Текст книги "Прокляття обраного"

Автор книги: Павло Бондаренко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 20 страниц)

Розділ десятий

Андрій спочатку не повірив власним очам. Чоловік сидів на камені й із зосередженою напівусмішкою на бородатому обличчі копирсався в якомусь клунку, що лежав у нього на колінах…

Уже майже місяць Батлук жив сам, переховуючись від людей, яких час від часу зустрічав. Дехто з них мав яскраві номери на одязі й статус, подібний до мешканців гетто. Прибульці дозволяли їм жити, чи, радше, існувати, боячись усього на світі. Вони, певне, й дихали з острахом.

Інші носили однакові чорні плащі, слугували своїм моторошним господарям і не мали імен. «Четвертий», «Одинадцятий» – так їх звали демони, так вони зверталися один до одного.

То були вже й не люди в повному розумінні цього слова. Лакизи, придушені страхом, можливо, навіть сильнішим за той, який гриз мешканців гетто, і через те смертельно небезпечні.

Кілька разів Андрій змушений був рятуватися від облав у лабіринті покинутих будинків, коли керовані людьми в чорному зомбі прочісували вулиці. Спійманих мешканців гетто шикували в колони, й Андрій готовий був заприсягтися, що то були такі самі мовчазні лави, які він бачив у перший день панування Темного світу.

Десятки, сотні бездушних зомбі, всі, як один, у ногу крокували в невідомість, аби через деякий час повернутися вже озброєними, керованими демонами чи людьми у чорному, за новими лавами таких само нещасних.

А ось таких, як він, Андрій досі не зустрічав. Можливо, думав він, їх не було зовсім. Кілька разів він помічав якісь тіні в нічному мороці, та вони були настільки невиразні, що нічого не можна було сказати напевне.

Власне, спочатку йому було до всього абсолютно байдуже, і коли б Андрія спитали, навіщо він живе, то навряд чи він знайшов би, що відповісти. Швидше за все, то було існування за інерцією. Він навіть голився, хоча б, здавалося, яка різниця…

І все ж останнім часом самотність тиснула все сильніше, так хотілося хоча б із кимось перекинутися слівцем. Іноді Андрій ловив себе на тому, що у своїх мандрівках вибирає такі шляхи, де найвірогіднішою була зустріч із такими ж, як він, вигнанцями. З бидлом у гетто контактувати було просто небезпечно. Одного разу він наважився, та «пронумеровані» негайно почали кликати Темних…

Тож Батлук обережно наблизився до незнайомця і тихенько свиснув:

– Привіт.

Той сполохано скочив, і в його руці з’явився довгий загострений прут. Задкуючи, бородань почав відходити за ріг будинку, ладний от-от кинутися навтьоки.

Андрій вийшов із тіні й показав порожні руки.

– Я сам і неозброєний. Бродяга, такий, як і ти.

Чоловік повагався, підозріло дивлячись на Андрія. Певне, Батлук виглядав не набагато краще за нього самого, а довкола нікого не було, тож це додало йому сміливості.

Він зупинився, кілька секунд мовчки дивився на Андрія, все ще тримаючи напоготові свого списа. Нарешті вираз його обличчя трохи пом’якшав – і серед розтріпаної рослинності з’явилися великі жовті зуби.

– А хто тобі сказав, що я бродяга?

Трохи згодом вони прокрадалися поміж розсипами цегли в напівзруйнованому кварталі. Андрій не знав, яка сила перетворила ці будинки на руїни, що зяяли порожніми проваллями вікон, і коли це трапилося. Це відбулося помалу, непомітно, немов будівлі, втративши власників, втратили і життєві сили, розсипаючись просто на очах.

То тут, то там купи битої цегли та металеві конструкції заступали шлях, і Андрій та його супутник змушені були їх обходити.

«Цікаво, – дорогою думав Батлук, – в одних місцях цегла розсипалася просто на порох, а в інших будинки стоять, мов нові».

Сьогодні він так само мало розбирався у новій побудові світу і знав про нього стільки ж, скільки й першого дня. Хто вони, одягнені в темні плащі володарі міста? Вони ж колись були людьми і мешкали серед людей. Що змусило їх перейти на бік Темряви? А демони?

Світ змінився не лише зовні. Навіть звичні закони природи не діяли. Андрій так і не зміг видобути вогню жодним із відомих йому способів: сірники не запалювалися, кремінь не давав жодної іскри, і марно було здобувати вогонь тертям. Не бажав загорятися порох, від удару бойка не вибухали капсулі, тож зброя нікому не потрібним залізяччям валялася на смітниках.

Єдине, чим можна було отримати вогонь, – збільшувальне скло. Андрій зробив це відкриття випадково. Але навіть политі бензином тріски горіли млявим недорозвиненим полум’ям.

Змінилася структура багатьох матеріалів. Іноді неможливо було передбачити, як поводитиметься та чи інша річ, що набула абсурдних з нормальної звичної точки зору, властивостей: мармур став пластичним, а дубовими трісками можна було різати скло, якщо, звичайно, вдавалося відколоти їх від дошки. Одні речовини стали міцнішими, твердішими, немов якась невідома енергія спаяла атоми в моноліт; другі – кришилися та гнулися; треті – й це дивувало найбільше – залишилися, принаймні зовні, такими ж самими.

«Мабуть, у цьому і вся справа… як і раніше…» – подумав Батлук, хапаючись, аби не впасти, за каміння, яке на дотик нагадувало пінопласт.

Незнайомець хоча й не виявляв відвертої ворожості, однак усе ж таки вперто тримався позаду Андрія, ладний будь-якої миті використати свого списа.

Час від часу він коротко вказував шлях і знову замовкав, уривчасто сопучи. Андрій теж крокував мовчки.

Нарешті вони дісталися до вентиляційного колодязя старого бомбосховища, в якому останні років тридцять хазяйнували коти та бомжі.

Бородань просунув руку в квадратний отвір і тричі вдарив шматком гравію по невидимій бляшанці.

– Спускайся слідом за мною і не думай вдавати із себе крутого. А то проштрикнуть, не встигнеш і матусю згадати, – прохрипів він, звично пірнаючи у ці своєрідні двері.

Так само, ногами вперед, услід за ним поліз і Андрій. Спустившись на дно колодязя, де можна було стояти лише зігнутим у три погибелі, він помітив, як бородань шмигонув у вузький, ледь помітний у пітьмі лаз, і поповз за ним.

Тут була вже цілковита темрява. За кілька кроків Андрій наштовхнувся на бороданя, що саме зупинився і неголосно перегукувався з невидимим співрозмовником.

– …Та ні, начебто сам був. І на Темного не схожий, у мене на них нюх, ти ж знаєш.

– Дограєшся зі своїм нюхом, – відповів молодий голос.

– Та чого ти…

– Нічого. Дивися лишень, Макс живцем спече, коли щось трапиться.

– Годі тобі, перший це, чи що, – гмикнув бородань, – все одно чаклун усіх перевіряє.

– Гаразд, проходьте, – дозволив невидимий охоронець по нетривалій мовчанці.

У стіні відчинилася невеличка квадратна ляда, і вони потрапили до похмурого підвалу з низькою бетонною стелею. Смолоскипи, які давали більше кіптяви, ніж світла, вихоплювали з темряви тугі шматки павутиння і товстий килим пилу на підлозі, яким в’юнилася ледь помітна стежка.

Колись, ще за часів протистояння двох супердержав, таких ось сховищ було повно в усіх містах та містечках. Тепер, виходить, вони знову стали в нагоді.

У підвалі на них чекали двоє охоронців – зовсім молоді хлопці, наскільки Андрій міг судити в цьому мороці. Вони ретельно, не поспішаючи, обшукали його і тільки після того, як забрали ножа, дозволили йти далі.

Разом із бороданем та одним із охоронців через замаскований пролом у дальньому кутку Андрій потрапив до системи підземних комунікацій.

Ішли довго. Швидше за все, Андрія вели кружним шляхом, навмисне заплутуючи в лабіринті одноманітних коридорів, уздовж стін яких тяглися безкінечні кілометри труб, дротів, кабелів. Час від часу з-під ніг із вереском вихоплювалися пацюки і зникали в незліченних норах.

Нарешті його вивели в доволі просторе приміщення, яке, судячи з величезних, безмовних зараз насосів та відчутного смороду, що назавжди в’ївся у стіни, раніше було перекачувальною станцією міської каналізації.

Тепер тут мешкало кілька десятків людей. Доки вони йшли, Андрій бачив найрізноманітніших зустрічних: зарослих брудними бородами, загорнених у найнеймовірніше дрантя або, навпаки, одягнених із деяким навіть шиком. Тут були молоді хлопці й чоловіки з сивиною, промайнуло кілька жіночих фігур. Майже всі з цікавістю поглядали на Андрія – він повсякчас відчував на собі численні оцінюючі погляди.

Супроводжуючі провели його через залу, й скоро всі разом вони піднялися гвинтовими сходами на невеличкий майданчик з арматури, який, схоже на балкон, висів над підземним містечком. Із країв його було огороджено перилами з листового заліза, розмальованими графіті в усі кольори веселки. У мороці підземелля це виглядало так само доречно, як картини Пікассо на виставці голландського живопису.

На майданчику якийсь бородань із величезним, мов барило, пузом перекладав речі з одного міха до іншого.

– Де Макс? – запитав його один із конвоїрів.

– У себе, – прогудів той, не відриваючись від свого заняття, і кивнув на металеві двері у стіні.

– Ну, то дай пройти.

Бородань трохи посунувся і лише зараз помітив Андрія.

– Новенький, чи що?

– Ага.

– Ну-ну…

Він попхнув міхи, даючи їм дорогу.

– Тільки він там не сам. Зачинився з Валізою та Биком. Радяться, тому стукайте.

– Гаразд, – кивнув конвоїр.

Вони підійшли до дверей. Старший із супутників обережно постукав, і тієї ж миті з іншого боку ревонув чийсь голос:

– Якого дідька?! Я ж казав, щоб сюди ніхто не ліз!

– Максе, тут із нами чужий.

Запала нетривала мовчанка, потім той самий голос, уже тихіше, дозволив:

– Гаразд, давайте його сюди.

Бородань відчинив двері, але сам не зайшов, пропустивши досередини лише Андрія.

У просторій, по-варварськи розкішно прикрашеній килимами, кришталем і старовинними меблями кімнаті за столиком із горіха сиділи троє чоловіків. Батлук одразу впізнав одного з них, упізнав, незважаючи на те, що не бачив його вже кілька років.

Недбало розкинувшись на тисячодоларовому дивані, на нього із цікавістю дивився Макс.

Зацікавленість у його погляді змінилася непевністю, потім недовірою, подивом, і нарешті Максове обличчя засяяло широкою усмішкою:

– Сили небесні, оце так зустріч!

Він підхопився, підійшов до Андрія, обійняв, мов у старі добрі часи.

– Не можу повірити, що це ти. Яким вітром? Кого-кого, а тебе…

Він озирнувся і кивнув своїм співрозмовникам:

– Хлопці, це – Андрюха Батлук, найкращий мій приятель у колишні часи.

– Таки вже й найкращий, – посміхнувся Андрій.

Було приємно, дуже приємно ось так несподівано зустріти старого приятеля. Макс підштовхнув його до столика:

– Та годі тобі, проходь краще, сідай. Оце так сюрприз…

Максові товариші підвелися.

– Гаразд, ми, мабуть, підемо, – пробубнів величезний чолов’яга, – якщо знадобимося, ми у Соньки.

Коли вони пішли, Макс усадовив Андрія на диван і по-дружньому тицьнув кулаком у плече.

– Я з біса радий тебе бачити. Признаюся, що в дій божевільні, на яку перетворився наш світ, я про тебе забув, а то обов’язково подумав би, що ти теж врятувався. Ще не знайшлося сили, яка змогла би тебе звести зі світу, Батлуче.

За ті роки, що минули, Макс анітрохи не змінився. Це був той самий приземкуватий здоровань із живими насмішкуватими очима; його коротко пострижене чорне волосся облягало великий круглий череп, посаджений на коротку могутню шию.

Макс дістав із шафи пляшку «Мартеля», шоколад, фініки. Андрій уже встиг забути, що на світі існує така розкіш. Із частуванням дисгармоніювало каламутне скло замацаних чарок.

Макс одним порухом скрутив кришку на кришталевій пляшці й щедро налив.

– Ну, давай, за зустріч.

Вони сиділи у напівмороці під курними смолоскипами і не знали, про що говорити. Над столиком плелися примітивні візерунки одноманітних безликих фраз, як то завжди буває, коли зустрічаються люди, які давно не бачилися і більше не мають спільних інтересів.

Розмова неминуче скочувалася до старих добрих часів, армійської служби, війни… Згадували спільних друзів, пили за них та за зустріч.

Андрій відвик від алкоголю, і зараз чудовий коньяк легкою теплою хвилею розпливався по тілу, вже помітно затуманивши голову. М’язи раптово стали неслухняними, Андрій навіть якийсь час їх майже не відчував.

– У тебе тут, я бачу, ціла армія.

– А, – махнув рукою Макс, – наволоч різна, від бандитів до дезертирів. Коли почалося… тут сховалися кілька бомжів. Ну а я лише зорганізував їх, задля моєї ж користі та безпеки.

– І які в тебе плани?

– Та що ти, які можуть бути плани? – щиро здивувався Макс. – Ми просто намагаємося вижити. Робимо вилазки до міста, іноді нападаємо на склади. Уникаємо облав і, коли необхідно, даємо відсіч Темним.

– А хто такі Темні?

Макс смикнув плечима:

– Не знаю. У мене є… чаклун. Із цих, із прибульців.

Андрій здригнувся. Макс помітив його реакцію й усміхнувся.

– Так, – повторив він, – із прибульців. Тільки він чи то посварився зі своїми, чи то ще щось… Словом, залишився з нами, ну а ми – не проти, він нам корисний. Так ось, чаклун говорить, що Темні уклали угоду із Сатаною і служать його посланцям. Сволота… Небезпечні, мов скорпіони. Та ти й сам зможеш його розпитати, хоча навряд чи він тобі щось розповість, – із нами він не надто відвертий.

– Не боїтеся його?

– Хтось боїться, хтось ненавидить, та що поробиш…

Цієї миті за дверима почулися гучні голоси, немов кілька людей про щось сперечалися. Серед них вирізнявся торохкотливий бас із неприхованими нотками самовпевненості.

Макс вилаявся.

– Знову Буба каламутить народ… Чого це він приперся, цікаво? Цей гад на моє місце зазіхає. Хоча розуму – що в того равлика, зате сили – мов у бугая. Небезпечний дурень, нікого не боїться. Крім мене…

Двері відскочили, і до кімнати увірвався здоровезний, під два метри зростом чолов’яга з поголеною головою.

– Максе, ти знову чужинця пригрів? Хто він?

Макс якийсь час мовчки розглядав здорованя, і Андрій, добре його знаючи, відчув, що ця мовчанка не віщує для Буби нічого гарного.

– По-перше, з яких це пір ти став заходити до мене без попередження? – промовив Макс рівним голосом.

– Та ж я… чаклуна привів.

– По-друге, тут лише я вирішую, що і коли робити, і зараз теж якось без тебе розберуся.

– Але ж, Максе, ти ж знаєш, що за правилами чужинця повинен перевірити чаклун, – у голосі голомозого пролунали винуваті нотки, і Андрієві стало зрозуміло, що той дійсно боїться Макса, хоча й щосили намагається це приховати. – Хлопці хвилюються, – бубнів далі здоровань, – кожна година невизначеності – великий ризик, тут не може бути привілеїв навіть для твоїх друзів.

– Знаю, знаю, що хвилюються, – махнув рукою Макс, – і знаю, хто їх хвилює. Не жартуй зі мною, Бубо.

– Та я…

– Людина випила майже пляшку коньяку, а ти хочеш її на перевірку витягти. Ну і що вона покаже? Думати треба, а у тебе голова лише для того, щоб у неї жерти.

Буба спалахнув, та все ж промовчав.

– Тестування завтра. А тепер забирайся, дай нам спокійно випити.

І Макс узявся розливати по чарках рештки «Мартеля». Голомозий потупцював, посопів, кидаючи на нього косі погляди, та Макс, здавалося, втратив до того будь-який інтерес. Не сказавши більше жодного слова, Буба вийшов. Двері тихенько зачинилися.

– Є ж такі істоти, – скривився Макс, – знає, що на ринзі я з нього фарш зроблю, ось і каламутить народ, опозицію вербує. Теж мені лідер.

– Ти б обережніше з ним.

– А, плювати.

– А що за ринг?

– За законом, що його у нас встановлено, кожен член громади має право викликати на бій будь-кого з кривдників. Це тримає у певних межах більшість людей і допомагає підтримувати дисципліну. Звичайно, трапляються і забіяки, але таких небагато, адже той, кого викликали, вибирає зброю і формулу бою. Власне кажучи, я нічого не вигадав, принцип той самий, що й за класичної дуелі дев’ятнадцятого століття.

Андрій похитнувся. Незважаючи на велику кількість їжі, сп’яніння відчувалося все сильніше. Вперше за багато днів і ночей Андрій почувався у безпеці та затишку. М’яко потріскували ґноти світильників, і майже забулося, що цей затишок – лише міраж у безкінечній похмурій пустелі.

– А пам’ятаєш, як ми познайомилися?

– Ще б пак, – усміхнувся Андрій, – ледве не побилися.

– Ага, пощастило тобі, – реготнув Макс, – що ледве…

Обидва засміялися. Андрій тоді прийшов до загону молодим самовпевненим хлопчиськом, наскільки може бути самовпевненим здоровий хлопець, який п’ять кілометрів пробігав за дев’ятнадцять хвилин, стріляв на звук і не страшився рукопашного бою проти трьох супротивників. На той час Макс прослужив чотири місяці й уже вважав себе крутим диверсантом.

– А Ігорка пам’ятаєш?

Спохмурнішавши, Андрій кивнув. У кімнаті запанувала тиша.

– Давай вип’ємо. За нього.

Макс підніс чарку й одним рухом вихлюпнув у себе коньяк.

– Царство небесне… За нас він під траву ліг. А тепер ми тут… І хтозна, кому більше пощастило.

За дверима тихо гуділо крихке життя підземної колонії.

Розділ одинадцятий

Андрій прокинувся від відчуття, що в кімнаті хтось є. Він підхопився, мружачись спросоння, але одразу ж розслабився, згадавши, де він. Макс посміхнувся, підсунув до дивана стілець і всівся на нього верхи.

– Чому я завжди заздрив у тобі, так це чуттю. Неможливо заскочити зненацька.

До кімнати зайшла невизначеного віку жінка у мішкуватому светрі й потертих джинсах, принісши із собою гудіння збуджених голосів.

– Що там трапилося? – нашорошився Андрій.

– Та… вночі знову погань похазяйнувала. Упир. Внадився, тепер не відіб’єшся. Чаклун каже, що дуже важко.

– Оце так…

– Дарма, не переймайся, він щось обов’язково вигадає. Тобі зараз потрібно про інше думати.

Макс кивнув жінці, і та поставила на столик тацю з паруючими філіжанками.

– Чай. Гарячий солодкий чай, він тепер достобіса дорого коштує, – Макс, запрошуючи, махнув рукою. – Але тобі сьогодні потрібно бути у формі, тому пригощайся.

Поки Андрій пив чай, Макс пояснював:

– Кожного новачка, який до нас приходить, перевіряє чаклун. Він аналізує енергетику «пацієнта», і якщо негативної енергії в його аурі виявляється понад певний показник, це означає, що прибулий – або Темний, або демон. Сам розумієш, буде непереливки, якщо хтось із цього сміття пробереться сюди.

– А якось інакше демона виявити не можна?

Макс похитав головою:

– Дехто з них здатен набувати точної людської подоби. Можливо, і не всі, не знаю. Ми і своїх періодично перевіряємо, особливо тих, що повертаються згори.

– Хтось попадався?

– Демони – ні. Та й Темний лише одного разу. Взагалі-то їм зараз не до нас, дикунів, треба ж перетравити те, що зжерли. Ну а потім… – він зітхнув, – потім, напевне, і наша черга прийде.

Андрій подумав про те, що повинні були відчувати ці люди, живучи в борг; люди, яким із певних причин пощастило уникнути загальної долі, але які розуміють – не всі, звичайно, – що їхня свобода – лише питання часу.

Макс із Андрієм вийшли до загальної зали, перетнули невеличкий майданчик і опинилися в огородженому металевим поруччям прямокутнику, який височив над виходами до ям і тунелів, що раніше були накопичувачами стічних вод, а зараз потопали в непроглядному мороці.

Тут уже зібралося кільканадцять мешканців підземної громади. За розхитаним столом сидів чоловік років тридцяти, кутаючи худорляве тіло в пошарпаний чорний плащ. Якби Андрій не знав, хто це, ніколи не подумав би, зустрівши серед людей, що то – одна з тих істот, від яких він переховувався увесь цей час.

– Ну ось, чаклуне, – награно веселим тоном промовив Макс, – подивися, що він за один.

Покопирсавшись у кишені, Макс кинув на стіл кілька золотих дрібничок із тих, якими раніше було напхано вітрини дешевих ювелірних крамниць.

Чаклун, не поспішаючи, прибрав винагороду, потім дістав з-під столу щось загорнене в оксамит і поставив перед собою. Коли він зняв тканину, Андрій здригнувся і несвідомо подався назад – надто вже знайомою і загрозливою була річ, яка стояла на столі.

– Що таке? Чого ти злякався, чужинцю? – вигукнули з натовпу.

– Помовч, Бубо! – ревонув Макс.

Андрій важко ступив уперед. Він уперше ось так, на столі, а не у руках породження Темряви, бачив скриньку з металу, що тьмяно виблискувала у світлі смолоскипів. На її поверхні рівномірно горіли чотири крихітні вогники: червоний і три зелених. Ані кнопок, ані вимикачів Андрій не побачив.

Чаклун простягнув руки над скринькою. І хоча він її ще не торкнувся, вогники на поверхні скриньки ожили, загорілися яскравіше, викликаючи в Андрія непевне відчуття загрози.

Присутні, затамувавши подих, напружено вдивлялися у те, що відбувалося біля столу. Усе це було схоже на сталий ритуал, однак Андрій відчував, як від юрби віяло сумішшю страху, презирства та ворожнечі до істоти, яка сиділа за столом.

Андрій також почувався дуже незатишно під байдужим холодним поглядом чаклуна. Закортіло назад, до людей, нехай навіть він і був для них чужою підозрілою особою.

Гра вогників на скриньці змінилася. Андрій смикнувся, відчуваючи, як чиїсь невидимі пальці торкнулися грудей, просунулися всередину, розпливаючись по тілу міріадами найтонших павутин, як щось невловиме сплелося крихким невидимим поясом навколо чола, ледь затьмаривши світ.

Крайній із вогників, зелений, загорівся яскравіше, потім плавно перетік у другий, такого самого кольору, а тоді, не зупиняючись, немов передавав естафету, перескочив на третій. Коли і той почав згасати, наливаючи яскравістю червону краплю, чаклун спохмурнів і гостро зиркнув на Андрія, а серед натовпу збурилася хвиля стривожених голосів.

Зростання червоного вогника припинилося, потім світло почало перетікати у зворотному напрямку, насичуючи останню перед червоною смарагдову крапку. Знову назад. Поколивавшись ще з хвилину, вогник все ж таки зупинився на зеленому.

Чаклун прошепотів якесь заклинання, зробив кілька пасів руками, та зелена цятка, ледь помітно тремтячи, продовжувала горіти.

Гомін посилився. Буба проштовхався наперед і загрозливо прогудів:

– Ну?

Його правиця стискала руків’я ножа в чохлі.

Чаклун похмуро глянув на нього, пожував вустами і повільно похитав головою:

– Не знаю. Це не Темний. І тим паче не… демон. Щось не так, не так, як завше повинно бути. Він не є звичайною людиною, але він і не Темний…

Чаклун почав збиратися, ретельно пакуючи свій пристрій. Юрба заревла.

– Цікаво… – бурмотів він собі під носа, – можливо, це…

Потім, наче згадавши про щось, він озирнувся до натовпу, який уже збурився, і заспокійливо промовив:

– Не переймайтеся, для вас він загрози не становить… Принаймні в тому сенсі, як ви про це думаєте.

Він замислено подивився на Батлука і повільно сказав:

– Матимеш час – зайди якось до мене, поговоримо.

Чаклун хотів ще щось додати, але передумав і, взявши прилад під пахву, попрямував крізь натовп, який поспіхом розсувався перед ним.

Коли чаклун пішов, Буба почав діяти. Він підскочив до Андрія і заволав:

– Ви чули?! Він не такий, як ми, тут щось не те!

Натовп загрозливо ревонув і присунувся ближче.

– Ану назад! – коротко скомандував Макс.

До цієї миті він лише мовчки спостерігав за тим, що відбувалося, і втрутився тільки тепер. Натовп зупинився.

– Дехто з вас вирішив, що має право встановлювати тут свої власні закони, – продовжував Макс, – але не забувайте, що ваш ватажок – я, і накази тут віддаю теж я. Чаклун сказав, що цей чоловік – не Темний, ви всі це чули, чи не так?

Буба озирнувся на юрбу, трохи подумав і, хитро всміхаючись, заперечив:

– Але ж ми чули і те, що ця людина під сумнівом. Якщо це взагалі людина. Ти кажеш, що знаєш його, але що завадить демонам створити когось на кшталт клону, який буде схожий на твого друга, і послати його по наші душі? Ми всі тут ризикуємо власними шкурами.

Його підтримали кілька людей.

– Залишайтеся там, де стоїте! – гримнув Макс, побачивши, як дехто з поплічників голомозого вже впритул наблизилися до нього й Андрія.

Він повернувся до Буби, уважно оглянув його з голови до ніг і холодно подивився у вічі.

– Що, привід до заколоту знайшов? Повторюю: тут усе вирішую я, тут вам не депутатські збори, а диктатура!

– Максе, без образ. Йдеться про наші життя, і погрози тут абсолютно даремні. Можливо, ти й переконаний, що це – твій друг, можливо, він і був колись класним хлопцем. Колись… – Буба вдавано зітхнув. – Ми не маємо проти тебе нічого, та й стосовно цієї людини теж. Але ж небезпека надто велика.

Було ясно, що голомозий здоровань використовує ситуацію, яка склалася, аби збурити оточуючих проти Макса. Поки що достатньої підтримки він не мав. Поки що…

– Ти, певне, забув про те, що сказав чаклун, – спокійно зауважив Макс. – Ця людина не становить небезпеки. Окрім тебе це чули й інші. А якщо ти щось маєш до мене особисто, то я будь-якої миті до твоїх послуг.

Його тихий голос подіяв краще, ніж якби Макс кричав та розмахував зброєю. Люди супилися, ховали погляди, сопіли, але і відвертої ворожнечі не виявляли.

Буба відчув, що і цього разу його не збираються підтримувати. А чим закінчиться його зіткнення з Максом сам на сам, йому було добре відомо.

– Ходімо, – коротко кивнув Макс.

Пропустивши Андрія поперед себе, він слідом за ним спокійно зійшов вузькими східцями, немов прикривав йому спину. А може, так воно і було.

– Тепер він ще на якийсь час заспокоїться, – посміхнувся Макс, дістаючи пляшку. – Як і кожен дурень, він вважає себе розумнішим за всіх і впевнений, що веде цю партію. Ну, а я постараюся зробити так, щоб він якомога пізніше дізнався про те, що помилявся. Звичайно, є й такі, хто бажає бачити його босом, але вони ніколи не наважаться на відкритий виступ. Тож і вони, і Буба чекатимуть на зручний момент. Ну і я теж… зачекаю.

– А що, коли вони все ж наважаться? Моя поява піддала жару, щось тут стає незатишно.

Макс посміхнувся і налив солідну порцію віскі.

– Будеш?

– Ти не відповів.

– Знаєш, за нашими законами, коли хтось має до когось претензії…

– Знаю. А часто б’ються?

– Ні, не дуже. Кому хочеться ризикувати? Ну, а психів, чи тих, хто не проти погратися з долею в орлянку, ми відправляємо з якимось корисним завданням нагору. У двох таких вилазках рідко хто виживає, а в трьох – ніхто.

– Зачекай… Виправ мене, якщо я тебе неправильно зрозумів. Ти розраховуєш на те, що Буба…

– Так воно і буде.

Макс підніс склянку із золотавою рідиною до очей і подивився крізь неї на Андрія. Той похитав головою.

– Ну ти й…

– За мною – люди, Андрюхо, – повільно промовив Макс, – я не можу інакше. Та й… знаєш, тут у нас в моді невинна розвага – ставки. Коли Буба тебе викличе, я на нього ставити не буду. Ну, бувай здоровий.

Поступово Андрій призвичаївся до життя, яке протікало під землею. Макс дійсно мав владу майже необмежену. Рада, яка, крім нього самого, складалася ще з п’яти людей, виконувала лише дорадчу функцію. Рішення, за винятком якихось особливо важливих питань, які обговорювалися на загальних зборах, залишалося за Максом.

Наступного ж дня після сутички з Бубою Андрій відчув, що тепер його сприймають як повноцінного члена громади, хоча дехто, як і дотепер, кидав на нього неприязні, а то й відверто ворожі погляди. Його це мало хвилювало. Але з кожним днем Андрій усе сильніше відчував безцільність свого існування. Наскільки раціональним і виправданим здавався устрій життя підземного поселення, настільки ставало зрозуміло, що Андрієві тут не місце. Щось незнане, чому він не мав пояснення, ятрило душу, іноді навіть лякало. Щось нашіптувало: «Йди звідси, йди, йди…» А куди? Навіщо?

У перші ночі він хоча й неспокійно, але спав, спав без сновидінь. Тепер Андрія почало мучити безсоння. А коли він нарешті засинав, приходили колишні, глибокої реальності жахи.

Щоб хоч якось відволіктися від усього цього, він погодився взяти участь у спланованій Максом експедиції, хоч і не мав до цього ані найменшого бажання.

Рада затвердила набіг на колишні армійські продовольчі склади. У небезпечний похід зібрався великий загін, який повинен був просуватися до мети кількома групами. Андрій мав іти разом із Максом.

Того дня, на який було заплановано вихід, Батлук захворів. Він прокинувся впрілий, зовсім розбитий і перше, що відчув, – знайомий присмак у роті, наче цілу ніч тримав під язиком мідного п’ятака.

ЦЕ починалося знову.

Сяк-так одягнувшись, Андрій поволік свій хребет, що нив нестерпним болем, до Макса. Той вислухав плутані пояснення, мовчки кивнув і передоручив Батлука знахарці. Здається, він одразу ж і забув про Андрія, бо мав надто багато проблем, аби перейматися ще й цим.

До вечора Андрій пролежав, мов мішок із тирсою, чекаючи на появу фіалкового, та його все не було. Час від часу приходила знахарка, приносила якісь відвари, котрі Андрій ковтав лише задля того, аби позбутися огидного присмаку в роті.

Нестерпно фіалкові «мухи» з’явилися під ранок. Вимучений безсонням, перебуваючи вже на межі втрати свідомості, Андрій навіть не помітив, коли саме це трапилося. Фізично він страждав більше, ніж будь-коли до цього. Біль година за годиною катував м’язи, точив кістки, суглоби, які втратили рухомість і скрипіли, мов заіржавілі завіси, а з живота до грудей і назад без спочинку перекочувала своє важке гнучке тіло нудота.

Та цього разу у фіалковій віхолі Андрій побачив якусь упорядкованість, якої раніше не було. І цей поки що незрозумілий порядок трохи полегшував страждання.

Потім, наче хтось посунув картинку, фіалкове змінилося на синє, а потім на зелено-жовте, яке плавно перетекло у рожеве. І ось нарешті нізвідки виринуло Червоне.

Цього разу воно трималося лише мить, а потім Андрія потягло досередини, наче хтось смикав за невидимі ниточки. Він ледь встигав осмислювати образи, що змінювали один одного. Розрізаючи нестерпний розплав, Андрій помчав у бездонну глибину та майже одразу побачив перед собою знайомі двері.

І вони відчинилися. ВІДЧИНИЛИСЯ. Світло. Серце зайшлося в істериці жаху, але то була лише запізніла реакція на Червоне.

Надія. Радість. Тепло.

Світло засліплювало, але не подразнювало. Поступово воно тьмяніло, твердішало, здавалося, навіть ставало відчутним на дотик, поки, нарешті, не проступили образи якихось предметів та істот, що сиділи чи висіли навпроти нього.

Чотири істоті, зіткані зі світла.

Вони терпляче чекали, доки Андрій прийде до тями, а він ніяк не міг побачити їхніх облич: все пливло, наче він був безпорадно короткозорим.

– Хто?.. – проскрипіло його пересохле горло.

Андрій із прикрістю подумав, що насправді хотів запитати, де він, але відразу звідкись зрозумів, що ті істоти його чують. Відчувають.

Голос, який йому відповів, був утіленням доброзичливості й любові. Він одразу заспокоїв. Уся та сяюча енергія, що громадилася навколо Андрія і в ньому самому, вляглася, наче втрапила до призначеної для неї матриці, частиною якої був сам Андрій.

– Вітаємо тебе, – промовив голос, – ось ти й з нами.