Текст книги "Гілея"

Автор книги: Микола Зарудний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 23 страниц)

24

«Хтось написав у нашу районну газету замітку про смерть Парамона Чарія під заголовком «Пригоди». Дядько Ілько Сторожук назвав свого сина Парамоном».

(Із зшитка Ганнусі Гомон)

Клацнув вимикач, і вузенька смужечка світла пробилася крізь щілину в дверях. Олена чула, як вмивався Роман, як розтоплював грубу на кухні. Це він робив завжди, збираючись на роботу. Але сьогодні він встав набагато раніше. Напевно, збирається в колгоспи. Сніданок Роман готує собі сам – холостяцька звичка залишилася й досі. Так, він зовсім одвик від сім’ї, від неї і, мабуть, якби не Варя, то ніколи б вони не жили під одним дахом. Він страшенно любить Варю, а її... просто пожалів тоді, коли вона ввійшла до його кабінету і впала перед ним на коліна, обнявши руками чоботи, що пахли ваксою і пилюкою. Роман так розгубився, що вона, здається, пролежала на старенькому килимі половину свого життя, перше ніж він підняв її і напоїв водою.

– Прости, прости, прости, – як зіпсований патефон повторювала вона, обливаючись слізьми.

– Де Варя? – запитав він.

– У скверику, – відповіла Олена, і він вибіг на вулицю і привів дочку.

– Прости, прости, прости мені... Я ж не знала, що ти живий, я не знала, що ти живий...

– Мама не знала, що ти живий, – повторила Варя...

– Я не знала, що ти живий, а то б я ніколи... Але мені треба було годувати Варю... і я вийшла за нього заміж...

– Тату, хай мама не плаче, – по-дорослому сказала Варя.

– Олено, не плач, – сказав Роман.

Потім він привів їх на свою квартиру, заніс речі в невеличку кімнату:

– Влаштовуйтеся тут.

І пішов. Олена не знала, як їй влаштовуватися, назавжди чи до вечірнього поїзда...

Це відчуття тимчасовості не залишало її й досі, хоч на стороннє око усе було нормально в родині Мірошників. Варя ходила до школи, Олена господарювала... Мірошник носив білі, старанно випрасувані сорочки... Одягаючи їх, він щоразу дякував їй і пробачався, що вона змушена це робити. Олена дивилася на нього винуватими очима й безглуздо посміхалася:

– Нічого, нічого, я ще виперу... мені зовсім не тяжко...

Увечері, коли він мав повернутися додому, Олена надягала найкраще плаття, підфарбовувала трошки губи, накривала на стіл і чекала. Роман вечеряв, розмовляючи з Варею, дякував і йшов до своєї кімнати працювати. Тільки Варя могла заходити туди і залишатися, скільки їй забажається. Вона приносила йому безліч саморобних. ляльок, і Роман малював їм обличчя хімічним олівцем. Іноді мордочки виходили такими смішними, що вони реготали на всю квартиру, а коли на цей сміх входила Олена, Роман замовкав.

Олена, залишившись на самоті, прискіпливо розглядала себе у дзеркало: ще ж і не стара і, здається, непогана... Чому ж він і досі наче чужий. Ще жодного разу не обняв... Не назвав «Льолькою». Невже так буде завжди?

Олена тихо, щоб Не розбудити Варі, встала з ліжка, накинула халатика з кокетливим розрізом, протерла обличчя кремом і вийшла на кухню.

– Доброго ранку, Ром. (Так вона звала його колись – Ром...)

– Доброго ранку. («Льолька, салют!» – відповідав колись він...)

– Може, приготувати тобі сніданок, Ром?

– Дякую, я вже приготував.

– Сьогодні мороз, одягни светр, Ром...

– Мені не холодно.

– Коли тебе чекати на обід, Ром?

– У мене сьогодні бюро, я можу запізнитися. – Мірошник одягнувся.

Ще ж нема шостої години, чого так рано йдеш, Ром?

– У мене бюро... Одягни, будь ласка, тепліше Варю...

– Добре, Ром...

Олена зачинила за Романом двері й підбігла до вікна Не оглянувся.

Мірошник знав, що вона зараз дивиться у вікно. Колись він зупинявся у їх маленькому дворику і махав їй рукою... Це було так давно, паче не було зовсім. У Мірошника не вистачило мужності відправити Олену з Ольвіополя після їх першої розмови у райкомі. Хотілося кинути їй слова зневаги, вигнати геть цю зрадливу жінку, але поруч стояла Варя – худа, маленька, беззахисна істота, яку понад усе любив він. Лиш одне його грубе слово Олені, і він може назавжди втратити дочку. Багато вже було втрат за війну і за останні роки, тому Роман сказав: «Ходімо додому...»

Олена була чужою. Інколи він знаходив у її обличчі, в інтонаціях риси колишньої Льолі, та вони швидко зникали під нашаруванням образ, самолюбства і внутрішніх протиріч. Він колись читав, що на одному з островів Полінезії існує дуже простий звичай примирення подружжя, стосунки яких дійшли до розриву: їх вивозили на маленький острів, де ночі були дуже холодні, й залишали один спальний мішок... Після двох діб вони поверталися додому закоханими...

Роман знав, що Олена щоночі чекала, що він покличе її, сподівалася, що, може, мовчки, лежачи в одній постелі, вони скажуть одне одному більше... Але він не кликав.

Прибиральниця тьотя Паша закінчувала натирати підлогу в кабінеті.

– Ніколи не встигаю зробити до вашого приходу, Романе Олексійовичу.

– Нічого, нічого, тьотю Пашо, – заспокоїв її, роздягаючись, Мірошник.

– Чай будемо пити? – за звичкою спитала тьотя Паша, бо раніше вони завжди пили вдвох чай такими досвітками.

– Будемо, тьотю Пашо, – щоб не образити жінку, погодився Мірошник.

Тьотя Паша принесла чайник, розстелила білого рушника, поклала свіжих підпалків і налила дві склянки чаю:

– Сьогодні буде липовий, Романе Олексійовичу...

– Ой і смачний же, тьотю Пашо!

– Пийте на здоров’я... Сьогодні, значить, бюро? – запитала тьотя Паша. – Хай тільки не чадять, Романе Олексійовичу, бо дихати ж нічим... Перерви робіть частіше, воно й голова світлішою буде...

– Добре, тьотю Пашо, – погодився Мірошник, переглядаючи проекти рішень бюро.

Тьотя Паша відкушувала крихітні шматочки цукру й запивала настоєм:

– А ви, хвалити бога, поправилися, Романе Олексійовичу, відколи при сім’ї живете... Славна,у вас жіночка...

– Умгу, – Мірошник усміхнувся, не підводячи голови.

Тьотя Паша помовчала, а потім все ж запитала нерішуче:

– Чи воно правда, Романе Олексійовичу, що ото люди говорять?

– Про що ж вони говорять, тьотю Пашо?

– Та про вас... Ніби мають... знімати вас з райкому.

– Не чув, тьотю Пашо.

– А я чула... Тут же, в райкомі, й говорять і на базарі вчора питали мене із заготконтори... сторож... Кажуть, наче... Лобан, – тьотя Паша нахилилася й пошепки, – на вас понаписував усяке... Кажуть, що на конференції вас уже не оберуть, а його... Отаке говорять, щоб їм заціпило!

– Буде конференція – побачимо, – розсміявся Мірошник. – Спасибі за чай.

– Ви, Романе Олексійовичу, отих... писателів на бюро викличте і всипте їм по партійній лінії, – порадила тьотя Паша, прибираючи посуд. – І, вообще, не бійтеся, бо люди за вас... Я вже бачила всяких секретарів, бо й до війни була, значить, на... партійній роботі, і скажу, що ви чоловік – душевний, сердечний... і показники у нас по всіх графах непогані, лісів скільки посадили... То за віщо ж вас знімати? Не бійтеся.

– Добре, тьотю Пашо...

Мірошник ще раз переглянув заяву і особисту справу Берика Джусуєва, яку сьогодні розглядатиме бюро. Він читав автобіографію і за неоковирними простими фразами поставало перед Романом незвичайне життя цієї мужньої людини. Тільки безнадійні перестраховщики могли залишитися байдужими до трагічної долі Джусуєва. У проекті рішення комісія, очолювана Лобаном, вносила пропозицію не поновлювати Джусуєва в партії як такого, що втратив організаційний зв’язок з нею, перебуваючи в полоні. Мабуть, щоб пом’якшити вирок, рекомендувалося Джусуєву вступити до партії вдруге, «на загальних підставах».

Мірошник кілька разів розмовляв з Бериком у райкомі і на Овечому, але той ніколи жодним словом не обмовився про пережите, не хотів, щоб йому співчували. Коли подавав заяву про поновлення в партії, не просив підтримки і захисту.

– Як вирішить райком – так і буде, – сказав Берик.

Мірошник подзвонив заворгу. .

– Джусуєва викликали, Андрію Микитовичу?

– Я просив секретаря парторганізації Ілька Сторожука передати йому, – відповів той, – бо Джусуєва викликали до облвійськкомату... Не знаю, чи встигне він на бюро.

– Жаль.

Рівно о дев’ятій Мірошник запросив членів бюро до кабінету. Серед них був Дмитро Корнійович Чоботар.

Василь Олександрович Вигдаров доповідав про нові завдання лісоводів району і розвиток виноградарства на піщаних аренах.

Настав той час, товариші, – говорив Вигдаров, – коли ми з вами можемо на практиці відчути результати зусиль лісників Ольвіопільщини. П’ять років тому, коли прийшов на Овечий хутір комуніст Іван Запорожний і посадив перші саджанці на мертвих пісках, ми лиш мріяли про ліси. Сьогодні вони ростуть на тисячах гектарів, перепинивши шлях піщаним бурям. Ліси взяли під свій надійний захист тисячі гектарів землі, яка тепер може освоюватися колгоспами й радгоспами. Перші дослідні ділянки виноградників, закладені кілька років тому, вже дали врожай... Сьогодні лісники передають вам ще одинадцять тисяч гектарів землі...

– Хороший подарунок, – сказав Мірошник.

– У наступному році ще чотири тисячі гектарів передасть Вигонівське лісництво Запорожного... Жаль, що він не зміг сьогодні приїхати через хворобу, я хотів би, щоб йому подякувало бюро від імені всієї парторганізації району за чесно виконаний обов’язок... перед народом... Ми стали старішими на п’ять років, але земля наша омолодилася на тисячу років. Значить, варто жити, товариші... А зараз дозвольте перейти до характеристик грунтів, про зміни, що сталися в їх структурі завдяки лісам, – Вигдаров розвісив карти й таблиці на стіні.

...Уже кілька разів Мірошник виходив у приймальну, але Джусуєва не було. Що ж, доведеться перенести розгляд його заяви на наступне засідання. Жаль.

І саме тоді, коли Мірошник хотів оголосити, що порядок денний вичерпаний, секретарка зайшла й повідомила, що прибув Джусуєв.

– Він уже й забув, що в партії існує дисципліна, – сказав Лобан.

– Усі знайомі зі справою Берика Джусуєва? – запитав членів бюро Мірошник.

– Знайомі.

– Мене трохи здивували висновки комісії, – зауважив Чоботар. – Гадаю, що Джусуєв чесно проніс звання комуніста...

– Я підтримую вас, Дмитре Корнійовичу, – сказав Колишев.

– Ми розібралися об’єктивно, – сказав Лобан.

– Ми для того і зібралися, щоб об’єктивно вирішити долю комуніста, – припинив дискусію Мірошник. – Запросіть товариша Джусуєва.

Берик увійшов, тихо привітався. Йому показали на стілець, що стояв біля дверей, і він сів, не знаючи, куди подіти свої великі чорні руки...

– До райкому партії надійшла заява від колишнього члена ВКП(б) товариша Джусуєва про поновлення в рядах партії, – почав Мірошник.

– Хай товариш Джусуєв дасть пояснення, чому він запізнився на засідання бюро! – зажадав Лобан.

– Чому ви запізнилися на бюро? – запитав Мірошник.

– Мене викликали до облвійськкомату, – підвівся Берик.

– Це не причина, – махнув рукою Лобан.

– Військкомат кличе – Джусуєв іде, розумієш? – пояснив Берик Лобану.

– Правильно. Для солдата військкомат – закон, – сказав Чоботар.

– Так точно, товаришу генерал, – підтвердив Джусуєв.

– Чого вас викликали? – поцікавився Колишев.

– Та, – зніяковів Джусуєв, – по... особистій справі, за війну розрахувалися зі мною...

– Хто?

– Батьківщина...

– Я прошу пояснити, що там у вас за таємні розрахунки, – кинув Лобан.

– Не треба зараз про це говорити Джусуєву, товариш Лобан, – відповів Берик, – Я тобі потім скажу... Вирішите мою справу, і скажу тобі...

– Я наполягаю, – звернувся до Мірошника Лобан.

– Розказуй, Джусуєв, – зітхнув Мірошник.

– Розумієте, нагороду Джусуєву вручав облвійськком... за форсування Одера... І секретар обкому приймав... Ось і все, – Берик винувато подивився на членів бюро. – Пробачте, що запізнився.

– Якою медаллю нагородили? – запитав Лобан.

Джусуєв неохоче дістав з кишені коробочку і відкрив її.

На червоному денці золотом сяяв орден Леніна.

* * *

З вулиці Юмашева, що на Холодній горі, виглядав допотопний будиночок, який наче стверджував, що нічого вічного нема під сонцем. Деякі мешканці його вже виїхали до нових кварталів, а решта чекала своєї черги. У вивільнені кімнатки вже не поселяли нікого, і Тимофій Троян, звичайно, зі згоди кербуда, зайняв ще одну кліточку з віконцем для дочки й Марти.

– Тепер живу, як бог, – сказав Тиміш дружині. Це порівняння було його улюбленим і найвичерпнішим з усіх. Тиміш Троян користувався ним у різних ситуаціях. «Зроблю, як бог», – обіцяв він, наприклад, якійсь господарці, і кран загвинчувався навічно. Ще говорив Тиміш: «Випив, як бог», «Виспався, як бог», «Наробився, як бог».

Ще він любив, щоб його називали Тимошею. Так його й звали дружина Валя, дочка Лєра, сусіди, друзі і хлопчаки з навколишніх холодногірських вулиць. Марті він теж наказав звати його Тимошею і на «ти». Вже потім Лєра пояснила подрузі, що так називали батька моряки-десантники, з якими він пройшов усе пекло війни...

У получку Тимоша приходив під доброю чаркою, знаючи, що влетить йому від маленької Валі «по перше число». Щоб попередити її, він починав лаятися ще з двору:

– Ніхто не зустрічає! Бачите, народ? Іде Тимоша стомлений; як бог, а його ніхто не зустрічає! Валько, давай на палубу!..

Валя з’являлася на балкончику і кричала на весь двір:

– Ні, ви подивіться на цього биндюжника! Щоб ти вже напився гарячої смоли! Як же тобі не соромно?! Дівчата, – гукала сусідкам, – ховайте дітей!

– Полундра! – широко посміхався Троян. – Порядок на пірсі – Тимоша прийшов...

Ці сцени закінчувалися швидко і одноманітно: коли Валя скаржилася, що він не любить ні її, ні дочки, Тимоша, грюкнувши величезним кулаком по столі, кричав:

– Люблю! Люблю, як бог!

Валя не вірила, і тоді Тимоша брав її на руки, цілував і намагався винести в двір, щоб усім довести свою любов до дружини.

– Прощаю, – шептала Валя, і Тимоша відпускав її...

Тимоша до самозабуття любив дружину й дочку. Валі він допомагав готувати обід, завжди, йдучи, на виклики, забігав на базар, а для дочки приберігав карбованець-другий «на пудру». Тимоша не дуже знався на косметиці і, наперекір дружині, радів, коли Лєра перефарбовувалася в інший колір або наклеювала довгі-довгі вії.

– Лєрко, ти – як бог!

Марта увійшла в Троянову сім’ю, як своя. Гроші за квартиру Трояни відмовилися брати, за харчі теж.

– Живи, як вдома, – сказала Валя.

– Тимоша ще не розмінювався на копійки, Марто, – заявив Троян, коли Марта спробувала якось дати йому гроші. – У мене цих грошей повні трюми.

Валя гірко посміхнулася: ніколи не мав він грошей. Ні «калимів», ні «лівих» підробітків. Вся Холодна гора знала випадок, коли Тиміш «затопив у пику» піжона з восьмої квартири, який, даючи йому зіжмакану десятку за якийсь там-ремонт, сказав:

– Бери, морячок, або півлітру всушиш, або на машину складай...

Більше ніхто на Холодній горі не насмілювався давати «калима» Тимоші Трояну.

Лєра влаштувала Марту на тій же пошті, де працювала сама. Посадили Марту біля віконечка видачі листів «до запитання». Хороша робота! Сотні людей щодня звертаються до Марти. Багатьох вона вже знає і шукає листи, не вимагаючи посвідчень. Вона бачить щасливі й сумні обличчя, очі, що світяться радістю, вчитуючись в аркушики паперу, і заплакані... Ось цю дівчину – Коваленко Л. Г. – Марта знає ще з осені... Майже щодня приходить вона і з надією питає Марту:

– Нема?

– Нема...

Потім Марта помітила, що вона вагітна.

– Нема?

– Нема, – зітхала Марта.

Дівчина більше не з’являлася...

Інколи надходили й Марті листи: від мами, чи від Асі, чи від Марійки. Та від кого чекала найбільше – не було.

А все Лєра. Якби не вона, то Марта ніколи б не наважилася написати листа Запорожному, так ні ж, ушпинилася: напиши та напиши... І написала, а що – хоч убийте, не пам’ятає Марта. Наче в чаду писала щось про піщаний курган, про ялинки біля ганку... Послала не на Вигонівське лісництво, а в Степовий лісгосп, щоб йому передали... І відповіді нема. Уже минуло чотири дні – і нема...

– Чудна, – заспокоювала Лєра. – За чотири дні той лист і до хутора не дійшов.

– Слухай, Лєро, а що я писала йому, га? – запитала Марта.

– А ти не пам’ятаєш?

– Ні... не все пам’ятаю...

– Він зрозуміє, – заспокоїла Лєра. – Якби я отримала такого листа, то вже сьогодні була б у Харкові.

– Бре...

– Клянусь... Ти ж бачила, що я плакала, коли ти мені читала... І мені щось Петро не пише...

– Позавчора ж був лист, – нагадала Марта.

– А він казав, що буде щодня писати... Я оце вирішила, Марто, коли він повернеться з відрядження, – розкажу йому про все... Бо мені вже набридло ходити в ту... консерваторію і вивчати напам’ять афіші оперного театру... Покине мене Петя, – сумно промовила Лєра.

– Не покине, Лєрко, ніколи. От побачиш! – заспокоїла подругу.

...Лист прийшов з вечірньою поштою. Марта нетерпляче розірвала конверт і похолола від несподіванки: писала Ярина.

«Марто, твій лист, який ти писала Іванові, потрапив до мене випадково. Він абсолютно не здивував мене, бо все, що ти написала, я знаю. Ти сама говорила мені колись на хуторі... Пам’ятаєш? Не думай, що я відьма, що я кричатиму на весь район і рватиму на собі волосся, проклинаючи тебе. Не буду. За ці два роки, що я живу на цьому засланні з Іваном, я багато дечого передумала і пережила. Ти ж живеш тільки своєю давньою дівочою мрією і першим коханням. Я вірю, що ти любиш його, і він, Марто, знає про це, хоч приховує сам від себе. А я відчуваю, бачу, як спалахують його очі, коли хтось згадує твоє ім’я... І ще я знаю, що восени, на твій день народження, він їздив на Овечий і вирізував на стовпчику біля ганку якісь зарубки... Мені все розказала Ганна Карагачева... Ми живемо дружно, але якось холодно, байдуже... Може, в цьому винна я, а може, ти... І він звик до цієї байдужості, чи, може, шукає забуття і душевного спокою в своїй каторжній праці, в цих лісах, які стали для нього всім: любов’ю і горем, щастям і радістю... Я тобі пишу про це, бо й мені тяжко, Марто, бо я теж мушу щось робити, щось вирішувати, бо так далі жити не можна... Тобі добре, бо ти в мріях, хоч і в тяжких, а я в глухому забутому степу. Твого листа я передала Івану. Я не ображаюся на тебе. Ярина Поливана».

Марта зачекала, поки Лєра здасть зміну, і вони разом вийшли з пошти.

– Що він пише? – допитувалася Лєра.

Вони зупинилися біля театру оперети, і Лєра взяла лист. Прочитала й повернула подрузі.

– Що ти скажеш, Лєро?

– Треба подумати. – Лєра йшла деякий час мовчки, а потім сказала: – Вона, ця Ярина, його не любить.

– Не вигадуй, Лєро.

– Якби кохала, то не написала б такого... поміркованого листа. Вона втече від цього нещасного Запорожного і зробить винуватою тебе, – вирішила Лєра.

– Ти божевільна, Лєрко!

– Можливо, але розумна.

Дівчата розсміялися.

Лампочка в коридорі перегоріла і Лєра довго не могла знайти дверей.

– Тимоша, давай світло! – гукнула вона.

– Народ прийшов з роботи! – почувся веселий голос Трояна. – Валю, на бак!

Двері широко відчинилися, і Лєра побачила усміхнене обличчя капітана Рибакова.

– З-звідки ти, Петю? – аж похитнулася Лєра.

– З аеропорту...

– Як бог, – сказав Тимоша Троян. – Свистати всіх на верх!

* * *

Мартиного листа привіз Каїтан і віддав його Ярині, бо Іван десь був у степу. Спочатку вона й не думала читати, зрештою, лист адресовано Івану, але цікавість перемогла.

«Здрастуй, Запорожний! Я ніколи не писала тобі, крім тієї записки. Пам’ятаєш? Ти для мене наче взагалі не існуєш. Я не знаю, чи ти є, чи я вигадала тебе. Але ростуть біля моєї хати ялинки, які ти подарував мені, є піщаний курган і степ, сходжений нами, і ліс, посаджений нами. Отже, ти є. Я тікала від тебе і від себе, коли вже не могла володіти собою. Але не втекла. Я приїхала до Сергія в Харків, ми мали одружитися і виїхати до Німеччини. Я вже було погодилася, але ти не пустив мене, Запорожний. Спасибі, що не пустив, бо я зненавиділа б себе за те, що обманула б Сергія.

Минає п’ять років, одколи я побачила тебе вперше і відчула, що полюбила. Тисячі разів я проклинала це кохання, і тисячі разів я була щасливою. Знаєш?

Мама писала про тяжке твоє життя і про те, як страждає Ярина. І мені хотілося б допомогти вам обом, але я не знаю як. Я пишу це тобі як друг. І тільки. Я хочу тобі допомогти, Запорожний. Напиши – і я стану ланковою, трактористкою, буду садити твої ліси аж до краю землі або пастиму отари з Бериком Джусуєвим. Поклич мене, бо мені тяжко і я не можу дати собі ради. Не будемо боятися бабських пересудів і прокльонів твоєї Ярини. Може, завтра я пошкодую, що написала тобі цього листа, але сьогодні я не могла не написати його, бо мені, як ніколи, потрібна зараз віра в людське щастя і в те, що я не одна на цьому білому світі. Марта».

Ярина не відчула ні обурення, ні ревнощів, лист схвилював її своєю щирістю. Та й читала його не та колишня, трохи самозакохана Яринка, що крутила голови кам’янським парубкам, а жінка, яка вже знала смак гіркого, як полин, настою невлаштованого степового життя. Читаючи, вона вдумувалася в кожний рядок Мартиної оповіді і питала саму себе: «Чи написала б так я?» Ні, чесно призналася Ярина. Отже, є сильніша любов, ніж її, Яринчина. Власне, вона вже й сама не знає, чи любить Івана, чи міркує, як і кожна жінка: дитина мусить мати батька...

Тоді, коли Ярина прибігла до Івана, вислухавши Маринину розповідь про те, що довелося пережити йому в перші роки на Овечому, вона сказала правду, що ніколи не залишить його. Він постав перед нею не в мученицькому ореолі, а в шалі праці і боротьби. У ті хвилини серце Яринки було переповнено любов’ю й гордістю за нього і за його діло. Вона бачила Івана не звичайним стомленим лісничим, а людиною, яка відроджувала Гілею... Вона вірила в це, але...

Але знову почалися будні. Нелегко розставалася зі своєю високою вірою Яринка, вона боронила її від самотніх ночей, від дрібниць побуту, від власних сумнівів і бажань. Та, мабуть, віра була тільки спалахом.

Іван не знав, а вона вже кілька разів складала свої речі, зодягала Михайлика, щоб виїхати з цього степу додому, до людей, до своєї школи, праця в якій тепер здавалася для Ярини найбільшим щастям... Потім вона знову розвішувала плаття на жердці, роздягала сина й виглядала Івана...

Ярина не могла дочекатися Запорожного, щоб віддати йому листа. Вона відкинула геть думку, щоб влаштувати йому сцену ревнощів, скористатися з цього і виїхати з лісництва. Це було б принизливо. Що ж він скаже?

Вона вже спала, коли повернувся зі Степового Іван. Засвітив лампу на кухні.

– Спи, Яринко, я сам підігрію чай.

– Там тобі лист. Я думала, що від мами, й прочитала. Пробач... На столі лежить.

Ярина чекала, що він скаже. Можна було б уже прочитати того листа двісті разів, а він мовчав.

– Зніми чайника, бо розплавиться, – сказала Ярина, щоб нагадати йому про себе.

– А я його й не ставив...

Мовчання.

– Прочитав? – не втерпіла Ярина.

– Прочитав.

– Чого ж мовчиш, згадуєш?

– Згадую.

– Шкода?

– Шкода.

– Чого ж одружився зі мною?

– Бо ти... була.

– І все?

– Хіба цього мало?

– їй, напевно, тяжко. Ти напишеш їй?

– Не знаю.

– Щось треба робити, Іване.

– Щось треба робити...

* * *

Ото правду люди кажуть, що нема більшої біди, ніж лиха жінка й тісні чоботи. Ну, з жінкою ще можна помиритися, а що ж робити з цими клятими чобітьми? І хром добрячий, і ранти є, а тиснуть так, що ступити не можна. Правий ще нічого, а лівий, чорти б його взяли, мабуть, до крові ногу роз’ятрив. А коли купляв на базарі в Рибальському, то наче по мірці були. На радощах забув свої старі чоботи біля рундуків, а тепер хоч плач. Уже кілометрів сто відміряв – думав, розтопче – куди там! Наче вони з бляхи викроєні... О, вже й правий почав муляти: задник натирає давню рану. Хоча б до села чи до якого хутора дошкандибати, віддав би ці чоботи й за будь-які шкарбуни. Та нема села. Степ та степ.

Можна було б і в старих прийти додому, думав собі чоловік, так хотілося ж, щоб хоч якийсь фасон мати. Якщо чоботи на тобі нові, хромові, то й вигляд інший. Одразу люди побачать, що ти не зайда, а чоловік хазяйський, бо не кожен ходить у будень у хромових чоботях.

Чоловік вийшов на розбиту машинами дорогу й сів на узбіччі. Земля була вогка й холодна – не встигло ще прогріти її сонце. Що ж, і не так ще було, вирішив чоловік і скинув чоботи, витягнув закляклі ноги, наче на світ народився. Потім онучею витер до блиску хром, зв’язав чоботи за вушка, перекинув через плече й пішов далі. Хай краще ноги заклякнуть від холоду, ніж мучитися в тих недомірках.

На дорозі показалася машина. Чоловік підняв руку. Шофер пригальмував.

– Це дорога на Овечий? – спитав чоловік, поправляючи лямки речового мішка.

– Нема тут ніякого Овечого, – чвиркнув крізь зуби шофер.

– Як нема? Хутір був... Овечий.

– Нема тут хутора. Ця дорога в лісгосп Степовий веде, – пояснив шофер, – а хутора нема, папашо. Чоботи не продаєш?

Заблукав, подумав чоловік, оглядаючи незнайому місцевість. Ліс якийсь росте. Ніколи не було лісу біля Овечого. Що ж, треба добиратися через степ до якихось приземкуватих будівель, що виднілися за перелісками.

Згодом він побачив вершника, що промчав, як скажений, на гнідому коні. Крикнув йому: «Почека-а-ай!», але той не почув. Страшенно боліли ноги, пісок в’їдався в роз’ятрені рани, і холодний піт заливав йому очі. Цей біль не давав чоловікові думати про найдорожче, принизив радість дороги, що вела додому... Хто ж чекає його вдома?

Ой і болять же ноги.

Приземкуваті будівлі виявилися кошарами. Здалеку він побачив димок від багаття і прискорив крок: може, йому скажуть, де він і куди зайшов?

Біля старого військового намету на оберемку торішнього бур’яну сиділи циган з довгими чорними вусами й немолода циганка в рясній спідниці і ватяній безрукавці. Циган посмоктував люльку, а його дружина помішувала щось у казані дерев’яною ложкою.

Чоловік привітався. Циган, не виймаючи люльки з рота, кивнув головою. Чудний якийсь був цей прибулець: босий, а нові чоботи на плечі. Обличчя – не таке вже й старе, а сам сивий. Ще помітив циган синє галіфе, що виглядало з-під довгого потертого пальта, і дві сорочки, одягнені одна на одну.

– Сідай, – сказав циган і подивився на зранені ноги чоловіка, сказав щось дружині по-своєму, і та метнулася в намет.

Потім циган мовчки подав йому кисета й газету: кури. З намету вийшла циганка з невеличким слоїком в руках і чистою десятчаною пілочкою:

– Болять? – Не чекаючи відповіді, циганка обмила йому ноги і змастила зеленою маззю, – З такими ногами тобі на печі лежати треба або... літати...

– Уже відлітав...

– Це з війни в тебе, сину? – циганка перев’язала йому рани.

– Та ні, – всміхнувся чоловік, – від чобіт...

– Бачу, бачу, – сумно хитала головою циганка, – постріляний ти...

– То шрапнеллю мене...

– Застудишся, якщо босий ітимеш, – промовила циганка і знову пішла в намет, щось сказавши чоловіку. Той кивнув головою і теж пішов за нею.

Вони принесли йому пару нових калош з червоною підкладкою.

Циган сам натягнув їх йому на ноги і прив’язав ізоляційним дротом.

– Тепер іди.

– Спасибі, – чоловік звівся на ноги.

– Ні, почекай, зараз будемо полуднати, а потім підеш... Куди ти йдеш?

– На хутір Овечий, може, знаєте?

– Не знаю. Давно не був тут, – відповів циган. – Ліс росте, заблукав сьогодні зі своєю старою... Бери ложку.

Почувся тупіт кінських копит, циган встав і побіг назустріч вершнику. Той зіскочив з гнідого коня, і вони обнялися з циганом. Так і підійшли до багаття. Циганка поцілувала високого горбоносого вершника з розкосими очима й тихо заплакала.

– Не повернувся син? – запитав вершник.

– Ні...

– Сідай. Добрий день сьогодні, що зустрів тебе й... коня. – Циган підійшов до коня і довго гладив його.

– Ще один чоловік у нас є, – показала циганка на сивого.

Вершник простягнув руку. Чоловік у нових калошах підвівся й теж подав руку.

Циган щось шепнув дружині, і вона принесла чвертку горілки. Склянка була одна і пили по черзі.

– За твоє здоров’я, Берик, і щоб кінь не спотикався.

– За ваше здоров’я... Звідки й куди ви йдете? – запитав Берик цигана.

– Тепер ми вже не мандруємо... Осідлі ми... Поселилося кілька наших родин біля Скадовська... Коней здали... Взимку ми при кузні на роботі... А як на весну поверне, то тягне мене в дорогу... Молоді вже звикли, а мене тягне... То ми оце і йдемо зі старою до родичів у Богуслав...

– А чого ж пішки?

– Не знаю... Від старості... Що я з того поїзда побачу? А так ідемо, й здається, що ми молоді...

– Аз Богуслава куди?

– Заберемо родичів та й до нас підемо... Так літо й осінь минуть... Може, восени повернеться... син.

– Так ми йому й казали, – зітхнула циганка, – що тут чекатимемо... Після війни вже сім разів листя опадало, а його нема...

– А ви чекайте, – тихо промовив сивий чоловік, – може, й прийде... Не всі ж полягли. Я ось як пішов на фінську, то оце аж зараз добираюся додому...

– Довгою ж твоя дорога була, – сказала циганка. – Де ж ти пропадав?

– То війна, а то, – низько опустив голову сивий, – полон, а потім... Одне слово, багато казати, та мало слухати.

– Розумію, – зітхнув Берик.

– Тепер пробачились, бумаги славні написали, і ось іду й не знаю куди.

– Чому не знаєш? – запитав Джусуєв.

– Мені на хутір Овечий треба, а його, кажуть, нема... Був і нема.

– Це ж і є Овечий, – показав кудись за ліс Джусуєв. – Тепер він зветься Степовий.

– Справді?! Ось воно як! – зрадів сивий. – І ти живеш там?

– Живу.

– А Марину Гомон знаєш? Скажи, знаєш? Є вона?

– Є, – ледве чутно прошепотів Джусуєв. – Знаю Марину...

– А дочка її, Ганнуся, є?

– Є...

– Усі є, усі, – сивий чоловік уткнувсь обличчям в потріскані тяжкі руки й застогнав. То він так плакав.

Потім натягнув на себе лямки речового мішка, поклонився:

– Я піду, піду... Вони є, чули? Є...

– Хто ж вони? – запитала циганка.

– Марина моя і Ганнуся... Є... А я, я... Андрій Гомон... Гомон я, Андрій...

І, забувши про біль, пошкандибав Гомон у степ, і поли довгого пальта розвівалися на вітрі чорними крильми.

– Чоботи забув, – сумно промовив циган.