Текст книги "Амністія для Хакера"

Автор книги: Олексій Волков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 25 страниц)

XI. Мент (продовження)

Вони лежали на застеленій старим килимком підлозі, займаючи майже всю її площу. Здорові хлопці. Один у легкій короткій шкіряній куртці, другий у сорочці, поверх якої була вдягнута шкіряна жилетка. Один – зігнувшись, обличчям униз, другий – навпаки, розпроставшись, дивився у стелю скляними очима. Перший лежав повністю на килимі, другий – грудьми на голому паркеті. З-під нього натекла невеличка калюжка крові. Поруч, частково прикритий полою його куртки, валявся ніж із блискучим викидним лезом. Акурат між ними посеред кімнати на килимі стояв стілець. Ось і все. Хоча ні, ще одне. На стіні кімнати, вкритій подекуди вже обшарпаними рожевими шпалерами, кров’ю було недбало виведено: «Тут був хакер».

На підлозі під цією ж стіною валялася штучна квітка, очевидно, висмикнута з вази, в якій залишилося кілька таких самих. Квітка також була рожева, в тон зі шпалерами, з маленьким пуп’янком, вимащеним кров’ю. Виглядало так, наче цим пуп’янком і зроблено загадковий зловісний напис.

Вони мовчки стояли і розглядали застиглий кадр фінальної сцени вистави, яка розігралася у цьому помешканні кілька годин, а може, й хвилин тому. У квартирі, за розшук якої Вітька Черкес отримав від невідомого приз п’ятдесят гривень. Здоровані в камуфляжах та бронежилетах тихо сопли у свої чорні маски, скоріш за все, не замислюючись над суттю того, що тут відбулося. Троє у цивільному також мовчали, спостерігаючи цю картину, але обличчя їхні не були позбавлені емоцій. Вони спізнилися.

Усе закрутилося знову. Хлопці у бронежилетах, обстеживши під’їзд, горище та підвал будинку, забралися, а натомість у маленькій квартирі з’явилися нові люди. Вони тихо та діловито робили свою роботу, не заважаючи одне одному, а між ними безперестанку курсував майор Олексій Кобища, зовсім вибитий із колії таким поворотом подій, проте зосереджений та зовні спокійний.

Квартира належала двадцятиоднорічній Наталії Миколаївні Косовській, не працюючій, одинокій. Тій самій дівчині, яку вистежив на похороні загиблого три тижні тому Ромазана юний мийник машин та за сумісництвом шпигун Вітько Черкес і яка доводилася загиблому племінницею. З нею, як і з усіма іншими родичами вбитого, свого часу спілкувався капітан Можейко. Зараз сама господиня у помешканні була відсутня і перебувала невідомо де.

Свідками знову зайнявся капітан, здібності якого у подібній роботі Кобища оцінював найвище. Усі мешканці під’їзду миттєво були підняті на ноги, і в них уже збирали свідчення. Сьогодні Наталії Косовської не бачив ніхто. Вчора кілька людей зустрічалися з нею випадково на вулиці та в під’їзді близько шістнадцятої, коли вона поверталася невідомо звідки з маленькою сумочкою та поліетиленовим пакетом, у якому несла щось схоже на книжки. Вдягнута була у світлу легку куртку та туфлі. Звуків, схожих на постріли, з квартири не чув ніхто. Ось і все.

Мешканці будинку не мали з нею особливих стосунків, але всі без винятку регулярно бували на міському ринку, тому й знали, чим вона заробляє на життя. Усі сусіди по під’їзду свідчили, що регулярно бачили її зранку та в обідній час, коли вона вирушала на ринок і поверталася звідти з однією й тією ж великою сумкою на коліщатках. Сусіди по сходовому майданчику розповідали, що жила вона відносно тихо, у квартирі не було ніяких збіговиськ, і ніхто з них не міг пригадати особу чоловічої статі, яка б постійно навідувалася до неї принаймні останнім часом. За винятком недавно загиблого громадянина Ромазана, який, як вони знали, доводився їй родичем. Скупо і нецікаво. Хоча одне спостереження викликало в капітана певний інтерес. Кілька мешканців під’їзду зауважили, що впродовж останнього тижня або щось близько того Наталя не ходила з традиційною сумкою на коліщатках. Довелося провести цільове опитування інших сусідів по під’їзду. Жоден із них не пригадував, щоб бачив її протягом останніх семи-десяти днів із сумкою по дорозі на базар або на самому базарі.

Цікаві результати дав і обшук її помешкання. У взутті не міг зорієнтуватися ніхто. А от світлої куртки, в якій періодично бачили її сусіди, не було ніде. Кудись поділися і документи дівчини. Можливо, вона зараз займається якимись своїми справами і от-от повернеться, не підозрюючи про картину, яку їй доведеться побачити у власному помешканні? Кобища хотів, щоб це було саме так, але відчував, що надій на такий варіант небагато.

Але найціннішу знахідку було зроблено в туалеті квартири. Встановивши її факт, Кобища ще раз повторив ті самі два слова, які зірвалися з його язика, коли вперше переступив поріг горезвісної кімнати. На підлозі туалету валялася вентиляційна решітка, витягнута з отвору в стіні під самою стелею. Ставши на унітаз, майор закотив рукав і обережно обмацав стінки вентиляційної шафи. На віддалі, яка дорівнювала довжині передпліччя, у ближню стінку був забитий цвях. З нього звисала донизу обірвана капронова нитка. Те, що, напевно, ще кілька годин тому висіло на ній, за що, цілком імовірно, застрелили Ромазана, перевернули його опечатану після вбивства квартиру, вчинили побоїще у цій, зникло безслідно. Що саме це було, їм тепер залишалося здогадуватися до нескінченності.

Як тут не вилаятися… От тепер низка подій могла скінчитися. На цій обірваній нитці. Каламбур якийсь… Нитку обірвали, а за те, що лишилося, можна було витягти хіба що іржавий цвях зі стіни.

Трупи поклали на ноші й повезли на експертизу. Ніяких документів при них не знайшли. Один, той, що в куртці, мав застромлений за ремінь штанів пістолет ТТ з повним боєкомплектом та запасну обойму в кишені куртки. У другого в кишені лежав газовий револьвер з коротким стволом, заряджений нервово-паралітичними патронами, і ніж, такий самий, як і той, що лежав на підлозі. Обидва мали в кишенях по кількасот доларів і стільки ж гривень. Обидва отримали по два постріли в груди. Кулі, що обірвали їхні життя, і зараз знаходилися там.

Дактилоскопісти зняли відбитки, звідки тільки було можливо, й поїхали розбиратися. Весь народ поступово розійшовся, і в помешканні залишилися Кобища, Можейко і Сердюк, якщо не рахувати молоденького сержанта з чергової бригади, який терся у дверях, не знаючи, куди себе подіти.

– Ну що, сищики? – Кобища нарешті дозволив собі сісти. – Які будуть міркування?

Якби Можейко зараз сказав своє традиційне: «Ну, міркування – це ваша…», сталося б, напевно, щось страшне. Разом з тим уникати ініціативи в подібних випадках було, здавалося, якоюсь його вадою або звичкою. Тому, наче зібравшись із думками, склавши пальці в замок і хруснувши ними, він зосереджено промовив:

– Гадаю, міркування можна буде висловлювати лише після однієї з експертиз, результату якої усі тут присутні чекають з найбільшим нетерпінням. Без неї зараз можна тільки ворожити на кавовій гущі. Зав’ялов обіцяв упоратися за двадцять хвилин. Приходько – за півгодини. Півгодини на дорогу та всілякі приготування. Нехай мізки відпочинуть, а там наляжемо… Так, патроне?

– Наляжемо… – скривившись, невесело повторив Кобища і витяг із пачки сигарету. – Зараз працюємо у квартирі. Ти далі труси свідків. Сьогодні ніхто не спатиме. І завтра. Схоже, у нас тут пішло-поїхало…

Опери перезирнулися. Цю фразу начальник відділу промовляв лише у тих випадках, коли виникало побоювання, що ситуація виходить з-під контролю.

Телефон у кишені майора задзвонив через сорок п’ять хвилин. Це був Приходько.

У кімнаті стояла тиша. За три хвилини Кобища поклав мобільний до кишені й сказав:

– Тридцять восьмий калібр, та сама «Беретта». Каже, що ніби знову з глушником тієї ж системи. А враховуючи попередній висновок судмедекспертизи, стріляли за годину до нашої появи… Твою ж мать…

Картина складалася весела. Виходило, діяв той самий нахабний дилетант, який пришив Ромазана. Він постійно був на півкроку попереду них, при цьому працював розкуто, нехтуючи або просто не знаючи елементарних правил. Що й казати, якщо справа вже дійшла до дешевих ефектів на зразок послань, написаних кров’ю жертв на стінах, залишених невідомо для кого! Схиблений романтик. Або, навпаки, віртуоз, який майстерно заплутує слідство.

– Ну що ж, – заговорив нарешті майор, – от ви й дочекалися. Це хотіли почути?

Обидва кивнули у відповідь, а Можейко додав:

– Я знав, що це той самий. Просто відчував, що це він. Якщо хочете, в мене на нього якийсь нюх з’явився…

Кобища тільки несхвально зиркнув на свого помічника, а той продовжив:

– Гадаю, скоріш за все, тут відбулася їхня розбірка. Вони таки знайшли те, що шукали, і про це свідчить витягнута решітка та обірвана нитка. Після того як цінність опинилася в їхніх руках, він їх просто прибрав.

– Схоже на те, – підтримав його і Сердюк, – знайшли, пішли до кімнати, і він їх…

– А яку роль відіграє ніж, знайдений на підлозі, – втрутився начальник, – і що робила при цьому молода комерсантка Наталія Миколаївна Косовська, якщо взагалі була тут присутня?

Ті двоє замовкли.

– Гадаю, все відбулося трохи не так, – продовжував Кобища. – Імовірніше, він застрелив своїх спільників не після отримання знахідки, а до того. Можливо, в нього були підстави сподіватися, що швидко знайде місце схованки. Безперечно, Ромазан, який часто бував у своєї родички, заховав це тут. Тепер, думаю, у цьому немає жодного сумніву. Той, хто здійснив напад на його квартиру, не знайшов там того, що потрібно, або знайшов не те. Коли це з’ясувалося, на квартиру налетіли вдруге, вже опечатану. Безперечно, цього разу він був не сам. Один таке за ніч не зробить. Та й хтось повинен стояти на шухері, інакше ризик надто великий. Отже, вдруге працювала команда. Не знайшли знову нічого. Тоді й почали шерстити Ромазанових родичів. Гадаю, хтось один там думає за всіх. Можливо, це той наш бородатий. А може, й ні. Те, що стріляє один і той самий пістолет, не означає, що тисне на спуск одна й та сама людина. Але менше з тим. Той, хто в них думає і приймає рішення, гадаю, відразу встановив, що з Ромазанової квартири після вбивства було взято не те, що потрібно, бо вже за два дні на цвинтарі він розгорнув пошуки родичів із встановленням місць їхнього проживання. Можливо, за якимось критерієм він одразу встановив, що схованка знаходиться саме тут, у Наталії Косовської, адже хлопець, який знайшов цю адресу, отримав приз, а потім почав він також саме звідси. Щоправда, є одне «але». Вони чомусь довго чекали, а тоді спочатку налетіли на опечатану квартиру і лише потім заявилися сюди, взявши в помешканні Наталії Косовської те, що так довго шукали, додам, знову-таки за нашими припущеннями. Гадаю, саме таке загальне уявлення складається на даний момент…

– Можливо, були в них якісь вагомі підстави вважати, що Ромазан тримав це все-таки у власній квартирі? – вголос подумав Можейко.

– Можливо, – погодився майор. – А от далі ми знову спостерігаємо доволі дивні речі. Не конче зрозуміла для мене сцена розправи. Ці двоє вочевидь не чекали такого повороту. Вбивця мав тримати пістолет у руці. Витягти пістолет звідки б не було і зробити чотири постріли – на це потрібен час. А вони також не діти. Принаймні другий повинен був спробувати також вихопити зброю. А диви – обидва виявилися беззахисними, наче ягнятка. Ну, ніж у руці того, що в куртці, я не рахую. Гадаю, це не був самозахист. Загиблий дістав ніж для чогось іншого. Можливо, ним знову збиралися потрошити подушки або дивани. Безглуздо, погодьтеся, хапатися за ніж, коли за поясом пістолет. Ніж, звичайно, повинен належати загиблому в куртці, оскільки такий самий у другого в кишені. Ви згодні?

Обидва кивнули, а Кобища вів далі:

– Пістолет мав бути у нього в руці, причому це не викликало підозри тих двох. Це ще один доказ того, що вбивство сталося ще до відкриття схованки у вентиляційній шафі. Якби знахідка вже була в них, навряд чи ті двоє спокійно б дивилися на зброю в руках третього. Так от, чому ж він витяг пістолет? Гадаю, збирався полякати Наталію Миколаївну, як перед тим її дядечка. А коли вона все виклала, почав палити по своїх спільниках, аби потім з ними не ділитися.

– Де тоді дівчина? – відрубав Можейко.

Кобища тільки скривився.

– Варіантів купа. Забрав як заручницю, забрав, бо знову не був упевнений, що взяв те, що потрібно, і так далі. А можливо, її все-таки не було тут при цьому. А може, коли він почав стріляти, дівчина зірвалася й побігла, а зараз десь переховується, налякана до смерті. Га? Уявіть собі – він знає, що ті також озброєні. Якщо він уже почав їх дірявити, то мусив скінчити це, інакше хтось із них вихопив би зброю і також вистрелив. А вона прожогом, фіть – і все. Ну, не встиг просто!

– Не впевнений… – зауважив Можейко, – що так могло статися. Уявіть собі – з квартири вислизнула людина, яка бачила вбивство і вбивцю! Вона втікає геть і, не виключено, істерично кричить або ж, навпаки, швидко залітає до таксофона і повідомляє куди слід. Може таке бути? Може. Він, уявляючи це, займається збиранням гільз, потім виготовленням пензлика з квітки і написанням послань на стінах. А можливо, ще й схованка розкривалася після тих пострілів, а не до них. Він би не копирсався там так спокійно. Вона нікуди не втекла, а мусить бути десь із ним.

Все сказане Можейком виглядало доволі правдиво. Майор лише мовчки почухав потилицю.

Мобільний знову запищав.

– Чим далі в ліс, тим більше дров, – сказав Кобища помічникам, які дивились на нього, поїдаючи очима. – Це Павлюк. Відбитки пальців на ножі дійсно того, у куртці. А от далі… Одним словом, на лезі сліди крові, причому група її не співпадає з групою жодного з них.

– Отже, він все-таки штрикнув його ножем! – вигукнув Сердюк. – А ви кажете…

– Не знаю, не знаю… – Кобища не звернув уваги на цей емоційний вигук. – Його чи кого іншого. Можливо, ножем погрожували саме Наталії Косовській, намагаючись витягти з неї таємницю. І щойно вона її виказала, отой наш невідомий, третій, почав стріляти. Потім, якщо приймати логіку Можейка, він дійсно забрав її з собою.

Раптом Сердюк гигикнув, зробивши дурну гримасу.

– Мала пришила «дєда» з пістолета з глушником, а потім тих двох, своїх спільників і зараз збирається з капіталом летіти на Багами…

– Коли ми розкриємо справу і питимемо горілку, я сам буду так хохмити, – сказав Кобища, – а поки що рано. Отже, третій, той, хто це скоїв, знову не лишив ні зброї, ані гільз, більше того, спромігся на ідіотський напис. Варіантів два. Напис зроблено для когось із певною метою, тобто він має сенс. І другий – написано для того, щоб заплутати слідство, завдати нам зайвої роботи. Які є думки?

– Хакер – комп’ютерний злодій, – розмірковував уголос Сердюк. – Той, хто сидить удома за комп’ютером і через інтернет зламує банківські рахунки по всьому світу.

– До антикваріату не має жодного відношення, – знизав плечима Можейко.

– Ну гаразд, – сам собі зауважив Кобища, – може, це його прізвисько, кликуха така… Лишимо поки що так.

Мобільний знову дав про себе знати. Повторно дзвонив Павлюк.

– Слухай, – захоплено кричав дактилоскопіст, – тут доволі цікава картина складається. Чуєш мене?

– Чую, чую… – пробуркотів Кобища. – Тут із самого початку картина така цікава, що далі вже нікуди…

– Так от, – правив своєї той, – у квартирі не знайдено жодного відбитка тих двох, застрелених, лише відбитки одного з них на ножі, того, що в куртці. А всі відбитки, зняті у квартирі, таке враження, що належать… словом, малій кількості людей. Троє-четверо осіб. Це, звичайно, попередній висновок, ти ж розумієш, скільки часу потрібно… Але здається, що так. Одні відбитки, напевно, належать господині помешкання – маленькі, очевидячки жіночі. Вони кругом, окрім однієї кімнати – другої, там, де не було трупів. Там немає – уяви собі – жодного її відбитка. Там є інші, напевно, чоловічі. Вони ж зустрічаються в окремих місцях по квартирі. Зараз ми займаємося ідентифікацією, щоб встановити, хто є хто. Наприклад, на кранах у ванній та кухні, в туалеті, на ручці вхідних дверей, на півлітровій банці знайшли однакові відбитки. У кімнаті, де трупи, лише кілька відбитків на серванті. А взагалі їх мало. Схоже, їх господар мало бував у квартирі або дбав про те, щоб їх не залишати. Окрім цих двох, є ще відбитки. Намагаємося зараз встановити, скільком людям вони належать. Отака от попередня картина. Але тут ще працювати й працювати.

– А на решітці? – запитав Кобища. – Що на ній?

– На вентиляційній решітці взагалі немає відбитків. Ой, брешу! На ній відбитки пальців покійного Ромазана. Очевидно, її просто сколупнули чимось таким… Поки що такі справи.

– Чортзна-що, – підсумував Кобища. – Він що, нишпорив у тій другій кімнаті в той час, як двоє інших її допитували? Чого тоді там немає відбитків Наталії Косовської? Вона що, ніколи там не бувала? Ні, він бував у квартирі раніше! Його ж відбитки скрізь! Стоп…

– Шеф, він жив там! – перебив Можейко. – Він жив там! Він проживав у тій кімнаті, де купа його відбитків, а вона туди не заходила, ось і все! А він, у свою чергу, не заходив до її кімнати! Шеф, картина складається. Він вичислив її після похорону і жив у неї як квартирант, переслідуючи, очевидно, свою мету. Коли вдерлися ті двоє, він міг сховатися, а потім постріляв їх, забрав вміст схованки, дівчину й пішов. Ось!

– Ну-ну… – Кобища замислився. – Як у американському детективі. А тепер будуть утікати, а ми їх ловитимемо. Потім у них виникне палке та пристрасне кохання, а потім…

– Що потім? – не витримав Сердюк.

– Потім, за законами жанру, ми повинні наколошматити купу машин і вертольотів, ганяючись за ними, а вони – всіх нас постріляти…

– Сплюньте, патроне, – сказав Можейко, – ваш гумор ще більш недоречний, аніж Сердюків…

– Не хвилюйся, – поблажливо сказав Кобища. – Ми не в Америці. Хоча раціональне зерно в твоїх припущеннях, безперечно, є. Напрошується висновок про можливе існування якоїсь третьої сили. Так, так… Уявіть собі: поки він розважався тут із пані Косовською, вони розгромили опечатану квартиру, нічого там не знайшли і якимось чином вийшли на цю. Але тут ще більша невдача – виконавці позбулися життя. Хтось зовсім інший… А можливо, все-таки зв’язок між ними і нашим кілером існує… Безперечно, безперечно, з мертвої точки ми зрушили. Будемо розробляти ці дві версії. Тепер експерти нам, сподіваюся, ще підкинуть дещо суттєве. Адже тут усе робилося «на алярм», навіть дверей не зачинили, слідів має бути чимало. От тільки чому його тут ніхто не бачив? Можливо, він лише раз прийшов і раз пішов – уже з нею. Міг і не потрапити нікому на очі… Так… Ану ходімо туди!

І вони знову ввійшли до кімнати, в якій, за їхнім припущенням, міг мешкати невідомий квартирант. Кімнату давно вже оглянули, пофотографували, склали відповідний протокол. Тільки це робилося ще до виявлення нових фактів. Тому ці троє з неабияким інтересом взялися до її повторного огляду.

На столі біля вікна відразу кидалася в очі груба пачка білого паперу. Вона лежала наче навмисне так, щоб відразу впадати в око. Упаковка роздерта. З неї брали папір, але зовсім небагато. Навколо – порядок і жодних чоловічих речей. Абсолютно. На журнальному столику купа книжок та газет. Усі газети місцеві. Обласні видання. Усі книжки взято протягом останнього тижня в обласній та міській бібліотеках. Вони ще встановлять, хто і коли їх брав. У дивані сховано постіль. Чиста постіль дбайливо складена. Хоча складали вже їхні експерти.

Можейко сягнув рукою на полицю шафи і дістав пластмасову коробочку з ліками.

– Що це? – запитав майор.

– Та ось, ліки знайшли.

– Відбитки зняли?

– Зняли, я був тут. Якийсь триган.

– Забери з собою, – звелів Кобища, дістав мобільний і набрав номер.

– Алло! Зав’ялова мені, Кобища на зв’язку… Слухай, а що це за ліки? Тут знайшли якісь таблетки – триган називаються. Ти не знаєш?

– Що? – Можейко запитливо дивився на шефа.

– Знеболювальне, – махнув рукою Кобища, – щось на зразок анальгіну, тільки експортує Індія, і каже, що трохи сильніший. Наркотичної дії не має. Продається без рецептів. Фігня.

– Ну, якби я робив по трупу на тиждень, в мене також голова боліла б, – зауважив Сердюк.

Кобища промовчав. Можейко з Сердюком уже бачили, що в шефовій голові складається план подальших дій, тому й мовчали, не бажаючи перешкоджати цьому процесові. Перешкодив Величко, який з’явився несподівано і не приніс ніяких добрих новин. Лейтенантові вдалося знайти всіх хлопців мийної команди і з кожним переговорити. Номера білого вольво ніхто не записав і не запам’ятав. Напевно, небувалі для них гроші повідбивали в підлітків глузд, хитрість та настороженість. Хоча цілком можливо, що й номер розшукуваної машини виявився б липовим. З допомогою обласного ДАІ встановили кількість зареєстрованих в області таких авто, і зараз оперативники займалися встановленням їх власників. Об’єктами пошуків виявилися всі відомі членам слідчої групи родичі громадянина Ромазана. Усі хлопці приблизно однаково описували «приватного детектива» – худий, середнього зросту, з темним волоссям, поголений, з густими бровами, у плащі, брюках та туфлях. Жодних особливих прикмет.

Майор, заплющивши очі, намагався пригадати картину, що на якусь мить промайнула перед ним на кладовищі, коли вони очікували початку процесії: купа дітей – хлопців – біля високої огорожі. З ними був вихователь. Кобища ще тоді подумав, що, напевно, помер хтось із учителів якоїсь школи або загинула дитина. Того й зібралися діти з квітами біля центральних воріт кладовища. А це були хлопці з автостоянки. І з ними він. Кілер. Той, кого вони зараз шукають. На відстані кількох кроків… От чорт… Яке невезіння у цій справі з самого її початку! Геть у всьому! Підведи він тоді очі і зараз міг би знати кілера в обличчя. Не поталанило.

– Ну, гаразд, – нарешті промовив Кобища. – Хоча, що ж тут доброго? Я, відверто кажучи, дуже розраховував на вольво. Хтозна, чи вдасться щось у цьому напрямку. Машина може бути не наша, може бути оформлена за дорученням, в угоні й так далі… Навряд чи він так сміливо демонстрував би її. Гаразд. Вікторе, – він глянув на Можейка, – ти продовжуєш тут, у будинку. Береш на допомогу дільничного і все спочатку. Шерстиш усіх підряд сусідів, цілеспрямовано працюєш на нашого кілера. Борю, – погляд його переключився на Сердюка, – ти берешся за подруг Наталії Косовської. Шукай їх, де хочеш, і труси, як хочеш. Усе про неї. Гляди, й знайдемо щось цінне. Сергію, тобі відповідальний шмат роботи. На чомусь вони звідси поїхали. Собака ніякого сліду не взяв. Лише за ріг будинку, та й то кінолог не може поручитися… Вони мусили на чомусь поїхати. Працюй з таксистами, кондукторами, з ким хочеш. Це робота широка й не на один день. Випрошу тобі когось на допомогу. Усі троє – тісний контакт зі мною з найменших дрібниць. Я працюю з експертами. Завтра посиплються висновки експертиз… Ми візьмемо цього гімняного кілера. Побачите! Усе до цього йде. Він сам собі яму копає. Тільки максимум охайності та без хлоп’ячих вибриків, я вас прошу. Славу однаково на всіх ділитимемо. Ось так. Запитання? – І майор підвівся, насилу розгинаючи коліна.