Текст книги "Амністія для Хакера"

Автор книги: Олексій Волков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 25 страниц)

– Що з фортепіано? – запитав Кобища.

Довелося знову підключитися Андрієві Приходьку.

– На зовнішніх поверхнях інструмента, як і на його клавішах, приблизно однаковий шар пилюки. Грубший шар із наявністю в основному дрібнодисперсних компонентів під кришкою лише на тих місцях, які знаходяться поблизу щілин. Причому той дрібний пил вкритий зверху грубодисперсним – таким самим, як і на зовнішніх поверхнях та меблях. Це дозволяє зробити висновок, що інструмент довго не відкривали, але витирали ззовні регулярно. А відкрили кришку приблизно днів чотири тому. Верхньої кришки, там, де доступ до струн, взагалі ніхто не чіпав. Відбитки пальців обох рук загиблого знайдено на кришці інструмента лише в двох місцях. Павлюк он виправить мене, якщо не так.

Дактилоскопіст лише кивнув на знак цілковитої згоди.

– Так от, на кришці один раз зафіксувалися відбитки пальців обох рук загиблого. На клавішах «мі» та «фа» четвертої октави відбитки другого та третього пальців його ж. Інших відбитків немає. Отже, загиблий незадовго до смерті відкрив кришку фортепіано обома руками і єдиний раз торкнувся клавішів пальцями лівої руки.

Кобища мовчав, запустивши пальці однієї руки у волосся, й напружено перетравлював інформацію. А експерт вів далі:

– Капелюх загиблого, знайдений у кінці коридору, далеко від місця загибелі, зім’ятий і забруднений ґрунтом. Часточки аналогічного ґрунту було знайдено на сидінні стільця, що стояв перед трупом. Серед елементів ґрунту з капелюха загиблого та стільця знайдено такі, що відсутні на черевиках загиблого. Вбивця міг наступити на капелюха або відфутболити його черевиком. На жаль, відбитки підошви на сидінні стільця розрізнити не вдалося. Ну, що ще? Хіба те, що тіло після вбивства не рухали з місця. Так? Ти згоден, док?

Судмедексперт Георгій Зав’ялов знизав плечима і промовив:

– Можливо.

На ньому і зупинився тепер запитливий погляд слідчого.

– Ну, що я можу додати? – замислився той. – Результати розтину в протоколі. Усе прочитаєте. На словах хотів би зауважити, що смерть настала не одразу, точніше, не миттєво. Діаметр ураженої кровоносної судини, кількість крові в черевній порожнині, характер патологічних змін в інших органах дозволяють із упевненістю судити про те, що потерпілий залишався жити після пострілу близько десяти – п’ятнадцяти… ну, скажімо так, до двадцяти хвилин. Інакше кажучи, протягом цього відрізку часу наростала крововтрата, яка і призвела до смерті. Ніяких слідів боротьби на трупі не виявлено. Ніяких інших ушкоджень, окрім дірки в животі і надламаної та надірваної нігтьової пластинки третього пальця правої кисті. Надрив свіжий, очевидно, потерпілий відривав плінтус від підлоги пальцями. Там же не було інструментів?

– Не було, – підтвердив капітан Можейко.

– А на плінтусі – слідів гострих предметів, – додав головний експерт Приходько.

Зав’ялов обвів поглядом присутніх і продовжив:

– Ну, хворів там він на ішемічну хворобу серця, атеросклероз, хронічний бронхіт і все таке… Гадаю, це не суттєво. На момент смерті алкоголю в крові загиблого не виявлено.

– Що зі свідками? – Кобища запитливо глянув на капітана.

– Практично нічого нового, – зітхнув Можейко. – Фоторобот хлопця, який товк у двері загиблого чотири дні тому, склали. Наскільки схожий… – він знизав плечима, – з нею важко говорити. Ну, каже, що схожий. Поки що ніхто не впізнав.

– Усім сусідам, родичам, співробітникам колишнім… – давав настанови Кобища.

– Зрозуміло, Івановичу. Сьогодні буде зроблено.

Найцікавіше почалося по обіді. Акурат о другій в управлінні з’явився капітан Можейко, який з наскоку виклав ряд досить дивних фактів. Загиблий громадянин Ромазан ніколи не грав на своєму фортепіано з однієї простої причини – він цього не вмів. Він, як виявилося, не вмів грати на жодному інструменті, взагалі не мав ніякої музичної освіти. Це стало відомо зі свідчень нечисленних родичів, що мешкали в місті. Рідна тітка Ромазана, яка, незважаючи на свої сімдесят із гаком, була при здоровому глузді, показала, що загиблий ні в дитинстві, ні в більш пізній період свого життя не цікавився музикою і не виявляв потягу до навчання. І вона, й інші родичі стверджували, що бували в загиблого надзвичайно рідко і завжди пам’ятали старе фортепіано, що стояло в кутку його кімнати.

Кобища слухав зацікавлено і не перебивав.

Встановивши факт «немузичності" загиблого, капітан привіз до квартири настройщика з місцевої консерваторії як експерта. Той безапеляційно заявив, що інструмент – мало не антикварна річ і коштує нині шалені гроші. Майстер зауважив, що інструмент зовсім розстроєний і грати на ньому практично неможливо.

Можейко переможно глянув на шефа, і той відразу зрозумів, що капітан кудись хилить. Він бачив, що колегу буквально розпирає від гордощів за розкопані факти, і з нетерпінням чекав найголовнішого.

– Так от, Івановичу, після того, як цей спец з консерваторії завалив тій шарманці таку круту ціну, я здивувався. До дідька, питається, мужикові, який у нотах ні бельмеса, в хаті такий інструмент? Музей. Антикваріат. Є такі схиблені. Хоча житло його, погодьтеся, на музей не зовсім схоже. І все ж таки… Бачили, там на одній стіні картина якась висіла, на полиці ваза така цікава, ще якась фігня…

Кобища кивнув, мовляв, продовжуй…

– Ваза та, як виявилося, також антикваріат і також коштує чимало. Одним словом, я позгрібав усе підозріле і відправив на експертизу. Попередні дані позитивні. Акт оформляється. Ага, картина! Єдина у цілому помешканні картина – це оригінал! Господи… як же ж його… Ну, російський відомий художник, ще до революції… Ну, дідько з ним, в акті все прочитаєте. Так от, Івановичу, до чого я це все… Ви подумайте, якщо дві з половиною тисячі по підлозі розкидані, якщо справжній Шишкін і «Петроф» у квартирі залишалися, то що?

– Ну, «Петроф», припустимо, жодний грабіжник не виніс би при всьому бажанні… – похмуро зауважив Кобища. – То що ж?

– Заговорився… – знітився Можейко. – Піаніно дійсно не винесеш. Але там і без нього вистачає. Прийде акт, самі побачите. Я хотів сказати одне: якщо оте все там полишали, не говорячи вже про дві з половиною тисячі гривень, які валялися на підлозі, значить, винесли таке, що решта порівняно з ним – дрібниці, копійки.

Капітан відкинувся на спинку стільця і зосереджено забарабанив пальцями по столі.

– Слухайте далі, – миттєво похопився він. – Я знову рвонув по тих родичах. А вони ні сном ні духом ні про який антикваріат. Кажуть, жив тихо, скромно, нічим таким не захоплювався. Та й звідки? Зарплата – сто двадцять карбованців на місяць, дрібний чиновник… Фігня виходить…

Виходило справді казна-що. Ніхто з близьких загиблого не знав про цінності у його квартирі. Водночас хтось про них таки дізнався. Вдерся, застрелив господаря і… залишив усе на місцях. Або майже все.

Гарно чи погано, але щось таки вимальовувалося. Застрелили людину, квартира якої, як виявилося, мала потаємні схованки і дорогий антикваріат. Якої ще причини потрібно, якого мотиву? Вбивця міг бути ким завгодно, лише не схибленим маніяком.

– Що з фотороботом хлопця, який товк у двері?

– Очевидно, нічого нового, – відповів Можейко. – Я на Сердюка переклав. Якби хто впізнав, він би зателефонував.

Майор запалив і простяг сигарети колезі, витягаючи зі столу попільничку.

– Значить так, – сказав він. – Будемо розробляти версію вбивства з метою пограбування. Якщо ти правий, Ромазана замочили з однією метою: знайти те, що забрали. Про наявність цінностей у помешканні не знав ніхто, крім убивці. Якщо б він знав, де шукати оте, поки що нам невідоме, то, мови нема, не йшов би на мокруху. Він заліз би до квартири і взяв, коли господаря не було. Те, що він натрапив на загиблого випадково, гадаючи, що його нема вдома, я також відкидаю.

Капітан лише кивнув на знак згоди.

– Далі. Серед цінностей, які ти там познаходив, були великі за розмірами речі. Січеш, куди я хилю? Щоб забрати, припустимо, піаніно, можна було сміливо вломлюватися за відсутності господаря й бути впевненим, що знайдеш. Картину також можна було знайти і не йти на мокре… Гадаю, те, що його цікавило, знайти самому важко, навіть дуже важко. Отже, всадивши жертві кулю в живіт, злочинець витяг відомості про схованку, забрав те, що хотів, і зник, замкнувши за собою двері. Коли цінність опинилася у нього в руках, Ромазан уже міг бути мертвий, і добивати його просто не довелося. Можливо, навіть імовірніше, загиблий виказав схованку до пострілу, і його вбили все-таки, щоб не впізнав потім. Відносно того, що він забрав… Ну, де воно було, гадаю, ми зараз не знайдемо. Не обов’язково у тій схованці під плінтусом, хоча й цілком можливо.

Кобища глянув на помічника і запитав:

– Ідеї є які-небудь?

– Ідеї – ваша парафія, – скромно зауважив той. – Наше виконання.

Це була його стандартна фраза на той випадок, коли ідей не було ніяких.

– Гаразд, – сказав Кобища. – Тоді розкручуй антикваріат. Більше зараз однаково нема за що зачепитися. Хіба що якась із експертиз ще щось підкине. Так що крути цей напрямок. Що це за речі, чи не фігурують у якомусь криміналі й таке інше. Ну, ти сам знаєш. Паралельно з цим промацай добре організацію, де працював загиблий. Адже остаточно він вийшов на пенсію лише півроку тому.

Покрутися там, опитай його колег, особливо тих, із ким він довго працював. Попрацюй ще з родичами та сусідами, вже конкретно у цьому напрямку. Маєш у своєму розпорядженні Величка і Сердюка. Сподіваюся, випрошу ще когось нам на підмогу. Сам також підключуся.

Можейко, не прощаючись, залишив кабінет, а майор увімкнув електрочайник і замислився. Справа була складна, проте рухалася. От тільки куди?

Пістолет системи «Беретта» з глушником – це виглядало професійно. Невідомий знав те, чого не знав ніхто, точно вийшов на ціль і швидко досяг мети, заволодівши чимось надзвичайно цінним. Це також свідчило про те, що діяв профі. Те, що він досяг свого, не викликало сумнівів. Якби до настання смерті господаря помешкання він не отримав того, що шукав, у квартирі все було б перекинуто догори дном. Ні, він таки домігся свого, інакше бути не могло.

Але інші факти свідчили про зворотне. Убивця не покинув зброю. Це не те що одним махом перекреслювало припущення щодо його професіоналізму, але викликало сумніви. Чому? Мав ще раз скористатися? Або… Кудись, точніше, комусь підкинути? Тоді невдовзі про це стане відомо. Дав би Бог… А якщо ні? Тоді це дилетант. А звідки в дилетанта «Беретта» з глушником? Такого слідчий не пам’ятав за всю свою багаторічну практику.

Нарешті, зрозумівши, що час уже зробити перерву, він зібрався і поїхав у район Старого мосту, аби ще раз оглянути квартиру на першому поверсі. Там, у помешканні загиблого, могло залишитися щось дрібне і на перший погляд не суттєве.

III. Детектив

Це місце вважалося одним із найкращих у всьому місті. По правий бік вулиці відразу за огорожею починалася базарна площа. Навпроти – платна автостоянка. На стоянку їх не пускали, зате по правий бік біля тротуару завжди паркувалася купа машин, чиї власники йшли базарувати. Вони так само платили за паркування, але до їхніх машин був доступ.

Ціла команда хлопчаків із пластмасовими відрами та губками чергувала тут від рання до смеркання. Щойно припарковувалася нова машина, на водія відразу ж насідали представники малолітньої команди з пропозиціями помити машину.

Старенький білий вольво припаркувався на вільному місці. Збирач платні з лейблом на безрукавці відійшов від машини, але водій не пішов на базар, так і залишився сидіти у кабіні авто, лише трохи прочинив дверцята – день стояв спекотний.

– Помити машину? – без будь-якого вступу та особливої надії запитав хлопчик, підійшовши під саме вікно.

– Скільки?

– Дві гривні.

– Мий! – дозволив водій.

Хлопець прожогом побіг по відро та напарника. Вони натхненно терли губками, час від часу вмочаючи їх у відра з водою, миючи кожен свій бік машини.

– І скільки ти так можеш заробити? – запитав власник авто.

– Коли скільки…

Напевно, це була комерційна таємниця.

– Ну, хоч десятку за день маєш?

– Часом буває…

– Ну, це не гроші, щоб у таку спеку карячитися…

Водій вольво до чогось хилив.

– Якщо хочеш дійсно заробити, пропоную роботу, навіть легшу, ніж ця. І не тільки для тебе, а для всієї команди.

Хлопець глянув недовірливо.

– Ви ще за цю не заплатили.

Незнайомець дістав із кишені і простяг йому десять гривень.

– Здачі не потрібно, – сказав він. – Якщо хочете говорити про роботу, позбирай усіх. Скільки вас є?

Він біг до інших так, що ті подумали, що сталося щось страшне. Вони перекинулися кількома словами, і вся команда зібралася біля недомитого білого авто.

– Завдання таке, – сказав водій. – Тут недалеко в центрі міста в одному будинку помер чоловік. Завтра зранку його ховатимуть. На похорон прийдуть люди. Ваше завдання прослідкувати, хто з них куди поїде після похорону. Кожен із вас вибирає собі одного і слідкує за ним. Тільки коли він або вона прийде додому, ви записуєте адресу і повертаєтеся сюди. Тут ми зустрічаємося. Зараз я вам дам по п’ятнадцять гривень. Після виконання роботи кожен отримає по двадцять. Один із вас, той, хто знайде потрібну адресу, отримає приз – п’ятдесят гривень. Ну що, беретеся за роботу?

Хлопчаки стояли і нерішуче мовчали. Напевно, вони залюбки взялися б, але похорон і кладовище – не найприємніші речі – стримували їх.

– Ну, як хочете, – зауважив водій вольво, – кажіть, так чи ні. Якщо ні, то я поїду інших шукати.

Хлопці тихо пошепотілися, і один, найстарший з вигляду, спитав:

– А нащо це вам?

– Я веду приватне розслідування. Мені платять родичі померлого, я плачу вам, оскільки без вашої допомоги не впораюся.

– А ви що – приватний детектив? – знову запитав найстарший.

– Можна сказати й так.

– А покажіть документ!

Водій тільки засміявся.

– Ну я ж не питаю у вас документ, який дозволяє вам мити тут машини! Хлопці, ви або згодні, або відмовляєтеся, тоді я їду звідси, бо не маю часу.

Вони перезирнулися і згодились, пообіцявши привести ще й інших членів свого «підприємства». Зустріч було призначено біля головного входу на кладовище.

Наступного дня біля центральних воріт кладовища можна було побачити групу школярів з вихователем. Діти тримали в руках по кілька жовтих квіток.

Білого вольво старої моделі поруч не було. Проте його водій, стоячи серед хлопців, про щось розмовляв з ними.

– Отже, зробимо так, – повчав він. – Будете слідкувати за тими, які діставатимуться до центру. Тільки не гомоніть, спокійно, щоб на вас нг звертали уваги. Зараз почнеться. Якщо хтось сяде тут на таксі, то за ними поїду я сам. Той, хто за ними повинен слідкувати, поїде зі мною.

– Я маю велосипед, гоночний! – несподівано заявив найстарший. – Я на ньому приїхав. По вулицях за будь-якою машиною встигаю!

– Нехай буде, – погодився детектив. – Розумно.

– Але… – хлопець був не промах, – це вийде дорожче.

– Нехай, – знову погодився той. – Зустрічаємося на вашій автостоянці.

«Вихователь» залишив дітей і підійшов до продавців квітів, що розташувалися просто на тротуарі, ближче до гурту людей, який його так цікавив. Ставши до них обличчям і вибираючи квіти, він намагався роздивитися і запам’ятати кожного. Купивши невеликий букетик, він знову повернувся до хлопців.

До центральних воріт над’їхав зеленкуватий ПАЗик із чорною смугою вздовж борту. На ньому і привезли з моргу судмедекспертизи тіло загиблого Ромазана Володимира Павловича.

IV. Мент (продовження)

Він знав, що цей день буде клопітним. Відбувши нараду в начальника, майор Олексій Кобища поїхар на кладовище. Цю ділянку роботи він вирішив не довіряти нікому, хоч особливих надій на неї не покладав. З собою він покликав лейтенанта Величка, який досі постійно працював з Можейком і знав у обличчя сусідів, родичів та співробітників загиблого. Саме він зараз і пояснював шефові, хто є хто в невеличкій групі людей, що зібралися перед центральними ворітьми в очікуванні процесії.

Хоча, власне, людей тут вистачало: кілька інших груп, купа дітей… Схоже, ховати сьогодні збиралися не тільки Ромазана, який поплатився життям за власні скарби, назбирані невідомо як. Цей факт щойно було остаточно доведено. Володимир Павлович Ромазан все життя був дрібним службовцем на мізерній зарплатні, не маючи ніякого спадку від батьків – працівників освіти, вихідців з пролетаріату, ніколи легально не цікавився антикваріатом і не мав стороннього доходу, про який було б комусь відомо, однак являв собою цілковиту загадку. Пояснити, звідки в його квартирі взялися такі цінності, важче, ніж довести біном Ньютона. Думки про це плюс немилосердне сонце весь час відволікали майора від розглядання тих, хто прийшов провести колишнього власника загадкового скарбу в останню путь. Вони достояли до закінчення церемонії, але нічого такого, що допомогло б зрушити справу, не почули й не побачили.

Та по обіді все-таки прорвало. Від всюдисущого Можейка надійшло сенсаційне повідомлення: він вийшов на слід кілера.

Вскочивши у «Ниву», майор з лейтенантом помчали галасливими вулицями в напрямку того самого горезвісного будинку в районі Старого мосту. Капітан Можейко при всій своїй любові до зовнішніх ефектів кидати подібні слова на вітер собі не дозволяв. Якщо він повідомляв, що вийшов на кілера, то йшлося справді про того, чий арешт, не виключено, вінчав би всю цю катавасію, або принаймні сам капітан на той момент так щиро вважав.

Двері на другому поверсі відчинила молода ще жінка, невисока на зріст. На її обличчі позначилась стурбованість. Без єдиного слова вона відступила, пропускаючи їх усіх. У кімнаті на дивані сиділо двоє хлопців років десяти. Схоже, вони також були трохи злякані.

– Ну, розказуйте, хлопці, – запросив Можейко. – Все те саме, що й мені годину тому. Це наш слідчий, він хороший дядько, не бійтеся. Ну, вперед! Ти говори, в тебе ліпше виходить.

Жінка, яка стояла в дверях, важко зітхнула, а хлопець нерішуче почав:

– Ну, ми гралися в хованки. Ми з Олегом любимо ховатися у тому під’їзді за ліфтом. Ну, ми заскочили туди, за ліфт, дивимося, а там сидить він і спить. Напевно, п’яний. На нас навіть не глянув. Ми злякалися – якийсь незнайомий дядько, ще й п’яний, і зразу втекли нагору…

Розповідь скінчилася.

Кобища запитливо глянув на капітана.

– А чому ти вирішив, що він п’яний? – запитав той хлопця.

– Так перед ним пляшка від горілки стояла! – в один голос вигукнули обоє.

– А як він виглядав?

– У старій шкіряній коричневій куртці, джинси і білі поношені кросівки. Волосся довге, нечесане, не дуже темне і не дуже світле. Худий такий….

Можейко підвівся. За ним слідчий з лейтенантом. Жінка зачинила за слідчими двері, не приховуючи невдоволення і не відповідаючи на вибачення. Капітан миттю збіг униз і пірнув у сусідній під’їзд. Колегам тільки й залишалося, що йти за ним.

– Ось тут. – Він показав за шахту ліфта. – Ось тут він сидів.

– Ну то й що? – невдоволено промовив Кобища. – Звідки ти взяв, що це був кілер?

– Те, про що розповідають хлопці, сталося сім днів тому і, згідно з висновками експертів про час загибелі Ромазана, могло відбуватися того самого дня.

– Ну то й що? – повторив Кобища, майже не приховуючи роздратування.

– Це великий будинок, і тут є прибиральниця. Її так зване службове приміщення знаходиться через два під’їзди, в підвалі. Там вона тримає мітли, лопату і все таке.

Роздратування у погляді шефа наростало, а Можейко вів далі:

– Так от, справа в тім, що вона складає там і пляшки, які випивають і залишають на місці такі, як той алкаш, а потім, як трохи набереться, то здає. На наше щастя, відтоді їх набралося ще недостатньо, тому вона й не здавала. Якщо бути точним, то пляшок у коморі було дев’ять. На ту вона вказала відразу, заявила без сумнівів, що це саме вона, від горілки.

– Ну? – не витримав Кобища.

– Усі пляшки вже побували на дактилоскопії. На всіх є відбитки прибиральниці, адже вона їх збирала. На восьми, крім тієї; є ще чиїсь відбитки. А на тій пляшці більше нема нічиїх відбитків! Пляшка протерта. Прибиральниця її не протирала. Просто взяла і занесла до комори. Протер той, хто залишив її ось тут. Ви бачили де-небудь алкаша, який п’є в чужому під’їзді, а потім витирає пляшку? Це був кілер. Він сидів і виглядав жертву, дивлячись крізь сітку ліфтової шахти, адже це зручно. Пляшка використовувалася для прикриття, на випадок, якщо хтось туди зазирне, як, припустимо, оті хлопці. Він дочекався, поки Ромазан з’явиться у під’їзді і відчинить двері, потім, приставивши йому дуло, увійшов разом із ним, а далі я знаю те, що й ви.

Слідчий у душі погодився, що погляд капітана Можейка дійсно має підстави бути переможним. Він ткнув його в плече і сказав:

– Мабуть, ти правий, але ще треба поміркувати…

– Міркувати – ваша прерогатива, – не змигнувши оком відповів той. – Ми – лише виконавці… – І хитро підморгнув Величкові.

Більше цього дня не трапилося нічого. Нічого такого, про що слід було б пам’ятати наступного. Хіба що от…

Ідучи додому, вже заходячи до під’їзду, майор Олексій Кобища відчув, що називається, шостим чуттям, наче за ним хтось стежить. Та поруч не було майже нікого. Нікого вартого його уваги.