Текст книги "Амністія для Хакера"

Автор книги: Олексій Волков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 25 страниц)

– Ну, я принаймні цього поняття не втратив. І свої особисті проблеми завжди намагався вирішувати так, щоб якнайменше страждали інші.

Щорс мовчав.

– Гаразд, це я так… Твоє сумління – твоя особиста справа. Давай далі.

– А що далі? – Толя припалив нову сигарету, очевидно, відходячи від думок про сумління. – Нарешті він повірив. Тоді я сказав, що дам йому коди взамін на повне відпущення. Він погодився, але тепер уже я не вірив йому. Цей пацюк міг знову почати діставати мене за першої нагоди, тим паче, ми разом тепер були зав’язані в таких справах… Я поставив умову – закордонний паспорт і квиток до Штатів. Спочатку він покрутив пальцем біля скроні й сказав, що за мною штрафбат плаче, а потім… Розумієш, є схиблені, які марки збирають, є – рибу ловлять… Такий ідіот може за якусь круту марку півжиття віддати. Розумієш? Очевидно, ця «розвага» була єдиною і найбільшою в його житті, якого, з огляду на вік та болячки, залишалося все менше. Очевидно, те, що я давав йому, мало вінчати його… мистецтво свого роду. Тримати на гачку стільки людей, установ!

– Розумію, – сказав Борис. – Добре розумію.

– А про які суми йшлося! Він мав у своєму розпорядженні гроші, щоб організувати мені це. Він погодився. Щоправда, існував ще один незручний момент. Обидва ми, звісно, не довіряли один одному і боялися підступу з боку іншого. Тому, коли документи були готові, домовилися так: зустрічаємося в аеропорту перед літаком і обмінюємося. Я йому повний доступ до невидимки з кодами інактивації, він мені – паспорт та квиток. Я сідаю в літак, і в нього залишається близько трьох годин, щоб перевірити достовірність отриманої інформації. Якби я обдурив його і дав туфту, він знав, куди повідомити про те, хто я такий і куди лечу. Напевно, мене б уже там чекали: квиток навмисно брався через Брюссель, де літак робив посадку. У свою чергу, і я б міг здати його, якби він заклав мене. Одним словом, ризик залишався попри все, але ми були зацікавлені в тому, щоб у майбутньому кожен жив тихо та мирно займався своїми справами.

Толя розпачливо похитав головою, очевидно, ще раз переживаючи все це. Борис мовчки чекав.

– І я вже серйозно починав вірити, що скоро забуду це, як страшний сон. Дійсно, вже бачив себе у Чикаго… А він не прийшов. Коли до літака залишилося п’ятнадцять хвилин, я запанікував. Подзвонив йому додому, але його не було. Я смикався в усі боки, але… Що я міг зробити? А невдовзі літак здійнявся у повітря. З порожнім місцем, де мав сидіти я. Почекавши ще півгодини, я поїхав до нього. Двері зачинені, нікого. Я дзвонив, стукав, як навіжений. А потім зрозумів, що ця паскуда знову, вкотре вже мене кинула, і можливо, мене вже шукають.

– Якого, ти кажеш, числа це було? – запитав Борис.

– Дванадцятого липня. О шістнадцятій двадцять я мав вилітати.

– І дзвонив ти тричі підряд подовгу…

– Так… – Щорс підвів здивовані очі. – Ти… що, був там?

– Був, – відповів Борис. – І родич твій також був. Тільки на той момент він уже не міг тобі нічим допомогти. Тому й не прийшов до літака.

– О Боже… – це злетіло з його вуст із розпачем та приреченістю. – То це ти?! О Боже… Ти мене поховав… Ні, я сам себе поховав!

Щорс упав обличчям у бурячиння і почав був товкти по землі кулаком, але потім плечі його кілька разів здригнулися й він затих.

Борис мовчки сидів поруч, не чіпаючи його. А коли той підвівся, Борис побачив зовсім згаслий погляд. Тремтячими пальцями припаливши сигарету, він затягся глибоко й відчайдушно. Очевидно, частково це допомогло, бо відразу після цього Борис почув:

– Я сам винен. Якби не моя істерика в аеропорту… Якби я не був психом… Ти розумієш? Коли його не стало, для мене автоматично все закінчилося! Увесь цей шантаж! На хріна мені було Чикаго?! Я й тут міг жити спокійно! О Боже… Мені потрібно було просто сісти й зачекати – кілька днів. Я б дізнався, що його немає. Потім усе трохи вляглося б. Я навіть міг, нічим не ризикуючи, віддати їм той сраний код або знищити невидимку. І все! Розумієш? Я міг далі жити спокійно! Але я сам, коли психував у аеропорту… Я ж думав, що старий мене підставив! Доганяєш? І вирішив – ти так? То на тобі у відповідь!

Щорс перевів подих.

– Годину, як дурний, я товк у його двері, потім кілька днів телефонував… А потім… пішов і скинув їм, тобто брюссельському банку, на електронну скриньку повідомлення – мовляв, ваші рахунки загарбав такий-то і такий-то… у нього коди для розблокування і так далі. Адресу вказав… Розумієш, що я зробив? Сам собі могилу викопав. Вони почали шукати мерця, потім його дискети… Тепер вони не заспокояться, адже знають, у якому напрямку шукати!

– Отже, хлопці Монгола шукали в Наталі код для твого невидимки, – сам до себе промовив Борис.

– Якого Монгола? – Щорс підвів очі.

– Кримінальний авторитет такий, – пояснив Борис. – Очевидно, його залучили ті твої «позичальники грошей» для силових дій. Вони й зараз риють всюди, де можливо.

– І тітку Віру вони?

– Гадаю, так. Хто ж іще?

– Отже, вони й зараз мене шукають… Тітку, напевно, добряче порозпитували, перш ніж убити…

Він затулив обличчя руками.

– Толю, – сказав Борис. – Я так розумію, найкращий вихід зараз – вилучити вірус із їхньої системи. Якщо вони отримають доступ до рахунків, одразу заспокояться. Чи не так?

– З одного боку, так, – погодився Щорс, а з другого… Вони, напевно, підозрюють, що мені відомий механізм їхніх незаконних оборудок. Там також не дурні програмісти сидять. Знаєш, яка там служба безпеки? Як я після цього житиму? Уявляєш, я фактично є свідком того, як дехто з чиновників поцупив купу грошей! Мільйони! Та зараз за пару сотень на шматки ріжуть! А тут… Кілька годин мені забракло, щоб заспокоїтися, і тоді я б не накоїв таких дурниць! О Господи!

– Перестань, – обірвав його Борис. – А чому ти раніше не скористався цим шляхом? Ти ж мав коди! Взагалі, я так розумію: якщо обмін між вами в аеропорту не відбувся, дискети мали б бути в тебе. Чому ж вони були в Ромазана?

– Є один нюанс, – пояснив Щорс. – Після того, як ми домовилися, я мусив дати йому якісь гарантії, що не скористаюся цим сам. Старий категорично наполягав на цьому. Вхід наш до мережі банку здійснювався лише через невидимку: я називав свій логін, на який він відзивався. Тоді я вводив пароль і потрапляв до своєї програми. І вже тоді при потребі можна було ввести відповідний код, після чого невидимка звільняв частину банківського рахунка. Входити і виходити можна було скільки завгодно, адже вірус не визначався їхньою системою. Старий, якому довелося засвоїти комп’ютерні ази, натренувався проникати туди і в принципі міг це робити самостійно. Так от, йому заманулося змінити пароль. Причому зловив мене досить майстерно. Ми сиділи за комп’ютером, відпрацьовували його навички, коли він раптом запитав, чи може бути пароль якимось іншим. Без задньої думки я вивів на екран механізм його зміни, і коли там висвітилося «введіть новий пароль», він заявив, що зробить це сам, що, мовляв, це потрібно, аби я його не обдурив. Куди мені було подітися? Якби знати заздалегідь, я б вигадав якісь елементарні хитрощі й залишився б при всіх козирях. А так… Словом, довелося відвернутися, поки він тиснув на клавіші. Після цього Невидимка вже не визнавав мене за свого. Щоправда, і я відвоював деякі власні права, змінивши логін. Тепер жоден із нас окремо не мав влади над вірусом, оскільки він не знав логіна, я – пароля. При зустрічі в аеропорту я мав сказати йому логін. Самі ж дискети були в нього.

– Цікаво… – промовив Борис. – І що, ти ніяк не міг потрапити туди заново?

– А як? – здивувався Щорс. – Комп’ютерний вірус позбавлений синівських почуттів, дарма що я його створив. Звісно, якби я попрацював з ним добряче, щось би вдіяв. Але… Я ж кажу – там також не тупаки. Вони швидко нас вистежили і почали блокувати всю систему, щойно я заходив у свою програму. Зайти у вірус, знаючи логін та пароль, – це секунди, а зламувати його – години, а може, й дні… А ще вони почали мене відслідковувати в інтернеті. Довелося плутати сліди, а це зайвий клопіт. До того ж старий маразматик наполіг, щоб коди були такими громіздкими, аби ніхто не підібрав. Коди являли собою… ну, ти, напевно, бачив.

– Читав, – підтвердив Борис. – Охота було стільки набирати!

– А хто набирав? – здивувався Щорс. – Витяг з інтернету перше, що трапилося під руку. На кожну дискету по шматку тексту. Ось і все.

– І опечатки теж з інтернету?

– Які опечатки? – здивувався Толя.

– На кожній дискеті акурат одна опечатка: пропущено літеру.

– От, бісова душа… – вилаявся Щорс. – Очевидно, це і є новий пароль.

– Схоже на те. Так що пароль – «данісімо», дарую.

– «Данісімо»? З одним «с»? Вісім букв. А чому саме в такій послідовності?

– Я гадав, така комбінація дає найбільш упорядковане звучання. А потім… саме в такому порядку лежали дискети.

– Дійсно, – погодився Щорс. – Старий був не зовсім тупак. Що ж тепер робити? Просто віддати коди – не вихід.

– Тоді пропоную інший варіант – оприлюднити все це. Ти ж можеш ніби… ну, скопіювати всі ці механізми, рахунки… – не знаю, як правильно висловитися – собі у комп’ютер, а потім направити в газети, наприклад, у міліцію… Ну, куди завгодно – в податкову поліцію, фінвідділ… Президенту, нарешті! Щоб неможливо було зам’яти справу. А потім дати їм усім код. І хай припиняють це божевілля. У них так задниці змокнуть, що їм буде вже не до тебе. Га?

– У принципі це можливо, але… – Щорс задумався. – Це не гарантує безпеки. Мені й далі доведеться переховуватися. До того ж… Я зараз у такому місці сиджу, що… навіть комп’ютера людського не маю! Це треба працювати звідкись. Потрібен гарний комп’ютер з виходом у інтернет…

– Стоп, – не зрозумів Борис, – як це не маєш? А як же ти тоді вийшов на мене? Ти повинен був працювати в інтернеті, щоб побачити оголошення!

Очі Толі забігали, він зітхнув:

– Я тут сиджу, як бабак у норі, носа боюся вистромити. Ну, не можу я розповісти, де ховаюся. Це моє життя, розумієш? А комп’ютер… На цьому мотлоху я боюся взагалі кудись потикатися. Вичислити можуть, як два пальці…

– А через мобільний? – запитав Борис. – Я ж так працював, коли тебе знайшов. Хоч і боявся, що мене можуть вичислити.

– Можна й через мобільний… Але ти не потягнеш. А сам я нікуди не піду, – заперечив Щорс. – І де ховаюся, нікому не скажу. Я взагалі перетворився на неврастеніка.

Розмова точилася довго. День почав хилитися до вечора, і Борис відчув кволість та тремтіння в руках. І все-таки йому вдалося багато в чому переконати свого нового знайомого. Очі Толі перестали безпорадно бігати, і він дедалі більше думав, намагаючись знайти вихід із ситуації. Сонце ладналося сховатися за обрій.

– Чорт забирай… – заговорив по паузі Щорс. – Моторошно стає, як уявлю… Знаєш, колись, ще зовсім дитиною, я ловив метеликів. Мені батько сачок такий подарував. Довго ловив. А потім метеликів набридло і схотілося чогось цікавішого. А на траву сів здоровезний жовтий шершень. Бачив колись? Завбільшки як три оси. Я візьми та накрий його сачком. Мовляв, і тебе, страшного, зловив. А він гуде під сачком, і я вже не знаю, що далі робити. Думаю, підніму сачок, щоб його витрусити, а він візьме і вкусить мене. І покинути сачок новий шкода. Сиджу і плачу… Так, згадалося чогось. От як зараз… Відпустив би їх, нехай би далі свої справи крутили. Навіщо зачіпав? Це вже не шершень. Ці не пробачать.

– Досить лірики, – похмуро промовив Борис. – Я за день або два вшиваюся. Хочеш щось робити, потрібна допомога – кажи. А ні – бувай здоровий, ховайся далі, тепер уже разом із дискетами. Ну?

– Треба щось робити, – важко зітхнув Щорс. – Тільки от як…

– Так, як і раніше. Заходь у свого невидимку – коди тепер маєш, визнає за свого. А далі тобі вирішувати – оприлюднювати цю справу чи подарувати їм. Я б не подарував. Однаково ти залишаєшся свідком. Знайдуть – сам розумієш.

– Розумію, – погодився той. – Слухай, а тобі який інтерес у цьому? Для чого ти збираєшся вставлятися?

– Довго пояснювати, – відмахнувся Борис. – Тобі зі своїх би проблем вилізти. Навіщо чужі? А в мене інтересу, твоя правда, лишилося в цій справі небагато.

– Гаразд, – погодився Щорс, намагаючись зосередитися. – Добре… Однаково нічого не лишається. Зараза… Закурив би…

Він підняв із землі свій же недопалок – один із небагатьох, на якому ще залишався якийсь сантиметр, і спромігся зробити дві затяжки. Можливо, саме від цього у ньому з’явилася рішучість.

– Значить, так, – сказав він, – я довго думав над цим, не тільки сьогодні. Щойно я спробую лише увійти до своєї програми, вони почнуть мене серйозно товкти, а водночас і відстежувати в інтернеті. Чим це скінчиться, важко сказати. Вони там стільки часу також склавши руки не сидять. Може, вже й винайшли щось більш радикальне. Щоб змагатися з ними, потрібна потужна машина, а в мене самий непотріб. – Подумавши, він додав: – Я в одній організації переховуюся. Так, одна добра душа там працює. Вночі нікого немає, тоді я виходжу зі схованки, відчиняю бухгалтерію і блукаю в інтернеті. А вдень сплю у підвалі. Так ось, щоб ми могли щось вдіяти, працюватимемо вдвох. Ти зі своєї машини, а я з бухгалтерії. Саме ти робитимеш основну справу. Я, маючи логін та пароль до невидимки, спробую увійти туди зі своєї машини. Вони відразу на мене накинуться, і тоді я з ними трішки пограюся. Звісно, з таким мотлохом, як на маслозаводі… – Він затнувся, розуміючи, що назвав місце свого перебування.

– Годі вже тобі здригатися, – заспокоїв його Борис. – Давай далі про мотлох.

– Важко буде, – зітхнув Толик. – Гадаю, вони швидко притиснуть мене. Але ти за той час увійдеш у програму й активізуєш її. Розумієш, для цього потрібна потужна машина. Зі своїми я не впораюся.

– А я зможу?

– А там немає що могти, – заспокоїв Щорс. – Я завантажу твій комп’ютер відповідними програмами. Сьогодні або завтра. Твою і одну з моїх машин ми об’єднаємо в мережу, ізольовану від усіх. Тобі потім лишиться тільки на кнопки тиснути. До речі, яка в тебе машина?

– Третій «Пентіум».

– Більш ніж достатньо.

– Так вони й на мене вийдуть…

– На тебе не вийдуть, – упевнено сказав Толя. – Твій комп’ютер працюватиме в інтернеті лише кілька хвилин, та й то через мобільний. А я працюватиму з бухгалтерії на двох машинах. Одна шукатиме невидимку у Брюсселі, а друга триматиме зв’язок із тобою. Обидві ж мої машини між собою будуть роз’єднані, отже, нашого з тобою зв’язку звідти також ніяк не простежать.

– Виходить, я дійсно, наче справжній хакер, «зроблю» їх? – уточнив Борис.

– Виходить, – розвів руками Щорс. – Як казала одна розумна людина, у світі нема й не може бути способів надійно захистити себе від зламу, адже завжди знайдуться люди, здатні подолати найдосконаліший захист.

– І хто ж це сказав?

– Кевін Мітнік. Хакер-легенда, останній лицар віртуальних нетрів. Останній представник старої школи. Теперішні хакери – люди без принципів, без етики, моралі. Вони не створили нічого свого, а лише користуються чиїмось. Справжні «беспредєльщики». Таким легше вижити. А герої комп’ютерної революції, такі як Мітнік, просто вимерли. Той, хто живе за певними принципами, більш вразливий, навіть якщо геній.

– І його впіймали? – уточнив Борис. – На чому ж?

Щорс криво посміхнувся.

– За телефон забув заплатити. Почали розшифровувати рахунки і вийшли на рід його занять. Усі великі хакери горіли на подібних дурницях. Гаразд, Бог із ним, з Мітніком, – зітхнув Щорс. – Маслозавод доведеться залишити, а шкода, там хоч з голоду не помреш. А мені однаково ще хоча б зо два місяці доведеться ховатися. Гаразд. – Він скуйовдив волосся й рішуче промовив: – Завтра виходимо на зв’язок. Чекай, а в тебе є телефон, крім мобільного?

– Є взагалі-то, але я не хотів би ним користуватися. Це не мій телефон. Я також переховуюся в одного друга і можу таким чином його підставити.

– Гаразд, – погодився Толик. – Тоді купиш ще один мобільний і матимеш таким чином ще один номер. По ньому твій комп’ютер працюватиме з моїм – і тільки. Не дай Боже тобі пхнутися через нього до інтернету! Тоді мені кінець. Тебе так чи інакше запеленгують одразу. А отже, зможуть прослідкувати й інші дзвінки з цього номера, в тому числі й наш віддалений доступ. Тоді привалять просто до мене в бухгалтерію.

– Не бійся, не тупий, – заспокоїв його Борис.

– В інтернеті ти працюватимеш через старий телефон. А я взагалі іншою машиною. Так що нашого з тобою зв’язку ніхто не простежить. Ти розумієш, про що я?

– Так, – відповів Борис.

– Отож зв’язок встановимо завтра ввечері. А саму справу прокрутимо післязавтра. Якраз неділя, на маслозаводі нікого, тільки зміна в цеху працює. А бухгалтерію зачинено. Якщо почати о четвертій ранку, до дев’ятої купа часу. Гарантія, що ніхто не прийде.

– Значить, вдаримо з двох боків, – по-своєму зрозумів Борис. – Ти відволікатимеш, а я…

– Можна й так сказати, – погодився Щорс.

– А знаєш, на мене ще й менти полюють, – згадав Борис. – Я ж у них… Хакер. Якщо ти бачив передачі – повідомляли, що я біля комп’ютерної справи кручуся. Можуть і з їхнього боку бути несподіванки, мене попереджала одна компетентна людина.

– Можуть, – погодився Толик. – У розвинених країнах при поліційних структурах є відділи боротьби з інтелектуальними злочинами. У нас поки що тут нейтральна зона. Але якщо ти місто на вуха поставив, то можуть докладати зусиль і в цьому напрямку, хоча не думаю, що в їхньому розпорядженні є відповідні специ. За будь-яких обставин нам потрібно більше боятися тих.

Щорс помилявся. Як і багато інтелектуалів, наділених комп’ютерним мисленням, він звик бачити основну проблему, основну складність «там», нерідко нехтуючи очевидним у цьому, невіртуальному житті. Але Борис, обтяжений у цей час багатьма своїми, зовсім іншого порядку проблемами, також не помітив цього очевидного. І саме тому обидва, розрахувавши до дрібниць багато складних речей, невблаганно просувалися до того моменту, коли відкриється нагода зробити елементарну і водночас фатальну помилку.

XXXV. Операція

Наталя впродовж цілого дня була неговірка та знервована. Для нього, звісно, було б найкращим варіантом, щоб її зараз взагалі не було поруч. І все можливе для цього він давно зробив. Але вона не хотіла сідати в таксі, не хотіла їхати до іншого міста, а звідти – поїздом на Харків. Вона навіть не збиралася змінювати зачіску. Не бажала – і квит.

Щорс гарантував повну безпеку. До того ж він не знав їхнього з Наталею місця перебування. Тому навіть взятий тими чи іншими під час роботи не зміг би його виказати. Комп’ютер, з якого Щорс збирався ламати банк, не мав зв’язку з телефонною точкою їхньої квартири, тому вирахувати адресу таким шляхом було неможливо. Повертаючись після зустрічі зі Щорсом, Борис ризикнув ще раз і, зайшовши до якогось магазину, купив інший телефон та стартовий пакет. Через нього вони й здійснили віддалений доступ між їхніми комп’ютерами. І нарешті, сама операція, коли комп’ютер Бориса повинен був працювати в інтернеті, мала тривати лише кілька хвилин. А за такий короткий термін вирахувати місце знаходження мобільного телефону у мільйонному місті нереально.

Наталя давно спала. Борис зварив кави й глянув на годинник. До початку операції залишалося менше години. Ще трохи. Він чомусь мимоволі затримався перед дзеркалом у коридорі. Очі позападали, і навколо них утворилися темні кола. Він давно не дивився на себе і зараз здивувався, що так схуд останнім часом. Навіть не схуд – змарнів. Ще більше проступили вилиці. Але очі світилися.

Останніх півтори доби Борис відчував те, до чого йшов уже давно і свідомо, не надто сподіваючись, щоправда, на досягнення бажаного ефекту. Він відчув задоволення від здійсненого. Навіть не так. Не від здійсненого. Йому таки вдасться гідно завершити свої зусилля, щоб потім, як казав забутий уже недавній класик, «не было обидно и больно за бесцельно прожитые годы…» чи як там… Щось таке. Але це вже лірика. Зовсім не потрібна, коли мусиш спромогтися на ще один відчайдушний крок, зробити останнє зусилля.

Він зазирнув наостанок до спальні, де скрутилася калачиком на ліжку Наталя. Вона заснула, не роздягаючись, лише натягла на себе простирадло. І сон її зовні виглядав безтурботним. Вона була в цій історії непотрібною, зайвою ланкою. Ні, не так. Тим, що, з одного боку, підсолодило її, а з другого – залишило, ні, ще залишить гіркоту назавжди.

Тихо зачинивши двері, він сів за комп’ютер. На моніторі його продовжувало висвічуватися:

Система не готова

до входу в робочий файл

невидимки

Це означало, що там, у Білоденичах, його несподіваний напарник зараз вів нерівну боротьбу з супротивниками у нетрях комп’ютерних мереж, торуючи шлях для нього. Шлях для вірного удару.

В обласному управлінні внутрішніх справ цієї пізньої, а швидше вже ранньої години вирувало життя, точилася робота, докладалися неабиякі зусилля. Точніше, це відбувалося лише на одному з поверхів – на п’ятому. Двері були весь час прочинені. До комп’ютерної входили та виходили нові люди, несучи повідомлення, документуючи на папері те, що відбувалося зараз в іншому світі. А там працювали лише обрані.

Карпович помітно пожвавився і навіть повеселішав. У нього вже не було того зацькованого погляду, що скакав, не знаючи, куди подітися. Ні, він і зараз не виглядав героєм, але в нього знову з’явився інтерес, Птеродактиль повернув собі здатність виконувати звичну роботу. Навіть був захоплений нею. Відтепер справу паралельно курувало ще одне відомство – СБУ. Це сталося після нічного неофіційного дзвінка Кобищі до людини з цього відомства, якій він довіряв. Окресливши ситуацію і виклавши підозри, майор заручився підтримкою на той випадок, якщо іржа корупції справді вразила слідство. У комп’ютерній було двоє працівників СБУ – підполковник Міщун, якого Кобища знав особисто, і якийсь молодий капітан. У курс справи входили всі разом. Тут же був і Панасюк. Вигляд начальника тепер був по-справжньому стурбований і красномовно свідчив про те, що ця людина зараз намагається вирішити для себе, що робити далі. У комп’ютерній він був просто спостерігачем. Есбеушники, щоправда, також не надто втручалися у процес, віддаючи цю прерогативу майорові, який вів справу з першого дня.

Поруч із Карповичем працювало ще двоє програмістів – обидва з СБУ. Очевидно, це й було причиною піднесення настрою Птеродактиля, адже він автоматично переставав бути основним, єдиним компетентним «комп’ютерним» свідком того, що відбувалося. Головним у цій справі було призначено новоприбулого – Ігоря, головного програміста цього шановного відомства, проте відчувалося, що він у вирішенні питань автоматично віддає пріоритет Карповичу, очевидно, відчуваючи його перевагу, і це за умови, що навіть не підозрює, що новоявлений хакер, який сидить поруч, кілька днів тому зламав усю його систему і гуляв там, де хотів. Що б він сказав, якби дізнався про це?

Усіх викликали дві години тому, коли Хакер знову виявив себе, намагаючись увійти в комп’ютерну мережу банку «Трансєвроінвест». Упродовж двох годин його намагалися відстежити – марнісінько. Провайдери й гадки не мали, що за їхньою допомогою вже кілька місяців намагаються зламати один із найвідоміших у світі банків.

Та бельгійські інженери із захисту інформації також не спали й невтомно ставили перепони на його шляху. Уся система відразу припиняла працювати, і невтомний трудівник, побившись кілька хвилин «головою об стіну», припиняв спроби. Ще кілька хвилин система розблоковувалася, адже банк повинен працювати, і тоді він починав знову. Через новий сервер, яких по світі було розкидано безліч.

– Щоб я здох, – сказав якось Ігор, – якщо це він і валив усіх з «Беретти».

На запитальний погляд Кобищі він же й пояснив:

– Як на мене, неможливо бути однаковим віртуозом у таких кардинально протилежних речах. Це вже фантастика. Хоч у кіно показуй…

– Що там – без варіантів? – запитав Міщун.

– Без варіантів, – зітхнув Карпович. – Вислизає.

– Та воно все одно нічого не дасть, – додав Ігор, – навіть якщо й накриємо його отой найперший сервер, через який він плутає сліди. Він туди також по-піратськи вдерся. Там не знають ніяких його координат…

– І що – ніякої перспективи? – запитав майор.

– Практично, – відповів Ігор. – Хіба що…

– Що ж ми зовсім безсилі? – обурився есбеушник.

– Хакер… – пояснив Карпович. – Їх роками ловлять.

Кобища дістав сигарету, хоч під стелею і так уже висіла хмара.

Панасюк міряв кроками кімнату й сопів, не промовляючи ні слова. Спочатку він ще кидав якісь репліки, а тепер зовсім замовк.

Усі вони, здавалося, чекали лише одного – коли цей комп’ютерний зухвалець припинить спроби й дасть їм можливість розійтися по домівках.

Ситуація змінилася несподівано.

– Глянь, – вигукнув Карпович, – не спи, з’явився ще один гість! Відстежуємо!

Усі скупчилися біля комп’ютерів, втупились у монітори, хоча все одно нічого не розуміли.

– Засік?

– Є, визначаємо.

– Бляха… Він увійшов!

– Ще ні. Але вони не можуть блокувати!

– Нічого подібного. Система заблокована, а він уже там. Він входить. Бачиш, частина мережі не блокується. Все, гайки! Вони не можуть її вирубати!

– Зараз повністю вирубляться. Усе знеструмлять. У них нема іншого виходу – інакше кранти.

– Нічого не дасть. Вони вже робили це. Я зрозумів. Там вірус, – сказав Карпович. – Шановні, там вірус! Він входить у програму свого вірусу, інстальованого туди давно. Очевидно, вони навчилися якось блокувати вхід, і він довгий час не міг увійти туди, а зараз… Глянь!

– Усе, їм гаплик… – звісно, Ігор промовив інше слово, яке точніше відображало міру катастрофи у комп’ютерній мережі банку.

– Що? Поясніть щось! – не втримався Кобища.

Але всі троє хлопців бігали пальцями по клавіатурі й не звертали на вищі чини ніякої уваги.

Панасюк також проштовхався до екрана й тепер їв очима незрозумілі таблиці та символи, дихаючи в потилицю Карповичу.

– Є, – сказав Ігор. – Гадом буду, є! Але він, сука, вже скінчив.

– Нічого, – сказав Карпович. – Звідки він?

– Зараз…

– Що відбувається? – насів на них тепер уже Міщун.

– Усе дуже просто, – пояснив Карпович. – Той, хто бомбив мережу, робив відволікаючий маневр для банківських систем захисту. А коли настав сприятливий момент, увійшов паралельно з іншого комп’ютера. Я, наприклад, ще не повністю усвідомив у деталях цей механізм, але сто відсотків, увійшли в мережу з іншої машини. Або він же, маючи поруч із собою другий, окремо під’єднаний комп’ютер, або хтось інший – напарник. І йому це вдалося. У банку взагалі, коли це зрозуміли, вирубили всю систему, напевно, навіть знеструмили. Уявляєте, які це збитки? Але це нічого не дало. Це вірус. Він несе на собі всю інформацію банківської мережі. Тепер вважайте, Хакер має у розпорядженні матрицю всієї їхньої системи! Вони можуть навіть молотками все порозбивати – пізно. Їм кранти. Все. Вважайте, цього банку більше не існує.

– Тільки не розумію, – додав Ігор, – чому він увійшов і наче зник? Було видно, що увійшов, а потім…

– Якийсь новий вірус, – знизав плечима Карпович. – Інших пояснень немає. Він не визначається нічим.

– А другий! Спільник його! – несподівано вигукнув Міщун. – Ти кажеш, через інший комп’ютер! А простежити?

– Що ми й робимо. Встигли засікти, – сказав Карпович. – Він уже не працює, але принаймні один сервер встановимо. Зараз…

На якусь хвилину запанувала тиша, а потім Ігор спантеличено промовив:

– Йо-ма-йо… Він же тут!

– Де тут?!

– Вхід через наш сервер! Офіційно! Бі-джей Інтернет Провайд! Це ж у нашому місті! Наш провайдер! Напарник входив у мережу через… На сервері є його дані – принаймні номер телефону!

– Де той сервер? – кричав Кобища.

– Ось, – Карпович уже вивів на екран дані про провайдера, – Вовчинецька, двадцять шість. Бі-джей Інтернет Провайд.

– Борю! – озвався Кобища до Сердюка. – Бігом туди! Кулею! Номер телефону цього…

– Хакера, – підказав Можейко.

А Сердюк із Величком уже летіли сходами донизу, лякаючи тупотінням чергового, який тихенько дрімав на пульті.

Це сталося якось саме собою. Не на публіку, адже ніякої публіки не було. Ноги розігнулися самі, відсунувши стілець, на якому сидів, а рука сама злетіла догори.

– Й-й-йес-с!!!

Напевно, так робили всі хакери, досягаючи успіху. Принаймні цієї миті Борисові так здавалося. Бліде обличчя його пашіло, очі сяяли.

– Й-йес-с!

Монітор перестав кидатися написами, і на ньому застиг останній:

Вхід до системи невидимки завершено. Комп'ютерна мережа, до якої інстальовано вірус, вимкнута користувачем з метою захисту від зламу. У зв'язку з цим створено матрицю мережі «Трансєвроінвест», яка існує автономно від основної на повному забезпеченні невидимки. Проведено повне тестування системи. Захист від зовнішніх впливів абсолютний.

Роботу

ПРИПИНИТИ ПРОДОВЖИТИ

Наталя стояла у дверях, розбуджена цими вигуками, і злякано дивилася, на нього. Борис хитався на ногах, проте у погляді, позі, відчувалася якась божевільна ейфорія.

– Все, – сказав він. – Справу зроблено.

Вона не відповіла нічого. Лише коротко глянула на нього і зачинила за собою двері. Опускаючись на стілець, Борис натис ПРИПИНИТИ. Робота припинялася. До тієї миті, коли вони вирішать, як вірно вчинити з тим, що мали. Миттєво вийшовши з програми, Борис вимкнув комп’ютер. У цьому захопленні він і так зробив це на кілька секунд пізніше. А можливо, й хвилин. Він не очікував, що за спиною з’явиться Наталя. І це затримало його. Потрібно було тихіше кричати. Нічого. Вони там однаково нічого не встигнуть.

Він вимкнув мобільний телефон. Вимкнув повністю, перервавши його живлення й загасивши табло. Усе. Зажеріться. Тепер шляхів до нього не існує. А в комп’ютері, який зараз спить, чаїться таке, що робить його без перебільшення таким собі центром території розміром з Україну разом із Бельгією, а може, й більшої. Борис не знав, як назвав це диво покійний Олег Маліцький, перед тим як продати йому, тому й не міг оцінити, що той наче у воду дивився, хоч і був далекий від передбачення, що ця машина дійсно може стати чиїмось Армагеддоном.

Хвилини тяглися довго, і ось нарешті телефон у комп’ютерній задзвонив. Капітан Віктор Можейко, зірвавши трубку, без зайвих слів почав водити ручкою, з-під якої на папері народжувався доволі довгий номер із одинадцяти цифр. Воно й не дивно, адже вихід Хакера в інтернет здійснювався через мобільний телефон.

Кобища прочитав номер уголос і простяг трубку Міщунові. Це знову був той самий номер. Той, із якого телефонував невідомий, що назвався Хакером, і про це навіть тепер знав лише майор. Той самий, що фігурував у більш ніж дивному оголошенні в інтернеті. От тепер закрутиться… І Кобища відчув, що не встигає. А Міщун уже набирав номер на своєму мобільному. До операції готувалися і, знаючи, про що йтиметься, направили відповідних людей до обласного вузла телефонної мережі та на ретранслятор мобільного зв’язку. Начальники цих установ були попереджені працівниками СБУ, їм пред’явили відповідні санкції, і тепер не існувало ніяких перепон для миттєвого визначення їхніх абонентів.