Текст книги "Прокляття обраного"

Автор книги: Павло Бондаренко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 20 страниц)

Павло Бондаренко
Прокляття обраного

Частина перша
Пришестя темряви

Горе землі та морю, до вас бо диявол зійшов, маючи лютість велику, знаючи, що короткий час має!

 Об’явлення св. Івана Богослова, Гл. 12, cm. 12.

Розділ перший

Чорне місто реготало. Шкірилися в лиховісній усмішці арки прохідних дворів, дерева пнулися до горла артритними пальцями сухих гілок, й афішна тумба на розі безсоромно хихотіла, вип’ятивши голизну з-під обвислого паперового лахміття. Темно й порожньо.

Андрій мчав слизькими, мов намиленими, тротуарами, а йому в спину дихав страх. Страх стрибав по гілках, спостерігаючи за жертвою, шурхотів, у висохлій траві парків, кидався, вибравши зручний момент, в’юнким цуценям під ноги, хапав за литки і відстрибував у підворіття, аби за мить вистрелити крижаним повітрям із чорних віконних прорізів.

Вулиця за вулицею, вулиця за вулицею… Андрій відміряв їх автоматично, навіть думок не було. Жодних. Він вибивався із сил, та все одно ледве повз, наче муха в мелясі.

А навкруги, підстрибуючи в запалі, тіснилися сірі будинки, безгучно улюлюкали, підганяючи самотню людину. Вони тішилися. Вони розважалися, як розважаються на ярмарку мужики напідпитку, дратуючи та підбурюючи сільського дурника.

Андрій завернув за ріг будинку, обплутаного павутинням плюща, й зупинився. Широкий, неправдоподібно чистий проспект простягався аж до блідого сонця.

Чомусь Андрієві здавалося, що саме тут на нього чекає найбільша небезпека. Він нерішуче зупинився, озираючись навкруги: куди втікати? Та й навіщо?

І навіть не помітив, як довкола все змінилося. Спочатку Андрій не міг збагнути, що саме насторожувало, а за мить…

АВТОМОБІЛЬ!!!

Десь далеко-далеко на небокраї народилася яскраво-червона пляма, а потім долинуло заклопотане бурмотіння двигуна. Очі, що нили від нестерпної мертвості фарб чужого міста, жадібно поглинали свіжі кольори стрімкого «Опеля».

Заверещали від натуги гальма.

– Ти що, осліп, ідіоте?! Якого дідька пхаєшся під колеса?!

Товстий роздратований чолов’яга ледь не вивалювався з відчинених дверцят машини, намагаючись за грубістю приховати переляк.

– Я тобі зараз протру очі, аби краще бачили!

Та для Андрія лайка цього спітнілого червонопикого дядька лунала, мов пісня. Він плакав від щастя, бо тепер був не сам у цьому морі холодного ворожого бетону.

– Вибачте, – винувато посміхнувся він.

– А ну ж бо, дай мені свої очі…

Із машини випнулася волохата лапа і потяглася до Андрія, видовжуючись, мов гумова.

Андрій сахнувся. Підстрибнуло і закалатало, неначе розхитаний маховик, серце.

«Утікай! Утікай!» – розпечений мозок даремно надсилав накази ногам. Вони зрадили його, вони відмовилися коритися, вростаючи в асфальт густим ворухливим корінням.

Рука вже була поруч. Холодні пальці торкнулися повік і раптом перетворилися на пульсуючі фіалковим світлом щупальця, схопили, стисли голову, ламаючи.

Андрій роздирав груди в даремних спробах закричати: повітря не було, і з тремтячих голосових зв’язок злітало лише жалюгідне шипіння.

– Ого-го, який біфштекс! – загорланило чудовисько, підтягуючи до себе здобич.

Тротуар перетворився на транспортерну стрічку й поніс Андрія до машини. Нещасний зробив мляву спробу звільнитися, та спрут, регочучи, лише міцніше стис німіюче тіло. Із чорного смердючого язика скочувалася тягуча отруйна слина.

…Він лежав на вогких простирадлах, хапаючи запаленими вустами невловиму ранкову прохолоду, і безтямно дивився на золотаві сонячні промені у вікні.

Сон… То було лише нічне жахіття. Немає ніякого монстра в «Опелі», немає міста-мерця, і на столику мирно цокотить-поспішає знайомий старенький будильник без скла. Місто вже давно прокинулося, і з вулиці долинав багатоголосий ранковий гомін. Сон…

Тоді чому кімната сповнена миготливого серпанку того ж таки болюче-фіалкового світла? І так ріже очі…

Він ледве зіпхнув неслухняне тіло з ліжка й поплентався до дзеркала, в якому відбилися тьмяні, наче намальовані, очі й скуйовджене волосся, кожен дотик до якого віддавав у мозку тупим болем.

Андрій ковтнув неіснуючу слину.

«Дивно, лише дзеркало завжди вільне від синьо-фіалкового…» – чомусь подумалося йому.

– Ти – мій!!

Андрій рвучко повернувся. Нікого. Рот знову наповнився солоним. Уже не звертаючи уваги на біль, що рвав тіло, чоловік кинувся до ванної. Знудило.

Він застогнав. Зазвичай усе це тривало годину-дві, а потім раптово припинялося. Але що то були за години…

Андрій знав, що коли-небудь фіалковий світ не зникне, залишиться назавжди, і тому тримав у шухляді безвідмовний «Браунінг-автоматік». Бо іноді слідом за фіалковим приходило Червоне.

Із кімнати долинув шурхіт. Стіл хитнувся, і з нього з гуркотом вивалилася шухляда. Пістолет брязнувся на підлогу, підстрибнув і, пролетівши через усю кімнату, скочив Андрієві до руки, яка, підкоряючись чиїйсь волі, почала повільно підніматися.

Мов уві сні, він спостерігав, як чорна цівка минула бік, груди… Крізь проріз прицілу Андрій бачив, як рваними поштовхами під металом спухає та опадає шкіра. Там, де серце…

Дивно, та страху не було зовсім. Андрій розумів, що то кінець, і чекав на нього. Він ХОТІВ ЦЬОГО.

Аж раптом втрутилася інша сила. Невидима рука вдарила по зброї, змусила її опуститися, крижаною неміччю скувала пальці. Потім «Браунінг» знову поповз угору. І знову зупинився, тремтячи.

Якусь мить здавалося, що жодна зі сторін не переможе в цій мовчазній боротьбі й що рука так і залишиться наполовину підведеною, неслухняною, мертвою…

Та ось один за одним його пальці розтиснулися, випускаючи зброю. Андрій побачив, як десь за обрієм люто спалахнули сині блискавиці, наче хтось розчаровано зітхнув.

Він отямився біля столу. На підлозі скоцюрбився «Браунінг», закляклий, наче покійник. Він і жахав, мов покійник. Жодна сила тепер не змогла би примусити Андрія торкнутися до пістолета.

– Ти – мій…

Світ побляк. Його вже заливала фіалкова фарба, за якою навіть вікно на відстані двох кроків перетворювалося на каламутний прямокутник.

Щомиті здригаючись, Андрій заходився похапливо вдягатися. Здавалося, що ззаду його от-от схоплять. Руки не слухалися, він не міг втрапити у рукава куртки, що в’юнилися, мов гадюки.

Швидше до міста, у цей мурашник двадцять першого століття, з його смогом, розпеченим асфальтом, безладною людською метушнею. Людською… Зараз Андрієві було конче потрібно, аби поруч була хоча б одна людська істота.

Ледь не задихаючись від істеричного бажання побігти, утікаючи від того, що дихало йому в спину, Андрій, тримаючись за стіну, вийшов із квартири.

Десь нагорі, на сходах, лунали гучні кроки. Уявлялося, як у фіалкових сутінках за ним скрадається мисливець, готуючись запхати здобич до велетенської задушливої торби.

Панічно озираючись, Андрій щосили наліг на двері під’їзду – і його аж викинуло у сліпуче світло.

Сонце витискало з очей, що настраждалися за ці безкінечні хвилини, рясні сльози, грало небесним вогнем у безхмарній блакиті й навіть не здогадувалося про існування Андрія. На задвірках під акомпанемент кроків перехожих галасували очманілі від травневої спеки горобці. Усе прозоре. Усе невагоме. Немов нічого того й не було…

Чорний павук, який ще мить тому лоскотав нутрощі своїми волохатими лапами, відступив, забився на самісіньке дно душі – залишилося лише легке коливання павутиння. А може, справді нічого й не було?

Андрій провів долонею по розпашілому обличчю. Бігли перехожі, заклопотані власними проблемами. Повз нього, повз нього… Пірнали в будинки, притискаючи до себе пакунки з покупками, поспішали до автобусної зупинки, ледь ковзнувши поглядом по самотньому чоловікові з розгублено-неуважними очима.

Ще мить тому він кинувся б до першого-ліпшого з них, аби лише не бути самому. А тепер вони такі чужі, такі далекі…

Андрій зітхнув. Забитися б зараз у якийсь куток, посидіти мовчки, зовсім бездумно, і щоб поруч – нікого. Щоб заколисували м’які поштовхи крові у скронях, усе ще занімілих після недавнього страхіття.

Певне, краще за все піти до Резо. Невеличкий бар, що його тримав мовчазний грузин, у цей час зазвичай був порожнім.

Зовсім поряд заверещали від натуги гальма.

– Ти що, осліп, ідіоте?! Якого дідька пхаєшся під колеса?!

Червонопикий чолов’яга витріщився на Андрія білими від переляку очима.

Там-там, там-там – розпирало груди серце.

– Я тобі зараз протру очі, аби краще бачив!

Андрій позадкував, наштовхнувся на стару лаву і майже скотився засміченими східцями до вітрини якогось магазинчика.

А від дороги і далі лунали прокльони водія:

– Розвелося наркоманів, мов скажених собак! Стріляти вас нікому!

Але з машини він так і не вийшов, бо в цьому районі можна було запросто залишитися без гаманця. «Опель» ревонув і помчав до центру міста, аби там влитися до залізного потоку, огорнутого бензиновим чадом.

Приголомшений Андрій довго дивився йому вслід, навіть не намагаючись розібратися у сплутаному шматті думок. Пістолет, спрут, червона м’ясиста пика в «Опелі»…

Він трусонув головою. Здавалося, в ній застряг уламок нічної мозаїки і час від часу спалахує, мов курний смердючий фальшфеєр.

– Дядьку, дайте п’ять копійок, – смикнув Андрія за рукав хлопчина років дев’яти, – дайте, га?

– Що?

– П’ять копійок…

Андрій скуйовдив йому нечесане волосся і млявою ходою почвалав геть, одразу забувши про жебрачка.

– Фью-у… – покрутив той пальцем біля скроні вслід Андрію.

Поруч із припорошеною вітриною букіністичного магазинчика гостинно розчинив двері акуратний бар. У прохолодній залі за стійкою нудився на самоті справжній велетень. Побачивши Андрія, він відклав газету, і на його обличчі розпливлася радісна усмішка.

– Вай, Андрію, дарагой!

Він підвівся на увесь свій двометровий зріст і широко розвів руки:

– Скільки літ… Чому не заходиш? А я саме свіжого пива завіз, питимеш?

– Мабуть…

Андрієва рука потрапила до залізної долоні Резо.

– А мені хтось казав, наче ти поїхав, – протираючи бокали, теревенив грузин, – а ти ось де. Як хоч справи?

– Наче в казці, знаєш?

– Ага, вигляд у тебе не дуже.

– Захворів. Голова… Та й так… погано якось…

– Життя… – філософськи зауважив Резо. – Чув? Тут учора в контейнері для сміття труп знайшли…

Андрій похитав головою. Говорити не хотілося. Не хотілося навіть дихати.

– Що з людьми коїться? – продовжував тим часом бармен. – Недавно одна жіночка власних дітей порізала. Чоловіка до когось там приревнувала, чи що. Взяла на кухні ножа й помстилася. Е, та ти й не слухаєш зовсім.

– Вибач, Резо, я краще піду посиджу, добре? Не ображайся.

– Та що ти, – махнув той руками, – займай будь-яке місце. Я подивлюся, аби до тебе ніхто не ліз.

Він подивився услід Андрію і співчутливо похитав головою.

– Може, дати аспірину?

– Ні, не треба, дякую.

Розділ другий

На вулиці голосно сварилися двоє бомжів, вириваючи один в одного порожню пляшку. Навіть товсте скло вітрини не могло притишити їхнього вереску.

Тонко проспівав дзвіночок – це вийшов Резо, щоб відігнати ту братію. Проте Андрій нічого не помічав навколо себе. Колись давно він вирішив для себе, що просто повільно божеволіє. За сімнадцять років устиг звикнути до цієї думки. Голоси, видіння… Все частіше й частіше. І знову жахи…

Він хворий. Просто й зрозуміло. Залишалося доживати своє, просиджуючи в барі за кухлем пива цілі дні, базікати з приятелями і час від часу відводити душу в заборонених кулачних боях.

Та ось з’явився цей «Опель» – і все перевернулося догори дном. Це – не маячня. Галюцинації не б’ють бампером по ногах і, тим паче, не залишають на них синців. Скільки не розмірковуй, як не крути, а виходить, що сьогодні вночі Андрій якимось чином побачив своє майбутнє.

Тьху ти, нісенітниця якась. Та все ж… як усе те пояснити? Він вважав себе матеріалістом і в різні там пророчі сни, ворожбу й гадання на кавовій гущі при свічках не вірив. Він припускав, що можуть статися якісь збіги чи збутися передчуття…

Але ж усе повторилося один до одного, співпадали найменші подробиці, хіба що до монстра справа не дійшла! Це тобі не вікопомне дежавю, з яким, мов дурник зі ступою, носяться психіатри.

Цікаво, а може, у божевільних насправді з’являється талант передбачення, є ж, мабуть, раціональне зерно в тих історіях про численних «блаженних»?

Андрій заплющив очі. Що з ним коїться? Що коїться?!

«Родина, будинок, чого тобі не вистачає?!» – ридала дружина.

По щоках командира їхньої розвідгрупи скочувалися великі краплі поту, а біля Андрієвого горла хижо виблискувало лезо десантного ножа…

«Уф, оклигав, слава Богу, оклигав… – бурмотів командир, – ледве не…»

Десь зовсім поруч душилися хрипким кашлем собаки.

«Тату, а чому ти не з нами живеш? – пригорталася до нього Оленка. – Мама увесь час плаче».

Вітер-пустун висмикнув із дитячої долоньки повітряну кульку.

«Нічого, маленька, я тобі іншу куплю…»

– Резо! Резо, чуєш?!

До бару увірвалася добряче підпила компанія на чолі з кремезним чолов’ягою, який розмахував пачкою кредиток.

– Друже Резо, налий нам чогось міцненького – день народження в мене. Та увімкни телевізор, наші з іспанцями грають!

Його приятелі тим часом повсідалися за столики. Крики, п’яні жарти та жіночий сміх заповнили невеличку залу.

Андрій зітхнув. Як було гарно… спокійно… Він підвівся, підійшов до стійки і подав барменові, котрий порався біля ящика з пляшками, кілька монет.

– Це за пиво. Я піду, Резо.

Той, вибачаючись, розвів руками:

– Бачиш, що робиться. Клієнти… – він презирливо скривився. – Заходь увечері, я шашлик приготую, посидимо. Мені родичі гарне вино прислали.

І знову Андрій безцільно блукав вулицями, нагрітими весняним сонцем. Будинки витоплювали зі стін останні крихти зими.

– Андрію! Батлук!

Мружачись від яскравого світла, він озирнувся. Цокаючи підборами, його наздоганяла Наталка.

– Зачекай, я тебе повсюди розшукую.

– Привіт, Наталочко. Щось трапилося? – привітався Андрій і одразу замовк, побачивши обличчя жінки.

Наталка завжди подобалася Андрію. Як і багатьом іншим чоловікам. Мініатюрна тендітна фігурка, пишне волосся, великі променисті очі. І розум.

Хто тільки не крутився довкола неї! А Наталка, несподівано для всіх, рік тому вийшла заміж за скромного, нічим не примітного хлопця. Сергій працював на якомусь заводі й ні з ким із оточуючих особливо не приятелював. Загалом, ні те ні се.

«І що вона в ньому знайшла?» – дивувалися люди.

А Наталка була щасливою, мов на крилах літала. Зовсім недавно вона народила хлопчика, і Сергій любив сина до нестями.

Зараз на жінку було боляче дивитися. На змарнілому блідому обличчі якимось тривожним відчаєм палахкотіли очі; сухі, покусані губи тремтіли. Вона немов стала ще меншою, зіщулилася, наче повсякчас чекала удару і не знала, куди сховатися.

– Що трапилося? – знову запитав Андрій.

– Сергій зник. І малюк теж…

Жінка схлипнула, і по її щоках швидко-швидко покотилися сльози.

– Як це зник?

– Уранці я пішла на базар, а коли повернулася, їх… їх вже…

Андрій зрозумів, що вона на межі істерики.

– Андрійку, допоможи, я не знаю, що мені робити.

– Я… не можу, Наталочко.

– Ну будь ласка… я… мені страшно…

– Вибач. Та і що я можу зробити?

Жінка знову заплакала.

«Нехай. Нащо воно тобі треба?» – промайнула думка.

І ще одна, підленька: «Не лише мені одному погано…»

Андрій скреготнув зубами.

«Господи, яка ж ти сволота, Батлуче».

Відвівши погляд, Андрій узяв жінку під руку і повів її назад до бару.

– Зараз ми вип’ємо водички, і ти мені все розповіси.

Застілля було в самому розпалі. Пронизливо верещав музичний автомат, викидаючи у залу щось стародавньо-рокове. Андрій навіть не підозрював, що в репертуарі закладу Резо може бути таке. Поміж столиками хвицали ногами остаточно звеселілі відвідувачі.

Андрій посадив жінку за вільний столик і пішов до шинкваса. Резо відставив пляшку та нахилився до нього:

– Що там?

– Щось із чоловіком та дитиною. Дай води, вона от-от зірветься.

Резо дістав з холодильника пляшку «Золотого Колодязя» і мовчки підсунув Андрієві склянки, які приготував для компанії іменинника. Повагавшись, бармен рішуче відсунув міксер і пішов за Батлуком.

Не дивлячись на них, Наталка мовчки, дрібними нервовими ковтками пила воду. Андрій чув, як її зуби цокотять об край склянки. Майже фізично відчувався тиск біди, що звила кубло в її маленькому тілі.

Розгублено вив музичний автомат.

Нарешті вона уривчасто зітхнула і заговорила:

– Учора до Сергія прийшли якісь хлопці. Дивні. Викликали його за хвіртку, поговорили кілька хвилин і пішли собі, я навіть не помітила, коли саме. А Сергійко повернувся сам не свій – я таким його ніколи не бачила. Якийсь розчавлений… Запитала, що трапилося, та він навіть не поглянув на мене. Зачинився у своїй лабораторії і більше не виходив. Так і пробув там до ранку, я відчувала, не спав. Вранці я ненадовго збігала на базар, овочі купила, м’ясо… Пива йому принесла, Сергій любив… любить «Оболонь». Прийшла, а вдома – ні його, ні малого…

Жінка схлипнула.

– А що то за хлопці були? – запитав Резо. – Ти їх раніше бачила? Мо, Сергій комусь гроші винен?

Наталка лише головою похитала.

– До поліції зверталася?

– Там кажуть, що доки не пройшло двадцять чотири години, заяву не приймуть, – такий порядок. А дитині місяць лише, його годувати треба, він…

– Нічого, Наталочко, заспокойся, не плач, – Андрій провів долонею по її пишному волоссю, – знайдемо ми їх, чуєш?

Він знову наповнив спорожнілу склянку.

– Гей, Резо! – заволав якийсь із гуляк. – Де наші коктейлі?!

– Та зачекай ти, – відмахнувся той і повернувся до Наталки: – Зараз я зачиню цю забігайлівку й – із вами.

– Спасибі…

– До речі, а що то за лабораторія, про яку ти казала? – згадав Андрій.

– Ну, фотолабораторія, у флігелі. Я там ніколи не була, Сергій нікому не дозволяє туди заходити.

– Ну ось її спочатку й оглянемо, – вирішив Андрій. – А потім ще раз навідаємося до доблесних охоронців закону.

Він підвівся.

– Наздоганяй, Резо.

Грузин швиденько випхав із бару п’яну компанію і зачинив двері.

Іти було недалеко. За річкою, на її високому березі, безладно купчилися приватні будинки, багато з яких було збудовано ще в середині минулого століття. Як і сто, і п’ятдесят років тому, тут мешкали родини робітників та дрібних службовців. Тут люди народжувалися, пиячили, кохалися, билися, тут вони вмирали, і ховали їх тут-таки, на старих цвинтарях, уже оточених будинками з усіх боків.

Сторонні рідко з’являлися в цьому районі.

Вони перейшли міст, перетнули латану-перелатану центральну вулицю, що хребтилася металом старезної трамвайної лінії, і за хвилину підійшли до чепурного будиночка, оточеного свіжопофарбованим парканом.

Наталка поспіхом відчинила хвіртку і побігла на веранду: раптом чоловік повернувся. Нікого.

– Не впадай у відчай, поки що нічого не трапилося. От побачиш, усе буде добре, – заспокоював її Резо.

У глибині двору виднівся флігель.

– Ось, – тихо промовила жінка, – тільки ключа у мене немає.

– Дрібниці, – розглядаючи замок, пробурмотів Андрій, – дай-но мені шпильку для волосся.

Замок опирався недовго.

– Ну ось, – сказав Батлук, відчиняючи двері.

Щось тут було. Щось таке… Невидиме і невловиме огорнуло його в напівтемному коридорчику. Важке. Тут і повітря здавалося щільнішим, із дивним присмаком, наче ним уже хтось дихав.

Невже вони нічого не відчувають? Невже ані Резо, ані Наталка зовсім нічого не відчувають?

Андрій раптом помітив, що його рука все ще щосили стискає непотрібну вже відмичку, і навіщось став пхати її у вузьку кишеню джинсів.

«Чого я боюся?»

Дуже повільно він потягнув на себе дверну ручку.

– Господи, що це?

Наталка так і завмерла на порозі, притискаючи до рота долоню. Вона злякано дивилася на оббиті чорним оксамитом стіни, невеличкий вівтар, що його освітлювала ширяюча у повітрі лампада. Оксамит був усюди: стіни, стеля, навіть підлога… Здавалося, перед ними – сама безмежність.

Резо довго і вигадливо вилаявся.

– Знаєш, що це?

Андрій мовчки кивнув і першим переступив поріг кімнати.

Стіни шепотіли щось нерозбірливо-погрозливе. Він ступав по оксамиту, а здавалося – неначе потрапив у чиюсь чорну душу, яка точилася жагучою отрутою.

«Ні, це для мене – отрута. Яким же повинно бути у людини „Я“, аби ось це стало часткою її життя? Та й чи ж то людина?»

Важка бронза химерних свічників із куксами згаслих свічок жадібно жерла слабеньке світло лампади. Поруч, розглядаючи кімнату, щось бурмотів Резо.

Андрій підійшов до вівтаря і зняв із підставки хреста. Спасителя було розіп’ято догори ногами. Не любов і страждання були на Його обличчі, а сказ, відчай і злоба. Злоба на цілий світ і на себе самого. Здуті м’язи прагнули відірвати тіло від розп’яття, наче воно його пекло.

Андрій обережно поставив його на місце. Хотілося вимити руки.

Резо подався був до товстої книги в тисненій шкіряній палітурці, яка лежала тут-таки, в спеціальній заглибині.

– Не чіпай, – зупинив його Батлук, – ну її…

Він підійшов до Наталки, яка так і вклякла на порозі, не маючи сил ступити хоча б крок досередини.

– Скажи, Наталочко, а ви дитину похрестили?

– Ще ні.

Резо подивився на Андрія:

– Ох, щоб тобі… ти гадаєш…

Той похмуро кивнув і, не сказавши більше ані слова, вийшов надвір.

– Наталочко, подивися в будинку, чи не зникло що?

Вона якось дивно глянула на Андрія, хотіла щось сказати, але потім мовчки повернулася й пішла в дім. Батлук важко опустився на лаву і, втупившись очима в землю, запитав:

– Ну і що ти про це думаєш?

– Кепські справи, – грузин потер щоку і зітхнув. – Пропаде крихітка. Я читав кілька статей – у газетах зараз багато пишуть про… цих…

– Зазвичай, – повільно заговорив Андрій, – подібний обряд означає, що хтось із них іде… туди…

Резо з питальним виразом обличчя подивився на Андрія і провів собі по горлу ребром долоні.

– Хтозна, – відповів Батлук, – жоден із непосвячених ще не бачив цього обряду. Кажуть, вони йдуть Туди живими… В усякому разі, не знаходять навіть залишків їхніх тіл. Головне, під час обряду в офіру Сатані обранець приносить найдорожче, що є в його житті. Найчастіше це данина кров’ю. І ще… Ось такі молитовні мають право тримати вдома лише Вищі в ієрархії Посвячених.

– Звідки ти це все знаєш? – здивувався Резо. – В газетах про таке не пишуть.

– Вивчав колись в університеті курс релігієзнавства.

– Ти навчався в університеті?

– Чого лише не буває на світі, правда? – усміхнувся Андрій.

– Та боюся… боюся, що нічого ми вже з цим не вдіємо. Сатаністи – велика сила, і знайти дитину – один шанс із тисячі. А ось покійниками нас можуть зробити запросто.

– Злякався?

– Просто мені відомо, з чим ми маємо справу.

Резо впритул подивився на нього.

– Я її не кину. А ти – як собі знаєш.

Грузин хотів ще щось додати, та лише зажурено зітхнув і махнув рукою.

– Гаразд, гаразд, не гарячкуй. Подумаємо, як їх врятувати.

Батлук помовчав, розмірковуючи, а потім продовжив:

– Нам треба потрапити на Чорну Месу. І ніякої поліції, в усякому разі поки що. Там напевне сидить хтось з їхніх людей.

– Знаю я одного типа… – похмуро процідив Резо. – Запитаємо в нього. Він мені усе скаже…

Вийшла Наталка.

– Начебто все на місці: гроші, речі…

Андрій кивнув.

– Гаразд. Ми підемо на пошуки Сергія, а ти залишайся – на випадок, якщо він повернеться.

– Ні, я – з вами.

– Наталочко…

– Я – з вами, – вперто повторила жінка і, відвернувшись, тихо додала: – Адже Сергій уже більше не повернеться…

Чоловіки перезирнулися.

– Ну гаразд. Тільки нічого не бійся. Нічого…

Вони попрямували до старого кварталу, де в одній із двоповерхівок, побудованих ще за часів Сталіна, мешкала людина, про яку говорив Резо.

– Він, звичайно, так – дрібнота, алкоголік. Але те, що нам потрібно, ми з нього вичавимо.

Грузин рвонув розхристані двері під’їзду. У ніс вдарив задушливий сморід сечі.

На другому поверсі Резо підійшов до обшарпаних дверей і без зайвих розмов просто виставив їх плечем.

До передпокою, похитуючись, вискочив миршавий чоловічок, який, з усього видно, був добряче напідпитку. Тут-таки він влетів назад до кімнати від міцного удару Резо.

– Обережніше, бо ще приб’єш.

– Дарма, ця братія живуча, мов щури, – Резо посунув слідом за тілом власника квартири.

Чоловічок, скиглячи, мов собака з перебитим хребтом, відповзав у куток. Затулившись ліктем, він із жахом дивився на навислих над ним Резо й Андрія і тихенько плакав.

– Ну що, розповіси нам? – підкреслено м’яко промовив Батлук. – Розповіси, де відбудеться Меса, і ми підемо.

– Я… я не знаю, про що ви…

– А я знаю. Знаю багато методів розговорити людину.

– Ні, ні… я справді… не т-треб-ба…

Навіть сама лише думка про те, щоб торкнутися істоти, яка, пускаючи слину, повзала коло їхніх ніг, викликала нудоту. Гидко. Гидко…

Андрій не зміг далі розмовляти і відійшов геть.

– Ану, дай-но я продовжу, – прогудів Резо, схиляючись над бранцем, – ми з ним домовимося…

Андрій вийшов до вітальні, взяв під руку Наталку, яка увесь цей час простояла біля дверей, намагаючись не слухати того, що відбувалося у кімнаті, і вони разом пішли надвір.

– Зачекаємо тут, нехай Резо з ним ще поговорить.

Невдовзі з’явився грузин. Він підморгнув Андрієві й задоволено посміхнувся:

– Ну от і все. Маємо результат, майже без зусиль.

Він подивився на збиті кісточки пальців і гмикнув:

– Ну, хіба що трішки. А загалом-то він, звичайно, слимак, ніякої волі. Зате завдяки йому тепер маємо інформацію про місце, де відбудеться Чорна Меса. Ти не повіриш, Андрію, ну просто як у поганенькому кінотрилері.

Батлук поманив його до себе і пошепки запитав:

– Що ти з ним зробив?

– А ти як гадаєш? – вишкірився Резо. – Чи, мо, хотів, аби він побіг до своїх і все розповів?

Андрій поглянув на нього так, наче вперше бачив.

– Ніколи б не подумав, що ти на таке здатен.

– Та не переймайся ти так цією сволотою, – грузин посміхнувся, – я його просто вирубав, запхав у горлянку ганчірку та прив’язав до ліжка. До ранку витримає, головне – не забути потім про нього. А ти подумав, що я його… теє?