Текст книги "Амністія для Хакера"

Автор книги: Олексій Волков

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 25 страниц)

XXVI. Слідами мерця (продовження)

Салон мобільного зв’язку гостинно запрошував, виблискуючи вітринами, намагаючись довести, що саме «Астар» задовольнить усі забаганки потенційних абонентів. Молодик, який сидів у кутку за офісним столом, ковзнув очима по відвідувачу. Інтелігент з обшарпаним пластмасовим дипломатом посунув окуляри на носі й оглядав вітрину з телефонами. Зиркнувши кілька разів на незграбного покупця, продавець підійшов до нього.

– Вас щось цікавить?

– Так… – ніяково відповів той, – хотів би придбати апарат…

– Який?

– А… Такий, щоб надійний і добре працював.

– Вони всі надійні, всі добре працюють, – посміхнувся молодик.

– Не знаю… А який ви особисто маєте?

Очевидно, відвідувач здивував його таким запитанням.

– Ну, в мене ось така модель Siemens. Автовідповідач, україномовне меню… – Він серйозно почав розхвалювати апарат, коли покупець несподівано перебив:

– Беру. Але ж ви його готуєте до роботи?

– Аякже! – молодик здивовано підвів брови. – Виходите з нашого салону й телефонуєте куди завгодно. Присядьте, будь ласка, ось тут.

Діставши та розпакувавши коробку з телефоном, продовжуючи дивакувато ворушити бровами (очевидно, мав таку звичку), продавець почав готувати апарат до роботи. Примостившись у кутку і спостерігаючи за ним, інтелігент мимоволі провів пальцями і по власних ріденьких бровах. Складалося враження, що саме від цього він і відчуває якийсь дискомфорт. Поставивши дипломат поруч із кріслом, відвідувач щось згадував.

… Наталя була невблаганна. Вона сипала звинуваченнями на його адресу й не бажала нічого слухати.

– Як хочеш, – нарешті не витримав Борис. – Я все одно піду. Що б ти не казала.

Він підвівся і вийшов з кімнати. А коли вдягнув плаща і вже брався за ручку дверей, Наталя прожогом вискочила до нього.

– Стій! – збуджено дихаючи, сказала вона. – Зажди. Якщо вже так, то підеш, але… Почекай ще з годинку. Година ж нічого не вирішує.

– Навіщо?

– Я тебе пострижу. Між іншим, я непогано це вмію. До мене навіть подружки постійно ходили. Я всіх стригла. Навіть хотіла колись іти на перукаря. Ось так!

Істеричні нотки зникли з її голосу, натомість з’явилися ділові.

– Навіщо мені стригтися? – запитав Борис. – Щоб ніхто не впізнав? – Він засміявся. – Ти що, не бачила того страховиська, яке вони називають фотороботом? Ти ж не хочеш сказати, що я на нього схожий?

– А от якраз і схожий!

– Дякую! – сказав Борис. – Тоді ти збоченка. Спати з таким страховидлом…

Наталя тільки взялася за голову.

– Ну ти вже зовсім не думаєш, що кажеш. А я все терплю… Хай я збоченка, але стригтиму тебе зараз. Ні, стригтиму!

– Не репетуй, – попросив Борис, – на сходах чути. Стрижи вже… Але зваж: я й так на чортзна-що схожий…

– Ось якраз і пострижу, щоб не був схожий…

Всадовивши його на стілець посеред кімнати подалі від дзеркала, здерши з нього светр і накривши плечі рушником, вона почала клацати ножицями. Борис мовчки терпів.

– А що ми робитимемо, коли знайдемо Толю? – запитала вона.

– Не знаю, – сказав він. – Взагалі сумніваюся, що його вдасться знайти. Схоже, його шукаємо не лише ми. Можливо, ті, хто полює за цими дискетами, вже вийшли на нього. Навіть були б дурнями, якби не проробили такий варіант. Не виключено, що саме з цієї причини його не було на похороні.

– О Господи… – пробурмотіла Наталя. – Що ти таке говориш? Що ж це, всіх його родичів мають витлумити через отих вісім пластмасок?

– Стоп! – Борис навіть здригнувся.

– Ой, не смикайся так! – попросила вона. – Я тебе ножицями мало не поранила!

– Фігня, – пробурмотів він. – Здається, в мене ідея… Як мені досі не спало на думку? Ось де секрет, можливо…

– Ну, кажи, що?

– Дискет дійсно вісім. Кожна дискета може містити один і чотири десятих мегабайта інформації.

– І що? Я не розбираюся… – Наталя продовжувала вправно маніпулювати ножицями.

– Що 5$ тут розбиратися? Дискет вісім. І на кожній із них записано якусь дурню, наприклад, розділ із книжки абощо…

Він замислився.

– Ну! – не витримала вона. – І що?

– А те, що на кожній дискеті зберігається приблизно п’ятдесят, ну, до ста кілобайт. Я дивився. Тож за бажання все це разом можна було записати на єдину дискету. Питається, на біса псувати вісім, якщо вистачить однієї?

– А може, так для роботи зручніше? – запитала Наталя і далі працюючи ножицями.

– Ні, дідька. – Борис підозріливо зиркнув на неї спідлоба. – Ти хоч щось мені залишиш?

– Обов’язково, – пообіцяла вона, набираючись натхнення.

– Дідька лисого легше, – провадив Борис, – навпаки, кожну дискету окремо в комп’ютер вставляти, а потім витягати… А так одну вставив – і працюєш з усіма файлами. Ні, щось тут не так. А ось сховати щось таким чином можливо. Припустимо, з них усіх лише одна цінна…

– Еге ж… – погодилася Наталя. – Напевно, це третій розділ із Толстого. Це взагалі цінний літературний твір, можу підтвердити як прес-секретар відомого письменника.

Борис потягся рукою спробувати, що залишилося на голові, але вона жартома ляснула по ній гребінцем.

– Ще не готово. Говори далі про свої дискети. Все ж ліпше, ніж мовчати.

– Слухай! А може… – Він затнувся.

– Що, може?

– Дивись, – він знову неспокійно засовався на стільці, заважаючи їй, – на кожній дискеті, так би мовити, якась подія. Наприклад, отой футбольний чемпіонат. Він відбувся у певний рік, забув який. Далі – якісь статті Конституції. Її також прийняли певного року.

– І ти також забув коли, – закінчила за нього Наталя.

– Не впевнений, що я взагалі це знав. А ось рік, коли Карпов з Каспаровим воювали, добре пам’ятаю. Я тоді вперше до Польщі поїхав…

– А як бути з уривком із Біблії? Це до якого року віднести?

– Не знаю… – розгублено відповів Борис. – Так само, як і з Толстим. Що брати до уваги – рік написання роману чи саму війну вісімсот дванадцятого року? Ну добре. Все це фігня…

– Давай, – сказала Наталя, – тепер відкинь голову назад і заплющ очі. Тільки не ворушись.

– Ти що замислила? – Борис намагався збагнути, куди вона хилить.

– Брови тобі стригтиму…

– Ти що, озвіріла?! – Він зірвав із себе рушник. – А ще де тобі дати постригти?

– Ніде… – Вона знову надула губки. – Ти що, не розумієш, що кожен подивиться на твої брови і відразу згадає той фоторобот?

– А які це мої брови? – похмуро запитав він.

– Гарні брови, – сказала Наталя. – І навіть дуже сексуальні. Але надзвичайно схожі на ті, що по телевізору… Тому доведеться. Давай.

Невдоволено зітхнувши, Борис відхилив голову назад і заплющив очі. Рушник знову опинився на його плечах.

– Якщо ти зробиш із мене потвору…

– Не розмовляй, будь ласка, – попросила вона. – Неможливо працювати… Це ніяк не вплине на моє ставлення до тебе. – Вона сперлася на його коліно своїм. – Чи тобі вже цього недостатньо? – Наталя миттєво забрала своє коліно. – Ну звичайно… Мандрівний лицар уже збирається, щойно вийде на вулицю, відразу витріщатися на кожні довгі ноги… Йому вже недостатньо маленької дівчинки, яку він втяг у таку халепу… Замість того, щоб зважати на омонівців, він задивлятиметься на жінок…

Борис, здавалося, цілковито відключився і сидів мовчки, відчуваючи заплющеними повіками повітря, яке вона видихала, схиляючись до нього, а кистями рук – коротку спідничку, що періодично їх торкалася. Пальці самі торкнулися її стегна трохи вище коліна, відразу з’їхавши трохи нижче. Ніколи б не подумав, що вони…

– А ти… ти дійсно замовиш сьогодні паспорт? – здавалося, вона не звернула уваги на цей дотик.

– Замовлю.

– І за скільки часу його зроблять?

– Швидко…

Пальці торкалися теплої та ніжної шкіри того, що, на його погляд, було у ній найгарнішим, найсексуальнішим. Байдуже, що вони вже кілька разів кохалися – йому так і не випало досі потримати в руках те, що найбільше кидалося в очі, викликаючи в тілі всілякі гарячі струми. Коли вона безтурботно займалася якимись справами, хотілося просто підійти і доторкнутися до них руками, але було якось незручно.

– А… яке прізвище буде в тому паспорті?

– Яке ти скажеш…

Тільки б вона говорила – будь-що, не звертаючи на нього уваги.

– Тоді я хочу твоє.

Господи… Навіщо вона його відволікає?

– Ти ж не знаєш – може, воно немилозвучне…

– Байдуже.

У неї нова ідея-фікс. За те, що вона зараз хоче, дозволить йому будь-що. Тепер він справді тримав у руках те, що кілька місяців муляло очі. Здавалося, зараз перехопить подих.

Борис десь читав, що сліпі володіють надзвичайно гострою тактильною чутливістю і, обстежуючи щось за допомогою пальців, складають у власній свідомості майже візуальні враження. Щось подібне відбувалося з ним. Торкаючись кінчиками пальців та долонями пружної теплої шкіри жінки, яка стояла впритул, він уявляв її форми, і кожен новий сантиметр тіла давав йому такі враження, від яких свідомість починала пливти. Він уже не чув, про що говорить Наталя. Її голос злився ніби в якусь мелодію. Нехай вона говорить далі. Тільки б не помітила цього руху, якого, не виключено, зараз зовсім не бажала. Тільки б не звернула на нього уваги, адже його дотики такі легкі! А йому так потрібно! Ще трішки – і його пальці торкнуться… Вже… Навіть похололо в грудях. Ця тканина, ось вона – ніжне легке мереживо. Невже і він бачить це через дотик? Вона білого кольору… Цього не вміють навіть сліпі! Вона волога… О Боже… Від цього відкриття хвиля розливається всередині, і зупинити її вже неможливо. Ця неповторна жінка вже давно мовчить. Її руки торкаються його шиї. Ножиці валяються поруч на підлозі – навіть не було чути, коли вони впали. Напевно, він одночасно оглух. Останнє, що Борисові вдалося «побачити» крізь заплющені повіки, – її коліно, що знову легенько сперлося на нього. Щока відчула її волосся… А далі пальці, що заміняли йому очі, несподівано втратили легкість, зробили сильний, спазматичний рух. З цим уже нічого неможливо було вдіяти. І він наперед уже чув той божевільний звук, який за мить мав зірватися з її розтулених губів, щоб остаточно вивести з-під контролю його майже відокремлену від тіла свідомість.

– Шановний, ви мене чуєте? Я бачу, замислилися… – молодик тримав у руці мобільний телефон, звертаючись до нього. – Апарат підключено до мережі «Астар», можете користуватися.

– Скільки з мене? – дивуючись власній вимові, запитав Борис. – А… от забув запитати, через цей телефон можна під’єднуватися до інтернету?

– Можна! – Продавця зовсім не здивувало таке запитання. – У нас у продажу є і картки користувачів.

– Картки я у вас візьму.

– Чудово! – зрадів той. – На яку суму?

– Ну… – завагався інтелігент, – а які є?

– Гм… Ну, найдешевша – п’ятдесят гривень. Забезпечує близько півгодини безперервної роботи в мережі.

– А найдорожча?

– Триста. Близько чотирьох годин.

– Вісім штук, – промовив клієнт.

– Скільки? – здивувався той. – Якщо ви розраховуєте на таку тривалу роботу в інтернеті, дешевше буде скористатися звичайним телефоном.

– Дякую за пораду. – Інтелігент знову поправив окуляри. – А картки все-таки візьму.

Знизавши плечима, молодик порахував і назвав суму. Йому здалося, що клієнт, який відраховує гроші, трохи ненормальний.

Картинки на екрані змінювалися швидко. Насичені кольори та чіткі форми систематизували інформацію так вдало і дотепно, що мимоволі привертали увагу. Присівши за ним, Наталя мовчки спостерігала за екраном, а Борис, застиглий у своїй звичній позі, все клацав кнопками. Нарешті він розправив плечі й провів долонями по обличчю. Не наважуючись перервати його роботу, тепер вона відразу ж скористалася паузою.

– І що, знайшов?

Він тільки важко зітхнув.

– Що тут можна знайти? Я вперше копирсаюся тут сам. Навіть не уявляю… Це така безодня… Напевно, це більше, ніж яка-небудь всесвітньо відома Гарвардська бібліотека. Та для чого нам Гарвардська? У вашій обласній ти була?

Вона кивнула.

– Бачила оті стелажі, бачила, скільки там кабінетів, відділень? Уявляєш, скільки там тонн книжок? Можна там щось знайти, не знаючи, що шукати і де? Ну, ось тобі відповідь. А інтернет – це така бібліотека, що й уявити собі важко. Тим більше ми не знаємо, що шукати і чи взагалі це треба шукати саме в інтернеті.

– Весело… – промовила вона. – То, може, краще покинути? Але ти ж мені навіть не розповіси, що це все означає і для чого…

– Колись розповім, – пообіцяв Борис. – Нічого цікавого, а мені важко і неприємно про це говорити. А шукати я буду, поки… – він чомусь затнувся, – словом, поки є можливість.

– Тоді давай спочатку знайдемо Щорса. Можливо, дійсно він тут якимось боком дотичний?

– Я так і хочу, – сказав Борис. – Може, й дотичний. Якщо взагалі ще живий. Принаймні інших варіантів, з чого почати, зараз однаково не маємо. Слухай, – попросив він, – зроби чаю, тільки міцного, щоб мізки відчули. Бо перед очима все пливе…

Чай був чудовий. Випивши півкухля, він улігся на диван і заплющив очі.

– Припустимо, Толя Щорс знає щось про дискети або, точніше, якось причетний до цієї справи. Імовірність така існує, оскільки він програміст. До того ж колись існувала якась залежність цього Толі від його родича, якому належали дискети. Те, що він не прийшов на похорон, також свідчить на користь цього припущення. Адже Толя міг відчувати небезпеку, знаючи, з чим має справу, тому й сховався. Так от, якщо родич твій дійсно такий крутий спец у цій галузі, то, безперечно, він користується інтернетом. Навіть якщо зараз заховався і десь сидить тихо. Отже, існує перспектива зустрітися з ним у мережі.

– А якщо він взагалі втік кудись? – вигукнула Наталя. – Я знаю, що колись він їздив за кордон. Може, сидить у Німеччині або ще десь…

– Інтернет – він і в Африці інтернет, – відповів Борис. – Тоді тим більше крутиться в мережі. А отже, є шанс встановити з ним контакт. Як? Знайти його якимось чином неможливо. Навіть не уявляю, що можна було б зробити. Тому хай він сам вийде на нас. Кинемо йому щось таке, що може його зацікавити. Ну, наприклад, якщо він прочитає десь оголошення, що ти його розшукуєш, відгукнеться чи ні?

– Я? Розшукую? – Наталя зробила круглі очі.

– Саме так. Якщо він має відношення до цих справ, якщо знає, що й тебе вони не обійшли, то мусить відгукнутися.

– А як ти це повідомиш? Куди? Про мене?! Мене й так розшукують!

– Не волай так голосно, – попросив Борис. – І не нервуйся. Розмістимо оголошення такого змісту…

Він поклацав клавішами, і на екрані з’явився доволі інтригуючий напис: «Подружка дитинства, яка більше не носить кефір, розшукує легендарного червоного командарма, який більше не миє машину».

– Гм… Оригінально… – промовила вона, майже із захопленням глянувши на нього. – Мені навіть сподобалося. І ніхто не здогадається.

– Я радий, – відповів Борис. – Навряд чи хтось, крім нього, знайде у цій нісенітниці конкретний зміст. А він, якщо прочитає, повинен би зателефонувати за номером, який ми запропонуємо. Або зв’язатися з нами через інтернет.

– Ну то… – Наталя на мить замислилася. – Давай, став таке оголошення!

– Куди? – запитав він. – Куди ставити? Тут є мільйон місць, куди його можна втулити, а може, й два мільйони. А треба туди, де він може періодично з’являтися. Інакше він її просто не прочитає.

– А де він може з’являтися?

– А оце давай ми разом подумаємо. Згадай про свого дорогого друга дитинства ще щось. Про його уподобання. Чим він цікавився, чим займався? Що було чути про нього останнім часом? Згадуй будь-що.

– Ну, не можу… – Наталя благально подивилася на нього. – Я вже пробувала.

– Тоді доведеться ризикувати. Хто з твоїх родичів міг би про нього якнайбільше розповісти?

Вона замислилася. Клацнувши ще кількома клавішами, Борис вивів на екран картинку.

– Ось це пошуковий сервер. Тобто програма, яка дозволяє розшукати в інтернеті те, що тебе цікавить. Що тебе цікавить? Один мій знайомий каже, що найпопулярніша тема користувачів інтернету – це секс. Хочеш подивитися?

– Секс мене цікавить тільки… – вона мило, трохи сором’язливо і водночас кокетливо посміхнулася, – тільки з одним сексуальним об’єктом…

Сама ж після цього і пирсхнула в долоні.

– Гаразд. Про мене там, сподіваюся, ще нема інформації… – погодився Борис. Тоді що? Косметика. Це ж усіх жінок цікавить.

Запустивши програму, він ввів базове слово «косметика».

– Ти диви – всього чотири тисячі з гаком сайтів. Серед них є й такі, як, припустимо… Ось. Фірма якась продає косметику. Пропонує… Ось тут, бачиш? Місце, де можна вставити своє оголошення. Якби твій Щорс цікавився косметикою і блукав по цих сайтах, то міг би його побачити і прочитати. Розумієш?

– Ні, тут він не лазитиме… – промовила Наталя і відразу ж підхопилася. – А що, як… Ось ти ввів слово «косметика». А якщо поставити «Щорс»? І хай отой сервер шукає!

– Ну… можемо спробувати… – він невпевнено знизав плечима і набрав «Щорс», – але нічого з цього не вийде.

В інтернеті знайшлося вісімнадцять сайтів, у яких зустрічалося таке слово.

– О, ні… – промовив Борис. – Я вже не маю сили. Вісімнадцять сайтів… Тим більше, що його там немає.

Він вивів на екран перший. Це була стаття якогось політолога про становлення державності в Україні. В одному місці, де йшлося про громадянську війну, дійсно згадувалося прізвище червоного командира. Один раз.

– І так буде всюди, – сказав Борис. – Я не буду цього дивитися.

– А що, як… Навчи мене! Ти ж перемикаєш кілька кнопок – і все. Давай я перегляну. Читати я, між іншим, умію!

За кілька хвилин за комп’ютером уже влаштувалася Наталя. Накинувши його куртку, підкотивши довгі рукава, підігнувши під себе ноги, вона поринула в лабіринти віртуального світу.

Салон мобільного зв’язку «Астар» пустував. Двоє молодиків сиділи в кутку за столом, переглядаючи рекламний проспект. У другому кутку на полиці півголосом бубонів телевізор.

– Ану-ану! – підхопився несподівано один з них. – Голосніше! Диви – цей кент знову виступає!

Генерал Панасюк із типовим обличчям ментівського чиновника, очевидно, дивлячись у текст, схований від камери, струшуючи мішками під очима, поступово долав нелегке завдання. Закликаючи громадян сприяти слідству, він переконував їх, що запорука успішної боротьби зі злочинністю – це єдність наших органів та народу. Потім на екрані знову з’явилася фотографія дівчини.

– Нічого тьолка… – перший відкинувся на спинку стільця. – Ще б трохи підфарбувати…

Далі з’явилося відразу два фотороботи, й голос за кадром пояснював, що це одна людина.

– О дають… – зауважив той самий молодик. – Серйозна робота ведеться. Цікаво, він її вже трахнув чи ні?

– Тебе тільки це й цікавить.

Голос за кадром продовжував розповідати про інтерес розшукуваного до комп’ютерних справ.

– Слухай, – спохопився один із продавців, той, що більше мовчав. – А пам’ятаєш, – мужик учора заходив, той, що на три тисячі карток набрав? Дивакуватий такий… Ну, ти ж бачив його! Так він через мобілку збирався в інтернеті працювати. А верз щось таке, що зразу видно – не спец.

– Ну то й що? – другий знизав плечима. – Ти хочеш сказати, що він схожий на…

Фоторобот уже зник з екрана.

– … ні хріна не схожий. Я не дуже й роздивлявся, але не схожий. В окулярах, якийсь точно під інтелігента. Шурик, одним словом…

– Окуляри можна навмисне вдягти. І худий такий…

– Та в цього, що показують, брови, як у Брежнєва! Пам’ятаєш? Слухай, а воно тобі треба? Мужика, кажуть, замочили, бо дуже цікавий був. У магазині, де Ігор працює. Він мені розповідав. Сиди тихенько та мобілки продавай. Бо ще прийде кілер із глушманом, під інтелігента, в окулярах – хлоп! І все… А нам потім квасити на твоїх поминках! – він поплескав колегу по плечі, – а я вдома обіцяв, що припиняю пиятику.

– Пішов ти! – замахнувся той. – У тебе точно язик без кісток.

Хлопець, який учора обслуговував клієнта, надовго замовк. У голову несподівано почали лізти дурні думки. Ще раз пригадалося, як очкарик зник за дверима, забравши з собою візитівку салону з номером телефону та його іменем.

Коли Борис розплющив очі, Наталя сиділа над ним. Вдягнута, вмита і бадьора.

Монітор продовжував світитися. Крізь вікно било яскраве сонце.

– Що, вже ранок? – пробурмотів він, не приховуючи здивування.

– А ти як думав? Це треба мати здоров’я – стільки спати… Так я і Щорса без тебе знайду.

Він сів на ліжку, вдягнутий, як звечора, уявляючи власний пожмаканий вигляд. Наталя дивилася якось загадково.

– Ну, ти ж не хочеш сказати, що знайшла щось? – зумисне байдуже запитав Борис, протерши очі.

– А от і хочу…

– Що? – Він скочив з канапи.

– Дивись. – Наталя потягла його до екрана, де висвічувалася картинка, на якій її робота зупинилася вчора. – Ось один із сайтів про того ж таки Щорса. Тобто сайт не про нього, а про книгу якогось Павлова. Бачиш? Ось яка реклама – нові обличчя старих героїв і так далі. Ось тут і зустрічається це прізвище. Книжка історична. От я сюди подивилася і згадала. Саме таким він і захоплювався. Одного разу ми ще з мамою були в них у гостях. То він книжкою хвалився. Як зараз пам’ятаю – «Дети Арбата», про сталінські репресії. Її ніхто не міг дістати, а в нього була. Аж на два дні давав нам почитати. Я так і не спромоглася.

– А я читав, між іншим… – пробурмотів Борис. – Ну-ну?

– Так от, це й було його захоплення. Він всілякі такі модні книжки вишукував. Я його кілька разів біля «Букініста» зустрічала. Він часто там терся.

– Цікаво… – сказав Борис. – Отже, він книголюб. А в інтернеті повинні бути такі рубрики.

– І ще я згадала, – вела далі Наталя, – він, коли менший був, радіо всякі паяв. Це також його мати хвалилася. Казала колись, що він сам приймача склав, і не одного. І здається мені, чула я, що навіть комп’ютер він сам зробив, але от не знаю. Хіба може таке бути?

– Чому, ні? – знизав плечима Борис. – Усе складається з блоків та мікросхем. Мені Олег пояснював. Цікаво, дуже цікаво.

Він нашвидку вмився і сів за комп’ютер. Наталя тим часом пішла готувати сніданок, а коли повернулася, то побачила, що він знову працює.

– Не святі горшки ліплять, – промовив Борис. – Диви, яка хитра система. Я вже розібрався, як дається сюди оголошення. А вона не приймає. Уявляєш, виявляється, тут працює програма, яка автоматично протидіє введенню так би мовити непрофільних оголошень.

– Як це? – не зрозуміла вона.

– А просто. Наприклад, оголошення «продам машину» сюди не втиснеш. Вибиває одразу. Так само, як і про те, що ти шукаєш свого друга дитинства. Щоб не засмічувати простір. Я набираю і вводжу, а вона не хоче.

– І що ж робити?

– Спробуєм її обдурити.

Він знову вивів на екран програмку, де відкривалося чисте місце для написання власних оголошень про продаж книжок, і почав набирати. У віконці з’явився напис:

Продаю книжку. Автор – Б. В. Невідомий.

Назва: «Подружка дитинства, яка більше не носить кефір, шукає легендарного червоного командарма, який більше не миє машину».

Контактний телефон: 8-099-…

Він натис кнопку вводу. З’явилося повідомлення, що оголошення прийняте.

– Ух ти! – здивувалася Наталя. – Клас!

Не звертаючи уваги, він закрив сайт і відкрив новий. З’явилася його назва – «Книжная барахолка». Нижче вказувався суб’єкт, якому він належить.

– Якийсь Костомаров… Москва… – прочитала Наталя.

– Є такий. Тут також усе продається та купується. Хай і тут наша «книжка» фігурує…

Курсор біг по білому тлу чистого віконця, залишаючи за собою доволі дивний як на невтаємниченого текст.