Текст книги "Гілея"

Автор книги: Микола Зарудний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 23 страниц)

Микола Зарудний. Гілея

1

«Прийшов з війни дядько Матвій Карагач. Тітка Ганна замість того, щоб радіти, чогось кричала на весь хутір. Дядькові Матвієві на війні вибили одне око, але мама каже: слава богу, що й такий вернувся.

Тітка Ганна скликала весь хутір на вечерю. Я теж була. Усі щось пили з чарок і говорили. Дід Опанас Заклунний сказав, що наш народ переміг і що ми – теж народ. Я думала, що народ – це коли багато-багато людей, а на нашому Овечому хуторі всі вмістилися за одним столом. То я це знаю, чи ми народ, чи просто люди».

(Із зшитка Ганнусі Гомон)

Мчали степом коні, вминаючи підковами високі буйні трави – бо ж ні дороги, ні стежини в цьому зеленому безмежжі. Не видно ні дишля, ні коліс, наче коні були запряжені просто в степ. Упряж на них ремінна, з мідними пряжками та дзвіночками, а довгі віжки тримав у жилавих руках Ілько Сторожук. Коні повивертали довгі шиї в різні боки, і каштанові гриви їхні були в білій піні.

Ілько Сторожук – високий, дужий, чорночубий, в розхристаній сорочці, молодий і красивий – їхав свататися. Він ще не знав, кого буде сватати, але наречена була найвродливіша дівчина в Таврії. Сто сорок, ні, двісті сорок суперників – чабанів, вчителів і бакенщиків, офіцерів і бригадирів, комірників і матросів – переміг Ілько Сторожук.

Коні летять, як казкові змії, трави, наче хвилі, б’ються об полудрабки кованого воза, з-під коліс випурхують зграйки перепілок і застигають у небі. Раптом перед кіньми виростає височенний курган. Ілько не хоче звертати, попускає віжки, даючи волю коням, вони відриваються од землі й перелітають через курган. Ілько сильними руками натягує віжки, залізні вудила роздирають кінські запінені роти, але, здається, ніхто ніколи не спинить них коней, вони хіба що стануть на краю землі, поминувши хутір Ількової нареченої...

Але коні не знали ще Ілька Сторожука – уславленого кавалериста генерала Батова. Вони не знали, що від Ількової шаблі тікали ворожі батальйони й ділі полки... І коні не хотіли повертати на хутір до Ількової нареченої.

І тоді на крутому повороті, коли віз черкнув задніми колесами небо, Ілько зіскочив і схопив за вуздечки ошаленілих від волі й простору жеребців. Вони стали дибки, намагаючись зірватися в небо, але нелюдська сила прикупала їх до землі.

«Відпусти!» – ніби сказав корінний каштановий кінь Ількові.

– Ні, – відповів Ілько. – Везіть мене до Тетяни...

– Гукаю, гукаю, а ти наче спиш, наче мариш. Дивишся і нічого не бачиш.

Ілько стрепенувся, видіння щезло, і він побачив перед собою засмаглого хлопця в якійсь дивній формі: обмундирування на ньому військове, але нема погон, зелені петлиці і на кашкеті листочки.

– А я оце їду собі та й думаю, – сказав Ілько, сумно подивившись на довгогривих коненят з витертими мотузяними посторонками боками. І віжки в єдиній Ільковій руці теж були мотузяні...

– До Рибальського підвезеш? – запитав хлопець.

– Сідай, до Дніпра підкину, – посунувся Ілько. – Сам хто будеш?

– Лісничий з Кам'янки, – відповів, – Іван Запорожний.

– А я – Ілько Сторожук, – махнув батогом, – з Семидолів...

– А чого ж вас занесло в цей степ? – Іван подав кисета Ількові.

– Хліб чабанам возив на вигони. – Ілько спритно скрутив своєю єдиною рукою цигарку.

– Теж солдат? – кивнув Іван на порожній рукав Ількової гімнастерки.

– Уже третій рік вдома, – тихо промовив Ілько. – Всю війну в обозі з кіньми пройшов... Ой і навозився ж! Кухні волочив за полком, снаряди, поранених возив, інтендантів і трофеї... Було...

Запорожний дивився на маленьку згорблену постать Сторожука і відчував у цьому «було» важке солдатське життя їздового.

– А ти звідки йдеш? – поцікавився Сторожук.

– У райком викликали.

– На сповідь? – легенька посмішка торкнулася неголеного обличчя Ілька.

– Та ні, на балачку.

– Якщо на балачку, то жити можна, – міркував Ілько, – бо й догану міг Мірошник припечатати... Мені торік записали.

– За що?

– Та-а, – пригасив об люшню цигарку Сторожук, – за той, значить, лібе... зараз скажу... за лібе-ралізм. Точно. За лібе-ра-лізм. Це таку мені політику підшив голова сільради Кирило Швайка.

Похмурі осінні хмари все нижче нависали над степом. Зривався вітер, шарудів пісками, ще не маючи сили здійняти їх і жбурнути в небо, на доля, в очерети, людям ї вівцям в очі...

– Суне, – зітхнув Ілько і накинув стару плащ-палатку на свої й Іванові плечі. – Ти де служив, Запорожний?

– Льотчик я, – відповів Іван. – На винищувачі літав.

– А молодий, – зауважив Сторожук.

– Ще два роки війни захопив після училища...

– Чого ж в кадрах не залишився?

– По чистій списали... збили мене над Бреславлем у сорок п’ятому... після госпіталю й відпустили. – Іван знову дістав кисета. – Ще по одній закуримо, та й піду. Спасибі, Ільку, що підвезли.

– Скільки того діла...

Вдалині виднілися важкі сірі хвилі ріки. Думав Дніпро відгородитися від степових вітрів очеретами та лозами, одначе, коли вони налітали шаленим вихором, не було їм спину... Тільки придніпровські ліси вгамовували ці буревії. По краях стояли дуби та сосни з обламаним гіллям, з обчухраною корою, наче солдати на передовій, приймаючи на себе перші атаки вітрів. Багато їх уже лежало з вирваним корінням і жовтою живицею – останніми сльозами...

* * *

Величезний човен розсікав високу хвилю. На купі очерету лежали три молодиці і журно співали. На веслах сидів Данило Прах – смаглолиций, вродливий, у засмальцьованому комбінезоні. Русявий чуб налазив йому на очі, і Данило повертав голову до вітру, щоб одкинув довгі пасма. Краєчком ока Данило бачив товсті литки молодиці у матроському бушлаті, і його чогось кидало в жар. Він одвертався і гріб з усієї сили.

– Ще якась русалка випірнула! – сказала молодиця в бушлаті, показуючи на маленького рибальського човника, що, погойдуючись на хвилях, перетинав ріку. Данило наліг на весла, щоб пересікти шлях душогубці.

– Яринко-о! – гукнув Данило.

Але вітер відніс голос кудись убік, і дівчина тільки махнула рукою. Була вона ставна, в простенькому платтячку, яке нещадно шматував вітер. Дівчина гребла стоячи, і Данило стежив, як вигиналось її тіло. Нарешті він порівнявся з душогубкою.

– Ти куди, Яринко? – запитав Данило, не зводячи очей з її красивого обличчя.

– Везу дідові обід, – відказала Яринка, стягуючи в тісний вузол довгі коси. Потім, взяла весло і вправно, по-чоловічому, розвернула човна до берега.

– А ти куди гребеш?! – накинулася на Данила жінка в бушлаті.

– Збився з курсу, – розсміялася кирпатенька.

– До неї не з таким мотором, як у тебе, під’їжджати треба, – додала пишногруда, підморгуючи Данилові. – За нею табунами женихи ходять – не проб’єшся...

– У нього ж і мову відібрало, як побачив учительку... Славна дівка: що поперед неї, що поза нею – кругом двадцять п’ять...

– На чорта вона тобі, Даниле, – розтирала затерплі ноги морячка. – Уже рік ходиш, а ще ж і не полоскотав, мабуть, га? Та кажи, не соромся.

Жінки розсміялися дзвінко, солодко.

– Не ваше діло, – буркнув Данило. – Нема у вас ніякої культури...

– А поцілувати дівку – це що, не культура?

– На цьому весь світ тримається, на любові, значить...

– Зайди до мене, – підморгнула подругам морячка, – то я тебе навчу культури... І тин же невисокий, і в хаті ж нікого нема... Позатуляю вікна, то й не знатимеш, коли день, а коли ніч...

– Щось таке мелете, ну вас...

* * *

Вітер сильнішав, і Данило відчув, що Яринка ніяк не могла добратися до берега, течія зносила човника на середину Дніпра. Весельце миготіло в руках дівчини, аж поки не зламалося. Не роздумуючи й миті, Данило скинув чоботи, щось гукнув молодицям і кинувся в чорну воду.

Важкими руками Данило загрібав під себе хвилі, ні про що не думаючи, не відчуваючи, як обтяжує його його комбінезон, він бачив лише Яринку. Добравшись до човника, заліз у нього, схопив цурпалок, що залишився від весла, і почав гребти до берега. Хвилі кидали душогубку, як тріску, вода переливалася через низенькі просмолені борти, і човник тонув на очах.

– Стрибай! – крикнув Данило і, перш ніж опам’яталася Ярина, потягнув її за собою.

Данило гріб однією рукою, другою ж підтримував знесилену дівчину.

– Тримайся, Яринко, тримайся! – хрипів Данило.

Ярина була мов нежива, хвилі заливали їй обличчя, тільки руки, наче в судомі, міцно обвивали Данилову шию. Нарешті він добрався до піщаної коси, підхопив Яринку на руки і важко побрів до берега. А дійшовши – не випустив її, а так і тримав, не знаючи, що робити зі своєю дорогою ношею.

Погляд Данила зупинився на рибальському курені, що стояв віддалік, наїжачившись очеретяними снопами, розкуйовдженими вітром. Грузнучи в піску, добрів до куреня, відхилив плетену мату і обережно поклав Ярину на широкий дощаний піл. Її лихоманило.

– Холодно тобі? – спитав Данило.

– Трохи, – ледь ворухнула пересохлими губами.

Данило никав по куреню, шукаючи, чим би вкрити дівчину. Нарешті надибав старе рядно, що висіло на почорнілому стовпі, накинув на Ярину і лише тепер помітив, що посередині куреня була невеличка ямка, викладена камінням, біля неї лежали дрібно порубані дрова й сірники. Він розпалив вогонь, і дим, похитавшись з боку в бік, потягнувся до віконечка, прорізаного в очеретяній стіні.

– Скинь плаття, хай просохне, бо замерзнеш, – скапав Данило й відвернувся.

Яринка послухала поради, й через хвилину-другу мокре синеньке платтячко пролетіло повз Данила. Він підхопив його і повісив на жердку. В куточку побачив кошика, витягнув з нього припорошену пляшку і в’яленого ляща. Самогон був смердючий, але міцний. Данило відпив половину и протягнув пляшку Ярині.

– Випий, Яринко, бо застудишся. – Він підняв її голову і приклав пляшку до вуст.

Яринчині зуби дрібно зацокотіли об скло, вона відпила і скривилася:

– Гидке... Я не можу, Даниле. Холодно мені, холодно...

Данило зірвав рядно з Яринки, вона тільки зойкнула, налив горілки в долоню і почав розтирати її тіло.

– Ой не треба...

Великі шкарубкі пальці немилосердно ковзали по грудях, по ногах дівчини. Яринка боялася розплющити очі, і тільки тоді, коли Данилові руки зачепилися за бретельки ліфчика й зірвали його, збагнула, що лежить перед ним майже гола. Вона схопилася, прикривши груди руками, шукала рядно й не знаходила. Потім побачила жагучі Данилові очі й до крові покусані губи й почула його шепіт:

– Я люблю тебе... люблю...

– Ні, ні! – кричала вона, борсаючись на холодному дощаному полу, відчуваючи, як полишають її останні сили. Данилові солоні губи впилися в Яринчині уста, і вона знепритомніла.

Яринка не бачила, як хтось відірвав од неї очманілого Данила й відкинув на долівку. Данило й сам не тямив, як опинився там. А коли зірвався на ноги, то побачив перед собою Івана Запорожного. Данило з усієї сили вдарив його в щелепу, аж хруснули пальці. Замахнувся знову, але не встиг, бо відлетів у куток, пробивши головою стіну куреня.

– Іди, – Запорожний відхилив очеретяну мату.

Данило зміряв його ненависними очима.

– Я тобі не прощу, Запорожний, – прошепотів Данило і пішов у руду піщану млу...

Яринка накинула на себе плаття і сиділа із застиглим переляком в очах.

– Мені страшно, Іване...

– Заспокойся...

– Якби ти не нагодився...

– Іди сядь біля вогню, – Запорожний посадовив її поруч і ніжно гладив ще вогкі коси. – Як він тут опинився з тобою?

– Потім...

– Ні, ти мені скажи.

– Човен мій перевернувся, і... він... приніс мене сюди... Ревнуєш? – лукаво подивилася на Запорожного. – Не треба, Іване... Де ти так довго був?

– Занудьгувала?

– А ти як гадаєш?.. Ну, не гнівайся. Нудьгувала... Де ж ти був?

– Два дні – дорога, день в райкомі – оце й уся мандрівка...

– Чого тебе викликали? – стурбовано подивилася на Івана. – Кудись переводять?

– Посилають. Доведеться прощатися з нашим лісництвом, – Іван встав, бо дим роз’їдав очі.

– Куди ж тебе посилають? – і собі підвелася Яринка.

– У степ...

– Директором радгоспу?

– Який з мене директор? – Іван обняв за плечі дівчину.

– Тоді пасти овець, – вирішила Яринка.

– Посилають садити ліс... на пісках...

– На пісках?! – перепитала Ярина. – Вони що, збожеволіли? Там же нічого не росте. То ж проклята земля... Ти, звичайно, погодився?

– А що робити? Треба...

– Так і знала. – Яринка легким порухом вивільнилася з-під Іванової руки. – Ти ж ніколи про себе не подумаєш...

– Наше діло солдатське, Яринко. – Іван спробував засміятися, але сміх вийшов якимось неприродним.

– Дуже зручна формула для безвільних людей, – сказала Ярина.

– Це я безвільний?

– Ти... Ти вже навоювався і намучився, хай тепер інші в тих пісках поживуть. Чому ти не відмовився?

– Не міг... Комусь же треба, Яринко.

– А чому ж ти про мене не подумав? Про нас?

– Я думав...

– Надовго тебе посилають?

– Та ні, скоро вернуся... Я ж не зможу без тебе...

– Дай гребінця, – попросила Яринка.

Вона відвернулася, і Запорожний бачив лише її маленьке рожеве вухо та крутий вигин стану. Іван рвучко повернув до себе Яринку, хотів поцілувати, але вона тримала білими зубенятами три чорні шпильки. Не виймаючи їх з рота, сміялася просто в обличчя збентеженому Івану.

– Підемо додому? – спитав він.

– Ні, залишимося тут... Назавжди... Хочеш?

– Хочу.

– І не поїдеш в той степ?

– Поїду... Але перед тим... прийду, Яринко, свататись до тебе. Прийти?

– Спробуй! – знову спалахнули в її очах лукаві іскорки. – А може, передумаю... Хлопців багато є...

– Знаю...

2

«У нас на Овечому хуторі дуже злющі піски, мабуть, в усьому світі нема таких. Вони засипали мій квітник. І тепер над кожною квіточкою – піщаний горбик, як могилка. І ще піски засипають у степу траву, вівцям нічого їсти, і дід Опанас журиться».

(Із зшитка Ганнусі Гомон)

Дожила Катерина до радості. Бог не бог, а доля змилостивилася над нею – чоловік не повернувся з-під Варшави, то хоч син вдома. Теж постріляний, але живий-здоровий. А що вже славний, то навряд чи в усьому районі такого стрінете. Те, що погони капітанські з літачками та ордени лежать в прискринку, то одне діло, а ви подивіться на нього в оцій білій сорочці, в синьому галіфе та хромових чоботях. Ходить Іван по хаті, порипуючи чобітьми, чорним чубом до сволока сягає, плечима вікно затуляє...

Ходить Іван по хаті, а мати за ним:

– Що тобі, Ваню?

– Та нічого, мамо...

Оце як скаже «мамо», то наче хто Катерину над землею підносить. Добре, якщо сини вдома. Бо тільки й щастя, коли проводів нема... То в школу проводжаєш, то до призову, то на війну...

А зараз Катерина проводжає сина свататися. Треба було б, щоб пішли до батька-матері нареченої свати з рушниками через усю Кам’янку, так Іван же не хоче, бо партійний... А хіба рушники завадили б? Хай уже сам іде. Аби лиш привів невістку в хату. Невістка гожа і з роду доброго. Правда, батько її – Тихон, бідолашний, теж не добився з фронту додому, пропав чоловік безвісти... Прислав Одарці листа, писаного під Яссами, а там узяв та й пропав... З полону, хто живий зостався, то вже вдома, а Тихон пропав...

Яринка доброю невісткою буде: після війни два роки на вчительку вчилася, працює в школі, й до роботи беручка, і веселенька. І все в неї до ладу, трошки худенька, але ніжки як виточені і при талії, оченята сірі, наче з туману дивляться... Приведе Ваня, то й житимуть. Кімната для них прибрана, подушки білі, як лебеді, на ліжку. І віконниці Катерина пофарбувала зеленим і лоєм змастила, щоб не скрипіли на вітрі. Фіранки старенькі, але так же тяжко з цією мануфактурою... Вона й не будитиме молодят по світаннях, хай сплять та милуються...

А там, звісне діло, дітки з’являться. Хай би перше хлопчиком було. Назвали б його дідовим іменням – Трифоном. Був би на світі ще один Трифон Запорожний, який і колгосп у Кам’янці засновував, і ліси оті навкружні посадив і виростив. Найкращу балку люди, спасибі їм, Трифоновою назвали... Хай би був ще одна Трифон Запорожний, а той лежить собі під Варшавою – замість себе похоронну прислав... Скільки того люду вигибло, поки фашиста розбили... А як ішов на війну Трифон, то казав, що на місяць-два піде та й вернеться, бо там того діла на тиждень... Такий же розумний був, та не вгадав...

– Чого це ви, мамо, зажурилися? – чує Катерина.

Іванів голос, і обриваються її думки.

– Та все думаю, Ваню, як жити будеш...

– Добре будемо жити, мамо. Ще рік-два побідуємо, на ноги станемо та й заживемо, краще, ніж до війни... Щось, мамо, піджак наче тісний, – каже Іван.

– Це ж твій довоєнний. – Катерина кидається до шафи і виймає іншого. – Приміряй батькового... Як на виставку в Москву їздив, то купив. І не поносив тато...

Іван приміряє:

– Як на мене шитий... Піду я, мамо.

Катерина дає невеликого кошика:

– Оце, сину, як прийдеш, то на стіл покладеш хліб, а пляшку можна й на лаву... З Одаркою розмову веди степенну, бо то баба з мухою в носі... А коли про весілля мова піде, то скажи, що теля маю...

Катерина проводжає сина аж до перелазу. Довго-довго дивиться на його струнку постать, рішучу ходу, витирає краєчком хустки очі і непомітно хрестить вулицю...

Дожила Катерина до радості...

* * *

Біля хати Остапа Поливаного попався на очі Іванові Данило Прах. Сидів на старому «універсалі», наче в президії – і голови не повернув. А трактор гуркотів, деренчав, кашляв, як старий дід.

Івана чекали. Це він помітив ще на подвір’ї, бо було воно підметене, а стежечка жовтим піском висипана. І в хаті прибрано, соснові дошки на підлозі, наче накрохмалені рушники, скатерка біла на столі і чорнобривці в горщечку. У другу кімнату двері причинені, хтось там видзвонює чарками та мисками.

Одарка зшкрібає ножем біле тісто з руки:

– Ти вже, Іване Трифоновичу, вибачай, що в роботі мене застав, не чекали в будень такого гостя, – Одарка трошки прибріхує, для годиться. – Сідай, Іване.

Іван поклав на стіл хліб, а пляшку поставив на лаву. Спитав:

– Яринка вдома, Одарко Павлівно?

– Їй-богу, не знаю, – знову божиться Одарка, – чи вийшла куди, чи по господарству порається.

– Вдома, вдома, – вийшов з кімнати Остап Веремійович Поливаний, чисто поголений і наче помолоділий у своїй лісницькій формі. Вуса, мабуть, Остап Веремійович підмастив живицею, бо вони стирчали, як веретена. За дідом показалася Яринка – в білій кофті і чорній спідниці. Були на ній високі черевички, видно, ще дівочі материні.

– О! – здивувалася Одарка Павлівна. – Ти вдома? А я думала...

Остап Веремійович гречним жестом запросив Івана до кімнати:

– Поговоримо, поки вони щось надумають.

Одарка скинула фартуха і крутнула рясною спідницею перед дочкою:

– Подивися, доню, як воно, з фасоном чи...

– З фасоном, мамо, ти ще в мене така молода!

– Та не для того питаю, – відказала Одарка, але в люстерко, вмуроване в комин, заглянула, послинила палець і провела по чорній брові. – Ти, Яринко, йому на шию не вішайся, ми й почекати можемо... У нас тих женихів хоч греблю гати... Якщо в лісництві залишиться, то й по руках, а якщо в ті піски попреться, то ми не согласні...

– То, може, він не надовго, мамо... Побуде до весни та й вернеться...

– Як вернеться, тоді й балачка буде, – вирішила Одарка.

– Подобається він мені, мамо...

– То ще не вивірено, Ярино, сьогодні цей подобається, завтра інший до душі... Діло, як той казав, молоде. І крім Івана є люди... Он Данило щодня матір присилає на переговори... Чим не жених? Хазяїн, з орденом прийшов з війни, директор емтеесу й голова колгоспу на руках його носять, бо такий, значить, передовик.

– Не говори ти мені про нього...

– Ходив же він до тебе, поки льотчик з неба не звалився?

– Та ходив...

– А вчитель наш Петро Саливонович? Такий уже воспитаний, чистенький... Він би на колінах до нашого двору йшов...

– Нікого мені не треба. Я за Івана вийду.

– Якщо в Кам’янці буде чи в районі службу дадуть, то з богом, а в піски не пущу.

– Навіщо ж ти сказала, щоб прийшов сьогодні? Та ще й з хлібом? – Ярина з докором подивилася на матір. – Знаємо ж, що поїде.

Одарка хукнула на дзеркало, витерла і провела пальцем по другій брові.

– А то, доню, для людей, щоб знали, що ми з перебором. Дівка та на видноті, до якої женихи сватаються, а не та, що сама за поли хапає. – Одарка легенько підштовхнула дочку і відчинила двері. – Думала, вони п’ють, а тут і чарки не поналивані. Тату, чого ж ви не частуєте?

– Як же ми без вас? – підсунув Іван стільця Одарці.

– То я тобі кажу, Іване, – провадив далі Остап Веремійович, – що ти в наших лісах, вважай, виріс і твоє місце тут.

– Комусь же треба, Остапе Веремійовичу, на ті піски йти, – промовив Іван. – Якщо не зупинимо їх лісами, то через десять років пустеля до Дніпра дійде.

– Нема тим піскам зупину, – й собі додає Одарка, – поля засипають...

– Вчені, Остапе Веремійовичу, доводять, що там може рости ліс, – сказав Іван.

– То на папері у них росте, – махнув рукою Поливаний, – а нам з тобою треба яри та балки лісом засадити, бо вітрами несе наш чорнозем аж до шведів та води розмивають, гине земля, Йване.

– Може б, ви, тату, запитали, чого це до нас Іван Трифонович завітав? – натякнула батькові Одарка, наповнюючи чарки.

– Ага, – вдавано похопився Остап Веремійович, – чого ж це ти, Іване, прийшов?

Іван підвівся з-за столу, обсмикнув, наче гімнастерку, піджака і звернувся до Одарки:

– Прийшов, Одарко Павлівно, просити, щоб Яринка заміж вийшла за мене.

– Іване Трифоновичу! – тоненько вивела Одарка. – Та вона ще ж у нас хати не пересиділа, хай погуляє та...

– Діло житейське, – перебив дочку Поливаний. – Я не проти, але хай Яринка скаже...

Яринка кинула спідлоба сіру ласку на Івана і почала старанно розгладжувати на скатерці невидимі зморшки.

– Все ясно, – сказав Остап Веремійович, – Згодна.

– Чого це ви, тату, за неї розписуєтесь? – вела своє Одарка. – Вона ж і інститута вчительського закінчила, і сама вчить...

– Згодна я, – промовила Яринка.

– Вона згодна, – повторила Одарка, – Але в мене до тебе, Ваню, є вопрос: де ви жити будете, бо, кажуть, засилають тебе кудись у піски... А Яринка наша при школі, на службі.

– Якось буде.. То за ваше здоров’я, – підняв чарку Остап Веремійович.

Випили, тільки Одарка пригубила й скривилася, мовляв, ми до цього не звичні.

– Я, тату, мушу знати, як дочка моя житиме, – розтлумачувала Одарка Іванові, звертаючись до батька. – Завезуть її в ті степи на овечі вигони, та що ж воно за життя?

– Яринка може поки тут залишитися, – непевно сказав Іван.

– Іван буде приїздити, – посміливішала Ярина.

– На таке моєї згоди нема, – запишалася Одарка. – Чоловік буде наче командировочний. Якщо, Іване, тут залишишся, то хай вам бог помагає, а якщо, поїдеш, то...

– Я мушу їхати, Одарко Павлівно, – розвів руками Іван.

– То ми почекаємо, – відповіла Одарка. – А буде переміна, то скажеш... Пийте, пийте...

Остап Веремійович насупився:

– То за що ж тоді пити? Хай би побралися, а там видно було б.

– Нічого, тату, не видно, і вона мені ще хати не пересиділа, я вже казала.

Іван сподівався, що зараз щось скаже Ярина, але вона мовчала, опустивши очі, тільки здригалися інколи її бровенята.

– Тоді вибачайте, Одарко Павлівно, – Іван встав з-за столу.

– Ходи здоровий, – Одарка не затримувала гостя. – Вибачай, Іване Трифоновичу, але я не хочу, щоб моя дочка солом’яною вдовою по світі никала.

Іван вийшов з хати, за ним вибігла Ярина.

* * *

Данило зупинив трактора біля свого подвір’я, вимкнув мотор, але «універсал» ще довго кашляв і дзеленчав.

– От чорт, без пального працює, – незлобливо вилаявся Данило і зайшов у хату. В маленькій кухоньці чаклувала біля плити мати. Явдоха була висока й худа, на її восковому обличчі, мабуть, навіки застигла скорботна усмішка. Так посміхалася пречиста діва Марія, що була на покуті. Явдоха до церкви не ходила, але ікони висіли в її хаті, і молилася вона, не знаючи молитв. Складала їх сама, не називаючи святих по імені, а зверталася до них просто на «ви». «Ви вже там зробіть, щоб Данило мій живий повернувся та щасливим був... Ви вже там пошліть мені достатку трохи та ласки своєї, щоб з нужди вийти». Ще просила, щоб «вони» допомогли звести їй хату. В цих благаннях Явдохи не було молитовного екстазу, вона зверталася до «них» так, як просила б голову колгоспу чи голову сільради.

Мати поставила перед Данилом миску з пшоняною кашею.

– Чарку налити, сину?

– Не хочу, – Данило відклав ложку, – Ви б, мамо, до Одарки сходили...

– Була вчора.

– Івана сьогодні зустрів з кошиком, мабуть, свататися йшов.

– Казала Одарка, що чекає, але то, сину, ще по воді вилами писано. – Явдоха змахнула фартухом лаву і сіла поруч. – Посилають Івана кудись в піски на службу, то Яринці не випадає з ним... Поїде, то ми це діло й полагодимо. Одарка твою руку тримає, а з Яриною ти вже сам, Даню, переговори веди... Що вона тобі каже?

– Та ніби сердиться, – згадав Данило пригоду в курені. От дурний, і треба ж було... Ще й той нагодився...

– Дівка якщо не сміється, то сердиться, – заспокоїла Явдоха. – Перемелеться, сину. Той з пісків не скоро прийде, а дівочі літа – швидкі. Не буде чекати його Ярина.

– Побачимо, – промовив Данило. – Поставлю трактора та й прийду, мамо.

«Універсал» не заводився. Данило крутив корбою, трактор здригався, кашляв і стріляв на всеньке село, але не заводився. Уже з десяток хлопченят стояло навколо вередливої машини, даючи поради. Данило плюнув, кинув корбу й пішов у садок.

В саду – холодно, непривітно, пооблітало листя, тільки на одній гіллячці висіло яблуко: ніяк не хотіло впасти й згинути. А вже осінь, і вітри ж які віють з Дніпра, а воно тримається. Багато було, а зосталося одне... Треба триматися, Даниле, міцно триматися за оце життя. Ходив же в атаки, багато друзів загинуло, а він завжди повертався з бою. І, лежачи в окопі, Данило мріяв, як повернеться в Кам’янку і так заживе, що й не снилося нікому. Мирне життя поставало перед ним конкретним і простим: хотілося мати жінку, таку вродливу, як Яринка Поливана, добру хату і працювати в степу, косити пшеницю. Це була найкраща робота в світі – косити. Бо коли сієш, то й не видно твоєї роботи, а на комбайні – все перед тобою. Пройшов гони – стерня за тобою, а в бункері зерно. Комбайнер, знову ж таки, на видноті. Це тобі не з батіжком ходити. І заробиш добре, і в газеті про тебе напишуть. Хоч би що там казали, але хочеться, аби й люди знали, що живе на світі Данило Прах.

Коли в сорок третьому році звільнили їх район від німців і Данила призвали в армію, він сказав Яринці на прощання, що любитиме її до гроба. А повернеться живий – одружиться. Вона ховала щасливу усмішку й казала, що ждатиме... От і вір цим дівчатам: тепер з Іваном цілується. Ну, нічого, ми хоч не капітани і не лісничі, але собі ціну знаємо. Він порівнював себе з Іваном, і по всьому виходило, що Данило ні в чому не поступався перед суперником. Правда, нема в Данила такої шкірянки, як у Запорожного, але ось він пошиє пальто з чорного сукна з сірим коміром, нехай тоді Яринка подивиться...

Колись він бачив таке пальто в заїжджого фокусника, ще перед війною. Фокусник у переповненому клубі випускав з рукава голубів, пив бензин і з старої шапки діда Яреми вийняв сорок яєць, качку, півня і метрів сорок червоної стрічки. Після того дід Ярема спалив шапку, а сам пішов сповідатися аж до сказинецького батюшки, в якого вінчався...

Фокусника проводжали всім селом, а він стояв у чорному пальті з сивим коміром на возі й махав рукою. З того часу Данило і мріяв про таке пальто. Виріс, фронти пройшов, а дитяча мрія не полишала його. Сукно вже лежало в скрині – мати купила аж у Херсоні, сивого смушка теж можна дістати в чабанів. От тільки хто ж пошиє Данилові чорне пальто? Був колись кравець Мифодій, так з фронту не прийшов, а Настя, його жінка, якогось лейбика ще зліпить, а пальта не втне. Доведеться в район їхати. Голова колгоспу відпустить на день-два.

Голова поважає Данила, бо якби не він, то стояли б ті нещасні два трактори на приколі, а так – в роботі. І норми Данило виконує. Все добре, аби лиш Яринку в хату привести. До біса цих дівчат у селі, і міг би Данило взяти яку захотів би, та кращої за Яринку нема. До того ж і вчителька, не в полі буде, а з портфеликом... Купив би їй Данило жовтого портфеля, як у того чоловіка, що приїздив торік вчити чабанів стригти овець. Чудасія. Зв’язали йому вівцю, взяв він ножиці і каже, що по науці отак треба і так... Поки домучив ту вівцю, то Кость Смалій дві обстриг... А портфель був славний. Два замки блискучих і пряжка мідна...

Раптом на вулиці щось вистрілило, як із «сорокап’ятки», і загуло. Данило вибіг: чортова пацанва завела «універсала».

– Це отой Гриць зашмарканий корбою завів, – пояснював хлопчик у великій вушанці, показуючи на маленьку постать у довгополому материному сачку.

– Спасибі! – сказав Данило і поїхав на колгоспне подвір’я.

Біля Яринчиної хати він побачив за кущами акації Івана і її – на лавочці сиділи.

Повертався через півгодини, стемніло вже. Данило підійшов до паркана і принишк. Ще сидять. Хоч не видно нічого, та чути:

– Казала, що на край світу підеш зі мною, а боїшся за п’ятдесят кілометрів поїхати.

– Мене наросвіта не відпустить, Іване. Учителів нема... І що ж я там робитиму, якби хоч школа була... Ти не бачив того Овечого хутора?

– Не бачив.

– Ти не гнівайся, але не можу я тепер їхати. Почекаємо.

– Що ж, почекаємо, Яринко...

* * *

Нічого й не зосталося від Катерининої радості, коли побачила сина. Ввійшовши до хати, не сказав ні слова, повісив кашкета, сів край столу. Катерина підкрутила гнота в лампі:

– Ну що, синку?

– А-а, – та й уся відповідь.

Та хіба матері треба говорити багато. Бачить Катерина, що нічого не вийшло з того сватання. З тією Одаркою і чорт не домовиться. Така вже вередлива жінка. Як уже Іван не пара тій Яринці, то нема правди на світі. Отак і посивіє в дівках, хрест святий, посивіє. А ми ще знайдемо. Дівчат цих зараз, як у маю цвіту. Сто прибіжить, тільки моргни. Он Віра Макогонова– як намальована – і така веселенька дівчина, наче сонечко. А Поліна Очеретна? Така вже акуратна, ще й активістка. На всіх зборах колгоспівських у президії сидить, а як говорити почне, то ніби по писаному. Що вже вміє говорити секретар сільради Сильвестр Криничка, але до Поліни йому да-а-леко.

Ой буде шкодувати Яринка, ой буде ще кусати лікті Одарка. Добре було б, якби на весіллі Івановому духова музика грала. Щоб на всеньке село. Іде Іван у парі з Вірою чи з Поліною, – Ярина сльозами вмивається, її Одарку водою в сінях одливають... Отак поволеньки Катерина знову повертає в думках свою радість, але ще ж треба почути Іванове слово.

– Яка ж там, Ваню, мова була? – запитала мати.

– Гарбуза піднесли, мамо...

– А щоб та Одарка вкусилася за язик! Щоб до її хати й стежки позаростали! – Катерина була певна, що вся оця біда сталася саме через Одарку. – Думає, що для нас тільки світу, що у вікні! А Яринка що?

– Не хоче їхати зі мною, каже, почекаємо.