Текст книги "Амністія для Хакера"

Автор книги: Олексій Волков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 25 страниц)

IX. Мент (продовження)

Справа дійсно зависла. Що не день Кобища ясніше це усвідомлював. По гарячих слідах кавалерійським наскоком вона не пішла. «Свіжа кров», яку ще донедавна регулярно вливали йому всі можливі експертизи, скінчилася й не принесла особливої користі. Ніхто не впізнав за фотороботом хлопця, який добивався до господаря помешкання в день його вбивства. Розумні думки вичерпалися. Помічники, які на початку, захоплені нестандартною справою, буквально рили землю, тепер просто на очах втрачали наснагу та ініціативність. Згори тисли. Нових подій, яких він очікував і за які можна було зачепитися у пошуках отієї єдино вірної нитки, також не було.

І все-таки Кобища не хотів вірити, що у справі настав саме той момент, коли зрушити її з мертвої точки може лише випадковість, на яку не, варто серйозно розраховувати, і продовжував уперто копирсатися в ній.

І ось одного дня, ближче до обіду, все-таки сталося те, чого всім так бракувало. Телефон дзвонив довго й наполегливо, а він біг коридором, наче відчуваючи, що це і є той самий його величність щасливий випадок. Дзвонив майор Татарчук із кримінальної міліції у справах неповнолітніх.

– Привіт, старий!

– Привіт, якщо не жартуєш.

– Пляшку маєш?

– Ну… взагалі-то при собі нема… А що?

– Ну, тоді не приходь. Прийшов би з пляшкою, то щось би тобі запрезентував, а ти хочеш, щоб таке та задарма… Справу про вбивство у Старомостівському районі ти ведеш?

– Я…

– І що, глухо? – співчуття було глузливе.

Кобища тільки зітхнув, стримуючи роздратування.

– Ну, дідько з тобою, приходь.

Звісно, річ була не в пляшці, але Кобищу несподівано опанувала якась одержимість, породжена передчуттям удачі. Від цього схотілося допекти давнього свого товариша і схохмити у відповідь. Кобища кинув трубку, вискочив з кабінету і мало не побіг на протилежний кінець коридору, добре знаючи, у кого в загашнику завжди є пляшка горілки, а то й не одна. Вискочивши назад у коридор, на ходу запихаючи пляшку за пояс штанів, він помчав, перестрибуючи через дві сходинки, на два поверхи нижче. Зайшов без стуку і мовчки, не звертаючи уваги на присутніх, з розгону вкарбував пляшку в стіл. І вирячився на майора Татарчука. Крім нього, в кабінеті була тільки одна людина – кучерявий блідий підліток років дванадцяти-тринадцяти. Він сидів на стільці посеред кабінету й залякано витріщався навколо. Очі його запухли від сліз, а пальці нервово сіпали ґудзики на куртці.

Татарчук спокійно взяв пляшку, діловито, ніби так і треба, прочитав етикетку і поставив горілку до шафи.

– Ну от, так би й зразу… – сказав він. – А то носишся, весь у справах, важливі діла розслідуєш, убивства, так би мовити… Ні щоб до старого товариша завітати… Хоча нічого дивного – ми тут скромні трудівники, зірок з неба не хапаємо, дрібні крадіжки… Рутина!

Кобища мовчки набирав люті.

– Ось, наприклад, Владислав… – Татарчук підійшов до хлопчини і майже лагідно поторсав його за кучері. – Владислав, так? Дрібний малолітній злодій. Вирішив розпочати свою кримінальну кар’єру, витягаючи з машин магнітофони, бо гроші, зароблені миттям машин, його перестали задовольняти. Не пощастило…

Обличчя Татарчука висловлювало справжній розпач.

– Ну нічого. – Він знову приголубив хлопця, від чого той зіщулився, губи знову затремтіли. – Вийдеш, спробуєш іще раз чи два – навчишся. І в колонії тебе за три роки трохи підучать. Усе буде гаразд, не бійся… А він, взагалі, не такий собі простий, як спершу здається, оцей зломщик машин Владислав, – це вже адресувалося Кобищі. – Уяви собі, він навіть запропонував мені угоду! І ти знаєш яку? Вмерти можна! Ану давай, Владиславе, далі сам! Ну? Сміливіше! – І майор всівся просто на стіл навпроти хлопця, поруч із Кобищею.

Кучерявий підліток посовався на стільці, разів зо два шморгнув носом, а потім з доброго дива заголосив, показуючи пальцем на Кобищу:

– А ось він! Це ж він і був! Товаришу майор, я вам скажу, хто за вами стежив, а ви скажіть йому, щоб мене випустили! Я більше не буду! Чесне слово! Не буду-у-у! Я вам усе розкажу, а ви пустіть мене, будь ласка-а-а!

Підліток по-справжньому заридав. Кобища підійшов до нього і, сівши поруч на стілець, обійняв однією рукою за плечі.

– Владислав, так? – заговорив він. – Слухай, Владиславе, заспокойся, ти ж мужчина! Ніхто тебе нікуди садовити не буде. Якщо розповіси щось варте уваги, я перший про це подбаю. Даю слово. Говори. Що, за мною хтось стежив?

Той, схлипуючи, кивнув.

– І хто ж?

– Я…

Кобища здивовано витріщив очі.

– Навіщо?

– М-мені один дядько сказав… – Хлопець досі схлипував.

– Що за дядько, хто такий?

– Н-не з-знаю…

– Як не знаєш, ти ж обіцяв розказати про нього!

Хлопець висякався в рукав і почав:

– Ми мили машини на стоянці біля базару, а він підійшов до Санька та Сєрьоги і сказав, щоб ми всі йшли слідкувати за якимось похороном. Там було багато людей, і ми стежили, хто куди після того розійдеться. Він казав, що детектив із якогось агентства, і дав усім по п’ятнадцять гривень, а потім казав, що, коли ми зберемося знову, дасть ще по двадцять. А тому, хто виграє, взагалі буде приз – п’ятдесят гривень…

– Це коли твого ховали, – пояснив Татарчук. – Я вже з’ясував.

– А як він виглядав? – запитав Кобища.

– Ну, молодший за вас, такий самий на зріст, худий…

– З бородою?

– Ні, без бороди…

– А волосся довге?

– Ні, не дуже…

– А ще що-небудь? Якісь прикмети? Бородавки, родимі плями, шрами? Ну?

– Не знаю… У плащі довгому, штанях…

– А скільки вас було?

– Нас? Десь так тринадцять… А може, чотирнадцять!

– І що, дав вам гроші?

– Дав… – Хлопець опустив очі в підлогу.

– І приз дав?

– Дав… Він ще був на машині, стара біла вольво, роздовбана така…

– Номер знаєш? – Кобища затамував подих.

Пацан заперечно похитав головою.

Майор згадав це дивне відчуття, яке переслідувало його, коли він заходив до власного під’їзду. Навіть озирнувся. Заприсягнутися, що бачив тоді саме цього хлопця, він не міг, але якийсь і справді товкся неподалік.

– Стоп! – майор наче щось згадав. – А як же ти за мною стежив? Ми ж на машині з похорону поїхали!

– А в мене в-велосипед… Г-гоночний…

Майор помовчав, розмірковуючи, а потім, наче схаменувшись, запитав:

– Сподіваюся, приз отримав не ти?

– Нє…

– От і добре… – Кобища нервово заходив по кабінету, думаючи про своє.

– А хто ж отримав приз?

– Вітька Черкес.

– Черкес – це кликуха?

– Иги…

– Так… Пацана я забираю. – Кобища був увесь червоний, очі його бігали, руки відтягували кишені штанів.

– Ох-ох-ох… Він забирає… Він забирає пацана, через пару годин забере ще й кілера, а нам що? – Татарчук зробив ображений вираз обличчя. – Нам що лишиться?

– Пляшка горілки, – відрізав Кобища. – І моє чесне слово прийти її випити, якщо… Владиславе! Припиняй рюмсати. За мною!

За десять хвилин кримінальний відділ було поставлено на вуха. Складалося враження, що навколо все літає, хоча всі якраз навпаки, сиділи за столом, навколо якого літав той, хто був тут найголовнішим.

– Значить так – Кобища карбував кожне слово. – Я, Можейко і Сердюк беремо групу і їдемо з оцим отроком брати його друга Вітьку Черкеса, в миру Черкашина. Разом із ним їдемо за вказаною ним адресою, де мешкає поки що невідома нам людина, за яку останній отримав від худого чоловіка у плащі на вольво приз розміром п’ятдесят гривень. Далі діятимемо за обставинами. Величко тим часом збирає решту хлопців – мийників машин і намагається встановити номер машини. У разі успіху встановлює через ДАІ її власника і зв’язується з нами. Ніякої самодіяльності! Гляди мені… У разі неможливості встановити через хлопців номер машини Величко встановлює, за ким іще велося стеження. А відвідувати їх будемо разом, маючи під боком групу захоплення. Усім зрозуміло? Ще раз питаю, хто чого не зрозумів? Запитання?

Тиша.

– Вперед.

Вітька Черкес виявився маленьким чорнявим і доволі симпатичним хлопцем. Побачивши свого друга та «колегу» в такій компанії, він буквально втратив мову. Коли Кобища в двох словах спробував пояснити мету їхнього візиту, втратили мову батьки. Минула, напевно, ціла година, поки з малого вдалося нарешті витягти, що стежив він за невисокою молодою жінкою у джинсах та світлій куртці, не те щоб вродливою, але симпатичною, яка привела його у район Старого мосту. Насилу завантаживши юного шпигуна разом із батьками в мікроавтобус, уся команда рушила в напрямку центру міста.

Відтепер Кобища був практично впевнений, що вони мають справу з дилетантом. Зухвалим, але дилетантом і, швидше за все, одинаком. Було очевидно, що із загибеллю Ромазана інтерес убивці чи вбивць до його квартири та особи не зник. Навпаки, він збільшився. Можливо, той, хто натис на спусковий гачок «Беретти», згодом жалкував про поквапливість такого вчинку. Ця поквапливість коштувала купи зайвої роботи, яка, судячи з усього, й досі не мала успіху. Тільки дилетант міг діяти так нестандартно, поспішно й невиважено. Тільки одинак, позбавлений сторонньої допомоги, міг назбирати дітей і використати їх для такої мети, засвітившись з усіх боків. Він дав приз тому, хто знайшов потрібну йому людину. Більше того, він прийшов після всього на зустріч із цими підлітками, незважаючи на небезпеку викриття та арешту. А що коли це зроблено навмисно? Коли цей приз навмисне відданий не тому хлопцеві саме з метою заплутати його можливих переслідувачів?

Ну, тоді це віртуозний… дилетант. Від цього переконання Кобища не міг відмовитися.

– Тут! – вказав пальцем на арку Вітька Черкес, який уже повірив, що в нього не відберуть дорогий, зароблений власною працею приз.

Малий був упевнений. Він знав також і поверх – третій. Знав і двері квартири – з майданчика праворуч. Йому не страшно було йти за невеличкою симпатичною дівчиною, тому і простежив її до самих дверей, за якими вона зникла.

Нічим не примітний мікроавтобус поїхав далі, висадивши біля будинку трьох нічим не примітних людей, які неквапно увійшли в двері під’їзду. А от далі…

Далі нечисленні перехожі були шоковані небуденною картиною: до будинку над’їхала крита вантажівка, з якої повискакували люди у камуфляжі та бронежилетах, з чорними масками на обличчях, озброєні автоматами. Не встигли перехожі позакривати роти, як більшість із них зникла у під’їзді будинку. Двоє залишилися на дверях.

На майданчику було тихо. Здавалося, ніхто навіть не дихає. Сердюк, приставивши вухо до дверей, прислухався, потім повернувся до інших і заперечно похитав головою, мовляв, тиша. Кобища кивнув. Рука Сердюка потяглася була до кнопки дзвінка, але потім він легенько торкнув ручку дверей, перевіряючи про всяк випадок. Тихо рипнувши, двері відчинилися.

Тінню майнули люди у масках та камуфляжах. Кобища, продовжуючи тримати руки в кишенях, переступив через поріг і пройшов кілька кроків коридором. Усі скупчилися за поворотом, біля дверей до однієї з кімнат. Кремезні фігури у бронежилетах втислися в стіни, пропускаючи його. Той, хто мав повноваження вирішувати тут усе, розгублено застиг на порозі кімнати.

– Твою ж мать…

Слова, що злетіли з його вуст, почули лише ті, хто стояв поруч.

X. Квартирант (продовження)

Ранок виявився на диво привітним. Борис довго лежав з розплющеними очима і дивився на ці сонячні дива. Він не любив і не дозволяв собі цього робити, але сьогодні… Важко було собі відмовити. Погляд сам приліпився до стіни, на якій відбилися сонячні промені.

Їхній робочий день починався тепер щоразу пізніше. Це задля неї. За місяць, а можливо, й раніше, знову почне тягати сумки по базарах, тоді буде не до сну. У Наталці тепер важко було впізнати ту безформну, байдужу до всього дівчину в несвіжому одязі. Напевно, тому щонайменше двічі на день вона з’являлася у його думках – увечері, коли потрібно було відійти від усього важкого, щоб прийшов сон, і зранку, от як зараз, коли належало зібратися з духом, щоб зануритися в те саме важке.

На годиннику доходила дев’ята. Зараз Наталя встане і почне готувати сніданок. І він не відмовить собі в тому, щоб кілька разів крадькома подивитися на неї. А потім вигадає для неї якусь нову справу і залишиться у квартирі сам.

Пузатий товкся тут часто, судячи з її розповідей, щотижня, а може, й частіше. Виховував. Ну, звичайно, це їй так здається. Насправді, якщо всі його припущення та розрахунки вірні, ця гидота використовувала квартиру родички як схованку. Схованку для чогось дуже важливого.

Ідея спала на думку вчора пізно ввечері. Він щось мав брати або щось робити тут регулярно. Тому і не давав спокою своїй легковажній родичці. Іноді навіть підкидав якісь грошенята, вдаючи опікуна, інакше, не виключено, вона давно послала б його під три чорти. Навряд чи він робив це щоразу, подібно до Бориса, відправляючи її куди подалі. Це мало відбуватися за її присутності, але так, що вона нічого не підозрювала. Яким чином?

Це щось просте до геніальності. І робитися мало швидко. Припустимо, попросив її зробити чай, а сам заліз рукою за шафу, витяг і поклав до кишені. Щось на зразок цього. І все-таки подібний спосіб мав свої вади. Вона могла увійти, могла роздратуватися від його проповідей і не схотіти робити чай… Врешті-решт, постійні прохання про одне й те саме могли викликати її підозру. А от якщо…

Туалет. Туалет підходив якнайкраще. Коли схотів – вийшов, і все. Там узяв і поклав на місце. Саме там слід шукати. Ідея так захопила його, що Борис хотів був іти туди просто вночі, благо це також не повинно викликати підозри господині помешкання. Але він стримався. Тепер він це зробить. Скільки часу потрібно, щоб прискіпливо обстежити маленьку кімнатку півтора на два, де немає ніяких меблів?

Можливо, все скінчиться саме сьогодні. І що тоді? Він просто тихо зникне звідси? Від цієї думки знову виникло неприємне відчуття. Ні, він цього не зробить. Хай там що, він обов’язково попрощається з нею по-людськи, подякує за співробітництво та допомогу, за смачну їжу і гарне ставлення, за все те, чого йому страшенно бракувало останнім часом. Тільки так. І зробить для неї на прощання щось приємне і потрібне. Впевненість, що це буде приємно і йому, якось підбадьорила Бориса і додала натхнення.

Сніданок давно був готовий, чайник чекав тільки дотиків маленьких та спритних пальців.

– Доброго ранку! – Наталя привітно посміхнулася. – Що сьогодні вигадає для мене мій роботодавець?

– Та нічого такого…. – Він знизав плечима. – Гадаю, сьогодні буде халява. Невеличке доручення, а потім… Можливо, сьогодні влаштуємо святковий обід. Але для цього тобі доведеться виявити ініціативу.

– А що, з’явився якийсь привід? – з інтересом запитала вона. – Ви закінчуєте роботу?

– Ну, закінчую не закінчую, а на певні результати вже розраховую.

Окріп полився у заварний чайник. Наталя накрила його покришкою і зверху, як завжди, – грубим чистим рушником. Пальчики притискали рушник, закутуючи чайник, а сама вона притулилася стегнами до столу. Та за мить Наталя здригнулася від несподіванки. Погляд, той самий, який вона вміла відчути спиною, торкався її. Обережно, не зухвало, наче питав дозволу.

Хвиля запаморочення буквально накрила його в коридорі, коли Борис відкривав двері туалету. Його навіть хитнуло так, що довелося зупинитися. У голові гуло. Він таки ввійшов, зачинивши за собою двері, притулився лобом до стіни і заплющив очі. Відразу стало млосно. Затремтіли ноги. Зараз…

Цього разу це тривало довго. Довелося навіть присісти на підлогу. Кволість поволі відступала, але голова крутилася. Чорт! Сьогодні тільки бракувало поганого самопочуття, якраз коли він сподівався на успішне завершення справи. Більше того, відчував, що розв’язка настане саме сьогодні.

Борис розплющив очі. Гладкі стіни. Унітаз із бачком, кілька труб. Вентиляційна решітка. Лампочка під стелею. Все! Роботи тут менш ніж на годину. Достатньо буде вислати її по газети, продукти, ну, і ще якісь дрібниці. Трохи оговтавшись, Борис підвівся і пішов до ванної – голитися.

Усе сталося зненацька. Цей звук він почув навіть крізь зачинені двері ванної. Торкання металу до замка… Вхідні двері відчинилися, і хтось пройшов коридором. Скоріше навіть пройшли. Стислося у страшному передчутті серце. Отже, це відбудеться просто зараз…

Пістолет миттєво опинився в його руці, і він опустився на край ванни. У кімнаті почувся зойк, навіть крик. Її крик. Потім якийсь рух, борсання і удар. Це був звук удару. А далі Борис почув глухі голоси упереміш із її голосом, якимось зміненим. А сам він застиг на краю ванни. Куртка валялась на підлозі. Непевним рухом він підняв її і витяг із кишені глушник. Він чув голоси з кімнати, чув, що вони казали. Здавалося, саме від почутого остаточно змінилося його самопочуття, минулося тремтіння пальців. Тепер вони спокійно і неквапно нагвинчували глушник на ствол.

Він потяг засув на дверях. Тихо й непомітно. Чи риплять двері ванної? Раніше він не звертав на такі речі уваги. Швидким рухом Борис відчинив їх рівно настільки, щоб пройшло його тіло. Якщо вони й рипіли, то зараз не встигли цього зробити.

– Ну, кажи, сучко, де? Згадуй! Даю дві хвилини. Не згадаєш, доведеться освіжити тобі пам’ять. Зрозуміла? Я тобі вуха й носа повідрізую! І взагалі все, шо стирчить! Де?

Вона часто дихала, і з кожним подихом із грудей виривався якийсь дивний звук – не крик, просто звук. Це був своєрідний шок від переляку. Вони це зрозуміли. Тому пролунав гучний ляскіт. Напевно, від удару долонею по щоці. Так вони намагалися вивести її з цього стану.

Борис обережно, маленькими кроками ступав уздовж стіни до дверей її кімнати, які були прочинені. Ляснуло ще раз.

– Ну? – Їй розжовували кожне слово. – Де дискети або компакт? Або ще щось? Де твій довбаний дядько Ромазан їх тримав? Уже півтори хвилини минуло, суко безвуха. Та вже й безноса…

– Я не знаю!!! – нарешті видихнула вона.

Наталчин голос змінився до неможливого.

– Я не знаю нічого, він мені нічого не давав…

Цієї миті Борис опинився біля дверей і зазирнув до кімнати. Вона сиділа, втиснута у стілець. Один із них ззаду тримав дівчину за волосся, нахиливши її голову назад і заломивши одну руку за спину. Другий стояв над нею, тримаючи лезо ножа біля шиї.

– Ну!!!

Вона закричала. Той, із ножем, схилився ще ближче до неї. Лезо вже втискалося у шкіру.

Обидва були захоплені процедурою допиту і не могли бачити, що робиться позаду. А ось вона… На смерть перелякана, боковим зором Наталя таки побачила картину, яка примусила її на мить забути про ніж біля свого горла. Безмежний подив у її очах примусив і бандита з ножем глянути в той самий бік.

Подив передався і йому, тільки в нього це почуття миттєво змінилося жахом. Він був у курсі подій і все зрозумів, коли побачив незнайомця з кобурою через плече і маленьку чорну дірочку глушника. Лезо ножа на якусь мить відліпилося від шиї дівчини.

Свинцева хвиля вдарила йому в груди, кинула тіло до стіни. Змахнувши руками, він гупнувся спиною на шафу. Рот його роззявився, хапаючи повітря, і тоді з глушника плюнуло ще раз. У те саме місце. Підігнувши коліна, він сповз на килимок.

Другий відчув небезпеку, коли його спільник кудись обернувся. Тримаючи жертву за волосся, він ще не бачив того, хто з’явився у дверях, але вже почув цей страшний звук. Коли ствол у руках незнайомця повернувся в його бік, він зблід і заціпенів.

– До стіни обличчям, – сказав незнайомець, – і руки за голову.

Той виконав миттєво.

– На коліна.

Незнайомець опустився, мало не втративши рівновагу і схопившись руками за стіну. Голос почав у нього прорізуватися відразу. Це було щось знайоме. Віднедавна Борис добре знав, як звучать благання про помилування.

– Стули пельку, – сказав він.

Наказ було виконано миттєво.

– Скільки вас?

– Тільки двоє…

– Якщо хтось зайде, застрелю одразу.

– Двоє нас, більше нікого немає! Не стріляй! Я робитиму все, що скажеш…

– Цить, – повторив Борис. – Що ви шукаєте?

– Дискети, – скоромовкою, затинаючись, заговорив той, хто стояв на колінах. – Дискети або компакт-диск для комп’ютера. Або сам комп’ютер…

– Що там? – запитав Борис. – На тих дискетах?

– Не знаю!!! Віриш – не знаю, сука буду… Замовлення таке. Знайти і принести.

– Хто замовив?

– Монгол.

– Що за Монгол? Хто такий?

– Ну, ти даєш, корешок, Монгола не знаєш? – Він навіть почав обертатися, але вчасно схаменувся. – Ну… Монгол – це авторитет, бос, одним словом. Злодій у законі!

– А на кого працює?

– Ні на кого! Сам на себе. Я ж кажу, це авторитет!

– А що його пов’язувало з Ромазаном?

– Не знаю, ну клянуся, не знаю! Ми хто такі? Нам замовили – і все, виконуй.

– А чого вас направили саме сюди?

– Ну, не знаю! Корешок, віриш, ми такого не можемо знати! Сказали – ми йдемо й не питаємо!

Наталя зіщулилася на стільці, втиснувшись у його спинку і притуливши долоню до шиї, якої щойно торкався ніж бандита.

– Коли ви повинні повернутися?

– Як знайдемо…

– Ще раз питаю, за вами ніхто не повинен прийти?

– Нє, правду кажу! Ну…

– Тихо! – зупинив його Борис.

Але той перебив його.

– Слухай, корешок, ти не вбивай мене. Я все второпав, ти крутий мужик. Я… слухай, я давно вже збираюся… ну, просто задовбав уже Монгол, це ж не людина. Я давно шукаю, як його підставити, але шо я можу? Я буду робить на тебе. От сука буду! Я все взнаю, я толковий мужик… Він усе знає, Монгол, про дискети… Там якісь круті діла, дуже круті! Ну… матір’ю клянуся! Пусти, давай домовимося. Я все взнаю, а потом стрінемося…

– Стрінемося, – повторив Борис. – Там усі стрінемося…

Після цих слів він почав автоматично повертатися, одночасно набираючи в груди повітря, ніби передчуваючи, що за мить зробити це буде надзвичайно важко. Наталя затулила вуха і обличчя руками так, наче цей біль мав простромити саме її, а не того, хто стояв на колінах. Глушник двічі плюнув йому в груди.

Вона так і сиділа, не наважуючись розтулити вуха і кудись подивитись. Борис спробував узяти її за руку, але дівчина смикнулася і ще глибше втиснулась у стілець. Тепер вона знала, здогадувалася, хто він такий. Першої миті він якось розгубився. Потім кинувся до вхідних дверей і спробував їх зачинити. Замок виявився виведеним з ладу – нічого не виходило. Причинивши двері і загородивши їх стільцем, щоб було чути, коли вони відчинятимуться, Борис повернувся до кімнати. Наталя досі сиділа в тому самому положенні. Вона бачила два тіла, які зайняли практично всю підлогу невеличкої кімнати, кров, що цівкою текла з-під одного з них. Дівчина дивилася на нього зацьковано і якось безнадійно. Про що думала вона цієї миті?

– Ви вб’єте мене? – вона запитала це тим самим наче не своїм голосом, майже скрикнула.

– Ти з глузду з’їхала? Навіщо мені тебе вбивати?

– А навіщо ви вбили мого дядька? Це ж ви його вбили? Ви?

Наталя говорила уривчасто, на грані крику, часто дихаючи, дивлячись йому просто в очі.

– Я тобі потім розповім, – сказав Борис, спокійно дивлячись на неї. – Повір, у мене були для цього всі підстави.

– Які підстави? Які такі підстави?!

Борис відчував, що зараз у неї, завжди спокійної, може початися істерика. Було від чого!

– Ми не маємо часу говорити на цю тему. Зараз тут можуть з’явитися такі ж, як оці. – Він показав пістолетом на трупи. – Нам потрібно звідси чимшвидше забиратися. Але спочатку я повинен знайти те, за чим прийшов. Ти дійсно не знаєш, де дискети, про які вони питали?

– Не знаю я ніяких дискет! Не може тут бути ніяких дискет!

– Ну добре…

Вона нарешті усвідомила, що в кімнаті поруч із нею лежать два мертвих тіла, підхопилася зі стільця і вибігла за ним у коридор, де й стала, притулившись до стіни.

Борис зайшов у туалет і зробив перше, що спало на думку: став на унітаз, ухопив і смикнув вентиляційну решітку, яка подалася навдивовижу легко. Там зяяла порожнеча. Запхавши руку, він мацнув по стінках вентиляційної шафи і відчув, як щось гостре дряпнуло по долоні. Це виявився цвях, забитий між цеглинами зсередини. Обмацавши його голівку, він знайшов нитку, на якій щось звисало донизу. Це виявився невеличкий поліетиленовий пакет із пачкою дискет.

Позаду почувся рух. Дівчина прослизнула до дверей, де й зіщулилася під його поглядом, не знаючи, чого чекати. В одній руці квартирант тримав пакетик з дискетами, в другій – пістолет з глушником. На ній уже була куртка й туфлі.

– І куди ти? – запитав Борис, ховаючи пістолет за пояс штанів. – Куди ти втечеш? Вони тебе знайдуть і зроблять те, що обіцяли.

Вона стояла, притиснувши долоні до рота, і дивилася на нього.

Надягнувши і застібнувши куртку, Борис миттєво склав свою сумку і поставив у коридорі біля неї. Ще раз обдивився кімнату, вийшов і сказав:

– Як хочеш. Принаймні біля мене ти матимеш змогу на якийсь час сховатися, і вони тебе не знайдуть. А потім… Ну, словом, потім я матиму змогу подбати про тебе. Вирішуй зараз, бо треба звідси зникати.

Наталчині очі просто випромінювали переляк та відчай.

– Що зі мною буде? – тремтячим голосом крізь сльози запитала вона.

– З тобою все буде гаразд.

– А як я сюди повернуся потім?

– Сюди вже не повернешся, – сказав Борис. – 3 якоїсь причини за цю пачку вони півміста здатні перерізати, не те що одне зелене дівча, в якого від переляку зовсім відмовили мізки! Все! Забудь, що ти тут жила. Візьми документи і гайда!

– Вони там… У верхній шухляді серванта…

Довелося повернутися до кімнати. Два тіла лежали на підлозі у неприродних позах. Дві гільзи кинулися в очі відразу, оскільки виразно блищали на збитій темній доріжці. Борис забрав усі чотири, знайшовши дві інші під столом та кріслом. Потім витяг із верхньої шухляди коробку з документами, але не вийшов відразу після цього, а нерішуче потягся рукою до вази зі штучними квітами.

Він не міг з упевненістю сказати, навіщо зробив це. Напевно, тому, що за цими двома повинен був прийти хтось такий… словом, людина, якимось чином пов’язана з тим, чим займався за життя нездорового вигляду лисий пузатий пенсіонер із будинку з ліфтом допотопної конструкції. Тому і дозволив собі кілер затриматися біля трупів своїх жертв ще на одну хвилину. Навряд чи він спромігся б на таку витівку, знаючи, хто з’явиться тут насправді і тим більше так швидко.

Потім, забравши з коробки документи, Борис ухопив сумку і, на мить прислухавшись, відставив стілець, відчинив двері й простяг руку дівчині.

– А ви точно мене не вб’єте? – Наталя все ще говорила голосно й уривчасто, але тепер це вже був її голос.

Луна розкотилася по сходовому майданчику, так, що, здавалося, це мали почути в усіх квартирах одразу.

– Припини, – попросив Борис, дивлячись їй у вічі. – Припини істерику і замовкни.

Вона не подала йому руки, а прослизнула поруч і швидко, зашпортуючись, пішла сходами вниз. Йому залишилося лише причинити за собою двері.