Текст книги "Амністія для Хакера"

Автор книги: Олексій Волков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 25 страниц)

XXXIII. Хто є хто

Дзвінок від чергового пролунав якраз тоді, коли очі вже готові були заплющитися до ранку.

– Олексію Івановичу? Пробачайте, що не даємо… Тут дзвонив якийсь… Казав, що у справі Ромазана. Особисто вас хотів. Дав телефон, щоб ви передзвонили. Казати?

– Кажи, – зітхнув Кобища.

Відповіли одразу. Там грала музика і веселилися, це добре чулося у трубці.

– Добрий вечір, – привітався він. – Мене просили до вас передзвонити.

– А, зараз, – із трубки промовляв жіночий голос, – прошу.

– Алло?.. – тепер говорив чоловік.

– Я вас слухаю, – сказав Кобища. – Хто ви?

– Хакер.

Давно не було…

– Слухаю вас, – зовні незворушно повторив майор, так, наче це телефонував хтось із його слідчої групи.

– Мені потрібно з вами зустрітися.

– Давно б так, – сказав Кобища. – Приходьте до відділку, я…

– Зараз, – якось не надто переконливо відповіли з трубки. – Зараз і тут. Я в барі навпроти вашого будинку. Бар «Амаретто». Якщо за дві хвилини ви не вийдете з під’їзду, я піду.

– Ви з глузду з’їхали? – спокійно запитав Кобища. – А де гарантія, що ви мене не продірявите, як інших?

– Вас можна було продірявити з годину тому, коли ви заходили у під’їзд. А потім через п’ять хвилин, коли виносили сміття.

На таку заявочку майор навіть не знайшов, що й відповісти.

– Виходьте одразу, – повторив той. – І прошу вас, нікуди не дзвоніть і нікого не кличте. Я хочу говорити з вами і більше ні з ким. Я чекаю на вас.

Час пішов. Двадцять секунд майор сидів мовчки й нерухомо, пропустивши запитання дружини, яка ввійшла з кухні. Він не був прибічником подібних авантюрних кроків, але несподівана думка, якій він сам здивувався, примусила його таки скочити, кинути щось здивованій дружині і в спортивних штанях та футболці, схопивши тільки куртку, вискочити за двері.

Він біг униз через дві сходинки, не озираючись у тьмяних відблисках лампочок на майданчиках, лише автоматично напружуючи слух. Внизу нікого не було, прочинені двері під’їзду. Надворі темрява. Все логічно: хто заважав продірявити йому спину, коли виходив із відром, повним сміття? Цього не зробили. Тоді чому так калатає серце з наближенням до дверей?

Темрява дихнула в обличчя і відразу розчинилася, зникла у вогнях вітрин та авто, що снували суміжною вулицею. А тут було тихо. Він перейшов дорогу, відчинив двері бару, в якому мусив бути той, зустрічі з ким Кобища прагнув давно. Його побачив одразу. Його не можна було не впізнати… У кутку за столиком сидів… Карпович.

Побачивши його, Кобища не відчув внутрішнього здригання. Карпович сидів, втупившись у стіл, і не дивився в його бік, але майор більше не обшукував очима невеликого залу, а підійшов до нього і спитав, опускаючись на стілець:

– Ти що, з глузду з’їхав? Що це означає?

Той лише мовчки підвів голову.

Він був п’яний. Це кинулося в очі одразу. І все-таки майор перепитав ще раз:

– Ти хоч розумієш, що я міг зробити? У тебе що, не всі вдома? Навіщо ти мене кликав? – А той лише лупав очима, думаючи, що сказати. Кобища терпляче чекав. Нарешті Карпович перехилив одним махом налиту чарку, хоча, як на думку майора, йому давно вже вистачало, і сказав:

– Мені кінець. Я заплутався у такому, що… – Він махнув рукою.

– Розповідай, – попросив майор.

Тим часом до них підійшла молоденька офіціантка.

– Знаєш, доню, принеси-но мені сто грамів і якийсь салат. А йому тільки салат. Давай, красуню.

– Я подумав, – промовив Карпович, – якщо ви вийдете, то розповім вам, а якщо ні…

– Навіщо ти назвався Хакером?

– А хіба з мене не був би хакер? – намагаючись посміхнутися, перепитав Карпович у відповідь. – У мене навіть така кликуха колись була… Скажіть мені, – чітко та роздільно промовив програміст, – вам відомо про відношення до справи банку «Трансєвроінвест»?

– Ні, – знизав плечима Кобища. – Вперше про таке чую. А що це за банк?

– Це відомий у світі банк. Йдеться про його бельгійське відділення. Ви справді не в курсі?

– Ні, – повторив майор. – Не чув, щоб це фігурувало у справі.

– Усе ясно, – підсумував Карпович. – От і догрався.

– Ну! – підігнав Кобища.

– Це серйозні речі, – промовив той. – Я на гачку в начальника. А він крутить щось таке, що… Я сам не зовсім розумію.

– Якого начальника?

– Вашого… нашого генерала Панасюка. Якщо ви дійсно всього цього не знаєте, то він веде подвійну гру. Він на службі у мафії…

– Може, ти випив замало? – запитав Кобища. – Ти можеш говорити зрозуміло? Звідки ти таке взяв?

– А ви не здасте мене? – якось по-дитячому запитав Карпович. Вигляд його, в цю мить був без перебільшення жалюгідний.

– Не здам, – сказав Кобища, перехиляючи принесену чарку, і додав закусуючи: – Але якщо твоя розповідь не буде переконливою, завтра, коли ти протверезієш, я тобі влаштую як нікому. Надовго вистачить…

– Я працюю на нього з самого початку. – Карпович насилу ворушив язиком, але намагався максимально зосередитися. – Ви знаєте, я взагалі-то на строковій службі, після політеху. Потрапив до військ МВС.

– Знаю, – перебив Кобища, – і про опікунство фальшиве все знаю. Ти по суті давай. До речі, ти часом не родич Ромазана?

– Господи, звідки ви взяли? – злякався Карпович. – Мені ще тільки цього бракувало… Н-ніякий я н-не родич… А чому ви про таке питаєте?

– А тебе половина слідчої групи насправді Хакером вважає, – посміхнувся Кобища. – Твоє щастя, що на мене натрапив. Подзвонив би отак Можейкові – вже давно був би в наручниках. Х-хакер…

– Не маю ніякого відношення, – продовжував клястися той. – Я взагалі не звідси! О Господи… Я з Луцька! А тут ніколи в житті не бував і родичів не маю!

– Ну гаразд, давай по суті.

– Так от, відразу після… Це було, коли влізли в опечатану квартиру Ромазана. Наступного дня. Мене викликав начальник і сказав, що відтепер я братиму участь у розслідуванні справи Ромазана. Він довго балакав зі мною про комп’ютери, про те про се… А я, дурний, доводив йому свій клас… Одним словом, він наказав мені займатися комп’ютерною стороною цієї справи, дав найширші повноваження, казав, що можу брати у вас будь-які дані, котрі мене цікавлять, а те, що стане відомо мені, мої висновки, результати роботи – доповідати виключно йому. І більше нікому!

– Ну то й що? – не зрозумів Кобища. – Є в нього таке. Не перший рік разом працюємо, знаю…

– Це ще не все… – Карпович зібрався з духом. – А вам казав мізки пудрити.

– Як це – пудрити?

– Дуже просто. Говорити будь-що. Ви й так нічого в тому не січете.

– Як – будь-що? – Тепер уже Кобища почав замислюватись і збиратися з думками. – Що значить – будь-що? Ти хочеш сказати, все, що ти мені говорив, не відповідає дійсності?

– Майже… – боязко промовив Карпович.

– Стій, чекай… – майор навіть скривився, – це що, неправда, що ти намагаєшся його зловити в інтернеті?

– Це якраз правда, – відповів програміст, – але не так, як ви думаєте.

– Що, всі оті програмки, про які ти тлумачив…

– Немає ніяких програмок, – сумно промовив той, – дурниці це все. Нікого ще так не впіймали.

– Як?! – мало не підскочив Кобища. – А стоси паперу, які ти роздруковував? І які я читав?! Це також лажа?

Той промовчав.

– Я тебе питаю, – заревів слідчий, – це теж параша? Це ти мені локшину вішав?

Той опустив голову ще нижче.

– Мать твою… – тільки й промовив Кобища. – Ти знаєш, скільки я часу вбив на це? Ти знаєш, що все це в мене вдома на столі, я його ночами читаю? Про виставки бультер’єрів та іншу херню… А потім воно мені до ранку сниться… Мать твою… – Він важко перевів подих. – А що ж ти тоді робив?

– Вичисляв цього Хакера, тільки інакше. Одного разу мені прийшла електронка з інформацією про те, чим зараз займається Хакер. Там і йшлося про «Трансєвроінвест». Я, як і належало, відразу ж доповів йому. У мене склалося враження, що він знав це ще до того, як я сказав, – здивувався неприродно. А мені сказав, що світ не без добрих людей, що це дані від наших інформаторів. І ще казав, що справа ця пов’язана з корупцією, що вона на контролі в СБУ і що ми спільно з ними працюємо. Що це інформатори якраз по лінії СБУ. Тому я й маю тримати язика за зубами, що це масштабна справа і розголошення прирівнюється до розголошення державної таємниці…

– І ти мені втирав про пастки, які розставив на нього в інтернеті…

Карпович лише сопів.

– Нормально, – підсумував Кобища. – А тебе, дурня, не насторожило, що нікому зі слідчої групи не довіряють, навіть мені, який на цій роботі зуби з’їв, а ти, шмаркач, працюватимеш на СБУ проти корупції? Тобі не здалося дивним, що саме твою персону вважали найбільш придатною для цього?

– Ні, – почервонівши, відповів той і додав: – Звісно…

– Звісно?! – здивувався майор. – Ти що, дійсно комп’ютерний геній?

– Я, взагалі, скромна людина, – ображено сказав Карпович, – але, якщо чесно, не бачу, хто б ще міг зробити те, що вимагається.

– Молодець, – похвалив майор. – Значить, геній. Ну, давай, далі. Що ж потім?

– Потім я намагався відстежити спроби зламу… Ні, як на мене, це не були спроби зламу комп’ютерної мережі цього банку. Він заходив туди і називав логін. Одразу в цій системі наче активізувалася якась програма, яка відповідала йому, але в цей момент служба безпеки банку блокувала систему. І так безліч разів. Він практикує часту зміну серверів, через які працює. Відстежити практично неможливо. Нові спроби тільки через нові сервери.

Тепер уже Кобища слухав, не перебиваючи.

– А потім зі мною почали співпрацювати. Там, у інтернеті. Кілька людей, очевидно, займалися тим самим, що і я. Панасюк казав, що це специ з СБУ і ми з ними робимо спільну справу. Ну, це я і так зрозумів, що спільну. Щоразу на його відслідковування залучалися потужніші ресурси, нам вдавалося розкрити частину його шляху, але на тому все закінчувалося. А люди там працювали серйозні – одного разу ми спробували підкинути йому вірус. Але ми ж його й отримали назад – видозміненим і з якоюсь вибірковою агресивністю до наших систем. Увесь наш сервер, який я робив місяць, тоді вийшов з ладу. Довелося заново ладнати всю нашу мережу.

Він перевів подих і замислився.

– І оце весь час ти займався цим?

– Атож.

– То це він такий крутий, що ніхто його не може зловити? – Очевидно, той факт, що взяти злочинця немає можливості, ніяк не вкладався у голові слідчого.

Карпович тільки похитав головою.

– У світовій практиці тих небагатьох хакерів, кого вдалося спіймати, ловили по кілька років, а проколювалися вони на якихось дурницях – самі були винні…

– Ну а де ж тут мафія? – запитав Кобища.

– Я не можу зараз пояснити… Було якесь відчуття, що я залізаю кудись – усе глибше й глибше. Одного разу ми, я маю на увазі тих, із ким працював, розробили цікавий план проти цього настирливого хлопця. Я дійсно повірив, що ми його цього разу вичислимо. Потрібно лише було, щоб він ще раз спробував увійти до системи. Якраз перед цим зайшов начальник і сказав, якщо, мовляв, зловимо Хакера, то він зробить так, щоб мене дембельнули відразу, а мені ж іще більш як півроку. А тут ще роботи в управлінні… Та вся комп’ютеризація мені вже ось тут… Де б він мене відпустив? І здалося мені, що то мене дембельнуть, а за пару днів після того… – Він красномовно чиркнув долонею по шиї. – Так що поки Хакер на волі, я – живий.

– Ну, зразу вже так… – засумнівався Кобища.

– А як?! – вигукнув той. – До чого тут банк «Трансєвроінвест»? Так чекайте, ви ж найголовнішого не знаєте! Ви чули, щоб до цієї справи мало відношення СБУ?

– Ну й що з того? – здивувався майор. – СБУ – інша парафія. Вони не зобов’язані звітуватися, що курують, які справи, тим паче мені. Такі речі якраз вирішуються на рівні вищого начальства.

– Демагогія, – сказав Карпович. – Ви самі не знаєте, що говорите. А я вам точно скажу, що тепер знаю: ніяке СБУ не має відношення до цієї справи. Ніяке СБУ не ловить Хакера в мережі бельгійського банку!

– Звідки тобі знати? – розсердився Кобища.

– Якраз мені й знати, – Птеродактиль був непохитно впевнений. – Це ви нічого не знаєте. Коли мені стало млосно від цих підозр, я… я їх зламав.

– Кого – їх?

– Їх. Їхню комп’ютерну мережу. Колег ваших…

– Ти що, мариш?

– Ні. Я ж казав вам, що хакер, а ви не повірили… Кажу те, що є. І повірте, СБУ не займається полюванням на Хакера. Пошуки веде ваш начальник. Невідомо з ким. Очевидно, дехто з них належить до служби безпеки самого банку, а крім них, є ще хтось, у кого також добре налагоджена система захисту. У всякому разі, пробувати ламати її, щоб довідатися, хто вони, не збираюся, оскільки все відразу стане відомо Панасюку. І тоді точно кранти.

Після цього Кобища замовк надовго.

– Ви гадаєте, я вам сп’яну такого наплів? – переконував Карпович. – Та я набрався тільки тому, що вже не витримував. День і ніч там. Сплю там, їм там. У лазню відпрошуюся на годину. Зараз я у лазні. Розумієте? Це край. Я сам не знаю, як наважився. Але виходу іншого в мене однаково нема. Ще трохи – і кінець. Про вас кажуть, що ви не корумпований. Хто вас знає… Але що мені залишається?!

За двадцять хвилин вони розійшлися. Точніше, Кобища затяг Птеродактиля до себе під холодний душ, а потім відвіз на таксі до управління. Хай там як, а сьогодні справжньому Хакеру з боку Карповича нічого не загрожувало. Сам же майор, коли вийшов із машини біля власного будинку, дістав з кишені телефон і набрав номер свого давнього знайомого, який і досі перебував на службі у суміжному відомстві. Зараз йому світила ще одна зустріч. Неофіційна, але дуже важлива.

А наступного дня в управлінні сталися події, які здивували багатьох і насамперед начальника управління внутрішніх справ генерала Панасюка. Справу дійсно взяла під контроль служба безпеки. А разом із Карповичем у комп’ютерній тепер були ще двоє програмістів. Вони сиділи поруч і працювали в одній мережі. А тому знали все те саме, що й Карпович.

XXXIV. Невидимка

Старенька «Волга» зупинилася, проїхавши перехрестя. Задні дверцята відчинилися, і з машини вийшов худий очкарик у плащі. По трасі мчали автомобілі. Він сховав окуляри і рушив роздовбаною дорогою, яка відходила від траси праворуч і позначалася стрілкою з написом «Білоденичі».

Борис ішов у напрямку села, до якого, згідно із вказівником, було вісім кілометрів. Так вимагав Щорс, який мав вийти до нього десь на цьому шляху. Обабіч дороги, що в’юнилася в низовині, простягалися поля. Серед них виднілись поодинокі купки дерев – очевидно, покинуті хутори. Напевно, в одному з таких і ховався той, з ким він збирався зустрітися. Звідти, особливо якщо вилізти на дерево, добре було видно всю дорогу й те, що на ній відбувається. На обрії манячів ліс: у разі чого можна сховатися там. Ні, це не мала бути пастка. Навіщо його тягти сюди – за сорок кілометрів від міста?

Пістолет лежав у кишені плаща, і Борис торкався його рукою. Ззаду почувся звук мотора. Якась машина, повернувши з траси, наздоганяла його. Борис зійшов з дороги на стерню й обернувся. ГАЗик. Машина почала гальмувати. Серце стислося. Невже… Без двох десятків омонівців… А може, це Щорс? Його рука міцніше охопила руків’я, а палець торкнувся спускового гачка.

Їх було двоє. Чоловік сільського вигляду, який сидів за кермом, гукнув:

– Сідай! Під’їдеш трохи.

– Дякую, – відповів Борис. – Я пішки. Пройтися хочеться.

– Сім кеме йтимеш!

– Ні, дякую, – повторив Борис.

Нічого не сказавши, той клацнув дверцятами, і машина від’їхала.

Довелося пройти ще зо три кілометри, поки справа не пролунав далекий свист. Борис озирнувся і побачив постать просто серед бурячиння. Чоловік виразно махав йому рукою. Навколо нікого. Зітхнувши, Борис звернув з дороги і пішов полем. Ноги шпорталися об буряки, що стирчали з бадиллям високо над землею. Той, хто його кликав, постояв зо дві хвилини, а потім і собі пішов просто в поле. Борис ішов за ним, намагаючись наблизитися, але той тримав відстань, не даючи наздогнати себе. Це почало набридати.

– Агов! Довго йти будемо? – гукнув він незнайомцю.

Той лише підняв руку і йшов далі, час від часу озираючись. Дорога давно зникла. Ліс був майже поруч. Нарешті незнайомець зупинився і обернувся до нього. Коли Борис опинився кроків за п’ятдесят, той застережливо підняв руку.

– Стій там! Стій, бо втечу! – повторив він.

Довелося зупинитися.

– Що, тут і будемо говорити? – не зрозумів Борис.

– Еге…

– Так не піде. Я не можу кричати!

У горлі справді пересохло, і слова насилу вимовлялися.

– Стій, не підходь! – повторив той. – Ти озброєний, ближче не підходь.

– Слухай! – із останніх сил прокричав Борис. – Та будь ти людиною! Ти що, не чуєш, що я чисто захрип? Та годі вже придурюва…тись…

Голос його зовсім зірвався. Хотів крикнути ще щось і не зміг. Жестикулюючи, він пішов до незнайомця. Той смикнувся був, але врешті-решт застиг на місці.

У нього було справді перелякане обличчя. Очі зиркали зацьковано, не знаючи, чого очікувати від нового знайомого.

– То це ти Толя Щорс?

– Якщо тобі так подобається…

– Борис… – Він простягнув руку. – Гарне місце для розмови – нічого не скажеш…

– Нормальне, – знизав плечима Толя. – 3 горбка все видно.

– Добре тебе настрахали…

Борис нарвав бадилля і кинув під сідниці. Те ж саме, повагавшись, зробив і Щорс. Діставши з кишені банку пива, Борис простягнув йому.

– Ні, – відмовився Щорс, – не люблю пива.

– Як знаєш. А я взяв. Думаю собі, якщо це пастка, хоч на прощання пивка вип’ю. Востаннє, так би мовити.

Вони зустрілися поглядами.

– Ну, розповідай, – запропонував Борис.

– А ти… правда, не вбивав тітки Віри?

– Я взагалі не розумію, про що мова. Ніякої тітки я не вбивав. Коли це сталося?

– Три дні тому. Казали, що це ти.

– Хто казав?

– По телевізору. Вчора, позавчора.

– Падлюки… – пробурмотів Борис. – Тупа сволота… Мать їх… Давай про справу. Часу мало. Я хочу знати, через що ця бійня. Що відбувається?

– Гаразд, – зітхнув Щорс. – А дискети з тобою?

– Зі мною.

Відповідь, очевидячки, підвищила йому настрій.

– Гаразд. Якось мій дорогий родич, нині покійний… Хоча який він там родич – сьома вода на киселі. Так от, учинив мені справжній шантаж. Ну і… словом, я був у нього на гачку в повному розумінні цього слова.

– Знаю, – сказав Борис, – машину мити примушував щодня.

– Машину?! – здивувався Толя. – Та я вже забув про машину. Це давні дитячі справи… Хоча, можливо, якби пам’ятав, то й цього б не трапилося… Це вже інше. Я політех закінчував і мав би за логікою йти до війська. А моя дорога маман несподівано приїхала, згадала, так би мовити, про синочка і вирішила мене відмазати від армії. Хоча я й сам був не проти. Я ж нормальна людина, програміст, між іншим, класний, а тут – іди на півтора року чобітьми товчи та опановуй ази дідівщини… Словом, оформила вона моє опікунство над тіткою Вірою: заплатила там кому належить… А він, сволота, раніше в соцзабезі робив, начальником якогось відділу. На пенсіонерах зуби з’їв! Розкрутив цю справу. У тітки Віри рідні діти є, просто не живуть із нею. Яке тут опікунство! Словом, маман поїхала, а він… Не хочу про це. Розумієш – людина, яка отримує задоволення, підчепивши когось на гачок. Хобі, так би мовити. Загримів я в таку кабалу на два з половиною роки.

– Чому на два з половиною? – не зрозумів Борис.

– Коли виповнюється двадцять п’ять, уже не призивають. Вікова межа. А тут – у будь-який момент можуть хапнути, ще й… Якщо постаратися – з відповідними санкціями… Ухиляння від військової служби. Навіть стаття така є. Знаєш, було б це на все життя – я б, можливо, по-іншому мислив, а так… Думаєш: ось ще трішки – і двадцять п’ять. Тоді все – воля. А тим часом… Це також не життя. Ти знаєш, що робити доводилося? Що далі – то… Гадаєш, я такий один у нього був? Не знаю, на чому він ловив інших, але це був віртуоз своєї справи. Шантажист із великої літери, гурман… Одного разу примусив мене йти по гроші. А ні – відразу донос у військкомат і до прокуратури… Я пішов. Прийшов мужик, мовчки дав мені три тисячі зелених… Уявляєш? Розвернувся й пішов. Ось як треба вміти. А далі знову те саме. Розумієш? Воно наче засмоктувало, оце. Я розумів, що стукне мені двадцять п’ять, він знову знайде, на чому мене впіймати.

– Це зрозуміло, – без особливого інтересу промовив Борис. – А що з дискетами?

– Дійдемо й до дискет, – похмуро відповів той. – Я вже казав тобі, що класний комп’ютерник. Ще зі школи відчув у собі хист. В інституті мене експлуатували по повній, на всіх кафедрах. Я їм такі речі робив, що специ з освітою роти роззявляли. Та й у вільний час практично нічим іншим не займався. Освоїв найкрутіші комп’ютерні іграшки, потім сам почав вигадувати, потім… Словом, весь час хотілося цікавішого та складнішого. Так і з’явилася ідея погратися у хакера. А чому ні? Не святі, як то кажуть… До того ж на той час я вже був знову на гачку в Ромазана і… Словом, якби вдалося звідкись поцупити кругленьку суму, то я б відкупився… Або найняв би якого… кілера, щоб задушив цю сволоту… Знаєш, я все думав: чого його машина не переїде? Так, просто… Або якийсь інсульт? Ну поглянь – серед повного здоров’я людей трафляє, а цей на перший поверх ледве вилазив… І ніяка біда не брала!

Щорс дістав сигарету й запалив.

– Коли я почав – з’явився справжній інтерес. Справжній! Усі банківські системи захищені відповідним чином. Кілька місяців я марно пробував зламати цей захист. Куди тільки не пхався, як справжній хакер. Навіть у швейцарські банки – так, швидше для екзотики. Марна справа.

Борис відсунув порожню банку і слухав з помітним зацікавленням.

– Тоді я вирішив спробувати щось принципово нове, піти якимось іншим шляхом. Сам не знаю, як мені це спало на думку. Я збирався спекатися цього павука, подарувати йому замість себе більш гідний об’єкт для шантажу. Це було геніально. Я зробив усе за якийсь тиждень. Мене тоді наче відвідало якесь божевільне натхнення. Розробив… Ти взагалі як, шариш у комп’ютерах?

– Ну… – невесело посміхнувся Борис, – я також Хакер…

Той глянув недовірливо.

– Це в мене таке прізвисько. У злочинному світі, так би мовити. Але певна рація в тому є, уявлення маю.

– Ясно, – сказав Щорс. – Так от, я створив комп’ютерний вірус.

– Як – створив? – не зрозумів Борис.

– Створив. Бачу, твоє уявлення не надто… Що таке вірус? Це комп’ютерна програма, якась хибна, паразитична програма, що заважає нормальній роботі. Так от, я створив такий вірус. Вірус-невидимку, оснащений системами захисту проти найсучасніших антивірусних програм. Вони його просто не бачать. Вірус, введений у систему, робить там свою роботу, а жодною з діагностичних програм не визначається. Сам вірус також цікавий. Взагалі, як працює хакер, ти знаєш?

– Ну… загалом, – сказав Борис.

– Сидить десь у Москві чи у Нижньому Новгороді, зламує через інтернет захист комп’ютерної системи банку в якомусь Ріо-де-Жанейро і за допомогою того ж комп’ютера переказує гроші з рахунка якогось там міліардера на власний рахунок у своєму місті. Потім іде до банку й отримує готівку. Так і я спочатку пробував, але не зумів. Тоді я й створив цей вірус. Уяви, на якийсь рахунок у банку надходять гроші. Солідні гроші. Один банк, як належить, відсилає, інший – приймає, все робиться через комп’ютерну мережу. І вони числяться там. Принаймні всі так думають. Потім, коли їх потрібно звідти забрати, відкривають рахунок, а комп’ютер видає: нічого нема. Нуль! Починаються пошуки. Ніхто нікуди не переказував, ніхто не брав. А на рахунку все одно нуль. Починають усі операції відслідковувати. В солідних банках дані про транзакції фіксуються постійно, тобто стан справ на якийсь певний момент. Що як раптом уся система накриється? На той випадок є остання база даних, по ній усе поновлюють. Словом, усе перевіряють, усе сходиться, гроші мають бути. А там нуль. Починають шукати неполадки, віруси в тому числі. А програми видають – вірусів немає. Все! Були гроші й загули.

– Н-да… – пробурмотів Борис.

– Уяви собі, – вів далі Щорс, – що це солідна сума. Який починається ґвалт! Ось тут і шантажнути їх. Мовляв, знаю код, щоб розблокувати цей гармидер. Тоді й грошики ваші на рахунку з’являться.

– Н-да… – повторив Борис. – У тебе був гідний учитель.

– Що гідний, то гідний, – погодився Толя. – Так ось, як я мислив. Вліпити таку штуку в швейцарський банк – навряд чи моєму родичеві буде зручно його шантажувати. Ну, сам розумієш. І специ там, очевидно, кращі – більш імовірно, що швидко виловлять мого невидимку. Адже проти кожної програми може бути створено антипрограму. Просто проти цієї ще в світі немає. От і вирішив я почати з одного з наших рідних банків. Навмання взяв «УкрВента-банк».

– А як же ти заліз туди? – не зрозумів Борис. – Ти ж кажеш, системи захисту?

– Усе вірно, – сказав Щорс. – Залізти з вірусом чи без нього дійсно неможливо. Тому вони мали мого невидимку самі впустити. Існує такий метод – «троянський кінь». Старий хакерський метод. Ти пропонуєш через інтернет щось таке, що може когось цікавити. Той, хто зацікавився, відкриває цей файл і працює з ним. А файлик, заражений вірусом, відразу залазить у твій комп’ютер. Звичайно, у солідних системах і проти цього є захист, але ж мій невидимка невидимий! І ось беру я кілька сі-ді…

– Кілька чого?

– Лазерних дисків. З крутою порнухою. І ліплю таке… Словом, мрія збоченців. Думаю собі: невже в усій їхній конторі не знайдеться клерка, охочого під час обідньої перерви переглянути пару порносторінок на десерт? Принаймні статистика свідчить, що вони є скрізь. Ось сідає такий «клієнт» у вільні двадцять хвилин, коли ніхто не бачить, за комп’ютер і відкриває порносторінку інтернету. Що, мовляв, там новенького з’явилося? А там… Уяви, салон мадам Ольги пропонує кардинально новий вид послуг. Ви безнадійно хочете якусь конкретну жінку? Але вона не хоче вас. То заволодійте нею у віртуальному світі! Будь-яка жінка стане вашою секс-рабинею і робитиме з екрана вашого комп’ютера для вас будь-що. Лише введіть у комп’ютер її цифрове фото і зробіть замовлення. Як реклама? Не в одного слина потече.

– Це ти таке зробив?! – подив Бориса звучав природно.

– А що тут робити? Це повна фігня… – недбало скривився Щорс. – Так ось, припустимо, ходить секретарка директора банку і світить ногами у короткій спідниці так, що цей нещасний клерк мало на стіни не дереться. Звернеться він до програми, щоб побачити, що там у неї під спідницею? Одним словом, невидимка мій другого дня вже гуляв по їхній системі.

– Уявляю собі, що робиться зараз у країні. Та що в країні – у світі! Половина мужиків розглядають оголених жінок від Маші Распутіної до дружини сусіда.

– Усі решта лише розчаровано облизнуться, – заспокоїв Щорс. – Я тобі не «беспредєльщик» якийсь… Так от, невидимка мій, попри це, ще й лоцман. Через нього я можу в їхній системі дещо відслідковувати, аналізувати. Він може заходити в їхні програми, не викликаючи ніяких змін, поки я не скомандую. Коротше кажучи, я отримав можливість необмеженого доступу до всього в їхній мережі. І те, що мені відразу кинулося в очі, – надходження грошей з одного каналу, так би мовити, на різні рахунки, багато з яких відкривалися вперше. Гроші надходили порівняно невеликими сумами, а загалом на той момент набралося близько сорока мільйонів в умовних одиницях. Грошва йшла з Києва. Я зрозумів, що це якась тіньова фінансова оборудка. Потім за кілька днів усі ці бабки було переведено до Бельгії, в один із брюссельських банків, отой самий «Трансєвроінвест», також на різні рахунки. А невидимка мій «поплив» потихеньку за ними. І вже там їх відразу скинули на один рахунок. Я слідкував за ними довго. Подібне повторювалося. Тоді мені стало все зрозуміло. Це було щось типу того, як… Ну, словом, затримують постійно тепер зарплатню – практично всім. По кілька місяців. Що кажуть на роботі? Немає фінансування, немає надходжень із Києва і всяке таке. Потім, нарешті, після всіх страйків, звернень профспілок і т. д. несподівано – гроші! Будуть гроші! Уже надходять! А за пару тижнів дійсно починають зарплатню видавати то там, то там. Нарешті всім за місяць віддали. Чекаємо наступної виплати – і знову з затримкою на два-три місяці. А грошики, виявляється, вже побували у Брюсселі, а може, й далі, обернулися кілька разів, і ті, хто «будує нашу незалежність», поклали відсотки до кишень. Тепер можна і зарплатню видавати, а то народ уже зачекався.

– Н-да… Нормально… – погодився Борис.

– Отож щойно я це зрозумів, невидимка мій активізувався й осідлав, образно кажучи, цей поважний процес на рівні брюссельського банку. Все. Рахунки їхні «зависли». Уявляєш, який ґвалт почався? Майже вісімдесят мільйонів зелених, позичених ненадовго з бюджету країни, є, але це те саме, що їх немає. Уявляєш, як оті наші щурі державні у штани понакладали? – Щорс замовк, припалюючи нову сигарету.

– І що далі?

– А далі я переконався за місяць, що вони не годні самі дати цьому раду, і посвятив у це Ромазана. Він спочатку не вірив. Я мусив показати йому все, наочно продемонструвати. Гроші з рахунка, який контролював вірус, було розбито на десять частин. Кожна мною кодувалася. Це було закладено у невидимці. Повідомлення для тих, хто шукав гроші, також містила програма. Суть повідомлення зводилася до того, що ми, мовляв, на ваші гроші наклали лапу і будемо висувати вимоги. А щоб довести їм аргументованість наших заяв, довелося віддати частину. Код, який був на одній із дискет, ми ввели туди, й кілька мільйонів вони відразу ж отримали. Гроші просто з’явилися на рахунку, де й мали бути. Тепер, сказали ми, будуть вимоги. Взагалі, переконати Ромазана виявилося важко. Він знав, який я мастак у цій справі, й підозрював, що дурю його навмисне якоюсь комп’ютерною грою. Те, що його колишня фірма вже кілька місяців не отримувала зарплатні, було для нього відносним доказом. А от після введення першої дискети, – він, до речі, робив це сам, під моїм керівництвом, – уявляєш, за пару днів почалися якісь скупі виплати, аби частково залагодити ситуацію та заспокоїти людей. Другу дискету ввів, щоби продемонструвати їм наші аргументи ще раз, але, щойно вони побачили на рахунку цифри, невидимка знову запустився, і гроші зникли. Це я так зробив, щоб подражнити їх.

– То це і є мої дискети?

– Вони.

– А чому тоді їх вісім? Де ще одна?

– Її втратив цей старий пердун. Хотів спробувати ще раз те саме. Але реакція не та. Словом, ми забарилися, і там, у Брюсселі, встигли гроші хапнути. Відразу «капнуло» і в нас.

– Н-да… – розпачливо пробурмотів Борис. – Ну, а тебе сумління не мучило? Просто цікаво… Га? Це ж купа народу не мала за що шматка хліба купити…

– Однаково їх місяцями затримують, – виправдався Щорс. – На місяць більше – на місяць менше… До того ж мене так життя скрутило на той момент, що я взагалі забув про таке поняття, як совість. А ти… – Він затнувся.

– Що – я? – не зрозумів Борис.

– А ти, виходить, совісний кілер?