Текст книги "Прокляття обраного"

Автор книги: Павло Бондаренко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 20 страниц)

Розділ третій

У заростях вишняку, які щедро вкрили старе кладовище, мов муха у павутинні, заплутався вечір. Жодного вогника. Жодного звуку. Лише покректували старі дерева, спираючись на такі ж старі огорожі могил, та цикади невтомно пиляли сутінки.

Резо, Андрій і Наталка один за одним пробиралися поміж покривленими надгробками, намагаючись ступати якомога тихіше. Час від часу грузин зупинявся, аби зорієнтуватися в цьому лабіринті.

– Здається, прийшли, – прошепотів він нарешті.

Посеред невеличкої, розчищеної від чагарнику галявини темніла приземкувата каплиця. Андрій із сумнівом похитав головою, розглядаючи зовсім крихітну будівлю.

– Щось вона надто мала. І, здається, тут нікого немає.

– Ще рано, зараз лише дев’ята, – Резо подивився на годинника, – раніше одинадцятої навряд чи хтось з’явиться. А обдурити мене той тип не міг, я певен.

– Гаразд, подивимося. Дай-но запальничку.

– Навіщо? – здивувався Резо.

– А ти що, збираєшся стирчати тут до ранку? Коли вони почнуть сходитися, буде пізно. Доки нікого немає, треба там усе оглянути і знайти місце, де можна сховатися.

– Ти що, збираєшся лізти досередини?

– А ти як думав? Будьте тут.

Батлук поклав до кишені запальничку й обережно рушив у напрямку каплиці. Ще не зовсім стемніло, в згасаючому небі можна було розгледіти, як шугають, мов осіннє листя на вітрі, кажани. Але на землі вже за кілька кроків дерева, кущі, надгробки зливалися у суцільну, темну, без жодного просвіту стіну.

Використовуючи таке прикриття, дістатися до каплиці непоміченим було неважко, тим паче, що в одному місці чагарник підходив упритул до глухої стіни.

Андрій без жодного звуку обійшов будівлю по колу, відзначаючи іржаві ґрати, що гніздилися у вузьких віконницях, масивні двері, які, мов бабуся гаманець, притискали до себе великий навісний замок.

Схоже на те, що в приміщенні нікого не було. Скільки Андрій не дослухався, звідти не долинало жодного звуку.

Використавши ту ж таки шпильку для волосся, Андрій легко впорався із замком і наступної миті прослизнув досередини.

Вогник запальнички розгублено кліпав, освітлюючи зовсім порожнє приміщення. Під ногами хрустіли шматки вапна, якесь сміття. Андрій спересердя копнув коробку з-під чіпсів.

Усе. Усе…

Він повернувся і повільно пішов із каплиці, яка пахла пилом та старим вапном, під бліді цятки зірок. І раптом із соромом уловив у собі тихе, повзуче полегшення. Все…

Було соромно не перед людьми і навіть не перед собою. Сором немовби жив окремо від Андрія, він лише самим краєчком своїм чіпляв душу, але все одно ятрив її, натирав, викликаючи подразнення, мов тугий комірець.

«А що я можу зробити? Я не винен у тому, що трапилося. Але ж що тепер сказати Наталці? Як її заспокоїти?»

І знову хтось нашіптував:

«Змінити вже нічого не можна, як не намагайся. Часу вже немає».

Стоп. Щось тут не те. Надто вже невпевненим був цей шепіт. Андрій зупинився. Щось було не так, щось випадало, – дрібничка, на яку він не звернув уваги.

Він нерішуче потупцявся на місці, але почуття тривожності та незавершеності все ж узяли гору, й Андрій повернувся до каплиці. І ще не дійшовши до неї, раптом усе зрозумів.

«Ідіоте! Телепню! – він з досадою постукав себе по лобі. – Пінкертон нещасний! Адже і замок, і дверні навіси не рипіли – були кимось дбайливо змащені. Тож ця капличка не завжди буває порожньою».

Тепер він оглядав її ретельніше і скоро виявив біля протилежної від дверей стіни широку ляду, а ще трохи попоравшись, знайшов і механізм, який її відчиняв.

Шкірою побігли дрижаки. Андрію вже було відоме це відчуття. Відоме із флігеля. Але тут воно було у сто разів сильнішим. Суміш страху, безумства та безмежної туги, присмачена відчуттям нереальності.

Ватяні ноги ніяк не бажали ступати на цегляні сходи, що вели в чорну пащу ляди. Андрій уже знав, так, майже знав, що очікує на нього там, унизу.

Дуже повільно він почав спускатися сходами, зупиняючись на кожному кроці, прислухаючись до скрипіння атомів під ногами, і нарешті опинився перед ще одними дверима, цього разу незамкненими. Крізь вузьку шпаринку точилося ледь помітне, примарне світло.

Андрій глибоко зітхнув, збираючись із силами, і вже за секунду був по той бік дверей.

Нервове зеленкувате світло смолоскипів, що обкурювали стіни підземелля, вихоплювало з мороку величезну статую. Над вишкіреною пащею переливалися світлом і тінню вирячені очі, наче були живі, наче існували окремо від тіла.

У тугих тінях, які безладно коливалися на стінах і стелі, ховався жах. Здавалося, що на постаменті з чорного мармуру в скаженій люті корчиться, ладна стрибнути на непроханого гостя, грізна, невідома і від того ще більш жахлива істота.

Ось він, Козлище, – страшна святиня сатаністів!

Двометрова, грубо вирізьблена з дерева статуя притягувала погляд, гіпнотизувала, м’якою кригою наповнювала душу, заморожувала біль. Андрій дивився на вузласті риси обличчя Сатани і…

Ні, й зараз усе, що уособлювалося цією чорною постаттю, викликало огиду і жах. Але тепер Андрій вловлював у ній і ту особливу красу, яка, мабуть, доступна розумінню самих лише божевільних. Він раптом зрозумів людей, які пішли за цим божеством.

Так, це – краса. Збочена, вбивча, але краса.

– Ти – мій!.. – прорвалося раптом звідкись.

Мій… мій… мій…

Луна згасала в глибинах мертвого космосу.

На мить здалося, що смолоскипи спалахнули фіалковим, але так само швидко все розтануло… І тут Андрій зрозумів, ЧИЙ ЦЕ ГОЛОС…

Тепер він злякався вже по-справжньому. Вискочити геть! Вискочити, наздоганяючи ошаліле серце, яке поскакало темними сходами…

Притискаючись беззахисною спиною до холодної кам’яної стіни, Андрій збивав себе в тугий скрутень, борючись із первісним жахом, що скував тіло. Душа точилася дрібною вологою. Нила. Хиталася, пливла реальність, перетворюючись на божевілля.

Неймовірним зусиллям Андрію вдалося відірвати погляд від Статуї. Й одразу полегшало. Жах зібгався, втрачаючи сили, немов пересохло джерело, яке його живило. Виявилося, що коли не дивитися на Статую, то можна більш-менш тримати себе в руках.

Незабаром Андрій був уже в змозі бачити не лише скульптуру, а й викладені диким каменем стіни капища, утоплені в них двері, курні смолоскипи під стелею та кований, дивовижної форми триніг перед постаттю Сатани.

Пахло горілою олією, і цей зовсім звичайний, земний запах нарешті витіснив різкі пахощі страху.

Андрій помітив, що простір тут було викривлено, наче стіни сходилися під незвичайним кутом. Спочатку він пояснював це якимось оптичним ефектом і лише обійшовши залу по периметру, зрозумів, що стіни утворюють п’ятикутник. Перевернута пентаграма, на верхівці якої був вхід до капища, а в основі – ВІН.

Батлук по черзі відчиняв двері й зазирав до приміщень, що були за ними. У тих зовсім крихітних кімнатках й сховатися не було де. За одними з дверей зберігалися обрядові облаштунки: якісь дзбани, тарелі, світильники, жезли. Та Андрій не мав часу все те розглядати. За другими – він побачив щось схоже на кімнату для відпочинку. Тут стояли диван, крісла, шафа з книжками, був навіть невеличкий кахляний камін. Дивно було бачити все це тут.

Нарешті Андрій дістався до комори з мотлохом, вхід до якої майже не було видно за Статуєю. В кутку валялося кілька зламаних стільців, якесь брудне ганчір’я. Вкрита пилом портьєра закривала неглибоку нішу в стіні. Було схоже на те, що останнього разу зазирали сюди бозна-коли. Якраз те, що треба.

Він піднявся нагору. Резо з Наталкою вже почали нервувати.

– Де ти пропав? Чому так довго?

– Усе нормально, роздивився там трохи, – Андрій сів на надгробок. – У них тут цілий підземний храм, ми якраз сидимо над ним.

Грузин недовірливо подивився навкруги.

– Оце так…

Уже зовсім стемніло. За річкою тисячами вогнів миготіло місто, а тут лише тьмяний ліхтар місяця заливав землю жовтавим світлом. Треба було поспішати, аби не зіткнутися біля входу з кимось із господарів каплиці.

– Ми з Резо підемо вниз, а тобі, Наталочко, доведеться залишитися.

– Тут? – вона струснула головою. – Ні…

– Ти потрібна нам саме тут, – наполегливо повторив Андрій. – Щойно переконаєшся, що сюди сходяться люди, негайно біжи до телефону і повідомляй поліції. Жодного слова про те, що тут відбувається насправді, – скажеш: скоєно подвійне вбивство і сюди скоро приїдуть репортери. Це змусить лягавих ворушитися. Зможеш?

– Мені страшно…

– Мені теж, сонечко, – серйозно відповів Андрій.

– Ох, шкода, не маємо мобільника, – пробурмотів Резо, – не треба було б Наталку тут залишати.

Андрій обійняв жінку і підбадьорливо посміхнувся:

– Нічого, все буде гаразд.

Резо тим часом вивернув із землі тридюймову трубу, яка в його велетенських руках зразу ж стала страшною зброєю.

– Я вже готовий.

– Ну, тоді з Богом.

На Резо підземний храм не справив такого враження, як на Андрія. Він сприймав це каміння звичайними органами чуття, і удар усієї цієї маси Зла виходив опосередкованим, пом’якшеним розумом.

Резо все бачив, усе чув, сприймав на дотик, але… Але не відчував душею.

Однак сама Статуя приголомшила і його. Не відриваючи від неї погляду, Резо обійшов довкола, постояв, уривчасто дихаючи, і обережно зітхнув.

– Оце так… – він витер спітніле чоло. – Із глузду можна з’їхати.

– А серед них нормальних людей і немає, – запевнив його Андрій і повів до комірчини.

– Сюди. А я зачиню вхідні двері.

Він залишив Резо і піднявся нагору. Замкнувши ззовні замок, Андрій піднявся на дах, відірвав один лист покрівлі й знову пробрався досередини.

Резо чекав на нього на тому самому місці, де Андрій його і залишив.

– Дідька лисого я полізу до цього гадючника сам, – прогудів грузин.

Одна за одною тяглися хвилини, мов перевантажені потяги. Андрій та Резо сиділи в повній пилу комірчині й мовчали, думаючи кожен про своє і лише зрідка позираючи на годинника. Стрілки наближалися до дванадцятої.

Раптом Резо підвівся і напружився. Він першим почув голоси та кроки на сходах. До підземелля хтось спускався.

– Ідуть.

Уже можна було розрізнити окремі слова й уривки фраз, крізь шпарину Андрій бачив, як залою пройшли двоє чоловіків і зникли по той бік Статуї. Через деякий час вони з’явилися знову, вже одягнені у схожі на чернечі чорні сутани й балахони, та заходилися готувати залу.

Установили світильники. Їхнє полум’я червонуватим світлом облизувало стіни, подовжуючи велетенські рухливі тіні. По обидва боки від постаменту мовчазні прибулі встановили дзбан із водою та жаровню, лише краєчок якої було видно з-за Статуї.

З’явилися ще люди – п’ятеро або шестеро – і щохвилини чулися кроки нових та нових «парафіян», ще і ще.

Скоро дванадцята. Як там Наталка? Вона зараз вже повинна прокрадатися до виходу із цвинтаря. А що буде, якщо вона не знайде телефону, якщо спізниться поліція або…

Андрій із запізненням відчув, наскільки все, що вони зараз робили, було авантюрою. Втім, аби придумати щось більш-менш путнє, часу все одно не було.

Андрій, певне, щось пропустив, бо коли думки повернулися до того, що відбувалося в підземеллі, в залі вже зібралася ціла юрба. Над нерухомими людьми линув низький густий звук, усі вони невідривно дивилися вбік Статуї.

– Погано видно звідси, – прошепотів Резо, – ця штука півзали затуляє.

– Ти ще спасибі за це скажеш, – гмикнув Андрій.

З’явилася постать у білому. Люди негайно попадали навколішки, а вона, здійнявши руки-крила, плавним рухом їх благословила. Єдиний подих прокотився залою.

– Це – один з Ієрархів, він керує Чорною Месою, – прошепотів Андрій.

Тим часом людина в білому ступила вперед і глибоким баритоном звернулася до людей, які все ще стояли навколішках:

– Браття і сестри! Сьогодні ми вшановуємо того, хто переміг у собі раба й повстав, хто знайшов у собі сили виступити проти фальшивого Бога, хто бореться і перемагає. На нього зводяться наклепи. Його ненавидять і бояться. Але він любить нас, він дає нам мудрість і силу, він кличе нас у Своє царство, царство Волі та Знання, де людина зрівняється з Богом і сама стане Богом. Наш повелитель, батько і друг…

Ієрарх замовк і кілька секунд слухав тишу, яка дрібно потріскувала смолоскипами.

– САТАНА! – різко видихнув він.

Зала немов вибухнула – це в єдиному пориві скочили збуджені люди. Триразовий ревучий призов струсонув стіни капища:

– Са-та-на! Са-та-на! Са-та-на!

І знову тиша завібрувала тим самим дивним низьким гулом. Неможливо було визначити, звідки він походить, здавалося, самі стіни видихали звук, який сплітався із рваними тінями.

– Сьогодні у нас свято. Сьогодні наших тіл і душ торкнеться дихання Ангела Світла. Він прийде і наповнить нас Погордою та Благодаттю Свого єства. Він прийде, щоб узяти до Свого Царства Вогню нашого ієрарха й брата, щасливого тим, що віднині він пліч-о-пліч із Князем Світу битиметься з могутнім ворогом Його. Віднині у нього немає для нас імені, Дух Світла нарече його після істинного народження. Чи готовий ти, безіменний брате наш?

Резо важко засопів. Крізь натовп рухалася постать, загорнута в біле. Насунутий на обличчя каптур заважав розгледіти, хто то був.

Уклоняючись, перед ним поштиво розступалися люди, та чоловік їх не бачив. Зараз він дивився лише на вівтар. Наблизившись до Ієрарха майже впритул, він відкинув каптур і звернув до Статуї бліде обличчя. Це був Сергій.

Кілька секунд. Віч-на-віч. Мовчки. Нерухомо.

Потім він відвів від грудей руки, зняв із себе Талісман Вищих і, ставши на коліно, обережно поклав до ніг Ієрарха.

Той завагався, немов давав Сергію час для того, аби той перевірив свою рішучість, потім відступив на крок і простягнув до нього руки.

Сергій підвівся і, невідривно дивлячись в обличчя Ієрархові, переступив через Талісман.

– Чи ти готовий? – знову запитав Ієрарх.

– Так, Великий, – твердо пролунав голос Сергія.

– Звідки ідеш ти?

– Із Вічного Вогню.

– Куди ідеш ти?

– У Вічний Вогонь.

– Чи є в твоїй душі сумніви?

– Моя душа належить Духу Світла.

– Чи спокійний твій дух?

– Мій дух мертвий для Немічного Бога.

Андрій зрозумів, що почався таємничий обряд, якого досі не вдалося побачити жодному із дослідників цієї страшної релігії.

Тим часом Сергій відійшов убік і став у спеціально для нього окреслене коло з магічними письменами.

Із-поза Статуї вийшли ще п’ятеро чоловіків у білому одязі. Мовчазно і плавно рухаючись, вони оточили триніг перед постаментом і простягнули до нього руки. Ієрарх, ледь помітно розхитуючись, почав вимовляти одноманітні заклинання.

Рокотливий звук, який не змовкав ані на мить, ставав усе гучнішим, густішав, зливаючись із голосом Ієрарха. Й Андрій нарешті зрозумів, що звук виходить із грудей людей, які заповнили залу.

Тріпотіло світло смолоскипів. Звук скручував простір у тугі жмути і кидав у стіни, а вони, тяжко стогнучи, давилися ними, не в змозі проковтнути стільки гіркоти. Звук жив сам по собі, він мав свою душу. Чорну душу.

Навислий над Андрієм Резо уривчасто задихав. Батлук і сам відчув, як насичене цією диявольською музикою повітря наповнює жили, прагне захопити, підкорити його тіло. Віддати підземеллю.

Та чомусь це йому не вдавалося. Якась крихітна іскра, що жевріла десь глибоко всередині, залишала розпалене «Я» під Андрієвою владою.

А от у Резо справи були кепські. Здавалося, він от-от розчахне двері, й кинеться до натовпу, аби влитися до диявольської капели, віддатися світлу та звуку.

Спалахнула, заіскрилася зеленим світлом Статуя, неначе нею стікала яскрава акварель, усмоктуючись у чорний мармур постаменту. Андрій вловив щось схоже на рух.

Нісенітниця! Це неможливо! Розум говорив, що то облуда, мара, але душа вже поспішала втопитися в ній, випити екстаз, обіцяний тим, що відбувалося зараз у залі.

Люди знову стояли навколішках, простягаючи руки до Статуї. Андрій був готовий заприсягтися, що вона раптом зробила ледь вловимий рух їм назустріч.

«Бафомет, – спливло у свідомості, – вона називається Бафомет».

Андрій вчепився в Резо, аби не дати йому втнути якусь дурницю, намагався потроху відтіснити його від дверей углиб комірчини, хоча краєм свідомості розумів, що коли той рвоне, то, мов ганчірку, витягне за собою і його.

Ієрарх, звертаючись швидше до тринога, ніж до Бафомета, продовжував читати заклинання:

– Духу Світла, Духу Премудрості, перед диханням якого життя істот – лише скороминуща тінь; ти, той, що здіймає хмари і простує на крилах вітрів; ти, диханням якого населяються безмежні простори; ти, дихання якого повертає у себе все, що від тебе виходить; ти, безкінечний рух у вічній нерухомості, будь благословенний!

Яскравіше спалахнув вогонь у жаровні, висвітлюючи югу, яка коливалася над триногом. Андрій уже здогадався, що зараз станеться, і його серце протестуючи занило. Жах прокинувся, сів на своїй брудній підстилці й солодко позіхнув, змусивши затріпотіти все єство хазяїна. Нігті у стиснутих до болю кулаках розрізали шкіру, наче старий пластир.

Ієрарх вийшов на невеличкий майданчик між Бафометом і послушниками. Пробурмотівши кілька слів латиною, він подув на чотири боки світу, простер руки над кінвою із водою, підхопив з тарелі, яку йому підніс хлопчик, пучку солі із попелом, кинув їх у воду.

Таку саму жертву віддав він і третій стихії – вогню, котрий раптово притихнув, присів, майже сховавшись за краєм жаровні.

Але, мабуть, щось ішло не так, бо Ієрарх стурбовано насупився і почав заклинання знову.

Посвячені, які стояли навколо тринога, затягли тужливу пісню, у їхніх руках з’явилися дивні предмети, схожі на об’ємні багатогранники, які вони звели докупи над триногом.

Андрій чітко побачив, як юга почала густішати. Посвячені миттєво прибрали багатогранники, імла стрімко набувала визначених рис – і раптом в ній проступило обличчя, крихке, мов щойно народжена порцеляна.

Волосся заворушилося на голові в Андрія, його аж трусило від тваринного жаху. А поруч загарчав Резо, в очах котрого вже не залишилося нічого людського. Самий лише страх. Чорний безмежний страх.

Андрій раптом зрозумів, що він, сам цього не усвідомлюючи, шепоче молитву. Він, хто не вірив раніше і не знав жодної молитви, неслухняними вустами промовляв важкі, мов камені, слова. Молитва – плутана, суперечлива – навіть не похитнула сатанинську енергію в капищі, настільки щільною та була, але Андрія з Резо вона врятувала.

Страх неохоче відповз. Недалеко.

Зелене світло густішало. Мара всотувала його і щільнішала, щосекунди стаючи все більш реальною. Ось на мінливому, хиткому обличчі проявилися очі та, здавалося, зазирнули в саму душу кожного із тих, хто зібрався перед ним. Ось сформувалися плечі, руки…

П’ятірка навколо тринога довела свої співи до найвищої ноти.

Ієрарх, тріумфуючи, здійняв руки.

І цієї миті немов щось ударило по зеленій постаті, змішало її, розбило, як розбиває віддзеркалення кинутий до криниці камінь. Прибулий відчайдушно намагався знову зібрати докупи зелені бризки.

Ієрарх розгнівано струсонув кулаками й у розпачі вигукнув:

– Знову Він намагається нам перешкодити! Борися, мій пане, не поступайся! Невже ти і цього разу дозволиш Йому подолати себе?!

На мить з’явилося обличчя, яке кривилося, мов від нестерпного болю, й одразу ж розпалося, встигнувши залишити лише одне слово, яке змусило всіх здригнутися:

– Крові!

– Крові! Крові… крові… – прошелестіла жорстка луна.

Ієрарх урочисто промовив:

– Дух Світла просить від нас Святих дарів! Ми готові. Ми віддамо все, навіть наші душі, крапля за краплею.

Він обернувся до нерухомого Сергія.

– Безіменний брате, виконай свою обітницю.

Той вийшов із кола і пішов за Статую. Невдовзі він з’явився знову, тепер у нього в руках був згорток. Коли Сергій поклав його до підніжжя Бафомета, тишу прорізав тонкий плач немовляти.

Дитина! Лише зараз Андрій згадав, чому вони тут. Мозок, скинувши оціпеніння, клацав, мов обчислювальна машина, гарячково шукаючи рішення.

Поліції досі немає. Це означає, що в Наталки нічого не вийшло і треба діяти самим. Але ж сатаністів надто багато! Ситуація критична, а часу вони із Резо більше не мають.

Як завжди, коли надходила небезпека, в Андрія дрібно-дрібно затремтіло коліно. Та страх перемагає лише тоді, коли починаєш дослухатися до малодушного шепотіння розуму: «Відступи, пошукай інший вихід». Зараз виходу не було.

Сергій розгорнув пелюшки.

«Де ж ця довбана поліція?!»

Андрій струсонув головою, відганяючи безладно переплутані думки.

«До дідька все!»

Він щосили стиснув лікоть Резо.

– Ну що, тримайся, старий, зараз нас убиватимуть. І ми… убиватимемо…

Із вигляду Резо не можна було сказати, що він боїться. Та звичайно ж, боїться!

Грузин намацав у темряві свою ломаку, і звук тертя металу об цеглу, здавалося, підняв стелю. Та це вже було несуттєво.

Ієрарх узяв із обтягненої чорним оксамитом тарелі офірний ніж.

Андрій відчинив двері.

Ієрарх стиснув ножа обома руками й підніс над головою.

Андрій, а за ним Резо вискочили зі схованки. Батлук, не помічаючи нічого, крім шматка металу, який зблискував у руці Ієрарха, кинувся вперед.

Ієрарх глибоко зітхнув. Зелена юга над триногом жадібно засичала, заплямкала, передчуваючи поживу.

Занесений ніж здригнувся, готовий упасти вниз.

Андрій закричав. Закричав дико й моторошно. Розштовхуючи з дороги оторопілих людей, він кинувся до вівтаря.

Сполохане цим криком сяйво над триногом згасло, немов з віконного скла змахнули краплі роси. Крутячи трубою, мов хворостиною, у натовп врізався Резо.

Серед загального замішання Андрій майже пробився до Ієрарха, між ними залишалися лише двоє чоловіків у чорному. Але вони вже отямилися від несподіванки і кинулися на Андрія.

Немов оскаженілий танк, не зупиняючись, Батлук змів їх із дороги двома короткими сильними ударами.

Ієрарх не злякався, не кинувся навтьоки. Наче дорогоцінний скарб, заступив він дитину, пригнувся, присів, виставивши перед собою тридцятисантиметрове лезо.

Андрій механічно відзначив, що зброя – ритуальна, вражаюча на вигляд, але для бою зовсім непридатна. Він подивився в очі сатаніста, що палали люттю та ненавистю, і послав у них свій вирок.

Ієрарх стрибнув і з силою кинув озброєну руку в живіт супротивника. Але Андрія вже там не було.

Легким рухом Батлук змістився ліворуч, і рука в білому пройшла повз нього. Перехопивши її у зап’ястку та вивертаючи кисть, Батлук ударив ногою у шию Ієрарха. Той сіпнувся, обм’як і почав осідати на підлогу.

Різко змінивши вектор зусиль, Андрій рвонув його руку донизу. Почувся хряскіт кісток, що ламалися. Все, цей – поза грою.

Батлук розвернувся обличчям до послушників. Заблокував удар, жорстко зустрів нападника основою напіврозкритої долоні у сонячне сплетіння. Не встиг переможений супротивник впасти, як Андрій швидким ударом ліктя відправив до підніжжя Бафомета ще одного.

Боковим зором він бачив, як борсається, мов ведмідь серед зграї собак, грузин. Трубу він вже давно втратив і тепер розмахував схожими на ковші екскаватора кулачиськами. Від кожного такого руху натовп здригався, сахався назад, а один-два послушники відлітали до стіни, залишаючись лежати там зламаними ляльками.

Щось обпекло плече. Андрій не встиг вчасно помітити небезпеку, але треновані м’язи самі її відчули, кинувши тіло вбік, і ніж лише розітнув шкіру.

Продовжуючи рух закривавленого леза, Андрій рвонув руку супротивника повз себе і підсік його опорну ногу. Замість Батлука, клинок увігнався у груди одновірця нападника.

А сам Андрій уже крутив «вертушку». Нога, мов пружина, одного за другим відшпурювала сміливців, які ризикнули наблизитися до вівтаря. Під волання та стогони купа повалених у залі зростала.

– Духу Світла, допоможи своїм дітям! – вив Ієрарх, підвівшись на здоровій руці. – Не залишай нас!

«А ми, схоже, таки відіб’ємося!» – промайнула думка.

І тут Андрій, наче в уповільненій зйомці, побачив перед собою два нерухомих чорних ока.

Зі стволів обрізу на нього дивилася смерть.

На такій відстані неможливо було ані вибити зброю, ані ухилитися від пострілу. Надзвичайно чітко Батлук побачив брудний, з обгризеним нігтем палець на курках, гримасу тріумфу на обличчі вбивці, нерухомі тіла біля своїх ніг.

Палець смикнувся.

Можливо, Андрієві то здалося. Можливо. Достеменно згадати він не міг. Тому що саме цієї миті до нього, без попередження, прийшло

ЧЕРВОНЕ.