Текст книги "Амністія для Хакера"

Автор книги: Олексій Волков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 25 страниц)

Черговий знизу під’єднався до його телефону несподівано. Хтось хотів щось повідомити по справі Ромазана.

– Алло? – запитав із трубки трохи зляканий голос.

– Слухаю вас, майор Кобища.

Черговий університетського інтернет-кафе доволі плутано пояснював, хто він і чому телефонує. Зараз у них знаходиться чоловік, схожий на фоторобот, що його ще вчора приніс працівник міліції.

– Давно сидить? – запитав Кобища.

– Та не дуже…

Кинувши трубку, він викликав по мобільному Можейка, який звернув з півдороги і погнав до корпусів студмістечка, видзвонюючи Сердюка. Загін спецназу піднімався по тривозі.

– Ну, що ж, – сказав Борис, подаючи йому руку, – пробач ще раз, що примусив тебе хвилюватися. Дякую за допомогу.

Поклавши гроші на стіл, він посунув їх до Маліцького, який, стріляючи очима навколо, не знав, брати їх чи ні. Гроші так і залишилися лежати на столі.

Усе робилося швидко та оперативно. Машини загальмували за рогом сусіднього будинку, де їх зустрів Можейко, що перебував на місці з Сердюком уже кілька хвилин і встиг зорієнтуватися. Розшукуваний не виходив із корпусу. А самі вони, пам’ятаючи настанову шефа, не пхалися «поперед батька». Брати його належало на виході. Цей неврівноважений клієнт, що постійно тримав палець на спусковому гачку, у залі, де повно людей, міг наробити казна-чого. Тому Сердюк тихенько стояв біля входу, а Кобища давав останні настанови спецназівцям у РАФі.

Нарешті мікроавтобус неквапно рушив до місця паркування, займаючи крайнє місце та стаючи навскіс до нечисленних машин, щоб мати змогу в разі необхідності перегородити шлях будь-якій із них. Практично в ці самі секунди до Сердюка, який нервово походжав перед сходами, поглядаючи на годинник, підійшов Величко, простягаючи йому руку. В них зав’язалася розмова – звичайна для двох людей, у яких начебто щось зривається. Сердюк жестикулював, дивлячись одночасно на двері корпусу, до яких Величко стояв спиною. Той дістав сигарету і мовчки її припалював. Можейко присів на крайню лавку поруч із якоюсь студентською парою, яка вийшла з приміщення кафе провітритися. Ще троє оперативників у цей час мали бути з іншого боку університетського корпусу, хоча двері його поруч із входом до інтернет-кафе давно зачинили – пізній час. Дверцята РАФа були прочинені. Хлопці в камуфляжах, тримаючи автомати, готові були по двоє вискакувати з авто. Це зайняло б у них якусь мить.

Розпачливо змахнувши рукою, Сердюк рушив сходами догори, Величко за ним. Вони йшли туди, де сидів Хакер. Кобища відчув тривогу. Тільки б не наблудили хлопці. Не спокусилися взяти на місці, зненацька. Хоча… Їм видніше. Як вчинив би він сам, ще коли був опером? Гаразд, не діти…

Одразу підвівся з лавки і Віктор, попрямував за ними. Двоє оперативників, що курили поруч, на стоянці, не помічали навколо ніякого підозрілого руху. Звичайна операція. Звичайна, якщо не враховувати, що їй передувало кілька аналогічних, які всі без винятку скінчилися нічим. Сердюк, і далі щось промовляючи до колеги, відчинив двері…

Цей варіант Борис продумав, щойно переступив поріг інтернет-кафе. Колись давно, ще за часів його навчання, тут був читальний зал університетської бібліотеки. У його дальньому кутку було службове приміщення, сполучене з іншим читальним залом. Двері до цього приміщення він побачив і зараз. А от чи збереглися ті, другі – до бібліотеки? Можливо. Якщо вони на замку – півбіди. А от якщо замуровані? Що ж, тоді в разі чого доведеться діяти згідно з першим варіантом, давно визначеним, згадка про який колись так налякала Наталю. Варіантом, який віднедавна перестав його цілковито влаштовувати. «Тільки будьте обережні, добре?» – пригадалися йому слова і той її погляд.

Струснувши головою і глянувши востаннє на Олега, який принишк за комп’ютером, не вірячи, напевно, у своє довгоочікуване звільнення, він рушив до дверей, намагаючись не зачіпати одягом столів по обидва боки від вузького проходу. Все. Більше нікуди. На дно, поки все не вляжеться, поки про нього не забудуть. Тільки так. Адже його загибель може стати не лише його кінцем.

За дверима щось грюкнуло. Надто голосно як для звичайного стукоту… Ну ось. І відразу ж двері розчахнулися, вдарились об стіну, а до приміщення кафе влетіло двоє чоловіків, тримаючи перед собою пістолети.

Його власні пальці виявилися на диво твердими, коли охоплювали руків’я зброї. Тільки ноги чомусь відчули слабкість і наче самі посадили його на стілець, що якраз виявився вільним. Він мав у розпорядженні якусь коротку мить, щоб побути просто спостерігачем і оцінити ситуацію.

Їхня зброя дивилася просто у зал, на принишклих за комп’ютерами хлопців та дівчат. Крик – різкий і вимогливий:

– Вихід! Другий вихід де?!

Пістолет, наставлений в обличчя черговому, зробив справу миттєво.

– Там…

І відразу десь надворі довбонуло так, що задвигтіли вікна та вся синтетична обшивка комп’ютерного залу. Галас зчинився миттєво, і Борис одразу втратив їх із поля зору – студенти скакували, перекидаючи столи, монітори летіли на підлогу… Чотири постріли пролунали наче на одному диханні, але вже не в залі – у підсобці.

Борис почав рухатися вже при перших звуках загального підйому, який зчинили вибух і постріли. Купа людей, які досі не відривали очей від моніторів, здійнялася в єдиному пориві – миттєво опинитися за межами кафе. Ламаючи двері та перекидаючи столи, ця хвиля зіткнулася на виході з іншою – плямисто-зелено-чорномасковою, вдаривши резонансом по пластмасово-офісних стінах. А ноги вже несли Бориса у напрямку, протилежному цій хвилі.

Лише тепер запустився його «внутрішній комп’ютер». Відбувалося щось дивне, якийсь збіг обставин. Ці люди наче самі від когось рятувалися! До нього, схоже, це не мало ніякого відношення. Але водночас інша «блискавка» простромила наскрізь його свідомість, примушуючи розігнутися ноги. Зараз сюди вдеруться інші, й тоді… Тоді він звідси вже не вийде.

Відкинувши стілець, він кинувся у напрямку тих самих дверей, за якими зникли ті двоє. Це була підсвідома реакція, єдино вірна з огляду на обставини. І за секунди, коли тиша набухала панічними криками та грюкотом, він уже влітав до невеличкої підсобки, вириваючи з кобури зброю і збиваючи з ніг якогось напівпритомного юнака. Мало не впавши, Борис прорвався до дверей з вибитими пострілом замками й пірнув у темряву.

Глушник дивився у морок закутків, намагаючись намацати втікачів, зіткнення з якими давало йому певні шанси на виживання. Зустріч же з тими, хто проривався за його спиною в кафе, чавлячи натовп, таких шансів не залишала. Жодних. Бажання вирватися звідси виявилося настільки всепоглинаючим, що він біг, не замислюючись про напрямок, і мало не заблукав, шукаючи наступні двері, що їх відчинили до нього у той самий спосіб, – хвалити Бога, вони не були нічим заставлені, функціонуючі, просто замкнені на ключ.

Борис біг на одному короткому диханні, яке – знав точно – ось-ось закінчиться, і більше не думав, що ж насправді сталося там. Він не знав, що за кілька секунд до цього опер міського управління внутрішніх справ – його тезка, відчинивши вхідні двері, зустрівся віч-на-віч з тим, чия персона не йшла ні в яке порівняння з його власною. Це був Великий Друзь, який уже два роки перебував у розшуку за розбійний напад на банківське відділення, під час якого загинуло троє оперативників. Тоді він зумів ушитися, але спільники, яких взяли – всіх без винятку, здали його. І Сердюк, і Можейко знали його в обличчя завдяки попереднім «заслугам» і тепер так несподівано і, що вже казати, недоречно зустрілися з ним під час проведення зовсім іншої операції. Для самого рецидивіста зустріч ця, звісно, виявилася ще більш недоречною. Друзь таки зорієнтувався швидше за оперативників, котрі, напевно, навіть у мить, коли той вихоплював ТТ, ще не вірили власним очам.

Борис не міг знати, що коли оперативники також вхопилися за зброю, бандит вчепився у волосся якійсь студентці, затуляючись нею, а його спільник Кача вже відчиняв двері до кафе, покотивши просто перед собою маленьку ребристу гранату, що завжди лежала в кишені. Тому з невеличкого вестибюля усі рвонули врізнобіч: обидва бандити – у комп’ютерний зал, знаючи, що двері направо зачинені, а оперативники назад, збиваючи дверима колегу – Можейка, який саме брався за ручку. Наступної секунди всі троє котилися сходами вниз, натикаючись один на одного. Ситуація, поза сумнівом, була критична, тому з РАФа миттєво почали скакати міцної статури хлопці у камуфляжах. Тим часом Облом із дикою гримасою завів мотор і рвонув з місця, таранячи задки той самий мікроавтобус, який спробував перегородити виїзд. Оперативники ще лежали на сходах, очікуючи вибуху, коли Великий Друзь уже продерся крізь приміщення кафе, розкидаючи все навколо, і дірявив зі свого ТТ замки, що не відмикалися вже понад два роки.

Опинившись у темних коридорах зачиненого корпусу, Борис, звуки за спиною якого не спонукали оглядатися, побіг до кінця і праворуч – єдиним шляхом, який він ще пам’ятав. Туди, де крізь великі вікна напівпідвального приміщення пробивалося світло. У будинку поруч знаходився бар, і гарно освітлений його вхід розріджував темряву в глухому кінці коридору, де в закутку біля вікна були складені якісь великі стенди. Десь із паралельного коридору почувся звук розбитого скла, а ще десь – хоч убий він не міг зрозуміти, де саме, – вже гупало безліч ніг. Раптом заблимало світло денних ламп, і гримнули два постріли. Ні, не гримнули – ляснули так, що можна було оглухнути, зовсім, здавалося, поруч. Вирватися, за будь-яку ціну вирватися!

Гарячково, тремтячими пальцями насилу відкривши нижнє вікно у боковому закутку, він таки виліз назовні. А позаду вже хтось гупав сходами, спускаючись у напівпідвал. Воля дихнула йому в обличчя свіжим, ледь вологим повітрям ями, в якій ховалося майже все вікно. Ну… Дай Боже ще вилізти з цієї ями. Вона виявилася не такою вже глибокою, якраз до того рівня, де в людини ховається відчуття смерті. Підскочити, спертися на край зігнутими руками, а потім підтягтися…

Вони бігли освітленим провулком з-за рогу будинку – троє, якраз щоб перехопити його саме тут. Он воно як. Тепер кінець. Це мало статися. Найгірше, що не доробив того, що належало зробити обов’язково. Шкода…

І раптом він почув, як хтось відчиняє вікно поруч, у сусідній ямі, куди виводить паралельний коридор. І звідти ж – постріл. Троє, що бігли Борисові навперейми, вмить розпласталися на землі, а з сусідньої ями, підтягнувшись на руках, виліз чоловік з пістолетом у руці. Той, що ввірвався до комп’ютерного залу першим. Ось він стає на повний зріст і…

– Стій! Кидай зброю! Лицем на землю!

Двоє підводяться і йдуть до нього, наставивши пістолети. Господи, це наче сон. Виходить, ловлять таки не його? Хто ж і кого? І чому це відбувається навколо його персони? На його долю і без цього досить. Звідки Борисові було знати, що і ті, й інші прийшли сюди за ним.

Постріли пролунали біля самого вуха, і той, кого ловили, дременув уздовж стіни, продовжуючи стріляти. Йому відповіли, і всі троє побігли за ним, пригинаючись за деревами та кущами. А там чулися ще якісь постріли. Господи, ти даруєш мені шанс!

Та його знову випередили. Голоси… А потім десь зовсім поруч ще раз гахнуло. Здригнулися навіть стіни, струшуючи скло з найближчих вікон. У ямі, з якої вискочив утікач, з’явився ще один, тягнучи за волосся напівживу дівчину. Підштовхуючи штурханами та лайкою крізь зуби, він випхав її та виліз сам. Вона вже давно не галасувала і мляво тяглася за ним. У неоновому світлі бару його було добре видно: широкоплечий, з кривуватим носом та вусами – другий з тих, що вдиралися до клубу. Це були не менти – звичайні бандити.

Руки Бориса самі піднялися разом з тим, що тримали. Бандит почув цей рух. Або побачив. Пістолет у його вільній руці так само смикнувся вгору…

Притлумлений глушником звук віддачею відкинув руки Бориса назад. Якщо ні, то ось тепер точно кінець. А ворог начебто ніяк і не зреагував на постріл. Хіба що не поспішав, наче передумав стріляти у відповідь. Аж раптом його тіло нахилилося і простяглося поруч із ямою, на краю якої, збожеволівши від жаху й затуляючи рота обома долонями, сиділа заручниця. Більше не було нікого. Борис виліз із ями.

– Тікай, – сказав їй. – І забудь, що тут було. Зрозуміла? Ну!

Дівчина закивала головою і, спотикаючись, побігла геть. Борис ступив кілька кроків, відчуваючи, як підгинаються ноги. Народ у барі, почувши стрілянину, очевидно, принишк, не збираючись виглядати. Зібравшись на силі, Борис кинувся у той бік, де зникла дівчина. І мало не наступив на гільзу, що покотилася по рівному ас фальту після його пострілу. Якимось дивом вона примудрилася у цій круговерті потрапити у поле його зору. Сповільнивши рух на якусь секунду, він із зусиллям нагнувся, підняв її і занурився в темряву за деревами.

На підході до будинку з флігелем тривога знову охопила його. Причину цього він знав. Наталя. Ось хто останнім часом наполегливо стимулював його інстинкт самозбереження. Її постійні побоювання робили свою справу. Вони без перебільшення врятували його і сьогодні.

Борис прихилився тремтячим плечем до високої дерев’яної огорожі, переводячи подих. Вікно флігеля не світилося. Чому? Де вона? Пішла до старих – просто потеревенити? Навряд чи. В магазин? Чи лягла спати?

На вулиці було порожньо. Десь далеко з-за повороту блимнуло фарами авто. Він дістав пістолет, накрутив на ствол глушник і тихо зачинив за собою хвіртку. Двері флігеля були замкнені. Борис постукав.

Вона сиділа на ліжку, як звичайно, залізши туди з ногами і прикрившись простирадлом. Він зрозумів це, коли почув рипіння пружин. Потім кроки.

– Хто?

Вона відчинила двері. Тільки опинившись у відносній безпеці, Борис відчув нестерпну втому і виснаження. Перекинув на столі кухля й намацавши банку з водою, почав жадібно пити. Потім упав на табурет і підпер голову.

– А чому сидиш у темряві? – нарешті запитав Борис.

– Чогось страшно стало…

– Страшно? – здивувався він, відкидаючись спиною на стіну. – Я завжди гадав, що у темряві страшніше.

– Я також, – погодилася Наталя. – А виявляється – навпаки.

Він спробував непомітно покласти пістолет до кишені плаща, сподіваючись, що дівчина ще не побачила його.

– Як ваші справи? – запитала вона. – Як сходили? Розкажіть щось…

– Усе гаразд, – голос Бориса звучав безбарвно.

– І все? Так коротко! І що, вирішили свої комп’ютерні проблеми?

– Ні, боюся, їх не вдасться вирішити взагалі. Ніколи. Так що…

– Так що?..

– Так що займуся тим, що обіцяв тобі. Я не забув.

Вона не дивилась на Бориса.

– Що ви маєте на увазі? – запитала по нетривалій паузі.

– Ну, я перевернув твоє життя з ніг на голову… Годилося б тепер дати йому якийсь лад. Щоб було принаймні не гірше, ніж до мене.

– Ну, що ви… – нерішуче заперечила вона. – Ви ж мені його і врятували… Я також пам’ятаю. Я й так, напевно, заборгувала вам…

– Ну, тоді вважай, що ти зі мною вже розрахувалася, – якимось пісним голосом зауважив Борис. – Ти мені його сьогодні також врятувала. Завдяки тобі я не втрапив у пастку.

– У яку пастку?!

Тільки зараз Борис помітив, що вона сидить на стільці навпроти нього. Очі його звикли до темряви, і він міг навіть роздивитися риси її обличчя.

– У тій фірмі, – сказав Борис, – де я купував комп’ютер, була засідка. Я вже мало не зайшов. А останньої миті згадав тебе. Як ти просила бути обережним. Причому так щиро просила, я запам’ятав. Так я і не відчинив тих дверей… Лише згодом про засідку дізнався.

Вона якось важко зітхнула на повні груди, перетравлюючи почуте. Потім затулила долонями щоки й замовкла.

– Ну чого ти? – Борис нахилився до неї. – Хіба можна гніватися за таке зізнання? Мені свого часу було приємно усвідомлювати, що я тебе врятував, що так сталося… А ти наче й не рада.

– Я рада, – гірко промовила вона.

– Ну а якщо рада, то посміхнися і давай щось перекусимо. А завтра почнемо знаєш із чого? Словом, тобі сподобається. Я навіть упевнений. Не буду казати наперед.

– З вами не занудишся… – Наталя знову зітхнула, але сказано це вже було іншим тоном.

– Нічого, скоро все зміниться, – пообіцяв Борис. – Зміниться на краще. Дай-но віддихаюся. Побачиш. Тільки не будь такою знервованою та наляканою. Добре?

Зараз він дійсно понад усе на світі хотів цього. Щойно йому неймовірно пощастило. Навіть двічі, й більше він не буде випробовувати долю.

Нахилившись ще ближче, він знову відчув її запах. Обличчя Наталине було зовсім поруч. Кілька годин тому все могло скінчитися. А це – як він сам казав – примушує переглянути власні погляди на сенс життя. Щось на зразок такого. То в чому ж той сенс?

Вона обернулася до нього. Останнім часом Борис уже знав, що рано чи пізно не втримається від цього. І зараз… Хай там як, а переживши те, що він пережив, не можна відмовлятися… Не можна, інакше теревені про сенс життя – пуста маячня.

Кінчики його пальців торкнулися її долонь, які ще частково прикривали щоки, а потім прослизнули під них і відчули щічки, потім торкнулися її волосся. Вузол волосся несподівано розпався і зіслизнув на плечі.

Наче злякавшись її можливої реакції, Борис відсторонився. Наталя сиділа у тому ж положенні, тільки руки її вже опинилися внизу, на стулених колінах. Вона дивилася на нього.

– Вибач, – промовив Борис, – я не навмисно з волоссям. Так вийшло… Я злякався, що тобі не сподобається…

– Чому?.. Навіть приємно…

Зрозумівши, що не зможе зараз просто підвестися і відійти, він нахилився, ніжно торкнув її за плечі, ще раз притулився до неї губами, відчувши несподівано, що це вже поцілунок: її губи також ворухнулися, а далі… Він міг би заприсягтися, що не зрозумів, де знаходиться ота її «кнопка», на яку він випадково натис. Ця заніміла жінка раптом перетворилася на згусток бажання. Борис злякався, що не встигне донести її до ліжка. Здавалося, зникло все навколо, залишилося тільки одне бажання – віддатися оцій течії, котрій завжди противився. Зараз вона несла його дедалі швидше й невблаганніше у вир почуттів жінки, якої взагалі не мало бути у його житті. Його несе з такою швидкістю, що вже не видно берегів. І нехай! Швидше сторч головою у водоспад!

Він сів на ліжку, відчуваючи рукою крізь кілька розстібнутих ґудзиків, як часто дихають її груди. Про власне дихання годі було й говорити. Перед очима розпливалися якісь кола…

– Що сталося? – вона перевела подих і запитала це ще раз.

Борис лише важко зітхнув.

– Щось не так?

Вона вже сиділа, і голос її свідчив про збудження та хвилювання.

– Ну чого ти… – Борис тремтячою рукою погладив її волосся. – Ти взагалі диво. Просто я себе стримав… Давай завтра, га? Завтра буде чудовий день, до того ж я пообіцяв тобі сюрприз…

– Я не хочу сюрпризів. – Наталя загорнула вилоги блузки, ховаючись від нього, і тихо промовила: – ви довели мене до такого стану, що тепер стає соромно, як згадаю, а потім кажете – завтра? Як так? Навіщо?

– Ну що ж тобі не зрозуміло? – Борис зовсім знітився. – Мені навіть соромно про таке говорити, пояснювати тобі.

– А ви поясніть. Я ж дурне дівча… Поясніть!

– Мушу купити одну річ… Я й так приніс тобі лихо. І тепер не маю права ще більше скривдити тебе. А раптом ти б завагітніла – від схибленого маніяка, кілера і так далі… Діти повинні мати здорову генетику. І взагалі… – Борис уже зовсім інакше обійняв її за плечі й поцілував у щоку.

Тільки навряд чи Наталю задовольнили такі пояснення – він зрозумів це, увімкнувши світло. Її погляд говорив: «ну, ну… подивіться, що ви зробили зі мною».

– Будь ласка, не дивися так, – попросив Борис. – Я що, винен?

– Ви всі ніколи ні в чому не винні, – промовила вона, відвертаючись до стіни.

Ніч була тепла, і цвіркуни божеволіли. Він присів на сходинку біля входу і слухав. Зігріта вода вистигала, а він не міг наслухатися. Ще один день минув. І знову вдалося щасливо проминути всі слизькі місця. Не наблудити, не напартачити, не накоїти такого, чого вже не вдасться виправити. Приємне відчуття. Особливо радісно було за те, що сталося щойно.

XXI. Облом

Це можна було б назвати розвитком подій у вже майже звичному руслі, якби не одна обставина. Якби все просто обмежилося стріляниною в університеті. Це була б просто чергова прикра невдача. Навіть не прокол – просто невдача, збіг обставин. Хто ж міг подумати, що вони ніс до носа зіткнуться зі своїм давнім знайомим – Великим Друзем.

Кобища знову й знову перебирав можливі варіанти власних дій, дій своїх колег. Варіантів існувало безліч, але зважаючи на цілковиту несподіваність розвитку ситуації, винуватити когось та й себе самого у неправильності дій не можна. Усе робилося вірно. Друзя треба було брати за будь-яких обставин.

Але якби з самого початку йшлося про Друзя, належало перекривати не те що корпус по всьому периметру – квартал. Наслідок прикрий. Хакер, замочивши спільника, зник – тепер уже зовсім з-під носа. І знову ще трішки – побачив би його на власні очі. Третього спільника застрелили оперативники. Четвертий протаранив своїм ауді РАФ спецназу і також накивав п’ятами. Результат можна було б назвати просто невтішним. Якби не одна обставина.

Щойно Кобища провів півгодини у кабінеті начальника. Це були далеко не найприємніші півгодини. Таким Панасюка він ще не бачив. Генерал кричав і бризкав слиною. Недбало, непрофесійно, примітивно і ще купу епітетів навішував начальник упереміш із матюками на його, Кобищі, адресу. Скінчилося тим, що сам винуватець запропонував вихід із ситуації у вигляді рапорту. Епітети припинилися, давши місце чистому матові без домішок. Такого не було ніколи: Кобищі урвався терпець. Це був нервовий зрив. Він ходив по кабінету колами і палив сигарету за сигаретою, щиро жалкуючи, що відставки його не прийнято. Усе б скінчилося в один момент. Колись потрібно закінчити. А так він зобов’язаний колотитися у цьому й далі, почуваючись ні на що не здатним.

Опер обласного відділу внутрішніх справ Борис Сердюк швидким кроком ішов вулицею, заставленою приватними одноповерховими будинками. Це був район міста, у якому часто здавалися кімнати, переважно для студентів.

Набридло. Один такий район вони вже встигли обійти: заходили у крайні будинки на кожній вулиці, розпитуючи господарів, чи не здаються кімнати або квартири десь поблизу. Люди розповідали про тих, хто здає житло постійно, в кого нещодавно жили або зараз живуть квартиранти. Тоді доводилося йти до названих господарів, показуючи їм фоторобот кілера та фотографію Наталії Косовської.

Упродовж останнього тижня згаданий фоторобот зазнав відчутних змін і значно вдосконалився, адже з’являлися нові люди, які бачили кілера – дівчата з нічного магазину, продавець із салону комп’ютерної техніки, таксист, черговий з інтернет-кафе. Більше того, ці люди спілкувалися з ним і начебто добре запам’ятали. Пропонувалися обидва варіанти фоторобота – і перший, з бородою, і останній – без, хоч вони, на думку самого Сердюка, не були схожі між собою. Але ніхто не брав на квартиру подібного чоловіка.

Сердюка переслідували зневіра, впевненість, що вони вже використали всі шанси для затримки Хакера, даровані долею. Якщо тільки цей хлопець не зовсім схиблений, він ляже на дно. І тоді все зависне.

Виконувати цю ідіотську роботу було надзвичайно важко. Будь-що робити нудно та неприємно, коли розумієш марність зусиль.

Відчинивши хвіртку, Сердюк постукав у найближче вікно хати, хоча, власне, у цьому не було потреби: на гавкіт прив’язаного на подвір’ї пса господар не міг не вийти.

– Доброго дня! – привітався він до не старої ще, моторної жінки, яка з’явилася на ґанку. – Ви не здаєте часом кімнати? А може, чули, що хтось по сусідству здає?

– Ми не здаємо, – відповіла вона. – А по сусідству… Хто б міг здавати? Прокоповичі вже взяли… Не знаю.

Простягнувши їй посвідчення, а потім і фоторобот, Сердюк почув від приголомшеної несподіваним поворотом подій жінки:

– Так… Здається він. У крайньому разі – трохи схожий. Одного разу бачила його, коли приходила до Прокоповичів. Брови такі ж густі, чорні… І волосся…

– А дівчина? – холонучи від божевільного передчуття і боячись повірити у це, запитав Сердюк.

– А от її не бачила. Але живуть удвох! – запевнила жінка.

– А що ще ви про них знаєте? – запитав опер. – Не бійтеся! Все залишиться у повній таємниці. Ніхто навіть не знатиме, що я до вас заходив.

Жінка помовчала, вагаючись, а потім змовницьки нахилилася до нього і промовила:

– Я там не була, але Василівна казала, що сплять окремо! Навіть шафою розгородилися! А ще казала, що Хведір її бачив техніку складну! Комп’ютера якогось…

Жінка показала на хатину через дві від неї.

– Поруч пияки живуть, – пояснила вона. – То Прокоповичі зі мною більше, коли що потрібно, або просто побалакати ні з ким…

– І зараз ті двоє там?

– А де ж їм бути? Казав Хведір, що нікуди не ходять. І за місяць уперед сплатили.

Сердюк зовні спокійно дістав мобільний і набрав номер. От тепер уже буде оточено не те що квартал… Мікрорайон! І тоді можна буде з упевненістю сказати, що переможців не судять. Усе. Годі.

Кіт Ірод, який забув уже й думати про зіпсований сирник, який, до речі, так і зійшов йому з рук, згорнувся на ґанку флігеля на сонечку, яке щойно чи не вперше за день з’явилося з-за хмар. Це місце було одним із його найулюбленіших, особливо в другій половині дня. Умостившись зручно на старому килимку, він заплющив очі та вдоволено замурчав.

І раптом відчинилася хвіртка, на подвір’я влетіла страшна зелена плямиста істота з чорною головою, яка тримала в руках щось велике й важке. Страшидло це, гупаючи так, що здригалася земля, летіло просто на нього. Від несподіванки Ірод закляк на місці, втиснувся в килимок і встиг дременути лише останньої миті. Перелякано нявкнувши, він кулею вискочив на найближчу яблуню. А важкий черевик за мить вкарбувався у килимок якраз на тому місці, де він щойно спав.

Їх було багато. Кілька зникли всередині, решта оточила флігель. Дід Федір стояв на ґанку, розгублено кліпаючи очима на цю дивовижу, і мовчав. Слідом за людьми у масках на подвір’я ввійшли двоє в цивільному. Той, хто потрапив до флігеля першим, вийшов назад і заперечно похитав головою.

Мовчки повернувшись, Кобища підійшов до переляканого старого, простягнув йому дві фотокартки і запитав:

– Це він? Це ваші квартиранти?

– Еге… – тільки й спромігся той, якось зумівши тремтячими руками насадити на ніс окуляри. – Дівчина – та сама… вона…

– А цей?

Старий довго і зосереджено розглядав обидва фотороботи, а потім знизав плечима.

– Може, й він… Трохи схожий… Наш, здається, без бороди був… А цей…

– Де вони? – запитав слідчий.

– Поїхали вже…

– Куди?

– Не знаю, не казали…

– Коли?

– Зранку, сьогодні… Машина якась червона була. Запакувалися й поїхали… Годин зо штири вже буде.

Кобища розвернувся й пішов геть.

– Працюй, – сказав він, наче ні до кого, проходячи повз Сердюка.

– Е! – несподівано озвався дід, який нарешті прийшов до тями й навіть зрозумів, хто тут за головного. – Тут вони забули шось! Баба сьогодні прибирала і під столом знайшла… Може, вам треба? – І він зник у хаті, а потім повернувся, тримаючи в руках комп’ютерну дискету.

Обличчя майора висловило все. Він швидко підійшов до діда Федора, схопив дискету й пішов геть. Проходячи біля Сердюка вдруге, він знову промовив йому:

– Працюй!

Але це було сказано вже зовсім іншим тоном.

Риси обличчя Карповича зараз особливо загострилися. У ньому наче стислася якась пружина у той момент, коли чорна дискета зникала в дисководі. За кілька хвилин до цього з нею вже ознайомився дактилоскопіст Костянтин Павлюк. Генерал Панасюк очікував у комп’ютерній, похрясткуючи за звичкою пальцями. Він трохи відійшов від істерики і вдавав, ніби нічого такого вчора й не сталося.

На екрані з’явилася якась таблиця з незрозумілими написами. Карпович стукав по клавішах, і таблиці змінювалися одна за одною, а він швидко проглядав їх.

– Ну що там? – не втримався начальник. – Що це таке, кажи!

– Антивірусна програма. Перевіряю дискету на наявність вірусів, щоб не занести їх до нашого комп’ютера.

– Та на хріна тобі ті віруси? Я тобі новий комп’ютер куплю! Чого ти жили тягнеш? Дискету давай!

– Зараз буде й дискета, – не змигнувши оком відповів Карпович. – Це лише кілька хвилин…

Панасюк запхав руки до кишень і нервово заходив по кімнаті. Кобища сидів, зіпершись сідницями на один зі столів, і намагався просто не бачити свого начальника.

– Ну ось… А зараз дискета… – промовив Карпович.

Вони схилилися над ним. На екрані блимнуло кілька яскравих картинок, потім з’явилися написи англійською, такі ж яскраві. А потім…

Це був наче мультфільм. Невідомо звідки вилетів незграбний кумедний вертольотик і почав пурхати на тлі якогось екзотичного гірського пейзажу.

– Що це за чортівня? – грізно спитав Панасюк.

– Гра. – Карпович був незворушний. – Комп’ютерна гра.

Потім з неба злетів дракончик з чудернацьким зубатим дзьобом і почав ганятися за вертольотиком.

– А це хто? – з інтонацією цілковитого бовдура запитав начальник.

– Гм… Як не дивно – птеродактиль, – відповів Карпович.

– А на біса воно йому? – не втямив Панасюк. – На хріна за неї животи дірявити? Її що, так важко купити?

– Зараз спробуємо дізнатися.

На екрані знову з’явилися якісь таблиці та символи, а начальник запхав руки до кишень і заходився намотувати круги. Аж раптом двері відчинилися, і Кобищу покликали до телефону. Той ненадовго вийшов.

– Дзвонив Павлюк, – повідомив він, повернувшись. – На дискеті лише дідові та бабині відбитки.

Панасюк мовчки глянув на нього. Нарешті озвався Карпович:

– Ну, що можу сказати… Це комп’ютерна гра. Але… Словом, хтось її зламував. – І побачивши німе запитання на обличчі начальника, додав: – Хтось заходив у робочий файл. Користуватися – це одне, а зайти у робочий файл і змінити програму – зовсім інше. Так ось, хтось туди увійшов і вніс якусь додаткову інформацію.

– Яку?

– Так я відразу не скажу, треба шукати.

– Це може бути дискета, за якою всі полюють? – запитав начальник.

– Чому ні? Взагалі, спочатку варто запитати того Олега з салону продажу. Все-таки робочий файл зламано. Навряд чи ваш «хакер» здатний на це. Можливо, це дискета Маліцького, і він приклав до неї руку, так, задля розваги.

– Ну то розбирайся! – гаркнув Панасюк.

– Я розбираюся, – сухо відповів Карпович, – у міру власних можливостей. Не заперечую, є й кращі фахівці.

– Аякже! – загорлав генерал. – Ці пісні я вже чув! Давайте всі у відставку, всі рапорти пишіть. Нехай стріляють по університетах, по житлових будинках! Нехай газети пишуть, що ми ні хріна не робимо! Гранати хай кидають! Давайте!!! І я піду у відставку! Навчилися, тільки що – зразу… Працюй! Уже їдь туди і труси того Олега. Якщо це не його дискета, забудь про все інше і шукай.