Текст книги "Амністія для Хакера"

Автор книги: Олексій Волков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 25 страниц)

XVI. Полювання

Машина слідства знову набирала обертів. З допомогою хлопців з автостоянки було складено фоторобот невідомого «детектива», який, скоріш за все, був і розшукуваним кілером. Озброєні ним, а також розмноженими фотографіями Наталії Косовської люди Кобищі працювали з можливими свідками. І результат не забарився.

Наймолодший співробітник слідчої групи – Величко – вийшов на водія приватної таксомоторної фірми, який, за його словами, віз пізно ввечері за кілька днів після убивства чоловіка, схожого на фоторобот. Таксист добре запам’ятав його. Незнайомець у довгому плащі зупинив машину поблизу стоянки таксі на вулиці Промисловій, попросив відвезти його до магазину «Нічний діамант» і там зачекати. Залишався в магазині близько півгодини, після чого вони поїхали практично в той же район, але вийшов він у завулку поблизу вулиці Богдана Хмельницького. Виїхавши на місце, водій показав, де це сталося. З магазину незнайомець вийшов з фірмовим пакунком, у якому щось було. Цілу дорогу мовчав.

Попередивши колег, що в «Діамант» поїде особисто, Кобища зірвався з місця і за п’ятнадцять хвилин уже слухав свідчення продавщиць та двох охоронців. Усі вони впізнали чоловіка, який приходив пізно ввечері кілька днів тому.

– Він такий був… ну, дивний якийсь, – майже захоплено розповідала одна з продавщиць. – Зовні спокійний, а всередині, здавалося, наче пружина… Худорлявий такий, і погляд з-під густих брів рішучий, чи що… Словом, відчувалося – крутий мужик, хоч і пом’ятий якийсь… Ну, несвіжий! А запам’ятала я його тому, що він тут… чудив, одним словом. Хотів подарунок для жінки все одно який. Казав, щоб я сама щось вибрала, але таке, щоб їй сподобалося. Навіть ціна значення не мала…

– Гм… І що ж ви вибрали?

– Сукню вечірню, чорну таку, гарну…

– Він вам сказав розмір?

– Ха! – зраділа продавщиця. – Він точний розмір назвав! А казав, що це не його жінка або коханка, а просто знайома. Точніше, навіть не розмір, а мірки – точний зріст, об’єм талії, окружність грудей… Уявляєте?

– Спробуйте пригадати ці мірки, – попросив Кобища. – Ви мусите пам’ятати…

Дві продавщиці посперечалися між собою, потім зазирнули в якісь свої папери, врешті зійшлися на зрості сто шістдесят два, об’ємі талії шістдесят чотири, окружності грудей сімдесят дев’ять.

– Пляшку шампанського ще взяв, – згадала друга.

– Нервовий все-таки був, дуже поспішав.

Обидва охоронці заявили, що клієнт мав справді несвіжий вигляд і постійно тримав руки в кишенях. Крім того, один із них зауважив, що чоловік у плащі виглядав «якось не так». Ніби з похмілля… А може, наркоман – худий, блідуватий якийсь.

З цією досить вичерпною, хоч і доволі суперечливою інформацією вони й залишили крамницю. А за кілька годин цілеспрямованої роботи цінність цієї інформації суттєво зросла. Свідчення найближчих подруг дівчини, знайдений у її квартирі одяг та медична картка з тієї ж дільничної поліклініки підтвердили, що параметри, названі продавщицею з нічного магазину, відповідають розмірам Наталії Косовської. А це, в свою чергу, давало підстави вважати, що вона жива і перебуває десь разом з імовірним кілером – худим чоловіком у довгому плащі, озброєним «Береттою» із глушником, на правах аж ніяк не полонянки. І що можливе місце їх перебування – район вулиці Богдана Хмельницького.

Кобища відчув натхнення. Терміново було скликано всю слідчу групу. Цей ковбой, як казав генерал Панасюк, все-таки дилетант. Зухвалий дилетант. Лише тепер, після «Діаманта», майор зрозумів це остаточно. Версія про професіонала-віртуоза, можливо, єдиного у своєму роді, відпала. Тепер Кобища не сумнівався, що скоро вони візьмуть його. От-от. Потрібне лише якесь додаткове зусилля.

Забравшись із квартири Косовської, він повинен був знайти собі інше житло. Скоріш за все, дилетант скористався для цього оголошенням. Бо і до цього все робилося саме в такий, примітивний спосіб.

Люди зі слідчої групи вже працювали в агенції з найму житла та вишукували об’яви на будинках і стовпах у згаданому районі. Першим, мало не в милі, прибіг Сердюк з корінцями трьох зашарпаних об’яв. Перевіркою встановили, що одну з квартир найняли три студенти, друга ще чекала на квартирантів. Залишалася третя адреса.

Вони під’їхали до потрібного будинку і піднялися на другий поверх. Двері відчинив молодий чоловік у спортивних штанях та футболці. На запитання, чи здається квартира, він відповів, що вже здав її. Кобища пред’явив йому посвідчення, а слідом простягнув і фоторобот.

– Він?

Молодик знизав плечима і невпевнено промовив:

– Наче схожий… Це ж не фотографія! Ну, схожий, брови такі ж густі…

Кобища дістав мобільний і набрав номер.

– Віктор? Значить так. Викликай групу. Збір там, на Богдана Хмельницького. Буду за двадцять хвилин. Без мене не рипатися. Хай приїжджають мікроавтобусом і сидять тихо. За все відповідаєш головою.

Вилиці жорстко проступили на обличчі начальника відділу вбивств, який за останні два-три тижні схуд і змарнів. Проте обличчя це й далі не виказувало жодних емоцій. Зате господар помешкання, який чув усю розмову непроханих гостей, помітно нервувався. Руки тремтіли, а ногами ніяк не міг потрапити в штанини. Кивнувши на нього помічникам і глянувши на годинник, Кобища вийшов з помешкання. Слід, по якому вони йшли вже кілька тижнів, ставав надто гарячим.

А до вулиці Богдана Хмельницького, посеред якої хвилин п’ятнадцять тому зупинилася сіра «Волга», вже під’їжджав нічим не примітний білий РАФ.

Надворі смерклося. Водії повмикали фари, і від цього здавалося, що навколо вже ніч. Кобища сидів у РАФі разом із хлопцями у чорних масках і роздавав останні інструкції. Машини стояли з протилежного боку будинку, там, куди не виходили вікна квартири, в якій зараз перебував кілер. Господар квартири, докладно описавши її планування, зовсім скис.

– Ну, пішли.

Чоловік дванадцять з обох машин швидко, розтягнувшись ланцюжком, оббігли будинок і зникли у під’їзді. На третій поверх піднімалися тихо. Двоє відразу пішли вище, перевіряти можливий вихід на горище. Плямисті камуфляжі скупчилися перед дверима.

Двері були з вигляду благенькі. Добре натисни – і… Тиша лякала. Там, по той бік дверей, знайшов притулок убивця, озброєний пістолетом, яким вміє добре користуватися. Зухвалий чоловік без сентиментів, який іде ва-банк. Безперечно, зброя при ньому. Напевно, він не розлучається з нею навіть уночі. Чи встигне він вихопити її та натиснути на спуск?

Напевно, про це думав чи не кожен із тих, хто стояв зараз на майданчику перед квартирою номер двадцять вісім. І в цьому не було нічого дивного, адже усі вони мали сім’ї – малих дітей та старих батьків. Усі вони з плоті та крові, міцні та витривалі, проте такі тендітні й беззахисні з позиції шматка металу, що летить з божевільною швидкістю.

Тьмяне світло лампочки під пожовклою стелею. Мертва тиша по той бік дверей. Стрілка годинника перетнула десяту…

XVII. Хакер (продовження)

Борис відкинувся на спинку стільця й заплющив очі. У скронях гуло. Перед очима, навіть заплющеними, продовжував блимати екран монітора. З усіх почуттів залишилося тільки два – роздратованість та відчуття власної безпорадності, марності зусиль. Щось муляло у шлунку. Ні, це не голод, хоча тремтіння та кволість у руках і ногах ставали дедалі надокучливішими. Голод – це коли хочеться їсти. А він навіть думати про їжу не міг.

Двері до кімнати ледь відчутно рипнули. Він навмисно кілька днів тому переставив стіл так, щоб бачити двері. Почувся легкий стукіт, а потім з’явилася вона. Наталя ширше прочинила двері й застигла на порозі.

– Чого тобі? – запитав він.

– Не надто привітно, – замість відповіді зауважила дівчина.

Борис лише провів долонями по обличчю.

– Пробач, я дуже змучився…

– Так і загнутися неважко.

Вона подивилася на нього з непідробним обуренням, а потім підійшла і сіла на стілець, який стояв поруч.

– Ну, кажи, що там?

– І забирайся геть… – закінчила вона за Бориса, відразу почервонівши.

– Ну, цього, припустимо, я не казав… – заперечив той.

– Але подумали…

Настало кількахвилинне мовчання.

– Я сирник спекла, – нарешті промовила Наталка. – 3 манкою. Колись одна подружка давала скуштувати і мені сподобалося…

– Ну давай скуштуємо, – погодився Борис.

– Дякую! – зітхнула вона. – Дякую, що не знехтували… Авжеж. Супермен спустився з вершин віртуального світу і милостиво погодився…

– Слухай, – щиро здивувався Борис, – ти така мала, а тобі так важко догодити!

– А ви ще й не пробували.

Він обернувся до неї, нагнувся і сперся ліктями на коліна.

– Ну то давай спробую. Що б ти хотіла? Тільки в реальних межах. Скакати з вікна, сама розумієш, я не збираюся. Пиріг скуштувати ще міг би… Ну то?.. – Його обличчя залишалося серйозним.

– Мені тут не подобається, – зібравшися з духом, випалила вона. – Я хочу переїхати! Це одне бажання, є ще друге.

– Як це, не подобається? – не зрозумів Борис. – Що тут не так?

– Я тут не хочу…

– Послухай, – Борис почав карбувати слова. – Ти забула, що кілька днів тому тобі хотіли повідтинати вуха? І тобі тут не подобається?! Ти що, принцеса у круїзі? Я ж тобі все пояснив! Нам потрібно залягти. Усе трохи вляжеться, я закінчу справи і знайду місце, де тобі подобатиметься. А зараз треба трохи зачекати!

– Не кричіть на мене, – ковтаючи сльози, мовила вона. – Не кричіть на мене. Я не переношу цього.

Наталя часто дихала і, здавалося, ось-ось заплаче. Борис нахилився ближче і торкнувся пальцями темного волосся, яке повибивалося з зачіски і закривало їй очі.

– А не можна почати з твого другого бажання? – примирливо запропонував він. – Що як воно виявиться більш реальним, а поки я його виконуватиму, час мине, з’явиться можливість кудись звідси дременути… Га?

Вона витерла сльози і, не приховуючи образи, відповіла:

– А друге бажання я вам дозволю виконати лише після першого. А поки що можете навіть не мріяти…

Ця заява звучала навіть якось хвалькувато і мало не розсмішила його. Борис подивився на її набряклі від сліз повіки, руки на щільно стиснутих колінах, яких не сягала коротенька спідничка, так само щільно стулені хутряні капчики, над якими піднімалися стрункі гарненькі ніжки.

Сміятися розхотілося.

– Що ж це все-таки за бажання?

– Скажу, коли виконаєте перше. – Вона знову за звичкою дивилася на стіну.

– Зрозуміло, – сказав Борис. – Схоже, навряд чи воно буде мені до снаги. Краще я виконаю перше. Але трохи пізніше. Ось тільки роботу закінчу.

– Ні! – попросила вона. – Зараз. Будь ласка!

– Та ти з глузду з’їхала! – розсердився Борис.

– Не кричіть на мене, – мало не по складах вичавила вона, – ви обіцяли.

Борис ухопився за голову, прогріб пальцями волосся.

– Я боюся, – тихо сказала вона. – Я боюся того, вчорашнього. Тепер точно є людина, яка знає, де ми ховаємося. І навіть якщо він сам не прийде вночі, щоб нас постріляти, то може виказати комусь. Невже ви не розумієте? А потім… Ми просто впіймали таксі й поїхали сюди, а об’яву про квартиру ви просто зірвали зі стовпа на зупинці. Невже ви думаєте, що в міліції самі йолопи сидять? Треба йти звідси. Відійти десь подалі, переїхати на тролейбусі або впіймати приватну машину.

– Ти перебільшуєш небезпеку. – Категоричність та зверхність у тоні Бориса зникли. – Хоча раціональне зерно у твоїх припущеннях, безперечно, є. Обіцяю тобі, ми подумаємо про це.

– Зараз, – наполягала вона. – Не гайте часу, прошу вас. У мене якесь передчуття, якесь дуже недобре… Ну будь ласка!

Вона також нахилилася до нього дуже близько й тепер уже благала, зазираючи просто в очі. І він завагався.

– Ну давайте… А потім я дозволю вам виконати друге бажання… – І щоб йому провалитися, якщо цієї миті в її очах не скакали бісики. Він знітився. – Я йду загортати сирник.

Наталя зробила рух, щоб підвестися.

– Гаразд. – Борис похитав головою, дивуючись самому собі. – Збирайся швиденько. Я виконаю оце твоє бажання. Але за однієї умови. Від виконання решти ти мене звільняєш…

Вона озирнулася у дверях, скривилася зневажливо і промовила:

– Згодна.

Двері зачинилися.

Вони зібралися за сорок хвилин. Надворі ось-ось мало смеркнути. Комп’ютер вдалося компактно запхати в одну з валіз, хоч привіз він його аж у трьох коробках. Цю упаковку, склавши, Борис заніс за два будинки і залишив біля смітника.

Останнім часом він зробив кілька помилок. Знав і причину цього, просто не любив зайвий раз її усвідомлювати. Тому, напевно, так легко припустився ще однієї, яка забрала, щоправда, лише хвильку часу, примусивши його залишити Наталю в коридорі та ще раз повернутися до кімнати. Після цього, зачинивши двері, вони спустилися вниз, пройшли дворами й опинилися на одній з головних вулиць. Пхатися з таким багажем у тролейбус – завдання непросте, тому Борис зрадів, побачивши на протилежному боці вулиці білий РАФ. Лишивши дві валізи біля будинку, він побіг йому навперейми, голосуючи, але не встиг. Авто на великій швидкості промчало повз нього.

«І так не зупинився б…», – байдуже подумав Борис, бачачи, як мікроавтобус паркується неподалік від їхнього колишнього помешкання.

Насувалася ніч, і втома дедалі брала гору. Житло знаходилося зовсім у іншій частині міста, й оголошення про те, що воно здається, не висіло на жодному стовпі. Це була околиця. Зупинивши якийсь старенький УАЗ, вони дісталися сюди майже за годину і напитали це «райське гніздечко» – окремий флігель на подвір’ї приватного будинку.

Господар – ще досить міцний та жилавий дідок, хоч і скаржився на серце та ноги, – за десять-п’ятнадцять хвилин знайомства встиг розповісти про те, що кілька років тому переніс інфаркт, що син його живе і працює аж у Норильську і що підлі сусіди постійно влаштовують гучні пиятики. Щоправда, дід і сам не відмовляв собі в задоволенні перехилити чарчину-другу. Баба, невеличка й огрядна, говорила привітно, але з виразу її обличчя Наталя чомусь вирішила, що вона неабияке стерво. Третім мешканцем цієї садиби виявився худий сіро-білий кіт, який постійно потрапляв під ноги і якого дід називав не інакше як Іродом.

Переїзд вимучив їх обох, але Наталя перебувала в піднесеному настрої. Вона снувала туди-сюди, налагоджуючи в новому помешканні елементарний побут. Обидва старенькі ліжка було застелено, скромне кухонне начиння – кілька тарілок та ложок – складено до тумбочки. Сирник, який, на подив, зовсім не постраждав під час переїзду, винесено в холодний коридор: нехай чекає своєї черги. Аж тепер Борис відчув, що із задоволенням скуштував би кілька шматочків цього кулінарного витвору. Розпаковувати комп’ютер не хотілося: оглянувши похапцем знайдене житло практично без зручностей, він відчував, що завтра ж піде шукати нове.

Раптом з коридору почувся зойк, і відразу до кімнати повернулася Наталя. Вона сіла на стілець і мовчки відвернулась до стіни.

Борис вийшов до сіней і все зрозумів. Просто посередині сирника зяяла глибока потворна яма. Навколо валялися крихти. Ох і не даремно дід називав свого кота Іродом! Як змогла ця підла істота вигризти діру в самісінькому центрі пирога? Так треба зуміти!

На бідну Наталю шкода було дивитися. Стоячи посеред кімнати, він не знав, що й сказати, як виправити становище. Напевно, цей зіпсований сирник був найменшим лихом із тих, що переслідували її останнім часом, але саме він виявився останньою краплею. І саме він примусив щось заболіти у нього всередині, коли ніяково дивився на дівчину. Під цим поглядом Наталка схопилася зі свого стільця і майже вибігла надвір. Цей день був на диво нещасливим. Саме про це тепер на самоті думав Борис, не маючи змоги бачити те, що відбувалося у покинутій квартирі, й таким чином дати дню, що закінчувався, справедливу оцінку.

Наталя стояла на ґанку, притулившись спиною до стіни флігеля. Обличчя її він не бачив, оскільки воно губилося у темряві. Він мовчки взяв її за руку й тихенько потяг до хати. Злощасний сирник стояв на столі. Побачивши це вдруге, вона почервоніла й почала помітно непокоїтися, але Борис не звернув на це анінайменшої уваги.

– Отже, так, – сказав він, беручись за ніж. – Я розумію, що законний мешканець цієї оселі на ім’я Ірод походив по ньому ногами, тобто лапами, і вижер неестетичну діру. А ми мусимо ліквідувати завдані збитки і зробити вишукану страву знову придатною для споживання.

Наталя стояла поруч, недовірливо й водночас ображено дивлячись на нього. Не змигнувши оком, він рішуче застромив ніж у сирник і вирізав вигризену котом середину до самого дна. Потім тонким шаром зрізав увесь верх пирога.

– Можливо, ця сволота спиралася на нього лапами, коли їла, – пояснив він. – Але не виключено, що ця худобина торкалася нашої страви і десь з боків, тому ми змушені зробити ще ось що…

Встромивши ніж вертикально, він зрізав по колу весь край сирника. Викинувши обрізки, обережно підчепив під дно те, що залишилося, й перекинув на іншу тарілку.

– Ну ось, тепер не залишилося жодного клаптика, якого могла б торкатися ця тварюка. Щоправда, і називатися він мав би якось інакше, скажімо, бубликом, але смакові якості, думаю, залишилися незмінними. З вас чай, панно, – Борис нарешті наважився глянути на Наталку, – оскільки, сподіваюся, ви погодитеся, що цей сирник чи пак бублик тепер наполовину мій…

Стримати посмішку вона не змогла. Усміхнена підійшла до столу, і її тоненькі пальчики із залишками лаку на нігтях почали виконувати швидкі звичні маніпуляції. Якоїсь миті вона озирнулася на Бориса, який сидів у своєму кутку, і погляд її висловив вдячність.

Модернізований сирник було з’їдено до крихти. Подякувавши за вечерю, Борис узяв відро з водою, що грілося на плиті, кухоль і вийшов надвір. Ніч була тепла. Скинувши куртку, він поклав її на стілець, зверху на неї пістолет, на нього футболку, зігнувся і, виливши на себе кухоль води, намилив обличчя. Коли рука простяглася до поставленого кухля, він не знайшов його, а на шию полилася тепла вода. Наталя стояла поруч.

– Дякую, – сказав він.

Вода текла по шиї та плечах, і після такого дня це відчуття здавалося надзвичайно приємним. Вона ж простягла йому рушник. Борис витерся, зайшов до хати і вдягнув чисту сорочку. Взявши свій рушник, Наталя повернулася надвір. Він кілька секунд вагався, а потім вийшов за нею. Вона ще не почала вмиватися, тому стояла, залишивши кухоль на стільчику, й запитально дивилась на нього.

– Я також зіллю тобі, – запропонував Борис. – Давай…

– Ні!

Вона вся спалахнула, а потім повторила тихо, але рішуче:

– Ні, не треба.

– Чому?

– Не треба, – повторила Наталя ще раз. – Це…

– Що, це?

– Нічого… Це було другим моїм бажанням, – швидко вимовила вона. – А ви взяли з мене слово, що не виконуватимете його. Ось і все.

– Он воно що! – здивувався Борис. – Ніколи б не подумав…

– Чому ви так здивувалися? – Її голос став якимось збудженим, а обличчя – обуреним. – А ви що, подумали щось інше? І що ви подумали?

– Нічого такого… – розгублено витиснув із себе Борис. – Те, що подумав би на моєму місці кожен нормальний чоловік. Вибач, якщо я тебе цим образив. Принаймні ні вимагати, ні випрошувати цього я не збирався, до того ж ти сама наштовхнула мене на такі ідіотські думки. І взагалі… Ось зараз ти мене дістала! По-справжньому…

Грюкнувши дверима, він повернувся до хати й ліг, відвернувшись до стіни.

XVIII. Полювання (продовження)

Він ледь помітно кивнув, і двері розлетілися від удару двох потужних тіл. Юрба у плямистих камуфляжних костюмах зі страшним шумом увалилася до квартири. Стиснувшись усередині, майор чекав криків, пістолетних пострілів та автоматних черг. Тільки б не це…

Усе стихло. Що там? Невже знову трупи? Чиї цього разу?

Кобища увійшов до квартири. Трупів не було. Ніхто не лежав на підлозі, притиснутий дужими хлопцями у бронежилетах. У квартирі взагалі не було майже нічого. Голі стіни, порожні шафи, стіл, що розгублено застиг у кутку. Все. Але чому тоді вони стоять мовчки, наче бовдури? Чому обличчя Можейка та Сердюка висловлюють…

Єдиною річчю у кімнаті, яка могла привернути увагу, був клаптик білого паперу на столі. Кобища підійшов і нахилився придивляючись. На папірці простим олівцем було надряпано:

«Тут також був хакер»

Майор зовні байдуже мізинцем відштовхнув папірець і вийшов з квартири.

Сигаретний дим залазив, здавалося, у найвіддаленіші куточки грудей, але звичного полегшення не приносив. Кобища самотньо сидів біля під’їзду на краєчку лавки й палив, згадуючи теплий чайник, що стояв на газовій плиті, та клапоть білого паперу з дурнуватим написом. Перше означало, що вони спізнилися лише на якусь годину, а може, й менше. Друге – що ті, кого вони шукають, сюди вже не повернуться. Якби Величко зі звісткою про таксиста повернувся трохи раніше, якби швидше опитували дівуль з «Нічного діаманта», якби швидше знайшли цю адресу… Якби ж то…

Та потерпаючи від цих невтішних думок, Кобища не знав ще одного – що на під’їзді до будинку на тротуарі «голосував» чоловік, який тяг важку валізу, і що водій їхньої машини не звернув на нього жодної уваги. Майор, який сидів усередині з хлопцями зі спецназу, не міг цього знати, як і того, ким був отой «голосувальник». Інакше взагалі б… Хоч волосся рви на голові.

Спецназ від’їхав, а натомість з’явилося ще одне авто з мигавкою. З пасажирського місця вибрався молодий чоловік, надзвичайно худий, високий, з загостреними рисами обличчя, в окулярах у тонкій металевій оправі. Його манера ходити, далеко розставляючи «циркулі», з одного боку, здавалася незграбною, з другого, – випромінювала надзвичайну енергійність. Пробігаючи повз лавку, він побачив майора й зупинився.

– Здравія желаю… – Він подав руку. – Що тут?

– Працюємо на об’єкті… – сухо промовив майор.

– Я загалом у курсі справ… Маю пряму вказівку від…

– Знаю, – перебив Кобища. – Все знаю. Прошу дуже – квартира на третьому поверсі, побачите. Там наші експерти працюють…

– А ви…

– Я зараз підійду… Ви підіймайтеся, будь ласка!

Ніяково знизавши плечима, новоприбулий у цивільному пірнув у під’їзд.

Карповича практично ніхто не мав за свого. Закінчивши факультет кібернетики у Києві, в закладі, який не мав військової кафедри, призваний до армії, він потрапив у внутрішні війська у званні рядового, де на відповідній стадії армійські чиновники зуміли розгледіти його таланти, і рядовий Карпович замість того, щоб у своєму не наймолодшому віці опановувати по повній програмі ази дідівщини, опинився у штабі військової частини, підпорядкованої МВС. А згодом управління внутрішніх справ у особі генерала Панасюка, який добре знався з командиром частини, отримало цього комп’ютерного генія неофіційно «у тимчасове користування». У такій організації, як управління внутрішніх справ, завжди існують комп’ютерні проблеми, і Карпович вирішував їх миттєво. Там, у «рідній» частині, його підвищили відразу до сержанта, хоча, власне, він цим взагалі не переймався. За кілька місяців розробив програми для складання всілякої звітності, модернізував комп’ютерну мережу управління. Він міг працювати день і ніч, не відмовляючи нікому. Начальники відділів у майорських погонах зверталися до нього на «ви» й віталися за руку, проте своїм не вважали. Майор знав, що Карпович на прізвисько Птеродактиль – ас у своїй справі. Але навіщо він тут потрібен?

У квартирі кипіла робота. Кожен займався своїм.

– Відбитки зняли, – відрапортував дактилоскопіст, – можемо їхати.

Карпович з Приходьком колупалися в розетці. Пластмасовий її корпус уже лежав у поліетиленовому пакеті, а вони витягали ще й середину.

– Вас не токне? – запитав майор.

– Вже зробили, – відповів експерт, розглядаючи під лупою від’єднане «нутро". – Так, я цілком згоден… Забираємо.

– Що знайшли?

– Ну, кажіть, Анатолію… – підштовхнув Приходько Птеродактиля. – Ваша знахідка.

– Це, звичайно, попередні міркування, – швидко, по діловому почав програміст, – але схоже, що у цьому приміщенні працювали на комп’ютері.

– Звідки ви взяли? – запитав Кобища.

– Для підключення комп’ютера до мережі потрібні інші розетки, ніж ті, що стоять у наших квартирах, бо штепселі в них більші. Усі цивілізовані користувачі купують відповідні перехідники. В принципі можна під’єднати і так, якщо добряче натиснути. Потім витягнути штепсель із розетки надзвичайно важко. Тут розетку мало не з м’ясом видерто. До того ж на корпусі – ось Андрій Петрович підтвердить – сліди цього нестандартного штепселя. Внутрішні латунні частини розетки також пошкоджено – гнізда наче розігнуті.

– А що, ніякі інші електроприлади не мають подібних штепселів? – похмуро запитав Кобища.

– Ну чому, мають, – посміхнувся Карпович. – Я ж кажу, це лише припущення…

– Є ще якісь докази?

– Тільки це, – розвів руками Карпович, вказуючи на аркуш паперу з автографом кілера. – Хакер – це людина, яка повинна працювати на комп’ютері.

– Ну, цього, мабуть, замало, – Кобища замислився. – Але версію будемо проробляти. Де Величко? Ти ще тут? Іди підключайся до Можейка. Працюйте зі свідками. Основне зараз – з’ясувати, хто бачив чоловіка з фоторобота та Наталію Косовську, які виходили з будинку. Хто бачив чоловіка та жінку, які б несли… – Кобища знову повернувся до програміста. – Як це найзручніше було б транспортувати?

– Ну, один чоловік легко може перенести цілий комп’ютер, якщо запхати просто по частинах до валізи. Якщо тягати в упаковці, то, звичайно, незручно. Якщо ж він має портативний варіант комп’ютера – ноутбук, то це зовсім невеликий кейс. Узагалі, у нас тут виникли деякі ідеї з приводу цього… – Карпович озирнувся на Величка.

Але тут до помешкання увірвався Сердюк, радісно трусячи над головою якимось картоном.

– Ось! – горлав він. – Просто на сусідньому смітнику! Стоїть, як кінь! Диви!

Він простягнув одну картонку Карповичу. На ній було зображено монітор. Увесь картон, змоклий від дощу, він кинув просто на підлогу. Карпович відкинув непотрібні частини упаковки і витяг із купи дві, оглядаючи написи та символи на них.

– Де ти це знайшов? – запитав Кобища.

– Я ж кажу, біля сусіднього будинку на смітнику…

– Бігом у цей будинок. Бери хлопців. Хто з мешканців викидав найближчими днями упаковку від комп’ютера? Ну!

Сердюк вислизнув із квартири, а Кобища сів і витягнув нову сигарету.

– Ми можемо встановити, де купили цей апарат? – звернувся майор до програміста.

– Можливо… Упаковка виглядає новою, хоча місцями й зім’ята. Внутрішня поверхня… Ще пахне!

– Тоді зробимо так. Завтра ви з Сердюком зранку берете фоторобот, фото Косовської та їдете по торгових точках, фірмах… Ми мусимо встановити, де, коли і хто купив його, якщо, звісно, цей апарат не стоїть зараз у якійсь квартирі сусіднього будинку. Ну, цим зараз займається Сердюк. У вас є інші міркування?

– Поки що немає, – відповів Карпович.

– Чудово. Тоді завтра займетеся цим. А сьогодні… Поїдемо додому разом.

Стрілка годинника зайшла за північ. Обабіч дороги бігли вогні великого міста. Авто швидко їхало освітленими вулицями.

У кишені запищав мобільний. Телефонував дактилоскопіст.

– Олексію Івановичу? Павлюк на зв’язку!

– Що там?

– Ну що, як ми й домовлялися – перше враження… Ті самі відбитки, що й у квартирі Косовської.

– Їх двоє?

– Ну… – завагався той, – двоє не двоє… Можливо, троє… Взагалі, визначити кількість людей, які залишили відбитки, складно. Важко стверджувати напевно, скільком людям вони належать. Я б сказав, мінімум – двом, максимум – трьом. Але, безперечно, всі ті самі відбитки, що ми зняли у квартирі Косовської. Очевидно, Косовська і ваш кілер.

– Наш, – виправив його майор. – Наш кілер.

– Нехай так, – погодився дактилоскопіст. – Усе. Решта завтра. Повір мені, там не буде нічого іншого! Ага! Як я забув! Відбитки вже не ділять територію. Розкидані по всій квартирі. Так що «совет да любовь».

– Ось так… – слідчий сховав мобільний і подивився на Карповича. – І що ви могли б сказати з цього приводу? Як фахівець?

– Що конкретно вас цікавить? – обережно уточнив Карпович.

– Ну, хоча б що все це може означати? На біса йому комп’ютер, що вік з ним робить, яке відношення можуть мати комп’ютерні справи до низки вбивств і пограбувань? А! – Він згадав наче найголовніше: – Він що, дійсно може бути хакером? Я розумію, що необізнаний у цій галузі…

Карпович посміхнувся самим кутиком рота.

– Кажете, хакер… Ну, хакер повинен принаймні працювати в інтернеті, мати якийсь доступ до комп’ютерних систем, які збирається зламувати. Квартира Наталії Косовської не мала підключення до інтернету, принаймні швидкісного, ця квартира – також. Ось вам відповідь. Перебуваючи у цих двох місцях, він нічого не зламував. Хіба…

– Що «хіба»?

– …Робив це через мобільний телефон. Дороге задоволення. А так – іди до будь-якого інтернет-клубу і там займайся хакерством. Так, до речі, найчастіше і роблять – безпечніше.

– Що ж він міг робити з комп’ютером?

– Ну, міг працювати з інформацією, яка має певну цінність, так би мовити, у закритому інформаційному просторі. Якщо припустити, що у квартирі Косовської він знайшов дискети, або компакт-диск, або знятий з іншого комп’ютера вінчестер, що містить ту чи іншу інформацію, то все може виглядати доволі елементарно – він знайомиться з цією інформацією і вибирає потрібну або думає, як її використати.

– Тоді він, по суті, ніякий не хакер!

– Ну звичайно… – знову посміхнувся Карпович.

– І що ми можемо вигадати, з вашої точки зору?

– Ну що… – замислився той. – Встановити магазин, де куплено комп’ютер, украй необхідно. Кожна машина має свій ідентифікаційний код. Ми мусимо її ідентифікувати. Ми не можемо зараз знати, про що йдеться, але, безперечно, існує така можливість, що цей… – він затнувся, – … «хакер» вийде в інтернет. Тоді шансів зловити його, ідентифікувавши машину, стане більше.

– Як зловити?

– Ну, це вже, як то кажуть, не мої проблеми.

– Гм… – Майор тільки почухав потилицю. – І все таки… Що може бути на тих дискетах або, як ви кажете… браунінгу? Ну, ви ж спец!

– На вінчестері, – посміхнувся Карпович. – Будь-яка інформація. Тому сформулюйте своє питання таким чином: «Яка інформація може мати велику цінність?» І шукайте відповідь.

Наступного дня мобільний у кишені майора пищав із самісінького ранку, не даючи подумати й дратуючи до нестями. Але о дванадцятій двадцять він запищав так, що Кобища кинув усе й помчав через півміста на вулицю Монастирську.

Трохи наляканий молодик сидів у темній службовій кімнаті в компанії Сердюка та Карповича.

– Розповідай, – коротко наказав Кобища, гупаючись у звільнене Сердюком крісло. – Тільки я тебе прошу, дорогенький, усе докладно, не забудь нічого.

– Ну що… Прийшов він два тижні тому, сказав, що хоче купити комп’ютер, сам не знав який. Я питав, для чого йому, він не сказав нічого путнього, мовляв, хоче навчитися працювати на ньому. Він взагалі у цьому без найменшого поняття. Узяв третій «Пентіум»… Мені двадцятку дав за консультацію. Я ось тут йому елементарні речі пояснював – як увімкнути, як вимкнути… А! Книжку в мене купив – посібник з «Віндовс»… Ну ось наче і все.