Текст книги "Прокляття обраного"

Автор книги: Павло Бондаренко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 20 страниц)

Розділ четвертий

Червоне. Всюди Червоне. Він плив у завісі кольору розтопленого металу, і його розривало тонким звуком, який дзижчав і дзижчав на одній пекельній ноті. Звук вивертав Андрія, пік, мов соляний пил свіжу рану. Червоне проймало наскрізь. Море. Океан. Всесвіт.

Андрій колись читав про експеримент, у якому людину занурювали в розчин температури тіла, блокуючи всі органи чуття. Мозок, ув’язнений у тісній конурі черепа, без зв’язку із зовнішнім світом поступово втрачав опору, реальність і, рятуючись від руйнування, втікав у сон. Або повільно помирав.

Зараз йому не давали заснути звук та колір. Андрій із жахом дивився, як секунда за секундою спорожнюється мозок. Безладно, мов на моніторі зараженого вірусом комп’ютера, метушилися думки і, граючи одна з одною в довгу лозу, розчинялися в Червоному.

Андрій намагався вхопитися за них, утримати ці жалюгідні уривки, та вони розпадалися у нього в руках, залишаючи нікому не потрібний пил. Залишалося безгучно волати, і німу горлянку заливала нестерпно жагуча червона рідина.

Андрій падав, падав, безвільно падав, опускаючись на дно, якого не було.

І раптом… Раптом падіння уповільнилося. Якимось надзусиллям він зачепився поглядом за ледь помітну, безкінечно далеку цятку серед Червоного. Вона поступово збільшувалася, розвіювала кривавий туман, і Андрій тягнувся до неї, розуміючи, що це – єдиний його порятунок.

Спочатку то було саме лише несміливе тремтіння, не набагато світліше за болісне червоне поле. Поступово воно твердішало, міцнішало, набуваючи обрисів та форми.

Андрій не міг пригадати, як називається та річ, яку він бачив, – свідомість перетворилася на лунку пустку, через яку зрідка полохливими мишенятами проскакували залишки думок і зникали раніше, ніж він встигав їх помітити.

Та Андрій уже був врятований. Бліде видіння відтісняло отруйний фон і ставало опорою змореному нерівною боротьбою мозку. Поступово він намацував розірвані понятійні ланцюги, розкладав по полицях перемішані образи, доки, зрештою, не витяг із величезної безладної купи потрібний.

ДВЕРІ!

Перед ним були звичайнісінькі білі двері, Андрій навіть відчував пахощі деревини та фарби. Але вабило до них не це! За дверима, Андрій був у цьому певен, на нього чекало те, заради чого він жив, борсався, катуючись незадоволеністю та відчуттям власної неповноцінності всі ці роки; саме ТАМ він отримає відповідь, чому він… такий.

Обережно, боячись, що двері потонуть у Червоному, Андрій попнувся до них, і вони, наче тільки на це й чекали, плавно прочинилися.

Він замружився від потоку сліпучого світла, яке вирвалося з того боку, огорнувши його лагідним, заколисуючим протуберанцем. Більше вже не було страху, болю, страждань. Уперше так ясно Андрій відчув спокій, зрозумів, що таке насправді радість і щастя. Там, по той бік сяйва, на нього чекали. І любили. І він знав, що так буде завжди.

Охоплений незнаною досі благодаттю, Андрій зробив крок ТУДИ. Він навіть устиг відчути домашнє тепло білої поверхні, й раптом усе спалахнуло сліпучою магнієвою загравою.

Міріади зірок байдуже дивилися йому у вічі. Міріади зірок… Здавалося, ніч глузливо підморгує, всміхаючись скривленим ротом блідого місяця.

А ще почуття самотності, порожнечі й безмежної втрати. Частка Андрієвої душі залишилася ТАМ, злившись зі світлом, якого він так і не встиг спізнати, і тепер на її місці липко ковзав протяг, цілуючись із землею, на якій лежав Андрій.

– Капітане, здається, він прийшов до тями!

Над Андрієм схилився лікар, поспіхом закочуючи рукав куртки.

– Давайте його сюди.

– Та ви що?! – лікар зі шприцом, мов зі шпагою, зустрів кремезних молодиків у цивільному. – Він щойно вийшов із коми, у нього були такі незвичні симптоми! Його потрібно негайно доставити до шпиталю.

– Наш лікар уже оглянув його, – заперечив той самий холодний голос. – І мені цей тип потрібен більше, ніж вам, бо он там, за два кроки звідси, – кілька трупів.

Андрій слухав цю суперечку, мов йшлося не про нього. Зазвичай Червоне, йдучи, забирало всі сили, але зараз він відчував незвичайну легкість у всьому тілі, наче гарно відпочив. Сяйво немов акумулювалося в ньому, пінилося, вихлюпуючи енергію з кожним скороченням м’язів.

Андрій прагнув якомога довше втримати її, смакуючи, як смакують знавці гарний коньяк, щоб назавжди запам’ятати цей дивовижний смак.

Його брутально підхопили, поставили на ноги і трусонули. Діловито сопучи, хлопці в цивільному заходилися викручувати йому руки, намагаючись надіти наручники. Скоріше інстинктивно, ніж підкорюючись розуму, Андрій зробив короткий рух – і вони, задзеленчавши металевими браслетами, зникли в кущах.

Наскочили ще двоє. Один із них швидко замахнувся короткою палицею, але так і завмер, ошелешений небаченим видовищем. По всьому небу, яке вже померхло перед світанком, раптом розквітли рясні грона метеорів.

Здригнулася, потяглася назустріч жовтаво-помаранчевим вогням, які спалахнули на небесному склепінні, земля. Люди, зачаровані дивовижною красою, не могли відірвати поглядів від вогняного дощу, який згасав на півдорозі до землі.

Андрій навіть не дихав. Цей салют був для нього останнім привітом ЗВІДТИ. Але… але чому він вирішив, що жарини, які танули у нього над головою, із того ж таки світу, що й сяйво, котре повільно тануло в його тілі?

Тим часом поліцейські прийшли до тями і знову накинулися на Андрія, намагаючись скувати дивну енергію, яка таїлася в його клітинах. Та якби навіть її і не було, не так уже й легко впоратися з людиною, яка щойно жорстоко билася з десятками розлючених ворогів.

– Не чіпайте його, відійдіть!

Похмурі поліцейські неохоче виконали наказ.

– Підійди до мене.

Андрій побачив невисокого літнього чоловіка зі старомодним записничком у руках. Його стомлене обличчя в полисках поліцейських «маячків» нагадувало маску.

– Тебе вмовляти доводиться…

– Де… Резо та Наталка?

Голос лунав незвично скрипуче.

– Узагалі-то запитую тут я…

Не дочекавшись відповіді Андрія, капітан сам підійшов до нього.

– Послухайте… Вони – мої друзі, я маю право знати, що з ними.

– А я маю право знати, що тут відбувається.

– Я не буду з вами розмовляти, доки…

– Чоловіче, – м’яко перебив його капітан, – ось тут, поруч – шість трупів. І ще троє людей – в реанімації. А заради розмови з тобою, завваж – розмови, не допиту, – я послав під три чорти лікаря й полаявся із представниками місцевої поліції.

Біля каплиці все було освітлено пересувними ліхтарями. Метушилися схожі на мерців із пекла санітари, укладаючи в ряд мішки з тілами загиблих. Андрій пошукав очима вдвічі більший за інші й, не знайшовши, полегшено зітхнув.

Капітан перехопив його погляд і посміхнувся:

– Із ними все нормально. Жінка з дитиною в лікарні, так, про всяк випадок, ну а твій друг – у машині. То що, їдьмо?

– Пане капітане!

До них підійшов ще один чоловік у цивільному.

– Усе ж я наполягаю на тому, аби цих людей передали міському управлінню. Це справа нашої компетенції, бо злочин скоєно на моїй території.

– Злочин скоєно на території України, Ковалевський. Я вам, здається, добре пояснив, що відтепер цією справою буде займатися наша служба.

– Злочин не тягне на категорію небезпечних для держави, тут же все ясно, як Божий день.

– Хіба?

– Так. Це ж бойовики, – Ковалевський зробив вигляд, що не помітив іронії у голосі капітана, – це здоровенні треновані бойовики, які зробили шість «жмуриків». Звичайнісінька «розборка» сект, що ворогують, таке трапляється мало не щодня. Все одно ця справа перейде до нас.

– Ну от коли перейде… їдьмо, хлопці.

Андрія увіпхали на заднє сидіння «Вольво», з обох боків сіли здоровезні бугаї, затиснувши його так, що важко було дихати. Розбиваючи світанкову прохолоду, авто рвонуло до центру міста і вже за п’ятнадцять хвилин гонитви безлюдними вулицями під’їхало до будівлі поліцейського управління. За цей час ніхто не промовив жодного слова.

Замість того, щоб піднятися на один із дванадцяти поверхів, Андрія повели у підвал. Довгий коридор. Поворот. Пост. Ще один поворот – і вони зупинилися перед задекорованими під дерево товстими металевими дверима.

Капітан нахилився до невеличкої панелі, щось неголосно промовив, потім приклав до спеціального заглиблення великий палець правиці. Ледь чутно прогудів електричний замок, двері відійшли вбік, й Андрій побачив просторий, встелений дорогим килимом пенал, по обидві стіни якого тяглися оббиті дерматином двері.

Капітан відчинив крайні й жестом запросив Андрія досередини. Той переступив поріг, зупинився і з цікавістю роздивився.

Вікон тут, звісна річ, не було. Біля однієї стіни стояла велика книжкова шафа, а другу прикрашали кілька пейзажів, написаних аквареллю. У кутку стояв стіл, на якому по-хазяйськи вмостився комп’ютер. Інтер’єр доповнювали м’які стільці вздовж стіни.

Капітан підсунув одного з них до столу.

– Сідай, чоловіче, розмова в нас буде довгою.

Поки Андрій розповідав про те, що сталося на цвинтарі, капітан мовчав, не перебиваючи його жодним словом. За непроникним виразом обличчя було важко прочитати хоча б якісь емоції, та десь у глибині його очей Андрій усе ж помітив хвилювання. Цікаво, чому він так переживає?

Збоку біля дверей влаштувався здоровенний громило, котрий привів Андрія сюди й увійшов слідом так тихо, що Батлук не одразу його й помітив.

Поліцейський сьорбав каву із пластикової філіжанки, і було зовсім не схоже на те, що він тут лише заради того, аби охороняти капітана. Андрій був певен, що пам’ять цього здорованя не гірше за диктофон фіксує кожне слово й кожен порух затриманого.

«Гарний коп, це тобі не банальний викидайло з поліцейської дільниці, – подумав Андрій. – Це – профі, добрячий профі».

Нарешті він договорив. Капітан відкинувся на стільці, черкнув сірником, прикурив чергову сигарету і кивнув:

– Майже те саме, що я почув і від твого друга. І я схильний вам вірити, бо ви не мали часу узгодити між собою дрібниці. Але я маю до тебе два запитання, особисто до тебе. Вони, мабуть, і не стосуються того, що трапилося, в усякому разі безпосередньо. Перше і головне: чому про тебе немає ніякої інформації в банку даних? Ну, крім народився-одружився, звичайно.

Андрій зітнув плечима:

– Звідки мені знати, це ж ваш банк.

– Чоловіче, – промовив капітан, – йдеться про Центральний банк, київський. Таких ось відомостей він не видає – або все, або взагалі нічого. А в твоєму випадку надходить така куца інформація, наче її навмисне обчикрижили. Тому давай, колися, що ти за один насправді?

Андрій знову зітнув плечима:

– Мені немає чого вам сказати.

Капітан раптом щосили гримнув кулаком по столу.

– Ти мені тут казочки розповідатимеш? Крутим почуваєшся?! Чув, як на цвинтарі лейтенант тебе домагався? А знаєш, що буде, коли він тебе кине до камери? Сатаністи – народ поважний.

Він помовчав, барабанячи пальцями по столу, потім рвучко зняв телефонну слухавку.

– Сашко, привіт. Вибач, що розбудив. Так, я… Та як завжди, а в тебе? Слухай, мені тут невеличка допомога потрібна… Інформація… Ні, якомога швидше, коли б міг, то зачекав би… Ага… Батлук Андрій Іванович, код – ЛУ 958-8143… Та які таємниці, взяли тут одного «безбатченка»: «Того не скажу, цього не знаю…» Умгу, скажи, нехай факсом перешлють. Ну, бувай здоровий, конкуренте.

Капітан дав відбій і задоволено посміхнувся:

– Ну ось, а ти казав. За пару хвилин дізнаємося, хто ти насправді.

Годинник на столі показував п’яту ранку. Андрій не міг сказати, коли саме це трапилося, але він більше не відчував у собі тієї сяючої енергії – вона поступово розтанула, як сніг. Проте втоми все одно не було, навіть спати не хотілося.

– До речі, твій друг казав, що в тебе з обох стволів врізали, він вважає тебе того… покійничком. А ти живий, поглянь на себе – мов огірочок. Тільки не кажи, що не влучили, у твоїй куртці зо два десятки дірок нарахували, вона зараз у лабораторії. А лікар, так той ледь із глузду не з’їхав. Як ти гадаєш, чого це він так за тебе вчепився? Кинувся бідолашний надавати допомогу горе-бойовикові, хоче зробити ін’єкцію – голка гнеться, ламається – навіть на міліметр не входить.

Андрій лише похитав головою.

Чому він повинен щось розповідати? Навіщо? Згадалися недовірливі погляди лікарів у шпиталі, багатозначні усмішечки.

А втім… А втім, він давно вже вилікувався від прагнення справити на оточуючих гарне враження про себе. І хіба йому не наплювати на те, що про нього подумають?

І як пояснити те, чого не розумів і він сам? Знову ці погляди професорів та докторів від науки, цього разу вже розгублені, коли, вивчивши Андрія ледь не по молекулах, вони так і не спромоглися визначити, чим же є насправді Червоне. І чому, коли воно в Андрієві, його огортає невидима оболонка, крізь яку не здатні проникнути ні скальпель, ні промінь лазера.

Сивий академік розводив руками:

– Ну що тут сказати… Відносно тих синіх мух… Тут ми майже зі стовідсотковою впевненістю можемо стверджувати, що ти якимось чином здатен бачити ультрафіолетове випромінювання, а от щодо решти…

…Запитання капітана так і залишилося без відповіді.

Засичав факс, витискаючи із пластикового черева довгу паперову стрічку.

– Ага!

Поліцейський підхопив її і заходився нетерпляче проглядати.

Розділ п'ятий

– Що за чорт?!

Він знову подивився на папірець, потім на Андрія і гмикнув:

– І тут те саме.

Капітан кинув папери на стіл і постукав по них пальцем:

– Знаєш, звідки це? Із Служби безпеки. Це взагалі фантастика…

Він замислено пожував губами, навіщось висунув і знову засунув шухляду столу, потім підвівся і закрокував по кабінету.

Минула хвилина, друга. Нарешті капітан, здається, прийняв якесь рішення, всівся на місце і пильно подивився Андрієві у вічі.

– Усе одно я тебе не відпущу. Ти мені потрібен, і ти залишишся в мене.

– Навіщо?

– Щоб свідчити проти них.

– Ви що, серйозно? – недовірливо перепитав Андрій.

Власне, він і очікував на щось подібне, та все ж…

– Абсолютно, – кивнув поліцейський.

– Ви вважаєте мене самогубцем?

– Відверто?

Капітан витягнув із пачки останню сигарету, закурив і, мружачись, подивився крізь дим на Андрія.

– А як би ти назвав людину, яка влаштувала те, що зробив сьогодні ти?

– Я б назвав її божевільною. Та це – моя справа, а у ваші, вибачте, пхатися не маю ані крихти бажання. Я втомився, розумієте, втомився. І від того, що діється навколо мене, і від вас, і від самого себе…

– Ти не маєш іншого виходу.

– Послухайте, – впритул поглянув на нього Андрій, – ви справді вважаєте, що мені дозволять свідчити в суді? Я туди не піду і, тим більше, ані Резо, ані Наталці не дозволю.

– Вас охоронятимуть.

– Та яка там у біса охорона, – махнув Андрій рукою.

– Якщо відмовишся, тебе звинуватять в умисному вбивстві, розпаленні міжконфесійної ворожнечі або ще бозна в чому, – формулювання знайдуться.

– Капітане…

– Не я, Боже збав, – підняв долоні поліцейський, – але Національному бюро розслідувань ви цікаві лише доти, доки вас можна використовувати як свідків. Відмовитеся – і вас забере міська поліція. Не мені вам розповідати, що до наступного ранку ви не дотягнете.

«Як же мене все це дістало…»

Андрій відчув, як десь у нього всередині зростає глухе роздратування.

«Чому тільки-но людина поткнеться на вулицю, ближні намагаються її зґвалтувати? І плювати вони хотіли й на цю людину, й на решту інших. Життєрадісно жують, хропуть, впрівають за картярськими столами, і все те лише заради одного: хапнути якомога більше у сусіда, природи, Бога чи Диявола – все одно… Ось і цей поліцейський. Літня втомлена людина. Розумна, доброзичлива, напевно, дуже любить онуків. Але ж ось перед ним теж сидить людина. ЛЮДИНА! І грається він із нею, мов із пішаком. Посада. Магічне слово „посада“ перетворює його на частку бездушної машини, яка називається „держава“.»

Уже вкотре Андрій пожалкував, що встряв у цю історію.

Ні, з нього досить. До нори… до нори…

А як же Наталка? А Резо? «Господи, як я втомився… як я втомився…»

Андрій скривився, подивився на капітана, який терпляче чекав на відповідь, і проскрипів:

– Послухайте, я можу зателефонувати?

Той якось невловимо змінився в обличчі, відвів погляд і неохоче погодився:

– Звичайно, то твоє право.

За годину приїхав Борис і витяг його з Управління.

Ігнатьєв був старший за Андрія на десять років. І ті три, що минули з того часу, як вони бачилися востаннє, молодості йому не додали. У волоссі побільшало сивини, на обличчі – нових зморшок. Навіть густа ранкова щетина не могла приховати грубого рубця на вилиці, якого раніше не було. Змінилася лише машина – тепер це був шестициліндровий «Крайслер» за вісімдесят тисяч доларів.

– Із усього видно, справи у тебе йдуть непогано.

– Умгу…

Борис потер підборіддя і вилаявся.

– Ти, як завжди, вчасно. Навіть поголитися не дав.

– Справа була того варта.

– Я думаю… Просто так ти б не зателефонував. Як щодо кави?

Борис зупинився на розі Шевченка і Львівської. Ще було рано, майже всі бари зачинено, але це кафе працювало з п’ятої ранку, обслуговуючи робітників навколишніх заводів.

Андрій з Борисом замовили подвійну каву та бутерброди із сиром. Лише зараз Батлук відчув, що він страшенно голодний. Останнього разу він їв учора вдень, але ж як то було давно… Мов у іншому житті. До того ж сир виявився зовсім непоганим, чого не можна було сказати про каву.

– Як же тобі пощастило вскочити в таку халепу?

– Пощастило…

Андрій сьорбнув гарячої кави і знову замовк. Ігнатьєв теж мовчав, чекаючи на продовження. Не дочекавшись, промовив:

– Поліцейські не хотіли вірити в те, що хтось настільки дурний, щоб добровільно зчепитися із сатаністами. Гадали, що то – звичайні «розборки» між їхніми кланами.

– Ага, і вчепилися в мене, мов блохи в того поганого кота. Їм чомусь спало на думку, що я з радісною посмішкою кретина бадьоро потупочу до суду.

– Капітан Бєланов – гарний поліцейський, таких, як він, зараз майже не залишилося, – заперечив Ігнатьєв. – Його так само, як і багатьох інших, лютить те, що з цією мерзотою нічого не можна вдіяти. А за тебе вони вхопилися більше з відчаю, адже Бєланов розуміє, що всі ці розслідування, суди – мертвому припарка. Пухлина вже пустила метастази в усі клітини суспільства, тут треба б різати по живому, жорстоко, не вагаючись.

Андрій пильно подивився йому в очі.

– А ти змінився, став цинічнішим. Кілька тисяч років філософи вважали, що насильством зло не переможеш, а ти…

– Так то ж філософи…

Борис черкнув запальничкою, мружачись, подивився на Андрія.

– А я тобі не заздрю.

– Ще б пак.

– За останні три роки, що ти поза справами, Орден став величезною силою, не лише релігійною, але й фінансовою, політичною, їхні люди всюди: в парламентах і на базарах, у поліції і в готелях. Навіть в Конторі хтось є. Достеменно не знаємо, хто, але є напевне, правда, не дуже високо. Ти навіть уявити не можеш усю ту міць. Більша частина наших сил останнім часом задіяна саме проти них. А джерела тієї могутності – гроші та страх. Чого не в змозі досягти Його Величність Золото, робить Його Високість Страх. Страх за кар’єру, за родину, за власне життя… І вони не можуть дозволити, аби хтось бодай один раз безкарно став на їхньому шляху, адже тоді людське стадо втрачає рефлекс. Страх повинен постійно підживлюватися. Це не вони вигадали. Калігула, Грозний, Сталін… Розумієш, до чого я веду?

Андрій зітхнув:

– Що ж тут незрозумілого. Я втрутився, а тепер повинен отримати відповідь, отже, на мене почнеться полювання.

– Уже почалося, – раптово кинув Ігнатьєв, відслідковуючи реакцію співрозмовника, – від самого Управління нас «ведуть». То не люди Бєланова і не поліція.

Андрій інстинктивно кинув погляд на порожню залу.

– Та ні, – посміхнувся Борис, – вони у скверику навпроти. Працюють доволі грамотно. А ти не помітив, втрачаєш форму.

– Не до того було, – відмахнувся Андрій, – і потім, це ти – еліта, екстрапрофі, а я – так, диверсант із ножем за халявою.

– Ну, не прибідняйся, – засміявся Ігнатьєв, – знаємо тебе. Чи це не ти якось мені життя рятував?

Борис помовчав і тихо промовив:

– Але становище дійсно серйозне. І вихід у тебе, як мені здається, лише один.

– Який?

Ігнатьєв побарабанив пальцями по столу, повільно відсунув філіжанку із залишками кави і впритул подивився на Андрія.

– Повернутися до Контори.

Батлук кивнув:

– Я знав, що ти це запропонуєш.

– Отже…

– Ні.

– Ні?

– Три роки тому я прийняв рішення і вже не змінюватиму його. Я… на трибуні. Я хочу спокою. Спокою…

– Та зрозумій ти, спокою вже не буде. Вони прагнутимуть дістати тебе за всяку ціну. Зашморг уже почав затягуватися, – Ігнатьєв вказав головою вбік вікна.

– Борю, я зателефонував тобі як другу. А виявилося, що в цього друга хватка, мов у бульдога. За горлянку.

Ігнатьєв знітився.

– Ну, Андрійку, тобі ж відомі закони нашої роботи – все задля Контори. Я не можу інакше.

– Ти, мабуть, перш ніж їхати витягати мене з лайна, порадився із керівництвом?

Борис відвів погляд.

– Угадав…

Андрій гірко усміхнувся. На душі було гидко, мов у запльованому шинку.

– Вибач, що не зможу виправдати твоїх сподівань. Догану не отримаєш?

Ігнатьєв скипів.

– Якого дідька!? Що ти собі думаєш?! Ти три роки був одним із нас, хіба не знаєш, як ми живемо? Ми ж собі не належимо, забув? Як із лайна витягати, так ти до мене, а тепер на совість тиснеш? Ну ти й гад, Батлуче. Зателефонував би краще до Червоного Хреста, там би тобі поспівчували.

Він затнувся, похитав головою і вже спокійніше додав:

– Контора для мене – то все. Це – моє життя, моя родина. І ні заради тебе, ні заради когось іншого я не збираюся нехтувати її інтересами або ризикувати своєю репутацією, ти вже вибач за відвертість.

Андрій кивнув.

– Ти правий. Пробач, Борю. Без образ?

– Звичайно.

Запала ніякова мовчанка. Кожен відчував невидимий мур, який виріс між ними, і знав, що подолати його вже не вийде.

– Що робитимеш? – нарешті запитав Борис.

Батлук здвигнув плечима:

– Не знаю, подивимося. Можливо, поїду, мене тут ніщо не тримає.

– Ну що ж… бажаю успіху, він тобі знадобиться.

Ігнатьєв трохи повагався, хотів ще щось сказати, та все ж промовчав. Зітхнувши, він підвівся з-за столу, витягнув із гаманця банкноту і поклав під філіжанку.

– Мені вже час. Не передумав?

– Ні.

– Гаразд. Стане зовсім непереливки, дай знати. Ну і… я тему не закриваю, в усякому разі для начальства. Згода?

– Добре.

– Ну, бувай здоровий.

– Зачекай, – схаменувся Андрій, – а як же мої «змовники»?

– А, – махнув рукою Ігнатьєв, – грузина твого випустили слідом за тобою, ну а жінку зовсім не чіпали. Який сенс знімати звинувачення з одного і продовжувати топити іншого? Можуть виникнути небажані запитання. До речі, «хвоста» зумієш позбутися? А то допоможу.

Андрій усміхнувся про себе: принаймні в Ігнатьєва вистачило порядності, аби запропонувати допомогу після того, як Андрій фактично послав його під три чорти і зухвало вирішив видибати самотужки.

– Без проблем, – запевнив Андрій приятеля. – А що там із Сергієм?

– А, цей… Сьогодні вранці він наклав на себе руки. У камері.

Побачивши, як змінилося обличчя Андрія, Ігнатьєв із поспіхом додав:

– Ні, справді самогубство. Розігнався – і об край нар головою. Ось такі справи… Ну гаразд, я поїхав, щасти тобі.

Андрій мляво потиснув йому руку і навіть не кивнув на прощання.