Текст книги "Прокляття обраного"

Автор книги: Павло Бондаренко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 20 страниц)

Які ж вони всі рідні, ці люди!

– Ну ось, – нарешті сказав хірург, – рани ми почистили, ту, що в боку, довелося залатати. Ну, а взагалі, ви – молодець. Переливання крові не знадобиться, лише…

Він повернувся до асистентки і попрохав:

– Тетянко, прослідкуй, щоб нашого гостя два-три дні гарно погодували, ну і, вибачаюся, з педикульозом щось треба робити.

Лікар зламав ампулу і став набирати ліки у шприц.

– А тепер, якщо ви не заперечуєте, я дам вам снодійне. Необхідно, аби ви поспали.

Андрій відчув ледь помітний укол, від якого одразу приємно запаморочилося у голові.

– Ну от, порядок.

– Лікарю…

Андрій знайшов руку в гумовій рукавичці.

– Так?

– Спасибі.

Розділ двадцятий

Рани справді виявилися не такими серйозними, як це виглядало, і вже за день Андрій гуляв лікарняним подвір’ям. Хоча серед персоналу та пацієнтів і прокотилася новина про людину, яка прорвалася у місто крізь лави Темних, однак ніхто з них Андрієві не надокучав. Окрім часу, необхідного для лікувальних процедур, він був абсолютно вільний.

Уперше за довгі місяці Батлук насолоджувався спокоєм та безпекою. Зранку, прихопивши із собою книжку, Андрій виходив надвір, влаштовувався на лаві десь у самій глибині алей і уявляв, ніби нічого з того, що він пережив, не було, ніби місто за лікарняною огорожею живе своїм звичним життям.

Його настрій не зіпсувався навіть тоді, коли Андрій помітив, що подвір’я лікарні ретельно охороняється і за ним самим приглядають люди в цивільному.

Він просто дивився на небо, на сонце, вдихав пахощі осені, що народжувалася, і слухав, як перегукуються горобці, голоси яких він майже, забув.

Увечері до нього прийшли перші відвідувачі. Хоча обидва були вченими, важко було уявити людей, більш несхожих один на одного, ніж вони.

Професор Арутюнян, маленький, опецькуватий п’ятдесятирічний чоловік в окулярах, крізь товсте скло яких на світ здивовано дивилися величезні очі, притискав до себе потерту валізу, в якій, певне, не було жодного папірця.

Антон Богданович Онопрієнко більше був схожий на боксера-середньоваговика, ніж на вченого: атлетична фігура, швидкі точні рухи. Його обличчя випромінювало впевненість і силу. Дивлячись на нього, здавалося – ніщо не може заскочити його зненацька.

Онопрієнко був наймолодшим і, мабуть, найвідомішим широкому загалу членом Академії наук. Незважаючи на неповні тридцять п’ять років, він уже вважався одним із провідних у світі спеціалістів з проблем часу-простору. Андрій колись читав кілька науково-популярних статей, автором яких був академік.

Привітавшись, гості всілися на лаву. Арутюнян увесь час якось нерішуче поглядав на колегу, і, мабуть, через це Андрій вирішив, що професор почувається трохи ніяково.

– Вас можна привітати, Андрію, – почав розмову Онопрієнко, – далеко не кожному щастить прорватися до міста крізь їхні лави.

– А я не проривався, тому й поталанило.

– Оце вже точно. На щастя, у той момент не було снайпера… А охорона не повинна витрачати багато набоїв.

– Оголосіть їм догану, – буркнув Андрій.

– Уже, – розсміявся Онопрієнко, – звільнили без вихідної допомоги.

– Антоне… – Арутюнян похитав головою.

– Та жартую, звичайно, – відмахнувся той, – я ж люблю чорний гумор.

– Оце вже ні, навіть такого гумору ти не маєш, – гмикнув професор, – тому облиш це, не дратуй оточуючих.

– Та Бог із ним, Андрій мене вибачить, чи не так?

Батлук зітнув плечима. Він губився у здогадах відносно мети цього візиту. Власне, якщо подумати, то його або перевіряють, або ж їх просто цікавить, як воно там, на тому березі. Певне, люди звідти з’являються у місті не щодня.

Тим часом Арутюнян почав цікавитися, як Андрієві тут живеться.

– Ми, звичайно, зробимо все можливе, аби ви почувалися добре, і мали все необхідне. Ви для нас – неоціненний скарб.

– Ви би краще гарненько перевірили цей скарб, а раптом я – Темний або ще гірше – демон.

– Ну, демони – це виключено, а щодо перевірки…

Онопрієнко ніяково усміхнувся і промовив:

– Армен Ашотович – гарний спеціаліст з біоенергетики. Він вас оглянув, коли ви спали. Ви маєте рацію, Темні часто намагаються проникнути до нас, і треба бути вкрай уважними. Так от, ви – не Темний.

– Красно дякую, – посміхнувся Андрій.

– Нема за що, – незворушно відповів Онопрієнко. – Але ваш енергетичний потенціал відрізняється від звичайного людського. Ви – Обраний. Ви – один із тих, заради кого ми все ще тримаємося тут, на кого сподіваються рештки людства.

– Ого…

– Пізніше ми все вам пояснимо, але спочатку хотілося б вислухати вашу історію.

Він повагався і додав:

– Звичайно, якщо ви готові говорити.

– Ну що ж, – Андрій зітхнув, – можна спробувати.

– Ви начебто проти?

– Не проти, але…

Як їм пояснити? Андрій і сам не міг розібратися у своїх почуттях. Минуле – мов заборонена зона, яка зовні здається не такою забороненою, як є насправді, але в яку не можна заходити в жодному разі. Він це пережив, він живий. Цим людям здається, що воно, це минуле, вже не може дістати. Та для Андрія навіть просто дивитися, як воно шаленіє за непробивним склом часу, – неможливо, страшно і небезпечно. І розум, і душа сахаються від кожного його кидка на прозору стіну.

– Скажіть, вам просто цікаво, чи… це важливо?

– Це важливо. Дуже важливо, – відповів Онопрієнко, – спробуйте не випустити жодної деталі.

Добираючи слова, Андрій почав розповідати. Можливо, вони хотіли почути щось інше, можливо, вони прийшли за якимись конкретними відомостями, однак Андрій говорив про своє… Для нього зараз їхні інтереси були другорядними.

Дитинство і юність, школа й перше кохання, військові марші та студентські сабантуйчики – все це проходив Андрій, долаючи тамбури забутих подій та імен.

Вчені мовчки слухали. Ані пари з вуст. Андрій, заглиблений у розкидану часом пам’ять, не бачив, наскільки уважно вони все це сприймали, та його це і не цікавило. Він просто згадував…

Лише одного разу академік щось перепитав, але тут-таки й замовк, зачувши розлючене шипіння Арутюняна.

Коли він закінчив, було вже темно. Над містом, яке скупо освітлювалося нечисленними ліхтарями, висіли зірки, яких зазвичай у мегаполісах не видно. Крізь уже по-осінньому холодне повітря креслили свої траси метеори.

– Те, через що ти пройшов, – подвиг, – перервав мовчанку, що запала, Арутюнян. – Не знаю, мабуть, я не бажав би опинитися на твоєму місці.

– Ще б пак, нічого приємного в цьому немає.

– А ця твоя хвороба – і не хвороба зовсім.

– Із деякого часу мені це вже відомо, хоча природу цього… явища я так і не зрозумів.

– Ти ж знаєш, у Всесвіті ми не самі. Існують інші світи, і посланці одного з них зараз тримають в облозі місто.

Онопрієнко підвівся і почав проходжуватися вздовж лави, видно, так йому було легше говорити.

– Так от, те, що з тобою відбувалося, – це лише перешкоди, побічний ефект від спроб встановити з тобою обопільний контакт. Це було дуже важко, довго пояснювати, а ти, певне, втомився. Якщо коротко, то створінням Світла останнім часом неймовірно важко пробитися на Землю, це потребує колосальних затрат енергії. Складність полягає в тому, що псі-випромінювання певних частотних параметрів передається не лише крізь час та простір, але і крізь один вимір, котрий є комбінацією часу та простору. В цьому випадку вони виступають не тільки фізичними величинами, але і як постійні системи координат, в яких суб’єкт існує по відношенню до Всесвіту.

Помітивши, як спохмурнів Андрій, академік запитав:

– Незрозуміло?

– Чесно кажучи, не дуже.

– Не переймайся, на Землі й у старі часи навряд чи знайшовся хоча б десяток людей, які до кінця розуміли б, у чому тут річ. Власне кажучи, цього не знає у нас ніхто. Донедавна не існувало навіть відповідної методики, визначень, які б розкривали ці процеси. Отже, якщо спрощено, уяви собі систему координат, де один вектор – це час, другий – простір, а третій – простір-час.

Онопрієнко накреслив на землі трикутник.

– Дивіться, ось геометрична фігура, вона має якісні й кількісні характеристики: довжина сторін на площині та період часу, в якому вона існує. Ось вона є. А ось, – Онопрієнко витер трикутник, – її немає.

Андрій кивнув.

– А тепер уяви, – продовжував академік, – що довжина однієї сторони трикутника вимірюється у сантиметрах, а другої – у секундах. Є ще й третій параметр характеристики цього трикутника – час існування.

Онопрієнко знову витер малюнок.

– Ну, гаразд, а до чого тут я? – запитав Батлук. – Те, що я – Обраний, чув не лише від вас, але мені так і не пояснили, що ж це означає. Хто ж я?

Академік зітхнув:

– Той, чия душа вічно залишається на Землі аж до тих пір, коли прийде Царство Боже. Вона переходить із тіла у тіло, спить, доки не настане час їй прокинутися, щоб захистити людство від загибелі. Ти – один із тих, кого наділено якостями і світу Світла, і світу Темряви; ти однаково належиш і їм обом, і Землі; ти – один із мільйонів звичайних смертних. Та навіть серед Обраних ледве десята частина доживає до Битви, решта або пропадають у психушках, або накладають на себе руки, не в змозі знести фізичних та духовних мук.

– Ви сказали, є й інші?

– Є. І всі вони, ті, хто почув Заклик, прийшли до найближчого Святого міста. Завтра ти з ними познайомишся, завтра ви почуєте, заради чого тут зібралися.

Розділ двадцять перший

Уранці в двері його кімнати постукали. На порозі стояли головний лікар та двоє незнайомців, у котрих легко можна було впізнати перевдягнених у цивільне військовиків.

– Доброго ранку, – привітався лікар, – тут до вас приїхали.

– Добридень, – один із військовиків просунувся до кімнати. – Ми від академіка Онопрієнка, за вами, Служба безпеки.

– Мені треба одягнутися.

– Звичайно, звичайно, ми зачекаємо надворі.

За півгодини Андрій у супроводі чотирьох співробітників Служби безпеки їхав Києвом у двокінному екіпажі.

Ці хлопці абсолютно не були схожі на конвоїрів чи наглядачів. Вони багато жартували й залюбки відповідали на будь-які запитання.

Відчувалося якесь особливе ставлення до Андрія, це буквально читалося на їхніх обличчях, а Батлук останнім часом навчився добре розуміти не лише настрій людей, але й сприймати їхні думки, що поставали перед ним у вигляді розмитих емоційних картинок. Ці міцні, впевнені у собі хлопці відчували до нього не просто повагу – благоговіння у них змішувалося з чимось близьким до обожнювання.

Спитати? Ніяково. Замість цього Андрій поцікавився:

– А чому ви їздите на конях? Наскільки я зрозумів, у місті збереглися всі види транспорту. Коли діє вогнепальна зброя, є електрика, повинен бути й придатний до використання бензин.

– Є, – погодився один з офіцерів, – усе це працює, але лише в межах міста. Якщо привезти щось ззовні – це буде звичайне сміття; те, що побувало в Темному світі, ні до чого не придатне. А наші запаси обмежені: бензин ми використовуємо лише в крайніх випадках, переважно з нього виготовляють напалм для вогнеметів; а електроенергія подається на передову, до шпиталів, ну, і вулиці доводиться освітлювати, хоча б центральні. Мазут майже закінчився, ТЕЦ стоять. Учені пристосували ядерний реактор в Інституті прикладної фізики, але його потужності не вистачає, та й палива замало. Коней також мало, тому більшості доводиться ходити пішки.

– Зрозуміло.

– Як там, у Темних? – трохи згодом запитав супутник.

– Нічого гарного.

Вони під’їхали до Лаври. Екіпаж зупинився на вулиці, й Андрія через Надбрамну церкву провели всередину.

Лавру ретельно охороняли. Він помітив на стінах із півдюжини охоронців, на Великій лаврській дзвіниці було встановлено кулемет. Охоронці не поспішали, надаючи йому можливість роздивитися.

Із того часу, коли Батлук був тут востаннє, майже нічого не змінилося, хоча пройшло вже близько шести років.

Не було гомінливих різнобарвних групок туристів, більшість помешкань було зачинено, на деяких стінах сліпими плямами світилися місця, де раніше висіли стенди та реклами виставок – ото й усі зміни. Раз по раз Андрія з супутниками обганяли монахи. Більшість проходили мовчки, лише дехто вітався з охоронцями.

Лунко вдарив дзвін. Андрій озирнувся на Велику лаврську дзвіницю. Ні, не там.

– Скоро молитва в Трапезній церкві, – пояснив один із супутників.

На порозі старовинного двоповерхового будинку на них уже чекав високий священик із сивиною в акуратній чорній бороді. Він привітав охоронців і зовсім по-світськи міцно потис руку Андрію.

– Усі вже зібралися, чекаємо лише на вас.

Він провів Андрія нагору, де у великій світлій кімнаті було кілька людей, із яких Батлук знав лише Онопрієнка.

Проти дверей у пневматичному кріслі розташувався здоровезний чолов’яга, який одразу ж привернув увагу своїм виглядом. Андрій ніколи не зустрічав людини, могутнішої за Резо, але цей тип був важчий кілограмів на двадцять – півтора центнера могутніх м’язів без жодного граму жиру. У зрості він навряд чи переважав Резо, зате… Про таких говорять: поперек себе ширший. Під його тушею крісло прогнулося до самої підлоги і стогнало від найменшого руху велетня.

«Цікаво, – думав Андрій, дивлячись на кострубате, заросле кудлатою бородою обличчя, – чим його не били?»

– Знайомтеся, Гуго Карлсон, швед.

Той рикнув щось привітне і простягнув Андрію лапищу, в якій, певне, помістилися б чотири таких, як у Батлука, долоні.

– А це – Ганс Шмідт, – відрекомендував академік худого костистого чоловіка років тридцяти, одягненого в старовинну, місцями пом’яту кірасу.

Німець кинув на Андрія швидкий хижий погляд, який багато про що сказав Батлукові, похмуро кивнув і повернувся до огляду нігтів на руці, посіченій дрібними рубцями. Андрієві були відомі ці відмітини, такі залишаються від ураження вибухом модернізованої касетної бомби, коли тисячі майже невидимих голчасто-стрільчастих елементів викошують усе живе на сотні метрів довкола.

– А це – Ігор Кримов, він із Росії.

– Із Дону, – посміхнувся невисокий крем’язень у чотириколірному маскувальному «хамелеоні». На вигляд йому, мабуть, не виповнилося й тридцяти, і він був наймолодшим з усіх присутніх.

– Ян Сосновський, поляк, – не чекаючи, доки його відрекомендує Онопрієнко, назвався, легко підвівшись зі свого місця, хлопець, що сидів поруч із Кримовим. – Я, прошу пана, трохи про вас чув. Ви командували «Сірими пластунами». А я служив у «П’ятій корогві».

– Я теж знайомий із вашими хлопцями, – усміхнувся Андрій, – відмінні вояки, вмілі та сміливі.

– Так, то правда, – аж засяяв поляк.

Кримов скоса зиркнув на нього і буркнув щось невизначено-іронічне.

– Ну і, нарешті, Нікола Іванов.

Тільки зараз Андрій помітив невеличкого сухорлявого дідуся-бурята, котрий сором’язливо примостився у кутку.

– Ніколі було найважче сюди дістатися.

Батлук вражено подивився на маленького старого. Взагалі нереально було повірити в те, що таке можливо: подолати кілька тисяч кілометрів, нехай навіть і верхи.

– Повітряна куля, – пояснив Сосновський. – Нікола побудував повітряну кулю і летів більше місяця. Жодного разу не приземлився.

Бурят ніяково посміхнувся і чомусь похитав головою.

– Ну, от і познайомилися. З цього часу ви – одна команда. Не побоюся цих слів, але доля людства тепер залежить від вас.

Онопрієнко уважно подивився на кожного з п’яти Обраних і продовжував:

– Навіть саме ваше існування – таємниця, відома в Києві десятку-півтора людей. Більшість охоронців, які вдень і вночі наглядають за вами, не знають, кого саме вони охороняють. Ще вчора ви не знали один одного, а сьогодні об’єдналися заради досягнення спільної мети.

Раптом він замовк, прислухаючись. Десь поза стінами Лаври затріскотіли постріли, потім, уже ближче, пролунали багатоголосі крики.

Тієї ж миті заверещав телефонний зумер. Андрій здивовано подивився на стіл, де стояв апарат: він зовсім забув про існування таких речей.

Академік підняв слухавку, якийсь час мовчки слухав, кривлячись від гомону, що йому заважав, потім дав відбій, постояв, про щось роздумуючи, і пішов до виходу.

– Будьте тут, – уривчасто кинув він, побачивши, що решта посунула слідом, – будівля під надійною охороною, а ми без вас якось впораємося.

Коли він пішов, усі разом заговорили, перебиваючи один одного.

– Якщо вони гадають, що я відсиджуватимуся, поки всі там б’ються, то вони помиляються, – гудів Карлсон, пробиваючись до виходу.

Шмідт намагався його зупинити:

– Академік чітко висловився: ми повинні залишатися тут.

Звичайно, йому не вдалося б стримати цю гору, коли б у шведа не вчепилися Кримов та Сосновський.

– Пропусти! – Карлсон палаючим поглядом утупився у Шмідта. – Я ще ніколи не стояв осторонь бійки! Я не вмію ховатися!

– То доведеться навчитися! Невже ти думаєш, що крім тебе тут зібралися самі боягузи? Ти – солдат і повинен знати, що накази виконуються, а не обговорюються!

Твердий, непорушний погляд німця трохи охолодив запал вікінга. Він уже не рвався до дверей, а бігав від вікна до вікна, намагаючись розгледіти, що відбувається на вулиці.

У Лаврі було спокійно, стрілянина долинала звідкись із міста, щоправда, наближаючись і посилюючись.

Андрій підійшов до Сосновського:

– У мене таке враження, що академік тримає в кулаці все місто.

– Так воно і є, тільки не сам він, а разом із вченими та священиками.

– Але ж військовики… Я ж бачив, їх тут багато. Коли це було, щоб військовики поступалися керівництвом?

– Докерувалися, – усміхнувся Шмідт, підходячи, – те, що тут відбувається… вони зовсім не розуміються на цьому, військовики звикли покладатися на танки та резонатори, а тут… Я б сказав, що за обставин, які склалися, ідеальною була би влада священиків та педагогів. Людський фактор… Чуєте, як затято б’ються люди, які раніше навіть не чули один про одного. І з них лише одиниці хоча б віддалено розуміють, заради чого помирають.

– Так було й на війні, – заперечив Сосновський.

– Не скажи, – втрутився у розмову Кримов, – на війні хтось б’ється з почуття патріотизму, хтось – із ненависті, а хтось – за гроші. Все просто: бездумними бувають лише погроми, коли розпалені магнетизмом натовпу та безборонністю істоти рвуть та трощать усе, що бачать. А спробуй висидіти кілька місяців у брудних траншеях, дивлячись, як кожного дня навколо ходить смерть, і не маючи хоча б якоїсь благенької ідеї, яка би тримала тебе там…

Він не договорив. Несподівано зовсім поруч гримнуло, аж захиталася будівля, з вікон повилітало скло, і до кімнати тугим клубком увірвалася вибухова хвиля, кинувши усіх на підлогу.

– Ого, то вже не жарти!

Сосновський скочив і кинувся до вікна.

– Трапезна горить!

Не змовляючись, усі побігли надвір. Із церкви, що диміла, монахи виносили вбитих та поранених.

Вибух був настільки сильний, що зніс дах, усюди валялися шматки вапна, бита цегла, з вікон ліниво вихоплювалися рідкі язики полум’я.

Кримов та Шмідт пірнули в темний отвір дверей, з яких клубочився густий дим, і за хвилину винесли священика із залитим кров’ю обличчям. Молоденький хлопчина волав від болю і рвався з рук Ніколи, заважаючи зупинити кров, яка лилася з пошматованого стегна. Андрій кинувся на допомогу і побачив гострі уламки кістки, які стриміли, прорвавши сутану.

– Притисни його до землі, – не підводячи голови, наказав бурят.

Андрій навалився на хлопчину, краєм ока спостерігаючи, як вправні руки старого просто на очах без жодних ліків зупиняють кровотечу.

Із церкви вийшов Карлсон – він тягнув одразу двох непритомних монахів. Андрій покинув був старого, аби допомогти, та цієї миті пролунало шипіння гальмів, і з вантажівки, яка щойно підлетіла до церкви, вискочив Онопрієнко.

– Що ви тут робите?!

– Як це що, допомагаємо пораненим.

– Ану всі негайно назад! – аж загарчав академік.

– Але…

– Вам що, погано чути?! Поверніться назад, тут впораються і без вас, хутко!

Із вантажівки посипалися озброєні бійці спецзагону і почали оточувати Обраних щільним колом. Онопрієнко, залишивши Андрія, побіг до штабу.

Підійшов Кримов:

– Що там?

– Поклич наших. Академік чомусь щойно влаштував нам скандал.

Коли вони знову зібралися у знайомій кімнаті, Онопрієнко вже виглядав спокійним і незворушним, як і завжди. Він вибачився перед Андрієм, та догану все ж таки виніс.

– Вам не можна було виходити, навіть носа потикати з цієї кімнати не можна. На жаль, я не встиг цього вам сказати, тож частково це і моя провина.

– Але чому?

– Тому що там могла бути засідка. Вибачте за цинізм, але для нас ви дорожчі за всі храми разом узяті та й за всіх мешканців міста, включаючи і мене самого.

– Але ж там були поранені!

Онопрієнко зітхнув і терпляче, мов дитині, пояснив:

– Цей напад, Гуго, було організовано виключно через вас. Подумайте, наскільки їм важливо вас знищити, якщо у відволікаючій операції Темні поклали більше трьох десятків своїх найкращих агентів. І храм підірвали, бо вважали, що ви перебуваєте там. І коли б вони хоч трохи в цьому сумнівалися, на вулиці на вас очікувала б добряча команда відбірних горлорізів. Невже ви гадаєте, що це від гарного життя ми завезли вас сюди з такою пересторогою, поодинці? У будинку сидять два десятки колишніх працівників спецслужб, а Темні, підірвавши церкву, тепер на сто відсотків упевнені, що знищили вас.

– Зачекайте… так… так ви що, навмисне підставили монахів?!

– Вас це обурює? Знаєте, мене теж. Та це не той випадок, коли треба чинити з позицій гуманізму й совісті. Ціна надто висока, і я це розумію. А ви?

Запала тиша. Академік обвів поглядом принишклих гостей. Секунда. Друга. Всі мовчали, але що то була за мовчанка… Скільки болю, обурення…

Андрій уявив собі, що повинна переживати ця взагалі-то порядна людина, яка змушена була віддати на жертву, мов пішаків, ні в чому не винних людей.

– Отже, я забороняю вам виходити з цього будинку. Сьогодні переночуєте тут, а завтра вас переведуть в інше місце. Вечерю вам принесуть.

Антон Богданович повернувся і, не прощаючись, вийшов.