Текст книги "Прокляття обраного"

Автор книги: Павло Бондаренко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 20 страниц)

Розділ вісімнадцятий

Андрій знову сидів у своїй камері, прислухаючись до глупої ночі за вікном. Тиша. Темна, байдужа, порожня. Лише кроки вартового, притишені важкими дверима. Тиша…

«Треба втікати, – вкотре вже з тугою подумав Андрій, – але як? Гризти зубами цю сіру стіну?»

Йому знову пригадалася лють, яка спотворила обличчя демона, коли він почув те запитання. Певне, Андрій мимоволі влучив у найслабкіше місце його міркувань. А може, те питання мало глибший підтекст, і Батлук лише наосліп намацав саме ту зброю, яка була йому потрібна? Зовсім випадково… Чи ні? Як тоді, біля трактиру.

Питання, питання…

Легке, ледь помітне запаморочення збивало з думок, заколисувало. Хотілося спати, спати… Задрімати, аби переселитися з цієї жахаючої дійсності в іншу, можливо, кращу?

Андрій похитав головою і ледь чутно вилаявся вголос. Здається, ці стіни і справді забирають силу, висотують, наче павук муху, яка потрапила в липкі смертельні тенета. Пригадалися сповнені глухої погрози слова демона: «Жодна людина, навіть Темні, в Золотому місті довго не живе».

«Треба втікати…»

Раптом він стрепенувся від божевільної думки. А що, коли… коли спробувати?

Андрій нерішуче поставив ноги на холодну підлогу, кілька секунд сидів так, потім, наважившись, встав і чомусь навшпиньки підкрався до дверей. Кроків у коридорі вже чутно не було, певне, вартовий задрімав.

Батлук перевів подих, обережно вивільнив своє ще не до кінця вивчене вміння. Камера перед очима розпливлася і якось поділилася на два зображення, майже однаково напівреальні, хоча одне й було чуже, незнайоме; від нього ставало моторошно – Андрій відчув, як у нього ворушиться волосся на голові. На якусь мить здалося, що за спиною у нього хтось є, і цей хтось…

Він аж озирнувся, до крижаного ознобу жахаючись почути знайомий повзучий шепіт…

Ледве загнавши всередину себе непереборне бажання кинутися назад, на нари, Андрій розширив свій другий зір. Той поступово витік у тісне приміщення камери, – Батлук побачив себе наче збоку, – просочився до коридору, де проти дверей, у кутку, сидів вартовий. Спершись підборіддям на руків’я меча, він дрімав.

Сам не розуміючи, як це в нього виходить, Андрій подумки штовхнув його, розбудив і наказав встати. Солдат слухняно підвівся, не тямлячи зі сну, чому тіло його більше не слухається.

І підкорити його, і керувати ним було на подив просто, можливо, тому, що Батлук не намагався контролювати його свідомість, а саму лише моторику. Трохи призвичаївшись, Андрій легко утримував солдата зовсім незначними зусиллями. Відчинивши двері, вартовий, мов вимуштруваний слуга, завмер на порозі.

І тут Батлук замислився. А що далі? Як вибратися із замку? З незнайомого міста? Скільки тут мешканців?

Він здригнувся, подумавши про те, що за ним міг слідкувати Астарот, що це якась пастка, адже демон знав про телепатичні можливості полоненого, отже, міг передбачити, що він їх спробує використати.

Зрештою Андрій наважився. Залишивши на кілька хвилин охоронця як стовпа при вході, він почав обстежувати кімнати фортеці.

Мабуть, із відстанню потужність екстрасенсорної дії зменшувалася, в усякому разі, він не міг достатньо чітко сприймати картинку, однак визначити, скільки в замку людей, усе ж спромігся.

Усюди спали, лише в караулці, в самісінькому кінці коридору, де знаходилася його камера, кілька охоронців грали в кості. І ще Андрій ніяк не міг пробитися до однієї з башт, яку огортало пружне фіалкове світло. Найімовірніше, там знаходилися апартаменти Астарота.

Ну що, ризикнемо?

Він спробував встановити контроль над солдатами в караулці, захоплюючи їх поодинці. Андрій немов розхитував якусь перешкоду, до часу залишаючи охоронцеві й тіло, й свідомість, аби потім одним рухом, якщо знадобиться, заволодіти і тим, і іншим. Перший. Другий. Вони продовжували гру, здавалося, усе йде, як завжди, але насправді солдати вже перебували під повним контролем полоненого.

Андрій уривчасто зітхнув. Знову… знову це відчуття чиєїсь присутності за спиною… Його затрусило, мов у лихоманці, Андрій стріпнув головою, але солдат з уваги не випустив. За кілька миттєвостей відчуття послабшало…

Нарешті всі шестеро поклали кості на стіл і рушили у приміщення, де перебував Андрій. Лише тепер, коли його увагу було розпорошено поміж свідомостями стількох людей, Батлук відчув, як швидко з нього витікають сили. Трохи допомагало те, що охоронці рухалися, мов один, нога в ногу, подих у подих…

Сили, сили… Де набрати тих сил?

В оточенні вартових він вийшов з камери і рушив до виходу. Поки що все було тихо. Вони піднялися сходами, пройшли через порожню галерею і дісталися до зовнішніх дверей.

Тут сили полишили Андрія зовсім. Здригаючись від напруги, він продовжував керувати солдатами: лівою-правою. Уся мудрість світу зараз була цими двома простими словами: лівою-правою…

Сам він уже ледь пересував ноги і не знав, чи ще довго так витримає. Зате почет був – що треба. Вони вийшли надвір і попрямували до брами, яку, на подив, було відчинено. Світло смолоскипів віддзеркалювалося у кірасах двох вартових.

Батлук ішов, низько нахиливши голову, і щосекунди чекав на оклик. Та вартові з удаваною байдужістю відвернулися: мало який наказ виконують ці мовчазні пихаті здоровані в золотих плащах.

До брами залишалося зовсім небагато. По Андрієвому обличчю струменів піт, усе частіше задерев’янілі ноги незграбно загрібали землю, і він ледь утримувався, аби не впасти. Тонка мембрана свідомості вигиналася під тиском незнаних досі навантажень, і, щонайгірше, перед очима знову замиготіли відразливо-знайомі «мухи». Нестерпно закортіло спати.

Андрій у черговий раз зашпортався і з жахом відчув, як одразу двоє конвоїрів вивалилися з його контролю. Кілька миттєвостей вони ще стояли, нічого не тямлячи, а потім заволали.

Останнім зусиллям, яке ледь його не вбило, Андрій змусив решту заснути. Вони м’яко осунулися на землю, а слідом за ними впав і Андрій.

Охоронці кричали, кричали, кричали…

Він не пам’ятав, як опинився у темряві, за брамою, як знайшов сили підвестися, змусити себе бігти. Можливо, його привів до тями біль у розбитих під час падіння колінах?

Він чув гучне дихання страшних переслідувачів, а в голові платівкою, яку заїло, лунало напівзабуте, але таке ж страшне:

«Ти мій, ти мій…»

Спотикаючись на кожному кроці, Андрій на ватяних ногах біг пустельними о цій порі вулицями, не маючи жодної уяви про те, як вибратися з лабіринту. Майже фізично він відчував, що крок за кроком наближаються переслідувачі.

Забігши до якогось вузького провулку, втікач наштовхнувся на кам’яний мур. Прокляття! Знову довелося повертатися на вулицю, яку тільки-но проминув. На дальніх згинах стін уже танцювали слабкі плями світла, долинали собачий гавкіт і дрібне клацання кінських підків об бруківку.

Задихаючись, Андрій кинувся у темну пащу якогось підворіття. На щастя, двір виявився прохідним, і Батлук вискочив на паралельну вулицю.

А що далі? У темряві, не знаючи міста, він блукатиме тут до ранку, доки зовсім не втратить сили і його не схоплять. Переслідувачі добре знають місто, а ще ті собаки… Ні, за такого розкладу до ранку він не протягне.

Вискочивши за ріг, він майже наштовхнувся на групу солдат, що стояли на перехресті. Певне, Темні вже встигли перекрити головні вулиці й розбити місто на ізольовані сектори. Швидко впоралися.

Грюкаючи обладунками, солдати кинулися за Андрієм, який поспіхом пірнув у кривий вузький провулок. Він починав розуміти, що як би не ховався, але вже за півгодини його, зв’язаного й побитого, притягнуть назад до фортеці.

Знесилений, Андрій привалився до стіни, слухаючи, як за рогом перегукуються Темні. Ще трохи – і на нього навалиться апатія, чи не найстрашніший ворог переслідуваного, зробить байдужим до всього, недбало кине до ніг ворогів.

І тут хтось смикнув утікача за рукав. Від несподіванки Андрій підскочив, сахнувся аж до протилежної стіни, а за мить побачив у цоколі будинку, біля якого стояв, майже на рівні з тротуаром, крихітне віконце. Якась істота, ледь помітна в темряві, мовчки поманила його за собою.

Андрій практично не роздумував, бо вибору все одно не було. Він став навколішки, проліз у завузький для нього отвір й опинився у комірці, слабко освітленій якоюсь дивною паличкою, що горіла примарним блакитним вогнем.

Спочатку йому здалося, що перед ним стоїть дитина, і лише придивившись, Андрій зрозумів, що це – не людина. Крихітне, по пояс дорослому створіння, заросле рудою бородою та кучерявим волоссям, з якого стриміли гострі вуха. Задовгі для такого тіла руки майже торкалися підлоги.

Істота жестом покликала Андрія за собою, і йому нічого не залишалося, як скоритися. Вони пройшли через низькі, більше схожі на щілину в нерівній стіні двері й опинилися у короткому коридорі, який закінчувався сходами, що вели до підземелля. Андрія пересмикнуло: останнім часом він чомусь почав відчувати гостре неприйняття подібних місць.

Істота, не чекаючи на нього, побігла вниз. Спочатку Андрій рахував східці, потім збився і махнув на все рукою, довірившись чудернацькому провідникові.

Певне, вони вже були глибоко під землею. То тут, то там паличка в руках істоти висвітлювала краплі води на кривих стінах, а подекуди невеликі цівки стікали на підлогу, утворюючи калюжі. Біля однієї Андрій зупинився, сьорбнув дві чи три пригорщі, хлюпнув водою у розпашіле обличчя, та маленький бородань нетерпляче змахнув руками, підганяючи йти далі.

Скільки часу вони перебували в тому підземеллі? Хвилину? Годину? Коли, нарешті, вони вибралися нагору, вже розвиднювалося.

На тлі зорі, що народжувалася десь далеко на сході, темніла тоненька риска лісу – істота вивела Андрія за місто.

Несподіваний рятівник підійшов до Андрія, вказав убік лісу й нетерпляче підштовхнув. А наступної миті Батлук зрозумів, чому створіння так поспішає: з боку міста долинув собачий гавкіт, який із кожною хвилиною наближався.

Чоловічок знову махнув руками, показуючи в бік, протилежний місту. Андрій подякував, але несподіваний рятівник уже пірнув назад, у підземний хід. Не озираючись, Батлук пішов геть.

Переслідувачі вже наступали на п’яти. Андрій напружував останні сили, але як швидко він не біг, собаки наздоганяли. Кілька разів до нього долинуло іржання коней.

Він подивився на місцевість, яка відділяла його від лісу. З околиці міста здавалося, що йти не дуже далеко, але насправді довелося подолати майже шість кілометрів, перш ніж на тлі неба вже можна було розрізнити верхівки окремих сосон.

Залишалося зовсім трохи. Андрій озирнувся і побачив переслідувачів. Поки що вони здавалися ледь помітними цятками, але швидко наближалися. Мабуть, його теж помітили.

За всіма розрахунками, до лісу він повинен був дістатися першим. Але ж солдати можуть і собак спустити, хоча… так вони не ризикуватимуть, бо напевне мають наказ взяти Андрія живим та неушкодженим.

Він перестрибнув рівчак, перейшов неглибоку балку і вискочив на конюшинне поле, за яким уже громадилися перші дерева. У променях сонця, що зійшло, ліс виблискував якимось дивним сріблом, та Андрієві зараз не було коли розглядати деталі: по той бік балки пролунали тріумфуючі крики, які свідчили про те, що переслідувачі були зовсім поряд.

Щохвилини озираючись, Андрій кинувся вперед, перескакуючи зарослі бур’янами зрошувальні канави. Бігти було важко, бо заважала висока трава.

Шкірою спини він відчував, як наближається, зростає стукіт копит. Устигнути! Устигнути!!! Інакше – кінець, бо куди сховаєшся серед рівного, мов стіл, поля? Андрій подивився на вершників, потім – на ліс. Так, він устигне першим!

Це зрозуміли й переслідувачі. Одна за одною над ним просвистіли кілька стріл. Цілили над головою, щоб змусити пригнутися, збитися з кроку, стишити хід. Плювати! Аби не перечепитися об щось, встигнути, встигнути… Він вискочив на край лісу і…

Андрій зупинився, мов вкопаний, з огидою дивлячись на дерева. Тепер він зрозумів, чому ліс здавався таким дивним. Голі, майже без листя дерева обплітало густе павутиння. Тугими сріблястими куделями воно висіло на двадцятиметрових ялинах, щільними корогвами спускалося з напівоб’їдених дубів та кленів, огортаючи їхні гілки та стовбури прозорою плівкою. Мертву, без жодної травинки землю, на якій не було навіть торішнього листя, теж було вистелено павутинням, яке спліталося у товстий липкий килим.

І серед усього цього копирсалася біла, товста, із палець завдовжки гусінь. Усюди. Сотні тисяч. Мільйони. Жерла, ліниво ворушилася у жмутах павутиння, повзала по гілках, м’яко перекочуючи жирні сегменти, що здригалися, мов погано застигле желе.

Поткнутися туди? Ні…

Андрій кинувся праворуч, сподіваючись пірнути в байрак, але побачив, що всі шляхи відходу йому вже відрізано. Темні притисли його до лісу, замкнувши в напівкільце. Було очевидно, що переслідувачі знали про гусінь і використали її як пастку.

Він зацьковано озирнувся. Втікати не було куди. Щось холодне і ворухливе торкнулося руки. Андрій відстрибнув і втрапив ногою у цілу купу блідої бридоти.

– Стій на місці! Ані руш!

Із чагарника випірнуло кілька солдат у чорному. Усе. Кінець. У горлі защеміло від безвиході, образи, безнадії. Андрій побачив обличчя демона, його поблажливу усмішку…

Усе…

Він глухо загарчав і, немов із берега в смердючий відстійник, стрибнув у павутиння.

Позаду розляглися вражені вигуки, поряд із Андрієм у землю увіткнулося кілька арбалетних стріл та списів, але то вже було там, позаду. То вже не було страшним…

Шорстке, липке, брудне срібло, що рветься з тихим відразливим тріском… Виставивши поперед себе руки, Андрій кинувся вглиб лісу. За комір сипалася гусінь, чавилася, заливала одяг і тіло смердючою квашею, ворушилася у волоссі, в рукавах, лопалася під ногами. Господи, якби ж на це можна було не дивитися!

Двічі чи тричі Андрій падав, послизнувшись на цій гидоті, та одразу ж підхоплювався і біг, безтямно гнаний жахом і відразою. І кожен його крок був немов тисяча миль, тисяча миль, що ворушиться білим.

Нарешті він вибіг на якусь просіку і зупинився. Все скінчилося? Спочатку Андрій не повірив власним очам: по той бік неширокого коридору дерева жили своїм звичайним зеленим життям, жодних слідів смерті, жодної гусені.

Андрій гидливо витирав руки, обличчя, намагаючись не торкатися просяклого смердючим слизом одягу, тіло били дрижаки, в голові паморочилося. Він ледве встиг нахилитися, мало не захлинувшись сильною, мов вибух, блювотою.

Господи, за що?!

Розділ дев’ятнадцятий

Лише опівдні Андрієві пощастило натрапити на лісовий струмок. За цей час одяг задубів, вкрившись гидкою коростою, і майже не гнувся. Горлянка палала, благаючи хоча би краплі води.

Він похапцем роздягнувся і впав у холодний потік, з насолодою відчуваючи, як зі змученого сверблячкою тіла змивається огидний бруд. Лише добряче вимившись, Андрій піднявся вище за течією і доста напився.

Засохлий одяг погано відмивався, слиз відмокнув і огидно липнув до рук, викликаючи непереборну нудоту. Андрій попомучився, перш ніж вдалося усе відіпрати. Дивно, але на тілі не було подряпин. Невже гусінь виявилася зовсім безпечною?

Погоні не було, певне, жоден солдат не відважився ступити в той моторошний ліс. Утомлений до смерті, Андрій якось навіть забув, що лише кілька годин тому на нього полювали слуги однієї з наймогутніших істот усіх трьох світів.

Він заповз у кущі й без сил повалився на землю, навіть не встигши вибрати більш-менш зручне місце: втома буквально вимкнула його, проваливши в тривожну напівдрімоту, сповнену жахів. Раз по раз Андрій просинався і люто шкріб вимите тіло.

Коли він прокинувся зовсім, уже був вечір. Сонце схилялося до заходу, в гарячому повітрі в’юнилися міні-смерчі з комашні, легкий вітерець проносив павутиння – провісника прийдешньої осені.

Батлук почувався зовсім розбитим. Страшенно боліла голова, нудило, а горло знову здушила жорстка спрага. Підвівшись, він дошкандибав до струмка, знову напився і ліг тут-таки на зелену, свіжу від близькості води травичку, довго лежав, безтямно дивлячись у небо, поцятковане ріденькими блідими хмарками.

Незважаючи на небезпеку, яка залишилася не так уже й далеко, він ніяк не міг примусити себе встати та йти; якийсь час йому було байдуже і до решти світу, і до своєї власної долі. Він просто слухав тишу. Так гарно, коли ти сам серед тиші, щоб вона була лише твоєю, на багато кілометрів довкола.

Після того, що Андрій пережив, у нього навіть не виникало думок про їжу. Власне, його не дуже й хвилювало те, що він залишився без зброї та харчів – у минулому йому не раз доводилося по кілька днів іти дикою місцевістю, де повно було хіба що змій і тарантулів.

За його розрахунками, до Києва звідси було кілометрів сто. Коли його везли в Золоте місто, конвой майже весь час рухався на захід сонця, лише трохи відхилившись на південь. Тож, зрештою, таку відстань можна подолати зовсім без провізії.

Увесь час Андрій ішов лісами, лише зрідка виходячи на путівці, якими, судячи з їхнього вигляду, не користувалися від початку літа. В дорозі довелося харчуватися самими лише грибами та комахами. Невеличкі села, що траплялися на його шляху, Андрій, навчений гірким досвідом, обходив, навіть якщо вони здавалися зовсім порожніми.

Він схуд, змарнів, розідраний шпичаками одяг висів клаптями. Найгіршим за все було те, що зовсім розвалилося взуття, й Андрій добряче набив ноги.

Та всьому приходить край. Закінчилася і його подорож. Зараз Андрій сидів на стовбурі поваленого дерева й дивився на Дніпро, що зблискував у променях сонця, яке вже заходило за обрій. Від пагорба, на якому перебував Андрій, до ріки залишалося приблизно три кілометри. Звідси добре було видно золоті верхівки Лаври на протилежному березі.

Та його зараз цікавило не місто. Увесь простір на лівому березі ріки між Андрієвою схованкою та Дніпром було усіяно солдатами. На такій відстані здавалося, що там заклопотано снують тисячі й тисячі мурах. У сутінках, що опускалися на землю, запалювалися багаття, і скільки вистачало погляду – ліворуч і праворуч – миготіли сотні табірних вогнів; подекуди світилися вікна вцілілих будівель Лівобережжя. Трохи праворуч від Батлука ціла ватага Темних розташувалася просто на величезному бетонному коробі, що потопав серед битої цегли, – все, що залишилося від зруйнованого заводу.

Раптом Андрій здивовано скрикнув. Немов у суперництво морю з багать, яке широким зашморгом охоплювало місто, на тому березі затріпотіли широкі полотнища білого світла, що їх запалив Київ, а слідом за прожекторами в самому місті загорілися негусті, але яскраві ланцюжки рівних сильних вогнів.

Невже це йому сниться? Господи, та це ж електрика! У світлі прожекторів гордовито виблискували золотом куполів стрункі храми Лаври; Велика лаврська дзвіниця немов висіла в повітрі над крутим берегом Дніпра, над сріблястою поверхнею води, викликаючи у ворогів напади безсилої люті.

Але ж звідки тут електрика, коли всюди, де йшов Андрій, і в тисячах місць, де він не був, навіть смолоскипи ледь-ледь жевріли? А це ж дійсність. Ось воно, підморгує, вабить рядами жовтих вогнів, – стародавнє місто. Світле місто.

Увесь наступний день Андрій провів у спостереженнях за підходами до ріки. Закопавшись у торішнє листя серед кущів дерези, він ретельно вивчав берег, запам’ятовуючи кожну ямку, кожне деревце чи кущик, намічаючи маршрут, яким сьогодні вночі пробиратиметься до міста.

Тепер Андрій перебував лише за кілька сотень метрів від нагромадження уламків із бетону та металу, які були колись Московським мостом. Ними він і перейде на той берег. У цьому місці ріка була завширшки десь близько чотирьохсот метрів, а залишки мосту, як помітив Батлук, Темними не охоронялися.

Сморід стояв неймовірний. То тут, то там він помічав ями з ледь присипаними трупами, цілі купи трупів. На мілководді дрібна хвиля погойдувала кільканадцять роздутих тіл, які навіть не спробували дістати, аби поховати. Облога міста забирала безліч життів Темних та зомбі, але на місце одного загиблого поплічники Люципера гнали десяток нових.

У котре вже Андрій завмер, зачаївши подих і прислухаючись. Зовсім поруч, не поспішаючи, пройшло кілька людей, швидше за все – патруль. Наскільки він уже знав, двічі на день, вранці та ввечері, берегову смугу Темні ретельно прочісували.

Він дочекався, доки кроки віддаляться, і повернувся до спостереження: навряд чи його виявили б, навіть наступивши на м’яку купу сухих гілок, трави та прілого листя, якими Андрій був прикритий.

Скоро вже стемніє, а потім, перечекавши ще кілька годин, після півночі, коли темрява буде найщільнішою, можна рухатися до мосту. Аби не трапилося чогось непередбачуваного, адже навкруги повно Темних і зомбі. Андрій зараз перебував майже посередині їхнього велетенського табору.

Він усміхнувся, згадавши раптом витвори розумників-писак, в яких розповідалося про те, як відважні розвідники переходять лінію фронту під ранок, мовляв, у цей час сон вартових найміцніший. Це ж який йолоп-командир дозволить, щоб у нього на постах усі поголовно спали? Війна – то не іграшки.

Але його плани несподівано мало не полетіли шкереберть. Неподалік зупинився якийсь загін і почав розташовуватися на ночівлю.

За десяток кроків від Андрія солдати заходилися ладнати місце для багаття. Ще не вистачало, щоб вони поткнулися до його схованки за хмизом!

Андрій злився, та вдіяти нічого не міг. Йому загрожувало просидіти в цій купі сміття ще добу, а за цей час він, чого доброго, зовсім ослабне від голоду і не зможе пересуватися. Від трупного смороду вже паморочилася голова, й млосний клубок постійно стояв у грудях, заважаючи ковтати.

На щастя, командир загону кудись ненадовго пішов, а коли повернувся, то наказав своїм воякам перейти в інше місце.

Поступово табір вгамувався. Андрій дивився на місто і не міг повірити, що, ймовірно, вже сьогодні він ходитиме його вулицями, дихатиме його повітрям. Не міг уявити, як зараз усе там…

Він ще раз глянув на зірки. Чумацький Шлях усе більше повертався, отже, вже давно минула дванадцята. Місяць, що яскраво світив увечері, зайшов за обрій, і земля відразу вкрилася темрявою, яка здавалася ще більш щільною на тлі яскравого світла прожекторів, що висвічували смугу протилежного берега, невпинно рухалися поверхнею води або час від часу освітлювали Лівобережжя, викликаючи розлючене виття сатанинських орд.

Час! Андрій тихо виліз зі своєї схованки й обережно рушив до води. Незважаючи на те, що він добре вивчив майбутній шлях, знову й знову проходячи його подумки, вночі, коли місцевість змінювалася так, що й упізнати неможливо, він тричі заблукав і одного разу мало не загримів у свіжовикопану яму, наполовину заповнену трупами.

Чергового разу відхилившись убік, Андрій просто наштовхнувся на спини людей, що сиділи навколо згаслого багаття. Жар, що залишився, жеврів у неглибокій ямці й світла майже не давав. Андрій зосліпу наткнувся на чиюсь пряму постать і вкляк: от-от пролунає здивований скрик… Тиша.

Придивившись, Андрій зрозумів, що біля багаття нерухомими статуями сидять зомбі. Зо три десятки, рядами, тупо дивлячись у землю.

Двоє Темних спали поруч, загорнувшись від нічної прохолоди в плащі, а без них ці нещасні були зовсім безпорадні. Обережно, аби не розбудити Темних, Андрій відповз убік.

Нарешті ось він, міст. Найближча до берега напіврозбита опора виростала з води метрів за десять від берега, майже вщент усіяного вирвами. Певне, міст розстрілювали з міста артилерією, аби захиститися від легіонів зомбі, які під орудою Темних і демонів лізли на протилежний берег.

Тут було глибоко. Вже на третьому кроці Андрій опинився у воді по груди, а ще за два йому довелося вже пливти.

Намагаючись не наробити галасу гравієм, що осувався з-під ніг, він видерся нагору і, притискаючись до іржавих тросів та балок, повільно рушив до протилежного берега.

На цій ділянці було дуже багато мерців, які висіли, зачепившись за рване залізо, або лежали, затиснуті між конструкціями. Декотрі вже наполовину розклалися. В одному місці досить довгий відрізок мосту був просто встелений тілами, й Андрієві довелося, тамуючи огиду, ступати просто по них.

Зрештою, він щасливо подолав найважче місце і вже був посередині шляху, коли раптом правий берег спалахнув. Здавалося, загорілося відразу кілька сонць. Потанцювавши на воді, світлові стовпи швидко намацали на скаліченому тілі мосту людську постать і чіпко вхопилися за неї, аби вже не відпустити.

А потім по залізу шваркнув різкий вихор ударів. Наче дублюючи їх, із берега долинув розсип коротких сухих звуків, чутих Андрієм сотні разів. Кулі. Тепер йому кінець. На такій відстані по добре освітленій цілі не промахнеться навіть дуже посередній стрілець.

Невидима палиця вдарила в праве плече, відкинувши руку кудись назад-вгору, і ледь не скинула його у воду. Болю Андрій не відчув, але рука одразу почала німіти. Майже тієї ж миті інша куля черкнула по стегну, вирвавши добрячий шмат м’яса. По нозі потекло тепле.

У таборі Темних теж здійнялася тривога. Почувся лемент, на березі заметушилися смолоскипи, а потім звідти посипався рясний дощ стріл.

Опинившись між двох вогнів, Батлук забився у якесь сплетіння труб та балок. Але якщо стріли Темних дістати його вже не могли, то кулі метал півдюймової товщини дірявили, мов папір. По чіткому стукотінню пострілів та силі кулі Андрій упізнав старого знайомого – АКМ, що його в армії давно було знято з озброєння. І дуже даремно. «Калашников» на відстані до чотирьохсот метрів пробиває залізничну рейку і проходить крізь стіну в півтори цеглини, а давши чергу впритул, можна продірявити бронетранспортер, мов старе корито. Андрій був приречений.

Із кожним ударом на одну діру в залізі ставало більше. Крізь це сито з боку міста вривалися жмути світла, й Андрій зовсім недоречно помітив, як це красиво. Ще одна куля зачепила руку, цього разу лише трохи подряпавши шкіру.

І раптом стрілянина вщухла, світла на мосту теж уже не було. Андрій обережно визирнув і побачив чотири білі промені, спрямовані вертикально вгору.

Він полегшено зітхнув, бо це був добре зрозумілий серед військовиків сигнал. Певне, в місті вирішили, що коли по втікачеві стріляють Темні, то його слід принаймні пропустити на свій бік.

Він виповз зі схованки і з усією швидкістю, на яку був здатен у своєму стані, рушив до рятівного берега, відчуваючи, що м’язи стають неслухняними, а в голові зростає порожнеча, в яку, здригнувшись, наче в порожню діжу, ринув простір.

Зціпивши зуби, на одній волі, Андрій продовжував свій шлях. Він знав, що втратив надто багато крові, а з нею тіло полишали і сили, і саме життя. Якщо він не встигне дістатися до берега до того, як втратить свідомість, то впаде у чорну воду й розділить долю тисяч бідолашних зомбі, які день за днем йшли на приступ міста.

Здавалося, минула ціла вічність, доки він доліз до останньої опори. Прожектори згасли, і попереду була сама лише темрява. Він визирнув. Нікого. І лише секунду потому Андрій почув неголосний оклик. Уже ні про що не думаючи, Батлук вивалився на прибережний пісок.

Певне, він на якийсь час втратив свідомість, бо наступне, що Андрій побачив, було вже миготіння дерев на крутих схилах. Його везли в просторому парокінному шарабані, а вмілі руки тим часом накладали пов’язку на розірване стегно.

Вони проминули річковий вокзал, поруч з яким темніли напівзатоплені пасажирські теплоходи, виїхали на вулицю Сагайдачного і вже за кілька хвилин були біля чепурного чотириповерхового корпусу лікарні.

Цілу дорогу Андрія безперервно торсали: «Не спати, не спати…»

«Ні, хлопці, – подумки звертався до них Батлук, – тепер я не помру. То було би неправильно. То було би по-дурному і, чорт забирай, дуже нечемно з мого боку».

Екіпаж зупинився біля службового входу, де на нього вже чекали. Втомлений лікар у зеленому, погано відмитому від кривавих плям халаті прямо на місці увігнав Андрію два повнісіньких шприца якоїсь гидоти, від чого йому ще більше закортіло спати.

– Зі Святошина? – поцікавився лікар, доки санітари обережно вкладали Андрія на ноші та розрізали одяг, аби дістатися до ран.

– Ні, від Московського мосту, – відповів один із тих, хто віз його сюди, високий кремезний молодик у старій камуфляжній куртці. – А що, звідти була атака? Ми не чули.

– Не надто сильна, – кивнув лікар, – від Святошинського озера.

– Вони завжди тиснуть з боку Кільцевої, – погодився хлопець. – А от ваш клієнт – то зовсім інша справа, перейшов із того берега, переліз мостом. Відчайдух.

– І ви в нього стріляли! – вигукнув лікар, оглядаючи рани.

– А що ми мали робити? Доки розібралися…

Андрій чув усе те, наче крізь вату. Час від часу він провалювався у напівсон, з якого його виводили ці голоси та обережні доторки санітарів.

– Гаразд, – промовив лікар, – давайте його до хірургії.

Доки Андрія піднімали на четвертий поверх, лікар якимось чином випередив санітарів і вже чекав в операційній. Санітари професійно перекинули Батлука на стіл, і хірург заходився зрізати з нього залишки одягу.

– Ну що ж, – через деякий час промовив він, – вам, можна сказати, пощастило. Рани безпечні, ані кістки, ані суглобну сумку не ушкоджено, тож, гадаю, завтра ми ловитимемо вас по всій лікарні.

Андрій скосив погляд на купу металу, що зблискувала у ванночці для інструментів, і недовірливо скривився. Лікар помітив той погляд і підбадьорливо посміхнувся:

– Нічого страшного, почищу рани, зробимо перев’язку та й усе. Навіть знеболювальне не колотиму.

Вправні руки лікаря робили свою справу. Біль, який спочатку начебто притих, тепер знову нагадав про себе нервовими злими поштовхами.

– Оце так мускулатура, – підморгнув лікар юній асистентці, – рекомендую.

– Дякую за комплімент, – вичавив із себе Андрій.

– Нема за що, це не комплімент, це – констатація факту.

Андрій посміхнувся. Йому стало якось незвично тепло навіть на цьому жорсткому і незручному столі. Біль відійшов, наче боявся потривожити, здути це невагоме запинало. Андрієві здавалося, що він давно-давно знайомий із цими напівприхованими під марлевими пов’язками обличчями: уважними сірими очима лікаря й карими зацікавленими – дівчини. Наче довгі роки він жив поруч із цими людьми, знав їхні вдачі та звички…

Звідки це враження? Чому йому так спокійно і затишно? Повільно, крок за кроком Андрій повернувся назад, у минуле, щоб віднайти той момент, коли все почало змінюватися, і, здається, знайшов, зрозумів.

Власне, і розуміти тут не було чого, він просто настільки вже відвик від звичайного людського спілкування, від атмосфери співчуття та доброзичливості, що тепер усе це, подібно до затяжки сигаретою після тривалої перерви, викликало якусь ейфорію – дивне відчуття, наче змішалися тиха радість та легкий дискомфорт.