Текст книги "Амністія для Хакера"

Автор книги: Олексій Волков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 25 страниц)

XXIX. Троянський кінь (продовження)

Кобища розумів, що в салоні «Астар» Хакер вдруге не з’явиться. Більше того, він ніколи не зателефонує туди. Незважаючи на це, працівника фірми Валерія Самчука продовжували «пасти» та охороняти, а в його помешканні досі чергували двоє оперативників. Охоронятимуть його доти, доки все місто не забуде про теперішні події або ж йому не накажуть припинити спостереження.

На Птеродактиля тисли зусібіч. Кобища даремно вирішив, що комп’ютерний аспект більше нікого не цікавить. За кілька днів біля Карповича знову з’явилося ще двоє спеців-комп’ютерників з Києва, у тому числі вже знайомий майорові, проте ефекту не було, і невдовзі Птеродактиль знову залишився сам на сам із розумною машиною.

Працівник міністерства в управлінні просидів п’ять днів. Він старанно перебрав усю документацію в справі, провів декілька від критих та закритих (лише з самим начальником управління) нарад і благополучно відбув, як казали, тимчасово. Хакера оголосили в розшук по всій Україні. Ось і все.

Щодня Кобища згадував і прослуховував розмову з чоловіком, який назвався Хакером і який, виявилося, телефонував з мобільного. Це мало сенс, адже Хакер досі був тут, якщо, звісно, телефонував він, а не хтось інший. Службою мобільного зв’язку було встановлено, що абонент під час телефонної розмови все-таки перебував у місті. Встановити місце його знаходження більш точно не вдалося, оскільки відразу після розмови він вимкнув свій мобільний. Образ цієї людини, який склався у нього під час та після телефонної розмови, цілком відповідав уявленню про нього, що сформувалося після тривалого аналізу вчинків Хакера. Можливо, це було оманливе враження, але навіть сам отой дзвінок, якщо знову ж таки телефонував не хтось інший з якоюсь конкретною метою, цілком відповідав стилю Хакера. І якщо майора не підводила інтуїція, то лише він один з усієї слідчої групи рухався зараз у потрібному напрямку.

Про розмову із гаданим Хакером Кобища не доповідав і не ділився цим ні з ким. Підозра щодо витоку інформації та наявність третьої зацікавленої сторони змусила його піти на такий доволі ризикований крок і вести далі свою власну лінію розслідування. Звичайно, робити це буде чимдалі важче, адже сам він усього охопити не зміг би, а працювали з ним далеко не тупаки. Та й окремі факти також не можна приховувати до нескінченності. Колись може настати момент… За будь-яких обставин зараз потрібно мовчати. Не повинен ніхто навіть припускати, що Маліцького вбив не Хакер.

Карпович з’явився наприкінці дня. Постукав, увійшов до кабінету.

– Ну, що скажете? – Майор вказав йому на крісло.

– Що я скажу… – замислився той, – якихось конкретних результатів, про які можна доповідати, немає, але… Є кілька речей, щодо яких хотілося б із вами порадитися…

– Що ж я вам пораджу? – здивувався Кобища. – Я в цьому зовсім профан, ще більший за того, кого ви вже місяць ловите.

– Ви ловите, – обережно поправив Карпович. – Я виконую роботу програміста по мірі власних можливостей…

– Ну, гаразд, – погодився Кобища, – ми ловимо.

У комп’ютерній була звичайна робоча атмосфера. Стоси паперу, дискети, увімкнені машини… Вони всілися навпроти монітора одного з комп’ютерів.

– Я вже казав вам, – почав Карпович, – що запустив кілька власноруч складених програм, які зараз працюють в інтернеті, шукають, образно кажучи, все те, що може нас цікавити. Змушений ще раз повторити, що досі мені такого робити не доводилося. Я прочитав усі матеріали справи і спробував віднайти якісь можливі… ну, ще раз кажу – все це дуже умовно… Так от, можливі зачіпки стосовно того, що ми повинні там шукати. Інтернет – це безодня. А ми не знаємо, що він може там робити. Шукаємо навмання. Скажімо, він назвався Хакером – таке слово введено до програми пошуку. Є його фотороботи – вони введені також. Разом із ним розшукуємо цю дівчину – всі дані про неї також фігурують там.

Кобища слухав і кивав.

– Усе це працює вже понад тиждень. Результати фіксуються. Я їх переглядаю. Багато що відразу можна відкинути. Ну, наприклад, матеріали виставки елітних собак у Йоркширі, де один із переможців мав кличку Хакер… Сподіваюсь, такі речі я можу відкидати без вашого відома…

Кобища кивнув.

– … а інакше, якщо збирати подібне, то за рік не прочитаємо. Усе те, що, з моєї точки зору, має хоча б якийсь інтерес, – ось… – Карпович вказав на товстелезну теку на сусідньому столі. – Усе роздруковано. Можете брати й читати. Це для полегшення вашої роботи. Якщо ж вас щось зацікавить, ми повертаємося до нього й опрацьовуємо глибше.

– Солідна тека, – пробурмотів Кобища. – Не рік, але пару місяців читати доведеться…

– Не думаю, – заперечив програміст. – Те, що вибрала машина, виділено в тексті або на малюнках. Ось – берете аркуш і відразу бачите, чому цей матеріал обрала наша пошукова програмка… – Він показав роздруковані матеріали діяльності української діаспори в Бельгії, підписані Наталією Косовською.

– Це вже не можна відкинути як цілковитий абсурд, і вам вирішувати, чи варто перевіряти, що це за Косовська – наша чи не наша…

Кобища почухав потилицю, очевидно, співставляючи можливість перевірки подібних речей та товщину стосу паперів у папці, кожен з яких, очевидно, містив щось подібне.

– Ну і, ще одне, – вів далі Карпович. – Не покладаючись лише на своє розуміння того, що з матеріалів справи ми можемо використати для пошуку Хакера в інтернеті, якщо, звісно, він взагалі там працює… Так от, не покладаючись не себе, я вирішив використати для цього комп’ютер. Це також недосконалий метод. Машина мислить по-своєму, не так, як ми, і може часом видавати таку нісенітницю, що хочеться покрутити пальцем біля скроні, але… Словом, за потужністю нам з нею не рівнятися. Тому всі матеріали справи, геть усе, що є у нашому розпорядженні, я ввів у комп’ютер і склав програму визначення того, що допомогло б нам у цих пошуках. А потім оцією вже синтезованою абракадаброю завантажив пошукові програми.

– І що?

– Ну, є кілька цікавих результатів… – Карпович присунув до себе клавіатуру. – Ось дивіться. Оце витягла з безодні машина, яка аналізувала матеріали слідства, використовуючи виключно свою власну логіку.

Насупивши брови, Кобища прочитав з екрана:

Продаю книжку. Автор: Б. В. Невідомий.

Назва: Подружка дитинства, яка більше не носить кефір, розшукує легендарного червоного командарма, який більше не миє машину.

– Ну то й що? – не міг збагнути майор. – Який зв’язок з нашою справою? У вашої машини справді дивна логіка…

– Як сказати… – не погодився Карпович. – Що ви скажете на те, що подібне оголошення з’явилося практично одночасно на всіх книжкових інтернет-сайтах? Тобто на всіх сайтах, які займаються продажем та обміном літератури?

– Ну то й що?

– А що ви скажете на те, що з’явилися вони двадцять третього вересня, тобто через день після того, як ви мені повідомили, що ваш Хакер виходить у інтернет?

– Ну, я вам лише повідомив про невідомого, який придбав мобільний телефон та картки для користування через нього інтернетом. І паніку продавця.

– А карток на три тисячі гривень… – додав Карпович. – Хоча визначити, чи був це саме розшукуваний, – ваша компетенція. Зі свого боку мушу звернути вашу увагу ще на таке: книжки, про яку йдеться, взагалі не існує. Я переглянув купу книжкових каталогів.

– Що це тоді за оголошення?

– А просто книжка тут ні до чого. Просто якась подруга дитинства, я так думаю, дійсно розшукує отого червоного командира…

– А чому тоді оголошення надруковане саме в книжкових цих… сайдах?

– Сайтах, – виправив Карпович. – Очевидно, саме там його можуть прочитати.

– Гм… Складається враження, – припустив Кобища, – що воно, оце звернення, нібито зашифроване… Щоб ніхто не запідозрив, що це оголошення не про книжку?

– Гадаю, ні, – заперечив Карпович. – Справа в тому, що практично на всіх книжкових сайтах, і не тільки книжкових, як правило, застосовуються програми, які автоматично «чистять" сторінку, щоб там не збирався всякий непотріб. Розумієте? Адже тут інформація лише по книжках, і нема чого лізти сюди стороннім. Тому і вдався цей «Невідомий» до таких простеньких хитрощів. І це ще раз свідчить про те, що оголошення на кшталт цього слід було давати саме на книжкових сайтах.

– Цікаво, – пробурмотів майор.

– Але найцікавіше те, як цей «Невідомий» розміщував свої оголошення на цих сайтах, яких знаєте скільки? Вгадайте! Сто шістдесят чотири.

– Як? – мимоволі ковтнув Кобища.

– А так само, як і писав автограф на стіні печери. Говорячи вашою термінологією – почерк. Можна було знову ж таки застосувати відповідну програму, і вона хвилин за п’ять розмістила б аналогічне оголошення на всіх ста шістдесяти чотирьох сайтах. Уявляєте? Це елементарно. П’ять хвилин – і роботу зроблено. Замість цього він заходить на кожен сайт окремо і набирає цю нісенітницю заново. Знаєте, скільки часу він на це вбив? Я пробував. Надрукував так десять штук і засік час. Із моїми навичками користування машиною можна впоратися за добу. Він, гадаю, промучився зо три. Що скажете? Хіба не почерк?

– Н-да…

Це майорові дійсно починало подобатися.

– Але і це ще не все, – продовжував радувати його Карпович. – Запустивши цю загадкову фразу до наших пошукових програм, я встановив ще одне місце, де подруга дитинства розшукує ветерана.

– І де ж?

– На сайтах «Радіо».

– Якого радіо?

– Сайти спеціальної літератури. Радіо – галузь. Журнали, електроніка, схеми всілякі… отаке, словом.

– Дуже цікаво… – промовив майор. – Ветеран війни, не виключено, навіть громадянської… «червоний командарм»… саме громадянською віддає… Скільки йому повинно бути? При цьому дідусь ще гуляє в інтернеті, цікавиться книжками – це ще сяк-так… і навіть електронікою… І що на всіх радіосайтах те саме?

– Ні, – відповів Карпович. – Там він ще не додумався, як обійти програму-фільтр: з ними важче, оскільки галузь специфічна. Поки що він припинив ці спроби. Одну з них я ще застав учора.

– І як його засікти?

– Ну, тут є свої проблеми. Але якщо він ще працюватиме в інтернеті, то можливість така з’явиться. Якби трохи раніше було встигнути… Якби натрапити на нього, коли він ще працював. Було б усе інакше. Гадаю, міг би й у наручниках уже бути. А він замовк якраз у цей момент і поки що носа більше не потикає.

– А це також його почерк, – в’їдливо промовив майор. – Ми вже не раз вираховували місця його перебування, а тільки приїздили брати, виявлялося, що він також щойно здимів. Ну от щойно! Ще чайники на плиті, трупи на підлозі теплі були. Розумієш? Тупак тупаком. От-от накриємо. А він щоразу тільки-тільки скінчив своє. Почерк. – Кобища розвів руками. – Може, він і припинив, тому що ти почав товктися біля нього та надто голосно тупати.

– Гм… – Карпович посунув окуляри на переніссі. – Аналогія ваша, взагалі-то, не надто вдала.

– Ну чому? Може, він такий самий хакер, як і кілер. Може, ти тільки-но програмку свою складав, а він тебе вже чув і розважався до останньої миті, розпихаючи ідіотські об’явки три дні підряд, щоб ти думав, який він дурний. А щойно ти його намацав, він принишк і посміюється. Як ти кажеш – за дві вулиці від нас…

– Ні, цього не може бути, – цілком серйозно і впевнено промовив Карпович.

– Ну чому ж не може? Ми також його лохом вважали, поки він театр показував. А на минулому тижні засандалив Великого Друзя межи очі, а сам випарувався. І навіть гільзу встиг прибрати!

Кобища несподівано підвівся й заходив по комп’ютерній.

– Так-так… То ти стережеш його?

– Програмки наші його стережуть.

– І знатимеш, як тільки він знову вийде?

– Знатиму…

– То роби щось, не спи! – Майор цієї миті був схожий на дитину, яка бачила щось дуже бажане, але не мала змоги отримати. Та відразу він опанував себе.

– Думайте зі свого боку, – порадив Карпович, – аналізуйте ці дані, розробляйте якісь версії, діліться зі мною… Тоді, можливо, з’явиться нагода ще щось застосувати.

– А телефон? – раптом скинувся майор. – Там же телефон вказаний. Мобільний, правда? Ви не дзвонили по ньому?

– Ну, це вже не моя компетенція…

Кобища вийшов з комп’ютерної «завантажений» настільки, що голова йшла обертом. Номер мобільного, вказаний в оголошенні, був тим, із якого телефонував Хакер. Певна стурбованість змальовувалася і на невиразному обличчі Карповича. Якийсь час він сидів, зігнутий над клавіатурою, не дивлячись на монітор, міркуючи, чи не сказав щойно майорові чогось зайвого. Такого, з чого той міг би здогадатися, що на книжкових сайтах він товчеться вже не перший день і що спрямувала його туди аж ніяк не власноруч створена дотепна пошукова програма.

Важкий цигарковий дим висів коромислом у просторому кабінеті начальника. Саме тут відбувалася незапланована нарада слідчої групи. Усі її члени досить емоційно вирішували одне питання, а майор Кобища, поглядаючи на них, періодично випадав з цього процесу, відволікаючись на інше. Голова його не могла впоратися з думками. І причини для цього були більш ніж серйозні.

За столом сиділо чоловік десять, які сперечалися, висуваючи свої аргументи. І хтось із них… Очевидно, через когось із них відбувався витік інформації. Отже, обговорюване зараз може стати надбанням того, хто не повинен цього знати.

Після встановлення для себе факту просочування інформації майор довго мучився припущеннями щодо особи, через яку воно відбувається. Він особисто знав усіх цих людей. Вони були перевірені часом і практикою. Лише один якось випадав із цього ансамблю. Карпович. Знав його майор найменше, від нього завжди віяло якимись недомовками. Він був не те що слизький, але… Закритий, немов та комп’ютерна програма. Всі підозри майора завжди сходилися на ньому. Щоправда, від цього не зменшувалася їх безпідставність. І все-таки…

Одного разу, заснувши аж над ранок, майор побачив сон, у якому Птеродактиль і був тим самим Хакером. Усе склалося десь на підсвідомому рівні. Безперечно, Кобища розумів, що сновидіння – не підстава для такої версії. Та попри це… Якби воно відбувалося насправді, ловити злочинця можна було б довго та безуспішно. Кобища колись уже казав начальникові про недовіру до програміста. Панасюк відповів тоді, що того залучено з його особистої рекомендації. Тепер майор дозволив собі ще раз висловити обережні побоювання. Мови про витікання інформації не було, адже до кола підозрюваних для нього входили всі, включаючи й генерала. Розмови не вийшло. Можливо, для неї було обрано невдалий момент: начальник був не в гуморі, тому просто обірвав свого підлеглого.

– Я не згоден, – доводив свою позицію Можейко. – Як ви не розумієте? Ми не ризикуємо практично нічим! Телефон фігурує на стількох сайтах! Будь-хто може зняти трубку й зателефонувати. Просто, щоб спитати, де він викопав таку ідіотську книжку. Ви думаєте, досі по ньому ще ніхто не дзвонив?

– Усе можливо… – погодився Сердюк. – Я знаю одне: хто б він не був, отой Б. В. Невідомий, а цю лінію треба крутити лише тому, що він зараз перебуває у межах дії нашого оператора, тобто у місті. Тому існує значна імовірність, що все це пов’язано з нашими подіями.

– А я гадаю, не один уже спробував, – наполягав на своєму Можейко. – Ну, ще ми зателефонуємо. То й що? Також спитаємо. Обережно. І після нас завтра або позавтра ще хтось дзвонитиме… Кого ми налякаємо? А за ці дні, поки думатимемо, може з’явитися справді той, на кого такі писульки розраховані. І тоді вже можна не дзвонити.

– Плюс шанс точніше засікти його мобілку, – додав Величко.

Кобища відчув, як стає гаряче. Рука сама потяглася до коміра.

Телефон з оголошення був той самий. І враховуючи це, зараз було б резонно не телефонувати по ньому, а кинути всі сили на встановлення конкретного місця перебування абонента. Зважаючи на відсутність необхідного обладнання – складне завдання в їхніх умовах, хоча поліція інших країн здійснює таке елементарно. Та все ж таки щось можна зробити, якби підключити центральне управління СБУ. Але для цього… Для цього він, Кобища, мусить переконати всіх, що це необхідно. А переконати, довести, що ситуація виняткова, можна, лише повідомивши про той телефонний дзвінок від Хакера з цього ж номера. Тоді, напевно, Панасюк одразу припинить дебати й вийде на центральне управління. І далі все залежатиме від того, скільки часу Хакер, якщо, звісно, це він, ще триматиме мобільний увімкнутим. Та є одне але… Ворог – він тут, поруч. І може, поки все організується, знову станеться витік інформації. Мобілка вимкнеться. І він, Кобища, знову пошиється в дурні, та ще й накличе біду на себе. Але якщо не зробити цього – даний конкретний шанс його вирахувати втрачається, адже власними силами можна встановити перебування абонента тільки в межах певного мікрорайону. І тоді, можливо, невдовзі рахунок Хакера поповниться ще кількома трупами. Що робити? Відкликати генерала й поговорити сам на сам? А якщо це він? Отоді вже…

– Ну гаразд, – підвів риску Панасюк. – Давайте думати, про що говорити. Чіткий план розмови. Як нічого не здобудемо корисного, то хоча б не напартачити.

Для телефонного дзвінка всі перейшли до комп’ютерної. Оператора мобільного зв’язку було попереджено. Але перед виходом з кабінету начальника стався один доволі неприємний для Кобищі епізод.

– Вважаймо це питання вирішеним. – Панасюк потер підборіддя. – Можемо спробувати й навіть не один раз. Тим паче немає жодних гарантій, що це той, хто нам потрібен. Хто буде розмовляти? – Він зупинив погляд на тому, хто керував слідством безпосередньо.

– Можу і я… – зосереджено промовив Кобища. – Але… Словом, деякі моменти мене бентежать…

Момент, який насправді бентежив його, був один: існувала висока ймовірність того, що він зовсім недавно говорив з людиною, котра візьме трубку на тому кінці. Його специфічні інтонації та голос були б однозначно впізнані. Та навздогін першій вмить з’явилася ще одна думка, значно неприємніша. Він проколовся. І усвідомив це лише тепер. Вирішив вести свою власну паралельну лінію розслідування і нікому не сказав про телефонний дзвінок та розмову з людиною, яка назвалася Хакером. Якщо існує зворотний зв’язок, то один із тих, хто знаходиться тут і кого намагається вирахувати Кобища, не виключено, знає про цю розмову. Знає і те, що Кобища мовчить, отже, також веде подвійну гру. Як же все складно!..

– Які моменти, Олексію Івановичу?

– Гадаю, доцільніше дзвонити молодій людині: усе-таки їм більш властиво відвідувати всілякі інтернет-сайти. Та й імпровізувати на такі теми я навряд чи зможу. Он Можейко відвоював цю ідею. Нехай працює…

– Ну гаразд, – погодився Панасюк.

У комп’ютерній розсілися навколо Карповича, який підготував машину до роботи. Могла виникнути необхідність щось підглянути по ходу. Тим більше логічно було б припустити, що той, кого шукав у такий спосіб Хакер, повинен постійно сидіти перед екраном комп’ютера.

Зібравшись із духом, капітан Віктор Можейко набрав номер.

XXX. Слідами мерця (продовження)

Наталя дивилась якось хитрувато й загадково, змушуючи його запитати.

– Ну, кажи вже, що там?

– Дякую, що дозволив… – жартома образилася вона. – Щоб таке сказати – не гріх і попросити, притому не будь-як.

– Гаразд, – погодився Борис. – Я дуже прошу, скажи, будь ласка, у чому справа.

– Ти більше вдень спиш, аніж уночі, – скривилася вона. – Іди спочатку вмийся.

– Ти ж хіба даси вночі виспатися? – навмисне похмуро пробурмотів Борис.

– Усе, я тобі нічого не скажу, – насупилася дівчина.

Вмившись і причепурившись, він сів поруч і обійняв її за плечі.

– Уважно тебе слухаю.

Загадково помовчавши для годиться, вона нарешті промовила:

– А я прочитала розділ з «Війни і миру».

– І яке враження?

– Загалом нічого цікавого. Я не люблю таке читати. До того ж із помилками надруковано.

– Звідки ти взяла? Ніяких помилок нема, я мало не по буквах перевіряв.

– І погано перевіряв. У слові «гренадеры» пропущено букву «д».

– Такий текст передрукувати – можна й помилитися. Я цьому не надав значення.

– А якби ще щось перевірити? – запропонувала вона.

– Як же я перевірю – звірити немає з чим.

– Ну, так уже й немає! – скривилася Наталя. – А як же Біблія? Адже цей оригінальний кілер, у якого я перебуваю в заручниках, постійно тягає її з собою…

– Хіба? – розгубився Борис. – Мені здається, ми її десь забули.

– Нічого подібного! У кишені твоєї сумки! Треба знати, що носиш із собою. Між іншим, і зазирнути туди час від часу було б не гріх.

– Разом зазирнемо. Витягай.

А за кілька хвилин вони, торкаючись одне одного плечима, застигли перед монітором. Наталка ледь помітно ворушила губами.

Мобільний, який увесь час лежав увімкнений, несподівано подав сигнал.

– Слухаю.

– Я щодо вашого оголошення, – була відповідь. – Щодо книжки.

– Книжка продається лише самому червоному командарму, – сказав Борис.

– А я і є той самий герой.

Борис зробив паузу. Невже це саме той дзвінок, на який він сподівався? Серце швидше застукотіло, відлунюючи аж у скронях.

– І як же ваше прізвище?

– Чапаєв, – майже без зупинки відповів той.

– Чапаєв втонув у річці Урал, – майже по складах промовив Борис. – Негарно брехати.

Наталя дивилася на нього трохи злякано.

– Давай, – Борис вказав на екран. – Нам же не потрібен Чапаєв?

Вони прочитали псалом до кінця. Опечатка знайшлася аж у передостанньому рядку. У слові «грішник» було пропущено літеру «н».

– Чорт забирай… – пробурмотів Борис, – я і цього не помітив.

Він скочив і заходив по кімнаті.

Удруге телефон задзвонив наступного дня, так само по обіді, коли вони знову принишкли перед екраном. Репортаж про матч Карпова з Каспаровим для звірки вдалося відшукати досить швидко на шахових сайтах. Результат вражав. Опечатка знову була одна і крилася в самому заголовку. У прізвищі Каспарова не вистачало літери «с». Вони двічі прочитали невеличкий текст. Кожен файл, що зберігався на окремій дискеті, містив одну опечатку – пропущену літеру. «д», «н», «с» – знайдені літери Борис записав на окремому аркуші. І тепер екран займав розділ Конституції України, вивченням якої вони, як і більшість пересічних громадян, займатися не планували.

– Так, слухаю…

– Добрий день, – обізвалися з трубки, – я за вашим доволі дивним оголошенням. Ви не могли б пояснити, що це за книжка? Я принаймні у каталогах такої не знайшов.

– Книжка може бути продана лише самому червоному командарму, – відповів Борис. – Якщо ви і є той командарм, то можемо це обговорити.

– Он як? – здивувався співрозмовник. – Ну… припустимо…

– Тоді назвіть прізвище.

– Гм… схиблений…

Зв’язок перервався.

– Що там? – Наталя, здається, звикала до цих дзвінків.

– Нічого, – відповів Борис. – Сказали, що я схиблений. Працюємо.

При вивченні Конституції було встановлено відсутність у слові «громадяни» літери «а». Лише один раз. Решту тексту було набрано без помилок.

– Усе, – сказав Борис, – ми на шляху до розкриття цього коду. Це якесь базове слово. У решті текстів також пропущено по дній літері. Ще чотири.

Голова боліла, перед очима пливло. Відчувалася кволість. Наталя пішла готувати їжу. Це було схоже на виснажливий спорт, займаючись яким чимдалі відчуваєш більший брак сил. Із кухні смачно запахло. І в цю мить мобільний знову подав сигнал.

– Так, слухаю…

– Я вашу об’яву прочитав, – привітався молодий, але якийсь нерішучий чоловічий голос, – і ось телефоную.

– Слухаю вас, – сказав Борис.

– Ну… – наче здивувався той, – це я вас слухаю!

– Книжка продається тільки самому червоному командарму, про якого йдеться.

– Ну… припустимо, ви з ним говорите.

– Тоді назвіть прізвище, будь ласка.

– Може, вам ще й ключ від квартири, де гроші лежать? – була відповідь. – Раптом нас чує ще хтось?

– Ну, доведіть, хоча б, що ви – це ви. Щоб я міг принаймні з вами говорити про справи. Ну, наприклад…

Наталя вже була поруч.

– Наприклад, скажіть, хто почав перший – ви мити машину чи вона носити кефір?

– Ну, припустимо, я почав…

– Добре, – сказав Борис. – А спробуй пригадати – особа, про яку йдеться… Ти їй давав читати одну книжку. Років так сім тому…

– «Дети Арбата», – відповів той.

– Гарна пам’ять.

– Нікому не даю читати книжок – не бібліотека…

– А їй дав… – здивувався Борис.

– Рідня все-таки…

– А з ким вона приходила?

– Якщо не помиляюся, з матір’ю. Може, вистачить? Для чого мене шукав? І що ти за один?

– Ти ж кажеш, нас можуть почути… – зауважив Борис. – Годилося б віднайти більш досконалий метод спілкування.

– Може, ще й зустрітися з тобою? – здивувалися на тому кінці. – Гаразд. Я з мобільного телефоную. Ніхто не чує. До того ж я не Рокфеллер, кажи швидше, чого хочеш.

– Швидше не вийде, – сказав Борис. – Я зателефоную сам.

Відчуваючи хвилювання, він знайшов номер, з якого надійшов останній дзвінок, і натис «Подзвонити». Відповіли відразу. Той самий голос.

– То що, поговоримо? – запропонував Борис. – Хотілося б почути ваше ім’я, скажімо так, псевдонім.

– Толя Щорс, якщо ти це маєш на увазі. Задоволений? До речі, дівчинка, яка носила кефір, я так розумію, біля тебе?

– Припустимо.

– А нам можна привітатися?

– Будь ласка, – знизав плечима Борис, передаючи їй телефон.

На обличчі Наталі також позначилося хвилювання.

– Привіт, – сказала вона.

– Привіт. То ти, кажеш, уже не носиш кефір?

Борис притулився збоку, і собі слухаючи цей діалог.

– Ні, звичайно.

– Чому ж звичайно?

– А немає вже кому носити.

– Ну гаразд. Давайте про справи.

Телефон знову опинився у Бориса.

– Це дійсно Толя, сто відсотків, – промовила вона.

– Послухай, – почав Борис, – мені потрібна твоя допомога. Тим паче я чув, ти також до цього маєш відношення…

– Ні до чого я вже не маю відношення, – відрубав Щорс. – Взагалі не розумію, про що йдеться.

– Ти що, телевізор не дивишся? Нас із твоєю подружкою дитинства там тепер регулярно показують.

– А по якому каналу?

– Обласне телебачення. ТВ-6.

– Немає такого, – заявив той. – Тут сотня каналів, а такого немає.

– Де – тут? – здивовано промовив Борис.

– У Чикаго. Є таке місто…

– Ти… що, у Чикаго?!

– На щастя.

Борис розгублено замовк. Згадався закордонний паспорт із квитком до Штатів у квартирі Ромазана.

– То що там сталося? – нагадав про себе Щорс.

– Ну, гаразд, – промовив Борис, збираючись із думками. – Той, хто дав тобі путівку в життя як мийникові машин, віддав Богу душу. А нам з твоєю подружкою дісталося від нього в спадок кілька дискет із абсолютною нісенітницею. Гадаю, з твоєю допомогою ми могли б краще ними скористатися.

Тепер замовк Щорс.

– Альо-у! – нагадав про себе Борис.

– А що на дискетах?

– Передерті уривки з усіляких… Ну, наприклад, з нашої Конституції є, а на іншій – зі Льва Толстого…

– Ясно, – перебив Щорс. – Зрозуміло. Ч-чорт… Я повинен подумати. Зв’яжемося пізніше. Завтра, наприклад.

– Чекай-чекай! – Борис дійсно злякався, що зараз зв’язок перерветься. – Зажди! Скажи хоча б два слова про це. З чим ми маємо справу? Ти зараз зникнеш і…

– Нікуди я не зникну. Кажу ж, мушу подумати.

– Толю, я тебе прошу. Чуєш? Нам тут дуже скрутно. Тобі там добре – у Чикаго, а на нас тут справжнє полювання.

– Он як? Гм… – Подив його аж ніяк не виглядав надмірним. – І що ж ви накоїли такого?

– Якщо бути точним, накоїв я. – Борис спідлоба глянув на Наталю. – Довго розповідати.

– Добре, – погодився Щорс. – Телефоную тобі завтра приблизно о цій годині.

– Мусить подумати, – наче сам до себе промовив Борис. – Одне зрозуміло – дискети його цікавлять. Очевидно, ми не помилилися, і він якось причетний до цього. Схоже, йому і хочеться і колеться.

– Що йому – він у Чикаго… – сумно промовила Наталя. – Гляди, як вдалося… Йому там може хотітися. А нам останнім часом лише колеться…

Глянувши на неї, Борис не стримав посмішки. Це була добра посмішка. Обійнявши її за плече, він нахилився і, торкаючись її щічки, тихо промовив:

– Ну, по-моєму, останнім часом нам тут якраз регулярно хочеться, особливо тобі…

Наталя вся спалахнула й спробувала відсторонитися:

– Он воно що? А тобі ні?

– Ну, і мені також, звичайно. Я й не заперечую… Ти ж така, що…

Руки його приліпилися до неї наче мимоволі.

– Яка? – Вона вже «пливла», голос став тихішим, переходячи на шепіт. – Яка… Ну, кажи…

М’язи її тіла відразу втрачали напругу, яка наче концентрувалася тепер у іншому місці, куди його починало тягти з неймовірною силою.

– Ось така…

Це був той її стан, коли можна було дати власним рукам повну волю, не боячись наразитися на протест. Після цього завжди наставала огидна кволість на цілий день, тремтіли руки й ноги, але відмовитися, як завжди, не стало духу. Вона вже лежала, затуливши руками обличчя й реагуючи на кожен його дотик так, як може робити це лише жінка, стовідсотково впевнена, що дуже подобається тому, з ким зачинена в чотирьох стінах.