Текст книги "Амністія для Хакера"

Автор книги: Олексій Волков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 25 страниц)

XII. Хакер

Магазин розташувався на першому поверсі дев’ятиповерхового будинку за шикарними скляними вітринами, оздобленими декоративною решіткою. У кожному з трьох відділів – свій продавець. Усі вони – молоді хлопці у випрасуваних костюмах з краватками. Ще один сидів за столиком, що стояв окремо.

Блискучі двері магазину відчинилися, і туди ввійшов середнього зросту худорлявий молодий чоловік у плащі, гладко поголений. Була десята година ранку. Переважна більшість людей, які потрапляли сюди, не розкидалася часом. Вони йшли у якийсь конкретний відділ, швидко купували потрібне й виходили. Цей нерішуче завмер посередині, не знаючи, куди підійти.

Молодик, який сидів за окремим столиком, відразу підвівся і підійшов до потенційного клієнта.

– Доброго дня. Слухаю вас. Можу чимось допомогти? – це було сказано ввічливо і водночас підкреслено сухо.

– Так, – відповів клієнт. – Хотів би купити якийсь комп’ютер.

Молодик здивовано звів брови. Очевидно, його слух різонуло слово «якийсь».

– Який комп’ютер ви б хотіли?

– А які у вас є?

Молодик поблажливо посміхнувся.

– Ну, вибір у нас доволі широкий. – Він підвів відвідувача до одного з відділів. – Є «Пентіум», ось сотий, двохсотий, ось взагалі потужна машина, вінчестер на двісті гігабайт, найсучасніший сідіром…

– А який ви порадите?

Той знову посміхнувся.

– А ви скажіть, для чого він вам потрібен і яка сума у вашому розпорядженні. Що ви хочете – для офісу чи, може, щоб ваші діти гралися…

– Ви знаєте, я абсолютно не компетентний у всьому, що стосується комп’ютерів. Тому вам доведеться мені допомогти з цим. Я хочу навчитися на ньому працювати.

– Кгм… – молодик зам’явся. – Ну а сума? У нас є різні машини – і за триста-чотириста умовних одиниць, але це слабенькі, й за тисячу. Ось цей тягне на тисячу двісті… Ви взагалі маєте уявлення, що таке комп’ютер?

– Я ж казав, що не маю… – Він вийняв двадцятидоларову банкноту і простяг молодикові.

– Це за несанкціоновану допомогу при купівлі комп’ютера.

Вони опинилися вдвох у маленькій кімнатці, заставленій коробками. Тут на столі стояв розкиданий «його» комп’ютер. Молодик скинув піджак, розпустив вузол краватки і сів за стіл.

– Ти що, справді без поняття? – запитав по-простому.

Без напускного лоску він виглядав як цілком нормальний хлопець.

– Без найменшого, – відповів Борис.

– А на дідька воно тобі?

– Хакером вирішив стати.

Хлопець посміхнувся.

– Хакером і я не потягну, а в мене фізмат за плечима. Ну гаразд. Слухай сюди. Тебе як звати?

– Борис.

– Я – Олег. Почнемо?

Олег пояснював надзвичайно дохідливо. Борис тепер сидів на його місці і несміливо рухав мишку по килимку, відкриваючи то одне вікно, то інше.

– Нічого, звикнеш, – сказав Олег. – Кілька днів пограєшся, пристосуєшся, навчишся кнопкою клацати, почитаєш, дещо зрозумієш, руку наб’єш. «Віндовс» – це ж для зовсім тупих розроблено. А що буде незрозуміло – то ось…

Він дістав зі столу грубу книжку.

– Посібник для користування оцим самим «Віндовсом». Усе розжовано так, що навіть несмачно стає. Ну… Десять доларів, словом. Книжка дорога.

Борис дістав десятку і простягнув йому.

– Ну а якщо зовсім вже зашиєшся, то приходь…

– Слухай, – запитав Борис, – а як користуватися дискетами? Як прочитати інформацію, яка записана на них?

Олег пояснив.

– І що, всю її можна прочитати? Чи на дискеті може бути щось так заховано, що не знайдеш?

– Звичайно, всю. Ось дивись. – Він вставив якусь дискету. – Ось на екрані висвітилася вся інформація, яка є на цій дискеті. Це, так би мовити, схематично її «дерево», каталог. Ось усі назви його «гілок». Більше тут нема нічого. Інша справа, чи вдасться тобі до кінця простежити кожну з них… Якщо мати відповідні навички, то вдасться. Є, звичайно, всілякі фокуси, але… Не зможеш прочитати свою дискету, принось.

Вони запакували комп’ютер, і Олег допоміг винести ящики на вулицю, де завжди чергувало кілька таксі.

– Ну, бувай, – сказав він, подаючи руку. – Бажаю успіхів… х-хакер…

Він був змучений і виснажений. Голова йшла обертом від надлишку незнайомої інформації. Події останніх днів перетворилися на справжню круговерть. День пролетів у шаленому темпі, але приніс результати. Борис знайшов тимчасове житло. Після побоїща в Наталчиному помешканні вони провели ніч у його квартирі. Він не знав, що робить вона, але сам не склепив повік ані на хвилину. Логіка підказувала, що тут його знайти не повинні, адже ніхто не знав, хто він такий, а працював він, на власне переконання, чисто. Звичайно, якби Борис знав, що весь кримінальний відділ міського управління внутрішніх справ виловлює останніх із тринадцяти мийників машин у надії, що хтось із них записав або запам’ятав номер старого білого вольво, покинутого на невизначений час на подвір’ї приватного будинку його приятеля і колишнього компаньйона, він не був би таким самовпевненим. Та за будь-яких обставин Борис розумів, що залишатися у власній квартирі небезпечно. За одну ніч нічого не станеться, – все-таки вирішив він. Того дня вони не вечеряли і взагалі більше не розмовляли.

Зранку, весь вимучений, з головним болем, він зібрався йти. Вдягнувся, постукав до сусідньої кімнати.

– Так!

Він увійшов і сів на стілець. Напевно, Наталка так і просиділа ніч на його дивані вдягнута, вкривши ноги простирадлом. Кинула на нього швидкий погляд, відвернулася і запитала:

– А мені не можна виходити?

– Ну чому… – Він знітився і опустив очі. – Мені не хотілося б, щоб ти все розуміла неправильно. Але зараз говорити ніколи. Я повинен іти шукати інше житло. Поки що тут безпечно, але як буде далі – хтозна… Гадаю, за день я впораюся.

– А що буде далі? – вигукнула вона. – Що буде зі мною?!

– Гадаю, нічого поганого.

– Нічого поганого? Після того, як у моїй квартирі знайдуть двох убитих? Ви так гадаєте?

– Криком тепер нічого не вдієш, – відповів Борис. – У будь-якому разі ми повинні тепер загубитися у цьому величезному місті. На якийсь час. А коли я закінчу те, що почав, то подбаю про тебе.

– Як подбаєте? – Вона проковтнула сльози. – Так, як про мого дядька?

– Твій дядько був паскудою, вартою гіршого, – відповів Борис. – Тобі з мого боку нічого не загрожує. Навпаки, я, наскільки пам’ятаю, двічі тебе врятував.

– Щоб здобути те, що шукали… – Наталя й далі дивилася в стіну.

– Ну, зараз мені вже нема чого з тебе взяти. Міг би покинути там, біля тих двох.

– Чого ж не покинули?

– А що, треба було?

Вона промовчала.

– Просто в мене залишиться відчуття, що я тебе якимось чином скривдив. Мені б цього не хотілося. – Він зробив паузу, очевидно, з’ясовуючи дещо для себе самого. – Я звик до тебе за той місяць. Хай там як, а ти про мене піклувалася, і я також не хочу кидати тебе напризволяще. – Борис дістав з кишені куртки пачку дискет. – Поки оце їм потрібне, гадаю, тобі не буде спокою ніде. Так що закінчити з ними я мушу будь-що. Тут наші інтереси співпадають. А далі…

Дівчина мовчки дивилася у стіну.

– Ще одне. – Він підвівся, щоб іти, але знову повернувся до неї і замовк, чекаючи, поки вона підведе на нього очі. – Якщо, поки я ходитиму, ти вирішиш піти, припустимо, до міліції і на мене тут уже чекатимуть… – Він мимоволі ковтнув. – Словом, живим мене однаково не візьмуть. Якщо тебе влаштує такий варіант, то…

Він розвів руками.

Наталя дивилася на нього широко розплющеними очима. Переборюючи шум у голові, похитуючись, Борис вийшов.

Квартиру йому вдалося знайти швидко за оголошенням на тролейбусній зупинці. Здавав її чоловік приблизно його віку на ім’я Андрій. В одній кімнаті стояла старенька меблева стінка, диван та кілька стільців, у другій – лише обшарпаний стіл. Столик із двома табуретами виявився і на кухні. На вікнах висіли запилюжені штори. Це була тиха окраїна міста.

Коли він підходив до свого будинку, серце калатало так, що він чув його звук на власні вуха. Борис зійшов на четвертий поверх, відімкнув двері ключем і ввійшов. Там стояла тиша. Тримаючи пістолет у зігнутій руці, він обійшов кімнати. Його напівгостя-напівполонянка приречено сиділа на тому ж дивані. Пістолет ліг у кобуру під пахвою.

– Ходімо, – сказав Борис. – Таксі внизу чекає.

Склавши у дві великі валізи лише найнеобхідніші речі і замкнувши двері, вони залишили помешкання.

Першу ніч у новій квартирі він проспав наче вбитий, постеливши собі просто на підлозі в порожній кімнаті, тому зараз і почувався відносно бадьоро. Заскочивши на кухню, відломив шмат батона й випив кухоль молока. Потім повернувся до кімнати, застелив стіл простирадлом, розпакував ящики і склав комп’ютер. Апарат запустився так само просто, як і в магазині. Борис сів на стілець, принесений із «її» кімнати, й побіг курсором по табличках та написах. Сьогодні він вирішив не чіпати дискет, а набути хоча б елементарних навичок користування цією, як казав Олег, машиною. Інакше можна було просто заплутатися. Згадавши те, що пояснював Олег, він заходив у різні програми і виходив з них, читав, знайомився, зазирав до підручника і знову брався за мишку. А знайшовши кілька ігрових програм, навіть спробував грати, усвідомлюючи поступово, що горщики дійсно ліплять не святі.

Та за годину в очах замерехтіло, і справу довелося відкласти. Він пішов до ванної і довго вмивався, потім чистив зуби та голився. Це дало частковий ефект. Коли повернувся до кімнати, біля комп’ютера стояла тарілка з бутербродами. Поруч – чашка її улюбленого чаю.

Наталя сиділа на дивані, як зазвичай, підібгавши ноги, і не дивилася на нього. Якщо бути точним, вона не дивилася взагалі нікуди.

– Дякую за чай, – сказав Борис.

– Будь ласка… – тихо та відчужено мовила вона.

– Могла й не готувати, якщо так… – зауважив Борис.

– Ну чому? Ви ж мені життя врятували. Видерли з рук покидьків. Вже навіть вдруге. От тільки, якби не ви… Навряд чи мене взагалі довелося б від чогось рятувати. І ховати у якихось барлогах…

Дівчина говорила ледь чутно, але розпачливо, переповнена спогадами та емоціями.

– Ну, тут ти не права, – сказав Борис. – Подобається тобі чи ні, а на ці пригоди ти була приречена незалежно від моєї появи. Адже це твій родич влаштував таку небезпечну схованку у тебе в квартирі.

– І в чому ж небезпека цієї схованки?

– Настане час – дізнаєшся. А задля дурниць двоє головорізів не вдираються до квартир порядних громадян і не приставляють їм ножа до горла.

– Ви гірший головоріз, – несподівано ще тихіше промовила вона. – У вас пістолет. Ви застрелили тих двох, а перед цим ще й мого дядька. А може, й ще багато кого. Тепер я це розумію. Скажете, не так?

Під таким поглядом не було навіть найменшої можливості сказати «ні». Борис мовчки відвів очі.

– Це ви… – повторила вона. – Я відразу зрозуміла це. Зрозуміла ще тоді, коли побачила пістолет у ваших руках… Дивно, але саме цієї миті, хоч була насмерть перелякана, я зрозуміла, що ви з’явилися в мене не просто так, не випадково. Я відразу наче прозріла… Не знаю, що все це означає. Ви такий самий, як і вони. Ви вб’єте мене, щойно закінчите те, що замислили. Не знаю, що могло відбуватися навколо мого дурнуватого, але нещасного дядька, але ви мене вб’єте після всього…

– Сильно сказано, – зауважив Борис. – Для чого ж тоді ти мене підгодовуєш цими делікатесами?

– Віддаю борги, – сказала вона. – Адже це могло статися набагато раніше…

– A-а… ну, звичайно. Вважай, що я розчулений. Це гідна подяка.

– А що, може, ви хотіли б ще чогось? – Тепер її мова стала швидкою, а очі зустрілися з його поглядом. – Ну, сміливіше! Ви бажаєте ще чогось за порятунок дурненької дівчинки з базару? Чому ні? Тим паче що вона давно вже не дівчинка… І в неї все в нормі!

– Взагалі майже модель, – спробував посміхнутися Борис.

– А що, ні? – здавалося, образа за власну зовнішність перебила в ній усі почуття, що вирували досі. – Зріст сто шістдесят два, талія шістдесят чотири, окружність грудей сімдесят дев’ять… Не так уже й далеко від моделі.

– Не знаю… – розгубився Борис. – Я в цьому некомпетентний.

– Як некомпетентний? Ви хочете сказати, що вас не цікавлять жінки?

– Зараз мене не цікавить нічого, крім пачки дискет з твоєї квартири. Хоча з твоїми аргументами можна погодитися. Ти дійсно дуже симпатична і приваблива. А я дійсно не зроблю тобі нічого поганого. Тому й не хотілося б відчувати на собі отакі твої погляди, адже це неприємно. І несправедливо, повір. Коли я впораюся з цим, то відведу ще кілька днів на те, щоб влаштувати якось твоє життя, обіцяю тобі. А зараз ти мусиш тихенько пересидіти тут, поки вляжеться весь оцей бум. Розумієш?

Він повернувся і взявся за ручку дверей, збираючись виходити, але вийти не встиг. Мертву тишу, яка настала по його останніх словах, несподівано прорізав Наталчин рішучий голос, який менше за все здригнувся на останніх словах:

– То за що ви вбили мого дядька?

Борис повернувся і сів на диван поруч із нею, потім скрутив простирадло, яке валялося поруч, і поклав собі під голову.

– Вибач, я приляжу, – сказав він.

Вона посунулася ще глибше під стіну і не зводила з нього очей.

– Чому ви мовчите? Не можете сказати?

Її голос помітно тремтів. Лежати було приємніше, не так паморочилася голова і менше відчувалася кволість. Розповісти їй усе, як було насправді, він вирішив несподівано для себе. Виник якийсь миттєвий потяг, якому важко було опиратися. Вона щира і лагідна, тому зрозуміє, обов’язково зрозуміє. Він уявляв собі, як зміниться її обличчя, як зникнуть із нього недовіра, підозріливість, відчуженість, а натомість з’являться розуміння та співчуття… Саме те, чого він так гостро потребує. Варто лише почати. От тільки з чого почати, щоб розповідь вийшла зрозумілою і самому не заблукати у власних життєвих траєкторіях?

– Так уже сталося… – почав Борис.

І раптом він зрозумів одну річ. Це нагадувало зрив людини, перед якою лежить шприц з наркотиком. Після цього дійсно настане полегшення. Але це означатиме, що він зламався і не буде вже здатний ні на що. Він перетвориться на ганчірку, яку вона, оця, що сидить навпроти, буде дбайливо перекладати або викине як непотріб. Це буде його моральний кінець.

– Так уже сталося, – повторив він, підводячись. – Навряд чи варто пережовувати все знову.

Наталя дивилася на нього з німим протестом, тому він додав:

– Це була звичайна помста. Жорстока, але справедлива. Банальний принцип «око за око»…

– Що, мій нещасний дядько колись стріляв у вас із пістолета з глушником? – просто запитала вона.

– Ні, – відповів Борис. – На те, що робив він, я б не спромігся за браком здібностей. Тому змушений був опуститися до примітивного.

І він тихо зачинив за собою двері.

XIII. День народження

Екран комп’ютера світився синюватим тлом. Курсор застиг, забутий ним десь за межами екрана. Це була третя з восьми дискет, витягнутих із вентиляційної шахти. Вони не були пронумеровані. Зробив це сам Борис. Так, про всяк випадок. Розбиратися в дискетах виявилося напрочуд легко. Оця, припустимо, містила лише один файл. Відкривши його вперше, Борис не зміг приховати подиву. Файл складався з результатів усіх матчів чемпіонату СРСР з футболу 1982 року. Гола статистика. Біля кожного матчу вказувалася дата, місце його проведення, прізвища головного арбітра та гравців, які забивали голи. Просидівши день у читальному залі бібліотеки, працюючи з підшивками спортивних видань, Борис зміг перевірити достовірність цієї інформації. Все збігалося до дрібниць.

Щось подібне було і на семи інших. Одна являла собою старанно набраний уривок з «Войны и мира» Толстого. Очевидно, той, хто складав усе це, любив класику. Нею він заповнив інформаційний простір п’ятої дискети. Але це була вже поезія. Єсенін «Черный человек». Над обома уривками Борис просидів дві доби. Звіряв комп’ютерні тексти з оригіналами буквально по рядках, намагаючись знайти невідповідність із оригіналами й таким чином витягти бодай якусь зачіпку. Марно. Тексти були набрані бездоганно. Лише у Толстому механічно було пропущено літеру в одному слові.

Ще на двох дискетах були наукова стаття якогось В. Стефлюка про сучасне викладання слюсарної справи у трудовому вихованні учнів середніх шкіл та уривок з промови останнього генерального секретаря Горбачова на якомусь партійному форумі. Текст промови «чудотворця», якого ще пам’ятали, вдалося знайти. Він також відповідав до дрібниць своїй копії на дискеті. А от стаття на педагогічну тему… Борис навіть не уявляв, де її шукати. На завершення були версія одного з чисельних матчів Каспарова і Карпова, а також уривок із Біблії.

Нічого путнього не виходило. Не утворювався логічний ланцюжок. Не було жодних ідей стосовно того, що цінного можуть містити в собі старанно скопійовані уривки з різних текстів. Спробувавши маніпулювати з їх назвами, він отримав повну нісенітницю. Маніпулювати з прізвищами авторів взагалі було важко, тим паче, те, що містила остання дискета, взагалі не мало автора.

Борис гостро усвідомлював нестачу компетентності, щоб вирішити проблему самотужки. А секрет існував. Інакше б ці дискети не являли собою смертельної небезпеки для того, хто ними володіє. Можливо, у файлах був схований якийсь шифр або щось на зразок цього? Та щоб зрозуміти це, на заваді стояли не його скромні «хакерські» здібності а, можливо, просто незнання чогось, якихось обставин. Це був глухий кут.

Найпершою та найбільш надокучливою думкою було все-таки підключити справжнього досвідченого спеціаліста, такого, наприклад, як Олег. А це означало, що треба вводити його в курс справ. Ідея здавалася надзвичайно ризикованою, але час примушував на щось наважитися. На щось більш радикальне. Тільки так можна переконатися, що дискети «промацані» повністю, наскільки це можливо. Як зважитись…

Від цих вагань та роздумів знову паморочилася голова, а в очах мерехтіло ще більше. В такі моменти особливо гостро відчувалося, що виконати програму-максимум, яка народилася так несподівано, йому не вдасться і що варто задовольнитися тим, що він тепер вважав програмою-мінімум. Але вона давно була виконана, і це означало…

Думку перервали. Двері його кімнати були прочинені, і він побачив у широкій щілині її обличчя. Сьогодні воно не було знервованим. Просто сумним. Тільки після цього почувся стукіт.

– Ви сидите за цим від самого ранку, – сказала Наталя. – Так може і «дах» поїхати…

– Якщо досі не поїхав, то мені, гадаю, це не загрожує.

Борис повернувся і запитливо глянув на неї. Дівчина вочевидь хотіла щось сказати. Вона стояла у давно забутій позі з руками перед собою і, видно, хвилювалася.

– Ну, кажи, – заохотив Борис. – Я уважно слухаю. Що там?

Наталя роздумувала, чи варто, аж нарешті наважилася.

– Нічого, – сказала вона. – Просто в мене сьогодні день народження.

Борис не любив цього свята. Упродовж останніх років щоразу, коли надходила власна дата, він байдуже зауважував для себе, що не має особливого бажання відкоркувати пляшку для своїх нечисленних приятелів, скориставшись таким приводом. Тепер же згадка про те, що таке свято існує, взагалі була б для нього неприємною.

– Вибач, я не знав. Поздоровляю тебе… – Він зітхнув і додав: – Завтра я виберусь до міста і щось тобі подарую. Обов’язково.

Текст на екрані змінився традиційною заставкою, і Борис автоматично клацнув кнопкою мишки, щоб повернути зображення. Коли екран не був порожній, йому краще думалося. Позаду рипнули двері. Пішла. Слава Богу…

Нічого, крім жахливої втоми, він не відчув. Очі були ніби чужі, вставлені в його голову. Навряд чи усвідомлення того, що Наталка незадоволена, могло справити на нього якесь враження. Байдуже глянувши на її двері, він пройшов до ванної і довго вмивався. Потім розтер рушником обличчя і тільки тоді відчув страшенну кволість і тремтіння в руках та ногах. Він їв близько одинадцятої ранку, а зараз була вже десята вечора.

І раптом у голові сяйнуло. Ідея виглядала геніально. Йому навіть подих перехопило. Що як… Олег порівнював комп’ютер із книжкою, бібліотекою, документацією, але на більш сучасному рівні, не на папері. Ця аналогія і підказала ідею. Що як цього разу він поцілив у саме яблучко? Від писаного на папері завжди залишаються сліди. Натискання ручки, олівця. Навіть якщо потім стерти, однаково ці сліди залишаться. Просто не кожен зможе їх прочитати. Сліпий дід не зможе, це точно. Уважна людина з гострим зором має більше шансів. А яка-небудь графологічна експертиза обов’язково докопається, що було написано раніше на аркуші, де згодом з’явився новий текст.

Що як і тут той самий принцип? Що як на магнітних дисках також залишаються сліди від давно стертої інформації, а уривки з книжок нанесені на них лише для окозамилювання? Йому стало спекотно. Це була гарна ідея, але підтвердити чи спростувати свої підозри Борис не мав жодного шансу. Чи зміг би Олег? Але для цього знову ж таки потрібно його хоча б у щось втаємничити. Як бути?

Борис увімкнув світло на кухні й відчинив дверцята шафи. І… широко розплющив очі. Напевно, якби він раптом винайшов якесь комп’ютерне диво, то здивувався б не більше, ніж зараз. На нижній поличці стояла тарілка з бутербродами. Кожен із них являв собою мало не витвір мистецтва, як на глянцевій ілюстрації з кулінарної енциклопедії. Треба купу часу і неабияке бажання, щоб таке зробити. Поруч була тарілка з салатом, також прикрашеним зеленню та овочами. На верхній поличці стояв маленький торт, очевидно, домашній. Верх його був залитий шоколадною глазур’ю, яка місцями застигла, стікаючи по боках, а на ній, мабуть, навмисне асиметрично було викладено квітку невідомо з чого.

Борис швидко зачинив дверцята і сів на табурет. Оте знайоме неприємне відчуття знову з’явилося в нього, тільки тепер воно виявилося значно сильнішим, ніж тоді, коли за відсутності господині квартири він перетрушував її пожитки. Відчуття це на диво швидко витіснило інші проблеми. Щойно він образив її. Образив цю лагідну і приємну дівчину, яка так добре до нього ставилася. Можливо, навіть зробив боляче.

Зрозумівши, що саме собою це відчуття не минеться, Борис підійшов до її дверей і постукав. Відповіді не було. Обережно прочинивши двері, він увійшов і присів на стільчик. Наталя сиділа на дивані, як завжди, підібгавши ноги, на яких нижче колін невідомо звідки взялася маленька подряпина. Капці з хутром стояли біля дивана носками один до одного, наче зустрічалися.

– Вибач, – сказав Борис. – Я тут зовсім запрацювався. Твоя правда, так можна і з глузду з’їхати. Я бачив там твої витвори. Мені соромно.

Вона мовчки зиркнула на нього.

– Мені справді прикро, що я образив тебе. Адже ти старалася. Усе таке гарне й апетитне…

– То йдіть скуштуйте, – сказала вона. – Мені вже не хочеться.

Здавалося, Наталя просто дихає образою – справжньою, не вдаваною. Безперечно, для неї день народження був святом, можливо, навіть найбільшим, і вона сьогодні з цієї нагоди спробувала забути про всі неприємності, про всі лиха. Кілька хвилин тому він усе це звів нанівець.

Борис підійшов до дивана і присів так, щоб бачити її погляд. Наталка взяла простирадло і швидким рухом прикрила коліна.

– Ну вибач, будь ласка, – повторив він. – Я тепер щиро жалкую, їй-богу, буде несправедливо, якщо ці кулінарні дива зіпсуються. Я навіть не пам’ятаю, коли їв домашній торт. Чорт забирай, справді не пам’ятаю…

Вона запитливо глянула на нього, намагаючись визначити, чи щирі його вибачення, і, здається, визнала їх щирими.

– А ногу де подряпала? – запитав Борис.

– На кухні, де ж іще, – тихо промовила вона. – Злякалася, що корж згорить, і бігла…

– Коли ж ти все це пекла? Я навіть не бачив…

– А ви що, ще щось бачите, крім комп’ютера свого? Що казати, коли навіть… У туалет не виходили…

Він посміхнувся.

– Давай, збирай на стіл, а я по пляшку. Який день народження без шампанського? Чи ти щось інше любиш?

– Не треба, – на її личку з’явилося занепокоєння. – Вже дуже пізно. Не йдіть нікуди. Ми так просто…

Вона миттєво сперлася на його руку, і простирадло злетіло на підлогу. Борис накинув плащ, жартівливо-насуплено глянув на неї і вийшов за двері.

Магазин називався «Нічний діамант» і працював цілодобово. Наказавши водієві таксі чекати, Борис спустився у напівпідвальне приміщення. Яскраве світло, мерехтливі вітрини, вишукані товари. У невеличкому залі магазину товклися дві молоді пари, вибираючи, очевидно, якийсь подарунок. За прилавком стояла нафарбована фігурна пані в елегантній облягаючій сукні. Друга така сама красувалася просто посеред магазину. Обидві були чимось схожі на ляльок. У кутку тихо перемовлялися двоє охоронців у зелених костюмах та чорних беретах.

– Доброї ночі! Чим можемо бути вам корисними? Що бажаєте?

– Подарунок і пляшку шампанського.

– Будь ласка, прошу вас… – Продавщиця ледь помітно торкнулася рукава його плаща, запрошуючи до відділу. – Шампанське ось, на цій вітрині, прошу вибирати. Ось поруч інші алкогольні напої, можливо, ви ще щось виберете… А подарунок… Що б ви хотіли? Що саме?

– Шампанське ось це будь ласка… – Борис навмання тицьнув пальцем на батарею пляшок.

Друга лялька відразу зняла з вітрини пляшку і поставила перед ним.

– Прошу.

– А подарунок – прошу вас що-небудь придатне для дня народження.

Борис відчував, що не зможе витріщатися по цих вітринах і вишукувати парфуми чи, скажімо, якусь річ. Це виглядало б ніби лицемірством по відношенню до самого себе. І до неї. Саме зараз особливо відчувалося, що лицемірити перед цією дівчиною він би не зміг. Тим паче йому хотілося чимшвидше забратися к бісовій матері з цієї оази нетутешньої вишуканості. Крім того, він мав інший клопіт: як промацати дискети. Невже для цього теж потрібна своєрідна графологічна лабораторія? Але ж той, хто стер потрібну інформацію, натомість записавши абищо, розраховував сам видобути стерте, отже, теоретично це не так уже й складно. Потрібно лише зуміти.

– А що саме ви бажаєте? – Пані, що стояла поруч із ним, і далі допитувала: – Це подарунок жінці чи чоловікові?

– Жінці.

– Ну, тоді в нас є широкий вибір косметики, парфумів… Можливо, галантерея або…

– Будь-що, – перебив Борис. – Прошу вас, я дуже поспішаю. Мене задовольнить будь-яка річ, що могла б сподобатися жінці. На ваш розсуд.

Пані з магазину була здивована такими вимогами клієнта.

– Ну, все-таки… – завагалася вона. – Підкажіть мені, це для вашої дружини чи подруги, так?

– Ні. – Борисові починав уриватися терпець. – Для знайомої. Просто знайомої.

– Ну давайте я запропоную вам кілька парфумів, понюхайте, які вам сподобаються.

Коли він уявив, як зараз нюхатиме склянки з парфумами, йому мало не стало зле. Перед очима попливли різнокольорові кола, які «не струшувалися» головою, а до горла підкотила нудота.

– Ні, дякую, – буркнув Борис. – Давайте так, на ваш смак. Щось таке, нормальне.

– Ну а… А на яку суму ви хотіли б придбати подарунок?

– Байдуже.

Почувши це слово, вона глянула дивному клієнтові просто в очі з неприхованим подивом і, напевне, зрозуміла, що йому справді байдуже.

Обидва охоронці замовкли і відверто насмішкувато подивилися на непоказного клієнта з руками у кишенях зім’ятого плаща. Напевно, їхні обличчя набули б дещо іншого виразу, якби вони знали, що рука цієї людини, яку, судячи з усього, щось дратує, торкається в кишені холодного металу пістолета з глушником.

– Ну… – фігурна дама зовсім розгубилася, – може, ви знаєте хоч розмір одягу, який носить ваша знайома?

– Зріст сто шістдесят два, талія шістдесят чотири, окружність грудей сімдесят дев’ять, – не змигнувши оком, як автомат, видав клієнт.

Дама звела брови, і погляд її висловив захоплення та симпатію до цього дивного покупця.

– Непогано як на просто знайомого, – замислено промовила вона і зникла у підсобці.

А пізній відвідувач ледь помітно зіперся на обшитий пластиком прилавок, на якому вже стояла пляшка шампанського. Маркою його він навіть не завдав собі клопоту поцікавитися. Продавщиця з’явилася хвилини за три і поклала якийсь згорток у фірмовому пакеті поруч із пляшкою.

– Сподіваюся, вашій знайомій сподобається. Це одна з…

– Скільки? – стомлено промовив відвідувач.

– Н… не зрозуміла, ви що, навіть не подивитеся?

Нетерпіння, що межувало з насилу потамовуваним роздратуванням, псувало риси його цілком приємного, з погляду пані, обличчя, можливо, надто блідого та худорлявого. Незнайомець мовчки витяг із кишені кілька доларових купюр і простяг елегантній пані.

– Заходьте ще, – сказала вона, даючи здачу.

– Навряд чи… – промовив незнайомець, забираючи пляшку, пакунок та гроші.

Нетерплячка, що охопила Бориса, не давала навіть думати ні про що інше. Вийшовши з таксі, він рушив до таксофона і набрав номер. Байдуже, що це була ніч, адже він – вигідний клієнт.

Голос, який промовив «алло», був сонний та невдоволений.

– Олег?

– Я… Хто це?

– Це Борис. Пробач за пізній дзвінок. Я компенсую при зустрічі. Є потреба в терміновій консультації.

– Борис? А… Що там ще сталося? Котра година… О Боже…

– Прокидайся, – попросив Борис. – Іди вмийся, щоб голова варила.

– Красно дякую… Я вже прокинувся. Кажи, що там?

– Я знову про інформацію з дискет. Може бути такий варіант, щоб її звідти стерли, ну, випадково, а потім вона знадобилася. Її якось можна видобути, повернути? Чи це взагалі неможливо?

Серце його завмерло.

– Взагалі можливо, – ліниво позіхнув Олег. – Повинно бути можливо, якщо її не стерли навмисне в такий спосіб, щоб уже зовсім ніхто не прочитав. Є така програмка, яка видобуває інформацію, стерту раніше.

– А як це зробити? Це можу зробити я сам?

– Ну, не знаю… Ти приїжджай завтра, привозь свої дискети, переглянемо… – Він знову позіхнув.

– Кінчай позіхати, – попросив Борис. – Де взяти таку програмку?

– Заходиш до «Нортон утіліт»… – нудним голосом провадив Олег.

Усе виявилося надзвичайно просто. Борис відчув, як тремтять його руки. Хитрощі, до яких вдавався пан Ромазан, були такими лише в його власних очах. Очевидно, увесь хист, уся геніальність покійного обмежувалися іншою сферою. Усвідомлюючи критично, що це свого роду ейфорія, Борис повісив трубку і пішов у напрямку будинку. Сьогодні він цього не робитиме. Не чіпатиме програми під назвою «Нортон утіліт», якою, на щастя, цей геніальний Олег обладнав його комп’ютер. Ще не вийде щось через перевтому… Нехай уже завтра, на свіжу голову.

Була й ще одна причина, щоб вчинити саме так. Вона скромно залишалася на задньому плані, не нагадуючи про себе. Сьогодні день народження однієї жінки. Жінки, якій хотілося приділити увагу.

Стоячи перед дверима квартири, Борис тримав ключа в руці, не наважуючись вставити його в замок. Стрілка годинника перейшла за першу ночі. Голова гула, а ноги підгиналися. З’їсти б двійко тих розцяцькованих канапок та шматок торта і лягти, заплющити очі. Останнього він, напевно, бажав найбільше. Якби це давало можливість уникнути всієї цієї несподіваної процедури дня народження, він би легко відмовився від святкової вечері. День відібрав надто багато сил. Але…