Текст книги "Амністія для Хакера"

Автор книги: Олексій Волков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 25 страниц)

XXVII. Троянський кінь

Майор Олексій Кобища похмуро кивав на вітання колег. Довгий коридор нарешті скінчився, і він відчинив двері праворуч.

Карпович сидів за комп’ютером, зігнутий та зосереджений, блискаючи окулярами. Він лише коротко зиркнув у бік дверей і продовжив роботу.

– Ну, що там нового? – запитав Кобища, підсовуючи стілець і влаштовуючись на нього верхи.

– Працюємо… – ухильно відповів той. – Програмку розробили, ось…

– І які перспективи?

– Перспективи… – без особливих емоцій посміхнувся програміст, – скажемо так, туманні.

– А якщо серйозно? – Кобища підвів на нього важкий погляд.

– А якщо серйозно, – не змигнувши оком, відповів Карпович, – то дійсно є така програма. Навіть кілька програм. Практично з ними закінчено. Будемо запускати їх в інтернет, хай шукають вашого Хакера. А ми почекаємо…

– У вертольотики пограємося… – похмуро продовжив Кобища.

– Ну чому… – Карпович знову якось «по-комп’ютерному» посміхнувся.

Кобища відзначив, що людина мала б посміхатися більш визначено.

– …вертольотики – гра примітивна.

– Усі вони, як на мене, примітивні, – дратуючись, зауважив Кобища.

– Ну, це як сказати, – не погодився Карпович. – Олексію Івановичу, хочете, я вам зараз таку гру поставлю, що ви о дванадцятій додому підете. Серйозно. А завтра матимете неприємності за завалену роботу. Тоді скажете, примітивна чи ні.

– Називається «Полювання на Хакера», – пожартував Кобища.

– Я бачу, він вас серйозно дістав.

– Я й не заперечую. – Майор вийняв сигарету, покрутив у пальцях, даючи зрозуміти, що йти не збирається. – А вас ще ні?

Карпович знизав плечима.

– Як вам сказати… Взагалі, ще ні. Мене важко дістати. А він… Усе має свій початок і кінець. Кінець ще не настав. Кінець рідко настає, особливо у комп’ютерних справах, скажемо так, на халяву. Як правило, він обумовлений. Ось ми і займаємося тим, що обумовлюємо його.

– І ви не сумніваєтеся, що вам удасться?

– Ну, скажемо так, причин для особливих сумнівів небагато. Все-таки, цей наш друг у віртуальному світі не господь Бог.

Кобища витяг із рота вставлену сигарету і сів поруч із Карповичем, пильно дивлячись на нього й вочевидь збираючись щось сказати.

– У нашій парафії він із самого початку виглядав взагалі як останній лох. – Майор вимовляв окремо кожну фразу. – А тепер я, який на цьому зуби з’їв, змінив свою думку про нього. Розумієш? Він уже місяців зо два водить нас за носа і товче ним у… Тим часом він почав «мочити» таких асів, що… Словом, гляди, хлопче, як би й тобі не довелося потім очима кліпати.

– Я гадаю, все буде гаразд, – незворушно відповів Карпович.

– Ну, що ж, Бог у поміч… – промовив Кобища, підводячись і знову стромляючи сигарету до рота. – Не один я за вас молюся.

Майор зачинив двері комп’ютерної з того боку. А Карпович дійсно був схожий на птеродактиля, коли, блиснувши окулярами, зробив якийсь специфічний рух довгою шиєю у поєднанні з досить дивною мімікою. Пальці його торкнулися клавіатури, і на екран повернулася картинка, яка наче навмисно зникла саме в той момент, коли начальник кримінального відділу з’явився в комп’ютерній. Він саме працював у інтернеті, й на екрані монітора був сайт санкт-петербурзької «Книжной барахолки».

Він навмисне пішов до курилки, хоч завжди палив у себе в кабінеті. На початку слідства це була звичайна справа. Є труп, є версії, ловимо злочинця. Усе як зазвичай. Потім слідство набуло якогось виразного «комп’ютерного» напрямку. Причому сталося це з подачі самого начальника управління. Саме Панасюк уперше висловив припущення, що все обертається навколо якихось комп’ютерних справ. Майор тоді подумки саркастично посміхнувся, та слідство таки пішло цим шляхом, і це нібито мало сенс. А зараз, після гучних перестрілок та вбивств, ця лінія знову відійшла на другий план. Група з Києва подивилася на все це крізь пальці, займаючись банальною ревізією паперів. У складі їхньої групи був навіть відповідний фахівець. Але він переговорив із Карповичем і зник із поля зору. Зусилля ж Марченка, який очолював групу столичних працівників, були спрямовані на розслідування гучного інциденту в університетських корпусах. Карповича він взагалі не сприймав серйозно. А Кобищу що далі, то більше охоплювало відчуття, що їхній програміст – зараз єдиний, від кого можна очікувати допінгу для просування справи. Але той розробляв якісь сумнівні програми довготривалої дії, розібратися в доцільності яких шансів не було.

Бум після університетських подій поволі стихав. Погомоніла й замовкла преса. У майора було відчуття, що найближчого тижня, а може, й далі взагалі нічого не станеться. Нічого важливого, бодай найменшою мірою співставного за значенням із телефонним дзвінком, який пролунає за півгодини після його виходу з курилки і про який він, Кобища, звичайно, не здогадується. Другий дзвінок, що пролунає за три години після першого, взагалі слід буде вважати якоюсь божевільною вдачею. Тим більше що обидва дзвінки призначатимуться не йому.

Це був черговий знизу.

– Олексію Івановичу, я перемкну на вас. Тут хтось дзвонить у справі Ромазана. Вимагає виключно генерала Панасюка. Начальника немає.

– Давай.

По телевізору справді щодня виступав Панасюк, який здійснював загальне керівництво справою. У трубці писнуло і почувся голос, молодий та схвильований:

– Алло…

– Слухаю, – відповів майор, – майор Кобища Олексій Іванович. Я безпосередньо веду цю справу.

На другому кінці повагалися. І нарешті по паузі:

– Я взагалі-то… Я не знаю… У мене є підозра… Мені здається, що я бачив цього чоловіка, якого ви показуєте. Я не впевнений…

– А хто ви? Ви можете назватися?

– Я… А ви гарантуєте, ну…

– Я особисто вам усе гарантую, – сказав Кобища. – Таємницю, при потребі – захист та охорону.

– Я, власне, за тим і дзвоню… – мова стала більш зв’язною, – він звертався до мене ще раз. А я в курсі… ну, знаєте, в салоні комп’ютерної техніки, там, де застрелили продавця, працює знайомий. Я все знаю, як там було, і тепер, ну, ви розумієте…

– Розумію, – відповів Кобища. – І хочу з вами якнайшвидше зустрітися. Все-таки де ви працюєте?

– У салоні мобільного зв’язку. «Астар»… Розумієте, він цікавився мобілками, через які можна виходити в інтернет, потім купив купу карток для роботи в інтернеті. А сам, очевидно, не дуже в цьому тямить. А тепер дзвонив і питав усяке таке…

– Де ви зараз? – перебив майор.

– Та майже біля вас, – відповіли йому. – Втік з роботи, приїхав сюди і не знаю, що робити. Сиджу в барі…

– Якому?

– «Парадіз»…

– Знаю, – сказав Кобища. – Сиди там. Я вже йду.

Молодик у кутку поза стінами свого салону виглядав доволі жалюгідно.

– Ви на мене чекаєте? – Кобища наблизився до нього.

– Можливо.

Майор простяг посвідчення. Той уважно прочитав і повернув.

– Ну, розповідайте.

Підозрюваний знову, вже вкотре виявився не надто схожим на існуючі фотороботи. Щоправда, цьому знаходилося пояснення: він змінював зовнішність, якщо, звичайно, взагалі це був він. Уважно вислухавши і розпитавши хлопця про все, майор на мить замислився.

– А як він тебе сьогодні знайшов?

– Та я ж йому сам візитівку дав.

– Навіщо?

– Ну, ми повинні давати візитівки солідним покупцям. А він, хоча з вигляду не дуже солідний, але набрав майже на чотири тисячі. Ну, я, звичайно, запропонував звертатися при потребі…

– Ясно. Отже, так, Валерію… – Майор на мить замислився. – Працюємо так, щоб виключити проколи. І більше не хвилюйся. Зараз повертайся на роботу і поводься наче нічого не сталося. У вашому салоні просто зараз з’явиться «новий працівник», із наших, ти зрозумів. Далі – в будь-якому випадку йдеш із ним на контакт. Охорона тобі забезпечується. І останнє – вдома в тебе також буде охорона. Все зрозумів?

Той мовчки кивнув.

– Знаєш, чому загинув твій колега, який продавав комп’ютери? Він ніяк не міг вирішити, співпрацювати з нами чи боятися і діяти на власний розсуд. Він пішов на повідку в злочинця. Я гадаю, якщо ти звернувся до нас, то на власні сили не надто розраховуєш. Тому потрібно просто слухатись. І все буде гаразд.

Думки Кобищі, який їхав зараз на «Ниві», повертаючись до управління, були тільки про одне: проколів у цій справі більше бути не повинно. Тому за дві з половиною години вдалося зробити так багато. Салон мобільного зв’язку «Астар» уже встиг прийняти «нового працівника», у помешканні Валерія розташувався в кріслі здоровило, який достатньо зручно почувався у вдягнутому під курткою бронежилеті. Увечері до нього мав приєднатися ще один, той, що супроводжуватиме Валерія з роботи. Операцією із забезпечення стеження та охорони хлопця безпосередньо керував Сердюк. Обласний центр мобільного зв’язку вже розпочав роботу, спрямовану на ідентифікацію абонента в окулярах. Експерти-портретисти управління внутрішніх справ виготовили новий фоторобот, щоправда, як вважав Кобища, ще з меншим відсотком гарантії схожості з оригіналом. І тепер майор мчав в управління, щоб повідомити Карповича, що Хакер, очевидно, нарешті вийшов у інтернет. Нехай би цей Птеродактиль починав своє полювання на повну потужність.

Карпович усе вислухав мовчки, сказав лише, що програми вже працюють, а він робить усе можливе. З тим Кобища і повернувся до свого кабінету. Внутрішній телефон дзвонив давно і настирливо. Це примусило майора розім’яти кістки і пробігтися на коротку дистанцію. Він рвучко схопив трубку, зламавши заздалегідь витягнуту з пачки сигарету.

– Слухаю! Кобища…

– Олексію Івановичу, сьогодні вони наче зговорилися. Знову хтось Панасюка у тій самій справі вимагає. Його ще немає…

– Вмикай.

У слухавці писнуло.

– Алло! – Цей голос зайвою нервозністю не вирізнявся, але якась напруга у ньому відчувалася.

– Слухаю вас! Майор Кобища Олексій Іванович. Добрий день.

– Не надто добрий, – відгукнулися на тому кінці. – А все-таки яким чином я міг би зв’язатися з генералом Панасюком, який керує розслідуванням?

– Генерала Панасюка зараз немає, – відповів Кобища. – Ви можете говорити зі мною. Я веду справу безпосередньо. Можете обговорювати зі мною всі питання. Але назвіться, будь ласка, хто ви?

– Хакер, – була відповідь, – власною персоною…

XXVIII. Слідами мерця (продовження)

Розмова не склалася. Покрутивши у пальцях візитівку, Борис поклав її на стіл перед собою і замислився. Хлопця, якого звали Валерієм Самчуком і з яким він познайомився кілька днів тому в салоні мобільного зв’язку, наче підмінили. Він, як склалося тоді враження, полюбляв покрасуватися перед клієнтом. Зараз цей молодик ледве ворушив язиком, точніше думками, нездатний зосередитися, коли йшлося про елементарне. Олег Маліцький і все, пов’язане з ним, пригадалося мимоволі. Невже? Оце так обклали… А він після виходу з «перукарського салону» Наталі, глянувши на себе в дзеркало, щиро вважав, що тепер уже не схожий не те що на фоторобот, а й сам на себе. І коли все стало очевидним, Борис тихо спитав його: «Скажіть, у вас проблеми? Я правильно зрозумів?» Олег тоді на схоже запитання просто відповів: «Так». Цей почав молоти всілякі нісенітниці, переконуючи, що ні. «Мені більше не дзвонити?» – так само тихо перепитав Борис. «Як хочете, я ж вам дав візитівку як солідному клієнту…» і так далі.

З самого початку Борис був переконаний, що як би не повернулися справи, не може статися чогось непередбаченого, такого, до чого він не був би готовий. Такого, на що у нього не було б заздалегідь заготовленого алгоритму власних дій. Звичайно, це стосувалося всього, крім Наталі. А скинути її з рахунку він не міг ні за яких обставин. Але щодо неї в нього також існували конкретні плани, здійснити які, навіть за приблизними оцінками, було цілком реально. І якби це вдалося, то далі навіть найгірший збіг обставин не зміг би завести його в глухий кут. І важко було уявити, що за кілька хвилин виникне обставина, на тлі всього цього – дрібничка, яка, проте, змусить його шукати виходу, приймаючи нестандартні рішення.

Олег Маліцький не йшов із голови. Невідь-чому Олег, до якого Борис і раніше відчував симпатію, не дозволив йому свого часу зробити останній крок у пастку. Крім того, цей хлопець був одним із небагатьох, від кого вдалося отримати якусь допомогу, навіть відчутну. І це за важких часів, коли проти тебе весь світ… Що було далі, після того, як він залишив Олега в залі серед галасуючої юрби? До кафе відразу набилися озброєні спецназівці. Могли бути й оперативники, що вже зустрічалися з Маліцьким. Чи не мав він неприємностей? Чи не припишуть йому сприяння злочинцеві? Ось чим пояснювалося бажання набрати зараз цей номер. Борис знав, що не говоритиме з ним. Для чого ще раз лякати хлопця, викликаючи у нього вкрай неприємні емоції? Він лише запитає, чи є той на роботі. І все. Навіть не кликатиме до телефону. Вже від цього на душі стане легше.

Виклик пішов, і за секунду на тому кінці відповіли.

– Добрий день. А є сьогодні Олег Маліцький?

– М-м… нема… А хто телефонує?

– Знайомий. Товариш його. А він ще буде сьогодні?

– М-м-м… Не буде. Він помер.

– Як… – Борисові наче відняло мову, – як… помер…

– Його вбили.

– Як… коли?!

– Чотирнадцятого вересня. Шістнадцятого ховали.

Зв’язок перервався. Грім серед ясного неба, мабуть, вразив би Бориса менше. Олега Маліцького вбили. Чотирнадцятого вересня. А коли вони?.. Борис панічно напружував пам’ять. Господи… Це трапилося саме того дня. Не може бути… Що це? Де це сталося? У переповненому приміщенні клубу? Випадково? Чи, може, тому, що їх бачили разом?

Оговтавшись, Борис знову набрав номер магазину-салону. Відповів тепер хтось інший.

– Пробачте… – почав він, – це я щойно дзвонив щодо Олега Маліцького. Ви мене буквально шокували такою новиною. А ви не можете сказати мені, що трапилося? Як це – вбили? Що це означає?

– А хто ви? – перепитав співрозмовник.

– Я вже казав, знайомий його – ми вчилися разом, правда, на різних факультетах, – брехав Борис, дійсно спантеличений, тому й виглядало все природно, – але… так, мали спільні справи…

– Застрелили його у власній квартирі, – відповіли на тому кінці.

– Хто?

– Звідки я знаю? – обурився співрозмовник. – Злочинець. Ви що, телевізор не дивитеся?

– Я… – затнувся Борис, – я, взагалі-то, не звідси. Сьогодні тільки приїхав. З Миколаєва…

– Ви ввечері телевізор вмикайте, місцеве телебачення, – порадили йому, – там усе дізнаєтеся.

Розмова скінчилася. Місцеве телебачення він тепер дивився регулярно, але… Там жодним словом не обмовилися про загибель Олега Маліцького. Жодним! Проте невідомий співробітник Олега адресував його саме туди. Це означало тільки одне – на роботі вважають, що Олега застрелив той, на кого робили засідку, той, кого ловлять так «конкретно». І вбивство – так виходило – сталося за годину-дві після їхньої зустрічі…

Борис згадав ще раз, як ретельно перевіряв, чи не стежить хтось за Маліцьким. Він сам-один сів до того тролейбуса. Поруч не було нікого підозрілого. А якщо слідкували з машини? Якщо хтось поїхав за тролейбусом, а потім бачив, як вони заходили до кафе? Може, саме це й стало причиною того рейваху? Стежили за Олегом у надії вийти на нього, що й сталося врешті-решт.

Події в інтернет-кафе якось самі, висловлюючись комп’ютерним сленгом, «лягли в корзину». Не хотілося повертатися туди навіть подумки. Надто багато довелося пережити. І ось тепер, коли сталося найгірше, Борис їх звідти дістав. Що ж відбулося насправді? Він чекав у першу чергу пастки з боку міліції, адже Маліцький прямо сказав, що саме вони влаштували засідку в нього на роботі. А до кафе вдерлися ті двоє, мабуть, із табору того ж Монгола – очевидно, рятуючись від оперативників, на яких нарвалися неждано-негадано. Невже зіткнулися, не поділивши між собою його персону?

Лише зараз Борис чітко усвідомив, що дві окремі сили полюють на нього з неабияким завзяттям. Хтось із них чекав на нього в комп’ютерному салоні. Інші могли слідкувати за Олегом незалежно від перших і вийти таким чином на інтернет-кафе. У результаті Олега вбили. Застрелили. Не виключено і навіть скоріше за все – з пістолета. Сам він цього не робив. Логічно було б думати, що й міліція також. Виходило – люди Монгола. Тоді… Тоді це вбивство цілком закономірно повісять на нього – під гарячу руку. Адже, якщо слухати телебачення, у місті орудує кілер.

Борис підвівся і нервово заходив по кімнаті. Для цього відчуття у нього давно вже було достатньо підстав. Але з’явилося воно лише тепер. Відчуття глухого кута. Навколо ставало надто багато ворогів. Самі вороги. Напевно, мало не кожен у цьому місті вважав тепер його своїм ворогом. У тому числі за вбивство Олега Маліцького. І лише він сам, лише він один знав, що не робив цього.

Наталя спала в іншій кімнаті, вкрита легким простирадлом. Згорнувшись маленьким клубочком на такій великій канапі. Його діяльність входила у якусь нову, особливо небезпечну фазу. Тому, дивлячись на неї, Борис гостро усвідомлював необхідність вирішити насамперед її проблему і тим самим повністю розв’язати собі руки. Завтра – він остаточно визначив термін. Будь-що він зробить це завтра: вислизне з міста і влаштує її майбутнє, кинувши на це всі кошти та зусилля. А залишившись на самоті, спробує, наскільки це можливо, закінчити те, що почав. Але перед цим…

Набрати цей короткий номер було нелегко. Заважали сумніви, чи правильний цей крок, який, на його погляд, окрім небезпеки, іноді віддавав дешевими емоціями і був схожий на жіночу істерику, а іноді… Іноді здавалося, що це найважливіше, що зараз може бути.

Черговий відповів одразу і після повідомлення Бориса, у якій справі той телефонує, з’єднав його з якимось заступником, оскільки самого начальника в управлінні не було. Обличчя того генерала йому не подобалося. Але ще менше натхнення викликала перспектива спілкуватися на цю тему з кимось іншим.

Нарешті в трубці писнуло і доволі приємний твердий голос відповів:

– Слухаю вас. Майор Кобища Олексій Іванович. Добрий день.

– Не такий він і добрий, – похмуро промовив Борис, – а як мені все-таки зв’язатися з генералом Панасюком?

– Його зараз немає, – відповів співрозмовник. – Я веду справу безпосередньо. Ви можете обговорювати зі мною будь-які питання стосовно цього. Але назвіться, будь ласка, хто ви?

Чомусь цей голос викликав більшу довіру, ніж вигляд того, кого показували по телевізору. Тому Борис відповів:

– Хакер. Власною персоною.

– І… що ви скажете? – у голосі цього майора чомусь не чулося найменшого подиву.

– Хочу повідомити, що не вбивав Олега Маліцького.

– Звідки ви взяли, що ми підозрюємо у цьому злочині вас?

– Я не знаю цього напевно, – сказав Борис, – але… Словом, про його вбивство дізнався тільки зараз. Це сталося, як мені казали, чотирнадцятого числа. І саме відтоді ви розгорнули на мене справжнє полювання. Отож логічно було подумати, що й Олега ви приписуєте мені. Хіба я не правий?

– Отже, всіх інших ви берете на себе? – запитав майор.

– Про решту я взагалі не збираюся говорити, – відповів Борис. – Я телефоную лише з єдиною метою – офіційно повідомити вам, що не вбивав Олега Маліцького. Вірите ви чи ні – це ваша справа. Хочу лише, щоб ви знали, що я цього на себе не беру. Ось і все.

– Чому саме за нього ви так переживаєте? – начебто щиро не зрозумів майор.

– Я ж кажу, – майже по складах повторив Борис, – тому що не вбивав його.

– Ну то й що, одним більше – одним менше… Яке це має значення?

Співрозмовник начебто збирався жартувати. Або ж просто зволікав, намагаючись встановити абонента. Борис навіть відняв від вуха телефон, який начебто гарантував повну безпеку такої розмови, і з острахом подивився на трубку, що губилася в руці.

– Ну, якщо вірити вашим телевізійним заявам про те, що ви хочете впіймати злочинця, то очевидно, має. Оскільки в такому разі вам потрібно вже шукати не одного, а щонайменше двох.

– Послухайте, – запитав майор, – а чому б вам не зробити цю заяву дійсно офіційним шляхом? Ви ж кажете, що не винні! Це допоможе слідству. Як ви дивитеся на те, щоб ми з вами зустрілися?

– У мене ще багато планів.

– А ви не думаєте, що під час їх втілення вас можуть просто застрелити?

– Усе можливо, – відповів Борис. – Але сподіватимуся на краще. До того ж я давно виїхав з вашого міста. Приємно було з вами поспілкуватися.

– Чекайте! – почав нервувати майор. – Я хотів ще дещо запитати. Де Наталія Косовська?

– Не знаю такої. Бувайте здорові.

Борис вимкнув телефон. Розмова не додала йому наснаги й не принесла полегшення. Важке гнітюче відчуття залишилося. Якби не він, молодий, розумний та порядний хлопець на ім’я Олег Маліцький був би зараз живий. Байдуже, хто конкретно натиснув на спуск.