Текст книги "Амністія для Хакера"

Автор книги: Олексій Волков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 25 страниц)

Той ще не встиг включитися і лише вдавано насупився.

– Ми можемо його вичислити? – знову озвався Панасюк. – Де ця паскуда?

– М-м-м… важко… – відповів Карпович. – Кожне нове повідомлення надсилається через новий сервер. Плутає сліди, мов заєць. Він змінює сервери швидше, ніж ми за ним встигаємо.

– Ти ж доводив, що він ні бельмеса! – несподівано загорлав начальник. – Ти ж бив себе у груди, що витягнеш його, щойно він з’явиться в інтернеті! Казав ти таке чи ні? Я тебе питаю!

Голос Карповича дещо здригнувся, проте відповів він спокійно:

– Те, що він підписався Хакером, зовсім не означає, що він – той, з ким ми стикалися раніше. Зараз ми маємо справу дійсно з фахівцем високого класу. У нього дійсно рівень хакера. Плюс він обрав такий метод, що всі козирі на його боці…

– На хріна мені твої козирі! – волав Панасюк. – Якщо ти нам його зараз не даси, то підеш на губу! У штрафбаті зогниєш! Ти вже півтора року не був у своїй частині! Ти знаєш це? Ти знаєш, що ти дезертир? Завтра тебе зловлю і відправлю туди, під трибунал!

Він важко дихав. Карпович мовчав. Есбеушники намагалися якимось чином вгамувати начальника.

– Усе, надсилання пошти припинилося, – тихо сказав Ігор.

– Ріо-де-Жанейро… – ніби нічого й не сталося, додав Карпович. – Пошта на «Аргументи і факти» направлялася через сервер цього міста.

– Є пароль, – сказав Ігор. – Щойно з’явився. Вводити?

– Вводь, – сказав Кобища.

Усі схилилися до екрана комп’ютера, за яким сидів Карпович.

– Прошу сюди, – запропонував Ігор. – На цьому моніторі зараз буде те саме.

– Ви відслідковуєте його? – запитав Кобища.

– Так. Він, правда, вже припинив роботу в інтернеті. Тепер ідемо по його слідах.

На екрані заблимало. Кореспонденція розархівувалася. Читали всі разом, поїдаючи очима інформацію:

Я – невидимка 001, комп'ютерний вірус нового покоління. Мене створив Хакер у березні 1999 року. У травні цього ж року за допомогою «троянського коня» мене інстальовано до комп'ютерної системи «УкрВента-банку», де з моєю допомогою була відслідкована тіньова фінансова операція, суть якої полягала в замаскованому переказі державних грошей загальною сумою 80.000.000 (вісімдесят мільйонів) доларів США на рахунок у брюссельському відділенні банку «Трансєвроінвест».

Нижче наводилася схема переказу з номерами рахунків, сум, що переказувалися, та механізмом їх наступного злиття. Кожен із присутніх пошепки щось промовляв.

– Клас… – сказав Можейко. – Все розкинуто на безліч дрібних рахунків, буквально по кілька тисяч. І все начебто своїми каналами пішло на Бельгію, а там…

– А там – бабах! І відразу склалося у вісімдесят «лимонів»! – здивувався Величко.

– А ти глянь, звідки гроші взялися. – Сердюк ткнув грубим пальцем в екран. – Ще в нас… У нашому банку… Все взято з трьох рахунків – ось вони.

– Цікаво, – сказав Можейко, – чиї це рахунки?

– Скоро знатимемо, – пообіцяв Сердюк. – Дивись!

Вони продовжували читати ще з більшим інтересом:

Усі виявлені рахунки, які брали участь в операції, включаючи кінцевий, були мною заблоковані і при перевірці власниками вказували на відсутність на них фінансів та якихось попередніх операцій. Моя властивість не визначатися існуючими антивірусними програмами призвела до повної втрати контролю з боку банків над рахунками та нерозуміння цього явища. Завтра о 12–00 буде запущена спеціальна програма, внаслідок чого о 12–01 всі рахунки відтворять свій дійсний стан і стануть доступними для фінансових операцій. З метою створення сприятливих умов для розслідування цього фінансового злочину аналогічна інформація передається одночасно…

Далі йшов довгий список адресатів даної кореспонденції, який усі вони бачили перед цим.

– Нормально… – захоплювався Можейко. – Оце нормально.

Побачивши, що начальник нарешті зник, колектив повеселішав.

Міщун, видобувши мобільний, також вийшов за двері. Справа поступово переходила до компетенції виключно його відомства.

– Ні, норма-ально… Слухайте, такі віруси розводити потрібно!

– О… – здивувався Сердюк. – Ти ж його збирався ногами бити! Забув?

– Ну, що ви… – ніяково розвів руками Можейко. – Це ж справжній Робін Гуд!

– Вкрадене бабло диви як виклав…

– Друзя ухлопав – забули?

– Такий собі віртуальний, в дусі часу…

– Балаган припиніть… – похмуро та зловісно промовив Кобища. – І то негайно.

Усі миттєво затихли.

– Завтра… – Майор відкашлявся і продовжував так само тихо, тим не менше, усі завмерли. – Завтра ми продовжуємо вести слідство по справі Ромазана. Це я говорю для тих, у кого, можливо, з’явилося враження, що все скінчено. А післязавтра… – Кобища обвів усіх просто-таки загрозливим поглядом, від якого в декого буквально пройшов мороз по шкірі, – післязавтра в усіх вас, – він підвищив голос, – хто зараз тут гиготить, буде мокро в трусах. І не тільки…

Запанувала мертва тиша. Усі ніяково застигли. Розігнувши спину і діставши з пачки сигарету, майор пішов до дверей.

– Для тих, хто, можливо, забув, нагадую: робочий день починається о пів на дев’яту.

Двері за ним зачинилися, але гамір не здійнявся. Усі заклякли серед царства комп’ютерної техніки, де на двох моніторах застиг останній фрагмент дивного послання нематеріальної істоти на ім’я невидимка.

Відразу після цього автоматично увімкнеться програма моєї самоліквідації, внаслідок чого я припиню своє існування, що якнайкраще відповідатиме сучасним світовим концепціям захисту авторських прав.

P. S. Власники електронних скриньок, які приймали пошту, можуть бути спокійні щодо мого впливу на роботу їхніх комп'ютерних систем. В усіх випадках передачі кореспонденції інсталяція вірусу до їхніх систем не проводилася.

XXXVII. Вертеп

Вертеп розпочався вже наступного дня. Саме таке слово видав за кілька днів судмедексперт Георгій Зав’ялов, щоб охарактеризувати те, що відбувалося навколо. А тим часом вже після обіду обласний відділ облетіла сенсаційна звістка. Панасюк подає у відставку. Міліція загула. Всі вже знали про викриття якоїсь крутої оборудки, що мала відношення до справи Ромазана. Усі перебували в очікуванні закономірного резонансу.

А чутки про якісь сенсаційні розбірки на державному рівні нестримно розповсюджувалися. Кілька найспритніших газет із тих, до кого звертався невидимка, дали інформацію – більш чи менш повну з отриманої електронкою – того самого дня. Солідні та більш залежні від держави видання поки що дипломатично мовчали.

Поповзли чутки. Адже сенсаційну інформацію отримала велика кількість установ, де з нею ознайомилася ще більша кількість працівників та службовців, кожен з яких мав родичів, знайомих, ділових партнерів та коханок, які в свою чергу також не були байдужими до новин такого роду. Багато з них виявилися особливо активними у розповсюдженні та обробці інформації, тому чутки, просуваючись, як і належить, обростали непередбаченими подробицями. Відбувалося це на диво швидко.

А у вечірньому випуску новин наступного дня незрівнянна Марина Голояд, дещо сухіша та більш стурбована, ніж зазвичай, оголосила, що працівниками СБУ спільно з Генпрокуратурою України сьогодні було розкрито фінансовий злочин на державному рівні, який супроводжувався низкою вбивств у містах країни. Усіх підозрюваних заарештовано. Отримано неспростовні докази вини кількох високих посадовців. Ведеться слідство, в інтересах якого конкретні прізвища поки що не можуть бути названі.

Такого резонансу суспільство не пам’ятало з часів сумнозвісного Павла Лазаренка, хоч той, як вважалося, вкрав значно більше. Подія була на язиці в усіх, кому допекли постійна відсутність зарплатні, незабезпечення пільг та інші соціальні негаразди, пов’язані з «фінансовою скрутою» у державі. Ось вона, фінансова скрута. Ось, мовляв, де її корені! Народ гув, розбурханий скупими офіційними повідомленнями. Чого не могли сказати диктори з екранів, доповнювали дрібні, практично вільні від цензури газетки та щирі чутки.

Кобища, як виявилося, наче у воду дивився. Його викликали до обласного відділу того самого дня о сьомій вечора. Там були всі, кого він і очікував побачити, щоправда, лише наступного дня, – комісія міністерства, київська СБУ, Генеральна прокуратура… І гамір цей заварювався не на один день. Несподівано йому стало шкода своїх хлопців, на яких він зірвався вночі. Зірвався, тому що сам був на межі зриву. Не треба було так говорити. Адже тепер дійсно всім буде непереливки.

На його подив, Панасюка в управлінні не виявилося. Працівники терміново розшукували свого начальника, який у цей час вже лежав у себе на дачі з простреленою головою і до виявлення якого залишалося близько півгодини. У кімнаті, де він розлігся, поруч із його тілом валялася маленька блискуча гільза, на столику стояла недопита пляшка коньяку та лежав пістолет, очевидно, залишений кілером. Щоправда, це не була «Беретта» з глушником.

Наступного дня у власній квартирі повісився (чи то повісили, як плескали язики) директор місцевого відділення УкрВента-банку Павло Микитюк. Виїжджали на місце вже самі київські специ. Місцевий відділ із розслідування вбивств від виконання роботи такого роду усунули.

Протягом тижня бюджетники міста отримали зарплатню за травень цього року, і буквально зразу ж, очевидно, на хвилі загального піднесення, – ще за два наступні місяці. Цілком закономірно, що відразу ж народилися чутки про можливу близьку виплату заборгованості за минулий рік.

Оптимісти казали, що тепер, принаймні найближчим часом, можновладці дещо стримаються у справі розкрадання країни. Скептики ж вважали, що все буде як зазвичай, просто дехто з них випадково «проколовся» або не поділився з ким належало.

А наприкінці тижня навіть президент, виступаючи по телебаченню з якогось приводу, дозволив собі так, між іншим, фразу, мовляв будемо й надалі боротися з негативними явищами, які заважають нам будувати цивілізовану європейську державу.

І ніде, крім вузького кола людей, причетних до справ, про які йшлося, не можна було почути хоча б кілька слів про справжню суть цього гармидеру. Та воно й не дивно.

Адже все це зчинив невидимка.

XXXVIII. Момент істини (продовження)

Борис знав, що «синдром страуса» – це не його недуга, і навіть до того, як став кілером, не мав звички ховати голову в пісок. Якщо потрібно було пережити щось неприємне, він завжди прискорював події, адже однаково доведеться… Проте зараз він сидів на канапі, відкинувши голову, із заплющеними очима і… Ні, не те, щоб збирався з духом. Саме зараз він намагався відтягти цей момент. Тут не було на що наважуватися. Але хто б міг подумати, що випаде так прикипіти до цієї… напевно, все-таки дівчинки, адже жінку в ній розгледів не одразу.

Він наче схаменувся. Не варто спрямовувати думки в таке русло. Потрібно підводитися і йти до неї. Наталя, котра, навпаки, завжди намагалася відкладати неприємне до останнього, також, очевидно, сиділа зараз через стіну в думках аж ніяк не радісних. Настав той момент, коли чим швидше, тим краще.

Вона увійшла тихо й сіла скраєчку канапи. Борис не зміг у глибині душі приховати подиву. Випередила, оце так… Кам’яний вираз обличчя. Погляд в одну точку. Але це тривало недовго. Обернувшись до нього, вона спитала:

– Це що, також усе ти?

– Що саме? – не зрозумів Борис.

– Ну, всяке таке говорять у новинах, тепер уже центральних… На додачу до наших місцевих. Учора тільки про ґвалт навколо фінансів, а щойно казали про вбивство начальника міліції, і ще якийсь депутат зник.

Борис знизав плечима.

– Можливо, таке відлуння наших подій. Мене це вже не цікавить.

– Ну, звичайно… – голос її був якимось неприродним та чужим, – Ти вже все зробив, що хотів?

– Так, – відповів Борис.

Погляди їхні зустрілися.

– І що далі?

– Далі діятимемо так, як планували, – спокійно відповів він, дивлячись їй в очі.

– Хто планував? – Брови її скинулися у щирій незгоді.

– Так, як я казав раніше, – виправився Борис. – Ти сідаєш на поїзд і їдеш до Харкова на нове місце проживання. Зараз тут таке вариться, що їм усім, гадаю, не до нас. Так що можна виходити з підпілля. Навіть спецназівські пости зникли.

– Угу… – промовила Наталя, знову втупившись в точку на стіні. – Отже, ти мене покидаєш…

– Я вже казав тобі, – відповів Борис, намагаючись тримати спокій, – якби ти все про мене знала, сама б давно покинула. Не будемо про це. Я вважаю…

Вона говорила повільно, монотонно вимовляючи слова, а Борис відчував, як від цього посилюється головний біль, а всередині визріває щось таке, що…

– Наталю…

– Взагалі-то, мені не дивно… – наче сама для себе продовжувала бурмотіти вона, – адже такий світ… Просто компенсація надто щедра… як для базарної…

– Наталю! – Він підвівся. – Думай, що хочеш, а слухати таке я не можу. Якщо ти не припиниш, я піду просто зараз.

Сівши поруч, він таки обійняв її за плечі.

– Повір, іншого варіанту однаково немає. Давай не будемо прощатися ворогами. Мені боляче від цього. Я вже відчуваю, що перетворююся для тебе на ворога.

– Ні… – Вона задумливо похитала головою. – Ні. Ворогом ти для мене не залишишся, хоч і перекрутив усе моє життя хтозна-як. У мене таке враження, що я – взагалі вже не я… Є одна причина, з якої ти не можеш бути моїм ворогом…

– Яка ж це причина?

– Ну, це таке… – Вона махнула рукою. – Ти ж не кажеш мені, з якої причини мене кидаєш… І я тобі не скажу.

Борис бачив, як важко їй говорити, як усіма силами намагається вона придушити у собі те, що зараз здіймається у ній дедалі сильніше й сильніше, загрожуючи перетворитися на таку собі душевну віхолу. Тому, напевно, відчував гострий жаль до тієї, кому був змушений завдавати таких страждань.

Вона підвелася рвучко й рішуче.

– Я йду спати. Нікуди я не поїду. Завтра повертаюся у свою квартиру.

– Наталю!

Борис скочив мимоволі, але вона вже зачиняла за собою двері.

– Іди, не мучся. Ти вирішив? Нехай. Я також вирішила. Не хочу ніяких квартир і ніяких грошей. Я повертаюся до себе. І якщо зі мною щось зроблять, це буде на твоїй совісті. Хоча… вона, напевно, безрозмірна. Не варто її шкодувати. Ти знаєш? – вона наче наважилася. – А я передумала. Я тобі скажу. Скажу, чому ти не залишишся у моїй пам’яті ворогом. Адже твоїй совісті це не зашкодить. Знаєш чому? Батько моєї дитини не може бути моїм ворогом.

Вона вже зникала у кімнаті, але тон, яким Борис вимовив її ім’я, зупинив її.

– Наталю…

– Так, любий, – сказала вона.

– Ти жартуєш…

– Ні. Тут не до жартів. Поздоровляю тебе. Не треба було економити, а купувати надійний захист. Благо, мав за що… І не заходь до моєї кімнати, інакше я також піду просто зараз.

Двері за нею тихо зачинилися, а Борис, впавши на канапу, схилив голову на коліна. Здавалося, він збирався сидіти так до рання.

XXXIX. Розв’язка

Це був звичайний, нічим не примітний день початку осені. Сонце давно заспокоїлося і світило з небес наче просто так, для годиться, нікому не докучаючи набридлими за літо гарячими променями. На газонах під деревами з’явилися поки що нечисленні жовті листочки – перші провісники негоди, яка почнеться ось-ось і затягнеться надовго. Місто прокидалося, готуючись увійти у звичний щоденний ритм. Місто, нещодавно розбурхане сенсаційними подіями та перебільшеними чутками, що виникали навколо них. Вони періодично заспокоювалися, вщухали, а за деякий час вибухали з новою силою, збурюючи людей. Останній сплеск виявився надзвичайно гучним, та й від нього резонанс усе-таки помалу йшов на спад.

Але безпосередні учасники, керуючись, щоправда, кожен своїми міркуваннями, відчували, що справжня розв’язка ще попереду, а тому перебували в напруженому очікуванні. Ніхто з них не плекав особливих надій стосовно фіналу цієї історії, усі вони вважали себе далекими від ілюзій щодо власної долі в ній. Та жоден із них не підозрював, що останній тур того, що відбувалося упродовж кількох місяців, почнеться саме цього тихого осіннього ранку і завершиться задовго до настання темряви, що фінал виявиться настільки неочікуваним, драматичним і кривавим.

Наталка прокинулася о сьомій. Сон зник якось відразу, наче його й не було, хоча зазвичай він випускав її зі своїх цупких обіймів надзвичайно важко. Вона прокинулася з важким, неприємним, уже готовим, сформованим передчуттям, яке склалося ще раніше і прокинулося одночасно з нею.

Борис уже не спав. Сидів на кухні, підперши голову рукою, вдягнутий у свою незмінну куртку, застібнуту під саму шию. Зверху був накинутий плащ із загорнутими полами та піднятим коміром. Сон також облишив його відразу і ще раніше. Чомусь було зимно, навіть трохи лихоманило. Напевно, тому на плиті світилася блакитним полум’ям запалена конфорка. Навпроти нього, трохи ближче до стіни, стояла велика спортивна сумка, застібнута на всі блискавки. По її обрисах неважко було здогадатися, що там усередині.

– О… – тільки й промовила Наталя. – Ти вже зібрався…

– Не міг спати, – сказав Борис. – Прокинувся, а сну немає. От і збирався, адже все одно треба…

– Добре, коли знаєш, що тобі треба, – зауважила вона. – До того ж скільки там тих зборів… Головне – всю зброю зібрано. Одне в сумці, друге під пахвою. Мандрівний лицар готовий вирушити назустріч новим перемогам…

– Я тебе прошу…

– Тут він уже переміг усіх, кого тільки можливо… – відчужено провадила вона, не звертаючи уваги на його спроби. – І великих поганих хлопців, і маленьку простакувату дівчинку. Тому в цьому місті йому більше робити нічого.

– Наталю, для чого знову? Для чого знову починати те, про що стільки говорено вчора? Я ж казав тобі…

– Ну, звичайно! – гірко зітхнула вона. – Ти казав… Але те, що ти казав, знаходиться поза межами розуміння обмеженої істоти, вихопленої десь із базарних рядів…

Борис підвівся і взяв з підлоги сумку. Тоді ще раз глянув на неї. Обличчя Наталки виглядало блідим, змученим. Але найбільше його вразили очі. Тон, яким вона говорила зараз, яскраво відображав її емоції та почуття, а от очі… В них наче щось погасло.

– І що, ми навіть… ти навіть не вип’єш чаю перед тим, як іти?

– Чаю… Твого чаю я хотів би ще раз випити, – сказав Борис. – Якщо є така можливість.

Голос його при цьому помітно здригнувся. Вона вийшла, а Борис поставив сумку на місце і знову присів на табурет, зітхнувши глибоко й нетерпляче. Сам для себе. Він знав, що найближчі півгодини в усьому його житті будуть найважчими. Далі все піде легше. Тільки б перебути їх. Це можна порівняти з авто, в якого саме на узвишші скінчилося пальне. Потрібно лише зрушити його з місця. А далі воно покотиться, тільки б стало сил зрушити.

Вона з’явилася швидко, вже охайно зачесана, з помадою на губах. Халатик змінили спідниця з блузкою. Біля коліна її знову невідомо звідки з’явилася подряпина. Наталка швидко підійшла до столика, відкрила заварний чайник, всипала чай. Рухи її пальців були такими само швидкими, як завжди, але їм бракувало точності, тому, напевно, чаю всипалося більше, ніж належить, а фарфорова накривка дзенькнула голосніше, ніж зазвичай. Він це помітив. Чай заварювався, а вони мовчали, дивлячись у різні боки. Лише Борис кидав іноді на неї нерішучі короткі погляди.

Потім вони так само мовчки пили, думаючи кожен про своє. Нарешті обидві чашки спорожніли.

– Гарний був чай, – сказав Борис. – Як ніколи. Дякую тобі.

– Як вдалося…

Він підвівся, беручи сумку. Наталка навіть не поворухнулася. Борис підійшов і став над нею.

– Там, у кімнаті, – сказав він, – зверху, просто на шафі, лежить конверт. Там гроші, документи та лист. У ньому все, що я не зумів пояснити тобі на словах, на що духу не вистачило. Навіть не знаю чому, але… Ну гаразд…

Борис відчував, як гостро забракло словникового запасу. Раніше цього не траплялося.

– Словом, не читай цього сьогодні, добре? Повір мені, так буде краще. Нехай лежить. Відкрий його завтра, а ще краще – післязавтра. Таке моє прохання. Побачиш, так буде краще. Повір мені, будь ласка, і зроби так. Тільки не викидай його. Прочитай обов’язково. Ну, все…

Борис нагнувся і притулився обличчям до її щоки та шиї, вухом відчув доторк волосся, знову вдихнувши знайомий запах, від якого нестерпно защеміло в горлі.

– Дякую тобі за все і… пробач… Бажаю тобі щастя.

Із зусиллям розігнувся, підхопив сумку і рушив коридором до вхідних дверей. Так хотілося озирнутися! Але він не зробив цього. Адже його розгальмоване авто вже почало котитися.

Двері тихо зачинилися.

Цього дня Олексій Кобища з’явився в управлінні задовго до початку робочого дня. При всьому бажанні він не міг би пояснити навіть собі, що пригнало його сюди такої години. Просто вдома важко було знайти собі місце.

Незважаючи на власну поінформованість щодо подій, які відбулися в управлінні та поза його межами і попри які йому вдалося, на свій же подив, залишитися практично неушкодженим, Кобища не тішив себе ілюзіями, що все скінчилося. Що той, кого тепер уже всі називали не інакше як Хакером, домігшись свого, зник назавжди. Інтуїція підказувала йому, що це не так. І не обіцянка Хакера побачитись переконувала його в цьому, хоча він не схильний був вважати її такою собі бравадою зухвалого злочинця. Більше того, відчуття, що знайома «Беретта» з глушником стрілятиме принаймні ще раз, виявилося вкрай нав’язливим, і майор облишив усі надії спекатися його. Слідство у справі Ромазана, звичайно, офіційно не було закрите, але тепер уже й він сам підозрював – фактично скінчилося. Відчуваючи непотрібність будь-яких спроб оживити його, як і цілковиту власну неспроможність зробити це, Кобища являв собою втілену несамовитість. Наче той поранений ніндзя, цілковито виведений з ладу, не в змозі завдати вже нікому жодної шкоди, він ще якось вимахував мечем, розуміючи, що мусить битися, оскільки досі не мертвий.

Відкривши справу, він знову почав усе спочатку, перегортаючи протоколи, свідчення та висновки експертиз. У когось іншого сам вигляд цих до болю знайомих документів, напевно, вже викликав би якийсь нервовий тик. За цією роботою і застав його Можейко, увійшовши до кабінету за двадцять до дев’ятої. Кобища лише кивнув головою на знак вітання – ледь помітно. Обличчя його було бліде, вилиці виступали на ньому різко, як ніколи.

У попільничці вже валялися два недопалки. Капітан Можейко розумів, що в такій ситуації, можливо, краще було б і не вітатися взагалі.

О пів на одинадцяту Можейка покликали до кабінету шефа. Кобища довго мовчав, допалюючи сигарету, а потім запитав:

– Ти був відповідальним за збір речових доказів на квартирі Косовської?

– Я начебто… – невпевнено відповів капітан у передчутті чогось неприємного.

– Тут фігурує коробка із залишками таблеток – щось на кшталт анальгіну…

– Ну, ви ж самі Зав’ялову дзвонили, питали! – нагадав Можейко.

– На експертизу давали? – коротко і похмуро вів своєї майор.

– Так… ви ж…

– Я питаю, на експертизу давали?

Найдоцільніше було казати «так» або «ні».

– Ні… Здається… Чесно, не пам’ятаю. Зараз уточню!

– Де вони?

– Напевно, там… Квартира опечатана…

– Півгодини тобі туди-назад. Коробку сюди.

Не відповівши, Можейко зник за дверима.

Уже тоді, коли зачинялися вхідні двері і в їхньому отворі зникала темна пляма його плаща, Наталя зрозуміла, що грубий конверт без марки не лежатиме на полиці шафи впродовж тижня. Незважаючи на розпач, образу та сльози, що буквально душили її, вона вже тоді знала точно, що відкриє листа сьогодні, зараз, хай там що казав той, хто його написав. Безперечно, це його останнє знущання з неї. Останнє знущання цього божевільного, цього пришелепуватого шукача пригод.

Він і справді кілер. Шойно він убив її. Вона мимоволі іронічно посміхнулася. Дійсно, саме кілер був винен у тому, що її життя несподівано скінчилося.

Похмурий день висів у вікні якоюсь важкою сірою мрякою. Увімкнувши настільну лампу, вона повернулася на своє крісло з конвертом і швидко та зовні байдуже розірвала його по краєчку. Товщина складених аркушів викликала криву посмішку. Очевидно, той, хто писав, силкувався виправдатися перед нею. Скільки часу витратив…

Вона зітхнула, як і належить, коли починаєш те, від чого неможливо відмовитися, і почала читати.

Кохана Наталю! Дорога моя маленька господине та подруго!

З деякого часу не раз доводилося мені уявляти наше прощання, і воно малювалося мені зовсім інакше. На жаль, насправді все було не так.

Якщо ти читаєш листа, як я і просив, за день-два, то це означає, що ми справді більше не побачимося. Швидше за все, мене взагалі вже немає серед живих. Наші з тобою стосунки за нетривалий час зайшли в таке русло, що просто зникнути, не попрощавшись, я не міг. Гадаю, цей лист буде найкращим способом щось тобі пояснити, розлучитися так, щоб ти не згадувала мене, як найжахливіше, що сталося у твоєму житті. Я ж завжди пам'ятатиму тебе, як найкраще з усього, що трапилося в моєму.

Вчинити якось інакше я не міг, оскільки все було вирішено без моєї волі ще задовго до нашої зустрічі. Те, що ти прочитаєш, якщо, звичайно, вистачить терпіння, мені хотілося розповісти тобі давно. Але що б це змінило? Хіба що зіпсувало б наші останні дні разом.

Уяви собі картину: гарне сонячне подвір'я у тихому районі міста. Там граються діти. Відчиняється вікно і одного з них – Віталика – кличе мама. Він біжить нагору, збуджений та щасливий. Там уже накрито стіл, і сім'я сідає обідати. Батько куйовдить йому волосся, і хлопчикові це дуже подобається. Йому обіцяно прогулянку до зоопарку, але перед тим він повинен вивчити урок з музики. Він іде до сусідньої кімнати і відкриває кришку інструмента. Тепер він робить це щодня і навіть із задоволенням. Так було завжди. Так завжди й буде – в цьому він переконаний.

Тому його дитяча свідомість не може змиритися з тим, що починає відбуватися невдовзі. Мати, яка раніше завжди посміхалася, стає похмурою, а інколи плаче і тоді пригортає його до себе. Батько більше не куйовдить його волосся. Він злий та знервований, і Віталик часто відчуває це на собі, хоча нічим не завинив. Батьки часто говорять між собою про якісь незрозумілі речі й майже не розмовляють із ним. Йому не купують більше подарунків і нікуди не водять. Потім стаються ще більш дивні зміни, від яких тягне якимось жахливим холодом. Із квартири чомусь починають зникати меблі. Залишаються лише старі стільці та стіл, який давно вже збиралися викинути. Немає ні гарних ваз, що стояли у серванті, ні кількох килимів, знайомих здавна, ні великого годинника з маятником, що висів над дверима. І дуже дивно виглядає нове чорне піаніно на тлі голої стіни. Одного разу його батько, нагадавши, що Віталику вже час займатися, сів поруч, дуже близько, і слухав його невмілі вправи, легенько поклавши руку йому на плече. Такого не траплялося давно, і здивований хлопчик, глянувши на батька, побачив, як у його очах щось блиснуло. У це важко було повірити – він збирався плакати.

А одного разу в їхньому помешканні з'явився невисокий огрядний чоловічок, лисуватий, з черевцем. Він тримав у руці капелюха. Віталика вигнали до сусідньої кімнати і наказали зачинити двері, але він устиг добре роздивитися гостя. Припавши вухом до дверей, він слухав і намагався зрозуміти. Йшлося про гроші, шість тисяч. Потім він зумів ще й підглянути у щілину та побачив, як батьки запевняють того, що у домі залишилися тільки голі стіни, ніби він сам не бачить! Батько так намагався пояснити, що в них більше нічого немає! «А ти напружся» – сказав той, із капелюхом, поплескавши його по плечі. Віталик сам не розумів, чому тоді так злякався. Напевне, тому, що злякалися його батьки. Такого ще йому бачити не доводилося.

А наступного дня з квартири винесли фортепіано. Не завжди хотілося йому сідати і вправлятися, коли надходила відповідна година. Але коли інструмент виносили, він забився в найдальший куток, щоб нічого не бачити й не чути. Чимдалі частіше його батько починав поводитися дуже дивно. На кухонному столі траплялися пляшки від того, що п'ють дорослі виключно по святах. І ще одна подія, пов'язана з цим неприємним, яскраво запам'яталася йому. Він спав і прокинувся невідомо чому. Просто стало страшно. Тим паче, на кухні чулися якісь крики. Він боявся побачити щось лихе, однак наважився підкрастися. На столі стояла пляшка. Мама плакала і про щось благала батька. А той… Віталик добре пам'ятав день, коли старший хлопець Сашко, який жив по сусідству, відібрав і пробив його нового м'яча, знущаючись із нього. Нічого неможливо було зробити – той був старший і дужчий. Увесь у сльозах, прибігши додому, Віталик тупотів ногами і кричав, що вб'є його. Ніякі заспокоєння не діяли. Він плакав і кричав, що все одно його вб'є. Те саме відбувалося зараз із його дорослим батьком. Тільки той бив кулаком по столі. Він кричав, що все одно сяде, то хоч уб'є того гада. Він грозився і махав кулаком, а мати все плакала і благала. І ще він постійно називав незнайоме прізвище – Ромазан, доводячи матері, що знає тепер, де той живе: десь біля магазину «Юний технік». Там колись вони бували разом з батьком. Залізши назад до ліжка він довго плакав, поки сон не зморив його.

А далі життя перетворилося на щось сумне та сіре. Наче хтось опустив завісу. Навряд чи той, кого ти знаєш як Бориса, може пригадати з наступних кількох років свого життя щось не те що яскраве – взагалі хоч що-небудь. Мама померла, коли він уже став підлітком. Батько… Той, кого ти знаєш як Бориса, не любить цього згадувати, щоб не спаплюжити світлої дитячої згадки про того, ще Віталикового, батька. Загалом, сумна історія, суть якої, гадаю, ти зрозуміла.

Ти думаєш, той, хто пізніше перетворився на Бориса, з часів ранньої юності виношував плани помсти за вкрадене дитинство? Ні в якому разі. Події, про які я тобі розповів, взагалі випали з пам'яті, буду тепер казати, моєї. Ніколи я навіть не мав згадки про це. Життя обтесало, мені вдалося знайти в ньому сяке-таке місце. Навіть отримати освіту. А потім… Поїздки по закордонах, добування грошей, речей, бажання отримати від життя максимум соку та задоволення. Мені навіть подобалося, як я живу. Це було вдруге в моєму житті, коли мені все подобалося, і я вдруге увірував у те, що все так і відбуватиметься далі.

Але невдовзі ця впевненість вдруге розлетілася на друзки. Одного разу з власної дурості, як іноді буває, я застудився. Спочатку дивився на хворобу крізь пальці, а потім прихопило серйозніше. Температура трималася дуже довго. Мені порадили обстежитися в онкологічному диспансері. Хворим цього не кажуть, їх дурять аж до самої смерті, хоча насправді всі там про себе все знають. Мені ж не довелося здогадуватися: до рук випадково потрапила картка, з якої я й довідався про таке захворювання, як гострий лейкоз. Уяви мій стан, коли я дізнався, що це за хвороба! Це краще не згадувати.

З шоку мене вивела одна добра людина – лікар, який мене вів. Бажаючи чітко знати свою перспективу, я в буквальному розумінні притис його до стіни. Можливо, він зрозумів, що існують люди, яким це знати необхідно, і наважився зробити для мене виняток. Так я дізнався, що більшість пацієнтів із моїм діагнозом помирає протягом року. І ще тоді вирішив, що не чекатиму, поки життя почне поступово мене залишати.

На могилі батьків я не був кілька років, і якби цього не сталося, напевно, довго ще б не спромігся туди потрапити. Там я все і згадав… Напевно, власне безсилля виявилося основним винуватцем того, що захотілося хоча б грюкнути на прощання дверима. Упродовж наступних кількох тижнів я майже молився за те, щоб ця людина виявилася ще живою. І мої молитви було почуто. Я навіть упізнав його. Дитяча пам'ять надзвичайно гостра. Я дістав зброю і тренувався нею володіти. Місяць пішов на те, щоб організувати та обставити все так, щоб отримати таке жадане усвідомлення прощального ВЧИНКУ.

Сталося все приблизно так, як я уявляв, от тільки ефект виявився значно слабшим за сподівання. Можливо, це також посприяло тому, що діставшись додому, я не пустив собі відразу кулю в скроню, як розраховував. Прийнявши, очевидно, мене за когось іншого, твій дядько намагався відкупитися спочатку грошима, а потім віддав таємницю, за яку, як він думав, його збираються вбити. Якби я знав тоді, що мої плани дещо зміняться, то не натиснув би на спуск так швидко. Він усе-таки зрозумів, хто я такий, і витримка зрадила мене.

Отож, такої сатисфакції мені виявилося недостатньо. Думка, що, можливо, зруйнувавши до кінця задуми вже мертвого, я отримаю щось більше, мені почала імпонувати, тим паче, що вона якось відсувала у відомих межах і мій власний кінець. Ще встигнеться, думав я.

Далі ти все знаєш. Із тієї скупої інформації, що я отримав від нього, вдалося вийти на тебе, потім його схованку, потім розкрити її вміст і сутність. Тепер уже ефект від зробленого перевершив усі мої сподівання. Мені вдалося зруйнувати все його «господарство». Більше того, я зумів стати Хакером – людиною, яка поставила з ніг на голову, розворушила все це смердюче кубло, докорінно змінила свій статус, у тому числі, у власних очах. Все-таки друга частина моєї програми робилася в ім'я справедливості. Про якийсь більший прощальний «феєрверк» годі було й мріяти. Ось так. Я мав би всі підстави бути цілком задоволеним, принаймні, у світлі своїх останніх бажань, якби не одна обставина.

Надзвичайно важко йти з життя, коли кохаєш. Але все сталося поза моєю волею. Я був надто заклопотаний іншими проблемами, щоб тверезо усвідомити те, що почало відбуватися між нами, і вчасно схаменутись. Тепер уже пізно. Як кажуть, маємо те, що маємо. Якщо бути відвертим, стосовно себе я не жалкую. Доля все-таки останньої миті зглянулася наді мною і подарувала таку втіху. Те, що між нами відбувалося, я пам'ятатиму до останнього в усіх подробицях. Для тебе, безперечно, було б краще уникнути цього нещасливого роману. Мені шкода, що мимоволі став винуватцем твоїх страждань, сліз, сумних думок та майбутніх проблем. Заспокоюю себе лише тим, що ти ще дуже молода, життя твоє тільки починається і доля, на яку заслуговуєш, ще знайде тебе. Я вірю в це, інакше цей тягар на сумлінні був би зовсім нестерпний.

Не знаю, що ще міг би тобі сказати. Ось пишу і свідомо відтягаю мить коли мушу говорити про найболючіше. Досі звучить у моїх вухах твоє останнє запитання: «А що ж робити мені?». Залишити дитину в двадцять років, самій – означає змінити все своє наступне життя, можливо, не на краще. Позбутися ж першої вагітності – означає ризикнути здоров'ям і, можливо, не мати більше дітей. Якби тільки я міг жити, то це питання навіть не постало б. А так приймати рішення доведеться тобі самій. Роби так, як вважатимеш за краще.

Ось і все. Пробач і прощавай.

Борис.

Усе пливло в неї перед очима, по щоках котилися сльози. Цей лист не міг бути брехнею. Вигадати таке неможливо. Це не останнє його знущання з неї. Це знущання долі, невідомо з якої причини безжальної та немилосердної.