Текст книги "Гілея"

Автор книги: Микола Зарудний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 23 страниц)

– Кажуть, був ти колись за Дніпром, а додому ж не зайшов...

– Не гнівайтеся, мамо, часу не було.

– Певно, якби міг, то... Роздягайся ж, Ваню, та розказуй, як тобі там.

– Живу, мамо. – Іван роздягнувся і став для матері вже домашнім.

Слухала Катерина Власівна сина, а сама думала, що не все теє правда, що говориться. Яке вже там добро, коли худий, аж світиться, і сивина пробилася на скронях. Ніякі слова не обмануть матір.

Потім Іван уже розпитував, чи городина вродила, чи дрова на зиму припасені, про все питав, тільки про Ярину й словом не обмовився, а Катерина все не наважувалася сказати, що вже сидять свати в Одарчиній хаті.

* * *

Свати гідно оцінили Одарчине частування і не примушували себе довго просити. Лише Данило й не доторкнувся ні до чого, навіть чарки не випив, не хотілося йому високість цього дня звести до горілки й холодцю. Він чекав, що скаже йому Яринка, що відповість на мудро завуальовані натяки дядька Явтуха і Вацлава Станіславовича, бо Прокіп Лаврінович (якби ж то знала Явдоха!) ніякої участі в сватанні не брав, якщо не враховувати кілька разів промовлених «да-а». Каштелянів портфель теж не справдив Явдошиних сподівань і лежав собі мовчки під лавою. Тому Вацлав Станіславович, заволодівши увагою, насолоджувався своїм красномовством. Він розказував, що до нього їздить підстригатися районне начальство, що відбою нема від вередливих замовниць, які ладні рік чекати, аби лиш вбрання було пошите Вацлавом Станіславовичем. У дядька Явтуха був добрий настрій, і він, хоч не все чув, про всяк випадок час від часу повторював:

– Істинно, сам чув...

Після кожного нового змістовного тосту «дай боже» Вацлав Станіславович все більше виростав у своїх очах і тепер запевняв усіх, що його тричі викликали (проше пана) до району, аби він зайняв місце в районній перукарні або очолив (проше пана) ательє індпошиву.

– Істинно, сам чув, – підтвердив дядько Явтух, а потім звернувся до обох сватів: – Казали мені, що в Рубашівці на ярмарку дуж-же дешева пшениця.

– Яка там дешева, по сто карбованців за пуд правлять, – озвалася Одарка Павлівна.

– Ні, – затявся Явтух, – кажуть, що по два карбованці і – ніхто не бере. Істинно, сам чув.

– Та то чиста брехня, – махнув рукою Каштелян.

– Не вірю, бути такого не може, щоб по два карбованці, – геть і відвернувся Вацлав Станіславович.

– Так і я не вірю, – сказав дядько Явтух, – але дуж-ж-же ж дешево... Істинно, сам чув...

Поволі Вацлав Станіславович підбирався до найважливішого, що переповнювало його особу:

– От ви всі сидите зі мною і говорите, як з простим, – здалеку почав Вацлав Станіславович.

– Істинно. Сам чув, – сказав дядько Явтух.

– А я, проше пана, не теє, а зовсім інше, – тицьнув виделкою в стелю Вацлав Станіславович.

– Істинно, сам чув...

– Мій прапрапрадід, уродзоний Скородземський, був при Сигізмунді головним конов’язом його мосці маршалка Пічкуровського, бабка якого доводилася троюрідною дядиною...

– Істинно, сам чув...

– ...старшого полісовщика ясновельможного маршалка Анджея Восьмого, який в третьому коліні був... двоюрідною... дай, боже... сестрою свого дядька...

– Це питання політичеськоє! – підвівся Прокіп Лаврінович, піднявши пряжкою край стола.

Вацлав Станіславович замовк і закліпав очима.

– Я не хочу сидіти з... буржуазією за одним столом, – провадив далі Прокіп Лаврінович.

– Істинно, сам чув...

– Я змушений буду повідомити кого слід про вашу автобіографію, – рішуче відсунув чарку Прокіп Лаврінович. – Усі повинні знати, що білополяки не сплять...

– Істинно, сам чув...

– ...і посилають свою агентуру, яка наче стриже і шиє, а сама в особі Вацлава Ходзінського зазіхає...

Прокіп Лаврінович не встиг сказати, на що зазіхав Вацлав Станіславович, бо Яринка розсміялася на всю хату, вкрай збентеживши Каштеляна.

– Що він сказав? – нічого не розуміючи, запитав Данила Вацлав Станіславович.

– Хоче, щоб ви його підстригли, – відповів Данило, всаджуючи на лаву ображеного Каштеляна.

– Можна, – непевно сказав Вацлав Станіславович і провадив далі: – А коли Ядвіга вийшла заміж за головного ловчого... (дайте мені, Одарко, того огірочка, дзенькую бардзо...) Казимира, який доводився... рідним братом двоюрідної сестри небожа Станіслава, жона якого була сестрою двоюрідного брата...

– Це питання політичеськоє...

– Ось воно як! – вигукнув Вацлав Станіславович, остаточно заплутавшись у гіллі свого генеалогічного дерева.

– Істинно, сам чув, – підняв чарку дядько Явтух і поцілував Прокопа Лавріновича.

– Ви про діло говоріть, – шепнув Данило Каштеляну.

– Правильно, – погодився Каштелян, – це діло – політичеськоє...

– То яке буде ваше слово? – нарешті запитав дядько Явтух Одарку.

– Хай уже Яринка говорить, – промовила Одарка.

– Говори, Яринко, – наказав Вацлав Станіславович.

Яринка відчула на собі погляди всіх і мовчала.

– Ще хтось до вас в гості йде, – заглянув у шибку дядько Явтух.

– Мамо, Іван! – крикнула Яринка і в чім була вибігла з хати.

10

«Сьогодні над нашим хутором пролетіли гуси. Вони летіли так низько, що якби я була трохи вища, то могла б торкнутися рукою їхніх крил. Гуси летіли в небі, а по степу бігли за ними чорні тіні. Гуси білі, а тіні чорні. Я не люблю чорного кольору і ніколи не буду закутуватися чорною хусткою».

(Із зшитка Ганнусі Гомон)

За всю зиму Ілько Сторожук так і не вибрався жодного разу додому, бо такі курси – вгору ніколи глянути: зранку лекції, потім практичні заняття на ділянках науково-дослідної станції, а у вихідні – цілий день сидиш над всякими брошурами та пишеш конспекти, одне слово, наука. А до того ж Ілька ще на першому зібранні обрали старостою як людину військову і освічену, бо закінчив він сім класів, а деякі курсанти із чотирма приїхали.

За порадою директора станції Семена Петровича Мартинюка Ілько завів журнал обліку роботи і занотовував у нього все, що відбувалося за день. Він завжди ходив з цим журналом і раз на тиждень доповідав керівництву про життя курсантів. Крім того, Ілько стежив за порядком у гуртожитку, що його спеціально обладнали в трьох кімнатах станції, і вів безкінечні перемови з кухарем емтеесівської їдальні, який щодня проголошував, що годує курсантів востаннє, бо нема ліміту. Ілько ж доводив, що вони можуть прожити і на борщі або картоплі, а ліміт хай уже споживає сам кухар.

Швидко минув час, не зогледівся Ілько, як і весна настала, і вже невдовзі закінчиться навчання на курсах. З огляду на цей урочистий момент Ілько передав листа дружині і чекав, коли приїде Тетяна. Дуже хотілося, щоб вона була присутньою на вечорі, коли їм вручатимуть посвідчення про закінчення курсів. Але замість дружини приїхала дочка. Зрадів Ілько.

– Оце ж моя донечка, Настуня, – увів до кімнати, де йшли заняття.

Настуня сіла поруч з батьком за стіл і цілу годину змушена була слухати лекцію про шкідників лісу.

Після лекції Ілько водив Настуню по території станції. Йому було приємно, що до нього раз у раз підходили курсанти, а то й науковці з різними справами, бо ж староста!

Ілько давав вичерпну характеристику усім, хто потрапляв йому на очі, і, видно, добрий чоловік був батько, бо всі для нього були прекрасними й душевними людьми.

– Ото, Настуню, з лопатою пішла Марина Гомон. З хутора Овечого. Дві зими колись у школу ходила, а голова – професорська: що прочитає раз – напам’ять розкаже... А то на розсаднику працює Андрій Моторний. Дуже любить про все питати. За день може двісті запитань поставити. То про ліс щось питає, то про зірки... А то – Валя Дорошенко – мій начальник, зветься молодший науковий працівник, розумна дівчина, а біля неї наш директор станції Семен Петрович Мартинюк – все життя вивчає дерево, як воно і де росте. А це придумав, як садити ліси на наших пісках... торфогніздовим способом. І ще в нас є один вчений – Василь Олександрович Вигдаров, з ним я дружу. Він був відкликаний з діючої армії і складав плана по перетворенню природи, а це вже два роки як переїхав з Москви сюди, щоб залісити піски. З Мартинюком вони все сваряться, як краще садити у нас ліси, але щодня ходять один до одного пити чай... Мене теж інколи запрошують...

– А що ж ви, тату, після курсів будете робити? – спитала Настуня.

– Я, дочко, тепер чоловік державний, і після курсів мене може бути послано куди хочеш, – пояснив Ілько. – Видадуть мені такого документа, що можу в області опинитися або... в степу...

Потім настала черга Настуні розповідати про новини. До самого ранку й проговорили. Хоч як умовляв Настуню батько залишитися на випускний вечір, та вона на своєму:

– Поїду, тату, бо мама жде, ми вже вас вдома привітаємо.

У містечку Настуня дещо купила в магазині і пішла до нафтобази: може, трапиться якась машина. Їх тут було чимало, та до Семидолів жодна не йшла.

– Я тобі скажу, якщо попутна трапиться, – пообіцяв завідувач і припровадив Настуню до маленької дощаної комірчини. – Посидь отут.

Настуня поскладала вузлики в куточку і сіла біля хиткого столика, застеленого газетою з чорнильними плямами. Її увагу привернув великий чорний заголовок: «Розкрадачі та їх покровителі». Настуня почала читати і відчула, як ударила кров у її обличчя. Якийсь чоловік писав, що в Ольвіопільському районі потурають розкрадачам колгоспного добра, не всі справи передано слідчим органам, більше того, секретар райкому партії т. Мірошник узяв під свій захист одну доярку з колгоспу Семидоли, яку треба було суворо покарати... І ще писав цей невідомий сердитий чоловік, що «варто відповідним органам зробити відповідні висновки».

Настуня подивилася на число, газета була позавчорашня, отже, він уже прочитав її. Раптом задзеленчав допотопний телефон, що висів на стіні. Дзвонив настирно, аж поки не прибіг захеканий завідувач і не зняв трубки. Він довго комусь пояснював, що не може дати й грама пального.

– Якщо будуть дзвонити, скажеш, що мене нема, – наказав завідувач і пішов до своїх великих чорних чанів.

«...відповідним органам зробити відповідні висновки...», – думала Настуня, намагаючись уявити ці «відповідні» органи і висновки, але з цього нічого не виходило, її охопив страх: що ж тепер буде з Мірошником? І все через неї, «доярку із Семидолів».

Уже втретє затарабанив телефон, Настуня зняла трубку.

– Нафтобаза? – почула вона знайомий голос. – Це – Мірошник, мені потрібен...

– Здрастуйте, – не дослухавши, промовила Настуня, – тут, крім мене, нікого нема.

– Настуню, що ти там робиш? – після хвилинного мовчання запитав Мірошник.

– Я... чекаю... на машину.

– Зажди, я зараз приїду.

Ні в якому разі не хотіла зустрічатися Настуня з Мірошником, тому, забравши свої вузлики, вийшла за ворота і попростувала стежкою за містечко. Йшла прудко, немов тікала від нещастя, хоча в душі билося бажання побачити Мірошника. Це бажання виникало в неї завжди, коли вона згадувала їхню зустріч того зимового вечора. Настуня ставила тисячі перешкод цьому бажанню, але всі вони були вразливі й недовговічні.

За всю зиму вони бачилися двічі. Перший раз, коли Мірошник завітав до них на ферму. Він цікавився надоями і раціонами, Настуня відповідала невлад і голова колгоспу те й робив, що підказував їй. Доярки, слухаючи цю розмову, ледве стримували сміх, а коли поїхав секретар, то вже дали волю своїм здогадкам і фантазії. Друга зустріч їхня відбулася після районної наради тваринників. Мірошник поздоровив Настуню з цікавим виступом і сказав, що їм треба поговорити. Більше нічого й не сказав, бо оточили його доярки та голови колгоспів, а Настуня тим часом вийшла з клубу, відшукала колгоспівську машину, запнулася великою хусткою і принишкла в кузові. Потім вона бачила, як вийшов Мірошник, шукаючи когось очима...

Оце такі зустрічі. Жодного слова не було сказано про їх стосунки, жодної згадки не було про ту першу розмову в хаті Сторожуків, а Настуні здавалося, що вони поговорили про все. Принаймні вона недвозначно відповіла Мірошнику, правда, мовчки, але він повинен був зрозуміти, що то не до неї були звернені його слова. Вона не могла сприйняти Мірошника просто, як звичайну людину, а тим більше закоханого в неї, якусь доярку з Семидолів. У цьому було щось неймовірне, протиприродне, чого не могла збагнути сільська дівчина. Для неї він був у першу чергу секретар райкому, чиїй волі підкорялося все життя району, і, звичайно, був людиною особливою. І те, що він сказав, що не може забути її краси, її очей, було схоже на казку.

Настуня чула, що її наздоганяє машина. Хотілося провалитися крізь землю, стати невидимкою, розтанути к цьому степу, але це була не казка. Машина зупинилася, Мірошник відчинив дверцята:

– Чого ж не почекала?

– Так.

– Сідай, Настуню.

– Ні, я піду...

– Сідай, – допоміг укласти вузлики. Рушили. Після мовчання тихо сказав: – Чому ж ти не залишилася на випускний вечір? Завтра з батьком і поїхала б.

– Ніколи, сівба починається.

– Хіба доярки теж у поле підуть?

– Усі підуть... А батька ми вдома поздоровимо, взводом...

Ще кілька якихось запитань і відповідей. Роман відчував збентеженість дівчини і невидимий рів, що розділяв їх, але не міг подолати його. Він розумів, що заважає їм прокласти хоча б хисткий місточок: «Настуня ні на мить не забуде, що їде не просто з Романом Мірошником, а з секретарем райкому. Чого варті лише її відповіді».

– Як же ти живеш, Настуню?

– Норми перевиконуємо...

– Я не про те. Що сталося в тебе за останній час?

– Дві корови отелилися...

– Я шкодую, що мені не вдалося зустрітися з тобою тоді після наради... Я тобі колись говорив...

– Ви собі можете дозволити говорити все...

– Настуню, навіщо ти так?

– Я не знаю, чого ви хочете від мене... Станьте, я зійду...

Роман різко загальмував і обернувся до дівчини. Дивилася на нього синім смутком. Ці глибокі розумні очі перекреслювали почуті слова, якими вона захищала свою гордість і самолюбство.

– Якщо ти забула, то я повторю те, що сказав тоді у вашій хаті...

– Не треба... Я лише хочу попросити вас пробачити мені. – Настуня ніяк не могла знайти ручку, щоб відчинити дверцята машини, – що я, що ви... маєте через мене стільки прикрощів.

– Яких прикрощів?

– Я читала сьогодні обласну газету... Що вам буде?

– Нічого, – сказав спокійно Мірошник. – Нас часто критикують.

– Нічого не буде? – перепитала Настуня.

– Нічого, – посміхнувся Роман і ввімкнув швидкість.

– Зупиніться, я піду!

– Машина залізна, хай везе.

До самих Семидолів Настуня не промовила й слова, і Мірошник почував себе зніяковілим школярем, він був незугарний викликати її на серйозну розмову.

– Я тут зійду.

Уже виднілося село.

Роман допоміг дівчині вийти з машини. Прощалися. Її рука скидалася на неживого окуня.

– Дякую.

– Ми ще зустрінемося, Настуню?

– А чого це мені з вами зустрічатися? – повторила, наче завчене.

– Ми мусимо з тобою серйозно поговорити.

– Говоріть собі з ким хочете...

Мірошник розгублено дивився на неї: чи вона справді дурна, чи прикидається? Не раз він чув, що красуні часто бувають трохи пришелепкуватими. Невже вона і в підтвердженням цих давніх людських спостережень? Дивився їй услід: може, оглянеться? Ні, пішла.

Роман розвернув машину, ще раз подивився на вже далеку постать дівчини.

* * *

Стара півторатонка, вибиваючись з останніх сил, пробиралася крізь піщані бархани. Парамон проклинав себе, що спровадив шофера на цю дорогу, – гадав, виграє з годину часу, а вийшло навпаки. Добре, що хоч Запорожний сидів у кабіні і не допікав за запізнення на випускний вечір лісових курсів.

Парамон ще вчора почув у лісництві, що Іван збирається їхати на випуск, і цілий ранок чатував на Запорожного біля своєї хати. І коли показалася машина біля садиби, Парамон, чисто поголений, у начищених чоботах, вийшов на дорогу і підняв руку:

– Можна з вами, Іване Трифоновичу?

– Куди тобі?

Колупає носок Парамонового чобота землю:

– В район... по лічному ділу, – і ніби на підтвердження показує Івану невеличкий згорточок. – Свою норму я виконав, пропололи всю ділянку, Іване Трифоновичу... А в район – по лічному...

– Знаю, сідай.

Парамон весь час поглядав на годинник, бо дуже хотілося прибути вчасно і здивувати Марину своєю появою, бо не чекає вона його. Яка ж то у них буде зустріч?

Отаке воно життя. Парамон і не думав і не гадав колись, що зійдеться клином світ на Марині. Все, що загадав раніше, пішло під три вітри. А хотів же сватати Марту, потім вирішив забити вікна своєї хатини й податися кудись у місто чи на шахту. А тепер встає і лягає, думаючи про Марину. Вона молоділа на його очах, з кожною новою зустріччю все більше полонила його серце і вродою, і словом. А слова Маринині тихі, добрі, трохи печальні... І звучать вони в захололій на війні Парамоновій душі, як пісня. Правда, Парамон не може і зараз докопатися до суті Марининої відповіді на його дуже конкретну пропозицію вийти за нього заміж, але цілком упевнений в тому, що з хати не вигнала б.

– Весни мої повідлітали разом з гусьми, Парамоне, чим же привітаю тебе? Аби зійтися? То що ж це за життя?

Оце так відказала Парамону. Спробуйте розібратися, що воно й до чого. Парамон думав, думав та й запитав Матвія Карагача. Той почухав потилицю, весело зиркнув оком і сказав:

– Вперьод, Парамоне, і побєда буде за нами. Ферштеєн?

Чорт його знає, може, буде, а може, й ні. Матвій під чаркою що хоч наговорить. Тоді вирішив Парамон розповісти про все Запорожному. Зайшов до нього в контору лісництва пізно ввечері і розказав про свої вагання.

– Що б воно могло означати, Іване Трифоновичу? – В конторі усі чомусь величали Запорожного по батькові.

– Що ж вона ще сказала, Парамоне?

– Більше нічого, бо поїхала на курси...

– Діло складне, Парамоне.

– Точно, – погодився Чарій, – бо баба, значить, женщина, може говорити одне, думати друге, а робити третє.

– Не завжди, – замислився Запорожний.

– Точно, – і на це погодився Парамон, – Марина не така... Що ж робити?

– Ніхто, крім неї, тобі не скаже, – відповів Іван. – Ось повернеться з курсів – поговорите. Завтра поїду на випускний вечір і привезу Марину.

І ось їде Парамон, розтрушуючи по степу свої тривожні думки. Під фуфайкою лежить згорточок – дарунок Марині. Не шкодує Парамон, що віддав колись за цю вельми делікатну річ якомусь солдатові трофейного вальтера. Річ була справді дивовижна, і Парамон був певен, що такої в їхніх краях ніхто не мав і не бачив. Це була жіноча сорочка. Тонка, наче з павутиння виткана, тонкими мереживами обшита і голубим шовком оторочена. А спереду, немов живі, переливалися рожевими листочками дві троянди. Довго нікому не показував Парамон свого виміну, лиш інколи сам виймав з речового мішка це біле диво, прикладав до обличчя і впивався пахощами троянд. Уві сні він побачив раз свою дружину в цьому павутинні, молоду й красиву, і вирішив, що це не до добра. Друзі коментували, як хто хотів, Парамонів сон і, зрештою, попросили показати, в чому ж була одягнена Марія. Парамон вимив руки і обережно розгорнув пакуночок. Потім кінчиками пальців узяв щось невагоме і стріпнув перед ними. Звився над Парамоном біло-рожевий туманець і хмаринкою почав спадати додолу.

Хлопці так і позавмирали: хто з цигаркою в роті, а хто й не доніс.

– Оце так...

– Мать, з парашута пошита...

– Дурний ти...

– Це б мою жінку в таку вирядити...

– Да-а...

– Я свою теж одягнув би в оце та й дивився б, дивився...

– Продай, Парамоне...

– Я тобі хромові чоботи дам, нові-новісінькі...

– Ні.

– Що-то краса... У такій кожна жінка, наче янгол... Ото дякувати буде тоді, Парамоне.

– Не буде, – Парамон сховав дивовижне виткання на самісіньке дно речового мішка. – Їй нічого вже не треба...

Старенька півторатонка якось вибралася з піщаних долів, і Запорожний з Парамоном встигли на випускний вечір лісників.

Семен Петрович Мартинюк під оплески вручав посвідки про закінчення курсів. Зал був невеличкий, і Запорожному з Парамоном не вдалося ввійти непоміченими. Всі оглянулися, а Мірошник махнув рукою з президії:

– Заходьте, будьте, як удома. Це – Іван Трифонович Запорожний – директор Степового лісгоспу, – відрекомендував Івана, – і Парамон Чарій, теж лісник.

– Марина Гомон, – зачитав Мартинюк, і до столу підійшла Марина, усміхнена й щаслива. – Я хотів би сказати найкращі слова про цю чудову жінку...

Парамон витягнув шию і завмер.

– Нас усіх дивувала її працелюбність і воля. За ці кілька місяців Марина Гомон оволоділа основами лісової науки, і я не сумніваюся, що ми ще почуємо про її славні діла.

Марина трошки почервоніла, але трималася незалежно і гордо. На відміну від інших вона, взявши посвідку, сказала:

– Я дуже вдячна усім, хто нас учив, а найперше... Івану Трифоновичу, який... може, повернув мене до життя... освітив мою вдовину стежку, і я відчула, що потрібна людям... І я... я щаслива.

Всі зааплодували, і Марина, протиснувшись між стільцями, підійшла до Івана й міцно поцілувала його. У Парамона навернулися на очі сльози...

Курсанти радісно привітали свого старосту, коли той з’явився біля столу президії. Невеличкий однорукий Ілько Сторожук сплив у пам’яті Запорожного. Іван пригадав їхню зустріч в степу і теж не шкодував долонь.

– Ось ми і роз’їжджаємося, – сказав зворушений теплом друзів Ілько. – Спасибі за науку, а курсантам... за дисципліну і, значить, хорошу службу... Ми приїхали сюди, щоб навчитися вирощувати ліси, бо це треба для народу і нашої країни. А ми – солдати. Зробимо все, що нам накаже партія. Скажуть сіяти – будемо сіяти, скажуть будувати електричну станцію – підемо, скажуть вивчитися на професорів – вивчимося... хто молодший... А я тепер хочу садити ліси... Я хочу, щоб скорилася нам пустеля і, як говорив Василь Олександрович Вигдаров, щоб ми відродили Гілею. Я готовий іти працювати туди, куди мене пошле партія і наш районний комітет.

Мірошник підвівся з-за столу і обняв Ілька Сторожука.

Парамон сидів біля Марини і вже не дуже вслухався в промови, він потиснув їй руку та й тримав отак – не випускав. Хотілося Парамону віддати дарунок, але сумнівався, чи доречно це зараз. «Треба запитати Івана, коли його краще віддати, – на людях чи на самоті?..» – подумав Парамон.

– Я радий за тебе, Марино, – шепнув Чарій.

– Спасибі... А ти чого приїхав, Парамоне?

– До тебе... Іван і я...

– Не чекала.

– Він спеціально приїхав, щоб ти ніг не била до Овечого...

– Не заслужила ще такої честі...

– Заслужила.

– Як там у нас на Овечому?

– Ще двісті гектарів сосонок посадили... І ті прийнялися, що ви з Іваном без торфу садили.

– Справді?

– Ростуть... І зараз висаджуємо без торфу... бо нема...

– Тихо, Парамоне, Мірошник говорить.

– Я не буду виголошувати промови, – почав Мірошник. – Лише хочу подякувати вам за те, що ви стали першими серед тих, хто бере великий труд на свої руки. Ці піски, що століттями насувалися на наші землі, можете зупинити тільки ви. Сталося так, що наступ почався на безмежних піщаних просторах нашого району, за нами й стежитиме вся країна. Хай щастить вам.

Під час перерви Іван привітав Ілька Сторожука:

– Бачите, зустрілися, чи не впізнали?

– Впізнав... Пошкодував ти мені лісу, а я перезимував, – ледь помітна образа ще відлунювалася в Ількових словах.

– Ви до нас на Овечий приїздіть, хату дамо, – запропонував Запорожний.

– До тебе не поїду, – відмовився Ілько. – Ти чоловік бездушний, Запорожний, людей торік голодом морив... Було таке?

– Було... трохи не так, але було...

– Не поїду. В Семидолах мені робота лісова знайдеться, – непевно промовив Сторожук.

– Староста, до директора! – гукав хтось з коридора.

У кабінеті Мартинюка в оточенні працівників станції сидів Мірошник, побачивши Ілька, підійшов до нього:

– Просив би вас, Ільку Ігнатовичу, зайти в райком. Хочу поговорити з вами про майбутню вашу роботу.

– Це можна, Романе Олексійовичу. Зайду до вас, а потім уже й додому... Була в мене оце Настуня... Просив, щоб залишилася на вечір, – не змогла. Пішла, а я оце думаю, як вона додому добралася, дорога ж далека, хоча б не сталося якої біди, – журився Ілько.

– Не хвилюйтеся, Ільку Гнатовичу, вона вже давно вдома, – сказав Мірошник.

– А звідки ви знаєте? – здивувався Сторожук.

– Я саме їхав до Дніпра, то підвіз...

– От спасибі вам... І я вже буду завтра вдома. Засумував за своїм взводом. А що Настуню підвезли, то спасибі. Ні за кого так не тривожуся, як за неї, Романе Олексійовичу, – наливалися журою Ількові слова. – Якась вона в мене задумана...

– Еге, – погодився Мірошник і пригадав усе...

* * *

Іти, іти, тільки б не оглянутися, тільки б не побачив він її розгубленості, бо тоді вже буде пізно, викажуть очі всі думки, і вона не зможе володіти собою, своїми почуттями.

Вже біля самого села, на кручі, зупинилася Настуня і сторожко поглянула в степ. Порожньо. Тільки десь далеко-далеко здіймалися в небо піщані віхтики. То поїхав він.

Був би голос – повернула б...

Були б крила – полетіла б...

Ні голосу, ні крил. Лежить каменем на серці чорна туга.

Настуня сіла край піщаної кручі, поклала на коліна затуманену голову: хотілося плакати, а сліз не було. Звідки звалилося на неї оце нещастя? Краще хай би відвіз її тоді Милентій на своїй бідарці до прокурора... Краще б вона ніколи не бачила його... Краще б...

Ні, ні, Настуня відганяє від себе зрадливі думки, які не хочуть підкорятися отим «краще б» і штовхають її на божевілля. Хіба може вона покохати його?

Може...

Вона вже давно любить його. Боже! Це якийсь сон.

Любить, любить.

Ні, ні.

Це не любов, а згуба... Омана.

Їй навіть страшно підійти до нього. Вона втрачає мову, коли бачить його...

О, якби ж він був просто Романом, то не вагалася б вона жодної хвилини, пішла б за ним на край світу, і хай би спопеліла від того кохання.

За Мірошником вона ж нікуди не піде. Їх ніщо не зможе поєднати. Ніколи. Вона не дотягнеться до нього – освіченого, розумного і такого вродливого – зі своїми мізерними класами вечірньої школи, зі своїми огрубілими від роботи руками.

А може, він просто залицяється? Що йому, нежонатому? Їздить собі по селах, не одну, видно, вже з розуму звів. Її не зведе, ні. Хай тільки посміє ще колись зачепити...

– Думала, Настуню, що ти вже з татом приїдеш, – зустріла Тетяна дочку.

– Ще не відпустили його. Документа одержить та й приїде, мамо.

– Якби ж знаття, то людей на вечір покликала б, – роздумувала Тетяна. – Треба, доню, бо тепер наш батько вчений, то щоб не думали, що ми вже й від людей одцуралися.

– Теж мені вчений, – засміялася Настуня.

– Авжеж, – на своєму стояла Тетяна, – тепер його безприменно бригадиром призначать... Тоді і в нас життя до сонечка повернеться. І на трудодні дещо перепаде, і так випише. Одне слово, начальство.

Бригадир! То була найвища мрія Тетяни. З того часу, коли Ілько так необачно сказав, що можуть його призначити бригадиром, Тетяна втратила спокій. Спочатку дуже була незадоволена, що Ілько поїхав на ті курси, але голова колгоспу Гнат Чупрун заспокоїв:

– Не журися, а вважай, що Ілько твій піде на підвищення по службі.

– Яке там у конюха підвищення? – не вірила своїм вухам Тетяна.

– Закінчить курси, дадуть йому бомагу, – запевнив Чупрун, – і піде твій Ілько, як по щаблях. Захоче бригадиром – хоч завтра хай скаже. І всьо. А можу й на старшого рільника висунути.

– А якби на комірника, Гнате Йвановичу? – закинула Тетяна.

– То діло складне, Таню, математичне, заплутається – в тюрму сяде, а так собі ходи по полі та дихай...

– Хай уже буде бригадиром, – погодилася Тетяна, запрошуючи Чупруна до хати.

– Я, справді, ще й не снідав, – згадав Гнат Іванович і сів за стіл.

Тетяна частувала Чупруна та все зводила розмову до Ількового бригадирства – ладна була б день і ніч слухати, як ото добре буде Ількові в начальстві. А тут ще після якоїсь там чарки Гнат Іванович візьми та й скажи:

– Хату вам треба нову, Тетяно.

– Та як же ми стягнемося, Гнате Йвановичу? – аж просльозилася Тетяна, – Лісу нема...

– Допоможемо, – сказав так, ніби це була така дрібниця, про яку й говорити не варто. – Так – нема, а по нарядах – є... До зими і вселитеся, Таню.

Чи в ноги падати Чупруну, думала Тетяна, чи ще одну півлітру принести? Але Гнат Іванович відмовився:

– Спасибі, я вам не за могорич обіцяю, а по своїй солдатській совісті. Вирішили на правлінні побудувати в першу чергу хати нашим геройським інвалідам... Скажи, хай Настуня заяву напише і мені принесе.

Написала Настуня, віднесла і правління вирішило: допомогти збудувати хату Ількові Сторожуку, який має три поранення, шестеро дітей і чотири нагороди. Про цю радість не писала Ількові і Настуню просила, щоб не казала батькові.

– Хай уже додому прийде та сам побачить, – кивнула Тетяна на гору каменю і тесані стовпи, що лежали на подвір’ї.

Тетяна вже й стовпчики позабивала, розмірюючи площу під хату, вирішила, скільки вікон буде і який ганок стоятиме. На дві половини буде хата, вікна – широкі, стелі – високі. Колись стягнуться і на оцинковану бляху та вкриють...

– Мамо, а ви листа Настуні забули дати, – перебив Петрусь материні мрії.

– Справді, забула, – кинулася Тетяна в хату і винесла дочці синього саморобного конверта.

Настуня взяла його і побігла за хату – хотілося прочитати самій, без свідків. Вона ще ніколи не одержувала листів. Записки отримувала, а листи не надходили. Настуня нетерпляче розірвала конверт...

«Лист до Настуні Сторожукової від Милентія Магура, пущений 26 квітня 1949 року в Кам’янці, – прочитала Настуня. – Добрий день чи ранок, шановна і дорогая Настуню! У моєму житті сталося (закреслено), й я не знаю, що мені робити в такому положенії. Я хочу сказати тобі, що я (закреслено), але я не знаю, чи ти (закреслено). Прошу дати мені зразу відповідь на мою дільницю в Кам’янку або в районний відділ міліції для вручення старшому (закреслено) Милентію Магуру. Жду отвєта, як соловей лєта. Якщо (закреслено), то мені буде дуже погано. Остаюся, Милентій Гр. Магур.»

Настуня аж зайшлася від сміху. Прибігла мати:

– Що це з тобою?

– Ой помру, мамо, – подала матері листа. – Прочитайте.

Тетяна прочитала і сказала серйозно:

– Від цього не помирають. І він хлопець славний. Смирний, роботящий, чи когось іншого виглядаєш?

– Нікого я не виглядаю, мамо...

– Знаю... То, дочко, не для тебе птиця, – натякнула Тетяна.

– Ви про що, мамо?! – аж скрикнула Настуня.

– Про те, що сама знаєш... Чула я, що тобі Мірошник говорив... І з голови викинь, і не згадуй. Уже й так люди по селі язиками плещуть...

– Що?! – перелякалася Настуня. – Я нічого не чула, мамо.

– Зате я знаю. Хай бог криє і боронить таке чути, – застерегла Тетяна і пішла до хати.

* * *

До півночі засиділися Мартинюк і Вигдаров з Іваном. Хоч і бували вони часто у Степовому лісництві, та кожний день міг принести якісь неждані новини. Іван розгорнув перед вченими саморобну карту і розказував про те, як ідуть посадки на кожному квадраті.

– Із зими саджанці вийшли міцними. Пересадити довелося незначну площу, – доповів Запорожний, – зберегли ми і розширили наш розсадник. Так що на осінь зможемо самі забезпечити себе саджанцями і тисяч триста дамо сусідам.