Текст книги "Гілея"

Автор книги: Микола Зарудний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 23 страниц)

19

«Максим написав, що скоро приїде у відпустку і щоб я чекала. Я чекаю.

Мені пішов сімнадцятий рік. Мама подарувала мені свою найкращу хустку. Я закутаюсь нею, коли приїде Максим, і буду красивішою за Марту. Я хочу бути дуже гарною в той день. І ще хочу, щоб усі люди були гарними».

(Із зшитка Ганнусі Гомон)

Марта давно не була на Овечому хуторі. Мати вже й людьми переказувала, й листи писала, а дочка не приїздила. Відповідала, що роботи багато. Чогось її побільшало відтоді, як повернувся в Степовий Іван...

Але тепер Марта повинна поїхати, щоб дати відповідь Сергієві і... собі. Вчора генерал Чоботар викликав Кортунова і з жалем сказав:

– Будемо прощатися з тобою, товаришу підполковник.

– Чому? – здивувався Сергій.

– Прийшов наказ відкомандирувати тебе в розпорядження командуючого протиповітряною обороною.

– Коли виїздити?

– Два дні на збори і влаштування особистих справ.

– Єсть!

Двох днів на збори вистачало, а щодо «особистих справ», то Сергій не знав, як він їх влаштує. Все залежало від Марти, а вона...

Вона дивно поводилася з ним. На аеродромі всі знали, що Марта дружить з Сергієм. Саме дружить, а не щось інше. Це слово, мабуть, точно визначало характер їх стосунків, принаймні її ставлення до Сергія. Це було щось більше, ніж товариська приязнь, і менше, ніж закоханість. Кортунов прагнув завжди ставити всі крапки над «і», як людина рішуча і відверта, але й досі не зміг добитися від Марти й слова на просте: «Ти любиш мене?» Марта ніби не чула цих запитань, а Сергій не знаходив відповіді в лукавому погляді дівчини.

Недавно, коли вони з друзями скромно відзначали присвоєння Кортунову звання підполковника, Марта подарувала йому дві червоні троянди, яких ще ніхто не бачив у цьому степу. Квіти стояли в простій склянці посеред столу, льотчики зачаровано дивилися на них і чомусь розмовляли тихо.» Марта не прийшла на цю холостяцьку вечірку. Сергій, провівши друзів, зайшов до жіночого гуртожитку, але Марти не було. Ася по секрету сказала, що Марта отримала від когось листа і пішла, мабуть, в степ.

Сергій знайшов її за аеродромом на піщаному, косогорі. Вона завжди приходила сюди, бо він нагадував їй курган в Овечому.

– Чому ти не прийшла, Марто? – стурбовано запитав Сергій.

– Бо я не вмію прикидатися...

– Я тебе не розумію.

– На твоєму вечорі треба було бути веселою, а мені... сумно. Ось і все.

– Чому тобі сумно?

– Так...

– Це не відповідь, Марто.

– Значить, я не хочу відповідати...

– Тоді інша річ... Мені піти?

– Як хочеш...

– Чому ти так розмовляєш зі мною? – Сергій легенько обняв Марту.

– Бо я не вмію прикидатися, – Марта зняла його руку з плеча.

– Від кого ти отримала листа?

– Від мами.

– Щось трапилося?

– Ні.

– У неділю можемо поїхати, – сказав Сергій.

– Не хочу.

– Мені важко з тобою говорити, Марто, – признався Сергій.

– Я не примушую...

– Я люблю тебе, Марто... і я не можу жити в цій невідомості... Я хочу знати, що буде далі...

– Я не ворожка.

– Я повинен знати, що ти... думаєш про мене, як ти до мене ставишся...

– Ставлюся до тебе добре, – просто відповіла Марта.

– Ти хоч трохи любиш мене?

– Хіба можна любити «трохи»?

– Не знаю, але ти мені скажи...

– Коли покохаю, тоді скажу...

Мовчання.

Сергій подивився на годинник:

– Мені треба йти. О четвертій ранку політ.

– Йди, Сергію, спочинь.

– А ти?

– Мені летіти нікуди... я побуду тут.

Сергій так і пішов, не розвіявши своїх сумнівів. Марті було жаль його. Вона хизувалася перед ним відвертістю, але побоялася розповісти, що стривожило ЇЇ. Треба було прочитати йому один рядок з материного листа: «У Степовий повернувся Іван, живе у нас. Казав, що приїде до нього Ярина з сином». Оце і все. Марта розуміла, що назавжди розійшлися їхні з Іваном шляхи, що не було в нього справжнього почуття до неї, але нічого не могла вдіяти з собою. Здавалося, що вже почала забувати, але досить було цього єдиного рядка, щоб знову збунтувалася її душа і, всупереч всякій логіці, з’явилася якась надія.

...Ася першою принесла цю новину дівчатам:

– Сергій виїздить!

– Який Сергій?

– Куди?

– Коли?

– Кортунов. На збори генерал дав два дні. Переводять в іншу частину.

– Це правда? – спитала Марта Сергія, ледве дочекавшись, поки він прийшов на вечерю.

– Правда. Звільнишся – зайди, поговоримо.

Дівчата майже виштовхнули Марту з їдальні:

– Без тебе впораємося. Йди, чекає ж.

Кортунов займав невелику кімнатку в офіцерському гуртожитку. Марта ще ніколи не була тут і з здивуванням побачила на столику свою фотографію, що висіла колись у червоному кутку в березневій стінгазеті. Сергій відкрив коробку цукерок:

– Прошу, Марто.

– Коли ти виїздиш?

– Післязавтра.

– Жаль, – промовила Марта.

– Справді? – ледь усміхнувся Кортунов.

– Справді... Ти хороший... друг, Сергію.

– І тільки?

Не відповіла.

– Ми можемо з тобою, Марто, не розлучатися.

– Як?

– Давай одружимось.

– А-а...

– Поїдемо разом... завтра на хутір, скажемо мамі, ;і потім...

– Швидкий, – спідлоба глянула на Сергія.

– То як, Марто?

– На хутір поїдемо...

* * *

Сизим від паморозі степом котився парокінний віз. Біля Остапа Веремійовича сиділа Ярина з сином на руках, позаду, на засланому килимом сіні, – Одарка Павлівна її Катерина Власівна у великих картатих хустках. Мовчали, бо, видно, Одарка вже стомилася клясти цей завітряний степ, свою долю, піски й зятя.

– Якось воно буде, – час від часу заспокоював усіх Остап Веремійович.

– Живуть же тут люди, і я звикну, мамо, – втішала Ярина.

– Бог тобі суддя, – зняла з себе всяку відповідальність Одарка, переклавши її на плечі всевишнього. – Сама захотіла, я тебе не силувала. Пошкодуєш.

Ще позавчора Яринка й не збиралася на Овечий, та прийшла зі школи і застала від Івана листа. Нічого не писав про своє життя, її не кликав, лиш просив, щоб прислала синову карточку, бо «так я скучаю за вами...»

Ярина зрозуміла, що за цією фразою стояв відчай. Тяжко Іванові в тому степу, тяжко самому. Треба щось вирішувати, бо так далі тривати не могло. А тут ще цей Данило Прах. Він переслідував її своєю мовчазною любов’ю. Зустрічав щодня, нічого не говорив, як бувало, ;і тільки сумно, приречено дивився на неї. Стояла недобудована хата – теж ніби докір Ярині... Вона боялася цих зустрічей, відчуваючи свою беззахисність.

Треба їхати до Івана, бути поруч з ним, допомогти йому і повернути свій втрачений спокій.

– Я поїду, – сказала тієї ж ночі матері.

Одарка Павлівна просила, благала, лякала і просто кричала, – та дарма: опівдні Остап Веремійович уже винити речі та вимощував воза. Почувши, що їде Одарка, Катерина й собі зібралася:

Хоч побачу, де він ті ліси вирощує...

Данило прийшов попрощатися, допоміг запрягти коней, потім відкликав Ярину:

– Усе ти забрала в мене... Тепер і надії нема... Але я буду чекати...

Данило скинув шапку, вклонився. Заторохтів віз по мерзлому груддю. Данило зачинив ворота і, згорблений, постарілий, побрів вулицею.

Заночували в невеличкому степовому селі, і лиш засіріло надворі, Остап Веремійович уже ладнав воза.

– Якщо добре їхатимеш, то на полудень доберешся до лісгоспу, – сказав господар хати Остапу Веремійовичу, – Тримай курс просто на аеродром – на кілометрів тридцять ближче буде.

Зривалися зі степу винищувачі, наповнюючи гуркотом небо. Михайлик стежив за ними вирячкуватими оченятами й тулився до матері.

– Наш тато теж колись літав... і Михайлик буде літати... високо-високо.

Зелена машина з червоними зірочками на дверцятах промчала мимо. Ярина помітила, що за кермом сидів військовий і жінка. Потім газик круто розвернувся й зупинився біля воза. Військовий у чорній шкіряній куртці вийшов з машини:

– Здрастуйте!

– Доброго здоров’я, – озвалися Остапові пасажирки.

– Далеко їдете?

– На Овечий, тобто в Степовий лісгосп, – пояснив Остап Веремійович.

– У гості? – військовий розглядав незнайомців.

– До Івана Запорожного їдемо, може, чули про такого? – сказала Одарка.

– Ми друзі з Іваном, – зрадів військовий.

– Дружину й синочка везу Іванові, – кинув на Ярину Остап Веремійович.

– Бачиш, – звернувся військовий до жінки, що сиділа, забившись у куточок. – Іванову рідню зустріли!

З машини вийшла струнка висока дівчина в шапці-вушанці, зграбно підігнаній шинелі і блискучих хромових чобітках, привіталася, пронизавши Ярину гострим холодним поглядом. Ярина відповіла тим же.

– Пересідайте в машину, – звернувся Кортунов до Ярини, – навіщо ж вам дитину мучити?

– Справді, Яринко, – погодилася Одарка.

– Ні, дякую, – відмовилася Ярина, – ми всі разом приїдемо.

– Жаль, – сказав Сергій.

Марта крутнулася на одній нозі й пішла до машини.

– Може, передумаєте? – все ще стояв Кортунов.

– Ні, дякую...

– Сподіваюся, зустрінемось? – козирнув Кортунов і сів за кермо.

– Чого ж ти не поїхала? – накинулася Одарка на дочку.

– Не хотіла з тією, – відказала Ярина.

– А хто ж вона? Славненька солдаточка, – похвалила Одарка.

– Марта...

Вдалині забовваніли лісгоспівські будівлі, а незабаром Остап Веремійович зупинив коней і зіскочив з воза:

– Ви ж подивіться! – захоплено вигукнув старий лісник. – Росте!

І всі побачили зелене море молодого лісу. Смарагдові сосонки рівними рядками розбігалися по степу. Старші» чотирилітки, вже сягали до плечей Остапу Веремійовичу. Молодші – лапасті, приземкуваті, вузлуватими стовбурчиками теж тяглися в ріст.

– Ну й Іван, – похитав головою Остап Веремійович і пішов у посадку.

Попадалися зріджені ділянки, деякі сосонки повсихали – все це помічав Остап Веремійович, але вражало його інше: не на клаптику піщаної пустелі виростав ліс, а зеленів широким розливом у степу, на тисячах гектарів. Остап ніжно гладив колючі гіллячки – він знав ціну цьому лісу і праці, вкладеній людьми.

Біля воза йшли останні приготування до врочистого в’їзду на хутір: Одарка Павлівна одягнула нову спідницю, перевзулася в хромові чоботи, Катерина Власівна запнулася квітчастою хусткою й дістала синього жакета – хай подивляться, що й ми люди не бідні і маємо свою амбіцію.

– Ви ж, тату, як слід проїдьте хутором, – наказала Одарка.

Остап Веремійович махнув батогом, натягнув віжки, і коні, вигнувши шиї, влетіли на тиху вулицю Степового*

– Куди ж їхати? – обернувся Остап Веремійович до Одарки.

– Поганяйте до того великого будинку, певно, там Іван живе, – вирішила Одарка, – а де ще може жити директор?

Біля будинку стояли жінки. Критично оглянувши прибулих, вони одразу розчарували Одарку Павлівну:

– У Заклунної Ольги наймає кімнату Іван Трифоновичу. А директором у нас товариш Каїтан Степан Стратонович...

Ну якби ж Остап Веремійович не від’їхав, то розказала б їм Одарка, хто її зять! А так не встигла й оглянутися, як уже коні стали біля подвір’я Заклунних. Зустріла їх Ольга:

– Заходьте, будьте, як вдома...

– О господи! – окинула Одарка швидким оком всю садибу Заклунних. Хіба можна порівняти оце обійстя з її кам’янським? Тільки й садка, що під ганком дві ялинки, хата – низенька, очеретом вкрита, сіна якогось жмут, сушені кізяки під хлівцем та дві курки – усе господарство...

– Марто, – гукнула Ольга, – поможи, дочко, людям у хату перебратися.

На ганок вийшла Марта в короткій синій спідниці і захисного кольору гімнастерці. Широкий офіцерський пояс перехоплював тонку талію дівчини.

Все-таки гарна, подумала Ярина, лише тепер збагнувши, що це і є Мартина хата і що їй доведеться тут жити. Тим часом Марта взяла з воза кошики і понесла до хати. За нею Остап Веремійович втягнув розібране залізне ліжко, а Одарка з Катериною – подушки та ковдри.

– Заходь, – сказала Марта Яринці, яка все ще сиділа на возі, не маючи сили й поворухнутися: затерпли руки, боліла спина.

Марта протягнула руки до Михайлика, і він, усміхнувшись, визволився з материних обіймів.

– О, бачиш, в які хороми завезла свою дочку, – шепнула Катерині Одарка, оглядаючи кімнатку.

– Якось воно буде, – сказав Остап Веремійович. – А де ж це Іван?

– Ще зранку поїхав на Вигонівщину, у своє лісництво, – відповіла Ольга. – Він же й не чекав... Давайте дитину скупаємо та нагодуємо...

Двері у суміжну кімнату були відчинені. На підлозі" стояла велика балія, парували баняки з водою. По тому, що із обох кімнатах було прибрано по-святковому, Яринка зрозуміла, що на них чекали.

– А Івана Сергій скоро привезе, – заспокоїла Ольга Ірину, готуючи купіль.

– Це той військовий шофер? – тихо запитала Одарка.

– Підполковник, – уточнила Ольга, а потім, переконавшись, що Марти нема, додала: – Сватати хоче...

Ярина почула цю новину, і стала раптом затишнішою хата, привітнішою люди, і на Марту вона подивилася лагідніше, коли та ввійшла з кошиком картоплі й двома качанами капусти. Поки бабуні купали Михайлика, Ярина з Мартою вже по-новому облаштували кімнату.

– Тісно вам буде, – співчувала Марта, – але краще, між у тому бараці.

– Певно... А ти не збираєшся повертатися додому? – обережно вивідувала Мартині плани Ярина.

– Ні... Ти пробач мені, Ярино, за те, що я тоді сказала... Нічого в мене з Іваном не було, віриш?

– Вірю, – не дуже впевнено відповіла Ярина, згадавши ту ніч, коли тікала з цього хутора. – Забудемо все, що було, Марто.

– Давай забудемо...

Вони посміхнулися одна одній, знаючи, що не скоро забудуть.

– Щось дуже довго нема Івана, – виглянула у вікно Ярина.

– Сергій знайде...

– Він подобається тобі? – пішла на відвертість Ярина.

– Хто?

– Сергій.

– Ми... дружимо... Завтра він виїздить звідси...

«А ти?» – хотілося запитати, але в цей час під’їхала до воріт машина. Ярина бачила, як вийшов з неї Іван – неголений, в якомусь старому плащі. До нього кинулися мати, Одарка Павлівна й Остап Веремійович...

– Іди ж, – сказала Марта Ярині.

Він стомлено посміхнувся їй, ідучи назустріч, і тихо сказав:

– Спасибі тобі, що приїхала.

Підійшли до ганку.

– Здрастуй, – почув Іван. І війнуло від цього слова чимсь тривожним, напівзабутим і дорогим. Так могла сказати тільки вона, оце «здрастуй».

«Здрастуй», – повторили Мартині очі...

* * *

– Дуже просив Іван Трифонович, щоб ви прийшли, – ще з порога сказала Ольга, ввійшовши до хати, й замовкла: біля столу, схиливши голову на руки, сидів Парамон, Марина й очей не підвела, стояла перед ним, наче прикута провиною. Ольга тихенько причинила за собою двері.

Це мало статися рано чи пізно. Тільки не знали, хто почне цю розмову, – обом тяжко, але зважилася Марина. Все одно не обминути їй своєї долі. Хай хоч син матиме рідного батька. Хіба не зрозуміє Парамон, що інакше не може бути?

– Чого ти мовчиш, Парамоне? – вже вкотре питала Марина, а він неначе онімів.

– Я любив тебе, Марино, – здригнулися Парамонові плечі.

– Знаю... І ти для мене був добрим, тільки що зроблю, коли моє життя таке покручене...

– Мені без тебе порожньо буде на цій землі і... холодно жити.

– Я повинна думати не лише про себе, Парамоне.

– Так, так, – повторив Парамон, – тільки мені нема про кого думати... Бо є тільки ти... Була ти, Марино, і твої діти... як мої... Тепер у мене забрано все... Я піду...

– Не треба так, Парамоне, хай приїдуть діти... Потім підеш...

– Ні. я піду.

Парамон приніс з комори старого солдатського чемодана і почав складати свої пожитки: білизну, дві сорочки, військову форму. У кропив’яний мішок поклав чоботи, куфайку. Постояв, подумав і взяв з мисника ложку й бляшану мисочку.

– Здається, все, – тремтячими руками зав’язав мішок.

– Ще бритву забув, – нагадала Марина. – І рушників візьми...

– У мене є два...

– Куди ж ти підеш, Парамоне? Хату продав, на нас витратився... Ми тобі повернемо згодом, – рвалося Маринине серце. – А все через мене, через мене...

– Те, що я мав з тобою, – не можна купити ні за які гроші, Марино. Мені вже нічого не треба... Жити буду н Івана Запорожного, на Вигонівському кордоні, там є хатина... Не журись... Ну, як кажуть, з богом... Спасибі тобі, Марино, за той шматочок щастя, яке дісталося й мені...

– Хоч би повечеряв, Парамоне... Завтра пішов би... Куди ж ти проти ночі?

– Мені все одно... Зоставайся щаслива, Марино, якщо завинив перед тобою – прости, – Парамон узяв чемодана й мішка і вийшов з хати. У сінях зупинився й сказав: – Там Ілько Сторожук виписав мені сукна на форму, то візьми, Юрасику пошиєш, бо я, значить, обіцяв...

Так і пішов Парамон.

Ішов степом, пробирався через молоденькі лісочки, простуючи до Вигонівського кордону. Весь час стояла перед ним Марина, наче виростала із степу, з лісів, пронизана місячним сяйвом і зорями. Парамон зціловував потрісканими губами зорі з її обличчя, грудей і рук.

Загавкали собаки, і Марина, злякавшись, розтанула.

Парамон набрів на отару, яка ще догризала промерзлий бур’янець.

Біля багаття чиясь згорблена постать кликала собак. Джусуєв – упізнав по голосу Парамон і підійшов..

Джусуєв випростався, схилив голову в поклоні і сказав:

– Прошу до вогню.

– Спасибі, – Парамон поклав свої речі і сів біля вогнища. Пахло вареним баранячим м’ясом.

– Куди йде твоя дорога? – запитав Берик так, як споконвіку питали зустрічних в його степах.

– На Вигонівський кордон... Покуримо й піду...

– Беш-бармак будеш їсти, чай будеш пити, а потім підеш, – сказав Берик, – Такий закон.

– Не хочу їсти.

– Тільки вороги не п’ють з однієї піали і відмовляються від частування, – промовив Джусуєв, наливаючи її бляшану кварту чай.

Треба було б Парамонові вилити на промерзлу землю цей чай, встати й кинути Джусуєву в очі; «Так, ти мій ворог! Ти забрав у мене щастя, мою любов, вигнав мене із затишної хати, як собаку, я не прощаю тобі!»

Але Парамон взяв кварту й сказав:

– Спасибі, Берик... Які ми вороги? Просто в нас було тяжке життя... І ми не можемо бути щасливими усі одразу... Я пішов од Марини...

– Дозволь мені нічого не говорити про це, – відповів Джусуєв.

– Я сказав, щоб ти знав. Вона чекає тебе...

– Але ще не кличе, Парамон-ага... Їж беш-бармак.

Випита остання кварта чаю, викурено ще по одній цигарці.

– Мені пора, – почав збиратися Парамон. – Спасибі за хліб-сіль.

– Хай буде легкою твоя дорога. – Берик провів гостя до загону, відв’язав коня і подав Парамонові повід. – Бери. Дарую тобі коня.

– Та ти що?! Як даруєш, навіщо?

– Такий закон. Я хочу подарувати тобі коня, якщо відмовишся – не буде більшої образи для мого роду. Бери коня. Називай його Артуй...

Джусуєв підтягнув попруги саморобного сідла і приторочив до нього Парамонові речі.

– Якщо такий у вас закон, то візьму, – промовив збентежений Парамон, – але що я подарую тобі?

– Ти подарував свою дружбу, а для джигіта нічого дорожчого нема, – Джусуєв обняв Парамона і притримав стремено, коли той сідав на коня...

* * *

Повечерявши, гості полягали спати. Сергій з Іваном курили на ганку, чекаючи, поки Марта збереться в дорогу.

З Іванової кімнати долітав стомлений голос Яринки:

– А-а-а, коточок,

Вкрав у баби клубочок...

Та й поніс поза ліс,

До Михайлика приніс...

Ольга складала в кошик якесь печиво (почастуєш дівчат) і пошепки допитувала дочку:

– Що йому скажеш?

– Не знаю, мамо.

– Раз чоловік до тебе з уваженієм, то й нам треба так... Кращого й не знайдеш, Марто, в цих степах.

– А-а-а, коточок,

Вкрав у баби клубочок...

– Он Яринка вже колише, щаслива, а ти... Пора й тобі, дочко, про себе подумати... Каже, як тільки ти погодишся, то зразу й розпишеться.

– Хіба в цьому все щастя?

– Ніхто не знає, де воно... Он Марина все життя як риба об лід б’ється та жде... Добре тобі за Сергієм буде, любить він тебе.

– А я?

– Ой дочко, – зітхнула Ольга, – любов,, як той ураган: зірветься – не побачиш і звідки...

– Я знаю звідки...

– І я знаю... Вирвався на нашу голову, баламут проклятий.

– Він не винен, мамо... То все я.

– То що ж ти, в коханки підеш чи... Жінка в нього, дитина...

– А-а-а, люлечки, золотії вервечки...

– Він же завтра поїде... Слова твого чекає, а ти... – діймала Ольга дочку.

– Іване! – прочинила двері Яринка. – Іди його поколиши, бо я вже з ніг валюся...

Марта взяла кошика.

– Ти, мамо, не хвилюйся... Я йому скажу... Трохи подумаю і скажу...

Сергій завів машину, попрощався з Ольгою.

– Не забувайте нас, Сергію, – кінчиком хустки витерла сльозу.

– Я не забуду, аби мене не забули. Поїхали, Марто?

До машини, з сином на руках, вийшов Іван, обнялися з Сергієм.

– Чистого тобі неба, друже!

– А тобі – зеленого лісу.

Осторонь стояла Марта.

– Бувай здорова, Марто, – відчув гарячу руку дівчини Іван.

– Здрастуй, – сказала тихо Запорожному, з-під довгих вій – смуток.

«Прощай», – сказали її очі...

20

«Вчора в степу солдати підривали міни. Нас не підпускали, але ми здалеку бачили кошлаті стовпи диму. Земля, збурена в небо, падала на степ, і він стогнав од болю.

Міни залишили фашисти, коли тікали за Дніпро, Смерть причаїлася і лежала тихо-тихо...»

(Із зшитка Ганнусі Гомон)

Мартинюк був обурений. Проглядав аркуші паперу, списані чітким почерком, відсував од себе і знову перечитував.

– Теж мені науковці знайшлися? Що за самодіяльність, Степане Стратоновичу?

Каїтан розводив руками:

– Хіба я можу заборонити Запорожному писати, Семене Петровичу?

– Хай собі пише, але він вимагає, щоб ми заслухали його доповідь на вченій раді станції! Вигдаров приїздив до вас?

Каїтан хитнув головою:

– Два тижні у Вигонівському лісництві просиділи із Запорожний. Перекопали всі ділянки...

– Тепер все ясно, – сказав Мартинюк. – Вони хочуть взяти реванш. А я цим цифрам не вірю! Бачиш, як ловко все зроблено? Тільки на дванадцять процентів більше відходів на ділянках, посаджених за методом Вигдарова! Ви це можете підтвердити, товаришу Каїтан?

– Воно, звичайно, – зам’явся Степан Стратонович, – на перший погляд, але... Вони зробили контрольні перевірки з Вигдаровим і записали в акт...

– Знаємо, як пишуться ці акти, – перебив його Мартинюк. – Передай Запорожному, що ми заслухаємо його доповідь тоді, коли самі будемо вважати за потрібне, а з Вигдаровим я поговорю.

– Я передам... Набридло мені все, – підвівся Каїтан. – Я не можу працювати із Запорожним, він всюди суне свого носа, підриває мій авторитет...

– Напишіть у райком, – сказав Мартинюк.

– Вже писав про ті знищені вівцями посадки... Думаєте, його викликали? Навіть не сказали йому...

– Є вищі інстанції, – натякнув Мартинюк.

– Не хочу зв’язуватися, – махнув рукою Каїтан. – Хай іде на моє місце і...

– Це вже розмова інша, Степане Стратоновичу, – посміхнувся Мартинюк, – я знаю, що ви пішки пішли б з того лісгоспу...

– Пішов би, – признався Каїтан. – Дружина переїздити й не думає, гризе... Та й роки в мене...

– То відмовтеся...

– У мене один партквиток, Семене Петровичу...

– Тоді працюйте... А Запорожному передайте все, що я сказав.

Випровадивши Каїтана, Семен Петрович запросив до себе Вигдарова. Той увійшов до кабінету в накинутому на плечі білому халаті, видно, прямо з лабораторії.

– Слухаю вас, Семене Петровичу.

Мартинюк мовчки подав йому доповідь Запорожного, а сам думав, як йому почати розмову. Майже два роки минуло після того пам’ятного для них обох засідання бюро райкому партії, коли звільнили з роботи Запорожного. Не було в їхніх стосунках колишньої приязні, але і ворожість пригасив Семен Петрович. Зрештою, він не міг заборонити досліди, які проводив Вигдаров зі своїми науковцями, інша справа, що метод Вигдарова, який, на думку Мартинюка, був ще дуже недосконалий, – у виробництво не впроваджувався. З цим змушений був примиритися і Вигдаров: треба було чекати принаймні два роки, щоб переконатися, що ті сотні гектарів лісу, що їх самовільно посадив за його методом Запорожний, виживуть. Суддею мав бути тільки час.

Час працював на Вигдарова. Дослідні ділянки на станції давали хороші результати, хоч це не дуже брали до уваги Мартинюк і певне коло вчених з академії. Отже, все мало вирішитися на виробничих ділянках Степового лісгоспу. Кожного року, за будь-якої пори, Вигдаров зі своїми працівниками вів ретельне спостереження за ростом лісових масивів, посаджених без внесення в лунки торфової суміші.

Коли повернувся в Степовий Запорожний, вони зробили фронтальну перевірку стану трирічних посадок. Як археологи, розкопували грунт навколо живих і засохлих дерев, щоб знайти причину їх загибелі.

Повторювалося дивне явище: перший рік сосонки росли дуже інтенсивно, не гірше, ніж з внесеними добривами, але пізніше значна частина гинула. В чому справа? Ця проблема хвилювала вчених усього світу, які працювали над залісенням пісків у нашій країні, в Азії, Африці. Розв’язати її поставив собі за мету свого життя Вигдаров. Минали роки, тисячі експериментів провів він, але відповіді не було...

Власне, вона вже була, тільки Вигдаров ще не вигукнув: «Еврика!» Він скаже про своє відкриття друзям, коли зробить хімічний аналіз грунту, в якому було висаджено тисячі сосонок...

Усі великі відкриття, в принципі, завжди були простими. Не тішив себе цим крилатим висловом Вигдаров, коли вони з ранку до ночі ретельно обкопували стовбури сосонок, інколи на триметрову глибину, дбаючи тільки про одне – не пошкодити коріння.

Вигдаров помітив, що є певна фатальна закономірність в розташуванні кореневої системи загиблих дерев. Він підкликав до себе Запорожного і Валю Дорошенко:

– Здається, мої друзі, ми з вами розкриємо таємницю...

– Василю Олександровичу, плюньте через ліве плече! – просяяла Валя.

– Кажіть, Василю Олександровичу! – просив Запорожний.

Вигдаров водив їх за собою від одної розкопаної лунки до іншої, обережно підіймав дерева:

– Дивіться. Тільки уважно. Куди йде коріння цієї сосонки? Вглибину. Суворо перпендикулярно. Сосна живе. А тут? На глибині півметра коренева система почала розростатися під кутом. Ця сосна загинула...

– Їй не вистачило вологи, – промовила Валя.

– Так, – підтвердив Вигдаров. – Бо посаджена була мілко.

За останні дні вони перевірили сотні дерев. Сумніву не було: саджанці, коріння яких входило в грунт глибоко, досягали вологоносних шарів і росли, їм не страшна була засуха; гинули ті, чиє коріння лягало в лунки мілко. Воно впиралося в піщаний грунт і засихало без води...

Тепер для підтвердження своєї гіпотези Вигдаров робив хімічний аналіз грунтового середовища, в якому розвивалися саджанці, щоб довести, що їх розвиток залежав виключно від глибини лунок. Якщо і це підтвердиться, то таємниця буде розгадана. Це стане відкриттям століття, як пізніше визнають вчені усього світу. А поки що Вигдаров зі своїми товаришами проводив дні і ночі в лабораторії...

– Що ви про це скажете, Василю Олександровичу? – запитав Мартинюк, коли Вигдаров закінчив читати.

– Я думаю, що спостереження Запорожного заслуговують на увагу, – відповів Вигдаров.

– Але ці спостереження не мають ніякого відношення до науки, – знизав плечима Мартинюк.

– Ні, мають, – загадково посміхнувся Вигдаров.

– Просто Запорожний хоче довести, що був покараний несправедливо. Мовляв, прийнялася певна частина посадок без внесення добрив. У природі все може бути.

– Я погоджуюсь з вами, Семене Петровичу: Запорожний хоче довести, що не вчинив ніякого злочину... І він це доведе. У вас ще є до мене запитання? Тоді пробачте, на мене чекають, – вклонившись, Вигдаров вийшов.

Каїтан не зайшов у чайну і тепер шкодував: смоктало під грудьми і нудило. Запалив цигарку – стало трохи легше. Обігрівач не працював, і в кабіні було холодно. Степан Стратонович підняв коміра й заглибився в свої невеселі думки. Ось уже два роки минуло, як він опинився в цьому степу. Два роки. Для його віку – це багато... Хоч би Юля була, то доглянула б, а то набридла вже їдальня і взагалі, що це за життя? Приїдеш раз на місяць чи два додому, побудеш кілька днів, на вулицю не виходиш, щоб начальство не побачило, та й назад. Л Юля вже й відвикла, то хоч писала раніше, а зараз... Видно, не дуже журиться... Може, й підгулює потроху – жінка ще молода... Від цієї думки аж кольнуло в серці. Пі, Юля не така, заспокоював себе Степан Стратонович.

Червоно заходило сонце. Вітер гнав по небу сірі хмарини, які все одно не віщували снігу. Аж дзвенів під колесами машини степ, вистуджений морозами. Хоча б розсадник не прихопило, журився Каїтан, треба було видати Марині Гомон очеретяних мат, щоб прикрила посіп. Про все треба думати. Запорожний і Сторожук знають свої лісництва – їм і горя мало, а тут за все хапайся... за все відповідай. Написав якусь дурну доповідь Запорожний, а Мартинюк тобі вичитує... Зустрінешся з Вигдаровим – теж не догодив... Треба, мабуть, писати заяву, що хворий, бо довго не протягну... А якщо не повірять?

А це вже при мені посаджено, поглядає Каїтан на лісові ділянки, що тягнуться обабіч дороги. Щось і я зробив у цьому степу...

Добре оце б зайти в теплу хату, випити чарку, думає Каїтан, щоб якась (лізе всяке в голову) молодичка біля тебе крутилася... До Марини заїхати б... Парамона вигнала, а той Джусуєв ще не покликаний, розказували люди. Сам біля кошар живе. Гордий чоловік цей казах. А до Марини можна було б зайти. Видно, не дуже гнівалася б... На очах людських трьох чоловіків у постіль вкладала, а подивишся – свята та божа,.. Гарна жінка. Красива, якщо вже правду казати... Відзігорна молодичка.

– Слухай, – сказав Каїтан шоферу, – зупинися біля Марининої хати, скажу, щоб розсадник прикрила матами.

– О, це ви, Степане Стратоновичу, – здивувалася Марина, побачивши Каїтана.

– Та я... Прийшов сказати, щоб розсадник прикрити, бо морози.

– Іван Трифонович уже зробив, – відповіла Марина. – Сідайте.

– Таки сяду, Марино, бо щойно з району, змерз та, правду кажучи, і їсти хочу.

– То я вас почастую, Степане Стратоновичу, – кинулася Марина до печі.

Каїтан роздягнувся, сів на лаву, не зводячи погляду з Марини. Вона щось там смажила та готувала, мелькали перед Каїтаном її білі руки, тугі литки...

– Що ви так дивитеся на мене, Степане Стратоновичу? – всміхнулася грайливо Марина.

– Моторна ти, – Каїтан завісив фіранку.

– Яка вже є...

Марина засвітила лампу, поставила посуд і принесла пляшку горілки.

– Ціни тобі нема, – похвалив Каїтан Марину, легенько вщипнувши за підборіддя. Марина почервоніла, але нічого не сказала.

Випили по чарці, потім Каїтан уже підливав собі сам – для хоробрості. Відчував, як розливалося по всьому тілі тепло, і так стало добре Каїтану, що він обняв Марину, перекинувши чарку, і поцілував просто в губи.

Марина й не відвернулася од несподіванки, але, відчувши на своїх грудях здерев’янілі пальці Каїтана, вирвалася й вибігла з-за столу.

– Ви що, Степане Стратоновичу? Як вам не соромно, – палахкотіли її очі.

– Ш-ша, – Каїтан, похитуючись, наближався до Марини, – ш-ша... Я тебе... люблю. Тільки ш-ша...

Марина забилася в суточки біля печі і злякано стежила за Каїтаном. Він, широко розставивши руки, посміхаючись, насувався на неї. Марина чомусь прикрила руками очі. Він схопив її, притиснув до себе і вп’явся губами в її шию.

– Тільки ш-ша, не з’їм... Стели, поспимо... тільки ш-ша, – Тріснула кофтина на грудях, Марина зойкнула і відштовхнула Каїтана.