Текст книги "Прокляття обраного"

Автор книги: Павло Бондаренко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 20 страниц)

– Насправді менше.

– Як де? – запитав Андрій.

– Нам лише треба дістатися до озера Ван, – неохоче пояснив священик. – Там на нас чекає допомога.

– Я ж тобі казав, – пробурмотів Ян, утім, без тіні зловтіхи.

– Чому ж ви мовчали?

– Бо то, зрештою, не лише моя таємниця.

– На нас чекає чаклун із мого світу, – раптово промовила дівчина. – Шкода, що довелося розкрити карти раніше, ніж ми планували, але так вже вийшло. Андрій почав щось підозрювати, Гуго ось засумнівався. Коли подивитися на це тверезо, то все повинно було розкритися іще раніше, бо надто вже фантастичною виглядала би ця подорож, якби ми розраховували лише на свої сили. Ми у цейтноті, а відстань… Проте, можливо, це й на користь, бо неодмінно виникла б напруга, підозра.

– Ну, знаєте… – буркнув Андрій. – Критися від командира – то вже казна-що.

– Але я мала це робити якомога довше. Не тому, що не довіряю, просто це умова, яку поставив чаклун. Ми маємо перейматися і його безпекою.

– Але ж отець Сергій був обізнаний…

– Звичайно. Та це нічого не значить, він мав про всяк випадок знати, погодьтеся. Як у вас кажуть, не можна класти всі яйця до одного кошика.

– Чаклун теж піде з нами?

– Ні, звичайно. Але він має можливість практично миттєво перекинути нас туди, куди потрібно. Принаймні, теоретично все має бути саме так.

Андрій знову взявся за мапу, кілька хвилин похмуро, не приховуючи свого невдоволення, дивився, оцінюючи відстань. Нарешті сказав:

– Тоді все набагато простіше. Хоча… Нам треба буде подолати більш ніж триста кілометрів і переправитися через три ріки. Крім того, перевали, високогір’я… На це піде не менше двох тижнів.

Пізніше Ян, Гуго та священик пішли спати. Андрій залишився на чатах, Віка також ще сиділа біля ватри.

– Чому не відпочиваєш? – неголосно запитав Андрій.

Дівчина посміхнулася:

– Я ж сова. Жаль витрачати на сон нічні години. Вранці у тебе цілий день попереду, а ввечері особливо відчуваєш, наскільки швидкоплинний час.

– Для мене ці місяці тягнуться, мов вічність, наче час закляк, наче його не існує зовсім.

– Чому? Адже життя триває, яким би воно не було. Ми ж самі робимо його таким, яким воно є.

– Невже? – скривився Андрій. – А втім… Певно, ти маєш рацію.

Віка підкинула у багаття кілька гілок, і воно загорілося з новою силою, висвітливши її обличчя. Дівчина подивилася на Андрія і трохи якось ніяково посміхнулася:

– Цікаво, а у вас часто дівчата бігають за хлопцями?

Андрій засміявся:

– Ну, це трапляється. І не так уже й рідко.

Він узяв дівчину за руку і допоміг підвестися.

– Давай пройдемося.

– Ти отримаєш догану, якщо залишиш пост.

– Від самого себе? І крім того, я його не залишу. Ми погуляємо тут, поруч.

Вони відійшли від намету і вже за кілька кроків опинилися у темряві – гарно сховане багаття майже не давало світла. Десь унизу тихо плюскотіла річка. Звіддаля долинав притишений відстанню крик нічного птаха.

– Сто років не гуляв ось так, – усміхнувся Андрій.

– Я взагалі ніколи.

– Чому?

– У нас це не заведено.

Вони говорили про різні дрібниці й одразу ж забували, про що йшлося. Спокійна, м’яка ніч. Порушувати її якимись складнощами не хотілося. Зараз усе було так просто…

Розділ тридцять п’ятий

На перевалі лютував вітер. Троє чоловіків і жінка стояли на вузькій кам’янистій стежці, яка вела вниз, і дивилися на тьмяне дзеркало високогірного озера. Сіре небо було так близько, що майже зливалося з ним; здавалося, нібито між верхівками гір замкнено не величезну масу крижаної води, а самі лише хмари, спресовані до твердості свинцю.

– Озеро Ван, – промовила Вікторія і показала кудись убік. – А там – палац Кану, одного із найсильніших чаклунів Темного світу.

На такій відстані замок, що стояв на прибережному бескиді, виглядав зовсім іграшковим.

– Майже прийшли, – Сосновський потер змерзлі руки. – П’яти миль не буде.

– Ти спочатку пройди ті милі, – буркнув Карлсон. – Відчуває моя голівонька, що десь тут Темні вештаються, а може, і демони. Тут усе ними смердить.

– То що, рушили? – Андрій першим ступив на стежку.

Скоро вони ступили до густого лісу, й озеро зникло з очей. Ішли швидко, особливо не криючись. Жовтень уже збив із дерев більшу частину листя, і навіть у суцільних заростях молодих дерев місцевість проглядалася на десятки метрів.

– Усе одно дивно, що ти не розповіла про чаклуна одразу, – сказав Ян, перестрибуючи забиту листям яму. – Невже боялася?

– Не вас. Уяви собі, що б сталося, якби хтось із вас потрапив у полон до Темних і вони дізналися про Кану? Сам на сам він упорається з будь-яким демоном або чаклуном. Але що він вдіяв би, коли б на нього посунуло ціле військо?

– А якби ви з отцем Сергієм, не дай Боже, загинули?

– Тоді ваша обізнаність про існування Кану все одно виявилася б марною, – резонно відповіла дівчина.

– А демони? Їм що, зовсім нічого не відомо про такого сильного чаклуна? Дуже в цьому сумніваюся.

– Їм відомо про чаклуна Кану, котрий, як, до речі, й багато інших, оселився на Землі. Та про те, що він допомагає нам, – ні.

– Зрозуміло.

– Я давно хотів спитати тебе… – Андрій помовчав, добираючи слова. – Чим відрізняєтеся ви – ну, тобто такі, як ти чи той-таки Кану – від демонів?

– Нічим, – коротко відповіла дівчина й замовкла.

Потім, наче злякавшись, що Андрій по-своєму розтлумачить її відповідь, пояснила:

– Розумієш, демони – це істоти, які від природи мають магічну силу. Творіння… сам розумієш, кого… вони завжди залишаються його найвідданішими рабами. Є в нашому світі також нечисть – страшні потвори й кумедні звірятка; їх створено вже самими демонами, дехто є їхніми рабами. Нечисть – це і домовики, і лісовики, і гноми. Та їх, мабуть, більше, ніж самих демонів. Є і тварини, які більшою чи меншою мірою володіють інтелектом.

– А ти… ви?

– Ми? Ми – істоти, які поставили магію поруч з іншими науками. Вона є лише продовженням нашого розуму, однією зі сторін нашого життя. Далеко не кожен з нас володіє магією, наприклад, я.

– То виходить, у вас теж щось на кшталт суспільства з різними прошарками «населення»?

– На кшталт… Мені невідомо, звідки ми з’явилися, хто ми… Є багато версій. За однією, на мою думку, найвірогіднішою, ще у прадавні часи нас було створено… самі знаєте ким. Він наслідував Господа, котрий сотворив вас, людей. Але так само, як усе, що сотворив… ну, ти зрозумів хто… ми вийшли однобокими, тож він скоро втратив до нас цікавість.

– Дивіться, он він, замок, – уже зовсім близько! – вигукнув Сосновський.

Обрані вийшли на широкий луг, що спускався до гірської річки. Трохи далі, впадаючи в озеро, вона розрізала скелі, на одній з яких громадилися могутні кам’яні мури.

– Нічого, вражає, – присвиснув Гуго, дивлячись на акуратно викладені брили завбільшки з вантажівку.

– Зараз тих із аборигенів, які ще залишилися, сюди нічим не заманиш, – посміхнулася Віка. – Вони й досі розповідають, як літали в повітрі величезні камені й самі по собі вкладалися у мури.

– А що, чаклун зовсім не охороняє свої володіння? – Ян нашорошено озирався навкруги.

– Навіщо? – розсміялася дівчина. – Що ти можеш тут узяти таке, що становило б інтерес для Кану?

– А замок?

– Скоро побачиш.

Ледь видима дорога, якою вже давно ніхто не користувався, довго блукала між камінням, майже ідеально повторюючи малюнок річкового русла; іноді звертала вбік, іноді повертала на сто вісімдесят градусів, обходячи нечисленні скелі. Нарешті вона вивела подорожніх просто до високого бескиду, на гострих гранях якого грався теплий вогонь далекого заходу.

Сосновський раптом якось дивно загріб ногами, зупинився й за мить відскочив назад.

– Що це?!

Якась м’яка, але нездоланна стіна не пускала його далі.

– Спокійно.

Вікторія підійшла до прозорої перепони, поклала на неї руки і якийсь час стояла, дивлячись перед собою. Пройшло півхвилини – й у повітрі щось зашелестіло. Праворуч на пласкому камені просто із повітря повільно з’явилася постать людини, загорненої у малиновий плащ.

– Вітаю тебе, Кану, це я! – вигукнула дівчина.

– Я бачу, – спокійно відповів чаклун. – А з тобою?

– Тобі ж відомо, хто це.

– Так… мені відомо, – після невеликої паузи промовив Кану. – Що ж, проходьте.

Стіна скаламутилася, потім на ній утворилася вкрита дрібними сріблястими хвилями пляма із розмитими краями.

– Ходімо?

Віка першою ступила в цю пляму і наступної миті вже була по той бік. За нею під непорушним поглядом чаклуна рушила й решта.

– А він? – наздогнавши дівчину, Батлук кивнув на постать за стіною.

– А, то… То лише зображення, проекція. Насправді він і не залишав замку.

Обрані піднялися крутою стежкою, потім видовбаними в камені сходами й опинилися перед масивною металевою брамою, яка, тільки-но вони наблизилися, зі скрипінням відчинилася.

– Жодної людини, – Сосновський оглядав порожній, незатишний кам’яний міхур фортечного подвір’я. – Де ж охорона?

– Замок Кану не потребує охорони, зрештою, як і він сам, – усміхнулася дівчина. – Тут навіть каміння усе бачить і чує.

Віка впевнено повела товаришів до одних із численних дверей. І знову вони самі відчинилися.

– Бр-р-р, – пересмикнув плечима Гуго, коли вони увійшли до низького широкого коридору, який, здавалося, не мав жодного гострого кута.

Більше за все він був схожий на хід, проточений у камінні величезним хробаком. Його відверто не було розраховано на людину такого зросту, як Гуго, тож шведу постійно доводилося горбитися. А може, раніше цими коридорами ще не ходила жодна людська істота?

– Моторошне місце, – пробурмотів Гуго, старанно вибираючи на нерівній підлозі місце, куди поставити ногу.

– Не моторошне, а, скоріше, дивне, нелюдське, – виправив його Андрій, розглядаючи світильник, схожий на фантастичну квітку з трипалими пазуристими лапами замість пелюсток.

– Привіт!

Від несподіванки Обрані аж сахнулися назад, вихопивши зброю. В кінці коридору раптом з’явився горбатий бородатий карлик із потворним обличчям. Крихітне, худе, мов тріска, тіло горбаня було закутане в якесь дрантя так, що лише тонкі рученята та непропорційна кудлата голова стриміли із нього, мов із кокона. Блимнувши єдиним оком, він оголив гострі жовті ікла й прохрипів:

– Ходіть за мною.

Не чекаючи на гостей, він зовсім нечемно розвернувся до них спиною і, швидко перебираючи кривими ніжками, побіг гвинтовими сходами нагору. Лише зараз Андрій помітив, що в кінці коридору відкриваються чотири ходи: крім бічних і того, яким побіг карлик, ще один ішов униз.

Сходи закінчувалися напівкруглим майданчиком із важкими кованими дверима в стіні. Піднапружившись, горбун їх відчинив, жестом запросив увійти, а сам залишився ззовні.

Обрані опинилися у просторій залі. Затишний напівморок, який тут панував, розмивав обриси незвичної форми меблів. Посеред зали в кільканадцяти дюймах від підлоги висіла куля, яка світилася холодним зеленкуватим світлом, а коли Андрій придивився, то помітив, що вона ледь обертається. Її тьмяна поверхня виявилася без жодних візерунків чи написів, і було незрозуміло, що утримує її в повітрі.

У кутку стояв величезний, у три обхвати глобус зоряного неба, на якому не було жодного знайомого сузір’я, а поруч – спирався на лев’ячі лапи столик із купою фоліантів та згортків із незрозумілими письменами.

Скрізь опудала, опудала, опудала… Дивні, часто моторошні істоти миготіли бусинами мертвих очей із різних кутків кімнати, пнулися довгими суглобистими кінцівками або шкірилися величезними іклами.

Біля протилежної стіни, поруч із забраним декоративними ґратами вікном, стояв невисокий дідусь із ріденькою борідкою і ще більш рідким волоссям на голові. Зараз плаща на ньому не було. Старий привітно кивнув, підніс сухорляву долоню у вітальному жесті.

– Проходьте, прошу.

Батлук побачив, що нігті в чаклуна – довгі, товсті, справжні пазурі. А очі… Спочатку Андрій подумав, що йому це привиділося, бо заважав морок. Але, придивившись, він таки переконався, що старий дивиться на них жовтими очима з вузькими, вертикальними, мов у кота, зіницями.

– Проходьте, проходьте, – повторив чаклун.

Отямившись від перших вражень, Андрій рушив до кімнати. Поки гості влаштовувалися у м’яких кріслах, що стояли біля стіни з книжковими полицями, чаклун покликав карлика, котрий негайно з’явився із тацею, заставленою філіжанками з кавою і тарілками з бутербродами. Все це, на щастя, мало зовсім звичайний вигляд.

Кілька хвилин прибулі мовчки пили гарячу каву, із цікавістю перезираючись. Нарешті Кану промовив:

– Чудовий напій. Як на мене, це єдине, чого бракує нашому світу.

Сосновський, не втримавшись, іронічно гмикнув, та старий, здалося, цього не помітив.

– Можливо, вас здивувало, або навіть і образило, що я не вийшов вас зустріти… Але я ніколи не залишаю свого притулку, ніколи.

– Ми не ображаємося, – запевнив його Гуго.

– Вам відомо, чому ми тут? – запитав Андрій.

– Авжеж, – чаклун усміхнувся, оголивши довгасті ікла, – ви маєте потрапити в дуже цікаве місце, яке знаходиться… Втім, згадувати його координати ні до чого.

– Але звідки вони відомі тобі? – стривожено запитала дівчина.

Той довго мовчки дивився на неї, потім зітнув плечима й відповів:

– Ну звідки мені може бути це відомо? Я маю лише одне джерело інформації.

Чаклун кинув на Андрія короткий гострий погляд і додав:

– Це означає…

– Це означає, що ЙОМУ ці координати також відомі, – пригнічено договорила за чаклуна дівчина. – Ми спізнилися.

– Ну чому ж так трагічно? – заперечив чаклун. – Зовсім навпаки. Йому, як він вважає, тепер поспішати немає куди. Наскільки мені відомо, його пошукові загони знаходяться у двох днях шляху від Храму, а ви, як гадають демони, загубилися десь серед гір, за тисячі й тисячі кілометрів звідти. Але сьогодні опівночі я вас туди відправлю, і ви встигнете раніше.

– А швидше не можна?

– Швидше не можна, – в тон Сосновському відповів чаклун. – Магія – це наука, яка ґрунтується на певних законах Всесвіту. Тож за цими законами лише опівночі параметри енергетики людини та світу, який її оточує, найбільш співпадають. В інший час я ризикую закинути вас, скажімо, до Південної Америки, а то й далі… Точно до брами Храму я теж не зможу вас переправити. По-перше, в будь-якому перенесенні є відповідна похибка, а по-друге, вектор магічних зусиль має співпадати з вектором енергетичних ліній планети, а вони нерівномірні.

– І наскільки великою буде ця похибка?

– Не знаю, але не такою значною, щоб вам довелося ремствувати.

– Заждіть, – втрутився раптом отець Сергій. – Заждіть… Ми десь помиляємося. Скажіть, чому йому немає куди поспішати? За логікою, вони повинні якомога швидше захопити Храм, аби покінчити з останніми точками опору.

Чаклун довго мовчав, потім зітхнув і подивився на гостей своїми нелюдськими очима, в яких ще до того, як він це промовив, Андрій прочитав відповідь. У тиші, що настала, пролунало страшне:

– Тому що Київ упав.

Наближалася північ. М’яка тиша потріскувала ґнітами олійних ламп, гралася з тінями у залі, де зібралися хазяїн замку і його гості. Чаклун був одягнений в оксамитовий жупан, а його шию прикрашав важкий золотий ланцюг.

– То що, почнемо?

Андрій мовчки кивнув.

Кану поставив Обраних на невисокий круглий майданчик посеред зали, який збудував, поки гості відпочивали. Подіум було розписано рунічними знаками, а на підлозі суцільним візерунком намальовано кабалістичні символи.

– Готові?

– Та не гайте вже часу, – нетерпляче буркнув Ян.

Кану розгорнув масивну книгу в чорній шкіряній палітурці, й за мить у залі пролунали перші заклинання.

Спочатку нічого не відбувалося. Обрані стояли нерухомо, напружені, мов перед боєм. Майже фізично Андрій відчував, як ця напруга вихлюпується назовні, як від неї густішає атмосфера, утруднюючи дихання. Нарешті він побачив, як навколо подіуму в повітрі почали народжуватися блакитні іскри. Вони спалахували лише на мить, майже невловимо для ока, тут і там спінювали щільне повітря й одразу ж танули, тільки-но Андрій встигав їх помітити.

Подивившись собі під ноги, він побачив, що письмена розпливлися, аж уже не можна було їх розгледіти, і величезний подіум почав потроху обертатися.

Чаклун відклав книгу, підійшов до кулі, яка до того світилася у напівмороці, а коли він до неї наблизився, загорілася яскравіше. Тут чаклун знову заспівав, тужливо, тягуче, й від тих заклинань ніч навколо замку стала ще чорнішою.

А потім почулися якісь звуки. Спочатку неможливо було визначити їхню природу, а згодом Андрій усе ж таки зрозумів, що вони лунають не із зали. Чаклун замовк. Він теж почув це, отже, звуки були сторонні, й Кану також не розумів їх.

А за мить Андрій здогадався. То були кроки. Чиїсь важкі, загрозливі кроки бухали на сходах, і серце, тривожно занивши, почало прилаштовуватися під їхній важкий ритм.

Кану відкинув книгу й схопився за якийсь жезл, що лежав на столі. Двері розчахнулися, і до зали увірвався порив гарячого, із присмаком цвілі та сирості повітря. Кану скрикнув. У дверях постав гігантського зросту чоловік у розшитому золотом халаті. Він був настільки великий, що, здавалося, підпирав головою стелю.

– Ага, ось ти де! – заревів він. – І я не спізнився. Давно ми з тобою не бачилися, Кану. Ось, виявляється, чим ти тут займаєшся!

– Горем! – видихнув чаклун і позадкував.

– Так, ми знову зустрілися! – зареготав велетень.

Навмисне недбало він оглянув залу й презирливо усміхнувся:

– Благенька хатинка. І захист у неї благенький. Я гадав, що ти вправніший.

– Мені вистачає, – уже спокійно відповів Кану. – То що тобі тут знадобилося?

– Жартуєш? – засміявся велетень. – У тебе такі цікаві гості… Дуже, дуже відомі люди. Здається, я вдало зайшов. Та й за тобою є боржок, чаклуне.

Останнє слово Горем вимовив із відвертим натяком, його вустами ковзнула саркастична усмішка. Кану, втім, теж не промовчав.

– Сподіваєшся, цього разу в тебе щось вийде?

– Я не сумніваюся, що вийде, – зухвало промовив Горем.

Він раптово змахнув руками, витягнув із повітря вогняну кулю і кинув її в Кану. Той блискавично прикрився ліктем, і полум’я розбилося об одяг, не завдавши йому жодної шкоди.

– Ти, як завжди, нападаєш зненацька і, як завше, безпорадний. Це все, на що ти здатен?

Велетень загарчав, і в Кану полетіли ще дві кулі. Однак цього разу чаклун їх не знищив. Відбившись від нього, мов гумові м’ячики від стіни, шматки вогню полетіли назад. Заскочений Горем не встиг захиститися й лише з величезними труднощами ухилився, одна із куль навіть обпалила його розкішний халат. Пролунав вибух, і в стіні позаду велетня виникли дві діри з оплавленими краями. У повітрі повиснув задушливий сморід опаленого каменя.

Горем навіть не звернув уваги на те, що його рукав димить, вперто мотнув головою й знову кинув у Кану дві кулі. Коли вони й цього разу повернулися, велетень зупинив їх і, додавши ще дві, знову спрямував у господаря замку.

Заціпенівши, Андрій дивився, як чаклуни сипали плазмою, що шипіла та бризкала сліпучими іскрами. Гостро пахло електрикою. Нарешті, коли чотири вогняні кулі, що їх велетень кинув у Кану, зникли просто в повітрі, чаклуни зупинилися.

– То що, – насмішкувато запитав Кану непроханого гостя, який вже добряче-таки впрів, – може, годі з тебе? Забирайся, відпочинь, наберися сил та знань. Мені зараз немає коли гратися у забавки, я…

Він не договорив. Бузкова блискавка шмагонула його, огорнула з голови до ніг, схопила, стисла в смертельних обіймах. У повітрі загуло, знову попливли пахощі озону.

Горем моторошно зареготав. Трусячись, мов у лихоманці, він тримав блискавку за хвіст і накидав на Кану нові й нові петлі.

– Як це тобі подобається, нікчемо? Як подобається моє нове вміння?!

Він ще сміявся, коли раптом гудіння вщухло й блискавка зникла. Велетень закашлявся, наче сміх став йому поперек горлянки. Кану, живий і неушкоджений, стояв, тримаючи у руці велику фіалкову кулю. Останні жмути блискавки ще повільно втягувалися в неї.

– Твоє нове вміння я давно вже встиг забути, пригадати і знову забути, – реготнув Кану. – Я ж сказав, забирайся, ти не здатен мене перемогти. Можливо, якось іншого разу.

В очах Горема відверта лють змішалася із розгубленістю, він не знав, що робити далі, й боявся – це було добре видно Кану. Якийсь час переможений похмуро дивився просто у вічі чаклунові, потім знехотя погодився:

– Гаразд, я іду. Йду…

Він повернувся, зробив кілька кроків до дверей, і тут Андрій скоріше вгадав, ніж відчув думку, яка ворухнулася у голові велетня. Батлук хотів крикнути, попередити, але не встиг. Бузкова блискавка шугонула від Горема, вдарила у постамент, знайшла Яна, схопила його могутніми щупальцями. Скочуючись із подіуму, Андрій устиг помітити, як тіло поляка підкинуло й зігнуло дугою.

– Ні-і-і!!! – заволав хтось на цілий світ.

Блискавки стискали Яна чимдалі сильніше, не давали опуститися на землю, крутили у повітрі.

НІ-І-І!!! НІ-І-І-І-!!!

Андрій відчув, почув, як із-за обшарпаного рогу Всесвіту долинуло повзуче:

– Ти – мій… Міййййй…

Колючі зірки повторювали цей шепіт багатоголосою луною:

– Ти міййййй…

І раптом блискавка зникла, впустивши тіло Яна на підлогу. Андрій дивився і не бачив, як Горем б’ється у тенетах невидимої енергії, що їх накинув на нього Кану; як сам Кану, блідий, мов смерть, тугіше й тугіше зашморгує на ньому задушливу прозору плівку; як величезна постать згинається, складається сама в себе. І падає додолу безформною брудною грудкою.

Він дивився і не бачив.

У двері тихенько постукали. Відповіді не було, тож вони прочинилися, й до кімнати увійшла Віка.

Андрій лежав на широкому ліжку однієї з численних кімнат замку Кану, просто на розкішному запиналі, й дивився у стелю. Навіть не глянув на дівчину.

– Можна? – спитала вона.

Андрій не відповів. Вона пройшла до кімнати, присіла на постіль, простим жіночим рухом відкинула волосся.

– Отець Сергій та Гуго теж пригнічені, – сказала Віка, помовчавши.

– Ми всі були, мов один кулак, – скрипуче промовив Андрій. – А тепер залишилися самі лише скалічені, ні на що не здатні пальці-обрубки. Не знаю, чи стане мені сил завтра знову ступити на той клятий подіум.

Знову запала важка тиша. Мабуть, Віка так і не змогла знайти потрібних слів. Вона просто зітхнула, обережно взяла його руку і поклала собі на коліна.

– Знаєш, – прошепотів Андрій, – а цю блискавку було призначено для мене, я бачив її колись уві сні.

Він розповів про той давній, уже напівзабутий нічний жах.

– Тому блискавка ця і через мене пройшла. Все випалила, залишилася сама лише оболонка – порожня, висохла шкаралупа.

– Не картай себе, смерть приніс не ти. Горем прагнув її, він її кликав, і карма, зрештою, розрахувалася із ним. Сповна.

– А Ян? За що карма роздушила його?

– Хтозна… Доля. Виходить, так вже йому на роду було написано.

– Ні! – Андрій рвучко забрав руку і відвернувся до стіни. – Хто таке написав? За що?

– Гарні люди завжди йдуть рано й нелогічно, тобі ж це відомо.

– Відомо, – неохоче погодився Андрій. – Але примиритися з цим…

Вона не відповіла. Вона просто наблизилася до нього – Андрій відчув гаряче, пружне жіноче тіло й легкий подих на щоці. Дівчина взяла його за руку й обережно, але наполегливо повернула до себе. Їхні погляди зустрілися.

– Тс-с-с, – прошепотіла вона, побачивши, що Андрій хоче щось сказати. – Не треба. Просто дозволь розділити з тобою твій біль.

І він відчув під долонею пружні груди, що здригалися від гарячих поштовхів серця, тверді грудочки сосків. Вдихнув солодкі, такі солодкі пахощі волосся. А ще були очі, бездонні, повні таємниці й пристрасті очі. Андрій задихнувся…