Текст книги "Амністія для Хакера"

Автор книги: Олексій Волков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 25 страниц)

XXIV. Слідами мерця

Борис вимкнув комп’ютер і заплющив очі. Поліз рукою до кишені сумки, витяг невеличку коробочку і розкрив її. Давненько він не брав її до рук. Таблетки висипалися на долоню. Їх було зовсім мало. Жовтих та рожевих. Взяв по одній, ковтнув їх, не запиваючи. Кілька штук, що залишилися, вкинув назад до коробки і сховав.

Коли Наталя зайшла до кімнати, він уже закривав блискавку.

– Що ти там ховаєш? – Вона легенько штурхнула його коліньми.

– Вибухівку… – без усмішки відповів він.

– А… А комп’ютерні справи вже скінчив?

– В очах блимає, – пояснив Борис, підводячись.

– Я ж кажу тобі – кидай. – Наталя підійшла до нього впритул і обняла за стан. – Біс із ним…

– Краще б допомогла мені.

– Чим же я тобі допоможу? Я навіть у найпростішу гру на твоєму комп’ютері ще не вмію добре…

– До чого тут комп’ютер? – Борис сів і замислився. – Таким шляхом я нічого не досягну. З цих ідіотських дискет неможливо витягти нічого путнього. Якось би з іншого кінця спробувати… Ти б мені щось розповіла про свого покійного родича, щось згадала таке, цінне… Подумай.

Вона нетерпляче зітхнула.

– Не знаю… Я вже все розповіла. Більше нічого не пам’ятаю. Ну, віриш, він мені так обрид, що вже млосно ставало, як почую, що він дзвонить. Я його ніколи ні про що не розпитувала. Зроблю чаю і сиджу, чекаю, поки забереться. Навіть не уявляла, що він може оце в туалеті ховати. Гадала, це він по-старечому туди щопівгодини…

– Я розумію, – сказав Борис. – А раніше? Ще коли мати була жива?

Наталя знизала плечима.

– Тоді я взагалі ще була дитиною… Що я можу знати такого? Абсолютно… Тим більше я його здавна терпіти не могла. Усе робила, аби не бачити його бридкої пики…

– Чому так? – не зрозумів Борис.

– А… Дитячі справи… – Вона махнула рукою.

– Розкажи.

Вона знизала плечима і почала розповідати:

– Ну, це зовсім дитинство… Одного разу, я тоді, напевно, у восьмому класі була, він побачив, як я… ну, словом, дуріли у дворі, хлопці нас курити примушували і всяке таке… Що, ти вже щось подумав?! – Очі її несподівано стали круглими і здивованими.

– Нічого я не подумав, – спокійно відповів Борис. – Ти розповідаєш, а я слухаю.

Вона пильно подивилася на нього і продовжила:

– Словом, так, усяка дитяча дурість… Він підійшов так тихо, що ніхто й не побачив. А я якраз у одного хлопця на колінах сиджу й сигарету тримаю… Він просто до мене додому й пішов. Ти б чув, як я бігла за ним і як просила! Мені мама і так концерти регулярно влаштовувала то за навчання, то за поведінку… Я взагалі непогано вчилася, але все одно… А якось, коли мама мене виховувала, в неї серцевий напад стався. Я так перелякалася, що ледве додумалася сусідку покликати. Маму потім до лікарні забрали. Знаєш, я не так боялася того, що вона мені зробить, як того, що з нею самою може трапитися після такого.

– І що було далі?

– Нічого, вблагала… Потім майже два роки йому кефір носила. І газети… День у день!

Її обличчя стало злим і збудженим.

– Він що, примусив тебе?

– Атож! День у день, два роки носила! А одного разу я захворіла на ангіну – морозива переїла. Два дні вдома лежала, а на третій він сам приперся. Я так злякалася… Подивився, побалакав з мамою… Нічого не розповів. Сказав, як видужаю, щоб у гості заходила. Я зрозуміла…

– А як він це робив, не пам’ятаєш?

– Що саме? – не зрозуміла Наталя.

– Як саме тебе примусив?

– Ну, як… Сказав, що мене потрібно виховувати, а корисна праця – найкраще виховання, щось таке. А коли я спробувала опиратися, сказав, що не буду слухатись – матері розповість. Я походила з місяць, потім стала проситися, що більше не буду так, щоб відпустив, бо я нікуди не встигаю. А він каже: «А ти напружся!» От і все. Що таке? Що з тобою?

Борис потер скроні, скуйовдив собі волосся на голові.

– Голова закрутилася. Нічого ж не їв, а ще цей комп’ютер…

– А я кого просила поїсти?

– Ну, не сварись, моя маленька господине… – Він обійняв її за плечі й запитав – А в його помешканні – можливо, там ти бачила щось цікаве?

– О! – здивувалася вона. – А мене хто туди пускав? Прийду, отримаю на порозі копійки – і вперед. Повернуся, віддам куплене – і додому. Жодного разу не була в кімнатах. І то ще кілька разів випрошувала вибачення, вже мати у лікарні була постійно… І вдома потрібно щось зробити, і до неї побігти… Одна відповідь: «А ти напружся».

– А як це скінчилося? – запитав Борис.

– Мама померла – і скінчилося. Він після похорону підійшов і каже: «Мені тебе шкода, дитинко». А я йому: «А мені вас шкода. Завтра самі по кефір полізете!»

Усі емоції виразно відбивалися на її схвильованому личку.

– Усе це дуже цікаво, – задумливо промовив Борис. – Надзвичайно цікаво… І багато вас таких постраждало подібним чином? Я маю на увазі, родичів.

– Чи багато, не знаю, – швидко відповіла Наталя. – А один точно постраждав. А я, дурна, ще сміялася з нього…

– І хто ж це такий?

– Щорс.

– Хто?!

– Толя Щорс… Це його всі так звали. Розповідали, йому вже років десять було, а все на «конику» з шаблею скакав і кричав, що він Щорс. Герой такий був, громадянської війни.

– Знаю, – сказав Борис.

– Отак і причепилося. Він за мене на три роки старший. Його, напевно, і досі дехто поза очі так називає – Толя Щорс.

– І як же цей герой постраждав?

– А він йому машину мив. Я ще зовсім мала була, класі так у шостому, то все йду було повз гараж у їхньому дворі, а він там якусь розвалюху тримав. А Щорс її видраює. Я гадала – так просто. Пацани ж до машин небайдужі. Може, хотів, щоб старий покатав. Іду все та сміюся з нього.

– А може, справді хотів, щоб той покатав? – засумнівався Борис.

– Еге… – скривилася Наталя. – Ось так він щоразу мив, а я сміялася. А потім років за два Толя зустрів мене біля під’їзду, як я кефір тягла, і питає: «Ну що, догигикалася?»

– Гм… – Борис підвівся і пройшов по кімнаті, пригладжуючи скуйовджене волосся.

– Ходімо, – попросила Наталя, – я тебе нагодую. Бо тебе скоро вітром носитиме…

– А чим зараз займається твій родич, прозваний на честь червоного командарма?

– Та здався він тобі… Хоча… Взагалі-то…

– Ну! – Борис сподівався почути щось важливе.

– Я його давно не бачила, але він має начебто відношення до всяких комп’ютерів… – розгублено закінчила вона.

– Як це – комп’ютерів? Конкретніше!

– Конкретніше… – замислилася вона, – не знаю…

– Як, не знаєш? Де він працював?

Наталя тільки розгублено знизала плечима.

– Чесне слово, не знаю… Та я з ним ніяких стосунків і не мала. Хтось із родичів колись казав, що комп’ютерами займається… Що гарний спеціаліст. Так, він учився в інституті на якомусь такому факультеті… Точно знаю. Ще казали, що от молодець. Був непутящий, а тепер…

– А він був на кладовищі, коли ховали?.. – Борис зосереджено подивився на неї.

– Не було його.

– Точно? І коли ти його востаннє бачила?

– Ой, давно… Більше року, точно.

– А можна в когось із родичів розпитати, де він і що з ним зараз?

– Ага, особливо після того, як нас по телевізору показали, – ущипнула Наталя. – Навіщо це нам? Ти що, гадаєш, він може мати відношення до цих дискет?

– Усе можливо… – відповів Борис, думаючи про своє. – Цікаві, цікаві обставини… Ну, гаразд.

– Що означає – гаразд?

– Давай уже поїмо щось, а потім…

– Що потім?

– Потім я тебе ненадовго залишу. Мені потрібно…

Вона не промовила нічого, але від виразу її обличчя слова наче застрягли.

– Я ж кажу, ненадовго. За кілька годин повернуся. Мені потрібно.

– Що, замовляти мій фальшивий паспорт?

– І це також. Добре, що нагадала.

Вона часто дихала, очевидно, збираючись вибухнути тирадою про здоровий глузд, телевізор і таке інше, але Борис мовчки підвівся і пішов збиратися. Йому зараз справді було туди потрібно.

XXV. Пастир

Будильник на тумбочці біля ліжка дзвонив довго й настирливо, але в кімнаті нікого не було. Нарешті почулися кроки й увійшов той, хто примусив його замовкнути: чоловік середніх літ, але з помітною сивиною у волоссі, високий та підтягнутий. Спокійний, зосереджений погляд інтелігентної людини. Він провів пальцями по щоках та шиї, перевіряючи якість гоління, яка була воістину бездоганною, та ввімкнув комп’ютер, який розташовувався на столі серед царства книжок і паперів. Картинка на екрані монітора свідчила, що відбувається завантаження, а він знову вийшов до ванної, склав-таки електричну бритву, від якої відірвав будильник, потім зайшов на кухню, зварив кави.

Коли господар маленької квартирки повернувся до кімнати, на екрані вже встановилося постійне зображення. Сівши за стіл, він клацнув кілька разів кнопкою мишки, увійшов до потрібної програми й присунув до себе чашку кави. Проте відпити не довелося. Задзвонив радіотелефон. Він зняв трубку.

– Слава Ісусу Христу! – привіталися звідти.

– Слава навіки!

– Брате Дмитре, це Сергій Панчак телефонує. Не збудив вас?

– Так, я відразу впізнав, – відповів пастир. – Уже давно не сплю. Слухаю вас уважно.

– Я ще раз про те саме, брате Дмитре. Ми радилися і просимо вас включити цей момент до своєї доповіді. Так буде найкраще, все-таки ви – голова єпархії і наше звернення таким чином звучатиме переконливіше.

– Гаразд, – відповів Дмитро, подумавши. – Я, власне, вже беруся до цього. Документ переді мною, зараз внесу відповідні зміни.

– Дякую. А скільки пробуде в нас єпископ, уже відомо?

– Так, учора я мав з ним розмову. Два неповних дні. Завтра після обіду від’їде.

Коли трубка лягла на апарат, одна рука його автоматично потягла до себе чашку з кавою, друга побігла по клавіатурі. Погляд його лише раз ковзнув по табло електронного годинника, що стояв на полиці поруч із книжками. Схоже, він дійсно все встигає.

Сьогодні пастир Дмитро Яновський, незважаючи на те, що вчора ліг близько другої, прокинувся за півгодини до дзвінка будильника. І в цьому не було нічого дивного, оскільки єпископ приїздить далеко не щодня. Він хвилювався, адже це перша така подія за його головування в єпархії. Та хвилювання було б зараз значно сильніше, якби він знав наперед, що сьогодні доведеться зробити. Більше того, він, мабуть, взагалі не заснув би вчора, бо подія, про яку йшлося, враховуючи його переконання, повинна була мати для пастиря набагато більше значення, аніж візит єпископа.

О десятій ранку пастир Дмитро вже стояв у церкві, задумливо спершись на підвіконня, проводжав очима машини, що їхали вулицею, думаючи при цьому про своє. Кількахвилинна пауза, зупинка, щоб зібратися з думками… Аркуші з роздрукованим новим варіантом доповіді лежали у теці, яку він залишив біля вівтаря. Номер у готелі для високого гостя вже було заброньовано, про що його повідомили двадцять хвилин тому. За кілька годин повинні були зібратися інші священики – члени єпархії, щоб вирушити разом до аеропорту.

Він узагалі не думав, що ще колись побачить цього чоловіка, який – складалося враження – зник назавжди, залишивши у його пам’яті прикрі, неприємні спогади, відчуття провини за те, чого, можливо, не зумів зробити. Пастир запам’ятав його серед тисяч інших, що проходили щодня тротуаром вузької вулички під вікнами новозбудованої церкви. Проходячи не кожного ранку, але завжди в одну й ту ж годину, цей чоловік оглядався на церковну будівлю. Оригінальна архітектура будинку, не схожого на православну церкву, обов’язково привертала увагу тих, хто потрапляв сюди вперше. Лютеранську церкву збудували американські місіонери для заснованої в місті громади. Відносно невелика будівля відображала найсучасніші віяння релігійної архітектури Заходу. Більшість людей, які бували тут щодня, переставали помічати доволі високу як для одноповерхової споруди з вузькими вікнами, прямими гострокутними колонами та багатосхильним дахом. Цей же чоловік оглядався завжди. Більше того, проходячи повз огорожу, він сповільнював крок, а погляд його незмінно ковзав по мармуровій табличці, прикріпленій до стіни, на якій значилося:

«Лютеранська церква Христа Спасителя».

Попри всяке бажання пастир Дмитро не міг би визначити, який інтерес викликає в незнайомця цей заклад, але він, безперечно, існував. Одного разу цей чоловік кинув погляд праворуч і все-таки загальмував. Майже загальмував. Якусь мить повагався, навіть торкнувся рукою огорожі. Дивлячись на нього, пастир ладен був заприсягтися, що той збирається ввійти. Він вагався. Але нога незнайомця наче сама зробила крок уперед, а рука відпустила огорожу. Потім удруге. Він так і не ввійшов. Лише озирнувся ще раз, зникаючи з поля зору священика, щоб потім взагалі зникнути на кілька місяців.

Того дня, який запам’ятався надовго, Дмитро наче відчув, що надворі хтось чекає. Можливо, навіть він прочиняв двері й заглядав досередини, коли священик був у захристі, тому й міг пастир вловити рипіння дверей. Незнайомець стояв перед дверима у довгому плащі, тримаючи руки в кишенях. Він наважився. Боячись, що гість може так і не ввійти, Дмитро відступив, жестом запрошуючи його. Це був чоловік середніх років, худорлявий, з густими чорними бровами, які виразно контрастували з блідою шкірою обличчя. Охайно поголений.

– Прошу, заходьте, – промовив священик, – я можу чимось вам допомогти?

Незнайомець знітився. Він дійсно не знав зараз, що відповісти і чи наважитись сказати про те, за чим прийшов. Він все-таки переступив поріг і озирнувся навколо. Схоже, йому сподобалося. Він, безперечно, вперше опинився в такому місці, тому й озирався так здивовано.

– Я… не знаю, – промовив він, – не певен, що прийшов туди, куди потрібно. Пробачте… А ви… священик?

– Так, пастир Дмитро. А до вас як звертатися?

Незнайомець знову завагався.

– Ви знаєте, я просто проходив поруч, я… словом, взагалі стороння людина, просто…

– Добродію, – перебив священик, щоб полегшити йому завдання, бо бачив, що чоловік не бажає називатися, – ви ж не вперше думаєте, чи не завітати сюди?

– Як ви знаєте? – здивувався гість.

– Дивлюся у вікно, – відповів пастир. – Чомусь запам’ятав вас. Одного разу я бачив, як ви мало не ввійшли, а потім передумали. Гадаю, у вас якісь проблеми, але ви не впевнені, чи можете з ними до нас звернутися…

– Саме так, – погодився незнайомець. – Саме так. Це… так би мовити, проблеми морального плану.

– Церква якраз і покликана допомагати людям вирішувати проблеми морального плану, – сказав пастир, дивлячись йому в очі. – Я був би радий допомогти вам у міру своїх можливостей.

– І ви… можете мене вислухати?

– Звичайно, це мій обов’язок.

– Навіть якщо я далека від релігії людина?

– Перед Богом усі люди однакові. Усі мають право на каяття та примирення Ф власною совістю, усім відкритий шлях до розуміння Божого слова. Якщо все-таки завітали сюди, то, напевно, не така вже ви далека від релігії людина, як вам здається.

– Можливо… – невпевнено промовив той.

– Ви можете розповісти мені, що вас турбує.

Вони присіли на лаву. Лише тоді незнайомець якось криво посміхнувся.

– Проблеми мої в тім… Як би це почати… Ну, ви, напевно, чули про такого співака – Ігоря Талькова, він загинув на початку 90-х…

– Звичайно, – відповів Дмитро, – маю навіть його записи.

– Справді? – здивувався гість. – Ну то є в одній його пісні такі слова: «Наступает момент, когда каждый из нас у последней черты вспоминает о Боге…»

– Є така пісня, – погодився пастир.

– Це наче про мене, – сказав незнайомець, уперше підвівши очі на священика.

Вони зяяли приреченістю.

– Чому ви вирішили, що знаєте власний кінець? – спокійно запитав Дмитро.

– Знаю, – немов чужим голосом промовив той. – Невиліковна хвороба. Мої дні, як то кажуть, лічені. Погодьтеся, два місяці чи півроку – це не має особливого значення. Головне – це станеться скоро.

– Дні людини відлічені Богом, – заперечив пастир. – Усе в його руках. Ви не можете цього знати. Лікарі часто помиляються, медицина у свою чергу рухається вперед, і засіб проти найстрашнішої хвороби може бути винайдено будь-якого дня…

– Ви не зрозуміли мене, – перебив гість. – Мені дійсно відомо це, і не варто мене переконувати в іншому…

– Отже, ви прийшли для сповіді. Точніше, ви вагаєтеся, чи потрібно вам сповідатися?

– Не зовсім так, – знову заперечив незнайомець. – Те, за чим я хочу звернутися, – не зовсім сповідь… Можливо, швидше порада. Мене що далі, то більше мучить лише один момент у моєму житті. Якби не він, повірте, я б не мав у чому сповідатися. Я б міг спокійно завершити своє життя, не давши собі дійти до тих днів, коли повільно помиратиму на ліжку. Так, мені відомо не тільки, коли буде кінець, а й те, як приблизно все відбуватиметься. Я знаю, що за релігійними канонами самогубство – гріх, але краще вже взяти його на душу, аніж проходити через таке. Пробачте… – отямився він, – я ухилився. Хотів про муки сумління… Вони тим надокучливіші, чим ближче відчуваєш кінець. Зараз я вирішую для себе одну проблему, і щодалі більше вагаюся. Колись, ще до хвороби, усе моє життя зруйнував один чоловік. Просто так, заради власного блага. Я… не знаю, чи зрозумієте ви мене… Це жахливо усвідомлювати! Мені не відомо, за що дароване «щастя» у такому віці здохнути від цієї хвороби, а людина ця, яка заслуговує на значно гірше, залишиться жити! Вона навіть не знатиме, що я помер! Вона не відчує мук сумління за моє зруйноване життя! Ви розумієте це? Ви здатні таке зрозуміти?

Здавалося, гість починав втрачати самовладання. Священик уже розтулив губи, збираючись відповісти гостеві, але той випередив його заперечним жестом:

– Даруйте… даруйте, я нездатний, напевно, точно висловлюватися. Але вислухайте мене до кінця. Я був свого часу скривджений цією людиною, але думки про якусь можливу помсту, конкретну помсту ніколи не навідували мене. Вони прийшли разом із цією хворобою, коли я дізнався, що не жилець на цьому світі. Відтоді все змінилося. Я зрозумів, що нічого більше не встигну зробити за цей короткий час, і спогади перетворилися на мій головний біль. Розумієте? Нав’язливе бажання відновити справедливість, помститися тепер будь-що. Можливо, раніше мене стримувало розуміння, що якби я вдався до помсти, знищив цю людину – сам остаточно занапастив би своє життя. Розумієте? Сів до в’язниці абощо… А тепер… Тепер моє життя нічого не варте! Воно і так скоро скінчиться. Мені нічого тепер втрачати! Словом, коли я остаточно зрозумів, що не зможу без цього спокійно піти звідси, то вдався до виконання плану помсти. Я доклав багато зусиль, щоб усе відбулося так, як, на мою думку, було б справедливо. Зроблено практично все. Залишився тільки останній крок. Саме той крок, який відбере в нього життя…

Незнайомець замовк.

– І що вас спонукало прийти сюди? – запитав пастир Дмитро, підвівши на нього очі.

Той сидів на лаві, схилившись і дивлячись у підлогу.

– Не знаю… Напевно, дійсно, хто б ти не був, «у последней черты» згадуєш про Бога.

– Що я вам скажу, добродію… – Священик на якусь мить замислився. – Те, що ви все-таки завітали сюди, свідчить, що ви не збилися остаточно з вірного шляху. Ви вагаєтеся. Ви не знаєте, наважитись на це чи облишити. Помста сама по собі – гріх. Якщо ж помста ще й передбачає забрати чуже життя – це великий гріх, надзвичайно великий. Це порушення однієї з головних Божих заповідей – «Не вбивай». Зробивши це, ви завдасте непоправної шкоди власній душі. Подумайте про неї. Ніхто не може знати, скільки йому призначено жити на цьому світі. Гадаю, і ви також помиляєтесь, порахувавши власгіі дні. Життя людині дає Господь. Тому людина не має права відбирати його в іншої. Зрозумійте, не вона – творець життя. Вам здається, що, покаравши того, кого вважаєте своїм кривдником, ви відновите справедливість. Ви помиляєтесь. Відновлення справедливості у руках Всевишнього.

– Нехай навіть так, – скинувся незнайомець, – але я можу не дочекатися, коли воно відбудеться!

– Це і необов’язково, – заперечив пастир. – Людина не може перебирати на себе функції Бога! Здійснивши покарання шляхом порушення Божої заповіді, ви не відновите справедливість, тільки занапастите власну душу. Повірте мені. Вдумайтеся: ви ще не завершили задумане, ця людина ще жива, а ви вже відчуваєте муки сумління. Ви не думали, що станеться після того, як заберете чуже життя? Ці муки стануть нестерпними. Зараз ви ще можете врятувати себе.

Гість мовчав, очевидно, переймаючись словами священика. Дивлячись кудись в одну точку, він думав про своє. Пастир Дмитро говорив далі, а він слухав іноді, здавалося, зацікавлено, іноді байдуже.

– Пробачте, пане пастирю, я зрозумів основну ідею сказаного вами, але… Як би вам це пояснити… Я вагаюся, мене мучать проблеми, про які я вам розповів. До того ж… погодьтеся, важко звикнути до думки про швидкий власний кінець. Я… в мене жорстока душевна криза. Я сподівався почути якесь… ну, свого роду живе слово, пораду доброї та розумної людини, саме такої, якою ви здаєтеся. Я вдячний вам за те, що поговорили зі мною, але… Ви весь час посилаєтеся на Біблію. А я сподівався… Скажіть, а що ви, особисто ви можете мені порадити? Можливо, я не так висловлююся. Ви розумієте мене?

– Звичайно, я вас розумію, – відповів пастир. – І щиро співчуваю вам. Але… Повноваження священика відносно порад іншим людям обмежуються Божим словом. Увійшовши до церкви, ви звертаєтеся до Бога, а не до священика. Я лише посередник у вашому з ним спілкуванні. Й лише той, хто допоможе вам знайти шлях до нього. Ви правильно зробили, завітавши сюди і відкривши свою душу. В ній ще багато місця для добра та справедливості, незважаючи на те, що вона заблукала на своєму шляху, тим більше що для цього були серйозні причини. Спробуйте цим скористатися і знайти вірний шлях. А щодо мене як людини… Вважайте це і моїми особистими порадами, адже для мене Біблія – найвищий авторитет.

Він пішов тоді замислений і, як здалося пастиреві, дещо розчарований. Пішов, залишившись у думках священика, який що день, то більше розумів, що незнайомець у плащі більше не з’явиться. І спогади про цю зустріч що не день викликали в пастиря неприємніший осад. З’являлося нав’язливе відчуття, що не всі засоби було використано, щоб навернути цю людину на путь істини, відмовити від убивства, відвернути від жахливої помилки, а одночасно врятувати життя іншій людині. Адже у ті хвилини, коли замислений та розгублений чоловік сидів перед ним, усе це ще могло залежати значною мірою від священика. Чи все можливе зробив він, щоб запобігти найгіршому? Чи залишаться його слова у пам’яті цього чоловіка, що заблукав на своєму нелегкому шляху? А зараз можливості щось виправити не існує.

І Дмитро молився за нього, знаходив місце для цього чоловіка у своїх щоденних молитвах. Згадка про незнайомця навідувала пастиря також у хвилини смутку, розчарувань або якихось особистих проблем. Коли не йшов сон і думки були зайняті ними, обов’язково згадувалося ще щось стороннє, прикре, у чому хотілося себе винуватити. Саме таким залишився для нього образ незнайомця у плащі.

І ось, саме зараз цей чоловік ішов подвір’ям до входу. Пастир упізнав його. Упізнав одразу, хоча зовнішність незнайомця змінилася. Думка про близький приїзд єпископа відсунулася кудись на задній план.

Він увійшов і привітався. Змучений погляд. Але щось штрикнуло Дмитра попід груди, коли вловив у цьому погляді байдужість. Під час останньої зустрічі погляд щось шукав. Звісно, не щось. Шлях до Бога, який священик і намагався йому вказати. А тепер… Щось наче увірвалося всередині, коли гість присів поруч із ним, відводячи погляд.

Багато людей зверталися до нього за ці роки. З багатьма доводилося зустрічатися, різні проблеми приводили їх сюди. З таким не приходив ще ніхто. Ніколи ще від сили та переконливості його слів так не залежало чиєсь життя. Тому не раз у Дмитровій свідомості прокручувалися слова, фрази, думки, які належало донести до цього чоловіка, аби тільки він ще раз з’явився тут. І ось…

Слова розбіглися. Думки загусли. Так, наче ця людина одним тільки поглядом занапастила їх. Тому пастир спромігся лише на кілька слів, віддаючи ініціативу гостеві. А можливо, так було й краще.

– Я прийшов попрощатися, – сказав чоловік. – Більше ми з вами не побачимося. Справи мої, на жаль, котяться до завершення. Я просто зайшов висловити вдячність, адже ви – абсолютно чужа людина – поставилися до мене добре і від душі намагалися допомогти, коли мені було надзвичайно важко. Таке ставлення, такі люди рідко трапляються на шляху. Ви робили від усього серця те, що вважали за потрібне, щоб допомогти мені. Тому і я дозволю собі зробити для вас те, що вважаю за необхідне і можливе з мого боку. По-перше, ось невелика сума, – він поклав на лавку гроші. – Від вас виходить якась така… наче аура… Взагалі, люди різне говорять про священиків… Словом, ви порядна людина, я відчуваю це.

– Дякую, – відповів Дмитро. – Дякую вам за добрі слова і внесок. На що конкретне ви хочете, щоб пішли ці гроші?

– Байдуже. На те, що ви вважаєте доброю справою. В ім’я добра, так би мовити. І друге. Ви радили мені те, що вважали за потрібне, казали, що я помиляюся, і прагнули наставити мене на путь істини.

Не дивуйтеся – те саме зроблю і я. Пане пастирю, я також людина розумна, також маю життєвий досвід, не менший за ваш. Тому візьму на себе сміливість дати й вам добру пораду. На відміну від вас я не прив’язаний до певних канонів та догматів. Тому це просто порада – від душі, від мене особисто. Ви помиляєтесь у своїх життєвих позиціях. Зло не можна пробачати. А відновлення справедливості не можна покладати на Бога. На жаль, у мене немає часу переконувати вас, до того ж я погано себе почуваю. Тож прийміть це просто як думку людини, що закінчує свій життєвий шлях. Повірте, пастирю, добро має бути активним і навіть жорстоким там, де потрібно. Якщо не косити будяк, ним заросте вся земля. З неба ніколи не впаде дощ, від якого він усохне. Нищити будяк повинна сама людина, а замість нього садити квіти та корисні рослини. Бачите, навіть таку просту річ, як город, не можна покласти на Бога. А людське буття набагато складніше, хоч у ньому також є свій будяк і свої квіти. І щоб зробити його кращим, необхідні цілком конкретні зусилля у відповідному напрямку – ті, які ви заперечуєте. Ось так.

Він підвівся і рушив до виходу, не бажаючи почути відповідь, адже приходив не за тим. Пішов так швидко й несподівано, що Дмитро навіть з місця не встиг зрушити. Плащ зник за дверима. Він нічого не сказав про те, що вже давно хвилювало пастиря. Але ефект від зустрічі наче фарбував усе навколо в чорний колір. Ця коротка лекція з «сільського господарства», прочитана в церковних стінах, допускала лише одне тлумачення. Найгірше.