Текст книги "Амністія для Хакера"

Автор книги: Олексій Волков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 25 страниц)

З другого боку, він тримав у руках невеликий, легенький пакунок, в якому було щось м’яке та тендітне. І воно чомусь бентежило Бориса. Його, цей самий пакунок, належало подарувати дівчині, жінці, яка була зараз по той бік дверей, перш ніж сісти вечеряти. Відчуття якоїсь незграбності перед цією місією переслідувало його від самого магазину. Воно й породжувало хвилювання – давно забуте й таке недоречне.

Нарешті Борис вставив ключа й відімкнув двері.

У квартирі було тихо. Він пройшов через коридор і постукав до її кімнати.

– Прошу.

Борис увійшов і поставив шампанське на столик. Тільки тепер Наталя побачила пакунок у його руці, а з подальшого просування навколо столу до неї здогадалася, що це подарунок. Якусь мить вона ще розгублено сиділа, не наважуючись зробити крок назустріч, та коли Борис опинився перед нею і його наміри стали очевидними, вона підвелася, ставши, як завжди, у своїй традиційній позі з руками, складеними перед собою, ніяково дивлячись кудись убік.

– Вітаю тебе, – сказав Борис. – Бажаю бути здоровою і щасливою.

Це була запланована частина вітання, до якої він додав незаплановану:

– Вибач, що так вийшло, я ж не знав… Я також колись любив це свято і завжди справляв. А для тебе, напевно, воно найулюбленіше. Я вгадав?

Вона кивнула, проковтнула щось, продовжуючи й далі дивитися вбік.

– Поздоровляю, – сказав Борис, – це тобі.

Він простяг їй подарунок, і несподівано, в першу чергу, напевно, для самого себе, нахилився, взяв її за лікоть і легенько поцілував у щічку.

Запах був ніжний та приємний, навіть хвилюючий. А щока її виявилася м’якою і тендітною. На додачу ще й волосся, яке завжди опускалося в неї гривкою мало не на самі очі, легко торкнуло його по лобі. Цього виявилося достатньо, щоб відразу забути про власну незграбність. Борис розігнувся і відступив на крок, а відчуття цього дотику повторювалося і повторювалося у свідомості.

«Чорт забирай».

Сказав він це чи подумав? Якби сказав, напевно, Наталя відсахнулася б і обурено вирячилась на нього. Але вона лише тихо відповіла:

– Дякую… Сідайте, будь ласка, їжте… Це дуже скромно, але… Я старалася.

Він рішуче відірвав пляшку від столу і зламав дріт, який фіксував корок, обертаючи його, щоб розкоркувати пляшку.

Та несподівано іменинниця підвелася і швидко вийшла з кімнати. Корок вперто ліз догори, виштовхуваний газом із пляшки, а єдиний гість, залишившись на самоті, розмірковував, що це може означати. Втримати корок не вдалося. Шампанське вистрілило і розлилося піною по доріжці.

– Чорт забирай…

Тепер він дійсно промовив це крізь зуби, але навряд чи зміг би пояснити, чого стосувався цей вислів – невдачі з шампанським, чи все-таки того, попереднього… Він наповнив обидві чашки і тепер ніяково сидів сам у кімнаті, не знаючи, що робити, – іти за нею, чи очікувати тут. Може, він, сам того не розуміючи, знову чимось образив її? Але чим? О Господи… Він просто хотів, щоб їй усе-таки вдалося відсвяткувати іменини, щоб їй посміхнулася доля у майбутньому, щоб для неї чимшвидше скінчилися ці вкрай неприємні пригоди. Він обов’язково подбає про це. Головне встигнути. Якщо не вкладатиметься, то покине все к бісовій матері. Завтра він прокинеться і з більш-менш ясною головою продумає кілька запасних варіантів. Варіанти, за яких вона сама зможе вхопитися за рятувальний круг, якщо з ним станеться найгірше.

Коли за причиненими дверима рипнула підлога, з несподіванки права рука інстинктивно смикнулася до кишені плаща. Захопився думками… Наталя несміливо прочинила двері.

Ніякова поза, у якій вона застигла, страшенно не узгоджувалася з виглядом елегантної дами в розкішній чорній вечірній сукні, довгій, з асиметрично відкритими плечима та високим розрізом з одного боку. Хоч на ногах так і залишились ті самі капці (черевичків, які пасували б до такого вбрання, в неї просто не було), сукня робила її набагато вищою. Тільки тепер він зауважив, як схудла Наталя протягом останнього часу. Відразу пригадалася їхня перша зустріч, коли з під’їзду викотилася товстунка з величезною сумкою. Звичайно, вона і тоді не була товстункою, просто справляла таке враження через невисокий зріст і специфічний одяг. Але тепер… Відкрита тонка сукня наочно демонструвала, що від його симпатичної знайомої та тимчасової супутниці скоро залишаться самі очі. Зараз вони світилися, дякуючи щиро і відверто, хоча й без слів, за це свято, яке все-таки відбулося. І ще його погляд прикипів до плечей жінки, яка стояла перед ним. Борис ніколи б не подумав, що в неї можуть бути такі витончені плечі та руки. Від них просто важко було відірвати погляд.

– Що, погано? – Наталя перша спромоглася щось сказати.

– Навпаки… Я навіть не знаю, як мені вдалося так вгадати…

– А як це вам вдалося?

Запитання звучало безпосередньо та природно.

– Ну, не знаю… – Борис знітився при згадці про те, як це сталося. – Просто пощастило. Ви якось прохопилися про зріст, об’єм талії, окружність грудей… – Він почервонів. – Піду хоч скину плаща.

Тільки тепер він зауважив, що автоматично почав їй «викати». Це сталося саме собою. Підсвідомо. Напевно, просто язик не повертався казати «ти» такій жінці, вдягнутій у таку сукню.

Він повернувся до кімнати у своїй традиційній куртці, застібнутій майже під шию, хоч тепер Наталя і знала, що ховалося під нею. Шампанське виявилося ще достатньо газованим. Воно щипало за язика й забивало подих. Борис сидів на тому ж місці, з якого зірвався кілька хвилин тому. Перед ним був кутик столу. Наталя також лише тепер нарешті остаточно прийшла до тями. Почала була пити, але знову підвелася і підсунула столик так, щоб йому було зручніше.

– Я дістану… – сказав Борис.

– Не можна сидіти на куті, – пояснила вона.

– Що за забобони, чому?

– Не оженитеся… Так кажуть.

– Ну, це не про мене, можу тебе запевнити.

Його крива посмішка не була нею помічена, так він думав. Наталя підсунула до нього всі тарілки зі стравами і присіла скраю.

А за десять хвилин вони вже невимушено жартували, дегустуючи святкові страви. Давалося взнаки випите гарне шампанське. І обом на якийсь час здалося, що все закрутилося лише задля одного – оцього дня народження, оцієї зустрічі далеко від усього світу.

– А ви вмієте створити свято, – задумливо промовила вона. – Я гадала, що вже нічого й не буде. А ви ще й подарунок знайшли в такий час… Навіть якби це був зовсім маленький подарунок, все одно було б свято. Не головне, щоб він був таким дорогим та вишуканим, але такий…

Тепер Наталя подивилася йому в очі.

– А коли ваш день народження? Ви казали, що не святкуєте його. Але, сподіваюсь, ще пам’ятаєте? Скажіть мені коли. Тепер ви обов’язково мусите. Я також зроблю вам свято. Чи ви гадаєте, що в мене не вийде?

– Нічого я не гадаю, – пробурмотів Борис, здавалося, збентежений темою розмови. – Просто… до нього ще далеко і… поки він настане, всі ці жахи залишаться позаду.

Її обличчя спохмурніло.

– Жахи… – повторила вона. – Я вже й забула про них… Це все ви.

– Ні, – сказав Борис. – А зараз дійсно якась оаза серед пустелі жахів, якщо можна так висловитися.

– Справді, – погодилася вона. – Гарно сказано. Мені давно не було так приємно та затишно. Незважаючи на те, що, як ви кажете, це лише оаза, а навколо… Дякую, що ви її створили. І все-таки коли ваш день народження?

– Двадцятого лютого, якщо тебе так цікавить, – відповів Борис. – Як бачиш, ще дуже далеко.

– Дійсно… Хтозна, де кожному з нас доведеться бути у цей день. Я принаймні ще недавно, ну, був такий момент, подумала, що не доживу до свого дня народження, який так близько. Чомусь саме це мені подумалося тієї миті.

Говорячи це, Наталя дивилася йому в очі й не могла не помітити зміни, що відбулася з ним після цих слів. У погляді Бориса наче щось промайнуло, якась страшна тінь.

– Що таке? – стрепенулася вона. – Що ви хотіли сказати? Я ж бачила! Ви щось подумали! Щось дуже неприємне…

У відповідь він лише похитав головою, відвів погляд.

– Ні, я бачила! Я про щось наче нагадала вам. Але ви мені не кажете. Чому? Будь ласка…

– Нічого, справді. – Борис знову спокійно подивився на неї. – Просто я також подумав, що жоден не може гарантувати, що доживе до свого наступного дня народження. Особливо, коли обертається у таких справах. Ну, тебе це не стосується. З тобою все буде гаразд. Я просто впевнений у цьому.

– А… а з вами?

– Усе в руках Господніх, – пожартував Борис. – Якщо перестану займатися кілерством і знайду якийсь спокійніший рід занять, то, мабуть, також матиму шанси.

– А ви дійсно зробили б те, про що мене попереджали? – вона все-таки наважилася запитати це.

– Що саме?

– Ну, ви казали, якщо я викажу вас, то ви…

– Так.

Наталя мусила відвести очі під його спокійним, майже холодним поглядом.

– А ви дійсно збираєтеся покинути цим займатися?

– Дійсно.

– І що будете далі робити?

– Ну, цього я ще не знаю, – сказав Борис. – Чесне слово.

– А чим ви займалися досі?

– Практично тим самим, що й ти. Їздив за кордон і назад. Возив усе – від металевих терток до електрокамінів. Як і багато наших людей.

– А ви… – Вона затнулася. – А ви дасте мені можливість привітати вас із днем народження? Я знатиму, де вас знайти, щоб привітати?

Ця без перебільшення гарна жінка чекала відповіді, а погляд її продовжував муляти його.

– Вибач, я не можу обіцяти того, у чому не впевнений. Принаймні я намагатимуся це зробити.

– Розумію… – Вона знову відвернулася. – Спасибі й на тому.

Наталя мовчки порізала маленький торт. Обличчя її було сумне та замислене.

– А він тобі вдався, – похвалив Борис, скуштувавши. – Я такого давно не їв. Дякую тобі за чудову вечерю. Усе було дуже смачно.

Вона дивилася на нього, слухаючи ці ввічливі фрази, наче хотіла щось сказати. Під цим поглядом Борис ніяково замовк.

– А… це ви правду казали, що… ну, коли побачили мене у цій сукні, що я ніби стала… ну, ніби зовсім іншою і навіть трошки вам сподобалася? – Нарешті висловивши те, що важко давалося, іменинниця відвела очі. З’явився привід ще раз подивитися на неї. І він зробив це, від чого відповідь вийшла цілком щирою:

– А хіба я відмовлявся від своїх слів? Саме так я і сказав.

Борис не встиг навіть подумати, до чого вона хилить, коли Наталя несподівано попросила:

– Тоді запросіть мене… Все-таки сьогодні свято. У нас, правда, немає нормальної музики, але…

– От я бовдур! Міг би й сам здогадатися. Каюся, пробач. А музика зараз буде.

Борис підтяг до себе старий «брехунець», що стояв на підвіконні та був під’єднаний до радіоточки. Перемкнувши пару каналів, він натрапив на музичний. Приємний жіночий голос поздоровляв когось із днем народження, а потім залунала музика. Лірична, мелодійна. Він підійшов до дивана й простяг руку. Вона стала поруч із ним, дуже близько, й поклала руки йому на плечі. Борис знову побачив їхню форму, але тепер зовсім близько. Надто близько. Аромат, який і досі стояв у його пам’яті, знову забив подих. Долоні відчули пружний стан під тонкою та приємною на дотик тканиною. Ледве торкаючись її, вони вловлювали все – і форму її тіла, і тепло. А почавши рух у такт музиці, її тіло, трохи, як йому здалося, напружене, торкнулося його. Він не зміг собі відмовити: нахилив голову, і підборіддя його ледь відчуло її щоку, таку ж ніжну та тендітну, як і під час першого дотику, тільки тепер це відчуття не скінчилося миттєво. Думки почали плутатися.

Це виявилася пісня з серіалу «Бандитський Петербург». Невідомо, хто й для кого замовив по радіо таку змістовну, але досить неординарну пісню, яка саме зараз дивним чином відповідала його власним настроям. І в той час, коли його тіло та руки відчували жінку, що так несподівано опинилася у його обіймах і від якої не важко було остаточно з’їхати з глузду, вуха, попри бажання, ловили слова пісенного тексту:

 
Там для меня горит очаг,
Как вечный знак
Забытых истин.
Мне до него последний шаг,
И этот шаг
Длиннее жизни… —
 

звучало з приймача. Клубок підкотився до горла. У горлі защеміло, а потім заболіло десь усередині, він навіть не міг би точно сказати де. Раптовий і такий недоречний біль вимагав напруження всіх сил, щоб протистояти йому. Він ще тримав у руках жінку, хвилину тому таку хвилюючу та жадану, але вже не усвідомлював цього.

Музика скінчилася. Жінка, яка щойно була так близько, дивилася на нього ошелешено і навіть злякано. Щось таке вона, мабуть, прочитала на його обличчі, а зрозуміти цього не могла і, відступивши на крок, не знала, куди тепер подіти свої красиві руки з оголеними плечима, які чомусь раптово стали непотрібними чоловікові, щойно готовому з’їхати від них з глузду.

Борис миттєво відвернувся і ступив кілька кроків до дверей.

– Вибач, будь ласка, – сказав він, взявшись за ручку. – Дякую тобі за все. Пробач…

Зачинивши двері своєї кімнати, він ліг не роздягнувшись, і вкрився з головою.

XIV. Мент (продовження)

Після традиційної ранкової наради в начальника управління його попросили залишитися.

«Довбатиме за Ромазанову справу», – подумав Кобища.

І загалом не помилився. Ішлося справді про розслідування двох останніх убивств, які були тепер об’єднані в одну справу. Панасюк вимагав докладної розповіді про стан розслідування.

Говорити довелося довго. Не пропускаючи жодної подробиці, Кобища викладав як факти та очевидні висновки, так і власні припущення з того чи іншого приводу. Генерал практично не перебивав, втручаючись лише тоді, коли його підлеглий вживав якийсь не дуже зрозумілий вираз.

– Н-да… – Начальник пошкріб голову і на якийсь час замислився. – Значить, так. По-перше, хай мені складуть звіт про дані експертиз по всій справі. На першу годину такі дані повинні бути в мене. По-друге, про найменші зміни у ході розслідування, про найменші результати інформувати мене особисто. Це по-друге. Ну, і повинно бути по-третє… Те, що справа на особливому контролі, я не буду тлумачити, ти й сам розумієш. Так от, по-третє. Ти кажеш, він почав різні дурниці на стінах писати…

Панасюк важко замислився, принаймні так це виглядало. Ідею, виношену заздалегідь, він завжди видавав до розробки саме в такий спосіб. Для невтаємничених це виглядало так, ніби він вона народилася щойно. Для довершення ефекту начальник навіть походив по кабінету і лише потім продовжив свою думку:

– Може, це дурниці. А може, й ні. У будь-якому випадку найменший шанс узяти цього ковбоя не можна скидати з рахунку. Мусять бути задіяні всі можливі засоби. Тому в твоїй групі відтепер працюватиме наш програміст Карпович, ти знаєш його. Хлопець без перебільшення талановитий. Багато хто вважає його мало не комп’ютерним генієм. Є така версія, що прізвисько вбивці не випадкове. Можливо, він якимось чином пов’язаний із комп’ютерними справами? Зараз у світі за допомогою кнопок робляться такі злочини, що… До речі, Олексію Івановичу, а які в тебе ідеї стосовно того, що саме шукали наш невідомий і ті двоє? Можливо, і ще хтось продовжує шукати зараз? Історія криміналістики знає багато прикладів, коли інформація коштувала значно дорожче, ніж скарби. Глянь: полишили все – і гроші, й антикваріат… Може, цього Хакера цікавить тільки те, що відповідає його прізвиську? Іноді якась дискета або відеокасета може коштувати стільки, що грошовий еквівалент у двох валізах не потягнеш!

Панасюк замовк, але це не було знаком до висловлювання своєї думки з приводу сказаного.

– Одним словом, Карпович працюватиме в твоїй групі у цьому напрямку. Я йому в загальних рисах пояснив свою точку зору. Він також висунув кілька ідей. Хай діє на свій розсуд, на те він спец. По можливості співпрацюйте.

– Зрозумів, – сказав майор. – Дозвольте йти?

Панасюк кивнув у відповідь.

Остаточні висновки експертиз цілком підтверджували попередні та додавали багато нового й цікавого. Всі постріли у квартирі Наталії Косовської було зроблено з тієї самої «Беретти» з глушником. Це підтверджувала експертиза куль із тіл загиблих. Обидва отримали по дві кулі в грудну клітку і загинули практично миттєво від ушкоджень серця та великих судин. На кінчику ножа, який валявся на підлозі в кімнаті, дійсно було виявлено кров третьої групи, резус-від’ємну. Перевірка документації в дільничній поліклініці показала, що Наталія Косовська мала третю від’ємну групу крові, що дозволяло зі значною імовірністю стверджувати, що кров на ножі була саме її.

Виходило так, що четверо чоловіків мали інтерес до квартири Наталії Косовської через влаштовану в ній покійним громадянином Ромазаном схованку з чимось надзвичайно потрібним. Вийшли вони на неї за якимись ознаками, відомими лише їм, простеживши за всіма Ромазановими нечисленними родичами та знайомими з допомогою хлопців. Імовірно, що після цього один із тих чотирьох бував у квартирі Косовської, можливо, навіть один із них жив там на правах квартиранта. Місце схованки з неї витягли силоміць, після чого двох учасників прибрали. Двоє інших разом із Косовською зникли.

Усі четверо могли діяти разом, після чого або внаслідок суперечки, або як було задумано з самого початку двох прибрали. Не виключено, що діяли дві ворогуючі групи – по двоє з кожного боку або троє проти одного – незалежно одна від одної, і зіткнулися саме цього дня у її помешканні. Могли і якісь відбитки належати сторонній людині – знайомому дівчини, який іноді бував у неї. Тоді кількість учасників розправи автоматично зменшувалася. Встановити це достовірно поки що було неможливо.

XV. Хакер (продовження)

Ранок після дня народження виявився важким, ніби дійсно довелося відбути пристойну «дефіляду». Він устав невиспаний. Головний біль не давав зосередитися та підігрівав поганий настрій. І це незважаючи на те, що сьогодні могла настати розв’язка, закінчення всієї справи. Наснаги до роботи вочевидь бракувало.

У Наталчиній кімнаті горіло світло. Цілу ніч. Борис бачив це, коли вставав, вкотре прокинувшись, цього разу від спраги. Він умився, поголився й увімкнув комп’ютер. Картина завантаження на екрані викликала легку нудоту – так усе це набридло. Але зараз Борис відчував, що це, напевно, останній крок, який потрібно зробити до закінчення.

З програмою, про яку йшлося, довелося розбиратися понад годину. Для певності він зробив навіть невеличкий експеримент – узяв чисту дискету і набрав лише одне слово: «Наталі». Отак, на західний зразок. Саме в цей момент вона прочинила двері своєї кімнати і пішла до ванної. Тому й набрав те, що перше спало на думку. Цікаво. Що ж буде далі? Він вийняв дискету, вставив знову і переконався, що єдиний малесенький файл на дискеті залишився. Зітхнувши, Борис знищив його і, знову ж таки вийнявши і вставивши дискету, переконався, що тепер там нічого немає. Наталі зникла.

Тепер він набрав довгу фразу, також актуальну. «Як мене це все дістало…» Це для того, щоб поверх стертого на дискеті було щось записано, як результати футбольних матчів та уривки з творів на дискетах «трофейних».

Тепер він запустив потрібну програму і вставив свою дискету. Комп’ютер «балакав» з ним через таблички з обнадійливими написами і запрошував тиснути на нові клавіші. Нарешті на екрані з’явилося єдине слово – «Наталі».

– Ха!

Він підвівся і пройшовся по кімнаті. Їй же Богу, не святі горшки ліплять. Щось є у нього з цією машиною, якась спорідненість, що дозволяє швидко вчитися і опановувати дедалі складніші навички. Чорт забирай, так він скоро дійсно почне зламувати банківські системи. Цей жарт сподобався. А чому ж, можна було б… Якби, звісно, не одна обставина, яка суворо регламентувала його наступні кроки і гарантовано перекреслювала подібну перспективу. Нехай живуть швейцарські банки й Пентагон, адже від нього, на жаль, нічого не залежить.

Позаду рипнули двері. Наталя, постукавши, зазирнула до кімнати, здивовано звела брови від його збудженого вигляду.

– Доброго ранку. Ваші справи, схоже, рухаються… Я аж здригнулася від вашого переможного вигуку. Гм… Через це ви так вигукнули? – зиркнувши на екран, саркастично мовила вона.

– Через це, – підтвердив Борис. – Я провів невеличкий експеримент – як поновити на дискеті раніше знищену інформацію. І це вдалося.

– Ага… Зрозуміло… А оце слово – це і є та інформація, над якою ви експериментували?

Борис знітився.

– Написав перше, що спало на думку. Учора ж був твій день народження. А ти якраз вийшла з кімнати, я почув.

– Угу… Ясно… Уявляю, з яким задоволенням ви знищували мене. Це в ту мить ви кричали «ха!»? Ви завжди так кричите, коли знищуєте чергову жертву?

Її неможливо було впізнати. Ту, що вчора ладна була розтанути у його обіймах.

– Послухай…

– А що тут слухати? Але бачите – мене не так уже й просто знищити.

Вона рвучко розвернулася і зачинила за собою двері. Але за мить розчинила їх і сказала, чітко вимовляючи кожне слово:

– Прошу до мене не заходити. Я лягаю спати. Я цілу ніч не спала.

– Чому? – просто запитав Борис.

– Це за межами вашого розуміння, – сухо промовила Наталя. – І дверима прошу не гримати, як ви любите.

Який її ґедзь укусив? Але зараз йому ніколи перейматися цими жіночими вибриками. Борис узяв першу дискету і вставив у дисковод. Так, «Ентер»… Ну що? Комп’ютер думав довго. Щось є. Зараз. Долоні спітніли. Ну…

Є!

Диск не містить

попередньої інформації

Нормально…

Це означає, що весь цей непотріб було записано на нову, чисту дискету. Нічого попереднього програма там не знаходить. Він вставив другу дискету – той самий результат. І так усі вісім. Глухий кут.

Стало млосно. Вимкнув комп’ютер, але це не допомогло. Що це – кінець усіх зусиль? Борис відчув себе повністю розбитим. Кинути просто зараз, зайнятися Наталею, а потім діяти за давно розробленим сценарієм? Але з чого починати? Лишити її тут, а самому їхати в якесь інше місто, купити квартиру… На які документи? На себе не підходить. На неї також – вона буде у розшуку. Засвітить паспорт на новому місці – її знайдуть як не ті, то інші. Зробити новий паспорт? Потрібно знайти канал. Напевно, через Сашка. Він їх усіх знає. Це займе до двох тижнів. І це буде фіктивний паспорт, підробний. А фотка для паспорта? Де зараз її взяти? Хто зна, як далі? А справжній… Припустимо, поміняти прізвище. Це також можна через нього. Він би й це організував. Але як скоро його вдасться розшукати? Борис покинув боротися з думками і, заплющивши очі, ліг головою на руки.

Пролежав він так довго, а підвівшись, пішов у коридор. Проте дорогою таки зазирнув до Наталі. Вона дійсно спала, завісивши шторами вікна і згорнувшись під ковдрою клубочком. Йому стало її шкода. Хай там що, а потрібне ще одне незаплановане зусилля. Усе вийде. Повинно вийти. Усі віртуальні справи несподівано канули у прірву, залишивши дієздатною лише одну думку – він не може дозволити їй пропасти.

Тихо зачинивши Наталчині двері, він підійшов до телефону і, знявши трубку, набрав номер.

– Алло… Назаре Григоровичу, це Віталій.

– Привіт, Віталію, я впізнав. Як твої успіхи?

– Кепсько, – Борис був лаконічний. – Додалися непередбачені обставини.

– Моя допомога потрібна?

– Так. Я гадаю, потрібна.

– Я… – очевидно він глянув на годинник. – Можу приїхати години за півтори.

– А швидше не можете? Тут… Я ж кажу – є ще обставини…

– Гаразд, уже їду.

– Це не там, де ми зустрічалися востаннє.

Борис назвав нову адресу, і на тому кінці повісили трубку. Він з’явиться швидко. За якихось хвилин двадцять. Він також не мав влади над обставинами, але був тим, на кого можна розраховувати у крайньому випадку. Після зустрічі з ним справа обов’язково отримає новий імпульс, свого роду допінг. А потім… Потім він усе-таки пожалкує, що зв’язався з Борисом. Нічого не вдієш, так має статися.

Наталя прокинулася о третій. Сон приніс полегшення. Стало соромно за ранковий зрив. Він не заслужив. Гарний подарунок… Вона глянула на сукню, яка висіла розправлена на стільці. Просто він цілком поринув у свої справи. Чомусь це бісило її щодалі більше. Ну і нехай. Все одно вона не буде вибачатися. Нехай сидить за своїм комп’ютером. Нехай сам прийде. Тоді, можливо, вона і змінить гнів на милість. Звісно, не одразу…

Відчуття, що за дверима щось діється, з’явилося несподівано. Наталя напружила слух, і їй здалося, що десь у квартирі говорять. Там хтось сторонній! Їй стало страшно.

Вона скочила з дивана і підійшла до дверей. Ні, наче нічого… Визирнула в коридор – пусто. І все-таки… Підійшовши, вона постукала і прочинила двері до Борисової кімнати. Все у ній здригнулося. На стільці сидів чоловік у темному костюмі та тонкому светрі під саму шию. Худий, чорнявий, гладко поголений. Гість виглядав старшим за Бориса. На столику біля відсунутого вбік комп’ютера лежав його чорний шкіряний кейс, замки якого були відкриті, але кришка опущена. Борис сидів на табуреті навпроти нього.

Вона здригнулася вдруге, коли незнайомець повернув голову і глянув на неї. Всередині похололо, хоч першої миті Наталя і не збагнула, що означає цей погляд. Звісно, і обличчя її зреагувало, і він цю реакцію побачив.

– Добрий день, – рівним голосом, позбавленим емоцій, привітався гість.

– Добрий день, – спромоглася вона й одразу зачинила двері.

Вони сиділи ще буквально хвилин п’ять, потім вийшли в коридор, і вхідні двері відчинилися.

До неї долетіли дві останні фрази:

– Ну, все, – це був незнайомець, – сподіваюся, ти не забудеш, що я казав.

– Не забуду, – відповів Борис, – дякую вам, пробачте, що відібрав ваш час.

– Нічого, сподіваюся, таких проблем у нас більше не виникне. Щасти.

Двері зачинилися.

Витримавши хвилин двадцять, вона таки постукалася до його кімнати.

– Хто це був? – запитала з порога.

– Один мій друг, – відповів Борис, обертаючись до неї.

– До друзів не звертаються на «ви» і не кажуть «пробачте, що забрав ваш час»!

– Чому ні? – здивувався Борис. – Він старша, поважна людина.

– Усе одно. Хто він? Скажіть…

– Я ж тобі сказав.

– Ні, хто він взагалі? І як потрапив сюди? Звідки він знав, де вас шукати?!

– Я сам йому подзвонив, поки ти спала, і попросив зустрітися.

– Навіщо?

– Я зашився у комп’ютері.

– А він що, програміст?

– Так.

– Ви кажете неправду, – видихнула вона просто йому в обличчя, розпачливо хитаючи головою. – Ви брешете! Ніякий він не програміст. Він кілер! Ще крутіший за вас!

Сміх, який вирвався у Бориса після цих слів, виглядав дуже природно. Принаймні він хотів у це вірити. Тепер Наталка не повинна здогадатися, хто його гість насправді.

– Оце сказала… Тепер тобі в кожному буде ввижатися кілер або гангстер!

– Не в кожному, а цього видно наскрізь. У нього очі вбивці. У нього погляд убивці!

– Ти з глузду з’їхала? – Борис навіть покрутив пальцем біля скроні.

– Ні, у нього очі вбивці, – стояла на своєму Наталя. – Можливо, такий крутий кілер і не викаже себе очима, але він був виведений з рівноваги моєю появою на якусь секунду і за цей час виказав себе з головою. Коли він глянув на мене, очі його ясно сказали: «Та він з глузду з’їхав». Це про вас. Я не здивуюся, якщо ви вже отримали категоричну вимогу негайно прибрати мене.

– У тебе хвороблива уява…

– І це ще не все! – не в змозі зупинитися, вигукнула Наталя. – Є ще дещо, про що ви й не здогадуєтеся. Він і вас уб’є. Коли ви закінчите справи.

– Нормально, – Борисові набридло говорити на цю тему. – Вірити мені чи ні – це твоя справа. Можу лише повторити тобі – ніякий він не кілер. Іди вмийся і заспокойся.

– Ага, – покивала головою Наталя. – Добре. Туди вам і дорога. Щоб ви знали, він… Я перша його помітила. Коли я відчинила двері, він на вас дивився, а мене ще не бачив. Я ж помаленьку відчиняла і встигла помітити, як він дивився на вас. Як на мерця! Він уже знає, що вам кінець! Розумієте? Він уже знає, що зробить це. Тому і знітився, коли уздрів, що я бачу це! О Господи…

– Припини це, – попросив Борис, – бо мені вже млосно.

– Ви тільки з вигляду крутий такий, а насправді наївний і недалекий, – продовжувала насідати вона.

– Добре, – сказав Борис, – я вб’ю його перший. Влаштовує тебе? Домовились? Обіцяю тобі.

Вона не сказала нічого. З кам’яним обличчям обернулася і пішла геть. А Борис провів її довгим поглядом у спину. Ця дівчина, яку він вважав майже дитиною і яка мала б уміти лише розкладати шнурки на прилавку та рахувати копійки, насправді виявилася зовсім не такою недалекою, як йому здавалося спершу.