Текст книги "Амністія для Хакера"

Автор книги: Олексій Волков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 25 страниц)

XXXI. Троянський кінь (продовження)

Офіційне слідство остаточно прийняло версію загибелі Олега Маліцького від рук Хакера. І це ще більше переконало начальника кримінального відділу майора Кобищу в правильності власних висновків і рішень. Його не полишало питання – хто?

Як не дивно, головною надією керівництва щодо розкриття справи був Карпович. Тому й отримав Птеродактиль двох працівників відповідного профілю в підмогу, транспорт у будь-який час та мобільний телефон. Забезпечили всім, тільки працюй. Кобищу так і підмивало поговорити з київськими комп’ютерниками, які після подій в університеті час від часу тут з’являлися. Поговорити не про справи, про Карповича. Та цього не можна було робити.

Він особисто нічого не мав проти Карповича. І дискомфорт, який виникав у майора, коли йшлося про цю людину, був пов’язаний лише з одним – Птеродактиль являв собою якусь таку, ніби на порядок вищу, одиницю, у багатьох відношеннях закриту для перевірки з його боку. Можливість оцінити, що він там виробляє, на жаль, була практично нульовою. І це в умовах витоку інформації…

Кобища чітко усвідомлював, що відслідкувати його комп’ютерні інтриги практично неможливо. Діяльність будь-кого – приміром, Сердюка ЧИ Величка – легко контролювалася в разі потреби, а Карпович за бажання запросто міг мати свої таємниці – великі й маленькі. Міг навіть вести якусь свою лінію в разі, наприклад, незгоди з лінією керівництва. Перевірити його ніхто не міг. Навіть ті ж таки Можейко чи Величко, які регулярно сідали за комп’ютер, були лише слабенькими користувачами.

Майор давно вже вивідував про нього. Закінчив політех із відстрочкою від військової служби, потім спробував «відмазатися» від армії, але невдало. І ось, за збігом обставин, він тут – на якомусь напівофіційному положенні. Його цінують завдяки таланту, який важко заперечити. Один із найпотрібніших працівників управління, якщо брати не по чинах, а по суті. Такий собі комп’ютерний слуга «принеси-подай» самого начальника. Його протеже у цій справі. Існував лише один шлях зловити його у разі, якщо той дійсно веде якусь подвійну гру. Усі його походеньки у віртуальному світі стосуються конкретних речей і людей у реальному: знайти невідповідність, підловити його тут, зі свого боку, якщо вже там нема кому. І це знову-таки лише у випадку, якщо підозри мають під собою ґрунт.

– До вас можна, патроне?

Таке неофіційне звертання міг дозволити собі Віктор Можейко. Його голова і з’явилася у прочинених дверях. Трохи ніби сором’язлива посмішка, а також силует Сердюка позаду говорили про те, що йтиметься не про справи.

– Та заходьте, заходьте вже обидва! – запросив Кобища. – А от чого ви досі товчетеся тут? У вас що, жінок немає?

– А ви? – несміливо перепитав Сердюк.

– Я вже старий.

– Ну-у! – обидва вигукнули в один голос. – Усі комісари поліції з відомих стрічок якраз вашого віку.

– А подивіться, що поза роботою витворяють! – підтримав колегу Сердюк.

– Не знаю, – посміхнувся майор, – я таке не дивлюся.

– А даремно, патроне, – під’їжджав на кривій козі Можейко. – Взагалі наш брат коп мусить спілкуватися не тільки на роботі. Так зміцнюється колектив, покращується взаєморозуміння.

Можейко виразно штовхнув ліктем Сердюка.

– Так, я згоден, – пробурмотів той. – Івановичу, ми тут… Словом, ну, маємо до вас розмову, так би мовити, неофіційну…

– Так, запрошуємо вас десь так сісти… Та хіба ми часто збираємося?

Кобища зітхнув, глянув на годинник і промовив:

– Ну гаразд. К-копи…

Він вочевидь симпатизував цим хлопцям, які в свою чергу, Кобища це бачив, поважали його і були раді, що роблять одну з ним справу. Тому, напевно, не раз упродовж останніх тижнів відчував дискомфорт, оскільки змушений ставити їх в один ряд з усіма тими, кого знав менше.

У кафе було доволі затишно, і вони влаштувалися в одній з кабінок. Випили по чарці.

– То що… копи? – з вдаваною похмурістю запитав Кобища, оглядаючи їх.

– А чого ви підколюєте? – наче образився Можейко. – Як не назви – усі ми однакові, незалежно від того, в якій країні живемо і як називаємося. І одну справу робимо. Просто зараз ера повального запозичення термінології з Заходу.

– А слово «мент» мені однаково не подобається, – додав Сердюк, – хоч його вже і прийняли до широкого вжитку.

– Ну гаразд, – погодився майор. – То про що тут мало йтися?

– Розумієте… – Віктор збирався з думками, міркуючи, як почати.

– Кажи, як є, – знову втрутився Сердюк. – Не подобається нам Птеродактиль.

– Чому раптом?

– Є підозра, що він і є отим Хакером.

– Овва! Гарно… – промовив Кобища, чухаючи потилицю і мимоволі згадуючи свій сон та недавні припущення щодо нього. – І які ж підстави для такого геніального висновку?

– Це не висновок, а лише підозра, – виправив Можейко. – До того ж ви не дослухали. Ми аж ніяк не думаємо, що це він ходить і відстрілює отих усіх з «Беретти». Це робить хтось інший. Він – лише Хакер, а не кілер. Він робить свою роботу. А той, інший – свою. Цілком вірогідно, що Хакер – не одна людина, а свого роду об’єднання. Січете?

– Гм… Ну а все-таки – докази?

– Прямих доказів начебто, й нема, – продовжував Віктор. – Але дещо є. Одна жінка з родини відомого нам загиблого Ромазана має сина, який, виявляється, сильно «шарить» у комп’ютерній справі. Хлопець, кажуть, недавно закінчив політех. Після цього мав проблеми з військкоматом. Січете? Хотів «відмазатися» від війська через оформлення фальшивого опікунства. Ми це вже встановили. Після цього зник. Уже понад рік ніхто не знає, де він.

– Ну то й що? – не зрозумів Кобища.

– А те, що наш Птеродактиль також після політеху і також, наскільки ми втаємничені, намагався уникнути армії. І він зараз номінально служить у внутрішніх військах, у частині МВС. Це він неофіційно, як особливий талант, на наше управління працює. Усі це знають.

– Ну то й що?

Сердюк розтулив був рота, але Можейко зупинив його жестом і продовжив:

– А те, що він свого часу також намагався оформити фіктивне опікунство! Ми і це встановили – он, через Сердюкового колегу з військкомату.

– Ну і Господь з ним! Що це нам дає? Той хлопець із рідні що, також Карпович?

– А оце поки що невідомо! – хитро помахав пальцем Віктор.

– Як це невідомо? Ви встановлювали його прізвище?

– Прізвище матері встановили – Загурська. Але її зараз нема, і ніхто не знає, де вона. За неофіційними даними, з черговим своїм кавалером десь у Росії. Хлопець… Ой, як я забув! Він же Толик! Анатолій! Кілька їхніх родичів знають, що він – Анатолій. Так само, як наш Птеродактиль. За описом – худий, високий. А щодо прізвища… Гм… Батько його – словом, ніхто його так до пуття й не бачив. Ще тоді, за Союзу, знали, що є там якийсь. Казали, ніби з Прибалтики. Вона взагалі, мадам Загурська, на ті часи була суперсучасна в усьому – і вбрання, й мужики… Словом, родичі знали, що він наїжджає періодично, що він начебто батько дитини, але не знали прізвища і теде. Може, хто й чув колись, але забув. Загурська взагалі з усіма іншими родичами мало контактувала. Отже, хлопець, цілком імовірно, може мати прізвище батька, якого ми зараз встановити не можемо. Самого Анатолія десь занесло, а разом з ним і його документи.

– А військкомат? – не зрозумів Кобища. – Там ви його за яким прізвищем вирахували?

– Там шукали як Загурського, – сказав Сердюк. – Але це не означає, що в паспорті у нього не може бути іншого прізвища. Дехто з родини свідчив, що батько ніби кілька разів навідувався і хлопець туди їздив. Військкоматівські справи починають оформлятися, коли…

– Стій! – перебив Кобища. – Ви щось таке верзете, хлопці, я вам скажу… Ви що, не могли у військкоматі подивитися фотокартку того Загурського? Вона ж є у справі кожного!

– Та його справи взагалі нема! – вигукнув Можейко. – Вони кажуть – вислали на Донецьк. Він буцімто зібрався туди переїздити разом із тіткою, якою нібито опікувався.

– Ну то туди запит послати!

– А ми вже посилали. Там його справи не отримували.

– Як – не отримували? А де ж поділася?

– Невідомо. Вони їх у таких випадках поштою надсилають. Там не отримували. Рік він був на цьому фіктивному опікунстві, тому й не брали його. А потім справу вислали, і вона десь у дорозі поділася… Таке буває. Ви не розумієте. Там у них бардак капітальний…

Можейко налив із карафки ще по одній і продовжив:

– Патроне, самі хлопці з військкомату кажуть: наше законодавство про військову службу настільки недосконале, що будь-хто може її уникнути. Ви знаєте, до речі, що контингент у нашій армії на вісімдесят відсотків сільський? Не знаєте. Отож. У армію ідуть найбільш забиті сини найзатурканіших батьків. Ви знаєте, що зараз будь-який більш-менш тямущий адвокат може навчити батьків хлопця, як цілком законно уникнути служби в армії? Усе це робиться елементарно. Ось тому й зникають справи під час пересилання і таке інше. Той самий Толик рік «косив» зі своїм опікунством…

– Чекай, а звідки відомо, що воно фіктивне, якщо ви навіть справи його не знайшли?

– Ха! Ми з Сердюком на тітку наїхали, вона злякалася і все виказала. Венгренович Віра Павлівна. Ви ж пам’ятаєте її?

Кобища лише кивнув.

– Толик цей уже більш як півроку невідомо де. Вона гадала, ми його ловимо по лінії військкомату. Це матуся його, ота сама Загурська, все оформила через відповідних осіб, а їй підплатила.

– Стій! – знову зупинив його Кобища. – А в тітки що, також його фотографій немає?

– Звідки? Він до неї взагалі ніколи не заходив. Опікун… Вона бачила його, каже, років зо п’ять тому.

– Ну а Толя цей із матір’ю де живуть?

– Мають квартиру на Пушкіна, – сказав Сердюк. – Але там зачинено. Сусіди кажуть, давно нікого не бачили. Патроне, потрібен ордер на обшук.

– А підстави? – розвів руками Кобища. – Ну а за описом який він – цей Толик?

– Ми ж казали – високий, худий… – похмуро промовив Сердюк. – І окулярами користувався. Все, як навмисно, збігається.

– От що, хлопці, – міркував уголос Кобища. – Треба щось таке вигадати, щоб показати Птеродактиля Ромазановим родичам.

– А знаєте, чому наші думки взагалі в таке русло потягло? – запитав Віктор, припалюючи сигарету. – Виникла підозра, що хтось серед нас є з того боку! Наша слідча група складається з купи народу, і хтось, якась сучара… Одним словом, ви розумієте… Хтось працює на ворога.

– На супостата, – додав Сердюк.

– А це ви звідки взяли? – ніби здивовано звів брови Кобища.

– Тільки не треба з нами так, патроне, – відразу образився Можейко. – Не треба. Ми тут не на робочій нараді, а в кабаку, і можемо образитися. Якщо вже в нас, – він підкреслив оте «нас», – з’явилися такі підозри, то ви давно мали відчути. Ми ж кошенята порівняно з вами.

– Битим вовком… – додав Сердюк, запихаючи чіпси до рота.

– Ми вам зараз окреслюємо, як виглядає справа з наших позицій, тільки не кажіть, що ви цього не знали.

Кобища, дивлячись спідлоба, мовчки слухав колег.

– Так от, – вів далі Можейко. – Як на нас, картина останнього вбивства, мається на увазі Маліцького, дещо випадає з низки попередніх. Не той стиль, так би мовити. Але наче з закиданням у той бік. Так, ніби хтось хотів зімітувати роботу того кілера. Ну, і щоб ми не здогадалися про це. Дивіться – стріляв із «Беретти» з глушником. Якби він був зовсім тупак, лишив би нам кулю. І ми, маючи кулі після попередніх убивств, встановили б однозначно, що це інший пістолет, хоч і «Беретта». А так… ідентифікувати зброю неможливо. Івановичу, ви вірите, що цей вовк ні сіло ні впало став стріляти жертві в шию? Ще й поставивши її до вікна! Тільки навмисно! Щоб ми з вами залишилися без кулі. А гільзу – будь ласка. Ось вам, під шафу. Дивіться – «Беретта». Ви що, не розумієте, що для того щоб інсценувати таке, потрібно бути в курсі справи? Він повинен знати, що Хакер стріляє з «Беретти», що не залишає гільз… А це означає тільки одне: хтось його інформує.

– От ми й думаємо – хто, – підхопив Сердюк. – Якби це були ми або ви, пробачте, звичайно, то вигадали б щось таке…

– Елегантніше, – підказав Можейко, – щоб підозр не викликати. А це хтось такий, у кого явно кульгає криміналістика. От він і засвітився – поки що перед нами. Ну, звісно, й перед вами…

– А Птеродактиль – найбільш підозрілий, – перебив Сердюк. – По-перше, він не наша людина. Ніхто за нього не поручиться. А Панасюк увів його до слідчої групи. Він у курсі практично всього. А по-друге, це він у комп’ютері мастак, а стосовно криміналістики може дати маху. От думав і недодумав. І потім, діяльність його з нашого боку практично не піддається перевірці. От як ви перевірите, що він там цілий день робить на своїх комп’ютерах? Із ким спілкується, що передає…

– Івановичу, – сказав Можейко, – треба подивитися його справу – Карповича тобто.

– Де я тобі візьму його справу? – обурився Кобища. – Придумали: то обшук, то справу перевірити. Він у нас в управлінні взагалі на чесному слові! Карпович дійсно перебуває на строковій службі у внутрішніх військах. Є в нас тут частина МВС – ви ж знаєте. То там він офіційно служить. Це його командир частини неофіційно нашому генералу презентував як цінного кадра – кажуть, він дійсно якийсь своєрідний комп’ютерний геній. У нас навіть документів його немає. А за спиною начальника такі речі крутити – самі знаєте… Поїдете туди – хто з вами говоритиме? Інша парафія, хоча теж МВС. А от Панасюк наш потім точно знатиме.

– Так… – підказав Можейко, – а ви поговоріть із генералом.

– Ні, – відрубав Кобища. – Це відпадає.

– Чому? – здивувалися обоє. – А як, не дай Боже…

– Хлопці, – сказав Кобища, – ви хороші хлопці й дуже розумні, в чому я щойно черговий раз переконався, але все-таки не бачите деяких речей…

– То поясніть нам! – насідав Можейко. – Ви патрон.

Мобільний у майоровій кишені наполегливо подавав сигнали.

– Херня це все щодо програміста, – заявив Кобища, витягаючи телефон. – Можливо, я вам скажу дійсно таке, що заслуговує на увагу… – І вже в трубку: – Так, Кобища…

Він слухав, і обличчя його на очах підлеглих ставало сірим і жорстким.

– Прізвище встановили? – коротко спитав він. – Зараз буду.

Телефон опинився в кишені. Сердюк з Можейком мовчали, дивлячись на шефа.

– Прізвище тітки як? – майже по складах запитав він.

– Якої тітки? – не зрозумів Можейко.

– Толика вашого. Того, що від армії косив.

– Е-е… Венгренович!

– Немає більше тітки, – похмуро промовив Кобища. – …вашу мать… Їдьмо.

Він наперед уявляв собі картину, яку побачить за півгодини. Скромне житло самотньої жінки літнього віку, сама господиня лежить десь посередині кімнати чи в кутку. Кульовий отвір в… Втім, яка різниця? У кімнатах, не виключено, все перекинуто. А може, й ні. Пострілу, звісно, ніхто не чув – глушник. Одного лише не міг уявити майор. Однієї деталі, надзвичайно важливої. Що на витоптаному старенькому килимі поруч із тілом валятиметься груба залізна сковорода з діркою акурат по центру.

XXXII. Слідами мерця (продовження)

Його не було дві доби. Перші три години вона просто не знала, чим зайнятися, тиняючись по квартирі, гортаючи книжки, які знаходила на полицях, не розуміючи змісту. Потім увімкнула телевізор, але вчасно схаменулася – вимкнула. Адже там по одному з каналів іноді передавали таке, що самій слухати й дивитися було страшно. Потім сиділа біля вікна, сховавшись за фіранку і дивлячись у двір. Думала, всі очі видивиться. Вона, звичайно, вірила йому. Просто так узяти й покинути, не попередивши, він не повинен. І все-таки…

«Якщо станеться щось непередбачене і я не повернуся – перечекай із тиждень. Ось конверт із грошима. Вигадай щось таке – зачіску, колір волосся, ще там що, – аби випадково не впізнали і їдь якнайдалі, до якнайбільшого міста. Квартиру купиш без проблем – на однокімнатну вистачить. Там не погориш. І живи тихенько, з документами зайвий раз не світися. Поступово придумаєш, чим займатися…»

Це були останні його настанови. Наталя дихала часто, ковтаючи сльози, і боялася на нього глянути. «Ну чого ти? – спитав Борис. – Я ж не кажу, що так буде. За пару днів повернуся. Просто завжди потрібно мати якийсь запасний варіант». Пригорнув її, поцілував у щоку, але вона не реагувала.

Повернувся Борис аж надвечір наступного дня. Почувши звук відмикання дверей, вона не скочила, тільки ледь помітно здригнулася та так і залишилась на стільці біля вікна. У надвечірньому присмерку й не помітила, коли він увійшов.

Борис підійшов і поклав на стіл поруч із нею шоколадне морозиво, а біля нього – велику плитку шоколаду.

– Це тобі.

Наталі цієї миті здалося, що він взагалі ледве тримається на ногах.

– Не треба було, – промовила вона. – Кожне звертання до когось – це ймовірність, що тебе впізнають. Не треба було купувати морозива.

Замість відповіді він витяг із внутрішньої кишені плаща новенький паспорт і також поклав на стіл.

– Це також тобі.

– Дякую…

Вона швидко взяла документ, розгорнула першу сторінку й тихо прочитала вголос:

– Нечай Наталія Миколаївна… Двадцять один, так і є… Сімейний стан… Нічого… – продовжувала вона, гортаючи сторінки. – А це що? Харків? Вулиця Сумська… що це за адреса?

– Там ти живеш, – відповів Борис, падаючи на стілець. – Це твоя квартира, як я й казав. – Він поклав біля неї ключі, потім конверт. – Ключі від неї… Це залишки грошей. Там ще чимало.

– І що мені, просто зараз брати це все і… А повечеряти на дорогу можна? Ну, хоча б чаю попити… – Її голос здригнувся.

– Навіщо ти так? – мляво промовив Борис. – Мені б вистачило одного «дякую».

– Гаразд, – промовила вона. – Велике спасибі, що не пошкодували для бідної нікчемної дівчинки вашого славетного прізвища… відстібнули, не знати для кого.

– Не грузи мене сьогодні, – сказав Борис, підводячись. – Я не в формі. Ще бовкну щось не те…

Він вийшов до іншої кімнати і зачинив за собою двері. Руки тремтіли, ноги підкошувалися. Порозстібавши все, що можна було, він скинув кобуру й ремінь, а пістолет поклав під подушку. Потім розкрив сумку і витяг невеличкий пакунок. Дістав звідти дві баночки з таблетками, вийняв кілька таких самих з кишені, склав усе докупи, відчинив кватирку і викинув у темряву. Потім із того ж пакунка вийняв одноразовий шприц та ампулу, наклав джгут на ліву руку і набрав рідину з ампули. Шприц у руці тремтів, але він якось проколов вену й зробив ін’єкцію. Його нудило й хитало. Шприц та ампула також полетіли через кватирку. Іншим разом він би не дозволив собі такого, але зараз просто не мав сили. Застібнув блискавку сумки, упав на ліжко й затих.

Тіло давно вже готове було відключитися, а думки пручались. Очевидно, для них це ще була не межа. Завтра доведеться зробити ще одне зусилля. Можливо – останнє. Що принесе зустріч із цим відчайдушним хлопцем?

Він, як і обіцяв, зателефонував учора. Борис тоді сидів просто на підлозі, притулившись спиною до стіни щойно придбаної для Наталі квартири. Маленька квартирка у досить затишному районі. Сидів, відпочиваючи перед поїздом, думаючи, що все-таки вдалося, що за кілька днів ця маленька, беззахисна жінка житиме тут. Чи довго згадуватиме його? Навряд чи. Та воно й на краще. Нехай живе спокійно та щасливо, тому що заслуговує на це. Саме вона подарувала йому шматочок щастя тоді, коли він на подібне аж ніяк не розраховував.

Тоді й подав сигнал мобільний.

– Слухаю.

– Привіт, це Анатолій.

– Радий тебе чути. Чим порадуєш?

– Я думав… Нам потрібно зустрітись. На жаль, інших варіантів немає.

– Як це… – не зрозумів Борис. – Це ти маєш їхати сюди чи я у Штати?

– Нікуди їхати не потрібно. Я тут.

– Нормально… – вколов його Борис. – Сьогодні приїхав?

– Я і не від’їжджав. Так… дезінформація.

– Ясно… А як мені знати на майбутнє, де дезінформація, а де ні?

– Ну, я щодо тебе такої можливості також позбавлений, – відпарирував Щорс.

– Але я тобі локшини не вішав.

– Ну гаразд, – здавалося, Щорс почувався ніяково, – зустрітися все-таки доведеться. Мені потрібні дискети.

– Я можу скинути тобі їх по…

– О, ні! – перебив той. – Навколо цього такі засоби задіяні, що… Ти й дві клавіші натиснути не встигнеш, як тебе вичислять.

– Послухай, а може, скажеш у загальних рисах, що це все означає? Через що стільки галасу?

– Через гроші. Шалені гроші…

– Отже, будемо багаті?

– І не сподівайся, – приземлив його Щорс. – А от зади підпалити можемо. Повірте, найкраще, що ви можете зробити, – це привезти мені дискети. І то чимшвидше. Не знаю, чим ви там займаєтесь і яке маєте відношення до цих справ, але за будь-яких обставин, якщо дискетки у вас, то ви у такому лайні, що… важко уявити.

– Чого ж тоді ти так переживаєш? – не зрозумів Борис.

– А я ще в більшому, – відказав Щорс і додав: – На жаль…

Настала пауза.

– Ну і куди я повинен їх привезти?

– Ти не повинен, – безапеляційно заявив Щорс. – Нехай вона везе. З тобою я нічого не хочу мати. І якщо…

– Не вийде, – сказав Борис. – Вона більше в ці ігри не грає. Так що доведеться зі мною.

– Ні, вибач! – вигукнув той. – Краще я ще два роки тут сидітиму.

– Невже в мене така жахлива репутація? – здивувався Борис. – Отже, ти все-таки дивишся шостий канал?

– Або вона – або нічого.

– І ти далі сидиш по вуха в лайні…

Щорс мовчав.

– Послухай, – почав знову Борис. – Вона зараз у безпеці, й тягти її знов у ці справи я не буду. А для мене… Для мене тепер це має відносне значення. Скоріш за все, я просто викину їх на смітник, якщо вже сам не можу дати ради. Зрозумів?

– Постав себе на моє місце! Як мені з тобою зустрічатися? Ти вже купу людей на той світ спровадив, двох з моєї родини…

– Яких двох? Ти що, хлопче? – не зрозумів Борис. – Ромазан – моя робота. Так треба було. А хто ще?

– Тітку мою два дні тому застрелили у власній квартирі.

– Це не я, – сказав Борис. – І Олега Маліцького також не я.

– Якого ще Олега?

– Один з тієї, як ти кажеш, купи людей. Не знаю я конкретно нічого про ті дискети, але їх шукають такі люди, що… Послухай, якщо ти не перестанеш пускати нюні, вас взагалі всіх переб’ють. І тебе знайдуть рано чи пізно. Якщо ти матимеш дискети, це вихід для тебе?

– Так, – відповів Щорс, – можливо. Сподіваюся.

– Тоді призначай місце. Але запам’ятай – я озброєний і… Словом, краще зі мною не гратися. Якщо за тобою хтось стоїть і ви щось замишляєте, майте на увазі – я не здамся. І дискет не віддам також.

Наталка з’явилася за кілька хвилин, тихо прочинила двері й сіла поруч. Рука торкнулася його плечей та волосся.

– Я… я не хотіла… Вибач мені. Я дуже перехвилювалася…

– Добре, – промовив він, не змінюючи пози. – Забуто. Іди, я дуже змучений.

– А… можна, я біля тебе?

– Я ледь живий і ні на що не здатний. Завтра в мене зустріч із твоїм Щорсом. Мушу виспатися.

– А мені нічого не треба, – сказала вона. – Я тільки лежатиму поруч.

Борис нічого не відповів. Рипнули пружини, і поруч з ним під ковдрою угніздилося ніжне тепло. Вона пригорнулася до нього й затихла. Невідомо, хто з цих двох по-своєму змучених людей перший потонув у темряві сну.