Текст книги "Гілея"

Автор книги: Микола Зарудний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 23 страниц)

5

«Вчора ми покладали вінки на могилу наших солдатів. Мені було дуже сумно. У нас на хуторі нема кладовища. Я сказала дівчатам, а вони не вірять. І вчителька не повірила і сказала, що кладовища нема тільки там, де живуть безсмертні люди... Чому вони не вірять, що у нас нема кладовища?»

(Із зшитка Ганнусі Гомон)

Нарешті пальто було пошите. Ольвіопільський кравець божився, що такого пальта нема ні в кого в усьому районі. А як пошите? Хоч на виставку. Данило стояв перед кравцем і слухняно повертався на всі боки. А з дзеркала дивився якийсь незнайомий парубок і щасливо усміхався Данилові. На радощах Данило дав кравцеві зверх плати кілька карбованців, літр горілки і добрячий шматок сала. Зворушений такою щедрістю клієнта, кравець віддав решту сукна, що лишилося після розкрою, і два запасних гудзики.

Всю дорогу додому Данило тримав руку на рядні, в яке було загорнуте пальто, і думав про те, як появиться він у клубі в своїй обнові і що скаже Яринка. Уже вдома Данило надивився на пальто досхочу. Разів шість приміряв його перед матір’ю, походжаючи по кімнаті. Явдошині очі світилися щастям.

– Хай тепер бачать, що й ми люди, – невідомо до кого зверталася мати. – Ото вдягни, сину, та йди...

– Ще ж тепло, – з жалем промовив Данило. – Хай уже, мамо, приморозки візьмуть.

Ходить по хаті в пальті Данило, і, як на зло, ніхто й порога не переступить, а так хочеться Явдосі, щоб сусіди побачили. Сукно аж лиснить, а смушок на комірі наче шовковий. А як же славно шиють в Ольвіополі! Плечі ж на ваті рівненькі, як під аршин строчені, поли довгі й гудзики блищать в два рядочки.

– Сховайте, мамо, – Данило роздягнувся і подав матері пальто.

– Я його, сину, надвір винесу, хай провітриться, – вирішила Явдоха з потаємною надією, що хтось побачить синову обнову.

– Виносьте, – розгадав материн задум Данило. – А я до Яринки сходжу.

– Іди, сину, – Явдоха всунула в кишеню Данилового піджака півлітру, взяла пальто і вийшла з хати.

– Добридень! – привітався Милентій Магур, проїжджаючи на своїй синій бідарці повз хату Прахів. Побачивши пляшку, що стирчала з Данилового піджака, Милентій зупинив коня. – Порушуєте, тітко Явдохо? Попереджаю.

– Та що ти, Милентію! – Явдоха ретельно розвішувала пальто на вірьовці, що була протягнула від причілка до хліва.

– Новеньке? – звернув увагу Милентій.

– Ще тепле, – відказала Явдоха.

– Може, зайдеш, Милентію? Щоб не розповзалося, – натякнув Данило, але Магур відмовився.

Уже за ворітьми Данило ще раз подивився на пальто, яке чорніло й сивіло між хатою і хлівом. Вірьовки не було видно, і здавалося, що воно летіло, розгойдане вітром, над землею.

Ще Данило бачив, як з городу, брикаючи, вибіг бичок і, наче вкопаний, зупинився перед чорним дивом...

...Одарка Павлівна привітно зустріла Данила:

– Заходь та почекай, ще не прийшла Яринка зі школи. А ти ж де це був, Даниле, уже два дні не приходив.

– У районі.

– По запасні частини їздив?

– Та ні, Одарко Павлівно, там пошив дещо, то до кравця їздив, – між іншим повідомив Данило.

– Що ж ти шиєш? – поцікавилася Одарка.

– Та пальто... Поки сукно дістав та сірого коміра...

– Ого! Мабуть, з тисячу дав?

– У дві з половиною не вберете, Одарко Павлівно...

– А куди ж тобі гроші дівати? – розсміялася Одарка. – Одинак у матері, та й заробляєш добре.

– Заробляю, – погодився Данило. – Ось хату нову хочу поставити.

– Бачила, уже лісу навіз повен двір. Мабуть, женитися будеш? – запитала Одарка.

– Воно й пора, Одарко Павлівно, – зітхнув Данило, – так не хочуть...

– Хто?

– Дівчата.

– Такі прошені всі? – підкидає Одарка.

– Не всі, але одна прошена.

– Хто ж це така? – здивувалася Одарка. – Щоб за такого хлопця та не піти?

– Яринка ваша, – промовив, – хіба не знаєте?

– Що ходиш, то знаю, а сватів не бачила, – чортики так і стрибають в Одарчиних очах.

– Казав Яринці, так вона чекає... того...

– Це чекання, Даниле, довге буде... Як поїхав, то паче в воду... Навіть листа не прислав жодного... Такий гордий. А вона що, хутора того не бачила?

– То, може, ви сказали б за мене слово, Одарко Павлівно, – осмілів Данило.

– Вже говорено, – махнула рукою Одарка, – так хіба їй втолкуєш? О, йде вже моє нещастя.

Увійшла Яринка з купою зошитів.

– А ти ж чого не на роботі? – запитала Данила.

– Оце з району недавно, відпустив голова.

– Будеш, Яринко, обідати? – заходилася Одарка біли ночі.

– Не хочу, мамо.

– То я до Серафими перейду на хвилину, – сказала Одарка. – Якщо гостя частуватимеш, то в печі все.

Після того випадку в курені Яринка не дуже охоче сприймала Данилові одвідини, навіть сказала якось йому:

– Ти ж знаєш, що я Івана жду.

А Данило приходив. Зустрічав її, коли вечорами поверталася з батьківських зборів чи педнаради, приносив квитки, коли приїздила кінопересувка. Не дозволяв собі Данило ніяких вільностей, тільки на прощання інколи затримував на якусь мить її гарячу тонку руку.

– Що ж ти мені скажеш, Яринко? – після довгого мовчання озвався Данило.

– Я тобі вже сказала. – Яринка розклала зошити, даючи зрозуміти, що нема про що зараз розмовляти.

– Я буду чекати, Яринко, – Данило прикрив кашкетом пляшку, що так недоречно виглядала з піджака.

– Яринко-о! – стукала в шибку гостроносенька дівчинка. – Там Іван твій на пристані!

– Іван?! – Яринка схопила хустку і вибігла на подвір’я. За нею вийшов і Данило.

– Люди наші бачили, – швидко говорила дівчина. – На пристані якусь землю розвантажують.

Яринка, навіть не зачинивши хати, вибігла на вулицю.

* * *

Велика баржа похитувалася біля старого дніпровського причалу. Зо два десятки чоловіків та жінок з носилками снували по хиткому дощаному трапу, навантажуючи торфом підводи, що стояли біля пристані. Інколи під’їжджала якась машина, і її навантажували без черги. Іван з Парамоном, теж без спочинку, курсували з баржі на берег. Траплялося, що на трапі вони зустрічалися з Мартою, яка носила торф з Максимом, але говорити було ніколи.

Лаялися тихо дядьки біля возів, коли, на їх думку, забагато насипали їм торфу, але при появі Запорожного змовкали.

– Роботи йому нема, то він землю возить...

– Швидше у мене нижче спини кропива виросте, ніж на тому Овечому ліс.

– А моє діло теляче: що покладуть, те й везтиму...

– Хоч би по молодиці на віз підсадили, щоб веселіше в степу було!

– Ха-ха-ха!

– Ги-ги-ги! А що б же ти з нею робив?

– Ох, сто чортів у печінку з цим перетворенням природи...

Розсміялися голосно, на весь берег.

– Чого ви ревете, як бугаї? – підійшов до них Запорожний, витираючи з чола піт. – Жінкам допомогли б.

– Нам платять за те, що возимо, а то не наше діло.

– Ех ви, солдати. – Іван круто повернувся і потягнув носилки до баржі.

– Кожне тобою командує...

– Ти солдат не чіпай! – крикнув маленький чоловічок у вушанці. – Я Сталінград пройшов!

– Брешеш, – не повертаючись промовив Іван, – якби пройшов, то не стояв би колом біля воза, а допоміг би.

Їздові замовкли.

– Не вірить... так і перетак, – вилаявся чоловічок у вушанці і пішов до баржі.

За ним потягнулися інші, мовчки брали носилки...

Остання підвода була навантажена торфом. Іван подякував людям, і одразу ж опустіла пристань, тільки довга валка витягнулася від річки в сірий степ. Іван з Парамоном, Мартою і Максимом залишилися, сподіваючись, що трапиться якась машина і відвезе їх на хутір, бо на возах вони добралися б лише на другий день.

За Дніпром біліла хатами Кам’янка. Якщо не буде машини, вирішив Іван, то він забере своїх друзів і провідає матір. Іншого такого випадку не буде, бо ж у лісництві роботи непочатий край. Іван вирішив попросити човна у бакенщика.

– Зараз прийду, – сказав Іван і цієї ж миті побачив Яринку.

Вона бігла до нього, розмахуючи хусткою:

– Іван-е-е! – лунало над берегом.

Марта бачила, як підлетіла до Запорожного якась дівчина і, не соромлячись, при людях цілувала його.

* * *

Данило постояв кілька хвилин на Яринчиному подвір’ї, потім хряснув пляшкою об ворота і пішов. Побігла до нього, і ніхто не зупинить, знову перепливатиме Дніпро на отій душогубці, а що, коли... вітер же який!

І Данило побіг до річки. Він не чув, як гукала його мати, думав лише про Яринку і про те, що їй загрожує небезпека, – Данило був переконаний, що човен обов'язково перевернеться на хвилях. Він не догнав Яринку. З крутого берега йому було видно, як вона, ритмічно похитуючись, гребла двома веслами. Човен був великий, і Данило трохи заспокоївся. Що ж, хай їде, а він почекає. Данило вміє чекати.

Ще здалеку біля своєї хати він побачив синю бідарку Милентія Магура і почув материн плач. Біля воріт стояли сусіди, а найближчі сиділи на призьбі. На подвір’ї, зігнувшись у три погибелі над низеньким столиком, сидів Милентій Магур і щось писав.

– Украли! – била себе худими руками по спідниці Явдоха.

– Що вкрали?

– Пальто твоє вкрали, – спокійно сказав Милентій. – Ось протокола написав...

– Хто? – ледве чутно запитав Данила.

– Злодій.

– А я ж усе виглядала у віконце, чи висить, а потім подивилася – нема, – схлипувала Явдоха.

– Порозплоджувалося злодіїв, – зітхали жінки.

– Таке ж пальто було...

– Тисяч п’ять вгатив Данило...

– Сивий комір був...

– А щоб я ж була не дождала, – кляла себе Явдоха.

– Та годі вам. Чорт з ним, – сказав більше людям, ніж матері, Данило.

– Пиши заяву, – звернувся Милентій до Данила, – а я буду проводити слідство й допитаю свідків.

– Не буду, – відказав Данило, хоч йому було дуже шкода того вимріяного пальта.

Свідків, крім Явдохи, не було, тому Милентію довелося записати лише розповідь потерпілої:

– Повісила на отій вірьовці, щоб воно свіжого духу набралося, а сама біля печі пораюся. Туди-сюди рогачами, та й вигляну – висить. Уже й картоплю відцідила – висить... Думаю: зітру ще маку, бо Данько ж мій любить. Пішла в комору – висить... Натерла маку, виглянула у вікно – нема. Вибігла – та й світ мені обертом пішов, – закінчила свою сумну розповідь Явдоха. – Запиши ж, Милентію, що сукно було чорне, а комір сірий.

– У писаному не походиш...

– Якби собаку вченого привезли...

– Милентій знайде...

– Як рак у полі свисне.

– Хто ж це такий спритний?

– Я догадуюсь, але... ні, не скажу...

Милентій, згадавши все почуте колись на курсах, відгородив дошками місце, де висіло пальто і почав ретельно вивчати сліди. Потім він намалював план подвір’я, вірьовку і ще якісь таємничі знаки, склав усе це в планшет і пішов до бідарки.

– А пальто коли шукатимеш? – із згасаючою надією запитала Явдоха.

– Після експертизи, – відповів Милентій. – Я сліди позамальовував і доповім у районі.

– Та які ж там сліди, Милентію? – витирала очі краєчком, хустки Явдоха. – Що ж ти там, сину, побачив? Покажи, може, мені легше стане.

Милентій повернувся і розгорнув на столику свій акт обстеження.

– Оце що?

– Біс його знає.

– Це, тітко Явдохо, причілок вашої хати, – пояснював Милентій, – а це що? Це хлів, а це вірьовка намальована. Внизу ідуть сліди, бачите?

– Та воно ж, Милентію, ні на що не схоже, – Явдоха взяла міліціонера за руку і повела до хліва. – Оце я в опорках шкарбала, а оце курячий слід, а це бичок походив...

– Бичок? – перепитав Милентій.

– Еге.

– А де бичок? – поцікавився Милентій.

– Та десь в городі брикає.

Рудуваті брови Милентія зійшлися на переніссі.

– Ясно, – сказав Милентій і рішуче пішов на город.

За ним повільно рушили всі. Бичок, вздрівши велетенську синю постать, що наближалася до нього, затремтів, але не втік.

– Забирайте ваше пальто! – урочисто проголосив Милентій, показуючи рукою в гарбузиння. – І не затуркуйте міліції голову, тітко Явдохо.

У гарбузинні лежало чорне пальто, а бичок смачно жував сивий смушевий комір.

* * *

– Чому ж ти не писав? – допитувалася Яринка.

– У нас нема пошти.

– Я й забула, Іване... До матері не зайдеш?

– Колись приїду, – сказав непевно.

– Ти хоч згадуєш мене?

– Згадую...

Марті здалося, що ота простоволоса дівка вже три години стоїть з Іваном. Ач, як прибралася, в туфельках. Стрічку в коси заплела. Видно, та пташка. Марта рішуче підійшла до Івана, бо оцю вертихвістку вона й бачити не хоче.

– Коли поїдемо? – запитала, не зводячи очей з вродливого обличчя Яринки. Розглядала довго, безцеремонно, не приховуючи зневаги.

– Познайомся, Марто, це – Яринка, – порушив мовчанку Іван.

– Ну й що? – Марта заклала руки за спину і похитувалася на своїх довгих ногах.

На мить схрестилися два погляди, і обом стало усе зрозуміло:

Яринці: Так ось чого він не пише. Пошти нема... Яка горда... Красива. Схожа на туркеню... Вища за мене... і талія, здається, тонша... Ні, я краща... Ні, туркеня краща... Коси важкі, аж голову відтягують назад... Брови – врозліт, наче крильця ластовині... А в мене лице біліше й губи повніші... Бач, як, безсовісна, стегнами вихитує...

Марті: Виніжена.... не переробилася... Коси якісь попелясті... а перетягнулася як! Все одно в мене талія тонша... і вища я... їй-богу, кривонога... Ні, то вона так стала... Туфельки показує... Якби ж мені такі туфлі... Очі опустила – вії показує, що довгі... Ні, носик рівненький... Ліфчик аж під пахви врізався, попідтягувала до носа, щоб усі бачили... Треба й собі ліфчика пошити... Так ось кого він любить, за ким сохне... Так ось чому не помічає мене, а я, дурна, ночей не сплю... Скільки ж такі туфлі можуть коштувати?.. А я краща, а я краща...

– Машина! – крикнув Максим, і Марта побігла.

– Іду! – сказав Іван.

– Хто вона? – не підводячи очей, спитала Яринка.

– Марта. На хуторі живе... на квартирі у них...

– Знайшов квартиру... разом з...

– Яринко!

– Я все бачу.

– Неправда! Як ти можеш так? Ми разом працюємо... Ми... дружимо...

– Знаю я цю дружбу, – промовила Яринка, і її очі наповнилися слізьми. – Вона любить тебе, я бачу...

– Нічого ти не бачиш, Яринко... Я все ще чекаю тебе...

– Довго будеш чекати?

– Не знаю.

– Спасибі за відвертість.

– Я мушу йти, Яринко, – сказав Іван, – треба допомогти навантажити машину.

– Йди... йди до своєї туркені! – крізь плач вирвалося в Яринки, і вона пішла, не оглядаючись.

На березі Яринку чекав Данило Прах.

* * *

Марта відмовилася сідати в кабіну, і тому це почесне місце зайняв Парамон. Шофер кинув Іванові в кузов шмат старого брезенту, на ньому і вмостилися Максим, Марта й Іван. Дівчина демонстративно відсунулася від Запорожного, притулившись до Максима, щоб не було так холодно, і хлопець боявся вже й поворухнутися. Наздогнали довгу валку підвід з торфом.

Жаль було Івану, що так і не домовився ні про що з Яринкою. Якби ж не підійшла Марта, то все було б інакше... Туркенею назвала... Справді, Марта схожа на туркеню... Іван пригадував злі Яринчині слова, породжені ревністю, і вперше подумав, що Яринка мала право на цю ревність. Хіба ж не правда, що він не раз ловив себе на бажанні підхопити Марту на руки, понести її по безмовному степу, цілувати... Але поміж ними завжди ставала Яринка. Думав про неї, любив її і чекав, усе сподіваючись, що колись вона появиться на Овечому хуторі...

Марта заплющила очі і вдавала, що спить. Хоч як вона горнулася до Максима, але відчувала поруч Івана. Найкраще було б зіскочити зараз з машини і піти кудись у степ... Хай потім шукають... Ніхто не знайде Марти. І він буде винен у її смерті... Навіщо жити, коли її перше кохання відкинуте, коли воно не потрібне йому?.. А може, вона умовить його, розкаже йому про свою любов, і він... повірить їй і забуде оту... Та не приїде до нього, вона побоїться Овечого хутора, заметілей і піщаних бур. А Марті нічого не страшно, аби лиш бути поруч з ним. Вона згодна переносити для нього гори чорної землі і засадити лісами весь степ... Вона може вмерти заради нього, як вмерла колись за свого коханого Бранка... Не в книжках, не в казках померла за свою любов Бранка, а тут, в їхньому степу, на Овечому хуторі... Невже люди не чули про Бранку?

– Максиме, – прошепотіла Марта, – люди знають про нашу Бранку?

– Може, й чули, – Максим боявся й поворухнутися, щоб Марта, бува, не подумала, що йому незручно сидіти. – Ти, Іване, чув про Бранку?

– А хто це? – запитав Іван. – Де вона?

– На нашому хуторі жила, ще коли дід Опанас маленький був, – пояснив Максим.

– Ні, не чув.

– Ніхто не чув про таку жінку, – промовила Марта з докором усьому світу.

– Що ж вона таке зробила? – Іван подивився на Марту.

– Нічого... вона просто вірно кохала... Я тобі розкажу, – Марта хотіла, щоб зараз її почули всі люди на землі...

* * *

Після Кримської війни на Овечому хуторі поселився відважний бомбардир Сава Ківш. Мав від самого губернатора дозвіл на володіння землями й водами. Тоді ще біля хутора річечка текла до самого Дніпра. Великі отари овець мав Сава, і знали його по всій Таврії. Коли помирав Ківш, то все добро своє залишив синові Тимошеві. Жив Тиміш зі старою матір’ю, дні і ночі гасав верхи по степах, милуючись своїми отарами та кінськими табунами. Міг до смерті забити нагаями чабана, якщо не вберіг отару від вовків. Після смерті матері щез із хутора на два тижні Тиміш і повернувся з такою красунею, що ніколи й не бачили такої люди.

Ніхто не знав, звідки вона і де її рід, бо не випускав її Тиміш і за ворота саму. Одні казали, що з Київщини привіз, інші запевняли, що вкрав дівчину Ківш на Дону. Прозвали її люди Бранкою. Так і прожила вона два роки за високими Тимошевими парканами. А потім не стало Бранки на хуторі. Втекла. Розіслав по всьому степу своїх гінців Тиміш. Сам, шукаючи, загнав найкращих жеребців, але Бранку знайшли. І не саму. Привели з нею до Тимоша зв’язаного і посіченого молодого хлопця. Четверо посіпак Тимошевих тримали його.

– Хто ти? – запитав Ківш хлопця.

Два дні питав, не давав ні їсти, ні пити, але так нічого її не почув. Тоді Тиміш привів Бранку і сказав, що уб’є її, якщо той не розкаже, хто він.

Хлопець сказав, що Бранка була його нареченою і він два роки шукав, поки натрапив на її слід.

– Якщо ти вб’єш його, – сказала Бранка Тимошеві, – то я уб’ю тебе. Ти спатимеш за залізними замками, будеш боятися їсти, щоб не отруїтися, але тебе ніщо не врятує.

Звелів Тиміш запрягти коней, кинув зв’язаних Бранку її хлопця на воза і вивіз їх у дикий степ, в піски. Кінськими залізними путами прикував їх одне до одного Тиміш і залишив у степу.

Через два дні він наздогнав їх. Хлопець, з закривавленими від спраги губами, ніс Бранку.

Ківш напоїв Бранку і сказав:

– Якщо поклянешся, що будеш вірною мені, я заберу тебе і відпущу його. Ось хай бере бурдюк з водою, хліб і бринзу і йде куди хоче... Клянешся?

– Ні, – сказала Бранка. – Я не хочу жити без нього... Краще смерть.

– Ідіть! – наказав Ківш. Він сів зі своїми посіпаками на розстелені килими і почав бенкетувати.

Хлопець з Бранкою відійшли уже далеченьку. Тоді Тиміш звелів їх привезти назад.

– Ще раз питаю, клянешся?

– Ні, – відповіла Бранка. – Я люблю його...

Коли стемніло, втретє привезли до Ковша Бранку і хлопця. І знову Бранка сказала «ні».

– Ідіть назавжди! – сказав Тиміш.

І Бранка пішла зі своїм коханим. Було темно, бо не світили холодні зорі. І тільки дзвеніли в степу залізні кінські пута, наче тронки.

Кажуть, що й тепер можна почути вночі, як дзвенять у степу Бранчині пута. А може, то тронки?..

* * *

Шофер відчинив дверцята кабіни і сказав Івану:

– Бензин кінчається, до Овечого не доїду. Може, завернемо на аеродром, там хлопці хороші, дадуть.

– Завертай!

Машина круто повернула до вогників, що мерехтіли в степу.

6

«Я садила з мамою ліс. Мама взяла одну сосонку і сказала, що посадить на моє щастя. Я теж посадила на щастя мами, Юрасика, на батькове щастя, а потім на щастя всіх, кого згадала... Люди не знають, а я про них думаю. Я хочу, щоб усі були щасливі...»

(Із зшитка Ганнусі Гомон)

Дорогу загородив смугастий шлагбаум з червоним ліхтариком посередині. Від нього на обидва боки розбігалися в степ стовпчики, обсновані дротом. Іван дивився на яскраво освітлені бетонні злітні доріжки, на тупоносі винищувачі, що стояли рядочками в чохлах, і серце його тривожно билося.

Він зіскочив з машини, обсмикнув кітель, чітким кроком підійшов до прохідної. Зараз черговий виструнчиться, клацне підборами, глянувши на бойові ордени, і скаже:

– Здравія желаю, товаришу капітан!

Черговий справді появився, але не виструнчився і не відрапортував, а просто зупинив Запорожного:

– Цивільним суворо заборонено!

І Запорожний згадав, що нема на ньому кітеля, нема орденів, а стоїть він перед молоденьким сержантом у зім’ятому піджаку, не голений з учорашнього дня і чорний від торф’яного пилу.

– Поклич начальника караулу! – впевнено наказав шофер. – Скажи, Льонька бензину просить. Хто там сьогодні чергує? Коля чи Серьожа, а якщо Ібрагім, то хай...

Сержант уже не слухав – крутив у своїй будці ручку польового телефону, а Льонька провадив далі:

– Я тут усіх знаю. Будував колись цей аеродром.

До прохідної йшов високий чорнявий майор. Формений кашкет був по-парубоцькому збитий на потилицю, і з-під нього вибивався смолянистий чуб. Пояс і портупея стягували його струнку постать, аж горіли чорні хромові чоботи. На рукаві червоніла пов’язка. Над кишенєю – три ряди орденських планок. Майор був чисто виголений і, певно, пахнув одеколоном.

– Товаришу майор! – сержант витягнувся так, що став на сантиметрів десять вищим, але майор посміхнувся і махнув рукою: мовляв, не треба.

Потім майор пройшов повз Івана, не звернувши на нього ніякої уваги, і потиснув руку шоферу:

– Що ж ти, піхота, знову будеш канючити бензин?

– Буду.

– Так наша ж марка тобі не підходить. .

– Я розведу, товаришу майор... Виручіть...

– Морока мені з тобою, – незлобиво промовив майор. – А що ж ти возиш, Льонько?

– Землю...

– І дівчаток теж? – Майор підійшов до кузова і побачив Марту. – Марто! От не чекав. Здрастуй!

– Здоров, – без усяких церемоній відповіла Марта.

– Злазь! – Майор допоміг Марті зійти з машини. – І кавалера свого клич, нагодуємо.

– Я не хочу, – буркнув Максим.

– Перекусити б не завадило, – висунувся з машини Парамон.

А чому б і ні. Льотчиків годують добре, і не збідніють вони, коли дадуть Парамонові банку свинячої тушонки.

Майор відвів Марту ближче до прохідної і забув про все на світі, бо стояла ж перед ним у світлі ліхтарів дівчина ніби з казки.

– Так давно я тебе бачив, Марто...

– Бо не хотів.

– Слово честі, сто разів збирався, – виправдовувався майор, – але були ми з Шариком у командировці... Тиждень, як повернувся... Зараз я подзвоню начальству і...

– Серьожко! – почув чийсь хрипкий голос майор, потім хтось зграбастав його в обійми. – Кортунов!

Майор відступив крок назад і пильно вдивлявся в напівзабуте обличчя.

Де ж він бачив цього хлопця?

– Не впізнав? Це ж я, Іван...

Сергій кинувся до Запорожного.

– Пробач, Ваню, не впізнав... Голос знайомий... темно, – виправдовувався Сергій. – А ми згадували тебе недавно з генералом... У нас тут Чоботар.

– Невже?

– Півроку, як прибули сюди... А Шарова пам’ятаєш?

– Ні.

– Правда, тебе вже збили, коли він прийшов до нас... Я зараз, Ваню! – Кортунов комусь дзвонив по телефону. – Слухаю! Єсть! Так точно!

Потім Кортунов подав знак сержанту, і той підняв шлагбаум.

– Давай на заправку! – гукнув майор шоферу. – Ходімо, Марто.

Кортунов обняв за плечі Івана, почекав Марту, і вони пішли по сірому асфальту.

– Чоботар тебе хоче бачити, Ваню!

– Хто ще є з нашої ескадрильї?

– Шарик, Ібрагім і я... Ми все збиралися розшукати тебе. Я пам’ятаю, що ти з цих країв і село твоє Кам’янка... Не думав, що ти в цих степах залишився, ой і степи! Ніяк не звикну. Мені ліс потрібен... Просився в свою Бєларусь – не пустили... На перепідготовці був... Знаєш, на яких зараз літаємо?!

– Бачу щодня, Сергію, – промовив Іван – Ти одружився, маєш сім’ю?

– Холостякую, Ваню.

– А Клава де?

– Не знаю... Як знялася після Бреславля зі своїм госпіталем – більше не стрічав...

Марта жадібно прислухалася до розмови і, правду сказати, була дуже рада, що після Бреславля знялася кудись зі своїм госпіталем якась Клава...

На порозі невеличкого збірного будиночка, куди привів Івана Кортунов, їх зустрів генерал-майор Чоботар. За ці роки майже й не змінився. Ні, трохи додалося сивини в густих кучерях. Генерал був у легкому кітелі і штанях навипуск, без кашкета і, мабуть, тому здавався домашнім.

Кортунов, наблизившись до генерала, перейшов на стройовий крок, але відрапортувати йому не вдалося, бо Чоботар ляснув себе по нозі широкою долонею, вигукнув щось схоже на «матері його ковінька», обняв Івана, потім відштовхнув од себе і знову обняв:

– Лідко-мамко! – гукнув генерал. – Ваня з’явився.

З кімнати вибігла маленька жінка, обняла Івана, поцілувала й заплакала:

– А мого ж Дмитрика нема, Ваню...

– Лідо, я буду сердитися, – пригрозив Чоботар, і ця фраза, видно, щось для них означала, бо Лідія Миколаївна витерла сльози й осміхнулася.

– Не буду, Дмитре... Заходьте, Сергію, прошу, – звернулася до майора.

– Запрошують, – промовив генерал, помітивши нерішучість на обличчі Кортунова.

– Дорогу дамам, товариші офіцери, – запросив генерал Марту, вклонившись.

– Це, певно, твоя дружина, Ваню? – запитала Лідія Миколаївна, кивнувши на Марту. – Красуня.

– Ні, Лідіє Миколаївно, друг. Марта. Ми на Овечому працюємо з нею.

У невеличкій кімнаті, де був накритий стіл, Іван побачив на стіні фотографію молодого льотчика. Це був син Чоботаря, який загинув над Варшавою в сорок четвертому.

Лідія Миколаївна, маленька, рухлива, розсаджувала гостей і чимось нагадувала Іванові матір. Вона всю війну прослужила разом з Дмитром Корнійовичем у штабі з'єднання. Льотчики любили її і називали поза очі, як і Чоботар, «Лідкою-мамкою».

Марта сиділа на краєчку стільця, поклавши руки на коліна, наче в тумані. Біла накрохмалена скатерка, кришталеві чарки й графини, блискучі виделки і ножі, що лежали біля прозорих тарілочок, – усе це було таким незначним, що вона боялася й доторкнутися до чогось. Уже дзвеніли чарки і виделки, а Марта й не поворухнулася.

– Це нікуди не годиться, кавалери! – голосно сказала Лідія Миколаївна. – Ви за своїми спогадами забули про Марту!

Винуватий, – сказав генерал і переніс свого стільця до Марти. – Сьогодні я ваш кавалер, Марто. Згода ?

– Згода, – посміхнулася Марта, відчувши неприховане тепло в словах генерала.

– Я пропоную, – підвівся з-за столу Чоботар, а за ним і гості, – випити за нашу зустріч...

* * *

Машина уже була заправлена, Льонька нервувався:

– Мені ще ж сто кілометрів пиляти, а вони чаї розпивають.

– А може, тушонку їдять, – ковтнув слину Парамон. – Видать, є-е-е в генерала тушонка...

– У генерала все є, – відповів Льонька. – Стало і коньяк... Ти пив коли-небудь коньяк, Парамоне?

– Я все, що тільки наливається в пляшки на білому світі, пив, – сказав Парамон. – Візьми, к приміру, вино угорське, французьке або турецьке...

– Де ж ти пив турецьке? – розсміявся Льонька.

– Ну, швейцарське чи англійське, – провадив далі Парамон. – Смак – один: або кисле, аж зашпори заходять, або солодке, аж губи злипаються. А нічого ж смачнішого нема за нашу біленьку... Вернешся з бою, наллє тобі старшина кварточку... і вона тобі й солоденька, й гіркенька, і своїм духом віддає... А того вина трофейного хоч із відро вип’єш, то ніякого тобі задоволення душевного, тільки те й робиш, що бігаєш... А нашої смикнеш – тепло стане, село своє згадаєш, людей або на пісню тебе поведе... Я любив співати...

– Піду подзвоню, – вирішив Льонька. – Не можу я більше чекати.

– Не йди, Льонько, – порадив Парамон. – Це ж друзі бойові зустрілися, льотчики... Подзвониш, а тебе генерал... на губу посадить.

– А я шофер цивільний, – заперечив Льонька. – Коли я у формі, то може мене не тільки генерал, а й старшина на добу запроторити, а коли я ось у цій куфайці, то я старшину можу, як ти кажеш, куди завгодно поперти, а з генералом за ручку...

– Мабуть, тушонку їдять, – зітхнув Парамон. – От люблю тушонку! Оце колись, як розживуся на порося, то нароблю собі... Приїзди, Льонько, на тушонку до мене... Воно і шкварка смачна, якщо підсмажити та часником притрусити.

– А я реберця люблю, – розкрив таємницю Льонька. – Все віддам за смажені свинячі реберця... Моя сестричка як насмажить, то... Думаю я, Парамоне, – сказав Льонька, – що не в цьому їдлі щастя. Чоловік повинен бути не свинею, а чоловіком.

– Воно конешно, – погодився Парамон, – але якщо я, к приміру, наїдений, а не так, як оце зараз, у мене живіт підтягло, то я і в атаку можу, і на роботу, і на молодицю подивлюся... От приїдеш до мене, коли я тушонки нароблю, тоді скажеш.

– Я й завтра можу приїхати, – сказав Льонька, – якщо тебе не застану, то жінку твою...

– Хитрий, – скручував цигарку Парамон. – Нема в мене жінки... Сам живу, як борсук... Перед війною померла... Поховав та й на війну... Гарна вона в мене була... А тепер – сам... Оце, мабуть, плюну я на оцю Іванову лісову затію та й поїду кудись... Заб’ю вікна та й поїду... Жалко буде, бо я чоловік степовий, але поїду...

– Самому тяжко, – поспівчував Льонька. – То знайшов би собі якусь... Ти ж як прикриєш лисину кашкетом, то за допризивника зійдеш.

– Конешно, ще не старий, – міркував уголос Парамон, – на четвертий десяток після покрови поверне, але нема в цьому радіусі подходящої. Сказано, хутір... Та дівка, та вдова з дітьми...

– А ось з нами їде, – підморгнув Льонька, – на всю область дівка... Якби не жонатий, то вкрав би і чкурнув аж в Одесу або в Голу Пристань...

– Пробував, – признався Парамон, – значить, говорив... Куди та-ам... І писка верне... А заміж хоче, аж тремтить, аж грає вся... Ох і дівка. Уже їх бачив-перебачив і в нас, і за кордоном, а такої не стрічав...

– Да-а, – зітхнув Льонька. – Як виліплена... І що ж, так і пропадає добро?

– Не пропада... Як приїхав Запорожний на хутір, то вона за ним як прив’язана...

– А він?

– Чорт його знає, по ньому не видно, але, мабуть, уже з нею й переспав. Хіба ж він дурний?

– Неправда! – почув Парамон. І в цю ж мить чиїсь руки вчепились за лацкани його піджака. Парамон крутнув плечем, і Максим відлетів, ударившись об машину.

– Неправда! – ще раз крикнув Максим і знову кинувся на Парамона.

Той схопив його за руки і прошипів:

– Ах ти ж... зінське щеня! – Парамон відштовхнув Максима.

– Чого ти пристав до хлопця? – заступився Льонька.

– А чого ж воно лізе? Міг зуба мені вибити, – сплюнув Парамон.

– Ти... ти, – задихаючись промовив Максим, – ти... свиня!

Сльози котилися по Максимовому обличчі, він по-дитячому облизував їх, здригалися худенькі плечі, а великі, чорні від землі руки стискалися в кулаки.

Парамонові раптом стало жаль цього високого нещасного хлопчину.

– Ти, Максиме, той... Ну, значить, вирвалося в мене, – промовив Парамон. – І нема чого дітям прислухатися до мужчинських розмов. Почекай, куди ж ти?

Але Максим уже зник за смугастим шлагбаумом...

– Даремно ти, – промовив Льонька.

– А чого ж він... хіба я... Захисник знайшовся!

– Хоч один знайшовся, – сказав Льонька і відійшов.