Текст книги "Прокляття обраного"

Автор книги: Павло Бондаренко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 20 страниц)

Розділ двадцять другий

Уночі ніхто не міг заснути. Крутилися на матрацах, покладених уздовж стін, зрідка обмінюючись притишеними репліками.

Сосновський із Шмідтом упівголоса почали обговорювати обставини нападу, поступово до розмови долучилися швед та Нікола, а згодом і Андрій, котрий ніяк не міг позбутися неприємного осаду в душі, що його залишила розмова з Онопрієнком. Навіщо він розповів усе те? Адже міг і промовчати… Чи йому треба було зняти з себе хоча б частину ноші, яку він добровільно взяв на себе і яку вже несила нести? Важко самому переживати таке…

Вони не помітили, як розмова перетекла в історії з колишнього їхнього життя. Виявилося, що Андрій, Кримов і Сосновський брали участь в одній війні. Спочатку Кримов воював проти своїх нових товаришів на боці Великого Азійського Союзу, головними учасниками якого були Росія, Іран та держави Середньої Азії, а потім, коли Росія перейшла на бік Європейської Коаліції, він мав шанс зустріти Батлука та Сосновського в шанцях на фронті проти Ірану, Китаю та Кореї.

Небагатослівний німець скупо повідомив про те, що він – скромний бухгалтер, працював у одній із найбільших транснаціональних компаній, але з півроку тому залишив роботу через напади «фіалкової хвороби» та спустошливі головні болі.

Андрій гмикнув про себе, згадавши рубці на руках Шмідта, але промовчав: не хочеш говорити – твоє право.

Ганс мав дружину та двох дітей, але що з ними трапилося, він не знав.

– Я саме проходив клінічне обстеження в Берліні, коли ЦЕ почалося, – сумно повідомив він.

Сосновський по війні залишився в армії.

– Я вже був би майором. У квітні пішло подання про присвоєння звання, але…

Швед довго відмовчувався, хоч як Сосновський намагався його «розкрутити», довго пихкав, кректав, потім усе-таки вичавив:

– Та що там казати… я і не вмію зовсім, мозку не вистачає. Я, скільки себе пам’ятаю, бився. Із школи мене за це витурили. Двічі сидів, але ще перед першою судимістю два роки виступав у кетчі.

Дивлячись на масивну постать Карлсона, що вимальовувалася на тлі вікна, Кримов зауважив:

– Б’юся об заклад, тобі непогано вдається.

– Ага, то все, що я умію.

І раптом Андрій похопився:

– Зачекайте, а як ми всі спілкуємося? Я усіх розумію, мене всі розуміють, а якою мовою ми говоримо?

У кімнаті вибухнув сміх.

– І до тебе нарешті дійшло. Тепер немає мов, усі мають одну.

– Але як?..

– Гадаєш, це комусь відомо? Та і яке це має значення, – зітхнув Шмідт.

– Хлопці, але ж це означає, що й національним відмінностям гаплик, – зауважив Сосновський. – Адже тепер німця від фіна чи британця не відрізниш. Певне, це й на краще, он скільки через це трагедій було.

– Гидко слухати! – раптово пролунав голос Кримова. – А тим більше від поляка, адже твій народ – один із найпатріотичніших. Як ти можеш таке казати? Нація – то мов одна велика родина, зі своїми радощами і бідами, своїми сварками і святами. І раптом зруйнувати все це, відібрати у людини цю родину, забрати пісні, традиції, національний дух, взаємодопомогу.

– Будь-яка людина, що живе на Землі, я вважаю, належить передусім Землі. Навіщо ж її заганяти у тісні кордони міжнаціональних тинів? Хто може заперечити, що об’єднана Європа початку двадцять першого століття краща за Європу, скажімо, середини двадцятого, покраяну кордонами? Спитай у будь-якого європейця, в якій Європі він воліє жити, що він відповість?

– Але нації все одно залишилися! – запально перебив його Кримов. – І ніхто не збирався перемішувати їх у єдине космополітичне болото.

– Усе до того і йшло. Хіба погано, коли зникає одна з перетинок, що поділяють людей?

– А хто тобі сказав, що то перетинка? Ось ти – поляк, я – росіянин, а Гуго – швед. Але ми всі тут, бо це питання людяності. Хто говорить, що коли люди живуть кожен зі своєю родиною, то вони вже автоматично є ворогами?

– Але так було не раз…

– Можливо, я помиляюся, не знаю, – раптом втрутився Нікола, – але я згоден із Ігорем. Кожен народ – індивідуальність, і повинен таким залишатися. Візьміть так звані малі народності тієї ж таки Півночі. Сотні років ми жили так, як звикли, як вважали за потрібне, мали свою культуру, свій уклад, свої страви і житло. Варто було прийти чужинцям, які сказали: «Ви живете не так, ви – дикуни; ось вам будинки замість чумів, ось вам рушниці замість луків і всюдиходи замість оленів», – і… не стало евенка, не стало тунгуса й ороча, не стало чукчі. Але й нових народів не вийшло, і ороч, і тунгус перетворилися на скалічених потвор, виродків, які й від старого відвикли, і нове пасує їм, мов корові сідло.

– Та що ви кажете, – в’їдливо промовив Сосновський, – виходить, краще було б, аби ви досі жили у кам’яному віці? Вам що, не подобаються гаряча вода й медичне обслуговування?

– У тім-то й річ, що подобаються, – зітхнув Нікола. – Та я не про це. Зрозумійте, кожен народ, як і кожна людина, має право на саморозвиток, на власну самобутність. Народ мудрий, він сам знає, що йому запозичити в інших, а від чого відмовитися, а ви хочете запхати усіх до одного казана – нехай варяться. От ви іронізували щодо гарячої води. А коли прислухатися, то дуже схоже на претензії покерувати мною, ніби вам краще за мене, бурята, відомо, чого я насправді потребую.

Він помовчав трохи і додав:

– Але й націоналізм повинен бути, кхм… Із ним дуже обережно треба поводитися. Це палиця з двома кінцями.

Нікола повернувся вбік Кримова і сказав:

– Вас націоналізм об’єднав у державу і врятував від кочовиків. І той-таки ваш націоналізм приніс біду нам, народам Сибіру, та й не лише нам.

– А для цього слід розуміти різницю між націоналізмом і шовінізмом, – у тон йому продовжив Кримов.

– Ні, хлопці, ці речі недалеко одна від одної стоять, – промовив Отто, – краще вже в такому випадку говорити про патріотизм.

– Згоден.

Андрій мовчки слухав дискусію, яка, здавалося, виникла нізвідки. Як відкрилися у ній люди, з котрими він ділить цей притулок, з якими він, можливо, пов’яже свою долю. Ні в чому не показує себе людина так цілісно, як у суперечці. Забуто вже, що не існує зараз людства, немає цивілізації – і вони говорять про народи як про щось таке, що реально існує.

Чи ж не іронія долі, що нас досі хвилюють ті самі проблеми, що й раніше? А може, це зовсім не випадковість? Бацили хвороб, які вбили людство.

«Ні! – Андрій відкинув цю думку. – Серед нас немає головної зарази – байдужості та нетерпимості. А це значить, що ми – здорові, ми – просто ЛЮДИ».

– Я – не націоналіст, – буркотів тим часом Кримов, – я – патріот. Але коли мені кажуть, що існування народу, за який мої предки півтисячоліття клали голови, гальмує світовий прогрес, то це вже казна-що.

– Який там прогрес, вулицями демони ходять, а вони стосунки з’ясовують, – гмикнув Шмідт, – лягайте спати краще.

– Гаразд, Ігорю, не ображайся, – примирливо сказав поляк, підпушуючи подушку, – я ж…

– За що ображатися? – щиро здивувався Кримов. – Це що, по-твоєму, образа? Кожна людина повинна мати свою думку, і погано, якщо вона її не захищає, без мордобою, звісно. Тому твої «вибачення» не приймаються.

Влаштувавшись зручніше на жорсткій постелі, Ігор позіхнув і додав:

– Тільки ти все одно неправий.

Рано-вранці, коли ще було темно, їх розбудили. Онопрієнко вже був тут, з нетерпінням чекаючи, доки всі вмиються та поснідають.

Вийшовши надвір, вони побачили біля ґанку облізлий фургон із написом «Хліб».

– Незручно, звичайно, це не автобус, але для нас нормально. Ми спеціально протягом місяця ганяли його вулицями саме для такого випадку – всі вже звикли, що вранці машина розвозить хліб по роздавальних пунктах. А тепер вона повезе вас.

Вони швидко повантажилися, фургон рушив і через непомітну бічну браму вислизнув у місто. Їхали мовчки. У вузькі шпарини можна було розгледіти шматки міського пейзажу; зрідка зблискувало широке дзеркало Дніпра. – Нарешті машина повернула, заїхала у вузьку браму й зупинилася. Коли Обрані вилізли з машини, Андрій присвиснув. Він мешкав тут ще студентом, коли у складі археологічної експедиції брав участь у розкопках на Подолі.

Це був Китаєвський скит.

Он там праворуч – стара двоповерхова будівля, яка слугувала їм за гуртожиток, а далі – спуск до знаменитих ставків, у стародавні часи викопаних ченцями.

– Ось тут ви і мешкатимете, – підійшов до них Онопрієнко, – правила ті самі: за браму ані кроку, територією скиту по одному не ходити. Поки що розташовуйтеся, увечері зустрінемося, продовжимо розмову, яку ми не завершили в Лаврі.

Із сусіднього будинку вийшов Арутюнян, щось крикнув, й академік швидко попрощався.

Обрані підхопили свої нечисленні речі й розійшлися по кімнатах. Батлук здивувався, коли Ігор та Ян вирішили оселитися в одній кімнаті, – йому здавалося, що поміж ними повинні були виникнути певні тертя. Цього не сталося, обидва жартували, сміялися та кепкували один з одного.

Андрієві в компаньйони дістався мовчазний бурят. Утім, його це абсолютно влаштовувало. За ті півтори години, що вони облаштовувалися, Андрій з Школою не промовили й десятка фраз.

Коли вони нарешті зійшли вниз, тут не було лише Шмідта. Кримов, Сосновський та Карлсон вже сиділи навколо журнального столика з картами у руках.

– Давай до нас, Андрію, розпишемо «пульку».

– Я не вмію, – відмовився Батлук.

Замість нього до столика сів Нікола. Несподівано виявилося, що він чудово грає в преферанс.

Андрій зручно вмостився в потертому кріслі й спочатку слідкував за грою, та він мало що розумів у картах, які миготіли на столі, і поступово його думки перескочили на інше.

Зрозуміло, що попереду на них усіх чекає щось значуще, недаремно ж їх зібрали всіх разом. А коли врахувати, що всі вони, за винятком, можливо, Ніколи, висококласні бійці, то можна здогадатися, що попереду в них буде чимало бійок.

Та що можуть вдіяти п’ять-шість людей у світі, де володарює колосальна потойбічна сила, масштабів якої не можна навіть уявити? На що здатне це місто – крихітна частка серед безмежного моря темряви, де не світилося жодного бодай крихітного вогника? Скільки воно ще здатне триматися? День? Місяць? А потім сюди посунуть натовпи виючих перевертнів, і навіть смерть зміниться у своєму тисячоліттями знайомому обличчі.

Але ж ці вчені на щось сподіваються! Ох, з якою ж обережністю вони ставляться до шістки Обраних, що зібралися тут з усіх куточків Європи! Андрій ладен дати руку на відсіч, що фургон, який перевіз їх сюди, не супроводжувала величезна охорона лише тому, що вулиці, якими він пересувався, було щільно перекрито. Так не охороняють навіть президентів.

Його думки перервала поява посильного, який передав, що академік Онопрієнко та професор Арутюнян чекають на них у будиночку біля церкви.

Окрім учених, там був ще й священик, той самий, що зустрічав Батлука в Лаврі.

– Знайомтеся. Це – отець Сергій, – відрекомендував його Арутюнян. – Відсьогодні він також є членом вашої команди.

Ось тобі й маєш! Андрій був уже майже переконаний, що вони мають провести якусь вилазку в стан ворога, але батюшка… Навіщо?

– Команда, команда… Нам постійно товчуть, що ми – команда, – подав голос імпульсивний Кримов, – але що за команда? Що ми робитимемо?

– Не поспішайте, – заспокоїв його Онопрієнко, – ви про все дізнаєтеся. Але для того, аби до кінця усвідомити, що вам належить зробити і наскільки це важко, треба гарно розібратися у суті того, що зараз відбувається на Землі, чому ми не маємо вибору.

Він почав говорити, і з цієї миті Обрані, перетворившись на саму увагу, не вимовили ані звуку.

– Усім вам добре відомо про те, як насправді влаштовано Всесвіт. Три світи. Хаос та Сатана. Сатана, що повстав і будь-що прагне захопити владу, Сатана, який не зупиниться навіть перед власною загибеллю та знищенням Всесвіту, аби домогтися свого.

Академік помовчав, обвів поглядом людей, що уважно його слухали, і продовжив:

– Ваше завдання – зупинити його. Зупинити підкорення світу Злом, повернути Землю на нейтральну позицію між двома іншими світами, де їй і належить бути. Це важко, а то й неможливо, але ви це зробите. Ви – Обрані, ви – ті, чиї душі вічно живуть у цьому світі, аби захищати його.

– Чому ж Бог сам не зупинить Сатану? – запитав Кримов.

– Він і зупиняє. Вашими руками.

– Надто ненадійна ми сила для цього, вам не здається?

– Що ви, – посміхнувся Онопрієнко, – ви навіть не уявляєте, наскільки це не так. Ви ж бо – знаряддя Господа, Його зброя. Що може бути могутнішим за це?

– Гаразд, але як ми це зробимо? Як перемогти легіони, що заполонили Землю? Для цього знадобиться щось сильніше за водневу бомбу.

– Така зброя є, – сказав Арутюнян.

Він підвівся з крісла і перемістився на підвіконня, щоб бути у полі зору всіх присутніх.

– Захопивши Землю, Сатана досяг лише часткового успіху. Насправді ж йому потрібні не територія, не люди, а енергетичний потенціал нашого світу, оволодівши яким, він зможе боротися за об’єднання під своєю владою усіх трьох вимірів.

Нашу планету немов оперезують енергетичні лінії, які мають доволі складну конфігурацію. Вони перетинаються, утворюючи своєрідну мережу, але розташовані приблизно в одній смузі, завширшки близько півтори тисячі кілометрів. Цей «пояс» зміщено на північ від екватора, що обумовлюється нахилом планети. У місцях перетину ці лінії утворюють енергетичні вузли, саме в них і розташовано центри світових релігій. Християнські: Рим, Київ, Стамбул, точніше, Константинополь; ісламські: Мекка та Медина; буддійський Тибет, ну і ще даоський монастир в Японії. І доки хоча б один із цих центрів у наших руках, встановлення влади Сатани над світом майже неможливе. Тому він і поневолив людей, тому і йдуть на штурм Темні, тому й гонять на забій тисячні натовпи бездушних зомбі. І коли впаде остання твердиня, влада Сатани над Землею стане повною. Зараз виникла певна патова ситуація: енергетика Землі ще непідконтрольна Злу, але й вигнати його, звісно, ми не в силі.

Однак вихід є. Єдиний для нас вихід. Десь у горах Тибету під час Великого Перемир’я, закриваючи для себе нашу реальність, представники двох інших світів залишили Храм. Центр, у якому сходяться всі енергетичні лінії. Заволодівши ним, можна викинути Сатану з нашого світу, відбудувати колишнє поле-ауру. Центр той настільки могутній, що за його допомогою з планетою можна зробити майже все: і знищити її, і просунути в часі чи просторі, і навіть змусити танцювати навколо Сонця… Отож не треба гадати, що вчинять апологети Сатани, коли захоплять цей Храм.

– Він теж в облозі? – поцікавився Шмідт.

Арутюнян похитав головою:

– Нікому точно не відомо, де той храм, як він виглядає і як діє. Вчені, які його створили та захистили від непроханих гостей всіма досягненнями науки та магії обох світів, добровільно пішли з життя, аби інформація про розташування Храму та систему його захисту не потрапила випадково ані в ті, ані в інші руки.

Сатана довго намагався знайти його. Сотні емісарів, десятки експедицій прагнули здобути ці знання. Найближче до розгадки підійшов на початку двадцятого сторіччя один російський художник та філософ. Інформацію зашифровано в його картинах, у сповнених незвичайних форм та кольорів пейзажах Тибету. Та коли Сатана дістався Землі, виявилося, що в цій інформації є невелика, але така, що істотно вплинула на точність визначення координат, помилка. Це і не дозволило поки що Темним відшукати Храм. Але вони шукають…

– А вам, вам відома ця таємниця? – хвилюючись, запитав Кримов.

Професор похитав головою:

– Ані мені, ані Антону Богдановичу це невідомо. Це відомо отцю Сергію.

Усі повернулися до священика.

– Йому єдиному Світло доручило це Знання. Невідомо, як і звідки його отримали ТАМ… Певно, вони також організовували свої експедиції.

– І тепер ми маємо знайти той Храм, – кивнув Андрій.

– Так. Із вами піде отець Сергій. Усі ви прекрасно розумієте, наскільки важливим є його життя. Окрім вас, практично з кожного святого міста вийде подібний загін. Чим більше буде цих груп, тим вищі шанси на успіх, хоча навіть у цьому випадку вірогідність позитивного результату мізерна, якщо зважити на математичні розрахунки, адже проти вас виступлять усі сили Темного світу. Єдина наша перевага в цій грі – Темним невідомо, де і коли саме на вас чекати, в усякому разі, я дуже на це сподіваюся.

– Коли треба виходити?

Академік посміхнувся:

– Учора…

Розділ двадцять третій

Вони розраховували, що група вирушить за три-чотири дні, але насправді на підготовку довелося витратити вдвічі більше часу. Андрій, якого за спільною згодою було обрано командиром, навідріз відмовився форсувати події. Зі свого колишнього досвіду йому було відомо, що краще втратити день на підготовці, ніж потім втратити життя через дрібницю, яку не вдалося передбачити.

Уже наступного дня після розмови з ученими Батлук, Сосновський та Кримов зачинилися у віддаленій кімнаті й до глибокої ночі, обклавшись великомасштабними мапами, визначали приблизний маршрут і складали списки необхідного спорядження та харчів. Тут-таки у старому електричному чайнику кип’ятився міцнющий чай, що його поглинали у неймовірній кількості.

Непосвяченому важко оцінити всю складність подібної підготовки, адже потрібно все прорахувати, взяти до уваги кожну дрібницю і разом із тим не прихопити із собою нічого зайвого: спробуй навантаж людину двома десятками кілограмів усякої всячини, чи зможе вона з таким «пакуночком» за плечима долати відстані до шістдесяти кілометрів на день та ще й битися? Тут потрібен лише досвід.

Сперечалися, до хрипоти обстоюючи свою правоту. Однак іноді забували, що багато чого з речей, які раніше були просто необхідні, тепер, потрапивши за межі Києва, перетворювалися на сміття, бо зовсім втрачали свої властивості. Компакт-пальне не горіло, пластик альпенштоків десантних наметів гнувся, мов гумовий, а таблетки для знезаражування води перетворювалися на отруту. Тож кожну річ перед тим, як включити до списку, виносили на крихітну ділянку місцевості, де діяли закони Темного світу, але яка була ще в руках киян.

Онопрієнко якось подивився на солідний список і стурбовано похитав головою:

– Навіть не знаю, чи зможемо ми все це знайти у достатній кількості. Дещо ледве дістали в єдиному примірнику для експерименту на придатність. Може бути так, що чогось у місті просто не виявиться.

– Не хвилюйтеся, Антоне Богдановичу, більшу частину цього ви знайдете на базах колишньої Служби безпеки.

– Гаразд, спробую зібрати все якомога швидше, – сказав він, ховаючи список до кишені. – А я, власне, зараз приїхав саме до вас, – звернувся він до Андрія. – Треба поговорити віч-на-віч.

– Гаразд.

Вони вийшли надвір і вузькою тінистою алеєю пройшли до будинку, який академік перетворив на свій тимчасовий штаб.

– Віскі? – Антон Богданович вийняв із шафи літрову пляшку з чорною етикеткою. – Справжнє, шотландське.

– Дякую.

Вони випили, помовчали, потім академік запитав:

– Чув, ви вже спланували свій маршрут?

– Звичайно, це найперше, що робиться, бо залежно від того, яка місцевість нам трапиться дорогою, підбирається спорядження.

– Я так і думав. Покажіть.

Онопрієнко дістав з шафи мапу України і розклав на столі.

– Але ж тут лише частина теренів, – здивувався Андрій.

– Мене цікавить саме український відрізок.

Андрій схилився над мапою і повільно провів олівцем по Дніпру.

– Ми планували вийти з Києва водою. З огляду на облогу, це зробити набагато легше і, головне, безпечніше. Навряд чи вони мають тут щось здатне наздогнати нас на воді.

– Ну, що ж, розумно, – схвалив Онопрієнко. – Проте ось тут вам доведеться зійти на берег і далі просуватися суходолом.

– Але якщо ми спустимося водою аж сюди, – показав Андрій, – то найкоротше вийдемо до Криму, а звідти, морем, до північної Туреччини.

– Річ у тім, що ось тут, кілометрах у сімдесяти від ріки, на вас чекатиме орда Алі-Хана.

Андрій навіть не второпав спочатку, про що йдеться, але Онопрієнко, звісно, жартувати і не думав.

– Кочовики? Це що, дванадцяте сторіччя? Звідки кочовики?

– Ти вже зустрічав печерних людей, пам’ятаєш? – усміхнувся Онопрієнко. – Навіть жив із ними. Чому б не поспілкуватися з кочовиками?

Він знову наповнив чарки, зробив зі своєї ковток і продовжив:

– Зараз кожен виживає, як може. Постійна міграція хоч якось захищає від Темних.

– А що ми робитимемо у цих хлопців?

– Там ви зустрінетеся з провідником.

– Провідник – то добре, звичайно. Але наскільки варто затримуватися через нього, чи так уже він допоможе виграти час? І без того дорога достобіса далека.

– Він вам потрібен, – твердо промовив академік, – це не лише моя думка.

Він помовчав і додав тихо:

– Часу у вас майже не залишилося. Ми отримали повідомлення… Стамбул та Медина впали, їхні групи так і не встигли вийти. Нам не відомо, як складаються справи в Китаї та Японії, але, скоріше за все, трагедія сталася і там – ми не отримуємо радіопередач.

– Рим?

– Поки що тримається, у них інфразвукові резонатори, а проти такої зброї Темним – зась. Але їхня група нечисленна і слабка, тож сам розумієш…

– Отець Сергій знає?

– Звичайно, йому це було відомо ще вчора.

Андрій підвів голову і пильно подивився в очі Онопрієнка.

– Послухайте, Антоне Богдановичу, хто фактично керує групою: я чи священик?

– Ти. І священик. Зрозумій, лише йому відомо, як подолати систему захисту Храму, йому довірено це знання. Але твої прерогативи військового командира, звісно, залишаються у силі. У цьому питанні тобі підкоряються всі, й він також. Беззастережно.

Андрій повернувся до своєї кімнати вже за північ, але Нікола ще не спав. Сидячи на ліжку, він перебирав якісь корінці та гілочки, що їх було розкладено на чистих ганчірочках.

Батлук сів біля вікна і довго мовчки замислено дивився на старого. Відчувши погляд, той облишив свою справу і посміхнувся:

– Це моя аптека. Гарний вибір – майже все, що може знадобитися.

– Ніколо, скільки тобі років?

– Не знаю. Я не рахував, батько й мати не рахували, вони давно померли. Та й неписьменні були, так само, як і я.

– Неписьменні? Це в наші часи? – здивувався Андрій.

– Таке давно вже рідкість навіть у нас, але мої пращури в усі часи були шаманами та знахарями, я теж шаман і знахар. Ми живемо за традиціями, інакше не можна, духи підуть. Духи можуть жити лише в старій юрті й не люблять електрики.

– А чому ти полетів саме сюди? Адже там зовсім поруч Китай, – поцікавився Андрій.

Нікола зітнув плечима:

– Так сказало Світло. Та й вітер допомагав.

– Ніколо, – обережно промовив Андрій, – ти тільки не ображайся, але, може, ти залишишся? Дорога буде надто важкою навіть для молодих, я боюся, ти не дійдеш.

Сухі вуста старого торкнула ледь помітна посмішка.

– У вас, молодих, очі бачать лише те, що ви їм показуєте.

– Але такі відстані… Нам доведеться проходити по півсотні миль за добу, можливо, бігом. У твої роки…

– Тайга не питає, скільки тобі зим, вона просто забирає тебе, якщо твої сили скінчилися. Для бурята сто миль – прогулянка навколо дому.

– Але…

– І ще, – Нікола хитро посміхнувся, – хіба Антон сказав, що мене можна залишити?

І Батлук капітулював. Бурмочучи собі під носа щось про старих та малих, став роздягатися. Бурят обережно торкнувся його плеча:

– Ти чимось пригнічений… І ти боїшся. Ти дозволив страху налякати тебе, такий страх – найнебезпечніший, тому що не видно його джерела. Від звичайного страху серце мисливця б’ється сильніше, змушує кров текти швидше, а цей точить людину, мов іржа клинок.

– На жаль, мені відома причина мого страху…

Бурят похитав головою:

– То тобі так здається. Мій батько казав колись: «Найстрашніший звір той, якого ти ще не бачив». Знайди цього звіра в собі, знайди і вбий. Тобі до снаги це зробити.

– Твоїми б вустами, Ніколо… – зітхнув Андрій. – Та все одно я тобі вдячний.

Він довго не міг заснути, дивився у темне вікно, за яким у густій імлі хмар блукав самотній місяць. Чомусь пригадалися роки дитинства. Одного разу Андрій зібрався їхати до Львова на змагання з боксу. У той час він мав лише другий розряд, а в тому турнірі в його ваговій категорії виступав Білецький, майстер спорту, Андрій перед тим бачив його бої на зональних змаганнях із боксу.

Як Андрія трусило! І дорогою до Львова, і перед боєм його колотило, мов осиковий лист, від хвилювання та страху думки змішувалися в одну хаотичну масу, з якої не вдавалося витягти нічого путнього. Андрій просто уявляв, як він вийде на ринг проти суперника, старшого на два роки, титулованого, сильного, жорстокого, і в нього віднімалися ноги.

Зазвичай після гонга, який розпочинає поєдинок, хвилювання якось зникає, а тут… Андрій ганебно пробігав цілий раунд, а коли втекти було неможливо, піддавався справжньому граду ударів.

У перерві тренер не сказав йому ані слова. Жодної поради. Він просто мовчав, бо все було зрозуміло і так.

Можливо, саме це й подіяло, а можливо, щось інше… Якоїсь миті Андрій подивився на свого супротивника, який недбало розвалився на стільці в протилежному кутку рингу, і… все. Андрій не пам’ятав, чи думав про щось узагалі в той момент, але страху вже точно не було. Він сидів і абсолютно спокійно спостерігав за супротивником.

А коли пролунав гонг і Андрій рушив на середину рингу, він відчув, як у душі, в тому місці, де щойно гніздився страх, народжується лють.

Що то була за битва! Він не міг згадати всіх подробиць, залишилися тільки якісь уривки, але тренер і товариші говорили, що не могли повірити своїм очам. Власне, то було вже не боєм, а справжньою бійкою.

Свідомість то фіксувала момент, коли вони, зійшовшись у клінчі, ламають один одного, товчуть кулаками, ліктями, головами, то вмикалася на тому, як Андрій, захопивши однією рукою голову супротивника, другою наносив удар за ударом, не чуючи команди зупинитися.

Кістка в кістку. Удар на удар. У Білецького було розсічено брову, під оком наливалася гематома, а в Андрія, як потім з’ясувалося, було зламано ніс.

Той бій він програв за очками. Але запам’ятав на все життя. Потім у нього було багато поєдинків і в спорті, і поза ним, але той бій у п’ятнадцять років…

Потяглися дні приготувань. Власне, основною роботою займалися люди Онопрієнка, Обрані переважно відпочивали, набираючись сил. Коли привозили чергову партію спорядження, його перевіряли, підганяли і до часу складали у спеціальному приміщенні, яке Ігор Кримов за старою армійською звичкою охрестив «рушпарком». Приємною несподіванкою було те, що людям Онопрієнка пощастило розжитися кількома захисними комбінезонами, що їх раніше виготовляли в Ірпені для антитерористичних підрозділів. Зручний і легкий одяг із «милкої» спецтканини, яка перешкоджала спробам схопитися за неї, на щастя, майже не втратив своїх якостей. Дещо послаблені міжмолекулярні зв’язки вже не давали гарантії від кулі чи надто сильно пущеної стріли, але від холодної зброї захищали непогано. Легкість комбінезонів дозволяла одягати їх під одяг, за необхідності вони могли слугувати й своєрідними прихованими бронежилетами.

Єдине, чим Обрані щоденно і серйозно займалися, це фізична підготовка. Кроси, звичайно ж, не бігали, вистачало того, що вони до повної знемоги ганяли у футбол та баскетбол. По кілька годин поспіль стріляли з чудових, спеціально для них сконструйованих та виготовлених багатозарядних арбалетів та на потіху один одному ламали цеглу голими руками.

Два дні намагалися проводити спаринг із рукопашного бою, але потім втратили до цього інтерес: у повний контакт Андрій працювати заборонив, а безконтактний бій – то дитячі розваги.

Власне, класно володіли єдиноборствами лише Андрій, Ян Сосновський та Ігор Кримов: у поляка – класичне бойове самбо, Батлук працював у давньому українському стилі «Спас», а Кримов – у більш сучасному, але такому ж ефективному «Російському стилі» Кадочнікова, котрий, втім, багато чого запозичив у кубанських козаків, а отже, був споріднений зі «Спасом».

Скандинав виявився звичайним вуличним бійцем, громилом, який не визнавав ані правил, ані джентльменських угод. Коли він бився, то забував про все на світі. Андрію був добре відомий цей тип людей і те, наскільки вони бувають небезпечні. В усякому разі, тренуватися з ним було неможливо.

Шмідт узагалі відмовився від цих тренувань. Андрій так і не зрозумів, наскільки той сильний: як боєць. Німець лише обмежився заявою про те, що зможе постояти не лише за себе. Подібне ставлення спочатку дуже обурювало Андрія, який справедливо вважав, що має знати можливості своїх людей, а ті, в свою чергу, повинні чітко виконувати його накази. Та Онопрієнко наполіг, аби все залишалося так, як є.

Усіх вразив Нікола. Одного разу на березі ставка вони заходилися розважатися, демонструючи різні трюки. З подачі Сосновського почали розбивати цеглу та обрізки дощок. Беззаперечним чемпіоном тут виявився швед – решта нічого не змогла протиставити його брутальній, нищівній силі. Він ламав тверду силікатну цеглу з такою легкістю, наче то було пап’є-маше. Коли під загальний регіт він почав розколювати її об голову, Кримов обернувся до Ніколи, який сидів неподалік, і, сміючись, запитав:

– Бачив коли-небудь таке?

Старий похитав головою і спокійно відповів:

– На таке багато розуму не треба.

Гримнув сміх.

– Це вже точно, – витирав сльози Ігор Кримов, – цеглу можна довбати лише надміцною головою.

– Я – чемпіон! – заволав Карлсон, потішно вишкірившись.

Нікола підвівся, підняв із землі три вцілілі цеглини і поклав їх одна на одну.

Сміх вщух. Нікола трохи постояв, повільно втягнув у себе повітря, а потім швидким плавним рухом торкнувся поверхні цеглини. Білий стосик навіть не ворухнувся.

Усі здивовано перезирнулися. Але коли бурят підняв верхню цеглину, виявилося, що середня розкололася навпіл. Кримов тихенько присвиснув.

– Нічого собі… Як ти це зробив? – Карлсон не йняв віри власним очам.

– Це – давнє вміння. Дотиком можна лікувати, а можна і вбити, – відповів Нікола, відкидаючи уламки і знову вмощуючись на траві.

Та відпочити йому вже не дали. Обрані скупчилися навколо бурята, розпитуючи про секрет цього прийому.

– Усе одно вам нічого не вдасться. Ви користуєтеся силою та технікою, а я – внутрішньою енергією. Цьому не навчитися ані за рік, ані за десять.

– У закритих школах Сходу навчаються стилям, які засновано на використанні такої енергетики, – зауважив Ігор.

– Тай-Цзі, – погодився поляк, – знаю.

Нікола похитав головою:

– Шамани передають ці знання від батька до сина. Ми не маємо права виповідати їх стороннім. А ось те, чого ані мій дід, ані батько робити не вміли.

Нікола взяв шведа за руку і акуратно прикрив своєю долонею збиті кісточки його пальців. Коли за хвилину старий прибрав руку, всі побачили, що ранки зникли. Жодних слідів.

Прокотився подих захоплення.

– Оце так…

– Раніше у мене цього не було, це з’явилося раптово і несподівано, я не знаю, звідки воно.