Текст книги "Амністія для Хакера"

Автор книги: Олексій Волков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 25 страниц)

V. Детектив (продовження)

Цей будинок виявився зручним для спостереження. Навпроти був невеличкий сквер, навіть просто алея, вздовж якої стояли лавки і росли липи. Ранок видався похмурий. Тягло неприємним холодним вітерцем. Чоловік у сірому плащі зіщулився на одній з лавок. Піднятий комір, руки у кишенях… Здавалося, він влаштувався тут надовго.

Двері під’їзду відчинилися, і з них буквально викотилась якась дівчина, тягнучи за собою здоровенну сумку на коліщатках. Стягнувши поклажу зі сходів, вона посунула тротуаром.

Той, хто сидів на лавці під липами, здавалося, не звернув на дівчину уваги. І лише коли вона зникла за рогом будинку, чоловік у плащі підвівся і неквапно пішов у тому ж напрямку. Майже весь час він дивився під ноги, лише іноді підводячи голову і кидаючи погляди навколо. Обидві руки незнайомець тримав у кишенях. І тільки уважно придивившись, можна було помітити, що ліва рука сидить у кишені плаща глибше, а права – так, наче щось там тримає.

Пора була рання, і людей на вулиці траплялося небагато. Вони лише починали свій день, сповнений турбот, поступово все більше збираючись на автобусних зупинках та пожвавлюючи рух на тротуарах.

На дівчині була тепла стьобана болоньєва куртка, досить стара, спортивні штани, кросівки. Незважаючи на літо, на голові легка трикотажна шапочка. Відставивши руку назад, вона вперто тягла за собою сумку-візок, долаючи шлях, знайомий їй до автоматизму. Виглядала вона доволі повною, а куртка взагалі робила її схожою на колобок.

Чоловік у плащі перейшов на другий бік вулиці і зупинився на автобусній зупинці. Це був район Нового мосту. Сам міст перекинувся через річку недалеко попереду, а метрів за триста починалися базарні квартали.

За високою металевою огорожею розміщувалися торгові ряди з металевими фарбованими кіосками. Вони вважалися найдорожчими. Дами за їхніми прилавками, густо, але делікатно нафарбовані, виглядали сексуально. Вони пили пахучу каву й палили «Сент-Моріс». Чоловіки – поголені, акуратно, добротно та модно одягнуті, пахли дорогими парфумами й палили «Мальборо». Речі на цих прилавках лежали гарні, блискучі, в красивих упаковках.

Навколо цієї частини базару утворювалася інша, набагато більша. Ятки тут були старі й обшарпані, продавці – втомлені, а то й виснажені. Від дам не тягло ніякою сексуальністю. Вони їли біляші та чебуреки і пили каву з пластмасових стаканчиків. Ціни тут були лояльніші, зате й товар убогіший. Ряди цієї частини ринку викочувалися просто на прилеглі вулиці. І вже там розміщувалася третя категорія комерсантів: здебільшого нещасні на вигляд пенсіонери та пенсіонерки, які тулилися просто вздовж тротуару й викладали на табуретки або просто на розстелені на асфальті поліетилен чи газети свій нехитрий товар: недоноски або домашнє начиння, звісно, не нове. Час від часу їх розганяла міліція, але наступного ж дня після рейду всі вони незмінно виявлялися на старих місцях.

З року в рік уся ця ринкова ієрархія розросталася і потребувала все більшої площі. Багата серцевина будувала добротні ятки вже за огорожею, поступово захоплюючи нові території, витісняючи середняків на вулиці та площу, а базарний люмпен розтікався по цілому району. Складалося враження, що базар намірився поглинути все місто, одночасно обернувши «у свою віру» все його населення.

Червона куртка нарешті нерішуче зупинилася на вулиці поблизу ринкової площі. Поправивши шапку на лобі, дівчина розкрила блискавку сумки і, діставши невеличкий розкладний столик, почала викладати на ньому шнурки до черевиків, труси, шкарпетки і ще якийсь текстиль.

Він зрозумів, що чекати доведеться довго. Нарід гомонів і шастав туди-сюди. Дехто ковзав поглядом по імпровізованому прилавку, але ніхто не збирався не те що купувати, а навіть просто цікавитися розкладеними на ньому товарами. А дівчина сиділа з таким виразом, ніби знала наперед, що саме так і повинно бути. За годину лише одна жінка перекинула на її столі кілька майок, а якийсь пенсіонер купив пару шнурків. І все.

Чоловік у плащі підійшов до її столу і, глянувши на неї, почав перебирати труси. Дівчина продовжувала сидіти, думаючи, очевидно, про своє, бачачи лише руки покупця. А той порпався на прилавку, продовжуючи розглядати хазяйку. Напевно, ситуація затяглася, тому що дівчина підвела очі і промовила:

– Мужчина, ви будете щось купляти? Ну чого їх перебирати? Труси, як труси. Нормальні труси, дешеві…

Покупець у плащі чомусь не знайшов, що сказати.

– Що там, щось не так? – допитувалася вона.

– Якісь тонкуваті… – невпевнено похитав він головою.

– Як це, тонкуваті?! Мужчина, ну це ж не куфайки, а труси!

Аргумент вбивав наповал.

– Ну, добре, давайте штук п’ять, – сказав він.

Дівчина здивовано викотила очі. Руки її швидко забігали, вишукуючи потрібний товар.

Він заплатив і відійшов. Голос цієї пані виявився приємнішим, аніж можна було очікувати, та й за словом до кишені вона не лізла. І погляд чорних очей з-під пухнастих вій здався щирим і довірливим (щоправда, думка, що вона простувата, молода і недосвідчена, все-таки залишилася). Та, власне, яке це мало значення? Гарна чи негарна, гладка чи худа… Щодо цієї жінки у нього були зовсім інші плани.

А за півгодини біля її столика зупинилися двоє. Зазвичай хлопці цього типу не цікавляться як таким товаром, так і подібними жінками. Але ці стояли довго. Він пройшов поруч, щоб стати тепер з іншого боку і спостерігати звідти.

– … шо, мозги заіржавіли? – долетів до нього уривок фрази.

Це сказав один із молодиків.

– Ти шо, сучко, не догнала? Ми тобі пояснимо. До кінця дня – п’ятдесят зелених. Ти звідси сьогодні по своїх трусах рачки лізтимеш…

Двоє кремезних хлопців стояли так близько до неї, що майже повністю закривали її від оточуючих. Непомітний рух руки одного – і кілька речей полетіли зі столу просто їй в обличчя. Вона відсахнулася. А молодики розвернулися і зникли в натовпі.

Вона сиділа бліда й перелякана. Шапка насувалася на очі, і дівчина змушена була постійно поправляти її. Хтось підійшов до неї і щось запитав, але їй було вже не до того. Через півгодини вона раптом почала скидати товар до сумки – усе жужмом. Стіл уже туди ледве вліз. Насилу закривши блискавку, вона схопила сумку за ручку і потягла через натовп.

Маршрут не змінився – через Новий міст і до центру. Вулиця була майже безлюдна, лише машини снували проїзною частиною. Одна з них загальмувала поруч із дівчиною. Це виявилися ті самі двоє з ринку. Вона приречено чекала їхнього наближення. Бугаїсько взявся за ручку її візка-валізи і потягнув до себе. Але дівчина продовжувала міцно її тримати. Ривок, похитнувши все її тіло, примусив розтиснути руку, і сумка опинилася в нього. Піднявши її, він рушив до перил мосту, під яким текла річка.

– Мужики, одну секунду!

Вони разом обернулися. Нахаба у плащі був уже поруч і намагався надати виразу свого обличчя якомога більше доброзичливості.

– Мужики, не треба. Відійдімо на секунду! – І він зробив запрошуючий жест рукою.

– Ти звідки взявся, мудак? – з погрозою в голосі прогарчав той, що тримав сумку, кидаючи її і відходячи.

– Ти шо, не знаєш, шо тихше сидиш – довше живеш?

Чоловік приблизно одного з ними зросту, але худший, все-таки не збирався сваритися, примирливо жестикулюючи однією рукою. Другу він вперто тримав у кишені плаща.

– Мужики, я вас прошу, ну вона дійсно більше не буде. Ми заплатимо штраф, і більше ви її не побачите. Ну, хочеться вам кидати у воду цей мотлох? Шкода річки. Штраф просто зараз – і все. Га?

Круті хлопці перезирнулися.

– Стольник давай, – сказав один.

Вони так і стояли за два кроки від нього. Напевно, якась інтуїція стримувала цих молодиків від подальшого роздування скандалу.

Продовжуючи тримати праву руку в кишені, чоловік простягнув їм гроші лівою. Той, що стояв ближче, хапнув їх, а другий промовив:

– Значить так, мужик, ми тебе намалювали. Поняв? Не попадайся більше.

Обидва розвернулися і, сівши в машину, рвонули з місця.

Дівчина стояла на тому самому місці і не знала, що робити далі. Усі емоції від пережитого були написані на її обличчі. Погляд блукав, а пухнасті вії все частіше кліпали. Здавалося, вона от-от розплачеться.

Чоловік у плащі підійшов до валізи і, піднявши її за ручку, підвіз до неї. Перше, що кинулося їй у вічі, – його серйозний погляд, густі брови і худорляве обличчя.

– Ну ось, все обійшлося, – сказав він. – Якщо нам по дорозі, то я трохи вас проведу.

– Дякую, – коротко сказала вона, опускаючи очі долу і беручись за ручку валізи.

– Я допоможу вам, – сказав незнайомець і рушив уперед.

Відпустивши ручку, вона мовчки пішла поруч.

– Це що, місцевий рекет? – запитав незнайомець.

У нього виявилася цікава манера говорити, вимовляючи кожне слово наче окремо.

– А ви хто? – відповіла вона запитанням на запитання.

– Я? Та я, чесно кажучи, просто стороння особа. А ви що, мене не пам’ятаєте?

Вона мовчки похитала головою.

– А кому ви годину тому тлумачили, що труси – це не куфайка?

На її обличчі з’явився вираз здивування. Вона виявилася якоюсь напрочуд сором’язливою і неконтактною особою: йшла поруч і мовчала.

– Ти що, живеш з цього? – запитав незнайомець.

– Так.

– Треба розуміти, вони тебе звідти вигнали.

Вона кивнула.

– І що тепер робитимеш?

– Піду на інший ринок, – відповіла вона.

– У вас тут що, є ще ринки?

– Є ще два, правда, до них далеко добиратися. А ви що, не звідси?

– На щастя, ні, – сказав незнайомець. – Це не місто, а діра. Швидше б звідси забратися…

– А що ви тут робите?

– Як вам сказати? Загалом, пишу. Пишу книгу. Події відбуваються у місті на кшталт вашого. Ось я і приїхав, щоб краще виходило.

– І що, виходить? – запитала вона.

– Та нічого не виходить. У готелі постійно гамір, побутові проблеми докучають, словом, зосередитись не вдається. Ось так. А тебе як звати?

– Наталя. А вас?

– Мене – Борис, – сказав незнайомець.

– А по батькові?

– Ну, я ще не такий старий, щоб ще й по батькові… Мені лише тридцять два… А тобі?

– Двадцять один.

– Ого… А на вигляд дитина…

Його здивування звучало природно, і вона знову почервоніла.

– Вибач, звичайно, – сказав незнайомець, – я можу часом бовкнути щось таке. Слухай, Наталю, а давай я запропоную тобі роботу? Мені потрібен свого роду прес-секретар, якщо можна так сказати. Га? Ну, не на постійно, звичайно, а поки я тут. Тобі зараз немає що робити. Ти взагалі десь вчишся, ні?

Вона похитала головою.

– Ну то давай! Скільки ти на трусах заробиш? Я тобі дам нормальну зарплатню. Приходиш до мене зранку і цілий день – принеси-подай. Збігати в магазин, прибрати, відправити пошту, щось з’ясувати… Замучила ця рутина, немає коли працювати. З місяць перепочинеш від комерції, заодно місцевий рекет про тебе забуде.

Він таки розговорив її. Наталя не знала свого батька, а після смерті матері, яка хворіла на серце, єдиним близьким її родичем залишився дядько, та й він помер кілька днів тому. Власне, новий знайомий це знав, як і її адресу.

– Боже, жахливе місто, – промовив він, похитавши головою. – Ну то… Слухай, Наталю… То давай ми взагалі укладемо взаємовигідну угоду. Бери мене на квартиру. А щодо прес-секретаря також усе залишається в силі. Я серйозно! Мені буде набагато зручніше. Готель уже остогид! Сподіваюся, в тебе дві кімнати?

Дівчина невпевнено кивнула.

– Прекрасно! Я цілий день працюватиму, мене не займати. Приготуєш поїсти. Та мені тебе сам Бог послав. Ну то як?

Вона виглядала зовсім спантеличеною і не знала, що відповісти. Наче сніг на голову… Вона не схильна була думати, що хтось може робити для неї добро так просто, з доброго дива. І все-таки цей чоловік мимоволі викликав у неї симпатію як зовнішністю, так і манерами. Все-таки він врятував її…

– А…

– Справді! – перебив її він. – Стосовно такого всякого можеш не переживати – повір, ти не на мій смак. Та й зараз мені взагалі не до жінок. Алкоголю не вживаю, не палю, словом, побачиш – зі мною ніяких проблем. То як?

Поруч була липова алея. Наталя зупинилася біля під’їзду.

– Що, тут? – ніби й гадки не мав, де вона живе, запитав той, кого тепер належало кликати Борисом.

Вона кивнула.

– Яка квартира?

– Тридцять восьма, третій поверх.

– Ну що ж, буду увечері. Піду, розберуся з готелем і позбираю речі.

Сірий плащ зник за рогом сусіднього будинку.

VI. Квартирант

Вона прибирала швидко і натхненно. Забулася навіть та неприємна пригода, при згадці про яку на очі незмінно наверталися сльози. Зараз думки були зайняті зовсім іншим. Він не був схожий на тих, з ким досі доводилося мати справу і з першого погляду викликав симпатію. Але дивне відчуття! Щоразу, відклавши віник, дівчина сідала й задумувалася, чи не обернеться ця авантюра якоюсь новою халепою.

Незнайомець у плащі, який назвався Борисом і мав звичку постійно тримати руки а кишенях, насправді виявився не надто спостережливим. Затерта стьобана червона куртка давно висіла в коридорі на вішалці, а її власниця, яка діловито та швидко снувала туди-сюди, тепер аж ніяк не виглядала повною. Її ноги, щоправда, від шиї не починалися, проте були на місці і взуті у м’які домашні капці, підшиті хутром, виглядали доволі симпатично, не потребуючи для самоствердження високих модельних підборів.

Тут, у тісному квартирному просторі, звільнившись від велетенської сумки, познімавши з себе енну кількість спортивних штанів, маленька чорноока господиня випромінювала якусь спокійну впевненість та енергію. Увімкнувши світло у коридорі, вона стояла перед дзеркалом, закріплюючи волосся ззаду у вузол, коли пролунав дзвінок. Впевненість її миттєво зникла. Пальці зарухалися швидше, але шпилька не заколювалася. Обличчя у дзеркалі відразу стало зосередженим, а губи щось промовили.

Він стояв посеред майданчика. Спортивна сумка через плече, плащ з піднятим коміром застібнутий на всі ґудзики. Права рука в кишені. Спокійний погляд. Він усе-таки прийшов.

– Привіт.

Вона лише пробурмотіла щось незв’язне у відповідь на вітання, знову ніяковіючи. Ступивши кілька кроків по стареньких килимках, похитавши рукою стіл, він сів у крісло біля журнального столика, не скидаючи плаща. Наталя так і залишилася стояти, склавши руки перед собою, розглядаючи килимки (очевидно, хвилюватися при першій-ліпшій нагоді було особливістю її характеру).

Квартира була стара і занедбана. Стіни та стеля давно не бачили ремонту, меблі також не найсучасніші і не в найкращому стані. Хоча зараз у межах можливого був наведений неабиякий порядок.

– То що, наша угода набирає чинності? – запитав той, кого її язик вперто не повертався називати просто Борисом.

Дівчина знизала плечима. Очевидно, цей жест належало розуміти як згоду.

– Тоді сідайте, пані прес-секретар.

Повагавшись якусь мить, вона ступила крок і сіла у вільне крісло з другого боку журнального столика. Гість поліз до внутрішньої кишені і вийняв гроші.

– Сто доларів за місяць уперед за житло. Триста гривень – ваша зарплатня, як домовлялися. Дві сотні на продукти. Все гаразд?

Дівчина ніяково кивнула, не наважуючись взяти складені трьома окремими купками гроші. Тоді він посунув їх до неї і сказав:

– Я б хотів перевдягнутися й сідати за роботу. І ще одне – якось забув зразу це обумовити, але, гадаю, ви зрозумієте мене. Сподіваюсь, у вас не надто часто бувають всілякі галасливі компанії – подруги, хлопці… Я непогано плачу, давайте вважати, що дотримання тиші – це також ваша робота. Тим паче це максимум на місяць…

Вона знову кивнула і, взявши гроші, тихо вислизнула з кімнати, але майже відразу постукала у двері.

– Пробачте, а… ну, коли вам готувати їсти?

– Коли собі готуватимете, тоді й мені.

Двері так і не відчинилися.

Він скинув плащ, дістав із сумки шкіряну кобуру, надягнув її і вставив туди пістолет, відкрутивши глушник. Легка парусинова куртка із застібнутою до грудей блискавкою сховала зброю, а глушник опинився в кишені. Обійшовши кімнату і ковзнувши поглядом по шафах та стінах, він дістав із сумки грубу пачку чистого паперу й кинув на стіл, після чого впав у крісло і заплющив очі.

Падали сутінки. На склі тьмяно поблискували краплі дощу. Чути було, як по той бік лютують пориви мокрого вітру. Годину з гаком цей «письменник» провів напівлежачи майже нерухомо, так і не написавши жодного рядка. У двері кімнати знову постукали. Здавалося, він спав.

– Борисе! Пробачте, готова вечеря.

Говорити через двері їй було легше.

На столі стояла тарілка з бутербродами, одна чашка з ложкою і печиво. Сівши за стіл, дивний квартирант, який полюбляв ходити вдома у верхньому одязі, взяв бутерброд.

– Ви що п’єте, каву чи чай? – запитала вона.

– Каву, міцну.

– У мене взагалі-то не дуже добра кава. Може, сьогодні зроблю чай?

– Добре. А самі ви що, вже вечеряли?

– Я поки що не хочу. Я взагалі не вечеряю, тільки чай п’ю.

– Фігуру бережете…

Вона і далі в його присутності здебільшого вивчала підлогу.

– Давайте разом, якщо не заперечуєте, а я розповім вам про свої плани на завтра.

Вона кивнула й дістала другу чашку, зиркнувши крадькома на свого гостя, який цього не помітив. Цей несподіваний квартирант дійсно був зайнятий власними думками та проблемами. Цікаво, про що він пише? При погляді зблизька чоловіки чомусь завжди викликали в неї антипатію. Це стосувалося навіть тих кількох, з якими довелося познайомитися зовсім близько. А цей… Худорляве чисто поголене обличчя, густі брови приховують погляд навіть тоді, коли він дивиться на неї, щось говорячи.

– Завтра потрібно буде піти на пошту і відправити листа. Далі. Пробіжитеся по газетних кіосках і позбираєте які тільки є місцеві газети – і свіжі, і старі, що полишалися…

Наталя слухала мовчки і готувала чай. Безумовно, цей Борис викликав у неї симпатію. Можливо, навіть тим, що не виявляв до неї жодного інтересу. Разом з тим у його ставленні відчувалася повага і порядність.

Чай лився у чашку, розповсюджуючи по кухні ароматну пару. Погляд квартиранта відірвався від столу і поплив по стінах, зупинився на кухонній шафі, навіть удостоїв своєї уваги абажур лампи і опалювальний радіатор. Переходячи зі стіни на стіну, він, можливо, й ковзнув по господині помешкання, але це був лише свого роду транзит. Вона його погляду на собі не відчула. Мабуть, саме тому, ставлячи чашки на стіл, вперше нормально подивилася на свого гостя і прорекла найдовшу за весь час їхнього знайомства фразу:

– Будь ласка, пийте чай. Чай дуже гарний. А ще скажіть мені, що ви звикли їсти, що завтра готувати?

Решта вечері пройшла мовчки. Її гість подякував і, взявши з собою недопиту чашку, зник у своїй кімнаті. Вона так і залишилася сидіти за столом, згадуючи перипетії сьогоднішнього дня і все більше схиляючись до того, що його все-таки належить занести до свого активу.

А за зачиненими дверима сусідньої кімнати не збиралися створювати ніякі літературні шедеври. Її новий тимчасовий господар без інтересу перекинув залишену для нього постільну білизну. Потім дістав з кишені сумки маленьку пластмасову коробочку. На його долоні опинилися дві таблетки – одна кругла, інша довгаста. Покатавши їх на руці, він узяв обидві до рота і, підійшовши до шафи, на полиці якої стояла чашка, допив свій чай.

Постеливши постіль і поклавши зброю під подушку, він роздягнувся й ліг. Наче здивовано рипнув диван, не звичний до важкого чоловічого тіла. Запанувала тиша.

VII. Мент (продовження)

Це був його перший прокол у цій вкрай нестандартній та заплутаній справі, чи не єдиній такій за всю його практику. Невдача. Помилка. Як не назви… Вночі невідомі вломились до Ромазанової квартири. Про це зранку повідомив дільничний, у чиєму підпорядкуванні знаходився будинок. Викликавши терміново машину, Кобища, плюючись від душі, поїхав у район Старого мосту.

У помешканні все було поставлено з ніг на голову. Відкриті шухляди, перекинута білизна, відсунуті шафи, повідривані плінтуси. Крісла та матраци розпороті, а з вазонів висипана земля. Від цієї картини ставало дибки волосся.

Усі три вікна квартири були завішані щільною чорною тканиною, приколотою до рам кнопками. Її так і залишили, коли справу було завершено. Отже, пошуки велися вночі при вімкненому світлі. Жоден предмет не стояв на своєму місці. Лазили навіть до світильників, про що свідчив відірваний на одному з них плафон. Розламаний настінний годинник, усі книжки, витягнуті з полиць, валялися, скинуті на купу, наче їх збиралися підпалювати. Кобища голосно вилаявся і, сплюнувши на підлогу, сів на розпанаханий диван.

Ще півгодини – і тут закрутиться все спочатку – дактилоскопісти, інші експерти, помпрокурора… Він відкинувся головою на спинку дивана. Щойно їх круто «кинув» зухвалий злочинець або швидше злочинці. Навряд чи таке могла б зробити за ніч одна людина. В опечатаній квартирі, де проживав убитий, у квартирі, напханій дорогим антикваріатом, у квартирі, з якої в день убивства винесли щось таке, порівняно з чим цей антикваріат був нічого не вартий, несподівано почали шукати ще щось, напевно, ще більш важливе.

Майор міцно вхопився за цю ідею. Тиждень тому тут, скоріше за все, працював найманець. Ромазана замовили. Незважаючи на таємничість господаря, хтось усе-таки знав про скарби, сховані у квартирі, включаючи і те, найцінніше. Він і найняв оцього кілера та грабіжника у шкірянці, дилетанта, який не схотів останньої миті позбутися використаної зброї. Раптом Кобища знайшов пояснення цьому фактові. Це мав бути якийсь спритний та зухвалий парубійко, який, не виключено, виконував таке замовлення вперше. Він міг і не знати реальної вартості того, про що йшлося, і працював просто за платню. Тому останньої миті пошкодував гарної цяцьки з глушником, трохи заплутавши слідство цим нестандартним ходом. Тому, можливо, й помилився, винісши з помешкання не те, що потрібно. Жага будь-що отримати приз примусила того, хто все це задумав, повторити спробу. Напевно, вони мали підстави сподіватися, що мета їхніх пошуків після зусиль міліції та експертів залишилася там, де й була.

Кобища уважно оглядав кімнати і не знаходив нічого неторканого. Те саме робилося й у ванній. Вміст комірчин було вивернуто геть, усе валялося купами в коридорі та кімнатах. Вони, либонь, ніяк не могли знайти того, чого так прагли. Якби мети пошуків було досягнуто раніше, бодай щось залишилося б у відносному порядку. Бодай щось! Не могли ж вони знайти цю таємничу річ в останній момент, скажімо, в останній трилітровій банці з сухофруктами або старому розбитому програвачі. Отже, пошуки виявились безрезультатними… Чорт забирай, тоді воно десь тут! Або ще десь, там, де хитрий громадянин Ромазан додумався його заховати. І його шукатимуть далі.

Ще вчора Можейко закінчив обхід усіляких ломбардів, комісійних магазинів, приватних колекціонерів. Ніхто з людей, які мали відношення до обігу антикварних цінностей, ніколи в очі не бачив ніякого Ромазана. Усі вони дивилися на фото гладкуватого лисого бюрократа і знизували плечима. Ніхто з родичів, які в різний час бували в квартирі вбитого, не могли впевнено вказати, коли з’являлися там цінності, які їм показували. Вони ніколи не звертали на такі дрібниці уваги. Де брав загиблий цей рідкісний крам, залишалося таємницею.

Експерти, протовклись півдня в помешканні Ромазана, але не повідомили нічого цікавого. Дактилоскопіст також не здивував, не знайшовши жодного відбитка пальців. Цього слід було сподіватися.

Ще раз вилаявшись і сплюнувши, Кобища у супроводі Можейка залишив квартиру. Але дорогою до управління його настрій зазнав відчутних змін. Прокол – він завжди прокол. Попри це справа, яку вони розслідують, прогресує. А це означає, що будуть нові події, а отже, існуватиме можливість вчепитися за них, як за ту нитку, на другому кінці якої – її величність істина.