Текст книги "Амністія для Хакера"

Автор книги: Олексій Волков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 25 страниц)

Ще якихось півгодини тому, до того, як прочитала листа, Наталя вважала, що гіршої ситуації бути не може. А зараз… Вона кидалася по квартирі, не знаючи, куди себе подіти і що діяти. Він ще живий і саме тепер, можливо… Вона не знала, де і коли це станеться. Де і коли той, кого вона ладна вже була ненавидіти, стомлено присяде, витягне з-під пахви тьмяно-блискучий металевий предмет, який завжди жахав її. А можливо, він уже витяг його і саме зараз наважується. Що має відчувати людина в таку мить?!

А раптом ще є час… Якби ж вона тільки змогла його побачити! Десь же він повинен бути зараз? Де? Куди міг піти? Куди?! Куди поніс він комп’ютер? Просто викинути? Тоді його вже немає серед живих. Куди, в яке місце могла піти людина у свої останні хвилини? Він зробив усе, що планував. Куди ще йому йти?

Наталя несподівано швидко почала вдягатися, хоча й не знала, навіщо. Речі випадали з рук. Потім сіла на канапу і сховала голову в подушці. І раптом підхопилася знову. А що як… Він міг востаннє піти на могилу батьків! Чому ні? Адже починав оце все в пам’ять про них! Він міг наостанок піти туди! О Господи… Але де? У місті два кладовища, вони величезні. На якому?

Вона знову смикнулася до шафи, де лежав конверт. Паспорт. Її новий паспорт, у якому стояло прізвище Нечай. Отже, це прізвище і його батьків, якщо… якщо він не обдурив. Ні, він не міг обдурити. Міг просто не дати свого прізвища з побоювання, що його таки вирахують по смерті і тоді може постраждати вона. Наталя схопила ключа й рушила до виходу, та раптово зупинилася. Ця річ згадалася несподівано. Компакт-диск у коробочці. Так охайно збираючись, Борис, очевидно, все-таки забув його. Безперечно, забув! Отже, він може повернутися, коли згадає. Повернеться, а її нема…

Вона скинула куртку й сіла. А якщо не повернеться? Якщо це неважливо? Якщо він забрав усе це взагалі, щоб викинути, щоб воно не терлося тут, у чужій квартирі? Що робити? О Господи… Тоді він викине свій комп’ютер, а потім… Від цього «потім» хотілося зірватися й бігти не знати куди.

Думка, що він може піти на кладовище, стала нав’язливою. А інша – що похопиться за забутою річчю, взагалі зводила з розуму. Що діяти? Треба щось робити, але що?

Що?!

Її неспрямована жага дії була б ще сильнішою, якби Наталя могла знати, що той, за зустріч із ким вона ладна була віддати все, ще справді живий. Разом з тим її розгубленість та відчай зросли б іще сильніше, якби знала, що саме на могилу батьків у свої останні години він іти не збирався, як, до речі, і не планував більше використовувати забутий компакт із копією невидимки.

Ця установа стояла серед численних клумб та дерев. Перед корпусом навіть збудували фонтан, який ніколи не працював. Незважаючи на яскравий пейзаж, установа справляла похмуре враження, принаймні на жителів міста. Адже більшості з них було відомо про контингент хворих, які лікувалися тут.

Об одинадцятій до головного входу підійшов молодий ще чоловік з чорнявим густим волоссям «гривкою» у світлій куртці, поверх якої був накинутий темний плащ. Через плече він ніс величезну спортивну сумку. Схоже було, що сумка важка і він стомився. Але вираз його худого, похмурого та блідого обличчя, вкритого ледь помітними дрібними крапельками поту, викликав підозру, що змучився він не від цієї ноші.

Не заходячи до реєстратури, чоловік піднявся на другий поверх, потім покружляв коридорами, іншими сходами спустився на перший. Знову пройшов коридором і постукав у одні двері, а не отримавши відповіді – у другі. Пробравшись із громіздкою валізою між одвірками, увійшов до приміщення.

Той, хто сидів там, був у звичайному одязі, без медичного халата. На столах купами лежали папери, якісь теки та картки.

– О… Віталій… – Він озирнувся, впізнав відвідувача. – Давно не бачилися. Як справи?

– Так собі, – відповів той. – Можна до вас?

– Заходь. Я взагалі другий день у відпустці… Ніяк не можу дати ради документації, щоб лишити на когось. Тут чорт ногу зломить… За день до відпустки вже хворими не займався, навмисне, щоб оце впорядкувати. Та де там!

– Ну, мене ж приймете? – якось без особливого зацікавлення запитав той, хто, очевидно, більше звик до імені Борис.

– Куди ж подінуся? – стомлено озвався лікар.

– Назаре Григоровичу, – почав той, – по-перше, я хотів би подякувати вам за увагу та розуміння, виявлені до мене. Гадаю, коли б я як пацієнт натрапив на когось іншого…

– Ну, це вже зовсім зайве! – перебив лікар. – Та й потім, що це за тон, що за настрій?!

– Назаре Григоровичу… – Борис проковтнув, збираючись-таки завершити почате. – Все одно я мушу доказати, що хочу. Так от. Найбільше я вдячний вам, що ви свідомо пішли на те, що вважається у вас порушенням, і відкрили мені всі перспективи, які не є… Гадаю, це правильно. Людина заслуговує на те, щоб знати, скільки їй залишилося. Ніхто не має права її дурити.

Лікар тепер слухав мовчки, похмуро дивлячись на свого пацієнта.

– Назаре Григоровичу, – вів далі той, – Існує традиція, що вдячні пацієнти часом роблять своїм лікарям подарунки. Сподіваюся, ви мене не образите і приймете мій.

Борис посунув до нього сумку.

– Що це? – здивовано промовив той.

– Це комп’ютер. Гарний потужний комп’ютер.

– Ви з глузду з’їхали?! – У лікаря очі полізли на лоба. – Це надто дорогий подарунок, якщо вже на те пішло!

– Виявляється, на цьому світі взагалі все надто дороге, – сказав Борис. – А мені він більше не потрібен. Не турбуйтеся! – Він підняв руку, перериваючи можливі заперечення. – Не з тієї причини, що час збиратися туди. Просто я вже награвся.

Він підвівся і під здивованим поглядом лікаря заніс сумку в сусіднє приміщення, двері до якого відчинялися просто з кабінету.

– Не зрозумів, – ніяково промовив лікар. – Ти що, для цього приходив?

– Для цього також, – відповів Борис. – Але в основному…

– Та кажи! Що, виникли якісь проблеми? Чому ти не починаєш з них?

– Я… – Борис затнувся. – Я… навіть не знаю, як почати… – він знову сів на свій стілець, охопив голову руками. – Я розумію, ви скажете, що я з глузду з’їхав…

Борис відчув, що йому не стане духу розпочати розмову на цю тему, хоч задля неї він і наважився на цей, уже останній, візит сюди. Він зробив рух, щоб підвестися.

– Віталію… Я тебе не впізнаю! Так не годиться! – Лікар підсунувся до нього й зазирнув у вічі. – Ти завжди вмів… Словом, не піддаватися. Говори, в чім справа. Що, тобі швидко гіршає?

– Та до повного здоров’я далеко, але й катастрофи ще начебто нема…

– От бачиш! Ти чудово тримаєшся! Закінчимо основний курс, а там буде видно…

– Справа не в тому… – перебив Борис. – Лікарю… У мене змінилися обставини…

– Що ти маєш на увазі? – не зрозумів той.

– Я… не можу зараз померти…

Щось середнє між здивуванням та розгубленістю, між обуренням та ніяковістю проступило на обличчі лікаря. Напевно, він пожалкував, що наважився свого часу зробити для цього пацієнта такий кричущий, такий фатальний виняток. Очі, що дивилися на нього з-під густих брів, так молили, так благали, наче це він сам був його хворобою, шукали хоча б якогось найменшого сліду надії на його обличчі. Такі ситуації в його багаторічній практиці траплялися безліч разів, але той, хто завжди сприймав їх як належне, зараз, здавалося, мав відверто розгублений, безпорадний вигляд. Напевно, тому, що в усіх інших випадках він міг заявити: «Ну навіщо так, шановний! Не перебільшуйте! Справи не такі вже й кепські, ви скоро видужаєте…». З цим пацієнтом перспективи відбрехатися не існувало. Тому, напевно, лікар ніяково засовався на стільці, а потім відвів погляд і заходив по кабінету, думаючи, що сказати. Але той не дав почати.

– Я дійсно зараз не можу… Ну вигадайте щось! Ну, не може ж так бути! Є, кажуть, усілякі нетрадиційні методи… А за кордоном? Я читав, пересаджують кістковий мозок… Можливо, ви гадаєте, що на заваді гроші? Я заплачу будь-які гроші… Скажіть що-небудь! Ну повірте! Я справді не можу зараз померти! Не маю права!

Той мовчав якусь хвилину, а потім сумно промовив:

– Я жалкуватиму, що не повівся з тобою, як належить… Як із усіма… Не знаю, що тобі порадити. Мені принаймні таке невідомо. Спитай когось іншого…

– Кого? Кого я спитаю?! Ви головний спец у цій галузі! На цілу область! Хто знає краще за вас? Кого мені питати?!

Лікар на це лише розпачливо знизав плечима.

– Ну не може ж бути, щоб не існувало зовсім ніякого виходу?! Зрозумійте мене…

– Я розумію, – після паузи відповів лікар, важко зітхнувши. – Розумію… Я розумію взагалі всіх хворих. І за кожного, повір, болить серце. Але…

Він безсило розвів руками. Борис нахилився і сховав обличчя в долонях. Тиша стояла кілька хвилин.

– Лікарю, – мовив нарешті Борис. – Назаре Григоровичу… А вислухати ви мене можете? Просто вислухати? У вас знайдеться для цього трохи часу?

Тепер уже його голос відверто тремтів, пальці стискали голову, занурившись у волосся, яке вже встигло відрости, а обличчя так і залишалося схованим у долоні.

– Це я можу, – відповів лікар. – Звичайно.

Він знову опустився на стілець навпроти свого пацієнта, спираючись ліктями на коліна, а виголеним підборіддям – на худі пальці, міцно стиснуті в кулаки. Тепер його обличчя висловлювало якусь прикрість. На столах стосами лежали папери, а він був змушений цілу годину слухати те, що належало б вислуховувати священику.

Можейко увійшов до кабінету у своїй звичній жвавій манері, проте в його рухах не відчувалося знайомої енергійності та натхнення. Кобища побачив це відразу й зрозумів, що якісь його поки невиразні підозри щодо проколів близькі до того, щоб виправдатися. Взявши до рук поставлену на стіл пластмасову коробочку, він відкрив її і висипав кілька таблеток, а потім і решту на стіл.

– …Твою ж мать… з помічниками…

Це було сказано спокійно і водночас розпачливо. По столі розкотилися таблетки двох видів – кругленькі блискучі, жовтавого кольору та рожеві довгасті з вибитими кількома літерами, якщо придивитися. Вигляд ліків красномовно свідчив про те, що принаймні один із препаратів, які містилися у коробочці, був не тим, що позначалося на етикетці.

Можейко мовчки дивився у стіл, знаючи, що зараз почує.

– Миттю до фармакоуправління, – крізь зуби видихнув майор. – Відразу телефонуєш сюди по мобільному. Не їдеш, а телефонуєш! Міг би й дорогою сюди це зробити…

Можейко мовчки вийшов за двері, а майора знову обсіли докучливі думки. Арешт Хакера як комп’ютерного злодія з огляду на обставини втратив актуальність. Затримання ж його як кілера, який тримав у страху місто, також уже не мало того сенсу, того значення, що спершу. Адже всі його жертви виявились кримінальними елементами різного ґатунку. Таким чином, низку вбивств, скоєних безпосередньо ним, можна було розглядати як свого роду кримінальні розбірки і з чистим сумлінням не лізти зі шкіри задля їх розкриття. Але… Попри все, існував ще один нюанс. Напевно, Кобища просто не бажав сам собі зізнатися, відкрити очі на факт, що той, кого називали Хакером і хто, незважаючи на обидві згадані обставини, все-таки цілком вписувався в рамки такого поняття, як злочинець, упродовж усього слідства тільки й робив, що товк його, Кобищу, носом у багно, а всі, хто був поруч, за цим спостерігали. Слідчий уперто не бажав розглянути вкрай неприємний варіант: можливо, саме це змушує його робити ще одне зусилля в надії на успіх.

Скільки потрібно чекати? Що там: відразу скажуть, що це за ліки, чи доведеться мучитися, поки з ними робитимуть якісь процедури? А може, припущення, що звідси потягнеться ще одна нитка до Хакера, – одна з його багатьох помилок у цій справі? До того ж десять проти одного, майор це розумів, що цього хлопця давно вже немає в місті.

Хай там як, Кобища впав на своє місце і схопив трубку телефону.

– Сердюк? Ти? Добре.

Обличчя майора, здавалося, ожило.

– Де ти? Зрозуміло. Розшукай Величка і будь напоготові, щоб я знайшов тебе в будь-який час. Нічого, поки що нічого. Але все можливо. Так, Можейко зі мною… Що?! Спецназ? Ми вже третій місяць зі спецназом їздимо… Сьогодні ти будеш за спецназ…

Трубка лягла на апарат. Останні дві фрази за критичного підходу навіть із власного боку могли свідчити про те, що майор явно перепрацював, а скоріше просто вже не вірив у можливість такої жаданої зустрічі з кілером на прізвисько Хакер.

Вони сиділи в тій частині кабінету, що виходила на підсобку, перед комп’ютером. Тепер уже Борис відчував приплив жару. Вилоги його плаща були розкинуті, а комір куртки розстібнутий. Його пальці ще раз натисли клавіші. Екран блимав, видавав нову інформацію. Лікар сидів поруч перед монітором, охопивши рукою підборіддя і трохи схиливши голову.

– Ось так, лікарю, – сказав Борис. – Чи могли ви подумати, що все це закрутив один із ваших пацієнтів? Усе це мені вдалося зробити перед тим, як піти. Тепер кінець. Хакер виконав свою місію. Час забиратися з арени.

Лікар мовчав, вражений почутим, і не знав, що сказати.

– Ви б знали, Назаре Григоровичу, скільки я передумав, уявляючи, як скінчиться моє життя! Але в найхимерніших фантазіях не вдалося б передбачити, що до фінішу доведеться пройти такий шлях.

Замислено провівши рукою по краю монітора, торкнувшись клавіш, Борис вибив одним пальцем кілька літер і криво та гірко посміхнувся. В кутику екрана з’явився напис:

«Тут більше не буде хакера»

Виглядав він жалобно.

– І я б, повірте, пішов, – продовжував Борис, – тихо та цілком умиротворено. Якби не та обставина, про яку я вам казав. Це… – голос його здригнувся, – це надзвичайно важко… Коли я вперше усвідомив, що жити залишилося недовго, здавалося, важчого вже бути не може. Насправді виявилося не так. Відчуття, що ти повинен залишити власну дитину, навіть не побачивши її, що вона ростиме, позбавлена твоєї допомоги, твого захисту… І що нічого неможливо зробити…

Голос пацієнта виразно тремтів. Обличчя було бліде, навколо очей позначилися темні кола. Він не міг знайти місця рукам, які щойно досить вправно бігали по клавіатурі комп’ютера.

– Назаре Григоровичу…

Лікар уже стояв, відвернувшись, дивлячись у вікно.

– Назаре Григоровичу… Що-небудь… Хоч кілька років… Ну, щоб… щоб вона хоч трохи зміцніла, стала на ноги… Я вас благаю…

Так, ніби він сам був його хворобою.

– Так… – Лікар змученим рухом пройшовся долонями по обличчю. – Якщо вислуховувати подібне від кожного пацієнта, надовго мене не стане… Як живуть священики?

– Назаре Григоровичу…

– Шкода, що я не палю. А… що, зброя ця і зараз при тобі?

– Так, – відповів Борис, важко переводячи подих.

Відвівши полу розстібнутої куртки, він витяг з кобури пістолет, обертаючи у руці. Глушника на стволі не було. Повільним рухом він поклав зброю на край столу, поруч із клавіатурою.

Мобільний, що лежав на столі перед майором, який нерухомо сперся на лікті, нарешті подав сигнал. Це був Можейко.

– Кажи…

– Ну що, Івановичу… – нерішуче почав капітан, – жоден із препаратів не є отим триганом, від якого коробка. Обидва застосовуються при онкозахворюваннях. Судячи з даної комбінації, як мені пояснили, найбільш імовірно – при злоякісних захворюваннях крові, лейкозі наприклад… Казали, більш докладно належить…

– Я знаю, що належить, – перебив Кобища. – За двадцять хвилин, – він зиркнув на годинник, – зустріч перед корпусом обласного онкодиспансеру.

Можейко намагався ще щось промовити, але апарат його шефа вже опускався до кишені. Кобищу почало лихоманити. Він знав: справи, такі, як ця, безнадійно зависають. І тільки завдяки випадку деякі з них розкриваються. Можливо, саме тепер станеться диво, і забудькуватість вилізе боком цьому комп’ютерному камікадзе. Тепер, після повідомлення Можейка, все нарешті ставало на місця. Ось чому стиль Хакера вражав неповторністю, нагадуючи одночасно то професіонала, то дилетанта. Розкутість! Ось. Нарешті Кобища знайшов слово, яке характеризувало його якнайкраще. Хакер діяв розкуто, його ніщо не стримувало, ніщо не лякало. Саме це при ретроспективному погляді було провідною рисою його стилю. Цьому хлопцеві, за великим рахунком, нічого не світило. Очевидно, він знав про свою хворобу, і до певного часу рятувався оцими препаратами. І наважився на такий крутий жест, на гру, в яку, можливо, грав уперше і востаннє, без шансів на перемогу, просто для задоволення.

Майор тільки похитав головою, прилаштовуючи шкіряну кобуру на місце, яке давно стало забутим. Складалося враження, що вона заважала під лівою пахвою.

А вигляд пістолета у власній руці здався якимось незвичним, підсилюючи його невпевненість та хвилювання. Тому майор поквапився-таки запхати його чимшвидше під пахву й вийшов за двері, замкнувши кабінет. Стрілки його годинника наближалися до дванадцятої.

Пістолет Хакера лежав поруч із комп’ютером, виблискуючи матовими гранями, а сам він завмер, наче в прострації. Здавалося, він опанував себе, зрозумівши нарешті всю абсурдність свого останнього сплеску емоцій. Рука його невпевнено торкнулася зброї.

Двері кабінету розчинилися, і хтось покликав:

– Назаре Григоровичу! Ви є?

Це примусило його швидко сховати пістолет.

– Так… – лікар, наче опритомнівши, вийшов з підсобки до кабінету. – Що?

– Головний дзвонив, вас терміново хоче.

– Таж я нібито вже у відпустці…

– Але ж ви тут! Казав – негайно.

– Добре, йду…

Двері за жінкою, що передала повідомлення, зачинилися.

– Мене головний кличе… – Він знову присів на стільчик навпроти Бориса. – Віталію, я… ти дочекаєшся мене?

– Так, – відповів Борис.

– Точно?

– Точно.

– Знаєш що? Давай покладемо його ось сюди, – лікар показав на шухляду столу із замочком, – і замкнемо. Тимчасово…

– Ні, – відповів Борис. – Не хвилюйтеся, я не зроблю цього тут. Тим більше ви ще не відповіли остаточно на моє запитання. Поки не скажете, я не зроблю цього взагалі.

– А потім?

– А потім зроблю. Якщо ваша відповідь…

– Ти розумієш, що верзеш?! Ти пропонуєш мені прямо штовхнути тебе до самогубства!

– Самогубство, – відповів Борис, – це по відношенню до того, хто мав би жити, а взяв і застрелився. Тому до мого прикладу цей термін не підходить. Так що не карайте себе. У моїй смерті винні ви не будете. Навпаки, ви подарували мені можливість розпорядитися рештою життя, своїм часом так, як я вважав за потрібне. За це я поважаю вас найбільше за всіх людей. Те, що я прийшов сьогодні діставати вас таким… Просто вияв слабкості. Тимчасова слабкість… Ви мусите розуміти…

– І все-таки давай його сховаємо, ну, тимчасово…

– Ні, – вперся Борис. – Це віднедавна мій найбільший друг. Він виручав мене не один раз. Виручить і востаннє. Так що буде зі мною постійно.

Промовляючи це, він справді не мав жодних сумнівів, куди спрямує свою зброю востаннє. Але перебуваючи у вирі останніх подій, переслідуючи, щоправда, зовсім іншу мету, пацієнт гематолога не замислювався над тим, що в дійсності підсвідомо перетворюється на Хакера – холоднокровного вбивцю, людину, яка протиставила себе суспільству. Тому навіть попри таку впевненість важко було передбачити, як діятиме ця людина в ситуації, коли зброю наводять на неї, примушуючи здатися.

– Я не довго, – сказав лікар. – Ти справді нікуди не подінешся?

– Справді – відповів Борис. – Чекатиму, скільки треба.

Головний лікар онкодиспансеру вирішував якісь питання з чотирма відвідувачами. Йшлося про щось незвичайне – це він визначив одразу, відчувши атмосферу в кабінеті.

– Це наш головний гематолог Палійчук Назар Григорович, – головний лікар вказав йому на стілець. – Назаре Григоровичу, знаю, що ви вже у відпустці, але краще за вас тут ніхто не допоможе. Справа така. Це працівники нашого обласного управління внутрішніх справ. Майор Кобища веде слідство у гучній справі, про яку всі ми чули. Будь ласка, Олексію Івановичу…

Головний зробив запрошуючий жест.

– Дякую. Назаре Григоровичу, – почав Кобища, – йдеться про ту саму справу. Ведеться розшук злочинця, фоторобот якого неодноразово демонструвався по телебаченню. Зараз відкрилися нові факти. У місцях його перебування знайдено залишки медичних препаратів. Існує припущення, що він онкохворий, можливо, – ось ми з головним лікарем радилися – в нього захворювання крові. Ми розраховуємо на вашу допомогу. Якщо це житель нашого міста, то, можливо, він лікується або лікувався саме тут. Можливо, з вашою допомогою нам вдасться вийти на нього…

Кобища простяг лікареві кілька аркушів.

– Ось це різні варіанти його фоторобота. Гляньте, будь ласка, ще раз. Можливо, ви його відразу впізнаєте?

– Він приймав… – головний назвав два препарати. – Очевидно, це якийсь різновид лейкозу… Так, Назаре Григоровичу?

– По ідеї так… – промовив той, розглядаючи картки.

– Ми ж можемо переглянути картотеку всіх гематологічних хворих, – вів далі головний, – хто там за віком підходить. Та ви й у обличчя, гадаю, більшість із них пам’ятаєте…

– Ну що? – запитав Кобища. – Впізнаєте когось?

Цього ніхто б не помітив, але погляд слідчого, ковзнувши по Палійчуку, наче позначив його і тепер продовжував сканувати, хоч майор начебто й не дивився зараз на нього. Проте міліцейський спец ловив кожен рух міміки лікаря, і ніщо не могло сховатися від цього безпомилкового аналізатора. Кожен у такій ситуації завжди був для нього підозрюваним.

– Важко сказати… – невпевнено промовив Палійчук. – Вони, ці ваші фотороботи, як на мене, навіть між собою не дуже схожі. Це ж одна людина?

– Так, одна. Складені за свідченнями різних очевидців – тих, хто з ним зустрічався.

– І… залишилися живі? Гм…

Двоє, котрі мовчки сиділи за майором, спідлоба зиркнули на лікаря, що дозволив собі цей сарказм.

– В принципі прикидки є, – сказав Палійчук, повертаючи фотороботи. – Мені потрібно зазирнути до картотеки. Вона в нас віднедавна комп’ютеризована, так що це не займе багато часу.

– Фото, звичайно, там немає? – уточнив Кобища.

– Звичайно, немає. Але… Практично з усіма хворими я особисто бачився, консультував їх і повинен би згадати практично кожного. Та й потім, вік, стать, препарати, якими вони лікуються… Все це, я гадаю, істотно зменшить коло пошуку.

– То що, ходімо? – запитав майор.

Палійчук підвівся. Головний сипав люб’язностями, випроводжаючи несподіваних гостей із кабінету.

– Назаре Григоровичу, якщо які затримки, телефонуйте сюди, я на місці! – гукнув він навздогін.

У оргметодкабінеті, куди вони ввійшли, якраз наближалася обідня перерва. Працювали тут виключно жінки. Зараз вони готували чай, каву, нарізували хліб. Кобища завагався на порозі.

– Ви, власне, можете зачекати у вестибюлі, – запропонував Палійчук, – якраз обідають дівчата…

– Так, звичайно… – погодився майор. – Тільки прохання: можна роздрукувати оцю вашу картотеку? Так щоб були дані на всіх хворих, хоча б основні.

– Можна, – відповів лікар. – Дівчата перекусять і роздрукують списки. Сам я цього не зроблю, ви розумієте…

Кобища лише кивнув.

– А я тим часом пробіжуся очима по списках своїх гематологічних.

Четверо детективів, зачинивши двері, розсілися у кріслах порожнього вестибюля. Побажавши жінкам смачного, Палійчук увійшов до невеличкої кімнати, де світилося екранами два монітори.

– Назаре Григоровичу, вам допомогти щось? – крикнула з кабінету одна з працівниць.

– Ні, дякую, – відповів лікар. – Поки що нічого. Пізніше.

Сівши перед комп’ютером, він сперся ліктями на стіл і затулив долонями обличчя. Він не знав про спрямований на нього «сканер» майора кримінального відділу. Та зайве говорити, що гематолог упізнав людину, зображену на фотороботі. Свого унікального пацієнта.

Питання, яке він, за примхою долі, мав вирішити просто зараз, було надто складне.

Хакер сидів у підсобці кабінету, де його залишив лікар, у тій самій позі і терпляче чекав. Обличчя його, ще недавно таке жваве та емоційне, було тепер цілковито позбавлене міміки. Погляд прикипів до однієї точки. Долоні спокійно лежали на колінах, нерухомо завмерли пальці.

Про що думала ця людина у свої останні години? Про те, як відчуватиметься у руці руків’я зброї, спрямованої проти себе? Наскільки тугою виявиться пружина спускового гачка? Тугішою, ніж завжди, чи навпаки? Чи встигне мозок зафіксувати настання смерті, чи буде ще здатний аналізувати, щоб усвідомити незворотність того, що сталося?

Можливо. Можливо, ці хаотичні думки і проскакували у його свідомості. Періодично, на якусь мить. Тоді, коли ця свідомість вислизала з цупкого полону образу жінки, яка була зараз надзвичайно далеко.

Він здригнувся, коли вхідні двері рипнули. Хтось заходив до кабінету. Рука сіпнулася за вилогу плаща, але залишилася на півдорозі, лише торкнувшись теплого металу. Той, хто відчинив двері, постояв там якусь мить, а потім нерішуче запитав:

– Назаре Григоровичу, ви є?

Не отримавши відповіді, невідомий зачинив двері.

Прийнявши звичну позу, він знову опустив голову.

– Назаре Григоровичу, вам нічого на потрібно? Ходіть з нами на чай!

– Дякую, не хочу.

Він знову провів долонями по обличчю і посунув до себе клавіатуру одного з комп’ютерів. Здавалося, він прийняв рішення. Якийсь рух міміки свідчив про те, що він ніби хотів відігнати думки, які заважали його виконанню. Пальці невпевнено заходили по клавіатурі, часом помиляючись, про що знову-таки свідчили здригання його міцно стиснутих губів, і тоді він виправляв їх, просуваючись поступово вперед. За стіною дзенькали чашки, ложки, час від часу лунав сміх.

Палійчук увімкнув принтер і вставив аркуш паперу, натиснув кілька клавіш. Машина почала друк. Аркуш поволі виповзав із неї, укритий рівними рядками тексту. Вставивши новий аркуш, він продовжив процедуру.

Обід у оргвідділі закінчувався. Вийшовши з комп’ютерної, Палійчук попрямував до виходу.

– Назаре Григоровичу! – гукнула до нього старша працівниця. – Ви хотіли щось роздрукувати? Головний дзвонив – якісь списки хворих…

– Уже не потрібно, – відповів він, виходячи за двері та прямуючи до крісел, де сиділи Можейко з Сердюком та Величком. Побачивши його, Кобища припинив курсувати навколо своїх підлеглих і обернувся до лікаря. Прикра інтуїція, яка була з ним і зараз, порушувала впорядкованість думок. Вона ще не наважувалася на весь голос крикнути «зараз!», але давала зрозуміти, що той, хто зовсім недавно зухвало обіцяв останню зустріч, десь тут. Дуже близько. Але відгонячи свою вірну помічницю, майор не здогадувався, що це «близько» слід розуміти буквально.

Двері відчинилися, і хтось увійшов до кабінету. Судячи з човгання черевиків по підлозі, це був його лікар.

– Віталію, ти тут? – запитав він звідти.

– Тут, – відповів Борис, відкидаючись на спинку стільця.

Палійчук увійшов і сів навпроти.

– Є варіанти, за яких тобі можна допомогти, – сказав він, швидко глянувши на пацієнта.

– Як… – Борис болісно ковтнув, намагаючись зазирнути у вічі лікареві, ніби звідти можливо було витягти, що той збирався йому сказати. – Як… Т-так… Ви ж казали… Що я… маю робити? Що від мене вимагається?

Але лікар чомусь принципово не збирався дивитися на свого пацієнта. Даремно Борис силкувався перехопити погляд того, хто був зараз для нього більш ніж Богом. Шокований почутим, він не міг помітити, що у цьому схованому погляді наче щось вимкнулося, померло. Звідти вже нікому й нічого витягти б не вдалося.

– Назаре Григоровичу, ви… правду кажете? Що вимагається від мене? Скажіть лише…

Руки Бориса стисли стілець, дихання дедалі частішало. На завжди блідому обличчі почали проступати червоні плями.

– Насамперед віддати мені зброю, – спокійно піднявши очі, промовив Палійчук.

– А… До чого тут зброя? – Борис тепер уже зовсім не ладен був щось збагнути. – Яке це має… Навіщо ви… Ви… дурите мене? Ви гадаєте, якщо заберете його, то я не…

– Ти прийшов до мене по життя, – жорстко перебив лікар, – і казав, що згоден на будь-які умови. Ось моя умова. Даєш?

Він поклав руку на стіл поруч із клавіатурою, долонею догори. Погляд Бориса стрибав по стінах, наче відбиваючись рикошетом від очей лікаря, що стали скляними і, як йому здалося, неживими, непрониклими. Його свідомість відмовлялася щось розуміти. Навіщо йому пістолет? Яке відношення може мати зброя, схована під пахвою, до його відчайдушного і цілком абсурдного прохання?!

– Віддаєш чи ні? – перепитав Палійчук, не даючи часу на роздуми. – Ще трохи – і буде пізно…

Не тямлячи, що робить, Борис тремтячою рукою витяг пістолет з-під пахви і поклав на його руку. Шухляда столу відсунулася, і зброя лягла туди. Наче щось згадавши, Борис витяг з кишені глушник і поклав на стіл, а поруч – шкіряну кобуру. Усе це також опинилося в шухляді. Хакер закляк на місці, заворожено дивлячись на того, хто щойно роззброїв його, зробив беззахисним, дозволив будь-кому брати його практично голіруч.

Таксист, машина якого припаркувалася біля входу на старе кладовище, знудьговано крутив верньєр приймача. Зелений сотенний папірець уже зо дві години лежав у його кишені. Його пасажирка не була схожа на таку, що мала б розкидатися стодоларовими банкнотами. Вона надзвичайно поспішала, була дуже схвильована, не сказати б більшого. Взагалі – сама не своя. Вийшла і зникла. Звеліла чекати. Таксист зітхнув.

Тим часом дівчина, яку він привіз, швидко йшла між хрестами, шукаючи очима постать у темному плащі. Час від часу вона сповільнювала крок, вдивляючись у ряди поміж могил, так, наче той, кого вона шукала, міг не сидіти – лежати між ними. При думці про це обличчя її змінювалося, а плечі починали здригатися, і це заважало пошукам.

А кладовище займало величезну територію.

– Ну що? – запитав Можейко, звертаючись невідомо до кого. – Чому всі мовчать? Івановичу, мені він не подобається. Особливо тепер. Якась поведінка підозріла. Ви що, не бачите?

– І я б так сказав, – погодився Сердюк. – Він начебто змінився, якийсь не такий вийшов.

– Наче мішком вдарений, – підтвердив Величко.

– Івановичу, скільки разів проколювалися! Ходімо! Їй-богу щось крутить!

Кобища ще якусь мить розмірковував, та раптом зірвався і майже побіг коридором туди, де зник лікар Палійчук. Колеги кинулися за ним. Вони бігли, минаючи лабіринти коридорів, але тут наче всі повимирали. Нарешті трапилася жінка у зеленкуватому лікарняному костюмі.

– Де гематолог ваш? Палійчук? Де його кабінет?

Злякано відсахнувшись, вона, затинаючись, пояснила їм дорогу до сусіднього крила. Вони побігли. Тільки тепер Кобища відчув, як шалено калатає серце. Вискочивши на другий поверх, вони знову спустилися на перший. Ще кілька людей у лікарняному одязі здивовано провели їх поглядами. Ось вони, двері.

– Де Палійчука кабінет?

Ще одна пані здригнулася, бачачи чотирьох чималих збуджених чолов’яг, і показала ще далі в глиб коридорних катакомб.

Опустивши руку до кишені халата, лікар дістав білий конверт і простяг йому. Борис узяв автоматично. Все відбувалося наче в якомусь незбагненному сні. Голова його втратила здатність мислити, а рухи були механічні й запізнілі. Палійчук підійшов до вікна й відчинив його. Холодний осінній вітер увірвався до приміщення та зашелестів паперами, зриваючи їх зі столу. Запаморочення посилилося, викликаючи навіть легку нудоту. Пожовкла, спалена сонцем трава стирчала купками навколо поодиноких беріз.