Текст книги "Прокляття обраного"

Автор книги: Павло Бондаренко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 20 страниц)

Розділ чотирнадцятий

Ринг було обладнано у величезній бетонованій ямі – колишньому відстійнику. Хоча дощі ретельно її вимили, важкий дух нечистот міцно в’ївся у стіни. Втім, місцеві мешканці давно вже до нього звикли.

Навколо просторого, більшого за боксерський майже вдвічі рингу громадилися усі – від малого до старого. Кілька хлопчаків, мов мавпи, повидиралися на якісь споруди з іржавих труб і в очікуванні захопливого видовища стріляли збудженими оченятами.

Андрія не полишало відчуття, що це вже колись було. В минулому житті чи, можливо, уві сні… От зараз отой бородань важко позіхне, почухається й почне проштовхуватися ближче до рингу.

Андрій струснув головою, і мара зникла. Він підійшов до Макса.

– Як ми й домовлялися, жодних ставок.

Той мовчки кивнув, хоча, Андрій це бачив, був невдоволений. Глядачі теж невдоволено гули, але, врешті-решт, головні діючі особи тут – бійці, тож їм і встановлювати правила поєдинку. Тим більше, що Буба ніяк не висловився щодо цього.

Супротивник підійшов обважнілою, грузлою ходою, змарніле обличчя свідчило про те, що він провів важку ніч. Уперше від нього не віяло звичайним для цього типа розбещеним нахабством. Тупо дивлячись на супротивника, Буба мовчки масажував руки, а в глибині його очей, це було помітно, жеврів слабкий вогник приреченості.

Вони вийшли на середину рингу і зупинилися навпроти один одного. У цих боях не було навіть суддів.

– Убий його! – заволав хтось, і було незрозуміло, кому саме адресовано цей вигук.

– Убий! – повторив уже інший голос.

Убий… убий… – прокотилася важка луна, повертаючись із темряви шепотінням, яке багаторазово перепліталося із самим собою: бий… бий…

Андрій рішуче підійшов до Макса і сказав:

– Максе, я не хочу його смерті.

Той здивовано здійняв брови, та Андрій не дав йому заперечити.

– Запропонуй йому… Запропонуй йому вести бій до тієї миті, коли один із нас не зможе продовжувати. Я піду за будь-якого результату, але піде й він, якщо програє. Тобі ж, зрештою, все одно.

– Тепер лише ти можеш щось йому пропонувати, ви на рингу. Але я… не робив би цього.

Андрій попрямував до супротивника і повторив свою пропозицію.

– Ага, – буркнув той, – підеш… Лише випусти тебе, тут одразу орда Темних з’явиться.

– Дарма, подумай: скільки ваших не повернулося з вилазок, невже з них не вибили відомостей про колонію? Що я можу додати до того, що вони розповіли?

Буба мовчав. Андрію здалося, що він і не думає, просто стоїть собі, важко втупившись у протилежну стіну. Потім, наче отямившись від напівсну, ледь помітно кивнув:

– Гаразд, згоден.

«Що ж ти робиш, навіжений, йому ж не можна довіряти… Поглянь, це ж тварина, брутальна скотиняка, яка покладається лише на свою силу й поважає лише силу. А зараз це ще й перелякана скотиняка…»

– Заткни пельку! – прогарчав Андрій сам до себе.

Він ступив до суперника і, долаючи спротив того, хто тільки-но улесливо шепотів на вухо, подав Бубі руку.

І той, секунду повагавшись, потис її!

«Ось так. Тепер це звичайний спаринг. Майже звичайний…»

«Ну й дурень», – розчаровано прокоментував той самий голос і пішов геть.

– Дай йому, Бубо! – вигукнув молодий голос.

Не чекаючи на команду, той повільно рушив на середину рингу. Сторожкий погляд невідривно стежив за Андрієм.

Лункий удар у мідний гонг сповістив про початок бою. Буба із шаленим криком, немов зі скелі у вир, одразу ж кинувся в атаку. Батлук легко ухиливсь від кулаків, які, мов величезні поршні, насувалися на нього, пірнув під розмашисті удари й опинився ззаду – праворуч від здорованя. Та Буба був досвідченим бійцем, за частку секунди він прорахував, що розвернутися і захиститися від контратаки не встигне, і, продовжуючи рух, різким поштовхом опорної ноги стрибнув до канатів.

Несподівано легкий для таких габаритів політ-кульбіт, переворот через плече – і він знову у стійці. Тепер вже Буба не кидався авантюрно вперед. Переконавшись, що Андрій дійсно небезпечний боєць, Буба спробував розкрити його обманними рухами, намацати вразливе місце. Супротивники кружляли довкола один одного, вичікуючи. Буба не ризикував першим іти в атаку, Андрій теж не поспішав. Нову сутичку Буба почав нижніми ударами ніг. Не маючи зовнішнього ефекту, вони однак дуже небезпечні і якщо досягають мети, то роблять супротивника практично нерухомим, а то і збивають на килим.

Батлук ухилився, знову і знову. Нарешті, трохи дозволивши здорованю відчути себе господарем на ринзі, він швидким рухом опинився збоку від атакуючого і дістав його швидким ударом у голову, одночасно підсікаючи ноги.

Супротивник, мов колода, гепнувся на підлогу. За такої маси тіла удар від падіння повинен був спричинити легкий нокдаун. Повинен був… Та якимось чином Буба залишився цілком боєздатним, і довідався про це Андрій надто пізно. Він таки встиг заблокувати одну ногу, але це було, швидше, рефлекторним рухом. Друга потрапила у груди. Засліплений болем, Андрій майже втратив здатність рухатися й одразу став легкою здобиччю для здорованя, який відразу ж легко, по-котячому, скочив на ноги.

«Хитрий…» – промайнула думка й одразу ж потонула у білих спалахах болю.

Із тріумфуючим гарчанням Буба схопив його своїми ручиськами, притис до себе, аби не дати можливості провести контрприйом, і кинувся на одну з металевих стійок, які підтримували канати.

Натовп заревів. Задихаючись у ведмежих обіймах, Андрій зробив те єдине, що було можливе в такій ситуації: щосили вкусив м’язисту брудну шию.

Від несподіванки та болю Буба розтиснув лапи й одразу ж отримав головою у перенісся. Ринула кров. Голомозий позадкував, трусонув головою, розбризкуючи кров по рингу, а Андрій, не даючи йому отямитися, провів кілька ударів відкритими долонями по обличчю та вухах.

То була доволі рідкісна й дуже жорстока техніка. Буба впав навколішки і завив, хитаючись від болю.

Андрій зупинився за два кроки і, важко дихаючи, хрипко запитав:

– Може, досить?

Та Буба, здавалося, нічого вже не чув. Несподівано він підхопився і мовчки ринув на Андрія, вкладаючи у цей кидок останні сили. В його очах не було ані крихти розуму, сама лише безкінечна, дика порожнеча, в глибині якої ховалася жагуча ненависть. Буба ще рухався, ще дихав, ще билося його серце, але це вже була людина, яка переступила поріг смерті.

Усе це за невловиму стомільйонну частку секунди промайнуло перед Андрієм. Він одним порухом покинув лінію атаки, й оскаженіле тіло здорованя пронеслося повз нього та за інерцією врізалося у стійку.

Ні, не врізалося… В останню мить Андрій встиг перехопити його, спробував утримати, і це йому майже вдалося. Хоча корпус Буби зупинився, його ноги продовжували стрімкий рух уперед, і він з розмаху гепнувся на ринг. І вкляк.

Кілька секунд у залі панувала мовчанка, потім пролунали важкі кроки Макса. Він підійшов до нерухомого тіла з неприродно вивернутою шиєю і присів навпочіпки.

Йому не треба було навіть перевіряти. Макс лише якусь мить дивився, потім розігнувся і похитав головою:

– Невдале падіння…

Тіло Буби вже давно винесли, мовчки розійшлися глядачі, а Батлук ще сидів у спорожнілій залі. Якийсь час біля виходу на нього чекав Макс, а потім пішов і він.

Отже, Андрій знову вбив. Кілька років тому він поклявся, що його рука більше нікого не зіштовхне у безмовність, не хотів він цього і зараз. Його змусили.

«Ні, це лише відмовка… „змусили“… Що ти зробив для того, аби уникнути цього? Ти, мов на мотузочці, йшов до такого фіналу. Прислухайся до себе: в душі ти ж був не проти того, аби провчити знахабнілого громилу…»

Охрипла від старання совість сперечалася з кимсь іще, розумним, логічним і симпатичним.

«Але, – сказав той хтось, – цей випадок – особливий. Відчуй, де ж те Зло, яке не давало тобі дихати? Немає його, наче випарувалося з околишнього повітря, де воно? У тобі? Ні. Так де ж воно? Згадай, як реагували на все те люди – ані азарту, ані гарячкового збудження. Смуток. Ніяковість. Винуватість. Зачерствілі у жорстокій суворості свого нелегкого життя, вони раптом знову по-дитячому гостро сприйняли смерть. Зло кудись сховалося, з’явилося лише на мить і зникло, нікого не зачепивши, лише моторошні щелепи клацнули даремно».

Найтрагічнішим у цій полеміці було те, що Андрій не знав, кому той другий голос належить.

Він зітхнув: хто здатен йому допомогти?

На зворотному шляху він крокував крізь тунель самотності. Звичні до всього люди відходили, ховали погляди – не засуджуючі і не звинувачувальні, а винні погляди.

Андрій ішов до Макса, твердо вирішивши напитися як слід. На прощання.

Коли він увійшов, Макс сидів за накритим столом і чекав. Не вимовивши жодного слова, Андрій узяв у нього налиту вже склянку, і вони, не цокаючись, так само мовчки випили.

– Не переймайся, – сказав нарешті Макс, – ти зробив усе правильно, просто так склалося.

– Та що ти кажеш…

Макс смикнув плечима:

– Він отримав те, на що заслуговував. Буба знав, на що йде, підбурюючи людей.

Він налив ще по одній.

– Ти мені здорово допоміг.

– Максе! Я тобі не гроші позичив. Я людину вбив! – різко відповів Андрій.

– Та хіба то людина? Це ж… Та що там казати…

Макс одним ковтком спорожнив склянку, скривився і похитав головою.

– Я іду, Максе, завтра.

Той зупинив руку зі склянкою на півдорозі до столу і недовірливо подивився на приятеля:

– Ти що, серйозно? Який ґедзь тебе вкусив? Ніхто тебе ні в чому не звинувачує, все було чесно.

– Я… не через це. Тобто, не лише через це… Не можу я залишитися.

– Я гадав, що Бубі ти казав про це лише для того, аби змусити його прийняти твої…

– Маю йти, Максе, вибач, – перебив його Андрій, не надто ввічливо.

– Куди ти підеш? – Макс почав сердитися. – Ми живемо, мов щури, тут добряче смердить. Але там, нагорі, цей сморід у тисячу разів сильніший, смердить уся планета, і я не розумію, навіщо туди йти. Задля чого?

– Я повинен. Як тобі пояснити:.. З одного боку, там на мене чекають, я це відчуваю. А з другого – я тут все одно не витримав би довго, тут Зло, те саме Зло, яке панує нагорі. Зло смикає за ниточки, прив’язані до маріонеток, без різниці, в яку могилу ті сховалися. Тут усі, мов мерці, тут наче ціле павутиння ниточок. Я бачив, як ти радів моїй перемозі. То була брудна радість.

– Я переживаю не за себе, – невпевнено заперечив Макс, – за мною – мої хлопці. Якби ти програв, програли б ми всі.

– Максе, ти не розумієш, я про інше. Чому ти так зрадів його смерті і, головне, чому так хотів його смерті, адже за умовами бою він, програвши, мав піти?

Макс подумав.

– Не знаю. Чесно. Мабуть, тому, що це був найліпший варіант.

– Для кого?

– Для нас усіх. Це цілковита впевненість, що надалі у нас не буде неприємностей із цього боку.

– А от я не певен, що те, що ми з тобою зробили, не повернеться до нас бумерангом, і не лише до нас.

Андрій помовчав, потім тихо додав:

– Я навіть не знаю, навіщо тобі все це кажу. Мені, власне, байдуже, що ти про мене думаєш і як сприймеш те, що я піду. Це… не важливо.

– Так, я знаю, – зітхнув Макс. – Мені здається, що ти пішов на відвертість лише тому, що не бажаєш залишатися на самоті, можливо, ти боїшся самого себе… Але навіть коли б я й хотів, усе одно з тобою не пішов би. Там на мене ніхто не чекає, а тут я потрібен. Та і не певен я, ти вже вибач, у тому, що все… що все дійсно так і є, як ти кажеш.

– Якби я сам був у цьому певен…

– От бачиш.

Макс розлив залишки віскі й пішов за новою пляшкою.

– Утримувати тебе я, звичайно, не буду, – продовжував він, копирсаючись у шафі, – не маю права. До того ж це буде… гріх.

Андрій кинув на нього швидкий погляд, але Макс відвів очі.

– Я залишуся з ними, – кивнув він на двері, – і гріхи свої розділю з ними, а вони свої – зі мною. А тобі… щасти.

Макс поставив пляшку на стіл, підніс склянку.

– Будемо жити, – сказав, як колись, давно-давно.

Як колись, давно-давно, вони обійнялися. Із склянок вихлюпнулося трохи спиртного.

– Ти надто багато п’єш…

– Плювати, – махнув Макс рукою.

І раптом тихо промовив:

– А знаєш… я… я ж у Нього ніколи не вірив.

– Навіть тепер?

Він промовчав.

Частина друга
Влада Сатани

І їй дано провадити війну зо святими, та їх перемогти. І їй дана влада над кожним племенем, і народом, і язиком, і людом.

Об'явлення св. Івана Богослова, Гл. 13, ст. 7.

Розділ п’ятнадцятий

Тихо вмирало літо. Сонце сідало у пропахлий серпневим вітром пил, струни трав ледь тремтіли, виводячи одноманітну мелодію, що піднімалася у вицвіле небо, підпираючи важкі крила поодиноких птахів.

Скільки таких ось теплих вечорів бачили за свій вік дерева, котрі, як і вчора, і рік тому, перешіптувалися на узгірках… Важко було бачити все це і знати, що нічого вже не належить людині. І навіть люди, які зрідка зустрічалися на дорозі, вже не належать самим собі.

Світ залишився таким самим. На перший погляд. Але все це – наче гарна декорація, що її зроблено до вистави, призначеної підтримувати ілюзію життя. Усе навколо було із замінника: штучне сонце, фальшиві квіти, навіть сама земля під ногами здавалася імітацією – таке собі тонке пап’є-маше, під оболонкою якого глухо бриніла порожнеча. І мимоволі обережніше ставиш ногу, боячись, що ось-ось провалишся, а невідомий власник цієї декорації спитає з тебе за зіпсоване майно.

Часто обабіч дороги або на околицях селищ зустрічалися незрозумілі споруди чи, може, скульптури; ті вирости не піддавалися описові, хтозна, для чого їх було створено. Час від часу місцевість навколо них заповнювалася тягучими стогонами-шурхотіннями, від яких ворушилося волосся на голові, які, схрещуючись у невидимі тенета, робили сонячне світло тьмяним, моторошним.

Невідомий Хтось дозволяв селянам лінькувато копирсатися у полі, збираючи нікому не потрібний врожай, робітникам – вовтузитися у холодних темних цехах. Бидло, в якого забрали душу і красиво вигравіювали на тілі шестизначні номери; стадо, яке тупо пересувалося зі стаєнь на пасовисько і назад, чекаючи, коли прийде людина в чорному.

Спалахне жагучим болем номер і зникне, і то буде останнє, що відчує двонога тварина. Робоча скотина піде за своїм господарем, щоб більше ніколи не повернутися. І ніхто з тих, що залишаться, не буде знати, куди й навіщо, та це нікого й не цікавить.

Андрій пройшов уже десятки міст і сіл, уникаючи більш-менш великих, і всюди бачив одне й те саме: безтямне гниття, просякнуте відчуттям втрати чогось такого, чому свідомість, що вже давно атрофувалася, забула назву.

Андрія ніхто не зупиняв і не озивався до нього, адже на ньому був такий же темний одяг, що й у слуг Сатани. Він два дні витратив, полюючи на плаща, доки, зрештою, не вистежив у вузькому провулку невеличкого містечка двох Темних, які, не поспішаючи, йшли у своїх справах.

Роль Темного грати було неважко. Якщо до нього зверталися типи в такому ж одязі, Андрій відмовчувався, і ті скоро втрачали інтерес: у кожного свій шлях, і ніхто не має права чіплятися до когось із настирливими запитаннями.

Він ішов до Києва. Назва цього міста ніколи не вимовлялася серед Темних, про нього говорили натяками, але завжди – із сумішшю страху, неприхованої злоби та поваги, замінюючи давнє ім’я невизначеним «Там».

По дорозі, що вже заросла травою, Андрій перетнув молодий лісочок і увійшов до невеличкого містечка, посеред якого похмурим надгробком височіла напіврозбита церква із рваними залишками куполів.

На вулицях зрідка траплялися іржаві коробки авто, деякі з них облюбували для себе здичавілі коти та собаки, а може, і щось гірше. Одного разу ввечері на безлюдній вулиці з розбитого вікна мікроавтобуса на Андрія стрибнула якась тварюка, схожа на гібрид краба з багатоніжкою, але завбільшки з добрячу свиню.

Врятувала шабля, яку йому на прощання подарував Макс, та все одно Андрій добряче впрів, перш ніж вдалим ударом розвалив в’юнку тварюку навпіл. Частини цієї гидоти швидко розбіглися у різні боки, й Андрій підозрював, що незабаром вже два монстри полюватимуть на менш вправного перехожого.

Сонце сідало. Андрій зупинився, ковтнув із фляги теплої води і озирнувся довкола. Він таки добряче втомився, під пекучим сонцем подолавши більше тридцяти кілометрів, пилюка в’їлася в одяг, нили м’язи, вимагаючи спочинку та прохолоди. А над брудом і втомою брав гору голод. Батлук побачив таверну, над дверима якої висіли ще не проіржавілі ліхтарі, і вирішив, що нічого страшного не трапиться, якщо він туди зазирне.

Андрій перетнув запилений майдан, штовхнув замацані, з брудним розколотим склом двері й увійшов.

У залі було напрочуд багато відвідувачів, переважно Темних, які грали в карти та кості на випивку. Але за дальнім столиком Андрій побачив і двох бісів, схожих на сатирів із великими шкіряними крилами. Темні раз по раз косували в їхній бік і намагалися якомога менше галасувати.

У кутку за грубим дерев’яним столом трусилися від страху кілька простолюдинів у поношеному одязі. З усього було видно, що вони прийшли раніше за бісів і Темних, а тепер не знали, що робити: залишатися боялися, але й піти теж, бо їм було страшно навіть одним рухом привернути увагу всемогутніх. Утім, на них ніхто не зважав, адже у таких місцях усі були рівні, мов у бані. Принаймні теоретично.

Оцінивши все те за якихось кілька секунд, Андрій зрозумів, що даремно прийшов сюди: від бісів треба триматися якомога далі. Та іншого виходу, крім як залишитися, не було, бо якби він вийшов, Темні могли б сприйняти це за образу.

Андрій сів за розхитаний, порізаний безліччю ножів стіл і замовив напій, який мав замінювати чи то пиво, чи то квас, але, на відміну від того й іншого, виявився невимовно огидним. Та він був хоча б холодний, і Андрій, подумки зітхаючи за добрячим бокалом «Оболоні», мужньо випив пійло до дна.

Брудна офіціантка шанобливо повідомила, що яєчня та свинина, що їх замовив пан, будуть готові за десять хвилин, і спитала, чи не принести ще випивки. Андрій мовчки кивнув, вона принесла новий кухоль, постояла кілька секунд і, не отримавши інших вказівок, відійшла до іншого столика: один із Темних програв і наказав принести приятелям пляшку вина.

Андрій пив пиво та намагався відверто не розглядати бісів. Так близько він нечисть ще ніколи не бачив. Вони про щось тихо розмовляли і зовсім не звертали уваги на те, що відбувалося навколо. Їхні дивні рохкаючі голоси різко дисонували зі звичним гомоном забігайлівки.

Уже майже півмісяця Андрій був у дорозі, за цей час він пройшов близько п’ятисот кілометрів, і тепер залишалося зовсім небагато. Однак дорога ставала все небезпечнішою. Частіше зустрічалися Темні, які очолювали загони зомбі, і більше траплялося демонів – їх Андрій намагався обходити десятою дорогою.

Офіціантка принесла замовлення. Андрій кивком голови відіслав її і став їсти. М’ясо виявилося непоганим, і він подумав, що гарно було б замовити ще порцію.

Про оплату він не турбувався: зараз Андрій був Темним, а вони ніколи не платили. Достатньо було показати золотий браслет, який ніколи не знімався з лівого зап’ястка, – і Темному відкривався шлях через будь-яку заставу. Андрій такий браслет мав, хоча й волів би ним не хизуватися.

Крім Темних, решта людей була зобов’язана носити особистий номер не лише на одязі, але й на лівій руці: особливий, у вигляді татуювання напис у блідому трикутнику; його неможливо було знищити, він не піддавався ані вогню, ані розкладу тканин, коли носій помирав. Без цього номера придбати щось було абсолютно неможливо, навіть на чорному ринку людині без номера нічого не продадуть ні за які гроші. Пости на перехрестях та виходах із міста теж не пройти. Ідеальна система контролю та обліку.

Допомагало Андрієві й те, що Темні практично ніколи не цікавилися тим, куди йде і що робить їхній побратим, а на контакт із власником браслета йшли без проблем і залюбки ділилися будь-якою інформацією, яка була в їхньому розпорядженні.

Користуючись цим, Андрій обережно випитував у них про те, що відбувається біля Києва. Так Андрієві стало відомо, що місто оточене, але Темні та їхні господарі ніяк не можуть до нього увірватися.

Цілі натовпи зомбі, або, як їх називали Темні, «безмозких», даремно штурмували київські укріплення. Демони не могли знаходитися у місті, тож цими загонами керували лише Темні.

Андрій знав, що Київ дуже потрібен бісам, більше за те – що це якось пов’язано з їхньою владою над Землею, але подробиць з’ясувати не зміг.

– Розумієш, приятелю, – казав один із Темних, з котрим він сидів за одним столом у комендантській дільниці невеличкого села, – навіть тим із нас, хто знаходиться біля самого міста, мало що відомо про те, як усе відбувається насправді. Ми – прості пішаки, гвинтики, Хазяїн нас не посвячує. Та й навіщо. Я, наприклад, до цього був таксистом і досі не знаю, чому став Темним, а не безмозким. І оскільки в мене є чим думати, я абсолютно переконаний, що перейматися цим питанням не варто. І тобі не раджу. Мене влаштовує все, як воно є. До того ж я сиджу тут, на тепленькому місці, всі баби мої, лише моргни… Ні, я зовсім не поспішаю потрапити туди… до Міста.

Андрій уже помітив, що Темні бояться Києва. Там небезпечно, а чи не єдиним їхнім домінантним почуттям, яке визначало всю поведінку, була турбота про своє дорогоцінне тіло.

Щоразу, коли Андрій міркував над цим, він згадував розмову з Істотою Світла. У Темних було вимито все, що не стосувалося підтримання біологічного існування: совість, обов’язок, милосердя… А що ж у залишку?

Часом у Андрія прокидався його особливий другий зір, і він бачив, як навколо людей у похмурих плащах аж палахкотять важкі синьо-фіалкові аури Зла.

Несподівано Андрій відчув на собі чийсь пильний погляд і виринув із роздумів. Його розглядав демон – відверто, немов намагався прочитати думки. А може, так воно й було…

Андрій раптом відчув, як обережні липкі пальці торкнулися його мозку, мов струни, почали перебирати звивини, і їхня вібрація віддавала в черепі неприємним свербінням.

І він злякався. Дуже злякався. Спробував викинути геть ці пальці, схопив їх, стиснув, відчуваючи, як починають тремтіти від напруження руки. Кілька секунд тяглися, мов години. Нарешті Андрію таки вдалося це зробити. Пальці зникли. Він відчув, як зрадницьки трусяться коліна, а по спині скочуються великі краплі поту.

Пересиливши себе, він ковзнув поглядом по холодних, з вертикально видовженими зіницями очах демона, котрі зовсім нічого не говорили, і відвернувся. Так на його місці зробив би кожен Темний.

За сусіднім столиком спалахнула сварка, схоже, когось зловили на шахрайстві. Голоси ставали дедалі гучнішими, і незабаром там уже нуртував справжній скандал. Розлючені Темні, вже не звертаючи уваги на присутніх тут бісів, активно з’ясовували стосунки.

Андрій скоса поглянув на демонів. Один уже кудись зник, а той, що хвилину тому розглядав Андрія, відвів офіціантку в куток і без зайвих розмов, відсунувши брудний посуд, поклав її на стіл. Жінка відповідала на його рухи без звуку, відсторонено, звично, мов лялька.

Андрій похапцем встав і відійшов до шинкваса, за яким схожий на зморшкувату перчину єврей мляво орудував ганчіркою. Дивитися на те, що відбувалося позаду, – то вже було занадто.

Він ледве стримувався, аби не вихопити зброю, щоб нею рубати, рубати ці дикість, підлість і безмірний, всеохопний бруд, усю цю мерзенність, що сконцентрувалася у стегнах, які смикалися між пивними кухлями.

«Господи, прости їх… прости нас і всіх… усе навколо. Я знаю, Землю проклято, і вона приречена. Проклято наші гріхи і самих нас також проклято…»

«Господи, врятуй нас…»

Грюкнули двері. Увійшов другий демон, який вів за руку дівчинку років десяти в блакитній ситцевій сукенці. Весело вишкірившись, він підморгнув своєму приятелеві, підтягнув дівчинку ближче до столика і звичним рухом нахилив, задираючи коротеньку пелену.

Отут вже Андрій не витримав. Знав, що цього робити не можна, знав, що то буде самогубство, але він перестав би вважати себе людиною, якби зараз зі спокійним виглядом вийшов би із забігайлівки, залишивши дівча на поталу тим тварюкам.

То не була навіть ненависть, він просто відчував непереборне бажання розчавити цю мерзоту. Зараз. Тут.

Нечисті були готові до нападу. І з того, як вони вислизнули з-під його атаки, миттєво опинившись у різних кінцях зали, з того, як Темні, підкорюючись якомусь мовчазному наказові, одразу кинулися на нього, Андрій зрозумів, що все, що тут щойно відбувалося, було дешевою, але дуже ефективною провокацією. Його переграли, змусили розкритися, а за кілька секунд знищать.

Темні навалилися одночасно, всім кодлом. Крізь дзенькіт розбитого посуду і гуркіт столів Андрій почув пронизливий крик переляканої дівчинки.

Він ледве встигав вивертатися з-під ударів, які сипалися з усіх боків, і не мав достатньо ані часу, ані простору, аби використати зброю. Раз чи двічі його досить відчутно зачепили.

Рятуючись від людей у чорних плащах, які просто висіли на ньому, Андрій відчайдушним стрибком перескочив широкий стіл, залишивши нападників на протилежному боці. Це дало йому кілька секунд. Зловісно прошипіло повітря, і важкий ніж по саме руків’я увігнався у лоб одного з Темних, який намагався обійти стіл. Його голова аж бризнула липкими брудними шматками. А в руці в Андрія вже була шабля. Тепер справа пішла веселіше, Батлук відчайдушно рубався, прориваючись до виходу. Він відбив чийсь короткий меч і різким ударом знизу вгору розпоров Темному живіт, кинувши на підлогу конати. Крок убік, оберт на опорній нозі, і повз нього пролітає хиже лезо. І шаблею по руці, яка його тримала.

Краєм ока Андрій побачив, як до таверни увіпхалися ще з півдюжини Темних. Становище щосекунди погіршувалося, власне, воно давно вже було безнадійним. Задавлять кількістю.

Розуміючи, що до виходу йому не пробитися, Батлук кинувся до вікна. Темні розгадали його намір, хтось спробував перехопити зухвальця, але отримав ногою в живіт, а наступної миті Андрій у дзенькоті розбитого скла вивалився назовні, згрупувавшись так, аби наступної миті після падіння бути вже на ногах. Та підвестися він так і не зміг. Він ще гарячково смикався, не розуміючи, чому не здатен поворухнутися, але тонкі, майже невидимі тенета міцно скували його руки та ноги. А з усіх боків уже підбігали Темні, навалилися, скрутили, загорнули в тенета, мов у кокон, і почали бити. Андрій качався по землі, намагаючись підставити під удари палиць, ніг, кулаків найменш вразливі місця, але це не дуже виходило. А Темні, весело перегукуючись, копали й топтали жертву, їх збуджувала саме безпорадність людини, яка не могла ані відповісти на насильство, ані бодай захиститися.

Нарешті вони натішилися і відійшли, залишивши Андрія посеред двору. Він лежав обличчям у дорожній пил і плакав від безсилля та відчаю, а переможці поруч весело обговорювали подробиці бійки. Який дурень… дурень…

Лють не знаходила виходу і душила, пекла сильніше за фізичний біль. Ох, як би він бив, рвав, гнав цю сволоту, що реготала за два кроки, впевнена у власній безпеці й тому ще ненависніша.

Он того, мордатого, наприклад, він би… Андрій заскреготів зубами від безсилля. І раптом…

Він навіть не зрозумів, що сталося і як йому вдалося це зробити. Андрій просто уявив, що якби він був он там, де стоїть невисокий товстунчик із короткою алебардою в руках, то можна було би покласти всіх…

Коротун, ніби чекав на його наказ, слухняно підняв свою зброю і раптом почав рубати власних товаришів. Короткий розпачливий зойк шугонув у повітря й обірвався передсмертним хрипом; заволав, розбризкуючи кров із розрубаного плеча, молоденький хлопчина; крутнувся, схопившись за живіт, третій Темний…

Довкола товстуна моментально утворилася юрба. Гостро дзвенів метал, розгублені Темні, нічого не розуміючи, розбігалися від приятеля, а той, вирячивши очі, мов навіжений, кидався на них, залишаючи вбитих та скалічених.

Так тривало кілька довгих секунд, потім Темні оговталися і всім кодлом насіли на коротуна. Почувся болісний скрик – і все було скінчено.

Шокований Андрій вкляк, забувши навіть про те, що він у полоні. Що це? Як же це так?.. Це змусив Темного зробити… він?

Закиданий уламками різнокаліберних думок, Андрій не помітив, як до ватаги підійшов демон. Темні, шанобливо схилившись, почали розповідати йому про дивну поведінку свого товариша.

Андрій дивився на це і нічого не бачив. Мов щур, загнаний у металеву діжу, по колу бігала одна й та сама думка:

«Що ж це таке? ЩО ЦЕ? Що це, що цещоцещоцещоце…»

Він здригнувся, коли відчув, як хтось наполегливо стукає в його мозок, у буквальному розумінні цього слова, мов пальцями поклацали по мембрані мікрофона.

Не одразу він усвідомив, що перед ним стоїть демон.

– Ти дуже цікава людина, – сказав біс.

Його безгубий рот залишався нерухомим, але Батлук чомусь добре його чув.

– Дуже сильний телепат, таких у вас ми ще не зустрічали. Цікаво…

Погляд наштовхнувся на дитячі босоніжки. Дівчинка. І лише зараз до Андрія дійшло, що там, у залі, вона верещала не від переляку.

– Спіймали дядька, – пискнула вона, – спіймали…

Висунувши рожевого язичка, вона почала мастурбувати.

– Мені хотілося б дізнатися, куди ти йшов, телепате, – знову почувся голос у голові. – Ти ж кудись ішов…

– Хи-хи… – лунав дурний дитячий сміх.

Андрій відвернувся. Він не міг на це дивитися. Він нікого з них не хотів бачити.

– Кажи, суко, коли тебе питають! – вискочив із натовпу прищавий молодик у темному.

Демон коротко на нього ревонув, і той, злякано кинувшись назад, розчинився в юрбі.

– Ти теж пішла геть, – сказав демон дівчинці.

Потім повернувся до Андрія, якусь хвилину дивився на нього, усміхнувся і промовив:

– Я заберу тебе до Золотого міста. Там ми знайдемо спосіб примусити тебе говорити, це вже точно.

Андрій мовчав. Він не знав, що сказати. Він не став би нічого говорити, навіть якщо б знав. Перенапружена психіка просто вимкнулася, рятуючи від божевілля. Прикінчили б його, чи що…

– До речі, – додав навіщось демон, – у Золотому місті ніхто з людей довго не живе. Навіть Темні.

Він повернувся і, не сказавши ні слова своїм підручним, пішов, наче все, що тут відбувалося, перестало його цікавити.

Із розбитого вікна долинали звуки парування. Дівчинки поряд уже не було.