Текст книги "Амністія для Хакера"

Автор книги: Олексій Волков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 25 страниц)

Олексій ВОЛКОВ
АМНІСТІЯ ДЛЯ ХАКЕРА

Найважча розмова —

Зі своєю совістю.

…Тепер я розумію,

Чому ти

Так кричиш уночі.

Богдан Мельничук

І. Кілер

М’яч у дворі раптово припинив стукати, і вигуки стихли. Якийсь час хлопчачих голосів не було чути зовсім, а потім вони загомоніли з новою силою. Що вони вигадали? Нову гру? Нехай так, адже це гупання м’яча об стіну ставало дедалі нестерпнішим. І ось запала тиша.

Двері до під’їзду зі стукотом розчахнулися, двоє хлопчаків кулею влетіли туди і наввипередки помчали сходами нагору, мало не затоптуючи один одного. Сходовий марш закінчувався доволі широким майданчиком, в кінці якого було видно шахту ліфта ще старого типу, напівпрозору, обтягнуту густою дротяною сіткою, з металевими дверима. Ліворуч починався новий сходовий марш.

Хлопчаки загальмували тільки на якусь мить. Тут належало поводитися тихо та обережно. У квартирі справа жила бридка самотня стара, яка завжди спиралася на палицю, котрою при нагоді могла запросто почастувати порушників спокою. Квартира зліва належала пузатому дядькові, що задихувався від ходьби по сходах і майже завжди носив під пахвою шкіряну теку. Він не бився, зате регулярно скаржився практично всім батькам хлопчачої дворової «мафії». Тому двоє хлопців тихенько проминули майданчик першого поверху, обережно зайшли за ліфтову шахту – одну з найкращих схованок.

Та заскочивши за ріг, вони миттєво зупинились. Просто за сіткою шахти у вузькому проході між нею та задньою стіною на бетонній підлозі сидів чоловік. Руки складені на підігнутих колінах, голова зі скуйовдженим волоссям схилена на руки. Хлопчаки заклякли на місці та злякано зашепотілися, але незнайомець не звернув на них жодної уваги. Він спав. На ньому була стара потерта шкіряна куртка і такі самі бувалі кросівки. Перед ним на підлозі стояла недопита пляшка горілки. Хлопці нерішуче позадкували, обійшли шахту і побігли вгору. Нехай цього бомжа злякається той, хто прийде їх шукати! Бо він прийде сам, отже, йому буде значно страшніше.

Повільно відірвавши голову від колін, бородатий, ще молодий чоловік подивився вниз крізь сітку ліфтової шахти. Його погляд не блукав після важкого алкогольного сну, а спокійно, навіть байдуже ковзнув по стінах, затримався на щільно зачинених дверях під’їзду і знову сховався між колін.

Двері під’їзду відчинилися, увійшла літня жінка у світлому старенькому плащі з сумкою та сіткою з продуктами. Вона поволі подолала перший підйом і натисла кнопку виклику. Згори почувся характерний звук ліфта, що рушає. Стара сперлася на металеву сітку, але чоловіка, який сидів на підлозі по той бік шахти в суцільній темряві глухого кутка, бачити не могла.

Коли ліфт рушив угору, незнайомець ще раз оглянув під’їзд і знову завмер у попередній позі. Так було щоразу, коли знадвору двері відчинялися. Тоді крізь волосся, звисле на лоба, його погляд – надто уважний як для людини, яка випила майже пляшку горілки, – ковзав по тих, хто проходив поруч.

Та коли вхідні двері відчинилися знову, поведінка незнайомця змінилася, а погляд щось зафіксував. (Цього разу він не опустив голови, продовжуючи намацувати очима те, що його цікавило.) Той, хто увійшов, почав був порпатися біля поштової скриньки, але мацнувши кілька разів по кишенях, махнув рукою і, важко дихаючи, посунув сходами нагору.

Чоловік за шахтою ліфта неквапно розігнувся і сперся спиною на стіну. Рука його ковзнула за вилогу куртки, і там щось клацнуло так тихо й обережно, що він сам ледве почув. У руці матово зблискував пістолет з нагвинченим на ствол глушником.

Невисокий чоловік років шістдесяти з помітним черевцем тримав під пахвою стару, потерту, хоч і непоганої якості теку. Те саме можна було сказати і про плащ та капелюх, якого він, зовсім захекавшись, зняв ще на сходах, відкривши лису голову.

До ліфта лисий не дійшов, повернув ліворуч до першої ж квартири. Відмикаючи один за одним два замки, він зиркнув на годинник.

Бородатий уже стояв на ногах, тихо обійшовши стороною пляшку з залишками питва, і коли двері відчинилися, миттю опинився поруч із господарем.

Коли ствол пістолета глянув у обличчя товстуна, йому відібрало мову. Капелюх вивалився з рук і впав на килимок при вході. Бородатий штовхнув його ногою, відправляючи до передпокою і туди ж показав пістолетом.

– Що… Що таке… – намагався видушити з себе господар помешкання, але його мовчки підштовхнули рукою. Двері зачинилися.

Вони обидва опинилися в передпокої, і незнайомець відразу проштовхнув господаря далі, спрямовуючи до кімнати.

– Що, що вам потрібно? Я нічого не… – Штурхан пістолетом урвав спробу господаря щось з’ясувати. Тека його також вислизнула з рук на підлогу, а ще один штурхан кинув його на канапу. Зайда ковзнув очима по стінах і присів на стільчик перед ним, поклавши руку зі зброєю на коліна.

– Ромазан Володимир Павлович? – тихо й незворушно запитав він.

Обличчя господаря зблідло ще більше, очі готові були закотитися, адже це означало, що непроханий гість тут не помилково.

– Т-так, але…

Йому не дали навіть заперечити.

– Я прийшов ліквідувати вас.

Він тільки судомно ковтнув, почувши це слово, яке, з одного боку, віддавало смертельним холодом, а з другого – якимось цинічним канцеляризмом. «Ліквідувати…» Здавалося, він зараз знепритомніє. Рука сама потяглася до коміра сорочки та несвіжого і немодного галстука.

«Ліквідувати!»

– З-з… За що?.. – тільки й вичавив із себе господар, розуміючи, що поки той не стріляє, потрібно говорити, але гість мовчав.

– За що? Що вам потрібно? Я нікому нічого не зробив! – продовжував видушувати з себе господар тремтячими губами. – Я літній хворий чоловік… Для чого мене в-ви…вбивати? Пощадіть… Беріть усе, що є в квартирі… Благаю вас, не вбивайте мене! Я нічого вам не зробив…

Він зіщулився на дивані, притискаючи руки до грудей, готовий упасти на коліна, а бородань дивився на нього байдужими скляними очима і мовчав, наче даючи жертві виговоритись. На стіні монотонно клацав маятник великого старовинного годинника, відлічуючи, можливо, останні хвилини господаря. А той продовжував схлипувати, здригаючись в очікуванні цього останнього, жахливого моменту.

Надворі постукував м’яч, а тут усе ніби завмерло. Він сидів на стільчику, широко розставивши коліна, – худорлявий, з випнутими вилицями чоловік середнього віку, зарослий не те щоб зовсім бородою, скоріше добрячою щетиною – і наче вичікував, коли проб’є відповідна година.

А стрілки годинника дійсно рухалися до четвертої. Невже він цього й чекає? Злякавшись подібного припущення, глянув на годинник і господар квартири. Він знову роззявив рота, збираючись щось сказати, але спромігся лише на якісь незрозумілі звуки. Рука його потяглася до серця. А стрілка годинника пересунулася вперед ще на одну поділку. Зараз бамкне…

Але натомість тишу розірвав телефонний дзвінок у передпокої – такий різкий, що, здавалося, завібрувала навіть картина на стіні. Товстун увесь здригнувся. Бородань зреагував ледь помітним здриганням м’язів обличчя. І все. Телефон дзвонив дуже довго і нарешті таки замовк, але одразу ж дзвінки залунали знову. Господар озирнувся на отвір дверей, наче шукаючи в апарата, що розривався, якоїсь підтримки. Жест рукою у той бік ніби натякав на дозвіл зняти трубку, але обличчя непроханого гостя залишалося незворушним.

Та ось очі незнайомця нарешті ворухнулися, відновлюючи контакт із оточенням. Він швидко підвівся, і рука, що тримала зброю, повернулася у бік канапи. Дико закричавши, товстун упав на коліна, простягаючи руки до вбивці, і, ковтаючи слова, заторохтів:

– Я віддам, віддам! Усе віддам! Не вбивай! Я знаю, за чим ти прийшов! Я все віддам! Вони тут, недалеко! Але не в квартирі! Тут, близько, в однієї людини, я там сховав… Мене не можна вбивати! Я все виправлю! Тільки я знаю, як це зробити!…Більше ніхто не зробить! Ми підемо туди, і я віддам. Якщо треба, її можна прибрати, цю людину, і все… ніхто не знатиме… Тільки не вбивай мене! Інакше все пропало, ніхто не впорається… Я навмисне зробив, щоб ніхто не зміг…

Здавалося, гість, який вочевидь уже збирався натиснути на курок, завагався.

– Не вбивай… – з новою силою заблагав господар, повзаючи на колінах. – Я віддам… Скільки тобі заплатять за мене? Я дам тобі більше! У мене є гроші! Тільки пощади!

Бородань сперся однією ногою на стільчик, на якому щойно сидів, поклавши руку з пістолетом на зігнуте коліно.

– Гаразд, шість тисяч, – несподівано промовив він таким тоном, ніби звертався не до господаря, а до стін його квартири. І повторив: – Шість тисяч.

На обличчі господаря миттєво відбився зміст сказаного. Шість тисяч! Його не вб’ють! Гроші врятують. Йому можуть подарувати життя! Всього шість тисяч!

– Шість тисяч… – повторював він самими губами, схлипуючи і тремтячими руками роблячи якісь нерішучі рухи, наче не знаючи, за що взятися. Не встаючи з колін, він поповз ближче до кутка, ще раз озирнувся і заходився відривати плінтус від підлоги. Пальці його зірвалися і зламався ніготь, але болю він не відчув. Якби не тремтячі руки, він упорався б набагато швидше. Але гість нікуди не поспішав і не підганяв його. У самому низу стіни з’явилася щілина менш як півметра завдовжки і кілька сантиметрів заввишки. – Шість тисяч… Я дам тобі… десять! Трин… Чотирнадцять тисяч! У мене є майже п’ятнадцять! Це все, що я маю, тільки не вбивай мене…

Крізь щілину з пустотілої стіни-перегородки між кімнатами господар витягав одну за одною пачки грошей, запаяні в поліетилен. Нарешті пачки закінчились.

– Там більше нічого немає… – Він продовжував тремтіти. – Ви можете перевірити… У мене більше взагалі нічого немає! Ви казали шість тисяч, а тут… Все…

Він пхав руку в щілину, демонструючи, що там пусто.

– Фортепіано, – перебив бородань.

Інструмент стояв у протилежному кутку.

– Форте… Там нічого немає! – вигукнув господар. – Я чув, у піаніно часом ховають, але… Там нічого не сховано! Ви можете перевірити… Нічого!

На обличчі чоловіка з пістолетом жоден м’яз не ворухнувся. Не прочитавши з його виразу ніякої підказки, товстун, який уже сидів під стіною на підлозі, спробував зустрітися з ним очима. Бігме він не знав, що ще можна сказати цій людині. Проте перший жах якось минув.

– Ну, якщо вам треба, забирайте… Звичайно! Беріть собі і його… Форте…

Він несміливо штовхнув пакет з грошима по підлозі у бік бородатого. Той лише скосив на гроші очі й знову промовив ні до кого:

– Гроші не ті. Інструмент також…

Господар роззявив рота.

– Й-як… Як н-не ті? Що ви м-маєте на увазі? Це д-долари… Справжні… Купюри нові… Які ви хочете г-гроші? Кращих не буває!

– Шість тисяч карбованців, – голос незнайомця, як і погляд, був наче неживий.

– Карбованців… – повторив господар. – У мене стільки нема… Але ж… долари…

Він миттю підхопився на ноги, та від хвилювання заточився і мало не впав. Відкривши шухляду комода, витяг з-під білизни інші папірці й нерішуче простяг бороданю.

– Ось, тут усе, що є, трохи більше як дві тисячі, але долари кращі… – Він заходився відкривати бороданю Америку, поки той не промовив майже по складах:

– Це гривні. Я казав карбованці.

– Карбованці… – повторив господар.

Тепер у нього був такий вигляд, наче його почастували по голові чимось важким.

– К-карбованців давно н-немає… Д… де ж їх узяти? Та й на них ви нічого не купите! Зараз вони вже не ходять. А ось долари…

Напевно, він вирішив, що кілер не сповна розуму. Тон товстуна став запобігливим, наче він хотів підлеститися до того, хто погрожував йому зброєю.

– Фортепіано також не годиться, – без жодної емоції промовив гість.

– А… А яке вам потрібно?

– «Україна», чорне.

– Це краще! – захоплено вигукнув товстун, наче в нього лише тепер прорізався голос. – Це «Петроф»!…Найвідомішої фірми! Воно новісіньке! Його не можна навіть порівняти з «Україною»! Тут таке звучання! Я вам зараз п-продемонструю. Ви так мене перелякали, в мене руки тремтять… але ви тільки послухайте, як звучить…

І він, підскочивши до інструмента, відкрив кришку, але клавіш устиг лише торкнутися, так і не видобувши звука.

– Я не тямлю в цьому, – відрубав бородань. – Те, що ви пропонуєте, мені не потрібне.

Господар квартири наче знову вловив у монотонному голосі свого гостя якісь загрозливі нотки, тому в очах його промайнув переляк.

– Так… а… де ж мені взяти… я не… Я не зможу дістати з-зараз…

– А ти напружся. Напружся…

Лише тепер кілер глянув йому в очі. Їхні погляди зустрілися. Напевно, товстун побачив у них свою смерть, бо погляд його і вираз обличчя почали миттєво мінятися. Очі широко розплющилися, рука, що тримала пачку грошей, стислася, зминаючи купюри, а рот, хоч і роззявився, вимовити бодай слово вже був не ладен.

– Я… По…

Це виявилося ніби сигналом. Гість швидко підняв руку, і пістолет наче плюнув у живіт своєї жертви. Господар помешкання хапнув повітря, обличчя його перекривило, і він, відкинутий ударом кулі назад, осів по стінці комода на підлогу. Тепер його обличчя висловлювало німе здивування. Він часто дихав, хапаючи ротом повітря і гакаючи під час вдиху. Очі почали панічно блукати по стінах, ніби він сподівався відшукати там якийсь порятунок. Кілька разів він навіть мацнув підлогу, наче збирався перевернутися на бік, потім його руки обвисли. Дихання на якусь хвилину почастішало, потім стало нечастим і глибоким. Тепер він дивився на свого вбивцю байдуже і спокійно.

Чоловік у шкіряній куртці спокійно спостерігав за результатом своєї праці. Ноги жертви несподівано випросталися, пальці рук напружилися, після чого все тіло поступово розслабилося. Він більше не дихав.

Убивця зняв ногу зі стільчика і, ступивши кілька кроків, байдуже глянув на жертву. Рука з пістолетом ворухнулася, але контрольного пострілу він не зробив. І пістолет не полетів на коліна жертви. Натомість він поклав зброю у кобуру, застібнув блискавку і рушив до виходу. Але біля дверей загальмував і обернувся. На підлозі біля тіла лежав поліетиленовий пакет з грошима.

Він вагався недовго, повернувся і підняв пакунок з валютою. Гривневі купюри так і залишилися валятися на підлозі. Поміж них зупинилася і маленька блискуча гільза, викинута при пострілі з патронника. Кілер задер куртку, скрутив пакунок з доларами й запхав його за ремінь джинсів. Неквапно зігнувшись і відкинувши пальцем, ніби якийсь непотріб, п’ятдесятигривневу купюру, підняв блискучу гільзу й опустив до кишені. Погляд його зосередився на теці. Присівши на край стільця, він наступив кросівкою на її кутик і потяг пообтріпаний шкіряний хлястик. Брови його здивовано ворухнулися. У теці лежав закордонний паспорт. Новенький, з блискучими літерами на палітурці. З нього стирчав складений навпіл тоненький аркушик з якимись штампами. Це був квиток до Сполучених Штатів.

Дзвінок у двері різонув по вухах голосно і так несподівано, що він мимоволі здригнувся. Той, хто, здавалося, не мав нервів. Рука сіпнулася до зброї, та за мить він знову був собою. Документи опинилися в кишені, а кілер підвівся і завмер на місці. Дзвонити перестали, і відразу ж у двері загупали – голосно і наполегливо. Він стояв і чекав – знову спокійний та незворушний, лише пальці зручніше обхопили рукоятку зброї.

Двері почали здригатися, наче їх дійсно хотіли висадити. Раптом з-за дверей почувся галас суперечки, серед якого виразно розрізнявся жіночий голос. Гупання припинилося, а затим стихла і сварка. Стукнули двері під’їзду і ще одні – очевидно, квартири навпроти. Запанувала тиша.

Бородань ще раз озирнувся на труп господаря, сховав пістолет, тихо прочинив двері, оглянув порожній під’їзд і вийшов із помешкання.

Молодий чоловік з борідкою, у джинсах та шкірянці не був кілером-профі, проте ніхто з нечисельних пасажирів тролейбуса, придивившись до його худого і, здавалося, змарнілого обличчя, не помітив би навіть сліду хвилювання. За вікном пропливали будинки, проходили люди. Він їх не помічав. На одній із зупинок чоловік підвівся і вийшов у натовп. Проходячи повз урну для сміття, він непомітним рухом опустив туди зім’ятий папірець. Як для папірця він виявився на диво важким і, розштовхавши інші, з вигляду схожі на нього, впав на дно урни. У ньому були загорнуті ключі від квартири з трупом. Кілер загальмував. Рука його зробила зусилля, зминаючи в кишені щось тверде. Небагато людей викидають до урни закордонні паспорти із квитками до Сполучених Штатів, проте той, хто це зробив, не був схильний замислюватися над нестандартністю свого вчинку.

Безлад, напевно, був властивий цьому помешканню. Повісивши на вішалці при вході куртку, він пройшов до кімнати. Вийняв з кобури під пахвою пістолет і, відкрутивши глушник, кинув його на диван, туди ж полетів пакет з доларами. Сам він упав у крісло, поклав пістолет на коліна і заплющив очі. За вікном проїжджали машини, іноді долинали якісь голоси. Він не спав. Не було тієї властивої сну повної розслабленості м’язів, характерного ритму дихання. До того ж у якийсь момент його рука, що тримала зброю, напружилась, ворухнулась, але потім розслабилася і застигла.

Просидівши так майже годину, він розплющив очі. Поклавши пістолет на стіл, заходив по квартирі. На полиці шафи стояла пластмасова коробочка. Думаючи про щось своє, він механічно взяв її до рук, покрутив і, не відкриваючи, поклав на місце. У того, хто кілька годин тому холоднокровно, наче запрограмований робот, натискав на спуск, забираючи людське життя, тремтіли пальці, обличчя було бліде, а на скронях проступили крапельки поту.

Він увійшов до ванної кімнати і відкрутив на повну кран з теплою водою, набираючи ванну, а сам, скинувши одяг, надовго застиг перед дзеркалом. Можливо, він і сам намагався відшукати на власному обличчі сліди бодай якогось хвилювання або невпевненості? Судячи з усього, це йому не вдалося.

Ванна набралася майже повна, і він занурився у теплу воду. Стоячи перед дзеркалом, бородань устиг змерзнути, від чого бліда шкіра його жилавого тіла вкрилася сиротами і почала тремтіти. Тепер його обличчя висловлювало задоволення, та насолодитися ефектом він собі не дав. Рішуче розплющив очі, взяв із полиці на стіні пачку лез для гоління і витяг одне. Розглядаючи, потримав міцно затиснутим у пальцях. Лезо було імпортне – блискуче та гостре, а очі цієї людини дивилися на нього так, наче за мить воно мало перетяти вени на обох зап’ястях.

Та замість цього він заклав лезо у станок, намастив обличчя милом і почав голитися.

II. Мент

Він дізнався про це, коли робочий день уже добігав кінця. Чотири дні тому скінчилася відпустка, яку майор Олексій Кобища чесно відгуляв. Це була дивовижа, враховуючи комісію з міністерства. Він чув про неї і побоювався, що його відкличуть, але про нього наче забули. Четвертий день підряд Кобища займався суто канцелярськими справами. Та о п’ятнадцятій тридцять його викликав начальник: півгодини тому в одній із квартир у районі Старого мосту було виявлено труп. Оперативна група з експертами вже виїхала на місце.

Майор Кобища належав до тих ментів, фах яких не кидався в очі, особливо поза службою. Це був доволі веселий та безпосередній чоловік, а спілкування з ним цілком могло переконати, що його мізки, крім тієї звивини, що від кашкета, мають ще декілька. А в тих, хто добре знав як самого Олексія, так і рід його занять, складалося враження, що жорсткі службові інструкції та регулярне спілкування з усіляким непотребом не дуже позначаються на його вдачі. Сам же начальник кримінального відділу завжди тверезо оцінював власні плюси та мінуси і був переконаний, що підлеглі люблять його за здоровий глузд, безпосереднє начальство цінує за тямущість, а вище недолюблює за наявність власної думки. Загалом це відповідало дійсності.

Труп напівлежав під стіною, зіпертий на неї плечима. Голова похилилася на праве плече. Очі розплющені. На вигляд років шістдесят. Невисокий, лисий, з черевцем. Світлий плащ та костюм під ним, черевики. Вхідний отвір кулі з плямою засохлої крові – на животі. Навколо на підлозі розкидані гроші – здебільшого п’ятдесяти– та двадцятигривневі купюри. Поруч відірваний плінтус і широка щілина у пустотілій стіні при самій підлозі. Напіввідкрита шухляда комода з білизною. Стара обшарпана шкіряна тека на підлозі. Ну, і ще запах. Запах у кімнаті, м’яко кажучи, залишав бажати кращого.

У квартирі вже кипіла робота. Працювали експерти, складалися протоколи, велася фото– і відеозйомка. На місці був і помпрокурора, з яким після відпустки бачилися вперше. Вікна помешкання були відчинені, інакше тут можна було збожеволіти.

Майор Кобища не мав звички, прибувши, одразу втручатися в роботу експертів. Він працював з цими людьми не перший рік і реально оцінював їхню кваліфікацію та досвід у таких справах, тому і вважав, що своїми вказівками може лише зашкодити. Уже за кілька годин вони почнуть «вливати свіжу кров» у організм слідства. Він мовчки оглядав місце події, аналізувати, намагаючись витягти по гарячих слідах максимум інформації. Технічний же бік справи залишався за тими, кого тут вистачало. Тому починав розслідування майор Кобища зазвичай, покладаючись лише на власний досвід та інтуїцію. Щоправда, запах, який стояв у цьому помешканні, переконував, що «гарячих» слідів тут бути не може. І все-таки…

Двері квартири були замкнені, ніяких слідів злому. Тіло знайшли лише тоді, коли сморід почав пробиватися на майданчик. Мешканці під’їзду, встановивши його джерело і згадавши, що не бачили господаря помешкання вже кілька днів, викликали дільничного.

Отже, двері відчинили ключем. Швидше за все, це зробив сам господар, оскільки і зараз був у верхньому одязі. Напевно, він щойно увійшов до квартири. Убивця або зайшов разом із ним, або чекав на нього всередині. Не виключено, що господар знав убивцю, тому впустив його до квартири. Ключів від квартири поки що не знайдено. Їх забрав убивця, оскільки сам господар з кулею в животі замкнути двері не міг. Розкидані по підлозі поруч із трупом гроші наводять на мотив убивства. У квартирі відносний порядок. Що це означає? Що господар сам виказав схованку, в якій зберігав гроші? Можливо. Або ж убивця її знав. Але чому гроші тут?

Дві тисячі триста гривень. Не густо. Або розраховувалося на більше, або ж основну частину грошей забрали. Майор ретельно оглянув схованку. Туди могло влізти більше. Щілина у пустотілій стіні з гіпсокартону була вирізана, безперечно, давно: верхній її край обшарпався, особливо посередині. Схоже, туди не раз щось запихали й витягали. З лакованого плінтуса, який валявся поруч, а свого часу закривав схованку, вже знімали відбитки пальців. Хто його віддер? Сам господар чи невідомий після скоєння вбивства?

Власником помешкання був Ромазан Володимир Павлович, шістдесятитрирічний пенсіонер, самотній, у недалекому минулому працівник соцзабезу – дрібний чиновник. Він проживав у цій квартирі понад тридцять п’ять років. Одружений не був, дітей не мав. Кобища ще раз ковзнув поглядом по трупу. Зношений старого покрою плащ, костюм ще з «кращих часів», така сама тека. Він знав цю категорію людей. Такі навіть влітку ходять у капелюсі. До речі, де він?

– Шляпа де? – запитав він капітана Можейка, що складав протокол.

– А, шляпа? Так он вона, у коридорі, на підлозі валяється. Там і знайшли.

– Валялася чи, може, хтось скинув?

– Валялася! – заприсягся той в один голос із дільничним. – Там навіть ніхто не ходив! Та ви самі загляньте!

Капелюх справді валявся на підлозі в самому кутку коридору. Кімната, в якій знайдено труп, розташована під прямим кутом до коридору. Чому капелюх валявся там?

Телефон на тумбочці в коридорі задзвонив несподівано. Дзвінок виявився настільки різким та гучним, що всі мимоволі відклали роботу. Капітан Можейко, який якраз поруч писав протокол, обернувся і зняв трубку.

– Алло! Так… Яку Свєту? Одну секунду, зараз я запитаю… – Він зволікав навмисне, знаючи, що дзвінок уже відслідковується.

Кобища оглянув ще раз усе навколо трупа, подумавши, що добре було б якомога швидше звідси забратися і не нюхати цього смороду. Такої ж думки був, либонь, і помпрокурора, оскільки вже з хвилину м’яв у пальцях витягнуту сигарету, роздаючи останні вказівки.

Під стіною, навпроти тієї, де помер громадянин Ромазан, стояло фортепіано з відкинутою кришкою. Чому інструмент відкритий? Отже, хтось нещодавно на ньому грав. Цікаво, чи часто це робив господар? За скільки часу до вбивства його відкрили? Кому закортіло на ньому зіграти – загиблому перед смертю чи вбивці перед пострілом? А може, у ньому шукали ще якоїсь схованки?

– Андрію Опанасовичу! – неголосно покликав експерта майор. – Попрацюй добре з цим інструментом. Лади? А я вийду звідси на п’ять хвилин, бо зараз вчадію.

Той лише кивнув на знак згоди.

Усе виглядало просто і водночас складно. Відповіді на чисельні запитання наче напрошувалися самі, та спробуй відгадай, чи не підсунув убивця ці підказки? Кобища витяг із пачки сигарету й запалив, навмисно випускаючи дим через ніс, та запах із квартири, здавалося, міцно застряг там, неохоче відступаючи під натиском диму, який зараз здавався майорові особливо ароматним.

Справа, хоч у ній, на перший погляд, не було нічого особливого, чомусь бентежила, а інтуїція підказувала, що воно, оте «особливе», ще з’явиться. Насамперед ситуація з грошима. Дві тисячі триста гривень, розкидані по підлозі поблизу трупа та схованки. Це щось означало, якщо, звичайно, сам убивця не жбурнув їх тут навмисне з метою заплутати слідство. Мовляв, убивство скоєно не заради грошей. Тоді він виніс із квартири набагато більше. Набагато.

Віддертий плінтус і відкрита шухляда комода – це друге. Навряд чи розкидані по підлозі гроші могли зберігатися в пустотілій стіні. Спробуй повитягай їх звідти по одній банкноті! Ні, скоріш за все, їх витягли з шухляди. А от зі схованки – те, цінність чого не йшла ні в яке порівняння з ними. Принаймні саме таке припущення здавалося логічним.

Далі тека. Стара шкіряна тека з кількома квитанціями та чистими аркушами паперу. Вона лежала розстібнута. Отже, ймовірно, туди заглядали, а можливо, забрали щось і звідти. Що?

Думаючи про це, майор Олексій Кобища жадібно докурював сигарету. Як не прикро, а доведеться ще раз гарненько оглянути квартиру, аби чогось не пропустити. Чогось дуже важливого.

«Свіжу кров» йому почали «вливати» вже за кілька годин по тому, як труп винесли з квартири. Відповідальним за опитування свідків був його заступник капітан Можейко, якому завжди вдавалося знайти щось цікаве. Так сталося і цього разу. Похилого віку жінка, яка проживала у квартирі навпроти, чотири-п’ять днів тому чула у під’їзді, наче хтось добивався до сусідньої квартири. Вона наважилася визирнути. Це виявився молодий чоловік, худий і високий. Коли жінка прочинила двері, він саме товк у сусідські кулаком. Побачивши жінку, запитав, де сусід. Вона відказала, що не знає, і пригрозила міліцією, якщо той не припинить гупати. Як не старалася, згадати коли це було, а також докладніше описати незнайомця жінка не могла. Більше ніхто з мешканців під’їзду не бачив поблизу будинку нікого підозрілого, не чув звуків, схожих на постріли. Дехто припускав, що звук цей міг загубитися серед інших, оскільки щодня у дворі діти лупили м’ячем у глуху стіну будинку. От і все.

Убитий, як виявилося, вів тихий спосіб життя самотнього пенсіонера, хіба що іноді конфліктував із батьками дітлахів, які порушували тишу під його вікнами та у під’їзді, але до цього всі звикли. Його регулярно раз або двічі на день бачили у дворі, коли він виходив до магазину чи на прогулянку до скверу. Словом, нічого особливого за незначним винятком.

Ніхто з мешканців будинку близько з загиблим не контактував і не бував у його квартирі. Кілька разів одному чи двом – ними виявилися батьки порушників тиші – довелося говорити з ним у передпокої Ромазанового житла. Ніхто не знав, що в господаря було дороге старе фортепіано. І вже зовсім дивним для всіх звучало запитання, чи не чули вони з квартири кілька днів тому фортепіанної музики.

Володимир Павлович мав задишку – це знали всі, тому кватирка залишалася відчиненою завжди, навіть узимку. Звуків музики звідти не долинало ніколи. Сусіди-пенсіонери могли на пальцях перелічити квартири, де живуть діти, які навчаються музики, і розказати, на яких інструментах вони грають та в які години. Помешкання загиблого до таких місць не належало.

Друге «вливання» вже пізно ввечері зробив судмедексперт Георгій Зав’ялов. Він телефонував, щойно розпрощавшись із експертом Андрієм Приходьком, і висловлене ним припущення можна було вважати думкою обох. Смерть громадянина Ромазана Володимира Павловича настала орієнтовно чотири дні тому від вогнепального поранення в живіт, яке спричинило розрив однієї з гілок черевного відділу аорти і внутрішньочеревну кровотечу. Кулю, знайдену в тілі, було випущено з пістолета тридцять восьмого калібру. За попередніми даними, пістолет був обладнаний глушником. Це питання зараз вивчали балістики.

Наближалася ніч, і за інших обставин Кобища обов’язково б пожалкував, що не має змоги вийти на балкон, запалити сигарету й подумати. Зараз такого жалю не було, і це пояснювалося недавнім виходом з відпустки – ще не змучений, свіжий, не забитий нарадами, головним болем та вказівками згори. Балкон буде післязавтра. І тоді все розкладеться по поличках, з’являться перші висновки. А поки що він запалив у дворі цього чимось симпатичного старого будинку. Схожого на той, у якому минуло його власне дитинство, нехай навіть в іншому місті. Справа поступово починала затягувати. Вбивство справді виглядало нестандартно, нові цікаві обставини відкривалися одна за одною.

Новий день приніс чергові відкриття. Після наради в начальника Зав’ялов та Приходько завалили слідчого подробицями. Першим почав експерт.

Постріл дійсно було зроблено з пістолета, обладнаного глушником, про що свідчили сліди абразиву на кулі. Сама куля приплюснулася від удару до поперекового хребця загиблого, проте це не завадило встановити зброю. «Беретта» тридцять восьмого калібру. Кобища при цьому повідомленні лише зітхнув і здивовано похитав головою. Стріляли з відстані двох – двох із половиною метрів. У момент пострілу дуло пістолета було на одному рівні з вхідним отвором, тобто вбивця не піднімав зброю, а стріляв з нижнього положення, практично не цілячись.

Потік «приємної» інформації продовжив дактилоскопіст Костянтин Павлюк. Виявилося, що, крім кулі в череві жертви, невідомий не залишив у квартирі практично жодних слідів. Усі відбитки пальців, знайдені в помешканні вбитого, належали виключно йому самому – всі до одного.

Деякі з купюр, розкиданих по підлозі, були зовсім нові. На одній із них знайдено відбиток великого пальця господаря і часточки поту, який зараз ідентифікували із загиблим. Те саме стосувалося і теки.