає про спасіння. Людство, мов оскаженілий локомотив, мчить до свого кінця.

Андрій стиснув кулаки, подивився на побілілі кісточки і глухо пробурмотів:

– Загинув Резо… і десятки роззяв смакували його смерть. Хтось жалів. І жоден, чуєте, жоден не згадав про смерть сотень мільйонів тих, хто загинув сьогодні в океані. Оголошено жалобу, а в барах – музика рікою. Що це? Жадоба наживи? А відвідувачі?

– Є й інші, – заперечив священик, – ви, наприклад, Резо ось був…

– Скільки? Один на тисячу? – Андрій похитав головою. – Могікани, які, зрештою, приречені на асиміляцію з бидлом. Воно ж бо дуже плодовите.

– Не згоден, – різко відповів священик. – Милосердні, совісні люди будуть завжди, то навіть не від них залежить. І не варто ось так, як ви… Це помилка, смертельна помилка. Не давайте Злу місця у вашій душі, інакше воно вас задушить. Зрозумійте, – додав він уже м’якше, – кожен обирає свій шлях сам. Господь нікого не силує йти до нього, лише від нас залежить, вірити в Бога чи пнутися до Істини розумом, іти до церкви чи купувати героїн.