Текст книги "Прокляття обраного"

Автор книги: Павло Бондаренко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 20 страниц)

Розділ двадцять дев’ятий

Кроків за двісті вершники зупинилися. Один відділився від решти й обережно під’їхав ближче.

– Мир вам, добрі люди! – вигукнув він, показуючи, що не має у руках зброї.

На перший погляд він був спокійний і абсолютно впевнений у собі, проте досвідчене око легко помітило, що незнайомець готовий за найменшої небезпеки пірнути за коня.

– Мир і вам, – виступив наперед священик.

За секунду Андрій уже стояв поруч, аби у випадку загрози встигнути прикрити його собою. Батлука все ще каламутило, ноги ледь відчували землю, та він уперто відстороняв товаришів, котрі прагнули його замінити.

Побачивши священика, вершник пожвавився і, як здалося, трохи розслабився.

– Бачу, ви не Темні й не демони. Ані ті, ані інші не здатні носити на собі розп’яття або мандрувати у компанії зі святим отцем. Але чому ви тут?

Отець Сергій роздумував лише мить.

– Ми шукаємо орду Алі-Хана.

На засмаглому, вкритому степовим пилом обличчі зблиснула усмішка.

– А навіщо вам Алі-Хан? Він кочовик, небезпечний кочовик. Може, замість нього я зможу вам допомогти?

– Нам потрібен Алі-Хан, – повторив священик. – Це все, що я можу сказати. На жаль.

Вершник наблизився майже впритул.

– Можливо, мені й відомо, де його шукати…

– Ну так відправ когось за ним.

– Алі-Хан – надто недовірлива людина і погано приймає незнайомців.

– Ми це знаємо. Але нас він прийме, якщо ти передаси йому кілька слів.

Кочовик порухом голови поманив за собою священика і від’їхав трохи вбік.

– А ти стій там, де стоїш, – попередив він Андрія.

– Спокійно, – прошепотів йому отець Сергій, – це напевне один із патрулів Алі-Хана. Про існування якихось інших кочовиків я не чув.

– Отож-бо, не чули, – пробурмотів Андрій, однак сперечатися не став.

Отець Сергій підійшов до вершника, той зістрибнув з коня, й вони неголосно обмінялися кількома словами. На подив Андрія, степовик щось жваво казав, потім махнув рукою, підкликаючи решту.

– Усе гаразд! – крикнув отець Сергій. – Ми таки зустрілися з ними!

Вершник повернувся до своїх, щось коротко наказав, й один із кіннотників, відділившись від ватаги, щодуху помчав геть. Ледве гонець від’їхав, степовики з привітними вигуками та посмішками на засмаглих обличчях рушили до мандрівників.

Раптом їхній отаман різким рухом осадив коня, а в його руці хижо зблиснула крива шабля.

– Ви що?.. Що це таке?!

Він показав на чорні грудки серед трави, які щойно помітив, і з того, як трусилася його рука, було видно, наскільки кочовик зляканий.

– Це ж Пожирачі!!!

Над вершниками здійнявся ворожий, сповнений люті гомін, який не обіцяв нічого гарного.

Отець Сергій підняв руки, заспокоюючи їх, щось вигукнув, перекрикуючи галас. Поступово йому вдалося змусити кочовиків слухати. Проте пояснення священика аж ніяк не заспокоїли ватагу. Степовики не могли повірити, що Андрій зміг упоратися із Пожирачами, тим більше одразу з чотирма.

– Це неможливо! – наперед вискочив якийсь молодик із незграбним, але страшним на вигляд арбалетом. – Ніхто із людей не здатен перемогти їх!

– Заспокойся! – наказав отаман, замислено дивлячись на Пожирачів.

– Та це ж може бути засідка! Якби ми вчасно не помітили їх, а вони розгорнулися, що було б?!

Руків’я шаблі тріснуло порушника дисципліни по маківці. Той звалився з коня, двоє кочовиків управно підхопили його і мовчки відтягли у натовп.

– Перепрошую, – буркнув отаман, – лізе не у свої справи… Та все одно, погодьтеся, це виглядає дивним, нікому з людей ще не доводилося святкувати перемогу над цими монстрами. Коли б не пароль…

Отець Сергій кивнув:

– Я вас розумію. Та ми можемо довести, що кажемо правду. Дехто з нас дійсно може це зробити, – він озирнувся на Батлука.

Той наїжачився, раптом зрозумівши, ЩО за мить скаже йому священик. І він таки сказав:

– Андрію, покажи…

Батлук благально подивився на священика, однак побачив у його очах навіть не прохання – наказ. Отець Сергій усе розумів, та гарні відносини з потенційними союзниками були для нього важливіші за душевну рівновагу й фізичний стан супутника.

Андрій зітхнув і приречено виступив на півкроку вперед. Подивився на кочовика, розслабляючись, аби дозволити новому вмінню захопити його, вийти назовні, трохи подався уперед, і… нічого. Порожньо. Те, дивне друге «Я», що лякало і його самого, і товаришів, не з’явилося. Він навіть не зміг намацати його. Більше того, там, де воно завжди було, тепер проступило щось дивне й відразливе, схоже на теплу вогку вату. Андрій поспішно відсмикнув свідомість.

Священик спохмурнів. Він зрозумів те, чого ще не втямив і сам Батлук. Поєдинок із Пожирачами забрав у Андрія всю псі-енергію, і хтозна, коли вона накопичиться знову. Якщо після ТАКОГО він взагалі коли-небудь ще буде здатен до телепатії.

За кілька секунд захвилювався і кочовик. Андрій побачив, як до його очей заповзає спочатку здивування, потім розчарування, а потім… Що буде потім? Чи не зміняться вони люттю та безтямною агресією?

– Андрію, я все розумію, не треба, обійдемося, – наче здалеку почувся голос отця Сергія.

Священик іще щось говорив, але Андрій його вже не чув. Він узагалі нічого не чув. У голові в нього раптом наче вибухнуло, сліпуче й боляче. Немов продавивши невидиму стіну, яка здавалася нездоланною, а насправді виявилася трохи підгнилою, Андрій вивалився туди, де й ховалося зараз те дивне, нелюдське, друге його «Я».

Андрій застогнав. У очі бризнуло фіалковим, десь там, по той бік реальності, глухо закрутилося щось безформне й хиже, поповз землею шепіт…

Кочовик раптом здригнувся, випростався у сідлі, немов хтось загнав йому в хребет кілок, а потім дерев’яними, полишеними будь-якої людської пластики рухами почав роздягатися, скидаючи обладунки, зброю, коротку, кольору висохлого степу, куртку…

Та Андрій нічого того не бачив. Він перебував у полоні фіалкового, із якого щось пнулося до нього, вливаючись усередину гидким, отруйним шепотом:

«Ти мій… ти міййй… мійміймійййй…»

Шепіт той густішав, міцнішав, переходив у сичання… Сичання велетенського чорного гада, що ховався у фіалковій шузі. Гада, який от-от мав кинутися, увігнатися до рота, а відтак – до нутрощів, звитися там, вмощуючись у теплому, солодкому господареві.

А ще той шепіт давав силу. Незнану досі, брудну, гидку та неймовірну за потугою силу. Наче сам Люципер прийшов на допомогу…

Андрій отямився, сидячи на землі. З одного боку його трусив священик, з другого притримував Ігор Кримов. Отець Сергій щось говорив, зір сприймав порухи його вуст, але випатрана надлюдським навантаженням свідомість не сприймала звуки.

– Що… я…

Андрій нарешті почув свій хрипкий, скрипучий, мов у старезного дідугана, голос, але зрозуміти, про що говорить, він був не в змозі.

– Помовч, помовч, Андрійку, – отець Сергій дбайливо приклав до його обличчя мокру ганчірку, – відпочинь.

Обережно, але наполегливо Ігор змусив його лягти. Андрій заперечно струснув головою, розбризкуючи по траві кров. Здивовано підніс долоню до обличчя.

– То не Ігор тебе, – промовив священик, – кров сама пішла з носа.

Лише зараз Андрій відчув, як у нього пече ліва щока.

– Пробач, – ніяково всміхнувся Кримов, – виводив тебе з коми…

– Пити…

Йому піднесли відразу кілька баклаг. Батлук ковтнув і закашлявся від вогняної рідини, що ринула всередину. Кочовик хутко відсмикнув руку, але Андрій зловив її на льоту:

– Ще…

Після десятка добрячих ковтків відчуття бруду всередині майже пройшло. Андрій навіть почав відчувати серце. Він обережно сів, спершись на Ігореві руки.

– Оце мене прихопило…

– Пробач, Андрію, не треба було…

– Усе нормально, отче, за кілька хвилин буду як огірочок. Дайте лишень трохи посидіти, а то скупчилися, мов біля небіжчика.

Юрба потроху розсунулася. Отаман обережно підійшов до Пожирачів, що й досі спали.

– Ніколи не бачив їх такими.

– А що, доводилося зустрічатися? – поцікавився Ганс.

– Траплялося. Від них є лише один захист – вогонь. Він їх не вбиває, проте змушує йти з нашого світу. Коли ці тварюки з’являються поблизу табору, доводиться огороджуватися вогнищами і чекати, доки вони не підуть, іноді й по кілька діб. Ну гаразд, треба відправити їх звідси.

Вояки вже запалювали смолоскипи. Обрані з цікавістю спостерігали, як степовики розправлялися з монстрами. Нарешті останній Пожирач, спалахнувши блідим курним світлом, зник, не залишивши сліду.

– Це ж можна так їх відганяти стрілами з вогнем, – сказав Ігор.

– Пробували, не виходить, – заперечив отаман. – Якщо ви помітили, аби вогонь подіяв на Пожирачів, він має контактувати з ними не менш як п’ять секунд, тож стріли…

– Зрозуміло.

Удалині показалася ще одна купка вершників. Кочовик придивився і голосно повідомив:

– Алі-Хан!

Його люди одразу ж прибрали зброю, яку про всяк випадок тримали напоготові. Загін Алі-Хана був уже поруч. Попереду в супроводі озброєних до зубів охоронців скакав міцний, з короткою чорною бородою чоловік віком років із сорок в бойових обладунках, що виблискували нікелем.

Підскакавши, він вправно вистрибнув із сідла, кинув повід охоронцю й попрямував до Андрія, безпомилково визначивши у ньому старшого. Батлук підвівся: негоже зустрічати таку людину розпластавшись по землі, наче коров’ячий корж.

– Радий вас бачити. Давно вже чекаємо, давно.

Незважаючи на те, що всі тепер говорили однією мовою, Андрієві чомусь здалося, що в голосі Алі-Хана присутня та особлива м’якість, яка властива говірці мешканців півдня України.

Алі-Хан привітався з усіма мандрівниками, тиснучи відразу обидві руки, попрохав і прийняв благословення від отця Сергія, що дуже подивувало Батлука, котрий чомусь автоматично зарахував Алі-Хана до мусульман.

– Гонитви не було?

– Начебто ні, якщо не рахувати Пожирачів, яких, можливо, й спрямували спеціально за нами.

Алі-Хан вислухав історію сутички з монстрами й невизначено гмикнув:

– Хтозна… Ми зустрічаємося з ними доволі часто – схоже, що вони самі приходять із того світу. Та якщо навіть їх і випустили саме проти вас, це ще не означає, що демонам відомий ваш маршрут. Пожирачів просто налаштовують на певний запах, мов собак, і випускають на вільне полювання по квадратах. Вони, хоча й повільні, проте не втомлюються й ніколи не втрачають сліду. Та гаразд, не годиться годувати гостей балачками. На триста миль довкола ніхто не скаже, що я негостинний.

Він дав знак охоронцям:

– Коней!

Андрій ще не оклигав після нещодавніх потрясінь, у голові паморочилося, час від часу миготіли бліді «мухи». Проте він мужньо тримався у сідлі, категорично відмовившись від допомоги. Скоро почет Алі-Хана під веселі, жартівливі вигуки в’їхав до табору.

Там уже панувала метушня, викликана новиною про появу гостей. Пробігали жінки з корзинами, повними овочів, якимись пакунками, глечиками. У центрі табору, біля величезного намету, який, звісно, належав Алі-Хану, кілька чоловіків закінчували розчиняти баранячі туші, а поруч, на величезних мангалах, уже стікав духмяним соком шашлик.

– Немов у справжнє середньовіччя потрапили, – усміхнувся Ганс.

– Можна було б і без свята обійтися, – спохмурнів Андрій. – Менше народу про нас знало б.

– Е, у нас нічого не приховаєш, – почувся з-за його плеча голос Алі-Хана, – це ж наче велика родина. Та ти не переймайся, нікому не відомо, куди ви підете звідси. Навіть мені, – хитро примружився він.

Обраних провели до великого намету, якого зсередини було викладено хутром та подушками. Одразу ж з’явилися жінки із пляшками на тацях.

– «Оболонь»? – отут вже Андрій здивувався безмежно. – Звідки така розкіш? Навіть у Києві про нього давно вже забули.

Він узяв пляшку пива, відомого всій Європі, помилувався золотавим кольором напою й зітхнув:

– Господи, сто років не пив! Навіть не віриться, що на світі ще може бути таке диво.

– Пригощайтеся, – усміхнувся Алі-Хан. – Для таких гостей ми навіть місяць із неба дістанемо.

Гуго не змусив себе умовляти, зірвав кришку й кількома ковтками спорожнив пляшку.

– Хух, оце так…

Алі-Хан також не втримався від спокуси, відкрив і собі пляшку.

– До речі, пиво інших заводів ці пертурбації перетворили на смердючу гидоту, а «Оболонь» живе й не здається. Може, справа у воді…

Допивши пиво, Алі-Хан пішов, а Обрані почали опановувати нове житло. Гуго, не знімаючи обладунків, гепнувся на пуховики.

– Ох, гарно…

Він вилив із третьої вже за рахунком пляшки останні краплі пива й повторив:

– Гарно…

– Так, зараз би подрімати хвилинок із шістсот, – погодився Кримов, – і навіть вечері ніякої не треба.

Та до намету вже обережно зазирала жінка з рушником та глечиком у руках. Після того як подорожні вмилися і переодяглися у легкі та зручні шати, їх запросили до шатра Алі-Хана.

Тут, окрім нього, були ще кілька чоловіків, – як Андрій зрозумів, старійшини цього дивного племені неокочовиків.

Посередині розкішно вбраного в килими та парчу намету стояв уже накритий невисокий стіл, довкола якого височіла ціла гора вишитих подушок. Господар усадовив гостей на почесні місця, і перед кожним із них миттєво з’явився срібний посуд.

– У нас буває так мало свят, що люди радіють найменшому приводу повеселитися, – Алі-Хан кивнув убік виходу.

На вулиці, просто біля намету, група молоді танцювала під акордеон.

– Воно й зрозуміло, – погодився Шмідт. – Зараз не до музики.

– Ох, музика, – зітхнув Алі-Хан, – чого мені зараз не вистачає, так це класного компакту із записами. Я ж раніше музикантом був.

– Ти? – недовірливо гмикнув Ігор.

– А що, хіба не схожий? Не все ж життя я різав людей, – сумно посміхнувся Алі-Хан. – Колись був солістом рейв-групи «Тимур», не чули?

Кримов зітнув плечима, а Сосновський кивнув:

– Щось таке пригадую, була така. У Кракові виступала з гастролями, коли цей напрямок вже у занепаді був.

– Точно, – посміхнувся Алі-Хан, – були ми там. Нас важко забути, татари з відповідним іміджем. Тільки тоді мене звали Алімжан, і був я молодий і красивий.

Він зітхнув і махнув рукою:

– Ет, та що там…

Наливши гостям вина, кочівник підніс келих і промовив:

– Давайте вип’ємо. За успіх нашої безнадійної справи.

– За успіх, – відгукнувся Андрій, – от тільки чому ж безнадійної? Як відомо, надія помирає останньою.

– Правильно.

Алі-Хан поставив на стіл спорожнілий келих і повернувся до отця Сергія.

– А я вам заздрю, батюшко, по-гарному заздрю. Ви маєте мету, а ми пливемо за течією, мов…

– Ну, навіщо ж так категорично, – заперечив священик. – Усе залежить від кожного із нас окремо. Зневірилася людина, опустилася, відмовилася від боротьби – і все, кінець. Таке і за старих часів було.

– То як же боротися? Навіть ваша «битва» невідомо чим закінчиться – один шанс на тисячу. А що можемо ми?

– Наші шанси навіть менші, – погодився Андрій. – Та отець Сергій говорить про іншу боротьбу, із самим собою. Це найважча боротьба.

– Правильно, – підтвердив священик. – Не забувай, що життя – лише миттєвість перед майбутнім. Ми – гості на цій землі, а от навіщо ми тут – на це запитання у кожного своя відповідь. І живуть люди кожен у міру свого розуміння сенсу життя. А заздрити на твоєму місці я б не став, нема чому заздрити.

– Та я ж по-доброму.

– Нехай навіть і так. Кожна людина має свою долю у цьому житті й боротьбі. І твоя – не найпростіша, повір. Якби ти знав, як ми на тебе сподівалися, коли йшли сюди.

– Ми чекаємо на вас уже три дні, з того часу, як дізналися, що почався штурм Києва.

– Як там?

– Поки що тримаються, принаймні, до сьогоднішнього ранку все було нормально, наскільки це може бути нормальним у наших умовах. Прямого зв’язку ми не маємо, та якби щось трапилося, Темні одразу загорланили б на увесь степ.

Алі-Хан замовк, поглянув на вхід і вигукнув:

– О, а ось і наша Вікторія!

До намету увійшла невисока струнка дівчина. На відміну від жінок, яких Андрій вже бачив у таборі, вона була озброєна – стан облягав шкіряний пояс із масивною бляхою, на якому висіли ніж та чотири дротики для кидання.

Не знати звідки, але Андрій відразу зрозумів, хто це. Може, через те, що якось дивно й незнайомо зайшлося серце, а може, це через Алі-Хана, який ледь помітно сахнувся, швидше за все інстинктивно, бо на його обличчі миттєво з’явилася привітна посмішка, котра, втім, Андрія аж ніяк не надурила.

На вигляд їй було років двадцять п’ять. Чорне волосся, зібране на потилиці, оголяло довгу шию й непокірними хвилями розсипалося по плечах. Не хотілося навіть думати, що ця симпатична дівчина з ямочками на щоках ЗВІДТИ.

– Знайомтеся.

Алі-Хан посунувся, даючи їй місце між собою та Андрієм.

– Ну от, тепер усі на місці, – всміхнувся отець Сергій.

Його начебто й не збентежило те, що провідником у такій важкій та небезпечній дорозі буде жінка. Андрій навіть подумав, що священику було відомо про це від самого початку.

Кримов насупився. Він довго сидів мовчки, прислухаючись до теревенів на різні, зазвичай не значущі теми, які зазвичай виникають під час знайомства, кілька разів поривався щось сказати, поки, нарешті, не витримавши, пробурмотів собі під носа:

– Навіщо нам ще й ця… І без того турбот вище голови.

Андрій ніяково засміявся. Росіянин, котрий і тверезим не відрізнявся тактовністю, був у своєму репертуарі.

– Ігоре… – осудливо похитав головою священик.

Той буркнув щось нерозбірливе, але, здається, залишився при своїй думці.

– Якщо ви турбуєтеся через те, що я заважатиму, не переймайтеся: я цілком можу себе захистити.

– Ми не через це турбуємося, – знову бовкнув Ігор.

Запала ніякова тиша. Андрій майже фізично відчував, що настрій решти не набагато відрізняється від Ігоревого. Ця жінка… вона лякала. І нічого з цим не поробиш, страх діяв на рівні підсвідомості. Андрій бачив, що й Алі-Хан, незважаючи на веселий вигляд, намагається триматися осторонь, аби навіть випадково не торкнутися дівчини.

Розуміла Вікторія цей їхній стан чи ні, але й бровою не вела.

– Якщо хочете, можете мене випробувати, – усміхнулася вона.

– Це зайве, – запевнив її Андрій, – землі на тисячі миль навколо належать вашому світові, тож ти тут більша господарка, ніж ми, і твоя допомога буде безцінною.

– Угу… – буркнув Ігор.

– Та заткни ти пельку, – нарешті не витримав Ганс.

Решта старанно робила вигляд, що нічого не трапилося, та атмосфера за столом, звісно, зовсім охолола. Запанувала мовчанка. Ігор, відчуваючи, що завинив, усім своїм виглядом показував, що його цікавить виключно їжа, а отець Сергій, перехилившись через Андрія до дівчини, щось шепотів їй на вухо, та так тихо, що Батлук нічого не міг розчути.

Алі-Хан знову вхопився за пляшку.

– Давайте вип’ємо за знайомство.

– А чи не забагато буде? – засумнівався Андрій.

– Нічого-нічого, все гаразд, ви ж серед друзів, відпочивайте, розслабтеся, це ж востаннє.

Зрозумівши, наскільки двозначною є фраза, яку він бовкнув, Алі-Хан прикусив язика й ще більше знітився.

– Ох, чорти б мене вхопили, ну і ляпнув же я.

– Та годі тобі, всі все правильно зрозуміли, – махнув рукою Ганс.

Згодом похмурий гумор Алі-Хана все ж таки трохи розрядив атмосферу. За хвилину навіть почулися жарти, та такі, що навіть Ігор Кримов посміхнувся.

– Ну, дай Боже, не востаннє, – підняв він свого келиха.

Алі-Хан випив, замислено подивився крізь каламутне від вологи скло й зітхнув:

– Ох, якби я міг піти з вами…

Розділ тридцятий

Під копитами коней гула жорстка, наче шагренева шкіра, земля. У шаленій скачці коні, хропучи, розрізали милю за милею, брали їх, мов бар’єри, перестрибували через невидимі верстові стовпи й неслися далі, далі…

– Не зупинятися! Не відставати!

Скакати, скакати, оглядаючись на півколо вершників за плечима.

– Не відставати!

Гонитва почалася вранці, а зараз сонце вже схилялося до обрію. Загін Андрія мав запасних коней, і протягом дня вершники вже кілька разів їх міняли, та зараз вже ані ті, ані інші не мали сил, аби відірватися від переслідувачів.

Ох, коники, коники! Що б ми робили без вас – невеличких, витривалих друзів, чиї предки носили дикими степами стрімких вершників із кривими шаблями у руках і невблаганною жорстокістю у розкосих очах.

Ох, коники, коники! Лише на вас надія, бо переслідувачів надто багато, вони не відстають, постійно перескакуючи на свіжих коней і без жалю кидаючи стомлених.

Із зламаних кінських вуст летіли жовтаві шматки піни. Шалено гула земля. Коники, що ж ви…

Андрій розумів, що бою не уникнути, їх от-от наздоженуть, і тоді жалю не буде. Переслідувачі – теж кочовики, але не ті, що в Алі-Хана, а найманці. Вони отримують золото за кожну голову, яку кинуть до своїх просяклих пилом сідельних торб. Золото – це єдине, що високо цінується й зараз…

Дорога, що в’юнилася степом, за милю врізалася у невисокі пагорби із поточеного часом піщанику. Поміж ними чи то вітер, чи то вода проламали вузький прохід, у який дорога й пірнала.

Андрій озирнувся. Близько п’ятдесяти вершників. У відкритому бою шансів проти них немає, та коли заблокувати той прохід… Навіть уп’ятьох можна успішно захищатися, аж доки найманцям не набридне класти голови у бою із супротивником, який спирається на сильнішу позицію.

Він пришпорив коня, зрівнявшись із Кримовим. Той поглянув на Андрія, потім у той бік, куди він показав, і зрозумів усе без слів. На запорошеному обличчі зблиснула білозуба посмішка. Він смикнув поводи, і його кінь слухняно повернув праворуч, до Шмідта.

Тепер вони скакали щільною групою, і Батлук молив Бога, аби кочовики не підібралися на відстань пострілу. Промайнули перші камені, потім коні пролетіли повз розсипи різнокаліберних брил й опинилися у тіснині між двома майже вертикальними стінами.

Зручнішої позиції для оборони годі було й шукати. Тим більше, що в разі потреби можна було й відступити на той бік розщілини. Не встигли запалені коні зупинитися, як вершники вже спішилися й розбіглися, займаючу зручні позиції. Коли б у нього було хоча б трохи часу, Андрій влаштував би тут нехитру пастку, але зараз залишалося сподіватися лише на те, що переслідувачі, приспані цілоденною гонитвою без жодних натяків на опір з боку переслідуваних, не чекатимуть, що жменька людей наважиться на спротив.

Коли Обрані заскочили до ущелини, кочовики на якусь мить втратили їх із поля зору і не помітили маневру. А коли зрозуміли, що відбувається, було вже пізно. Із зловтішним шепотом назустріч їм уже летіли стріли.

Крізь пасма пилу було видно, як стають дибки коні, втрачаючи вершників, коні, яких вперто женуть на смерть… А арбалети стріляли, стріляли, стріляли…

Кочовики збилися докупи, перемішалися. А потім, замість того, аби відступити, оцінити становище, перегрупуватися, зробили ще одну фатальну помилку.

Не розібравшись у причинах дивної скорострільності арбалетів Обраних, вони раптом рвонули вперед, розраховуючи чисельністю та тиском кінного строю зім’яти противника.

До пагорбів дісталося лише два десятки: навіть невелика подряпина від стріли, обробленої ціанідом, несла миттєву смерть.

Обрані взялися за мечі. Карлсон вискочив з-за каменя просто перед вершником, який був із ніг до голови закутий в обладунки, навіть його кінь гримів металом. Недовго думаючи, скандинав із розмаху гепнув кулацюгою у сталеву пластину, що закривала голову коня, і вона, не витримавши страшної сили удару, розірвалася, мов була зроблена з іржавої бляхи. Разом із вершником кінь гримнувся об землю.

Андрію не було коли дивитися, чим це закінчилося, бо цієї миті на нього напосіли одразу двоє ворогів. Уміло використовуючи коней як прикриття, вони довгими списами за лічені секунди притисли Андрія до кам’яної стіни, і йому було б непереливки, якби звідкись збоку на одного з переслідувачів не наскочила Вікторія. Кочовик вчасно її не помітив, за що й поплатився життям.

Андрій відкинув списа другого вершника й стрімко пірнув упритул до нього. Тепер перевага була вже на боці пішого. Кочовик спробував був підняти коня дибки, але не встиг. Одним рухом Андрій розпоров його, мов величезну рибину.

Упоравшись із вершником, Батлук кинувся на допомогу друзям, та ворогів уже не було. Шмагаючи коней, вони щодуху втікали.

Розпалений боєм, Кримов аж пританцьовував:

– Наздогнати їх треба, ця сволота попередить інших.

Шмідт здивовано розглядав стрілу, що стриміла з його кіраси.

– Дивіться, влучили-таки. Добре, лише сам метал пробила.

Андрій підійшов до Вікторії, яка так і сиділа біля убитого нею кочовика.

– Дякую, ти врятувала мені життя.

– Пусте, – відмахнулася дівчина. – Сам би впорався. Допоможи підвестися, ноги тремтять.

– Злякалася? – усміхнувся Кримов.

– Звичайно, лише дурень нічого не боїться. Це не перший мій бій, але за такого співвідношення сил… У нас ніхто на таке не зважився б.

– Тому ви й програєте, – переконано сказав росіянин.

– Ніколо, а ти куди? – занепокоївся Андрій, побачивши, що бурят пішов до виходу з ущелини.

Той мовчки показав на трупи.

– Навіщо?

– Подивлюся. Може, знайду щось корисне.

– Не треба, грабувати мерців не можна.

– Це вам не можна, – посміхнувся Нікола, – а в нас зовсім інші звичаї. І стріли треба зібрати.

– Ви бачили, як він бився? – спитав Сосновський, дивлячись услід старому.

– Не до того було.

– Він спокійний, немов танк в ангарі. Темні тикають списами, а він ухиляється собі й чекає на слушну нагоду. Із самим лише ножем. Красень.

– Дивіться, кого я привів! – пролунало раптом позаду них.

Ігор озирнувся і засміявся:

– Так, ото вже привів…

Швед скинув із плеча нерухоме тіло. Впавши на землю, воно гримнуло обладунками, якусь хвилинку полежало без ознак життя, а потім слабко заворушилося. Карлсон підняв полоненого, поставив його на ноги й без зайвих церемоній гарненько струснув.

– Ну, то що з ним робитимемо?

– Ти лише тепер про це питаєш?

Кримов невдоволено розглядав зовсім молоденького хлопчину із яскраво-рудим волоссям, який, судячи з усього, геть не розумів, де знаходиться, і лише дурнувато посміхався, немов зустрівся з найкращими приятелями.

– І на біса ти його притяг? – буркотів Ігор. – Що тепер з ним робити? Доведеться…

– Що доведеться?

– Прикінчити – й край! – відрубав Кримов. – Не тягати ж його із собою.

Швед поглянув на Батлука, але той лише похмуро кивнув.

– Ви розумієте, що пропонуєте?! – обурився Гуго.

– Я розумію, розумію, – запевнив його Кримов. – І знаю, що коли його відпустити, незабаром він приведе решту.

– Не будь ідіотом! Куди приведе? А ті, що дві хвилини тому накивали п’ятами, вони що, не приведуть? Я полонених ніколи не вбивав, не робитиму цього й зараз.

– Сьогодні в нас інший ворог й інша ситуація, – уперто стояв на своєму Ігор. – Не можна його відпускати, скажи їм, Андрію.

Андрій замислився. Справді, з погляду на збереження якихось таємниць щодо їхньої групи смерть полоненого нічого не давала. Йому відомо стільки ж, скільки й тим, що зуміли втекти, й нічого суттєвого додати він не зможе.

З іншого боку… З іншого боку, цей хлопчина уособлював собою Зло, величезне чорне Зло, на бік якого він став. І наступного разу він так само намагатиметься убити їх…

Андрій зітхнув і, прийнявши рішення, зробив ледь помітний порух рукою. Швед вивів полоненого із кола.

– Іди. І більше ніколи не трапляйся мені на шляху, бо тоді все закінчиться трохи інакше, зрозуміло?

Хлопець мовчки кивнув. Страх та відчай у його очах повільно змінювалися на надію й недовіру.

– Іди, – знову підштовхнув його Карлсон.

Раз по раз озираючись, хлопець відійшов убік і безсило опустився на камінь. Він так і сидів, аж поки переможці рушили далі.

Сонце сідало у далеке море, яке розляглося по той бік Кримських гір. День закінчувався, коні, відчуваючи близький спочинок, усе частіше опиралися, вередували, і їх доводилося підганяти канчуками.

Андрій сховав флягу, торкнув жеребця шпорами, і той, лінькувато наддавши ходи, порівнявся з кіньми Вікторії та отця Сергія.

– Мабуть, нам не варто так прямолінійно рватися до Криму. Це найпрогнозованіший наш хід. Краще було б зробити коло, зате залишилися б непоміченими.

– Це найкоротший шлях, – заперечила дівчина. – Ми не маємо часу бігати степом. До того ж нас все одно вирахували б. Ті кочовики, з якими ми билися, – лише розвідники, патрульний підрозділ, а тепер на нас наляжуть усі разом. І там будуть не лише Темні, але, можливо, й біси.

Отець Сергій мовчки перехрестився.

Починалися гори. Шмідт, котрий їхав попереду, спішився і подав знак решті.

– Що там у тебе?

– Пішов підйом, треба було би дати коням перепочинок, бо мого жеребця вже аж хитає.

– Якщо ми зараз зупинимося, немає сенсу взагалі кудись рухатися, бо скоро почне сутеніти, – сказав Сосновський.

– Тут небезпечно. Ми недостатньо далеко відірвалися, і будь-якої хвилини нас можуть заскочити кочовики, – засумнівався священик.

– Не заскочать, – втрутилася у розмову Вікторія. – Вони діятимуть обережно й напевне. Темних я знаю.

– Зате ти не знаєш людей. За золото та наволоч, яка втекла від нас дві години тому, навіть небо зголоситься штурмувати.

– Золото є золото, і у нас, і у вас. Можливо, ви б і мали рацію, якби кочовики діяли самостійно, а так… Я все ж упевнена, що нас спробують перехопити по той бік перевалу, перекриють усі можливі шляхи й чекатимуть. А в гори відправлять невеликі групи розвідників.

Сосновський був згоден з Вікторією.

– На їхньому місці я вчинив би саме так.

Батлук нарешті зважився:

– Ігоре, візьми Яна, пошукайте місце для ночівлі, бажано якомога вище, аби все проглядалося.

Скоро Кримов та Сосновський повернулися.

– Є непоганий майданчик. І для коней, і для намету місце знайдеться.

– Намет не ставитимемо. І зайвого із ранців нічого не діставати.

Досвідчений Сосновський нашвидкуруч облаштував досить пристойний комин, вогонь у якому навіть зблизька помітити було неможливо. Кримов витяг припаси й присунув із ними до Вікторії.

– Давай, хоча б якась користь повинна ж від тебе бути.

Вона якось дивно на нього глянула, проте нічого не сказала, мовчки налила в казанок води й заходилася мити рис.

– Ти на нього не ображайся, – підсів до неї Андрій. – Ігор – хлопець загалом непоганий, та має своєрідне почуття гумору. Власне, кожен із нас має недоліки. От я, напевно, маю їх більше, ніж він.

– Я б так не сказала, – дівчина кинула на нього грайливий погляд.

– О, мадемуазель, ви його ще не знаєте, це страшна людина, – розсміявся Сосновський, обережно ставлячи на камінь миску з дрібно порізаними овочами та відкриту бляшанку консервів.

– Кидайте в казан, – кивнула Вікторія.

– А щодо того, як насправді до тебе ставляться… – продовжував Андрій, жартома пригрозивши Янові пальцем, – давай спитаємо хоча б у цього дотепника.

Сосновський відклав ножа й посміхнувся:

– Я поважаю людину, яка наважилася перейти із табору переможця на бік переможених. А якщо врахувати, що переможець – це… гм, ну, той, чиє ім’я проти ночі не згадують… То це взагалі подвиг.

– Якщо той вчинок справді щирий, – пролунав голос Ганса.

Він підсів ближче до багаття й продовжував: