Текст книги "Прокляття обраного"

Автор книги: Павло Бондаренко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 20 страниц)

Розділ тридцять шостий

Уранці всі зібралися довкола столу у великій залі, що освітлювалася курними смолоскипами. Висока стеля ховалася у мороці, щедро насиченому чадом. Прислуговував той самий горбун. Певне, окрім Кану, він був єдиним мешканцем замку.

Снідали мовчки. Мовчанка була такою щільною, що розрізати її було не до снаги навіть ножам, які дзенькали об краї тарілок. Андрій ховав погляд від товаришів, від Кану і навіть від Віки. Чаклун похмуро дивився у свою тарілку, думаючи про своє. Як не дивно, він чи не найважче переживав загибель Яна, мабуть, через те, що мав завадити Горему, але не встиг чи просто проґавив.

Нарешті він відклав виделку, подав знак карликові, й той миттєво наповнив кубки.

– Давайте вип’ємо за вас. За всіх вас. І за ваш успіх, – промовив чаклун.

Він ковтнув вина, відставив кубок і продовжив:

– Сьогодні вночі я вас відправлю, і цього разу нам уже ніхто не завадить. А Ян… Я про нього подбаю.

Ніхто не підводив погляду, і ніхто нічого не говорив. Андрій мав таке відчуття, наче Ян щойно вийшов із кімнати, а вони… вони ображають товариша тим, що думають і говорять про нього в минулому часі. Батлук відклав виделку.

Віка, яка сиділа поруч, поклала руку йому на коліно, наче хотіла сказати: «Я – поруч, я тебе розумію і буду поруч завжди».

І раптом Андрій спіймав себе на думці, що йому ніяково саме через те, що сталося між ними цієї ночі. ЦЕ відсувало загибель Яна на другий план. І це було неприємно. Він крадькома поглянув на друзів. Невже вони здогадуються? Так, їм відомо про те, що в нього з Вікою. Але Андрій зовсім не відчував їхнього ставлення до цього дивного кохання. Та й чи ж кохання це? На мить виринула майже непереборна зваба зазирнути в їхню свідомість, на одну лише коротку мить, аби піддивитися відповідь там. Він гмикнув – здається, уголос, бо всі одразу подивилися на нього. Андрій похитав головою і нічого не сказав.

День здавався безкінечним. Гуго спав у своїй кімнаті, отець Сергій гуляв у садку. Андрій усамітнився. Він не міг цього визнати навіть перед собою, але було саме так: він боявся залишатися з Вікою наодинці.

Рипнули двері. Це була вона, мовчазна й м’яка. Дівчина зупинилася посеред кімнати і ніяково посміхнулася:

– Знову я за тобою бігаю.

Андрій не встиг нічого відповісти. У двері постукали, вони відчинилися, і в щілину просунувся карлик.

– Андрія кличе священик, – прохрипів він і зник.

Батлук приречено поплентався у садок. Біля тихого водограю на кам’яній лаві, прикрашеній вигадливим різьбленням, на нього чекав отець Сергій. Андрій присів поруч.

– Послухай, Андрію, – тихо промовив священик. – Я хотів поговорити з тобою про…

– Я знаю, отче, – неввічливо й із несподіваною для себе агресією перебив його Андрій. – Я знаю, але нічого не можу вам відповісти, повірте. Це відбувається само по собі й неначе не зі мною. Можливо, це почуття, а можливо – й ні. Скоріше за все – ні. Та я нічого не можу вдіяти, бо зламався. Зламався.

– Але ж я тебе не засуджую, у жодному разі. По-перше, це – стосунки двох і лише двох людей, в які ніхто не має права втручатися. А по-друге, я вважаю, що ти чиниш правильно.

Андрій підвів на нього здивований погляд. Отець Сергій помовчав, щось креслячи гілочкою на землі, потім сказав:

– Усе правильно. Просто я бачу, як тобі важко, яким тортурам ти піддаєш власне сумління. Не треба, все добре, все так і має бути.

І вдруге, як тоді, на баркасі, під час розмови з Яном, Андрій задихнувся:

– Але ж вона…

– Так, я пам’ятаю. Однак кожна людина, де б вона не жила, прагне щастя, і Вікторія теж. А щастя… воно в кожного різне, але й для всіх однакове.

– От ви сказали: «людина»…

– Чи я вважаю її людиною? Моя думка, звісно, суб’єктивна, та і як з упевненістю сказати, чи є Людиною той чи інший індивідуум? Адже серед роду людського зустрічається немало істот, у яких, крім тілесної оболонки, нічого людського немає. Якщо дивитися з цієї точки зору, то Віка, без сумнівів, людина, і куди вже більше людина, ніж, скажімо, Темні. Ну а з рештою… з рештою розберетеся самі.

– Дякую, отче.

– Нема за що. Це мій обов’язок.

Священик подивився кудись убік і підвівся.

– Ну, я маю іти.

Коли він зник за трояндовими кущами, що вже давно відцвіли, до Андрія підійшла Віка.

– Пробач, здається, я завадила.

– Та ні, що ти.

– Звичайно, завадила. Він побачив мене й одразу пішов.

– Просто він вже сказав усе, що хотів.

Віка подивилася йому в очі й усе зрозуміла без слів. Вона лише запитала:

– Правда?

– Правда…

Цього разу жодних перешкод уже не було. Андрій знову стояв на подіумі пліч-о-пліч із товаришами, останні слова заклинань, що їх голосно вигукував Кану, звивалися, мов змії, оповивали подіум, який вже знайомо крутило, вгвинчуючи в ірреальність. Зали майже не було видно, перед очима все розпливалося, голос чаклуна поступово віддалявся чи, може, стихав.

А потім Батлук почув останнє:

– Зроблено!

Дійсність спалахнула болючим світлом, Андрія підхопило, крутонуло й кинуло в каламутний болісний вир. Серце різонуло гострим болем, потім біль розлився по грудях, потік у руки, ноги… Чому Кану не попередив, що буде так кепсько?

Це було… Він наче котився висохлими, мов торішнє листя, світами, такими ж, як це листя, мертвими. І безодня під ногами вила тисячами мертвих голосів, вила від образи, що не може його дістати. Здається, Андрій кричав…

Отямився він уже серед темряви. Кілька секунд знадобилося для того, аби зрозуміти, що то – звичайна ніч. Чаклунство закінчилося. Поруч хтось застогнав, потім почувся голос Гуго:

– Мене наче вивернули. Всі нутрощі болять.

– Віка?

– Я тут, – обізвалася дівчина.

Андрій побачив її праворуч і трохи позаду себе. Поряд із нею був отець Сергій.

Обдивившись навкруги, Андрій зрозумів, що вони опинилися на просторій лісовій галявині. З усіх боків їх оточувала важка темна ніч. Навіть місяць не міг освітити місцевість, яку було наче викресано з граніту. Тут і там велетенськими цвяхами стриміли із ущелин та скель високі сосни. Обережний вітер шурхотів у гірських травах, даремно намагаючись відшукати загублений день, і десь далеко кричав самотній нічний птах.

Гуго пересмикнув плечима:

– Нічого собі, зміна оточення. Коли б знав, як це погано, нізащо б не погодився.

Андрій не відповів. Остаточно до тями він ще не прийшов, залишки чаклунства не вивітрилися, м’яко, але наполегливо нагадували про себе, стискаючи серце. Підійшла Віка, взяла його за руку.

– Це так само, як переходити між світами, – тихо сказала вона. – Нічого, минеться.

Зрештою Андрію вдалося-таки скинути заціпеніння. Карлсон уже тупцяв на галявині, щось бубнів собі під носа, намагаючись визначити, з якого боку схід. У такій темряві це було неможливо, а чужі зірки допомагати не хотіли.

Андрій витяг із ранця мапу та кулю, що світилася, – подарунок чарівника. За допомогою мапи визначитися із розташуванням було вже не так складно, бо просто перед мандрівниками громадилися високі гори, що зливалися із небом, а праворуч, у гірській ущелині, шуміла доволі велика ріка.

– Так. Отже, гори мають бути увесь час праворуч. А ондечки та вершина, на яку маємо орієнтуватися. Слава Богу, Кану закинув нас не так вже й далеко від цілі.

За півгодини по тому вони вже пробиралися крізь густий сосновий ліс. Іти було важко, постійний підйом змушував часто зупинятися, аби перевести подих. За мапою висота тут вже перевищувала три тисячі метрів над рівнем моря, тому почала даватися взнаки нестача кисню.

Коли настав день, з’ясувалося, що Обрані не пройшли й десяти кілометрів. Поступово ліс рідшав, і нарешті Андрій вивів товаришів на порослі високими травами луки.

– Дивіться! – вигукнула раптом Віка.

Андрій і сам уже помітив ватагу з півтора десятка людей, яка піднімалася схилом паралельно Обраним, але метрів на вісімсот нижче. У бінокль Андрій добре розгледів і зброю, і одяг Темних.

– А он іще.

Слідом за першою групою йшла друга, ще чисельніша. Батлук нарахував двадцять дві постаті, що гнулися під вагою похідних мішків.

– Здалеку ідуть, – зауважив Гуго. – По наші душі.

– Ні, – різко промовив священик. – Ми їм ні до чого. Вони йдуть до Храму.

– Швидше! Маємо за всяку ціну випередити їх.

Вони додали ходи, але скоро почали задихатися.

– Дарма, зате Темні вже точно йдуть повільніше.

Андрій з розгону влетів у лісовий ручай. Спочатку допоміг перейти дівчині, а потім підхопив священика, який мало не впав у воду.

Попереду з’явилися дві величезні кам’яні брили, що стояли майже впритул одна до одної.

– Прийшли, – видихнув отець Сергій. – Звідси починається зона захисту Храму.

Андрій здригнувся: в обрисах однієї із брил йому привиділася постать Бафомета.

– Раніше люди називали це місце проклятим, – важко дихаючи, промовив священик. – Тут можна блукати скільки завгодно, але до он тієї вершини так і не дістанешся. До неї лише одна дорога – між цими каменями.

Андрій спробував протиснутися у вузький прохід, проте в нього нічого не вийшло. Щось не пускало.

– Це захист.

– То робіть щось, отче! – нетерпляче вигукнув Гуго. – Темні зараз будуть тут.

– Якщо я відчиню прохід, зачинити його буде вже неможливо. Вони підуть за нами і, звісно, знатимуть, що ми вже тут.

– І дідько з ними! – Андрій із силою стиснув лікоть священика. – Давайте!

Той відступив трохи назад, вийняв із потаємної кишені записничка й присів на камінь.

– Мені потрібно п’ять хвилин.

Андрій швидко підрахував: Темні відставали десь на кілометр, може, трохи більше. Враховуючи те, що йти вони мусили вгору, до каменів Темні дістануться хвилин за двадцять-двадцять п’ять.

– Ви матимете час, отче.

За Андрієвим знаком Віка та Гуго зайняли позиції обабіч стежки. Андрій примостився за каменем неподалік від священика. Тим часом отець Сергій розгорнув записника, із хвилину щось вичитував мовчки, а потім раптом заспівав. І той спів, і незнайома кострубата мова заклинань раптом боляче зачепили Андрія. Тенькнуло щось у душі, а потім, десь глибоко, прокинулося…. Страх. Страх! Здалося раптом, що ось-ось Андрій почує повзуче: «Ти мій… мій…» А потім дійсність сповиє фіалковий туман.

– Це наше чаклунство… – почув він голосний шепіт дівчини.

– Що?

– Наші заклинання. Я не все розумію, дуже давня мова, але це наше.

Андрій кивнув і ковтнув неіснуючу слину.

Скоро священик замовк, сховав записничка і випростався.

– Що ж, спробуємо, – пробурмотів він і першим ступив у прохід.

Щось наче хлюпнуло, хоча око нічого не помітило. Ось священик вже по той бік велетенських брил. Зупинився, махнув рукою до решти. Андрій, Віка та Гуго посунули слідом. Знову неголосний, на порозі чутності плюскіт, і більше нічого.

Десять кроків. Яких-небудь десять кроків… Важко навіть подумати про те, що коли пройти он від того куща перед брилами до каменя, який лежав біля Андрієвих ніг, оминувши прохід з будь-якого боку, то, проблукавши довгі години, вийдеш на те саме місце, з якого починав свій шлях. Від цього паморочилося у голові.

– Скоріше!

Вони побігли вузькою стежиною, яка в’юнилася між камінням та чахлим чагарником, що чимдуж чіплявся за кам’яні схили скель.

– Темних ще не видно, та вони нас наздоженуть. Якби ж то нам не доводилося затримуватися на кожній лінії захисту…

Священик раптом зупинився, та так несподівано, що Андрій аж наскочив на його спину. Отець Сергій застережливо підніс руку, потім підібрав маленького камінчика, примірився й кинув його перед собою. Пролунало голосне шипіння, і могутня звивиста блискавка спалахнула лише за кілька кроків від того місця, де стояли Обрані. Андрій відсахнувся, в обличчя ударила туга хвиля жару та кам’яних випарів.

– Ого!

– Ледь не вскочили…

Священик нервово засміявся, витер із обличчя піт і знову поліз за книжечкою.

– Зараз, зараз… Зачекайте трохи, я зніму захист.

Він знову забурмотів заклинання. Гуго озирнувся назад, намагаючись розгледіти переслідувачів, а Батлук підійшов до Віки.

– І як він визначає, де саме стоять пастки?

– Хтозна, – стинула плечима дівчина, – певне, має якийсь ключ.

– І що буде далі?

– Не знаю. Це нікому не відомо.

– Так…

Андрій замислено подивився на стежку, на каміння й запитав:

– Цікаво, звідки взагалі тут стежка, адже, за логікою, тут вже багато тисячоліть ніхто не ходить.

– Таки не ходить, – погодилася Віка, – її залишили ті, хто будував Храм. Не дивуйся, стежка – це коридор, по якому лише й можна потрапити до Храму. В цьому коридорі немає часу. Бачиш, тут навіть трава не росте.

І в цю мить унизу з’явилися Темні. Побачивши людей, вони швиденько розсипалися схилом, ховаючись за камінням. Засвистіли стріли. Втім, яким би не був коридор по відношенню до часу, прострілювався він чудово.

– Можемо йти! – вигукнув священик.

І дуже вчасно.

Вони проскочили усіяний гравієм майданчик, над яким кілька секунд тому лютували блискавки, й опинилися перед величезною скелею, в якій, наче прорубаний сокирою, зяяв вузький прохід.

– Він штучний? – Андрій розглядав ідеально рівні стіни.

– Авжеж, – кивнув священик. – І тут повнісінько пасток. Ідіть за мною слід у слід і не робіть зайвих чи різких рухів.

– Зайві рухи – це які?

– Якби я знав, – пробурмотів священик.

– Якщо Темні заскочать нас у цьому коридорі, то переб’ють, мов куріпок.

– Вони ще далеко, встигнемо. Нічого тут не торкайтеся.

Отець Сергій рушив углиб розщілини. За ним прямували Віка та Гуго. Андрій замикав групу, з арбалетом напоготові оглядався назад, потім на вихід, який наближався надто повільно.

Раптом священик сахнувся назад. Почувся звук каміння, що осипається, і скрикнула Віка.

– Що там?

– Пастка, – коротко повідомив отець Сергій.

Широка яма від стіни до стіни перекривала коридор, перетинаючи шлях. Андрій обережно зазирнув, потім кинув камінця. За кілька секунд з глибини долинув ледь чутний стукіт.

– Ціла шахта.

– Певне, я наступив на якийсь важіль, – промовив священик, – добре, що механізм трохи скрегоче, тож вчасно почули і не впали на дно.

– Ага, але тепер перескочити її якось треба. Тут десь метрів зо два, цілком можна просто перестрибнути, якщо не лякатися.

– Я спробую, – із сумнівом пробурмотів отець Сергій.

– А ти, Віко?

– Запросто, – запевнила його дівчина.

Гуго без слів відійшов на кілька кроків, розігнався і за мить вже стояв по той бік. Із його зростом двометрова яма не була перешкодою. Потім те саме зробила Вікторія. Найскладніше було отцю Сергію. Окрім того, що він був уже в літах, заважав ще й одяг батюшки. Зрештою, він таки зважився, Гуго підстрахував, і все вийшло непогано. Останнім через яму перескочив Андрій.

– Отак і будуть змінюватися механічні пастки та чаклунство. Хтозна, що чекає на нас попереду. Але борони Боже тут стріляти. Я навіть не знаю усіх сюрпризів, на які здатна ця стежка.

– А як же зупинити Темних?

Священик промовчав і обережно обійшов звичайний на вигляд камінь, що лежав посеред ущелини.

Без перешкод вийти із неї Обрані не встигли. Позаду залишилося вже три чверті шляху, вони вже були біля кам’яного склепіння, яке перетворювало вихід з ущелини на чотириметровий тунель, коли почулися вигуки, а за мить над їхніми головами просвистіла стріла і вдарилася у стіну. Від цього удару всі ці метри просто вибухнули десятками гострих залізних кілків, що вискочили зі стін та підлоги. Позаду радісно заволали.

Андрій закляк. Якщо Темні стрілятимуть… Тут кожен сантиметр міг принести смерть.

Та стрілянини більше не було. Позаду знову заверещали. Але цього разу в голосі тріумфу не було – самі лише біль та страх. Андрій озирнувся і побачив, що дорогу Темним перетнула вогняна завіса, по цей бік якої догоряли рештки одного з переслідувачів. Певне, саме цей невдаха і оступився, втрапивши у пастку, що дрімала тисячоліттями.

Священик та Віка вже обережно прослизали між гострим металом.

– Не торкайтеся його, бо буде дуже боляче, – попередив отець Сергій.

Андрій пішов слідом за ними. А от Гуго було набагато складніше: його гігантське тіло ледь протискувалося між гострих кілків. Раз по раз він чіпляв ті зубці, після чого на них залишалися шматки обгорілого одягу та шкіри.

– От, чорт, як же пече, – сичав Гуго, вивалюючись зрештою із тунелю.

– Ми вже на місці!

Священик стояв біля височезної брами. Могутні дерев’яні дошки, вирізані з цільних дубових стовбурів, було посилено кутим залізом.

– Мені потрібен час, спробуйте їх затримати.

– То буде неважко.

– Не будь дурнем! Ті кілки вони приберуть, я сам це міг би зробити, маючи час.

Отець Сергій підійшов до брами, кілька секунд обмацував дошки, доки не знайшов таємний важіль. Пролунав тонкий писк, відкинулася замаскована кришка, під якою виявилася клавіатура з незнайомими символами.

– Затримайте Темних! – повторив священик.

Андрій забрав у Гуго останні чотири стріли, приєднав їх до своїх двох і кинувся до тунелю, аби, поки ті ще не вилізли звідти, кілька разів вистрелити у стелю та стіни. Це напевне поховало б там частину переслідувачів і надовго перетнуло б шлях решті.

Та не встиг він пробігти й кількох кроків, як із тунелю один за одним почали вибігати Темні. Певне, вони мали набагато детальнішу інформацію про розташування пасток і змогли швидко прибрати кілки.

Андрієві стріли поклали чотирьох ворогів, але Темні бігли й бігли. На допомогу Батлукові прийшов Гуго. Розмахуючи величезним мечем, він врізався у безладні лави противника, першим же ударом розрубавши навпіл одного з Темних.

Батлук швидкими випадами шаблі відбив атаки двох супротивників і сам перейшов у наступ. Заверещала сталь, і руку обпекло гострим болем. Андрій крутнувся, вискакуючи з-під блискавичних атак нового нападника. Відбиваючи удар за ударом, він краєм ока помітив, що клинок цього Темного, мов масло, розітнув гарду його шаблі.

Сталь викресала іскри. Андрій відчував, як поволі до нього всередину заповзає страх: цей супротивник був набагато кращим фехтувальником, ніж він. Його стан помітив і Темний: Батлук побачив у очах суперника вираз тріумфу і впевненості у власних силах. Андрій поволі відступав, залишаючи спину Гуго без прикриття, похапливо шукав, як врятуватися, і нічого не міг вдіяти.

І раптом усе змінилося за одну мить. Чергового разу він якимось відчайдушним рухом устиг вивернутися з-під смертоносного металу і раптово для себе самого уперіщив Темного блискавичним ментальним ударом. Раніше йому ніколи не вдавалася така штука, бо це потребувало неабиякої концентрації, але близькість неминучої смерті додала сили. І хоча повністю скувати активність ворога Андрій не зміг, та все ж рухи Темного помітно поважчали. Дивуватися не було коли. Вибравши слушну мить, Андрій ударив ногою по коліну супротивника, і той, втративши рівновагу, упав просто на шаблю.

Щосили працюючи клинками, вони з Гуго знову загнали Темних у тунель. Сутичка пішла легше: у вузькому проході навіть один боєць міг стримувати навалу кількох десятків ворогів. Андрій встиг покласти ще одного Темного, а потім вони відступили, скупчившись у глибині ущелини.

– Ха! – заревів Гуго, спираючись на свого здоровезного меча, мов копач на лопату. – Ми задали їм перцю, бояться, тварюки.

Андрій придивився.

– Ні, Гуго, тут щось не те, вони…

– Андрію, сюди! – почувся крик священика. – Я їх відчиняю!

Користуючись хвилинною затримкою ворога, Андрій та Гуго кинулися до брами. Дівчина була вже всередині, а священик чекав на порозі, аби слідом за Обраними зачинити браму.

І раптом перед Храмом здійнявся справжній вихор. Вітер ударив у мертву землю, здійняв хмару пилу, закрутив його у смерч. Майже повністю засліплений, Андрій відвернувся і побачив, як із тунелю випливли дві високі, моторошні постаті. Демони…

Гуго щось заволав, указуючи назад, потім кинувся до брами, та вітер не пустив, відкинувши його назад. Андрій теж відчув, як брудне, колюче повітря відтискає його ближче до тунелю. Ні, ні, не так… Він раптом збагнув, що вихор тут ні до чого – другий зір, який ще не згорнувся повністю після ментальної атаки на Темного, мов у каламутному дзеркалі відбив справжню картину.

Не було ніякого вітру. Мана. Мара. Це їхню свідомість затьмарили нечисті. Насправді Обрані не могли рухатися, бо темне чаклунство скувало їхні тіла, підкорило собі, потягло до демонів.

Хижо зареготав вихор. Ні, то не смерч, то ревло само пекло, передчуваючи поживу. Здригаючись у пароксизмі жаху, Андрій щосили наліг на чорну стіну. Вона прогнулася – та й усе. Жодного кроку не змогло зробити засмоктане чаклунською оманою тіло. А потім Андрій почув моторошне:

– Ти – мій… МІЙ!!!

Це демони, це Астарот, це Люципер, це Темні пнулися до його душі своїми брудними, кривими пазурами. Це земля, чорна, проклята земля стала грузькою, засмоктувала, поволі перетворюючись на тугий вир.

– Ти – мій… мій… мій…

Андрій щосили пручався, відчуваючи всім своїм єством наближення демонів. Застогнавши, він шаленим зусиллям змусив себе сконцентруватися і, пересилюючи огиду, торкнувся свідомістю мозку демонів.

Каламутний вихор хитнувся. Зовсім трохи. Андрій відчув, як здивовані тим дотиком демони зупинилися, вагаючись. Та його свідомість не могла боротися з телепатичною потугою двох могутніх мозків водночас. Якщо демони і були ошелешені несподіваною контратакою, то швидко прибрали все назад до своїх рук. Вихор заревів із новою силою.

І тоді Андрій знайшов єдиний правильний хід. Втрачаючи останні сили, він намацав свідомість Гуго. Там було порожньо. Темно і порожньо. Демони загасили будь-які його думки, будь-яку волю, тримаючи мозок на міцному налигачі власної ментальності.

Розуміючи, що другого шансу він не отримає, Батлук могутнім ударом перерубав той налигач і відчув, як тіло велета, вирвавшись із чужих пут, мало не впало.

– Гуго! Гуго!.. Неси… мене!..

Слова давалися з неймовірними труднощами. Андрій не знав, чи кричить те вголос, чи справді надсилає телепатичний наказ. Це забрало у нього всі сили. Чорний вихор ущільнився, заревів ще страшніше, й Андрій відчув, як його тіло поволі здіймається у повітря.

Остання думка, що він її відчував, була про те, аби не дати демонам знову захопити Гуго, вкривши його свідомість міцним, непробивним ковпаком. Та Андрій вже зовсім не бачив Карлсона, бо, витративши всю енергію, його телепатія згорнулася. А потім загримів близький, потужний грім…

Він прийшов до тями серед важкого, рухливого мороку. Моторошного. Чорні тіні ковзали безгучно, навіть на відстані простягненої руки їх не можна було чітко вирізнити. Дивно, але загрози Андрій не відчував.

Коли саме отямився, Батлук не зрозумів. Він раптом відчув, що поряд хтось є, і, трохи поворухнувши головою, побачив обличчя Віки та отця Сергія, котрі схилилися над ним.

– Що, Андрію? Як ти? – тривога бриніла в голосі дівчини.

– Нічого собі.

Андрій сів, спершись на руку, озирнувся на величезну, вже зачинену браму.

– Де ми?

– У Храмі, – відповів священик. – Я таки встиг зачинити двері, коли Гуго заніс тебе всередину.

– Заніс? Я нічого не пам’ятаю.

– Я теж, – загуркотів бас вікінга.

Андрій побачив його постать серед тіней; одна підпливла зі спини і, здавалося, пройшла крізь Гуго. Швед цього навіть не помітив.

– Здається, мені таки вдалося…

– Що?

– Та… то я так.

Андрій озирнувся навкруги. Морок приховував розміри зали, в якій вони зараз перебували, але вона була не меншою за половину футбольного поля. Поодаль виднілися вузькі гвинтові сходи, видовбані в камені, що вели кудись нагору.

– Маємо іти, – промовив священик, – брама довго демонів не втримає, а коли, не дай Боже, з’явиться… Треба іти.

– Ці тіні…

– Дарма, не страшно, вони зараз в іншому вимірі й там залишаться, якщо ми не зробимо помилки.

– А що вони таке?

– Краще, Андрію, того не знати, – тихо промовила Віка. – Ходіть, отче.

У браму гепнуло щось важке, та вона навіть не зригнулася.

– Так вони довго її долатимуть, – зауважив священик.

Обрані рушили сходами, піднімаючись вище й вище, а внизу було чути лункі удари.

– Навіщо така велика зала, – пробурмотів, відсапуючись, Гуго, ні до кого не звертаючись.

– Хтозна, можливо, це природна печера.

Священик вийшов на круглий майданчик, зупинився, чекаючи на решту. Майданчик, мов балкон, висів над величезною залою, підлогу якої вже не було видно в мороці. Один його край переходив у нерівну кам’яну стіну, в якій Андрій побачив кілька бронзових дверей з химерними кутими візерунками на поверхні. Жодних слідів петель або замкових щілин видно не було.

– Одні, двоє, троє…

– Їх дев’ять, – перервав священик Андрієві підрахунки.

Він підійшов до стіни, постояв мить, потім струснув головою.

– Тепер головне не помилитися, бо тіні не будуть такими байдужими.

Андрій побачив, що морок навколо них начебто згустився. Потім зрозумів, що то чорні безмовні привиди злітаються звідусюди, сплітаючись у моторошну скань, клубочаться, ледь не торкаючись непроханих гостей. І так само не відчувалося жодної загрози, жодного страху, наче хтось навмисне вимкнув у Андрія всі емоції.

Отець Сергій стояв, переводячи погляд з одних дверей на інші – точнісінько такі ж. Його вуста ворушилися, наче він щось рахував. Нарешті священик рішуче взявся за ручку одних дверей, постояв, глибоко вдихнув і вже збирався відчинити їх, та раптом поспіхом відсмикнув руку.

– Ні, ось ці.

Він обережно потягнув на себе крайні двері… й нічого не сталося. Чорні тіні на мить здійнялися швидкою віхолою, але одразу ж заспокоїлися. Довгий коридор, яким пробігли Обрані, закінчувався кам’яним майданчиком, але вже у вигляді літери «Т». І знову Андрій побачив у стіні двері.

– Знову дев’ять, – неголосно промовив він, – щось схоже на лабіринт.

– Це і є лабіринт. А щоб пройти його, маємо лише одну спробу. Формула настільки складна, що найменша помилка у розрахунках, найменший брак її складових…

Отець Сергій витер чоло і знову щось зашепотів. Андрій прислухався. Десь далеко гримнуло, й одразу ж у коридорах Храму, поки що ледь чутно, залунали вигуки переслідувачів.

– Вони вже тут!

– Не заважайте, – священик роздратовано сіпнув головою і забурмотів усе спочатку.

Він відчинив потрібні двері тієї самої миті, коли в коридорі пролунали і перші кроки Темних.

– Не встигнемо!

– Устигнемо. Це – останній коридор.

Священик побіг тьмяно освітленим тунелем, за ним рушила Віка. Андрій із Гуго трохи відстали, утворивши ар’єргард крихітного загону. Темні були вже зовсім поруч.

Побачивши Обраних, передні з них тріумфуюче заревіли.

– Біжіть, отче, ми з Гуго їх затримаємо! – вигукнув Андрій, вихоплюючи шаблю.

– Утримайте їх хоча б кілька секунд.

– Якщо демони не наскочать.

– Не наскочать – тут не можна чаклувати. А вся їхня сила нездатна опиратися силі, яка сконцентрована тут…

Охнув Гуго: важка арбалетна стріла пробила йому ногу трохи нижче коліна. Андрій, крутнувшись поміж стріл, вискочив перед шведом і щосили кинув з обох рук кинджали. Двоє арбалетників, що якраз збиралися стріляти, впали мертвими.

За арбалетниками стояли інші Темні з луками, та вони так скупчилися, що не могли стріляти. Частина з них подалася було назад, аби хоч трохи дати переднім простір, але з глибини коридору напирали нові й нові лави, тож Темні були змушені йти вперед.

Діючи довгим кинджалом, який за такого обмеженого простору був найефективнішою зброєю, Андрій зупинив двох нападників, та до них одразу приєднався третій, який орудував списом з-за їхніх спин, і Андрій почав відступати.

Тим часом священик спромігся відчинити останні, треті, двері. Під тиском Темних Андрій опинився вже на порозі, який тільки-но переступили панотець та дівчина. Тут йому на допомогу прийшов Гуго. Стрілу він витягнув, але вона завдала серйозної травми, і велетень тепер ледь пересувався.

Побачивши, що частина втікачів уже по той бік дверей, Темні наче оскаженіли. Вони вже не берегли життя ані товаришів, ані свої власні. Вони йшли по трупах, ковзали у крові, витріщивши зовсім шалені очі, в яких відбивалося лише одне: широко відчинені двері й перед ними – двоє грізних супротивників із закривавленими клинками у руках.

Потроху Обраних видавили із заваленого трупами коридору. Якусь хвилину вони рубалися на самісінькому порозі, розуміючи, що і цю позицію скоро втратять.

– Іди! – вигукнув швед, відбиваючи удар алебарди своїм величезним мечем. – Я сам упораюся, іди. Ти потрібен там!

– Тобі самому не встояти!

– Плювати, все одно комусь залишатися, інакше вони увірвуться на наших плечах. А я задам їм перцю! Наостанок…

Гуго однією рукою відбив напад чергового ворога, а другою провів могутній аперкот, віджбурнувши Темного у натовп.

– Іди!

Андрій і сам розумів, що він має бути там, із священиком та Вікою, бо якщо щось трапиться, вони залишаться майже беззахисними.

Андрій відбив напад чергового ворога і швидко пірнув у двері, а Гуго, перемістившись на півкроку, перекрив прохід. Останнє, що Андрій побачив, – перед Гуго постав величезний бородань у рогатому шоломі. Розмахуючи палицею, гігант, який за габаритами не поступався шведові, кинувся в атаку, і вони зіткнулися, мов два розлючені мастодонти.

Священик уже стояв перед кам’яною стіною, цього разу без жодних ознак отвору, але так само прикрашеною різьбленням. Серед візерунків зблискував великий, схожий на гірський кришталь камінь.

– Ось ми і перед брамою Святилища. Заходьте.

Андрій здивувався, наскільки просто, буденно пролунали ці слова, наче вони прийшли у гості й за дверима на них чекає тепла затишна вітальня.

Священик поклав руку на кристал, минула секунда, друга, але нічого не відбувалося. Отець Сергій спохмурнів.

– Що за… А, зрозумів! Віко, ходи-но сюди.

Дівчина підійшла і мовчки поклала долоню поряд з рукою панотця. Камінь одразу ж засвітився холодним рівномірним вогнем. Холод потік по стіні, по підлозі, охопив і дівчину, і священика, й Андрія, принісши спокій і надзвичайну ясність думок.

Стіна тихо розтанула. Андрій дивився, але нічого не бачив. Лише темряву.

Однак тільки-но холод від каменя потрапив у цю темряву, як вона миттєво підтала і почала насичуватися білуватим димком, який, здавалося, народжувала сама темрява. Потім холод, увесь відразу, з усього простору навколо них, в єдину мить зібрався у цятку, вона полетіла в цей димок, і тієї ж секунди там спалахнуло світло.

Воно було яскраве, але не засліплювало. Андрій із серцем, що бухало, мов молот, увійшов до величезної зали і відчув, як його долоню стиснули гарячі пальці Віки.

Було невимовно красиво. Здавалося, перед ними справжнє синє небо, але разом із сонцем на ньому світилися зірки та місяць.

Під небом грали кольори веселки, переплітаючись у граціозні малюнки – яскраві, мов на палітрі художника. В них не було форми, але був сенс, який Андрій от-от мав зрозуміти.

А посеред зали на золотому троні лежав… великий Білий Дракон. Андрій очікував побачити тут що завгодно: могутні машини, магічне приладдя, книги, – тільки не це.