Текст книги "Прокляття обраного"

Автор книги: Павло Бондаренко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 20 страниц)

Розділ двадцять сьомий

Ніч минула спокійно, лише двічі чи тричі з широкого плеса Дніпра долинули притамовані передранковим туманом сплески – щось велике полювало.

Вартували по черзі. Останнім був Батлук. Коли вже на сході почали пробиватися перші багряні мазки світанку, Андрій, щулячись від прохолоди, обійшов табір і піднявся на пагорб, з якого відкривався вид на Дніпро.

Ріка, закутана в щільне запинало туману, мирно спала. Ані звуку, ані сплеску не долинуло збоку блідої рухливої маси. Берег теж дрімав, схлипуючи уві сні несподіваним шурхотом очерету. Зрідка долинав млявий голос перепілки, що прокинулася до світання, та ще скрипіли старі, покручені часом верби.

Тихо. І знову те саме відчуття, що звідкись за ним спостерігає недобрий, нелюдський розум. Відчуття чи передчуття? Андрія пересмикнуло.

Тишу табору, що спав, порушив дзенькіт казанка, домашній і такий недоречний серед тривожної тиші цього світу. Андрій визирнув з-за намету й побачив Ніколу.

– А ти чого встав, не спиться?

– Уже виспався, – усміхнувся бурят. – Старі звикають рано вставати. Ти б пішов, подрімав, командире, я чатуватиму.

– Та…

Андрій не став розповідати Ніколі про свої відчуття. Замість цього він спустився до ріки, теплою, паруючою водою сполоснув обличчя, а коли повернувся, старий уже роздмухав вогонь.

– Чаю заварю, – пояснив він. – Який же ранок без чаю.

Вони сиділи на невеликій колоді, пили гарячий чай, що пахнув далекими, мирними весняними вечорами, й дивилися, як над пагорбами встає сонце.

– А який світанок у тайзі… – Нікола замріяно всміхнувся. – Адже там, серед дерев, ніколи не видно сонця. Особливо красиво взимку. На верхівках модрин, затуляючи землю від ранку, лежить чорна повсть, потикана дірками зірок, крізь які з того боку пробивається холодне світло скрученого в грудку дня. Поступово та грудка розтає, змушуючи темряву прогинатися. Зірки теплішають, тьмяніють, крізь них починає просочуватися блакитна волога, і коли її набирається достатньо, чорнота одразу ж розчиняється, раптово і всюди, поступаючись місцем бездонній синяві, в яку вросли верхівки дерев. Я люблю тайгу, – повторив Школа, – вона, мов мати, сувора, але справедлива.

– Ти, Ніколо, поет.

– Ні, я не вмію складати пісень, цим займаються інші. Але шаман, який не відчуває природу, – не шаман.

– Гаразд, – Андрій підвівся, потягнувся і пішов до намету, – треба будити решту.

– Ми вже не спимо, – почулося зсередини, – цей шанувальник природи своїм буботінням усіх розбуркав.

Відкинувши запинало, Кримов виповз надвір.

– Хух, як холодно. Що це у тебе, Ніколо, чай?

Він попнувся до казанка, але тут на нього напав Сосновський.

– Ох ти, нечепуро, навіть очі не продер, а вже до столу лізеш!

Ігор розірвав його обійми і схопив за руку, намагаючись кинути на землю. Виникла потішна бійка. За секунду, зчепившись у клубок, обидва покотилися до води.

– Купа мала!!! – не знати звідки виринув Карлсон і гепнувся зверху.

Під ним хтось придушено зойкнув, крекнув, притишений голос, булькаючи сміхом, заблагав:

– Агов, підводьтеся… вставайте… Встаньте, бо я на млинець перетворюся. Ну вставайте, тут мокро.

Купа розпалася. Ігор підвівся, обтрусився й відважив гігантові потиличника.

– Ледь не роздушив, трактор.

– Ага, – вишкірився той, – професійна реакція борця: як побачу когось у партері, так одразу вниз.

– І з жінками? – хитро примружився Сосновський.

– О, там починається така боротьба… – під загальний регіт затрусив головою Гуго.

– Гаразд, давайте до столу, сніданок уже готовий.

На збирання речей часу знадобилося навіть менше, ніж на сніданок. Ігор із Яном за якихось десять хвилин згорнули і підвісили до ранця скандинава намет. Шмідт і Нікола спакували посуд та легкі спальні мішки, кожен із яких у згорнутому вигляді був не більший за коробку від цукерок. Перед самим виходом Обрані ретельно зібрали все сміття й закопали на піщаному березі. Нікола прикрив місце багаття дерниною.

Спочатку Андрій задав посередній темп руху, прилаштовуючись до отця Сергія, який ніколи не робив таких великих переходів.

Кроків на п’ятдесят попереду йшов Шмідт, уважно оглядаючи місцевість та прислухаючись до найменшого шурхоту в чагарнику. Десь за годину його замінив Сосновський.

Іти було важкувато, майже повсякчас ноги грузнули в сипучому, висушеному сонцем піску, лише де-не-де поплямованому ріденькою пожовклою травою та купками верболозу. Іноді на шляху зустрічалися невеликі болота, які переходили вбрід. Трохи згодом піску поменшало, частіше почали зустрічатися переліски, достатньо тінисті, аби можна було трохи спочити від гарячого сонця.

Години за три до Андрія підійшов Кримов.

– Ну що, командире, цивільні начебто нічого – тримаються.

– А хто тут цивільний?

– Гм, так… Більше за всіх мене хвилював старий, а він, поглянь-но, крокує собі й крокує, мов на прогулянці. А от Гуго…

– Що Гуго?

– Подивися сам.

Андрій притишив ходу й озирнувся. Карлсон йшов таким самим широким розміреним кроком, але досвідчене око відразу помітило, що могутні м’язи Гуго поступово сковує втома. Це й не дивувало, бо вони призначалися для важкої, вибухової роботи і, відповідно, погано почувалися у навантаженні на витривалість.

Андрій поглянув на жовте сонце, що стояло вже досить високо.

– Кілометрів п’ятнадцять відмахали.

– Десь так, – погодився Ігор.

– Ну, ще трохи – і зробимо привал.

Вони перетнули поле із залишками пшениці, яку так ніхто й не зібрав, перейшли через лісочок, і тут Сосновський зупинився, чекаючи на решту.

– Чорт, тут доведеться обходити.

Перед загоном пролягала доволі велика болотиста низина, поросла очеретом і негустим верболозом.

– То що робитимемо?

Андрій пройшовся туди – назад, повернувся.

– Доведеться обходити. Ґрунт дуже вогкий, багато води, іти буде важко. До того ж не вистачало десь на півдорозі наштовхнутися на трясовину чи «вікно».

Гуго, сопучи, подивився навколо:

– Боже мій, це ж точно кілометрів сім зайвих.

– Побачимо.

Вони звернули праворуч і рушили до лісу, що темнів на обрії.

– Болото має там закінчитися. Дістанемося до лісу, влаштуємо відпочинок, – Андрій підбадьорливо ляснув Гуго по плечу.

Відбулося це не так скоро, як хотілося. Минуло не менше півтора годин, перш ніж вони підійшли до узлісся. Тут болото закінчувалося невеличким чистим озерцем. На піщаному, чистому від очерету березі, де осики підступали майже впритул до води, Андрій скинув ранець.

– Усім відпочивати.

Поруч привалився до дерева Карлсон.

– Утомився?

– Є трохи. В мені майже сто п’ятдесят кілограмів, з такої туші марафонця ніяк не вийде.

Андрій витягнув мапу, розстелив перед собою й позначив олівцем місце, де знаходилася група.

– Чверть шляху подолали. Сьогодні треба пройти стільки ж, аби завтра надвечір бути на місці.

– А як ми знайдемо тих кочовиків?

– Знайдемо, – запевнив велетня священик.

– Ну що, відпочили? Тоді вперед.

Андрій підвівся, зручніше прилаштував ранець і рушив далі.

Тепер ішли швидше. Незабаром почався сосновий ліс, в якому дихалося набагато легше, до того ж тут не було сонця. Встелений товстим шаром хвої ґрунт тугим килимом приємно пружинив під ногами. Тепер дозорним уже був Шмідт, його спина миготіла між деревами за кроків шістдесят попереду.

Раптом він зупинився й підвів руку, попереджаючи про небезпеку. Та ще за мить до цього Андрій знав, що поруч відбувається щось незвичайне. Якесь відчуття, каламутне, невиразне, піднялося із дна душі, змусивши серце тривожно забитися. Ледь помітно запаморочилося в голові. Там щось було…

І це щось походило… так, воно походило зі світу Темряви. І воно полювало. Полювало на нього. Здавалося, Андрій от-от почує шипуче: «Ти мій…»

– Тихо!

Ігор присів навпочіпки, позираючи між деревами, потім клацнув запобіжником арбалета. Пружина миттєво викинула з обойми в бойовий жолоб важку металеву стрілу. Приклад росіянина наслідували й інші.

Ці приготування повернули Андрія до реальності. Тепер він так само, як і товариші, чув лише шурхіт, дріботіння швидких ніг й тихе скімлення.

– Вовки… – прошепотів Сосновський.

– Вовки? Звідки тут вовки, їх повбивали років зо двадцять тому, – засумнівався Андрій.

Між деревами замиготіли темні силуети.

– Здається, Ян мав рацію, – пробурмотів швед. – Справді, вовки. П’ять, ні, бачу шість штук.

– Нічого страшного, вони не нападуть, лишень не ловіть ґав і тримайтеся вкупі.

Обрані продовжували рухатися тепер уже щільною групою, поставивши всередину священика, чутко дослухаючись до того, що відбувалося навколо. Кілька разів хижаки підходили на п’ятдесят-шістдесят метрів, але стріляти по них заважали дерева. А потім Нікола відкликав Батлука трохи вбік і запитав:

– Начальнику, а ти коли-небудь бачив живого вовка?

– Хіба що у звіринці, – посміхнувся Андрій.

– Не хочу вас лякати, – промовив бурят, дивлячись у ліс, – але це не вовки. Вовк трохи менший за цих тварюк і коли біжить, не перевалюється, мов качка. У вовка легка, нечутна хода, коли він полює, то його можна почути лише у себе на шиї. І ще, смугастих вовків не буває.

– Я зрозумів, зрозумів, що то – не вовки, – нервово перебив його Андрій, – тоді що то? Чим це нам загрожує?

– Не знаю, – бурят зітнув плечима, – ніколи таких не бачив.

Андрій подумки привітав себе: якщо тайговий мешканець не відає, що за звірі їх вистежують, це може означати, що… Він раптом згадав про відчуття, яке прийшло до нього кілька хвилин тому, і здригнувся.

– От що, Андрію, давай-но виходити з лісу, – запропонував Нікола, – може, на відкриту місцевість вони не підуть.

– От як дістанемося краю, так і вийдемо, – роздратовано відповів Андрій, якому ця порада здалася зовсім уже дурною.

– А ми йдемо вздовж краю, – спокійно повідомив Іванов. – Праворуч, метрів за триста, ліс закінчується.

Андрій подивився у той бік, та жодних ознак того, що там закінчувалися дерева, або густішав підлісок, не побачив.

– Ти не дивися, ти слухай, – пояснив бурят, – у тій стороні вітер не у верхівках дерев, а внизу. Так буває лише на узліссі, вглибині завжди тихо.

Андрій мовчки кивнув і наказав усім повертати.

– Андрію, – трохи згодом вигукнув Шмідт, – їх побільшало!

Довкола крутилося вже десятка півтора невідомих тварин.

– Дарма, вийдемо з лісу, вони відстануть, – промовив Андрій без усякої впевненості.

Та їхні надії не справдилися. Коли група вийшла з лісу, звірі, трохи відставши, рушили слідом. Батлук озирнувся, рахуючи чорні крапки. На такій відстані розгледіти якісь деталі було неможливо, тож він дістав із ранця невеликий, але сильний бінокль. Він довго водив ним по узліссю, потім передав Ніколі.

– Подивись.

Бурят якусь хвилину розглядав великих, схожих на гієн тварюк у сіро-чорну смугу, зі шпичастими, тонкими, мов швайка, хвостами і непропорційно маленькими, вузькими головами.

– Ці звірі точно не звідси…

Години зо три тварини на добрячій відстані йшли за людьми, не роблячи спроб напасти, але й не відстаючи. Коли Андрій оголошував відпочинок, звірі, немов зачувши його команду, всідалися й завмирали, аби потім знову рушити слідом.

Ігор із Яном спробували якось їх відігнати, та варто було зробити бодай кілька кроків убік тварин, як вони із жалісним скімленням відбігали геть.

– Стерв’ятники, – зробив висновок Кримов. – Для нас вони загрози не становлять.

– Напевне це нам не відомо, – заперечив Андрій, – до того ж вони привертають до нас увагу, – такий почет важко не помітити.

Увечері, перед зупинкою на ночівлю, Андрій із товаришами помітили, що звірюк іще побільшало.

– Їх вже штук зо двадцять.

– Так, спати нам сьогодні не доведеться, – зауважив отець Сергій.

– Треба ще безпечне місце для табору знайти.

– Це несуттєво, як його підбирати, коли нам не відомо, на що здатні ці тварини. А спати все одно треба, інакше вранці ми замість того, аби йти, будемо повзти. Розіб’ємося на три зміни, одночасно відпочиватимуть двоє. Вас, отче, в цей графік не включено, навіть і не сперечайтеся.

У сутінках, що насувалися, звірі півколом оточили табір, але ближче не підійшли. Сам Андрій аж до ранку не склепив очей, постійно тримаючи напоготові зарядженого арбалета та меча. Цілу ніч із темряви долинало тонке, наче свист, верещання. Мандрівники, ті хто був на варті або не спромігся заснути, витріщалися у ніч і майже не розмовляли між собою.

Лише коли на сході замайорів світанок, напруга трохи спала, стало зрозуміло, що нападу не буде. Вмивалися із фляг, а снідали тим, що залишилося відучора. Нікола далеко в кущі закинув протухлу рибину.

– Не склалося.

Гуго, примружившись, глянув на звірів:

– Так і не пішли, зарази. Цікаво, і що їм від нас треба?

– Хтозна…

Андрій замовк на півслові й вкляк, прислухаючись до власних відчуттів. Чи здалося, а чи насправді його свідомості щось торкнулося? Він напружився. Ні, дотику липких пальців у мозку не було, Андрій був певен, що не помилився. От тільки звідки відчуття, що десь – чи за обрієм, чи під землею – хтось чорний ледь чутно шепоче… Не було чути того моторошного шепоту, та Андрій знав, що він є… Знав, про що той шепіт…

Він струснув головою. Мара щезла. Андрій ковтнув із баклаги теплої води й узявся за ранець.

– Треба йти.

Карлсон, крекчучи, підняв свою ношу.

– Ну, то ходімо.

І цієї миті Нікола, рвучко озирнувшись туди, де були звірі, вигукнув:

– Що це?!

Розділ двадцять восьмий

Голосно й тривожно заверещали тварини. Панічно й безпорадно заметушилися між поодинокими купками чагарнику.

І раптом Андрій відчув давно знайомий по бридкому мідно-металевому присмаку страх. І це було не просто відчуття. Колись Андрій уже переживав це, колись…

Знову запахло фіалковим.

Він похапцем дістав бінокль, неслухняними руками, що несподівано втратили силу, підніс до очей.

– Господи…

Волосся заворушилося на голові.

– Господи…

Від лісу в їхній бік повільно пливли чотири неправильної форми запинала, пласкі, мов аркуші паперу. Чорні, мов ніч. Чужі. Моторошні. Він зразу впізнав їх.

Пожирачі…

Перед очима, наче то було вчора, постала картина похмурого підземелля, де Андрій уперше побачив ці жахливі створіння. Але тоді поряд був чаклун. І чаклун їх контролював. Зараз захистити від них не було кому, і, що найстрашніше, Андрій не знав, як з ними боротися, та й чи взагалі можна боротися із породженням пекла.

Пожирачі… Жоден з Андрієвих товаришів не зустрічав їх раніше, тому вони із цікавістю дивилися на чудернацькі вітрила, що пливли на висоті півметра над землею, не знаючи, наскільки небезпечні ці монстри.

– Погляньте, дивіться, що роблять! – майже у захваті закричав Гуго.

Пожирачі ковзнули просто в стаю смугастих хижаків, і ті один за одним почали зникати в чорноті. За кілька миттєвостей запинала поглинули добрячу половину тварин, доки решта не розбіглася врізнобіч. Деякий час Пожирачі їх переслідували, а потім зупинилися.

Андрій глитнув, дряпаючи сухим, мов дошка, язиком таке ж сухе піднебіння, не дивлячись, запхав бінокля на дно ранця й хрипко наказав:

– Ходімо, треба забиратися звідси.

– Чому? – здивувався Гуго. – Ці, як їх там, непогано нам допомогли.

– Це – Пожирачі. Вони прикінчать тварин і візьмуться за нас. Утікаймо.

У цей момент, наче зачувши Андрієві слова, чорні монстри рушили з місця й попливли в бік людей.

– От, чорт! – вилаявся Кримов. – Здається, на десерт вони справді залишили нас.

Він перезарядив свого арбалета, перевірив, чи повна обойма, й зручніше припасував меча.

– Ні, – зупинив його Андрій, – жодної зброї, це не допоможе. Єдине, що ми можемо зробити, то це втікати, і втікати якомога швидше.

Він повернувся до Пожирачів спиною й швидко закрокував геть, пересилюючи бажання озирнутися, бо чомусь здавалося, що чим довше дивитися на них, тим важче буде їх позбутися. Невимовна, нелюдська чорнота наче паралізувала, вабила, притягувала погляд, зрідка полискуючи примарним світлом. Фіалковим…

Андрій струснув головою і до болю стиснув щелепи. Ні, краще не озиратися, бо так недовго й розум втратити. Тоді фіалкове взагалі заступить світ і проковтне назавжди.

– Андрію!

Сосновський смикнув його за рукав і якось дивно подивився у вічі. Певне, Андрій відізвався не з першого разу.

– Мені здається, максимум, на що вони здатні, – це швидкість пішохода, – Ян озирнувся через плече. – Все, що нам потрібно, – триматися від них на відстані.

– І привести за собою в табір Алі-Хана, – додав священик.

Він похитав головою і якось безнадійно посміхнувся:

– Доведеться бігати, доки вони не відчепляться.

– Вони не відчепляться, – кинув Андрій, – їх навмисне послали за нами. Ці тварюки – щось на кшталт тамтешніх мисливських собак. Собаки-вбивці. Як довго ми зможемо йти без зупинок? Добу? Чи навіть менше? А Пожирачі відчувають живу плоть, їх ніщо не зупинить.

Мовчазний німець повернувся і одну за одною випустив три стріли.

– Не витрачай даремно, – зупинив його Андрій.

– Треба ж щось робити.

– Треба! Звідки я знаю, що треба робити?! – вибухнув Батлук. – Ти колись їх зустрічав? Тобі відомо, хто вони чи що вони таке?!

Ганс промовчав, хоча відверто образився на цей спалах. Потім мугикнув щось невизначене й наддав ходи.

Кілометр за кілометром, кілометр за кілометром. Пожирачі не відставали, хоча й швидкості не збільшували. Переходячи на біг, люди легко відривалися від них, а коли зупинялися, тварюки повільно, але невідворотно скорочували відстань.

Кілометр за кілометром, кілометр за кілометром.

Андрій намагався пригадати той випадок у підземному місті. Чи ті монстри рухалися швидше за сьогоднішніх, чи то його суб’єктивне враження? Може, втім, Ян правий, і цей неквапний плин – максимум, на що Пожирачі здатні.

Кілометр за кілометром. Кілометр за кілометром.

Андрій зрештою помітив, що відстань між ними та монстрами почала потроху скорочуватися. Чимдалі, тим частіше доводилося переходити на біг, аби відновити розрив. Сил у людей ставало дедалі менше, і незабаром повинен був настати момент, коли вони скінчаться зовсім.

Андрій гарячково міркував, як позбутися невблаганних чорних переслідувачів. Та що можна було придумати…

Він бачив, що і священик, і Гуго вже давно перебувають на межі своїх фізичних можливостей. Незвиклі до марш-кидків в такому темпі, вони почали здавати першими. Решта виглядала краще, але це було ненадовго. Чи ж є тортури, страшніші за таке неквапливе, зневажливе переслідування?

Попереду зблиснула безіменна річечка. Шукати броду не було коли. Андрій озирнувся на Пожирачів, що вже були кроків за двісті, й пішов навпростець.

– Плавати всі вміють?

Ніхто не відповів, і він сприйняв важке сапання за ствердну відповідь.

Виявилося, що тут було трохи глибше, ніж по пояс, проте в’язке дно та крутий берег відібрали дорогоцінні хвилини, і коли вони вийшли на сухе місце, чорні тіні вже пливли над водою.

– Може, річка їх зупинить? – з надією прогудів Карлсон.

Та Пожирачі, здається, навіть не помітили цю перешкоду. Вже добре було видно рвані краї пласких мантій, що нетерпляче коливалися в очікуванні здобичі, глибока, без жодного відблиску чорнота, яка навіть пахла холодом. Смерть наближалася.

– Ти мій… – пронеслося попід небесами, відбилося від землі, від чорних монстрів й ударило в голову, потьмаривши світ.

– Господи, що ж це таке…

– Усе, більше не можу!

Гуго здався несподівано, зразу й беззастережно. Андрій поглянув на нього і зрозумів, що той справді видихнувся. Його велетенське тіло осунулося, втратило форму й уже не підкорювалося розуму, який отупів від нелюдського напруження. Над мокрою, скуйовдженою бородою первісною люттю палахкотіли майже божевільні очі. У такому стані людина згідна тут-таки, не зрушивши з місця, прийняти смерть, аби лише припинилися тортури.

– Давайте без мене, я їх затримаю.

– Нікого ти не затримаєш, ідіоте! – заволав Сосновський, хапаючи його поперек тулуба. – Ходу! Ходу!!

Гуго віджбурнув поляка, наче кошеня, й витягнув меча.

– Я так просто не здамся!

Пожирачі були вже менш ніж за півсотні кроків. Андрій безпорадно озирався навкруги. Що робити? Розділитися? Та це навряд чи врятує, а якщо хтось і вціліє, де потім шукати товаришів?

Він круто розвернувся й став поруч зі шведом.

– Пішов геть! – судомисто дихаючи, ревонув Гуго.

Андрій не відповів. Ще на щось сподіваючись, він похапливо намагався згадати закляття, яким колись монстрів приборкував чаклун. Даремно. Навіть під допінгом смертельної небезпеки пам’ять була нездатна відтворити невимовну словесну абракадабру.

Пожирачі підпливали ближче й ближче. Ось уже двадцять кроків. П’ятнадцять. Мліючи від крижаного жаху, Андрій спробував зупинити їх зусиллям волі, підкорити, як підкоряв колись людей.

Він витискав із себе те непізнане до кінця й таке необхідне зараз друге «Я», а воно скажено опиралося, прагнуло сховатися в найвіддаленіший куточок зібганої страхом душі. Шаленим зусиллям Андрій таки вхопив його за самісінький кінчик хвоста, висмикнув, змусивши промацати монстрів телепатичним поглядом. Якби пощастило вплинути на їхню свідомість…

Десять метрів. Вісім. І нічого. Порожнеча. Там, за пласкою і такою живою на погляд чорнотою не було ані краплі розуму. Лише сам голод. Безмежний, нелюдський голод…

Шість. Андрій змахнув з чола краплі поту і застогнав: нічого не виходило. Чи мають вони взагалі хоч краплю свідомості? Хоча б якусь простісіньку думку, хоча б навіть і напівінстинкт…

П’ять! І раптом він віднайшов, вихопив із безкінечно голодної порожнечі крихітну, примітивну думку. В ній не було нічого, крім голоду, в ній не відчувалося навіть ворожнечі чи злоби; вона не містила жодної іскри цікавості, це був лише голод, такий всеохопний, що на мить Андрієві здалося, що він у ньому розчиняється.

Поруч хтось заволав. Батлук здивувався; хто може кричати в цій чорноті? Чи то кричала сама чорнота? Незнищенне бажання ковтати й ковтати живу плоть?

Він ледве видряпався із нутрощів чорного монстра і, не вагаючись, вдарив, зразу всіх чотирьох, просто в їхні примітивні крихітні думки.

Два метри. Пожирачі здригнулися, зупинилися, розгублено ворушачи посіченими краями, немов не розуміли, що з ними коїться, а потім повільно, наче за інерцією, попнулися до Андрія.

І тоді він зібрав у своїй пам’яті все живе, що було, всі відчуття ситості, всі згадки про їжу – й жбурнув у чорні безодні, які відкрилися перед ним. Ще раз. І ще. Ридаючи від сорому й розпуки, висмикнув із пам’яті образи дружини й доньки, жбурнув у велетенські ненажерливі пащі, тільки короткий дитячий зойк почувся…

Із гидким плямканням монстри ковтали, давилися, смакуючи ці думки, мов десерт, всотували спогади, цідили, ковток за ковтком.

На якусь мить відчай настільки заволодів Андрієм, що він мало не кинувся у чорноту, яка височіла на відстані витягнутої руки, туди, за донечкою.

І раптом усе скінчилося. Жалобні мантії ледь чутно схлипнули і, скрутившись у жмути, впали Андрію до ніг. Кумедні, безборонні чорні грудочки…

Він позадкував, не відчуваючи ослаблих ніг, і сів просто на землю, не в змозі ані радіти, ані жахатися. Порожній. Звідкись долинуло квоктання, і не одразу Андрій второпав, що то його власний сміх, істеричний і дурний, мов у блаженного.

Він сміявся, дивлячись, як, нічого не розуміючи, витріщає очі Гуго, все ще стискаючи меча, що ним він намагався проштрикнути ці створіння, які хвилину тому громадилися перед ним.

Андрій сміявся, схлипуючи, знущався із крихітних купок чорноти, що лежали серед висохлої трави. А священик, застережливо хитаючи головою, не дозволяв друзям наблизитися: «Нехай, нехай поплаче…»

Та невже ж він ридає? Ні, то сльози від сміху, від сміху… А коли і від плачу, то що?

Поступово все пройшло, немов зі сміхом і слізьми з Андрія вийшов демон, який влаштував кубло в його утробі. Був демон, був, хіба Андрій переміг би Пожирачів самотужки?

Заспокоївшись, він нарешті замовк і завалився горілиць, крізь сльози дивлячись у таке блакитне, таке рідне і тепле небо. У спустошеній голові вештався густий каламутний дзвін, уперто шукав вихід назовні, а знайшовши, вилітав у небо, відбивався від невидимих зірок і повертався назад, накладаючись на лункі поштовхи крові в артеріях.

Коли Андрій підвівся, друзі кинулися його обіймати:

– Ти зробив це! Ти це зробив!!!

Він мляво відбивався, а коли їхні емоції трохи вщухли, мовчки пішов геть на негнучких, дерев’яних ногах. Вирвало. З гіркою блювотою тіло вичавлювало налиплі зсередини мікрочастки чорноти. Андрій навіть не повернувся, коли звідкись здалеку долинув голос Ігоря Кримова:

– Спокійно, хлопці, здається, у нас гості.

Із боку переліска до них швидко наближалися вершники. Андрій зараз не здатен був ні думати, ні приймати якісь рішення, він навіть не бачив цієї нової небезпеки, але товариші зорієнтувалися і без нього.

Відступати було вже пізно, та й ховатися тут ніде. Карл, Ігор та Сосновський просто стали на одне коліно, підняли арбалети й чекали, взявши вершників на приціл. Позаду них став бурят із невеликим, прикрашеним потемнілою від часу кісткою луком.