Текст книги "Амністія для Хакера"

Автор книги: Олексій Волков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 25 страниц)

– Ти ж кажеш, ще приходив! – нагадав Сердюк.

– Так, приходив. За чотири дні. Навчився деяких елементарних речей, виникли нові запитання, ну, словом, як і мало бути… А потім дзвонив, питав по телефону, як деякі програми запускати.

– Хто, звідки – не казав?

Кобища засипав його запитаннями, які билися, наче об глуху стіну.

– А-а… – раптом згадав хлопець. – Цікавила його одна програмка… Відновлює стерту інформацію. Навіть серед ночі подзвонив мені.

– Але найбільше, Олег каже, його цікавили саме дискети, – втрутився Карпович.

– Отже, дискети… – пробурмотів Кобища.

– Так, судячи з усього, він шукав на них якусь знищену раніше інформацію.

– Ти все в нього з’ясував? – запитав майор в Карповича.

– Ніби все, – відповів той. – У разі чого є телефон.

– Дійсно, є телефон, – погодився Кобища. – Не виключено, він тут більше не з’явиться. Скоріш за все, так і буде. А якщо з’явиться… – Він глянув молодикові в очі. – Як вас звати? Олег? Від сьогодні у вашому магазині працюватиме двоє наших людей. Гадаю, ви розумієте для чого. Один із них буде охоронцем на дверях, замість того, який стоїть у вас зараз. Другий – також придумаємо щось. А ваше завдання – поводитися цілком природно і не викликати підозри своїм переляканим виглядом, як зараз. Боятися, повірте, немає чого. Просто цього типа ми мусимо зловити. Це зрозуміло?

Тому залишалося тільки кивати головою.

– Якщо ж він якимось чином вийде на вас поза роботою – ось номери телефонів. Це мій мобільний. Це робочий. Ви зрозуміли? Не бійтеся, ще раз кажу. Брати його біля вас ми не будемо. Лише слідкуватимемо. Ось так. Гадаю, ви розумієте, що від чіткості та правильності ваших вчинків залежить і ваше майбутнє. А заразом пригадайте ще – про що говорили, можливо, щось привернуло увагу. Будь-яка дрібниця може виявитись корисною.

Кобища підвівся, щоб іти, а Олег смикнувся був за ним, ніби щось пригадав.

– Що, ну? – запитально глянув на нього майор. – Згадав щось?

– Та так… – ніяково знизав плечима той. – Дурня… Він ще пожартував, що хакером хоче стати, коли я запитав, навіщо йому комп’ютер.

– Хакером, кажеш? – Кобища запхав руки у кишені й багатозначно подивився на колег. – Ти, Олежку, ще позгадуй. Серйозно. Це тобі здається, що дурня, а насправді…

– Ну що? – відразу ж накинувся майор на Карповича, щойно вони сіли в авто.

– Людина, яка починає з азів.

– Х-хакер… – зневажливо пробурмотів Кобища. – Точно?

– Поза всякими сумнівами.

– І що це означає?

– Схоже на те, що він заволодів цінною інформацією, якою не знає, як скористатися, і намагається вирішити проблему самотужки, щоб не ділитися прибутками…

– Принаймні такий висновок напрошується, – погодився майор. – Чорти б забрали… Він вислизнув. У самісіньких руках був! Уже вдруге! Тепер, якщо не станеться ще чогось… Борю!

Сердюк, який їхав на передньому сидінні, обернувся до шефа.

– У нас збільшилася слідча група. Шеф зранку роздобрився… Схоже, справа наша збирається посісти місце хіта сезону. Ти від сьогодні займатимешся квартирами. Він поміняв житло. Шукай, де хочеш. Усі агентства, усі об’яви на стовпах, словом, усі варіанти…

– А якщо він купив квартиру?

– Ну, купив… Купити проблематичніше… Можливо, доведеться розробляти й таку версію. Принаймні досі виключно наймав. Отже, шукатимемо там.

Сердюк засвистів і взявся за голову.

– Слухай, що кажу! У твоїй групі буде четверо, крім тебе. Шукаєш господарів і – фоторобота під ніс. Так із кожним. Гадаю, зайве тобі нагадувати, якщо вийдеш на них, без мене та спецназу – ні ногою. Знаєш, із ким маємо справу.

Майор знову обернувся до Карповича. Той, здавалося, витав невідомо де. Але це лише здавалося.

– Гм… Може, ще про щось цікаве говорили з тим молодиком? Як його? Маліцький, згадав…

– Ну, дещо корисне є. Нам пощастило: Олег Маліцький сам програмував цю машину. Він таке практикує. Інсталює відповідні програми. Піратство чистої води. А кожен програміст, висловлюючись по-простому, якось називає своє дитя. Це вже, як то кажуть, залежить від багатства його фантазії.

– А для чого? – не зрозумів Кобища.

– Для того, щоб мати змогу працювати в інтернеті. Ну, з вас же питають паспортні дані, коли ви записуєтеся до бібліотеки? А інтернет – це також свого роду бібліотека, тільки досконаліша. І той, хто лізе туди копирсатися, повинен принаймні назвати своє ім’я.

– І… як же, цікаво, звуть цей шановний апарат?

– Армагеддон 000111 DX.

– Весело… – підсумував майор. – У найкращих сучасних традиціях… Армагеддон, значить… А про господаря свого він нам, виходить, нічого не розповість. Так?

– Прямим текстом, можливо, й не розповість… – погодився Карпович. – Але засоби, щоб витягти цього піонера з хащів віртуального світу сюди, до нас, повірте, існують.

– Ну, гадаю, зловити там новачка для такого монстра, як ви, не становитиме проблеми… – їдко посміхнувся Кобища.

– Я чув, у своїй царині ви також вважаєте його дилетантом, проте…

Він не договорив. Можливо, тому, що вважав неетичним, щоб сержант, навіть той, що давно забув, у якому він званні, так розмовляв із майором.

XIX. Хакер (продовження)

Прокинувшись зранку невиспаним і знервованим, Борис завісив великим простирадлом куток біля свого ліжка – між шафою та стіною. Дід витягнув з хати обіцяні ще вчора маленький столик, більше схожий на тумбочку, та допотопну настільну лампу. Поруч із нею на столику вміщалися тільки монітор з клавіатурою, місця для мишки практично не залишалось. «Ящик» взагалі довелося поставити просто на підлогу. Зваривши кави, він втратив відчуття часу, неначе провалився у прірву, де всі зусилля виявляються марними.

За день він ще раз перечитав уздовж і впоперек інформацію двох останніх дискет і дійшов того ж висновку, що й раніше. Ніякого ключа, ніякого прихованого змісту знайти не вдалося. Його просто не було. Іноді він чув, як Наталя проходила по кімнаті, відчиняла та зачиняла двері, щось кудись ставила.

Поступово світло двох маленьких віконець флігеля перестало потрапляти за ширму, від чого промені старої лампи стали різкішими. День минав.

Легкий стукіт по шафі, що відгороджувала їхні ліжка одне від одного, пролунав тоді, коли він сидів, відкинувши голову, та кліпав очима.

– Заходь, – мляво промовив він.

Обережно відслонивши саморобну ширму, вона увійшла і присіла на краєчок ліжка.

– Ви образилися на мене? – Наталя дивилася на нього зблизька, адже ця імпровізована кімнатка за простирадлом виявилася просто крихітного. – Пробачте. Я… я була неправа…. і зробила вам дуже неприємно. Я не хотіла…

– Забуто, – сказав Борис. – Я взагалі не вмію довго ображатися. Особливо, як виявилося, на тебе. Так що не переймайся. Вважатимемо, що в нас знову мир і злагода.

– А ви… – після хвилинної паузи почала вона, несміливо зиркаючи на нього. – А ви що, не будете просити в мене пробачення?

– Я?! – щиро здивувався він. – За що?!

– Ви сказали, що займатися зі мною чимось таким… це ідіотська думка!

Це не був театр. На її личку читалася справжня образа. Він розгубився.

– Отакої… – промовив Борис. – Це називається і у віз не сяду, й пішки не піду.

– Це називається треба думати, що кажете… – у тон йому зауважила дівчина.

– Гаразд, – сказав Борис. – Ти права. Вибач мені. І за це.

– То ви дійсно не вважаєте, що… – вона почервоніла, – що таке щось по відношенню до мене – це ідіотська думка?

Тепер він мимоволі посміхнувся.

– Ну, правду кажу… Взагалі, я гадаю, маленький скромний поцілунок був би доказом цього і остаточним розв’язанням конфлікту… – Борис підвівся зі стільця, нахилився і легко притулився губами до її щоки. Це був приємний дотик. Вона навіть не поворухнулася.

– От і все, – констатував він. – Хоча, ти мене образила також, тому справедливо було б…

Він замовк на півслові й застиг біля столу. Наталя зробила якийсь рух, наче їй було незручно сидіти, потім швидко підвелася і підійшла до нього, взяла за лікоть.

Борис відчув її губи – теплі та приємні. І більше нічого – не розкуштував.

Вона сіла на ліжко, а він на своє місце за столом.

– Я щось приготувала…

– Тягни сюди.

– А ви що, з цього барлогу взагалі не виходитимете?

– Побачу по твоїй поведінці, – пожартував Борис.

Вона принесла тарілку і простягла йому.

– А я чула, що на комп’ютері можна гратися у всякі цікаві ігри… Ви вмієте?

– Мені тільки цього бракувало.

Раптом він подивився на неї і запитав:

– А ти хочеш? На, спробуй. Я маю дискету з однією грою.

Він поміняв дискети у дисководі й увійшов до програми. На екрані з’явилися симпатичні вертольотики, на яких літали якісь гноми. Наталя сіла на його стілець і з цікавістю слідкувала за подіями на моніторі.

Не дуже впевнено Борис почав набирати на клавіатурі якесь слово. На екрані з’являлися латинські літери.

– ASHES? – прочитала Наталя. – Що це означає?

– Нічого. Просто пасворд. Пароль свого роду, щоб запрацювала оця програма. Дивись!

За вертольотиком на екрані полював страхітливий змій, який дихав полум’ям. Та варто було сісти на землю, як із печери вилазила істота, схожа на динозавра, і також виявляла неабияку агресію. За кілька секунд після початку гри хтось із них обов’язково «з’їдав» Наталю. Кілька разів вона намагалася впоратися, але завжди безрезультатно. На її личку з’явилося завзяття.

– Важко! – поскаржилася вона. – Дуже важко перший раз так грати. А можна зробити, щоб не було хоча б когось із них? Проти двох я не впораюся!

– Зараз спробуємо.

Борис нахилився поруч із нею і, старанно добираючи літери, знову щось набрав.

– Як-як? PESSVENSARIS? Що вони таке вигадують? Дурниці якісь! Язика можна зламати!

На екрані знову з’явився той самий вертоліт. Борис сів на ліжко і продовжив трапезу. Тепер у неї виходило значно краще. Самому динозавру впоратися виявилося складно.

– PESSVENSARIS, – повторив подумки Борис, дивуючись і собі, що такий дивний набір літер було обрано як пароль для початку гри. Слово наче й звучало, викликаючи якісь асоціації, і разом з тим являло собою повну нісенітницю. Наче інформація, що знаходилася на тих клятих дискетах. І раптом…

Раптом його пропекло думкою. А що як інформація з дискет також була свого роду пасвордом для чогось? Для якоїсь божевільної гри? Інакше для чого ховати результати матчів, усім відомі й давно вже забуті? Для чого, вдершись до квартири з ножем у руках, допитувати дівчину? Щоб прочитати уривок із твору класика? Що як вона сама – оця банальна і, відверто кажучи, нецікава інформація є ключем до чогось надзвичайно важливого? Якщо пасворд ASHES складається з п’яти букв, a PESSVENSARIS із дванадцяти, то чому ще якийсь не може складатися з кількох тисяч? Чому ні?

Борис вийшов із закутка, наче йому стало спекотно. Визначити справжню цінність свого припущення він не міг. Що це? Геніальне відкриття, яке змінить хід подальших подій, чи вихиляс перевантаженої фантазії? Він нервово заходив по кімнаті. Хотілося покинути все і їхати розшукувати Олега. Але куди? Стрілка годинника давно проминула дев’яту вечора.

– Що сталося? – запитала Наталя.

– Нічого. Просто з’явилися деякі міркування. Несподівано… І значною мірою завдяки тобі. Завтра я перевірю, чого вони варті…

XX. Пастка

За чорним пластиковим столиком поблизу колони, що підпирала стелю посеред магазину, сидів суворого вигляду огрядний широкоплечий чоловік у розстібнутому піджаку. Закинувши ногу на ногу, він оглядав магазин, час від часу походжаючи від одного прилавка до другого, потім всідався на звичне місце.

Якщо ж до нього хтось звертався з якимось запитанням, він уважно вислуховував, незмінно посміхався і підкреслено ввічливо промовляв:

– Гадаю, ми зможемо допомогти вам. Олегу Сергійовичу! Ось, Олег Сергійович займеться.

Підходив Олег Маліцький, надзвичайно зосереджений і блідий, як полотно. Він вів клієнта до відповідного відділу і, плутаючись там, де завжди бував на коні, якось таки вирішував питання. Думки хлопця у цей час були вкрай невтішними.

Вийшовши з тролейбуса, Борис мимоволі підтягнув догори блискавку куртки. Знову дув холодний вітер, небо вкрилося хмарами. Його турбувала зараз лише одна проблема. Що скаже Олег? Чи просуне його вчорашнє відкриття до розв’язання проблеми? Безперечно, якось частково цього хлопця доведеться ввести у курс справ. Так, щоб він не запідозрив нічого такого, чого не повинен знати. Лише частково. Опустити замочок блискавки, щоб покращити доступ до зброї, йому на думку не спадало.

Наталя згадалася несподівано, коли до сходів перед дев’ятиповерхівкою залишалося зовсім небагато. «Тільки будьте обережні, добре?» Це звучало зараз ніби наяву. «Обіцяєте?» Вимовляючи це, вона подивилася йому в очі… А ноги, що слухалися сьогодні не надто добре, несли господаря до широких скляних дверей на розі вулиці Монастирської.

Борис так і не поставив черевика на першу сходинку перед дев’ятиповерхівкою. Йому здалося, що це було б нечесно по відношенню до Наталі. Вона просила його бути обережним. Він звернув, пройшов поруч зі сходами, зиркнув на ті самі двері за якихось тридцять кроків і знову пірнув під дерева алеї. Звідки хтось міг би дізнатися про Олега? У цьому велетенському місті, де кожен був маленькою соломинкою у великій скирті… Просто йому раптом схотілося виконати її прохання. Не зробити цього було б чорною невдячністю за турботу.

Минувши кілька кварталів, Борис підійшов до автомата на розі будинку й набрав номер.

Цей телефонний дзвінок нічим не відрізнявся від решти, але саме він різонув по його натягнутих, як струни, нервах, коли піднявши трубку, «новий працівник» відразу зосередився і відповів:

– Так. Секунду…

Рух, який зробила трубка в його руці у бік Олега, примусив хлопця спітніти. Під невдоволеним поглядом опера він узяв трубку обома руками і притис до вуха.

– Олег? – почулося звідти. – Олегу, це Борис.

Він наче проковтнув язика, а потім злякано запитав:

– Який?

– Ну, хакер… Пам’ятаєш?

– Так…

А наглядач, який сидів поруч, уже вирячився на нього.

– Олегу, в мене виникли деякі проблеми. – Після якоїсь вичікувальної паузи вже дещо іншим тоном Борис запитав: – Я міг би підійти зараз?

– Ні… – Його голос здригнувся. Попри все бажання Маліцький не зміг би пояснити, що саме примусило його відповісти саме так. Напевно, ця відповідь склалася десь на рівні підсвідомості.

На тому кінці знову настала напружена пауза. Тон співрозмовника змінився ще більше.

– Чому? – запитав він. – Це… небезпечно?

– Так, – у голосі Олега нарешті відчулися твердіші нотки.

– Ну, дякую, – промовив Борис. – Тоді скажи, – тон його знову став таким, як раніше, – чи може пасворд для запуску якоїсь програми складатися з цілого тексту, великого, який ледве вміщається на дискеті?

– Чому б ні? – здавалося, Олег навіть зрадів несподіваному запитанню. – Все залежить від бажання того, хто його складає. Можна скласти й такий, що на вінчестер не вміститься…

– Невже на мене чекають? – тихо запитав Борис.

– Так…

– Ну що ж, не знаю, що тобі про мене наплели, але я не той, кого варто боятися. Дякую ще раз. Щасти тобі.

Трубку повісили. Тремтячими руками подав її своєму «помічникові» й Олег.

– Хто це? – підозріливо запитав той, зиркаючи йому в очі.

– Я не зрозумів, – раптом зірвався хлопець, – я що, злочинець? Чому мене пасуть? Я вже третю ніч спати не можу!

Опер швидко підвівся і потяг його до підсобки. На них уже почали озиратися.

– Що за істерика? Я запитав лише, хто дзвонив.

– Не знаю я, хто дзвонив!

– Як не знаєш? – не зрозумів той. – Не знаєш, з ким розмовляв?

– Не знаю! – кричав хлопець. – Якийсь Борис! Я що, пам’ятаю?! За день по десять комп’ютерів продаю! Половині покупців надаю приватні послуги! Потім вони дістають мене і тут, і вдома! Щодня хтось телефонує! Дев’яносто відсотків з них я навіть не впізнаю на вулиці! Чого хочете ви від мене?

– Припини істерику, – ще раз спокійно промовив опер.

– Я не заарештований? – часто дихаючи, запитав Олег.

Обличчя його вкрилося червоними плямами, і зараз ніхто б не впізнав у ньому того випрасуваного зарозумілого молодика з салону, доступного не для всіх.

– Ні, звичайно… – здивувався співрозмовник.

– І підписки про невиїзд із мене також не брали…

– Наскільки я обізнаний, ні, – погодився той.

– Тоді завтра тут і духу мого не буде, – заявив Олег. – Ловіть самі своїх бандитів! У мене скоро інфаркт буде… Життя одне.

Борис сидів за столиком літнього кафе. Кава була погана, але він тягнув уже третю чашку, поглядаючи на далекі сходи магазину. Їсти не хотілося, хоча він і не обідав. Просто відчувалася звична в таких випадках кволість. Люди постійно швендяли перед очима, заходили та виходили з магазину.

Хлопець зі статурою його знайомого вийшов з магазину, спустився сходами і рушив до тролейбусної зупинки. Це був Олег. Він рухався швидко і не озирався. За Олегом ніхто не йшов. Із магазину майже одночасно з ним вийшло ще кілька людей, але вони попрямували зовсім у інший бік.

Борис був далекий від упевненості, що чинить правильно, але підвівся і пішов своїм боком вулиці. На маршрутку Олег не встиг. Відразу ж над’їхала нова, але, очевидно, вона йому не підходила. Проминувши зупинку, Борис відчинив дверцята приватного таксі, які завжди чергували там у надії на заробіток.

– Їдемо? – запитав він водія.

– Куди? – відповів той запитанням на запитання.

– Прямо. Але почекаємо на одну пані. Зараз вона надійде.

Водій, що взявся був за ключа, знову відкинувся на спинку. А Борис повернувся обличчям до зупинки, вишукуючи очима свою «пані».

Біля Олега з’явилося кілька людей – двоє зовсім зелених пацанів, кілька жінок старшого віку, одна молодша – з дитиною. Нікого підозрілого, наче навмисне. Над’їхав тролейбус.

– Ну гаразд, – сказав Борис. – Бог із нею, з пані… Поїхали.

Коли на наступній зупинці недавній знайомий увійшов до тролейбуса, Олег так здригнувся, що Борисові стало не по собі.

– Дякую тобі ще раз, – сказав Борис, сідаючи поруч, – і вибач, що мусив потурбувати тебе знову.

Той мовчав.

– Послухай, – знову почав Борис. – Я справді більше тебе не турбуватиму. Ніколи. Зараз вийду – і все. Скажи, хто це був?

– Менти, хто… – ледь чутно промовив Олег.

– А як вони на тебе вийшли?

– Звідки я знаю?! – той почав заводитися, хоч і говорив пошепки. – Не знаю! Прийшли, показали фоторобот і ще фотку якоїсь дівчини. Вони знали, що ти комп’ютер у нас купив. Це точно! У них спец свій є, дві години мені голову морочив! Як я програмував, який код присвоїв… Словом, усі слизькі запитання. Я мусив розповісти. Так що їм про твою машину все відомо, від «А» до «Я».

– Ну то й що? – не зрозумів Борис.

– А нічого. Тільки поткнися в інтернет з твоїми навичками… Він тебе вмить вирахує.

– Схоже, мені доведеться туди, як ти кажеш, поткнутися…

– Твоя справа…

– І що, я схожий на цьому фотороботі?

– Ну так, віддалено, – знизав плечима Олег. – Словом, здогадатися можна.

– Слухай…

– Ні, тепер послухай ти. Відчепися від мене. Грайтеся у своїх козаків-розбійників без мене! – Олег смикнувся виходити.

– Я розумію тебе, – сказав Борис. – Ну так уже не пощастило тобі, що саме на тебе я натрапив, що тепер вдієш… Повір, у мене вибору нема. Допоможи мені… Я отримав дискети, вісім штук, за які серйозні люди деруть одне одному горлянки. А там фігня! Така фігня, що уявити важко. Чому тоді вони такі цінні? І мені спало на думку, це коли я у твою гру грався, що інформація, яка на них, може бути свого роду пасвордом для чогось такого… Ну, розумієш?

Олег тільки знизав плечима.

– Повір, я не той, хто може заподіяти щось лихе, принаймні тобі. Прошу тебе… Ніхто нічого не знатиме. Я заплачу тобі за допомогу, маю чим…

– Що ти хочеш?

– Останню консультацію. На комп’ютері.

– Де я тобі комп’ютера візьму? До тебе не поїду, навіть не думай…

– А я б тебе й не запрошував. Сам розумієш… Я чув, є такі місця, де можна скористатися комп’ютером… інтернет-кафе… Давай зайдемо…

Несподівано Олег сказав:

– Добре. Ще дві зупинки. А якщо…

– За тобою ніхто не слідкував, – перебив його Борис. – Я дивився. А раптом що, скажеш, буцімто я тебе примусив. У мене навіть пістолет у кишені.

Олег знову здригнувся і частіше задихав.

Вони вийшли біля корпусів університету. Маліцький досі мав допуск для користування його бібліотекою з великим комп’ютерним залом. Вони сіли осторонь від нечисленних відвідувачів, і Борис вийняв із кишені дискету.

«Ауді» кольору «металік» припаркувалося навпроти корпусу, і його водій пильно подивився у спини двом чоловікам, що збиралися туди ввійти. Цікавив його вочевидь молодший, адже це за ним він їхав від самого салону оргтехніки, його «садовив» у тролейбус і зустрічав на зупинці. Саме з цим технарем із салону був пов’язаний об’єкт. Не дай Боже згубити – потім знайди там…

Клацнувши дверцятами, він наздогнав їх, коли ті зачиняли за собою двері до комп’ютерного залу. Черговий, що перевіряв документи, запитально глянув і на нього.

– Пробачте, тут моя дівчина мала бути… Я спізнився майже на годину, і вона точно тут сидить. Я туди-назад…

Він пішов уздовж рядів, але іншим проходом. Ті двоє були зайняті розмовою, на нього вони не звернули уваги. Перепросивши ще раз чергового, він майже вискочив із дверей корпусу й одразу ж вишпортав мобільний.

– Алло! Друзь? Це я. Знайшов. Він. Стопудово. З технарем своїм сидять в університетському інтернет-кафе. Що? У тролейбусі до нього приклеївся. Приїдь сам подивися… Та в курсі, в курсі. Давай, жду…

А на тому кінці трубку буквально кинули на апарат. Той, хто говорив, дійсно мав якусь портретну схожість із відомим магістром клубу «Что? Где? Когда?». Принаймні ніс та вуса виглядали переконливо. Щоправда, цей був кремезніший. Він підвівся і гукнув унизу:

– Кача! Бігом давай! Кажись, Облом його вичислив.

Витягнути «тетéшник» із-за тумби та перевірити про всяк випадок обойму було секундною справою. Кілька пар ніг прогуркотіли сходами, й одразу внизу завівся мотор. Хай йому грець! Он як воно буває… Удача – вона завжди десь поруч. Хоч би Облом не помилився. Усе, що станеться далі, його практично не хвилювало і було справою техніки. Про двох людей Монгола, які загинули у квартирі біля скверу Гагаріна, і про те, що, очевидно, цей хлопець не промах, він не думав. Себе він не мав звички рівняти ні з ким. Напевно, тому досі ходив живий і на волі. І він мав рацію, адже прізвисько отримав не лише за ніс та вуса, а й за олію у голові.

А двоє, навколо котрих розкрутилася така карусель, наче навмисне нікуди не поспішали. Борис дістав дискету і поклав її перед Олегом.

– Це одна з тих. Ніякої інформації на комп’ютері не залишати, – попередив він. – Добре?

Уся робота зайняла хвилин п’ять. Він облишив клавіатуру і випростався.

– Ну що?

– Нічого, – відповів Олег. – Я продивився.

– У чому ж тоді їхня цінність?

Олег знизав плечима.

– Не знаю… Можливо, всі вкупі вони мають якийсь сенс?

– Може, й мають, – погодився Борис. – Типу «на городі бузина, а в Києві дядько». Ну, гаразд. А що з пасвордом? У мене є підстави думати, що цю інформацію потрібно кудись для чогось ввести.

– Не виключено… – Олег наче не був, упевнений. – Можна вигадати і такий дивний пасворд. Але навіщо? Достатньо і двадцяти знаків або символів – і вже його підібрати практично неможливо, навіть за допомогою комп’ютерних програм.

– І все-таки теоретично таке можливо?

– Можливо.

– Тоді як знайти місце його застосування?

– Ну, це вже я не знаю… – Олег лише похитав головою, і в його погляді промайнула щирість. – Я лише гарантую, що на дискеті не залишилося нічого незнайденого. Наприклад, може, просто десь валятися ще одна дискета. Вставляєш її у будь-який комп’ютер, запускається програма і запитує в тебе пасворд. Не знаєш – бувай здоров…

– Навіть так… – здивувався Борис. – Ну а якщо все-таки інтернет?

– Чому ні? Це ж, по суті, та сама комп’ютерна система, просто надзвичайно потужна…

Опинившись у своїй стихії, Олег майже повністю опанував себе.

– А як на твій розсуд, де краще залишити якусь таємну інформацію – у комп’ютері, зачиненому, образно кажучи, підвалі чи в інтернеті?

– Як коли… – невесело посміхнувся Олег.

– Наприклад?

– Ну, наприклад… Інформація, прихована в якомусь автономному комп’ютері, підлягає знищенню – тобто її можна у прямому значенні слова розкурочити молотком. Буде пожежа – згорить комп’ютер – пасворд твій складний стане нікому не потрібним. А інтернет не згорить. Його не вкрадуть і молотком не розіб’ють. Надзвичайно надійне місце. Ось такий, припустимо, сенс.

– А якщо навпаки? – поцікавився Борис.

– Можна і навпаки. До інформації, захованої в інтернеті, в принципі, можна дістатись, якщо гарно постаратися. Будь-хто може отримати доступ. А до автономного комп’ютера… Не знаєш, де той підвал, – не знайдеш у житті, яким би крутим хакером не був… От і думай тепер сам, як воно надійніше.

– А як же до неї дістатися в інтернеті, – не зрозумів Борис, – якщо вона захищена, інформація та? Пасворд – ось він! – Він постукав себе по кишені.

– Усе залежить від навичок того, хто шукає.

– Тобто хакеру таке по зубах?

– Ну, можна і так сказати, – погодився Олег.

– У голові не вкладається… – зітхнув Борис. – Ну як можна… Ну, ти, наприклад, можеш увійти у цю гру, не знаючи пасворда?

Борис витяг із кишені знайому дискету з «вертольотиками».

– Ну, це взагалі фігня… – скривився Олег. – Таку парашу можна зламувати направо, наліво і навіть задом наперед… Скільки душа забажає. От глянь…

Захопившись, обидва на якийсь час забули про свої болючі проблеми. Олег весь час говорив, бігав пальцями по клавішах та жестикулював, не думаючи зараз, що саме той, хто сидить поруч, і є його головним болем. Борис же, мовчазний та зосереджений, також, очевидно, забув, що його головний біль ніколи не опиниться ось так – на відстані простягнутої руки, що його неможливо вирвати й викинути, як непотріб.

Під’їхавши, Друзь опустив скло і мовчки перезирнувся зі спільником.

– Там, – вказав той очима. – Сидять і зараз.

– Він?

– Точно. Якби просто з ментівським фотороботом порівнювати, то так-сяк… А ти прикинь – вони удвох стрілися…

– Що там всередині?

– Зразу навпроти вхідних через коридор двері. Здоровий зал – інтернет-клуб. Наліво, дальній куток. Там черговий, але пускає.

– Ну, харе. Іду «сфотографую» його. Народу багато?

– До хріна.

– Беремо на виході або далі – залежно від того, куди піде. Легенько штовхнемо – і в машину. Як піде у сквер – я сам. А ви не хлюпайте рилами. Глядіть, проколи тут не проходять – тіки живого. За мертвого вас потім самих… Обломе, ти прикриєш, коли що.

– Желєзно…

Він вибрався з машини і попрямував до дверей корпусу. З такою фізіономією інтелектуала гріх було не ходити по інтернет-клубах, до того ж чергового, про якого вів мову Облом, на дверях взагалі не виявилося.

– Надто все складно… – промовив Борис. – І надто сумнівно для реалізації.

Його співрозмовник промовчав.

– Ну якісь же існують загальновідомі принципи пошуку чогось потрібного серед цього хаосу?

– Чому хаосу? – здивувався Олег. – Інтернет – надзвичайно впорядкована система. Існують пошукові сервери, які систематизують інформацію.

– Як це? Повільніше, бо нічого не розумію…

– Ну, як ти потрапиш до інтернету? Потрібно заплатити гроші провайдеру, тобто посереднику. Так називається особа або фірма, яка на законних підставах під’єднує бажаючих до інтернету. За це бере гроші. Ось ти заплатив, тебе пустили в інтернет. Ти працюєш там через комп’ютерну систему свого провайдера. Ця комп’ютерна система обладнана пошуковими серверами – тобто програмами, за допомогою яких у цій безодні можна знайти те, що тебе цікавить. Треба лише знати що.

– А коли я не знаю що?

– Ну, припущення якісь мусиш мати… Хоча б приблизно! Тоді є шанс знайти. Давай я тобі на конкретному прикладі покажу, як працює ця система.

– Давай.

Олег набрав комбінацію клавіш і увійшов до інтернету.

– Ось зараз увімкнеться пошуковий сервер. Припустимо, нас цікавить… Ну, за статистикою, взагалі найпопулярніша тема, до якої звертається найбільший процент користувачів інтернету – секс.

– Ну, секс мене зараз навряд чи цікавить… – невесело пожартував Борис.

– Не має значення – це лише приклад. Ну ось. Дивись. Ось наш сервер висвітив, образно кажучи, простір, у якому ти працюватимеш. Оце все, – він проганяв на екрані інформацію, – те, що стосується цієї теми. Принцип – той самий, що у твоєму комп’ютері. Це каталог – те саме «дерево». Тема ця в інтернеті безмежна. Щоб проглянути всі файли на цю тематику – життя не вистачить. Тому потрібно мати якийсь більш конкретний приціл. Наприклад – тебе цікавлять наукові літературні видання стосовно сексу. Ось, дивись…

На екрані картинка продовжувала змінюватись.

– Дивись, – провадив Олег, – цей перелік уже набагато менший. Тут легше щось шукати. А з усієї літературної сторінки тебе може цікавити лише… ну, припустимо, видання останнього десятирічча XX століття… – Він набрав це на клавіатурі. – Ось, дивись – каталог став ще меншим. А далі можеш замовити, припустимо, лише праці, написані жінками, – стане ще менше. Ось принцип пошуку в інтернеті. Щось, якусь мету ти мусиш собі уявляти. Або якесь базове слово…

– Зрозуміло, – пробурмотів Борис.

– Тільки це вкрай небезпечно. – Олег знову спохмурнів.

– Чому?

– Він тебе вирахує, – запевнив Олег. – Можливо, навіть дуже швидко.

– Хто він?

– Є у них спец, я ж тобі казав.

– Яким чином? – не зрозумів Борис.

– Ну, ти замало знаєш, – сказав Олег, – щоб я міг тобі це пояснити. Загалом – в інтернеті залишаються, образно кажучи, твої сліди, тобто сліди твоєї машини.

– Які?

– Ну, ім’я, Ай-Пі-адреса, логін… До речі, інформація, з якою ти працював, – також. Усе це можна прослідкувати і вийти на твого провайдера, а через нього і на тебе.

– Що означає – на мене? Хіба провайдер знатиме мою адресу?

– Ну, адресу не адресу, а телефонну точку, через яку ти поєднувався, можна взнати. В інтернеті, влізши туди законним шляхом, не можна працювати повністю анонімно – лише до певної міри. Зрозумій, існує багато шляхів, як заплутати свої сліди в інтернеті. Але, в свою чергу, є і багато методів, як їх розплутати. Все залежить, грубо кажучи, від сили тих, хто бере участь у такому двобої. Сам розумієш, проти такого звіра, як той, їхній, у тебе шансів ніяких.

– А в тебе?

– У мене також небагато. Тим більше я таким не займатимуся. Краще зразу мене…

– Не верзи дурниць! – перебив Борис. – Я лише спитав. Я просто хочу поради. А крутого хакера, який схотів би ризикнути за гроші, ти міг би знайти?

– Якого в біса хакера?! Не знаю я ніяких хакерів! Прошу тебе, – несподівано почав благати Олег, – облиш мене! Дай мені спокій! Він і так допитувався, хто це дзвонив… Ти ж бачиш, я не виказав тебе!

– Я ж обіцяв… – сказав Борис. – Не бійся, нікого тут немає.

Але він і сам не був упевнений у цьому. Саме зараз, після кількох останніх фраз, він особливо гостро відчув той зашморг, який затягався на його шиї дедалі тугіше.