Текст книги "Гілея"

Автор книги: Микола Зарудний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 23 страниц)

Максим лише тепер відчував, що трохи боїться цієї зустрічі, адже він раніше ніколи не звертав уваги на босоноге дівчисько, яке бігало по хуторі... Тепер їй уже сімнадцять... Тоді, біля криниці, Марта теж мала сімнадцять зарубок на стовпчику біля ганку...

Максим поминув Крижаний хутір і побачив поперед себе машину з. брезентовим пологом. Обігнавши іі, подав знак шоферу, і той зупинився:

– Що, солдате, підвезти?

– Максиме! – Ганнуся вистрибнула з кузова.

До нього підійшла росла, тонка дівчина з темними карими очима, відкинула косу й посміхнулася – на рівному носику зібралися ледь помітні зморшки, їх запам’ятав Максим...

– Я приїхав, Ганнусю, – розгубившись, повідомив Максим.

– Добре, що ти приїхав, – відверто розглядала хлопця.

– Сідай зі мною, – Максим показав на коляску.

– І я хочу, Максиме! – підбіг Юрасик.

Юрасик зруйнував Максимові сподівання, але що вдієш? Він умостився в колясці, а Ганнуся на сидінні позаду Максима.

– Тримайся, Ганнусю! – сказав Максим, і на його плечі лягли легкі, мов крила, руки.

На крутих поворотах Ганнуся мимоволі притискувалася до Максима, і йому здавалося, що старий трофейний «цундап», порушуючи розрахунки конструкторів, летить. А Ганнуся, обхопивши хлопця руками, мружачись од вітру, заливалася щасливим сміхом.

Не доїжджаючи до Степового, Максим повернув ліворуч , до піщаного кургану. «Цундап» зупинився на обочині дороги. Вечірній присмерк осідав на молодий ліс, і лапаті сосонки здавалися казковими істотами.

– Ти хочеш подивитися на свій ліс? – запитала Ганнуся. – Тебе нема, а він росте...

– Я хочу піти до могили діда Опанаса.

– Треба йти цією просікою, а то заблудимо – Ганнуся взяла Максима за руку.

– Бачиш, уже можна заблудити в нашому степу, – сказав Максим, – а садили ж ми з Іваном Трифоновичем малесенькі сосонки...

– Я теж з мамою садила... А тепер-ці сосни вищі за мене, ось поглянь! – Ганнуся стала біля крислатого дерева, рука ледь торкнулася вершечка. – А ти дістанеш?

Максим підійшов до сосни з другого боку, і їхні руки стрілись, не руки, а лише пучки пальців – легенько-легенько... Потім Максимові пальці стиснули Ганнусину руку разом із сосновою гіллячкою, колючки вп’ялися сотнями голок, але не було боляче, слово честі...

Над могилою діда Опанаса стояв тесаний високий дубовий стовп із зіркою. Років з тридцять тому цього стовпа привіз від Дніпра батько Карагача, беріг його для сволока на нову хату, та так і помер у старій. Матвій Карагач сам обтесав його і разом з Іваном та Парамоном поставив на могилі чабана. Так єдиний на десь хутір дубовий стовп став пам’ятником.

– А хіба дід Опанас був військовим, що йому зірку прибили? – запитав Юрасик. – Це тільки солдат із зірками ховають...

– Дід усе життя був солдатом, Юрасику, – сказав Максим.

– А в нього не було форми, – заперечив малий. – У діда були старі штани...

– Форма ще не робить людину солдатом, – промовила Ганнуся.

Юрасик не погодився, але промовчав: нічого ці дівчата не розуміють у військовій справі; Треба буде розпитати тата Берика.

Максим і Ганнуся пішли на курган, поплентався за ними і Юрасик: чого вони там не бачили? Краще ж їхати на мотоциклі, ніж кушпелити цей пісок.

З кургану нічого не було видно – місяць ще не зійшов, а зорі, розгубивши в галактиках своє світло, тьмяно мерехтіли на скаламученому хмарами небі.

– Тут вранці красиво, коли сонце сходить, – тихо сказала Ганнуся. – Я приходжу сюди...

– Я теж приходив на цей курган, – пригадав Максим. – Колись він був високий-високий...

– Це коли ми були малими...

– Я тебе пам’ятаю завжди малою...

– А я тебе – з Мартою... Ти бігав за нею, як приручене ягня...

– Я ніколи не був ягням, – ображено відповів Максим.

– Ти не гнівайся, що я так сказала... Ти був закоханий у Марту, правда? – Максим побачив, як у Ганнусиних карих очах потонули дві зірочки. – Скажи, правда?.. Або не треба...

– Марти вже давно нема, Ганнусю...

– А любов залишилася?

– Тепер я думаю про тебе, – прошепотів Максим.

– І я... про тебе...

– Але ти не пишеш про це в своїх листах...

– Ти їх неуважно читаєш...

– Я перечитую їх по сто разів, Ганнусю!

– Виходить, ти ще не вмієш читати моїх листів...

– Я навчуся...

Юрасик не витерпів, підбіг до сестри і шарпнув за кофту:

– Я додому хочу, молока хочу, а вони: «любов, любов, листи, листи...» Як розкажу мамі, то вона тобі...

– Ах ти ж шпигун! – Максим узяв за руку Ганнусю. – Тікаймо!

І вони побігли з кургану в гущавину сосон.

Та від Юрасика ніхто не сховається, бо він, якщо вже хоче знати Максим, не шпигун, а розвідник. Юрасик плазом пробирався по їх слідах, тримаючи напоготові два автомати, пістолет, і ще три гранати було за поясом його мундира з погонами майора...

– Ага! – вигукнув неперевершений розвідник. – Бачу! Цілуєтесь! А я мамі розкажу!

Сосни зашелестіли, і стало тихо-тихо...

22

«Я призналася Максимові, що кохаю його. Мене ніхто не вчив цих слів, вони самі звідкись узялися. Марійка сказала, що про любов не треба говорити хлопцеві. Чому не треба, якщо мені хочеться, щоб він знав? Якби люди завжди говорили про те, що думають, то було б легко жити на світі».

(Із зшитка Ганнусі Гомон)

Велике діло реклама.

Досить було місцевим агентствам Аерофлоту в обласних і районних центрах повивішувати на фанерних щитах оголошення: «Літайте літаками Аерофлоту» чи «Швидко, зручно, вигідно», як, здавалося, весь Казахстан пересів на літаки, ігноруючи машини, коней, віслюків, верблюдів і все інше, що могло везти: Літаки місцевих авіаліній – невибагливі роботяги – не вимагали особливих аеродромів, оснащених найновішою навігаційною технікою. Все було гранично просто: поблизу міста чи села відмежовували прапорцями шматок степу, ставили маленьку хатину (диспетчерський пункт) з радіостанцією, відкривали касу і – будь ласка – летіть на всі чотири сторони.

Висушений степ у літні місяці не поступався міцністю перед гудроном, залізобетоном і найвищими марками цементу, і лише піщані або снігові бурі порушували розклад руху літаків. Та сьогодні день видався тихий, і Талди-Курганський аеродром був відкритий. До рейсу на Алма-Ату залишалося ще зо дві години, і вся багаточисленна рідня Берика Джусуєва, розташувавшись просто на аеродромі, пила традиційний кок-чай. Звичайно, що до чаю був беш-бармак і холодна баранина. На килимі сиділи Берик з Юрасиком, аксакали й поважні гості. Юрасик не розумів, про що вони говорили, але по очах батька й дідуся відчував, що слова були добрі. Два тижні пробув він у невеличкому аулі серед цих людей, і тепер йому було жаль розлучатися з ними і особливо з бабунею. Він уже ніколи, напевно, не забуде, як вона просиджувала коло нього ночі. Вони розмовляли, не розуміючи одне одного, лише пісні, які співала йому бабуся, розумів Юрасик.

І ще згадує він, як їздив з дідусем у степ до отар. Дідусь посадовив його поперед себе на коня, і вони поїхали... Дідусь розмовляв трохи по-російському, Юрасик по-українському, і їм було добре. По дорозі на пасовиська дідусь зупинявся біля юрти чабанів і показував їм свого онука. Їх частували й притримували стремено, коли дідусь сідав на коня... Повертаючись додому, вони знову зупинялися в чабанів – так велів звичай.

Остання зупинка була в юрті старого Габіта, високого й сивого. Він нагадував Юрасику діда Опанаса Заклунного. Чабан і всі, хто був у юрті, уважно слухали дідуся, який, очевидно, розповідав про Юрасика і його батька, бо вловив кілька разів ім’я «Берик». Потім Габіт узяв двострунну домбру і заспівав. Пісня була сумна, бо жінки плакали, а потім вони усміхалися й цілували Юрасика.

– Про що співав аксакал Габіт? – запитав Юрасик дідуся.

– То була пісня про твого батька, – відповів онучку, – про нас усіх... Акин співав про те, як молодий джигіт Берик поїхав на війну захищати Вітчизну, як відважно бився з ворогами, як попав у полон, і українську жінка Марина врятувала його від смерті... Потім джигіт знову пішов на війну, попав у неволю, але любов і там урятувала його... Він повернувся на Україну, де чекали його дружина і син Юрасик... Так побраталися наші степи і народи – співав акин...

Юрасик чув пісні про Чапаєва і Щорса, але ніколи не думав, що може бути пісня про батька... Добре було б переписати слова і прочитати їх у школі: хай усі знають, який тато в Юрасика Джусуєва...

Берик їхав до рідного дому з настороженим хлопченям, своїм і не своїм, а повертався з сином. Спасибі Марині, що спорядила їх у дорогу вдвох.

Ганнуся одразу ж подружила з Бериком, і це хоч трохи втішало Марину. Найбільшою радістю її було слухати, як вони розмовляли – Берик майже вільно говорив по-німецькому, і Ганнуся мала доброго вчителя. Юрасик уникав батьківських пестощів, єдине, що його цікавило, – це розповіді про війну. І хоч Джусуєв ніколи не говорив про себе, але Юрасик розумів, що в отому «ми пішли в атаку», «ми два тижні пробиралися ворожими тилами», – був і цей чорночубий казах, якого треба називати татом. Раніше був «тато Парамон», а тепер ще один тато. Правда, на хуторі всі кажуть, що Юрасик – «викапаний Берик», «просто копія», Юрасик вдивлявся в дзеркало...

Подорож до Казахстану зблизила їх, але тільки пісня старого акина Габіта остаточно переконала Юрасика, що Берик його батько, бо в піснях не може бути неправди, – казав тато Парамон.

...На хутір вони приїхали ввечері, хата була замкнена.

– Мабуть, наша мама на розсаднику, – сказав Берик синові, – підемо до неї?

Юрасик потакнув головою, дістав ключика з-під призьби і заніс речі в сіни.

– Хазяїн ти мій дорогий, – усміхнувся Берик, узяв сина за руку, і, вони пішли в степ.

Юрасик уже не виривався, як раніше, а, міцно стиснувши руку, намагався йти в ногу з батьком. Побачивши їх, Марина кинула сапу й чекала, поки підійдуть.

– Аман сиз ба, апа! – привітався по-казахському Юрасик.

– Рідні мої! – обняла обох Марина, відчувши, що тепер усі вони – сім’я.

Поверталися додому втрьох: Марина і Джусуєв тримали за руки сина, він і на хвилину не вмовкав – усе розказував про дідуся, бабуню, про старого акина. Берик переглянувся з дружиною: вони зрозуміли, що оці теплі синові рученята з’єднали їх уже назавжди.

Біля хутора їх здибав Парамон – не встиг звернути кудись у степ, а тепер було пізно. Зупинив коня, привітався.

– У гості приходь, – запросив Джусуєв.

– Та ніколи зараз...

– Тату Парамон, – сказав Юрасик, – правда, ти подаруєш мені коня?

– Правда...

Тільки Марина помітила, як тремтів повід у Парамоновій руці...

* * *

Здавалося, що Ярина вже змирилася зі своєю долею. Принаймні Іван останнім часом не чув од неї ні. скарг, ні докорів, бо й зустрічалися вони рідко, особливо тепер, коли весняні посадки були в розпалі. Іноді Запорожний приїздив увечері, щоб помитися та змінити білизну, і Ярина, дивлячись на його змарніле обличчя, за якоюсь штучною посмішкою приховувала свої тривоги, які не давали їй спокою ні вдень, ні вночі.

Даремно чекала Ярина любощів, він, як убитий, падав на ліжко і засинав тяжким непробудним сном. Ярина відсувалася від нього до стіни або слала собі постіль на підлозі й тихо плакала. Вранці він зривався і, поцілувавши сина, біг до лісництва, щоб встигнути на машину, яка підвозила робітників на Вигонівський кордон. Ярина не могла навіть поговорити з ним, а сказати треба було багато. Для нього ж було досить її усмішки: отже, все добре, якщо Ярина усміхається. Закінчать садити ліс, тоді він приїде додому на цілий місяць, і все буде добре...

Ярина писала матері про своє життя, не приховуючи нічого, і у відповідь мала недвозначні поради: «...кидай усе і приїзди додому, краще вдовою бути, ніж мати такого чоловіка... А Данило Прах все привіти передає... Хату так і не кінчає... І директор школи щоразу питає, коли ти, Ярино, приїдеш...»

А недавно Ярина отримала листа від самого Данила:

«...Нема тебе, то я не бачив, як і садки цвіли у нашому селі, і світу божого не бачу. Знаю, як тобі тяжко там жити, але нічим не можу допомогти тобі, а хотів би прийняти всі твої муки на себе. Живи, Ярино, та знай, що буду тебе чекати весь вік...»

Спочатку хотіла порвати цього листа, але передумала, самотніми вечорами перечитувала: «Нема тебе, то я не бачив, як і садки цвіли у нашому селі...» Десь були садки, десь вони ще цвіли, а тут...

Вигонівське лісництво зривало план посадки, затверджений лісгоспом. Запорожний розраховував на тракторні розпашники, а їх виготовили тільки два, він сподівався, що Каїтан завербує сезонників на час посадки, а їх майже не було. Збився з ніг Парамон, але нічого не міг зробити.

– Хто тебе, Запорожний, примушував брати такі зобов’язання? – докоряв Каїтан. – Виконав би державний план і попльовував би в стелю.

– Я повинен був це зробити, бо інакше ви не дали б мені жодного саджанця і грама хімікатів понад план... Часу шкода, Степане Стратоновичу, одна весна – це ще триста гектарів понадпланового лісу...

– Людей нема, Іване, й не жди, а якщо пропадуть саджанці, яких ти не висадиш, то нам обом труба...

Дівчата з ланки Настуні Сторожук працювали від сходу до заходу сонця, відвойовуючи кожний день, знаючи, що як тільки потепліє, посадки треба припиняти її чекати осені.

Над степом віяли теплі вітри, збиралося на дощ. Радіти б Запорожному: все піде в ріст – і хліба, і ліс, але докором його сумлінню лежали в буртах присипані піском сосонки, яких вони не встигнуть висадити.

– Що робити, Парамоне?

– Не знаю, Іване Трифоновичу, всі радгоспи об’їздив – нема людей.

А після полудня Парамон зник.

Надзахід сонця вони з Артуєм дісталися до Овечого, перепочили і рушили далі. Перед Парамоном невідступно стояли Джусуєв, хлопчик і Марина, щемом у серці відлунювало оте Юрасикове: «Тату Парамон...»

Ночували в старій покинутій кошарі, Парамон лежав на купі сухого бур’яну, а Берик з сином і Мариною все ходили біля нього. Не ревнощі терзали Парамонову душу, а відчуття втраченого щастя. Кажуть, що за нього треба боротися. Він готовий кинутися в бій, подолати всі перешкоди й перемогти, але з ким боротися? З трьома щасливими людьми? Берик з Мариною кудись щезли. Тільки Юрасик ще допитувався сонного Чарія: «Тату Парамон, правда, ти подаруєш мені коня?»

...Артуй зупинився перед опущеним шлагбаумом, Парамон назвав себе вартовому, той кудись подзвонив і пропустив на аеродром. У штабі Парамона зустрів ад’ютант генерала – поважний капітан.

– На жаль, – сказав він, – генерал дуже зайнятий і сьогодні вас не зможе прийняти...

– Але в мене дуже невідкладна справа.

Капітан розвів руками:

– Нічого не можу зробити, приходьте завтра.

Парамон вийшов зі штабу, подивився на сонце й подумав: буде ж генерал іти на вечерю? Отож найкраще зачекати його десь поблизу. Чарій сів біля критого автопричепа: позиція була зручна, – видно і штаб, і генералів будиночок. Навіть якщо Чоботарю подадуть вечерю в кабінет (дуже просто, можуть принести банку тушонки й чаю), то спати ж він ітиме додому? Все одно дочекається його Парамон.

Над аеродромом стояв гуркіт моторів. З бетонних плит зривалися в небо літаки, які не мали пропелерів. Таких ще не бачив Парамон... Звичний до всього Артуй нервово стриг вухами, і Чарій вивів його в степ: гуляй.

Парамон викурив уже півкисета махорки, а генерал не показувався. Йшли повзводно солдати, пробігали молоденькі офіцери, поверталися із польотів із шоломами в руках льотчики, а Чоботаря не було. Повз Чарія пробігла якась дівчина в формі, але без погон. Пробігла й зупинилася: Марта!

– Це ви, Парамоне?

– Я...

– Що ж ви робите у нас? – підійшла до Чарія.

– До генерала приїхав.

– У них сьогодні розбір навчань, – сказала Марта. – Як же ви живете?

– В роботі...

– На Вигонівському?

– З Іваном удвох бурлакуємо... Перепадає нам...

– А Ярина де?

– На хуторі...

– Не поїхала?

– Куди?

– Мати писала, що ніби в Кам’янку збиралась, – байдуже відповіла Марта...

– Не чув такого розговору. А втім, усе може бути в житті, Марто, хіба ні?

– Може...

– Тебе ось на аеродром привело, – роздумував Парамон, – я на Вигонівщині опинився... Чула, що Берик до Марини вернувся?

– Чула. А вас...

– Ні, я сам пішов, Марто...

– Ви ж любили її...

– То й що? – дивився кудись у степ Чарій.

– Я не пішла б.

– Він батько дитини. «Не пішла б», – повторив Парамон. – Це говорити легко, а то життя. Кожному дорога визначена, не обминеш її.

– Як хто хоче...

– А ти свою обминула?

– Пробачте, мені треба йти, – не відповіла Марта.

– Конешно, служба...

Марта чомусь пішла до будиночка генерала і незабаром вийшла з Лідією Миколаївною. Чарій виструнчився і приклав руку до козирка.

– Чого ж ви не зайшли до нас, Парамоне? – подала руку Лідія Миколаївна. – Ходімо, бо Дмитро Корнійович не скоро звільниться.

– Я піду, – промовила Марта. – Привіт передайте, Парамоне.

– Добре, – сказав Парамон, не уточнюючи, кому передавати привіт.

Лідія Миколаївна привела Парамона до кімнати і, незважаючи на його заперечення, приготувала вечерю. Запашна тушонка стояла посеред столу, і Парамон здався.

– Яка ж у вас справа до Дмитра Корнійовича? – поцікавилася Лідія Миколаївна, коли Чарій подякував за частування.

Парамон розповідав про Вигонівське лісництво, про план, про вегетаційний період рослин і про те, як душать їх з Іваном строки посадки лісу. Лідія Миколаївна вислухала і, пробачившись, вийшла в другу кімнату.

– Зараз вас проведуть до Дмитра Корнійовича, – сказала вона, повернувшись.

За кілька хвилин до вітальні увійшов поважний капітан і попросив Парамона йти за ним. Він привів його до штабу і звелів зачекати у невеликій кімнаті з багатьма телефонними апаратами.

– Товаришу генерал, – по всій формі почав Парамон, побачивши Чоботаря, але той, усміхнувшись, показав на крісло.

– Сідайте. Що там у вас сталося, Парамоне? – Чоботар сів поруч. – З того, що мені сказала Лідія Миколаївна, я зрозумів, що вам... потрібні люди...

– Так точно! Якщо за два-три дні не посадимо лісу, то пропадуть саджанці, полетить план, і нам з Іваном – хоч у петлю, Дмитре Корнійовичу.

– Я розумію, але Запорожний повинен знати, що у мене людей нема... тобто є, але у них інші завдання.

– Даруйте, але Запорожний не знає, що я поїхав до вас, – признався Чарій. – Це я сам, Дмитре Корнійовичу, бо така ж біда... Думаю, хай солдати виручать солдат... Якщо не можна, то вибачайте... Я розумію...

Парамон підвівся з крісла. Генерал закурив цигарку, помовчав, потім натиснув якусь кнопку й сказав у невидимий мікрофон:

– З’єднайте мене з господарством Куратова.

– Генерал Куратов на проводі!

Чоботар зняв трубку:

– Знову я, Павле Григоровичу... Ні, все гаразд. Об’єкт прийнято комісією, командуючий виніс подяку твоїм саперам і будівельникам. Уже знаєш?.. Поздоровляю... Ні, ні, звертаюся до тебе як член бюро райкому партії, – засміявся Чоботар. – Провалюємо план посадки лісу на Вигонівщині... Запорожний там... Треба допомогти, бо буде пізно... Весна... Тим більше, що тобі розказувати, коли твій батько лісник... Я тобі дуже вдячний, Павле... Спасибі, друже.

– Завтра о шостій нуль-нуль на Вигонівському будуть солдати, – сказав Чоботар щасливому Парамону.

Чарій потиснув руку генералу і вийшов зі штабу. На нього чекала Лідія Миколаївна.

– Домовилися?

– Так точно. Спасибі вам.

Лідія Миколаївна провела його до шлагбаума і на прощання подала якийсь пакуночок:

– Передайте, будь ласка, Марині від мене... на згадку.

Чарій мимоволі заховав руки за спину:

– Нема вже Марини у мене, Лідіє Миколаївно...

– Що?! – перелякалася вона. – А де ж Марина? Що з нею?

– Нічого... Вона щаслива.

...Вранці обганяли Парамона криті брезентом машини.

Співали солдати...

* * *

За місяць на аеродромі справили троє весіль. Першою вийшла заміж Марійка. Так, так, ота довгоносенька, в ластовинні, з ріденькими кісками, що писала собі листи від імені міфічного лейтенанта-капітана-майора Льоні. Прийшла якось увечері після зміни й сказала:

– А ми з Толиком розписуємось.

– З яким Толиком?

– Та з бортмеханіком...

Ася з Поліною й покотилися зо сміху:

– Та хіба ж ви зустрічалися?

– Еге.

– А чого ж ти не розказувала?

– Щоб не наврочили, – червоніючи, відповіла Марійка.

Після цієї новини почули другу: лейтенант Щербаков попросив Асине серце і руку. Ася не відмовила ні в тому, ні в тому.

Усі знали, що старшина надстрокової служби Боря Смалець залицявся до Поліни. Залицяння повинно було чимось закінчитися. Після деяких вагань Боря наслідував приклад свого задушевного друга лейтенанта Щербакова. І в один день відбулося двоє весіль.

Марта залишилася сама в кімнатці гуртожитку. Ні, ще був лейтенант-капітан-майор Льоня, портрет якого так і забула на стіні Марійка. Ася, складаючи речі, довго плакала уже не над своєю, а над Мартиною долею, а, заспокоївшись, сказала:

– Сама винна. Чому не поїхала з Сергієм? Просив же тебе...

– Хіба щастя тільки в заміжжі? – запитала Марта.

– Не знаю, а виходити треба... А кого ти чекаєш, принца? Так їх нема, а льотчики бояться: ходиш, як цариця Тамара, – не підступишся... Захотіла б, то завтра цілий полк біля твоїх ніг був би... Двадцять два роки, Марто, це тобі не сімнадцять, – повчала Ася.

Марта мовчки провела подругу з кімнати.

Одна.

Не знаходячи собі місця, Марта, мов причинна, ходила по кімнаті. Прожектористи подавали комусь сигнали, і відблиски вольтових дуг кидали Марту з сяйва у пітьму. Ні, вона не заздрила подругам, у яких усе так щасливо склалося, Марта намагалася розібратися в плині свого життя, щоб хоч для себе з’ясувати, до чого вона прагне. Ось лежать у тумбочці Сергієві листи – ніжні й трохи печальні. Він чекає її обіцяного слова й не може ніяк дочекатися, а в училищі біля Харкова, де Сергій опановує нові літаки, – дали йому квартиру... Останні листи були стриманими й холодними – такими, як і її... «Я не хлопчисько і не хочу, щоб мене водили за носа...» – пригадала Марта.

Пізніше прийшла від нього телеграма: «Коли приїдеш?»

Марта не відповіла, бо мати написала, що Ярина збирається з сином у Кам’янку... Назавжди. «А Йван на Вигонівщині пропадає і забув про все на світі, лиш про сосни свої думає, та й усе...»

«Чому ж виходить так: ти покохала – тебе ні? Ти не любиш, а тебе кохають?» – питала Марта, не знаючи, що ніхто в світі ще не міг відповісти на це просте запитання.

Мабуть, правда, що по-справжньому покохати можна тільки раз у житті. І нема сильнішого кохання, ніж перше. Марта ходить у сутінках, натикаючись на ліжка без матраців, на спорожнілі тумбочки.

Посміхається зі стіни лейтенант-капітан-майор Льоня...

Треба повернутися на хутір, вирішує Марта. Хоча б зустрічатися з ним на роботі, не сподіваючись ні на що...

Або ні, треба поїхати світ за очі, щоб ніколи не бачити, щоб забути...

Хтось постукав у двері.

– Хто там? – стрепенулася Марта.

– Вістовий зі штабу. Тебе до телефону, Марто, з Харкова дзвонять...

– Будь ласка, – черговий капітан подав Марті трубку й вийшов з кабінету.

– Слухаю, – стримуючи хвилювання, сказала Марта.

– Це я, Марто, – впізнала далекий голос Сергія. – Я мушу тебе побачити!

– Але я на роботі...

– Кидай усе і приїзди, чуєш? Нам треба поговорити... вирішити...

– Чому так раптово, Сергію?

– Я виїжджаю... Приїдеш?

– Я, я... не знаю...

– Ти ніколи нічого не знаєш, коли говориш зі мною... Якщо приїдеш – дай телеграму, якщо ж ні, то... прощай.

– Сергію, Сергію! – крикнула Марта, але їй не відповіли.

* * *

«Начальнику Ольвіопільського райвідділу міліції капітану Осадчому М. К.

від дільничного міліціонера М. Магура.

Рапорт.

У зв’язку з переміною, яка може статися в моєму житті і місці проживання, прошу вас увільнити мене зі служби в міліції.

М. Магур».

Резолюція: «Не зрозуміло. Відмовити. М. Осадчий».

* * *

«Начальнику Ольвіопільського райвідділу міліції капітану Осадчому М. К.

від дільничного міліціонера М. Магура.

Рапорт.

Цим пояснюю, що я одружуюся з гр. Настунею Ільківною Сторожук, яка проживає в лісгоспі Степовому. А в зв’язку з тим, що чоловік і дружина повинні жити разом, то прошу мене увільнити з міліції, щоб я міг виконувати свої функції безпосередньо в лісгоспі на різних роботах з Настунею Сторожук.

М. Магур».

Резолюція: «Привітати тов. Магура з одруженням, надати відпустку на три дні. Запропонувати тов. Магуру забрати дружину в один з населених пунктів, які він обслуговує як дільничний міліціонер для сумісного проживання.

М. Осадчий»

«Начальнику Ольвіопільського райвідділу міліції капітану Осадчому М. К.

від дільничного міліціонера М. Магура.

Рапорт.

Цим доповідаю, що вона не хоче. В зв’язку з тим, що моє залишення на службі може розірвати любов, прошу вас увільнити мене з дільничного міліціонера, бо я дуже хочу женитися на гр. Настуні. Бідарку і коня здам завгоспу.

М. Магур».

Резолюція: «Любов не розривати. Залишити питання відкритим до вияснення.

М. Осадчий».

* * *

– О, не чекав таких гостей, не чекав, – Петро Петрович Лобан вийшов з-за столу назустріч Мірошнику. – Рано ви, Романе Олексійовичу... Я теж приходжу до початку роботи...

Лобан посміхався, тільки примружені голубі очі залишалися холодними й настороженими: чого це раптом Мірошник зайшов до редакції? Міг же викликати в райком чи подзвонити. Видно, щось серйозне привело його сюди. Може, комісія з обкому приїхала?

– Слухаю вас, Романе Олексійовичу. – Лобан сів не в крісло, а біля маленького столика напроти Мірошника. – Ви бачили номер нашої газети, присвячений лісникам Степового?

– Прочитав, – сказав Мірошник, перегортаючи підшивку.

– Ним уже зацікавилися центральні газети, даватимуть «З останньої пошти», – похвалився Лобан і розкрив перед Мірошником газету з портретами Каїтана, Парамона, Марини й Сторожука з дочкою... – Товариші з області й з Києва звернули особливу увагу на те, що зараз ми розширюємо площі виноградників біля лісових масивів...

– Добре, що газета розповіла про цих людей, – сказав Мірошник.

– Країна повинна знати своїх героїв, Романе Олексійовичу, – Лобан почастував Мірошника сигаретою.

– Я хотів запитати вас, Петре Петровичу, чому в усій газеті, яку ви присвятили лісникам Степового, не згадано жодним словом Запорожного?

– Що, скаржився? – насторожився Лобан.

– Та ні, просто мене цікавить, у чому справа; бо, якщо вже писати про... героїв, то, мабуть, в першу чергу на це заслуговує Запорожний...

– Звичайно, він багато зробив, але, – Лобан розвів руками, – є причини...

– Які причини? – перебив Мірошник. – Лісництво Запорожного дало три плани весняних посадок. Три плани, Петре Петровичу!

– Якби він привів на Вигонівщину не полк солдатів, а дивізію, Романе Олексійовичу, то міг би виконати й п’ять планів, – нервово пригасив сигарету.

– А що в цьому поганого, Петре Петровичу, що нам допомогли солдати? – спитав Мірошник. – Ми їм теж допомагаємо...

– Тоді й писати треба про солдат, – ображено буркнув Лобан. – На чужому горбі в рай... кожен поїде.

– Дивно ви міркуєте, Петре Петровичу...

– Вам просто не все відомо, Романе Олексійовичу, – Лобан відсунув підшивку й поглянув на Мірошника, – Я думаю, що після цього... військового десанту... Запорожному доведеться мати діло з прокуратурою. Я в цьому не сумніваюся.

– Чому?

– За фінансові махінації, – Лобан похитав головою. – Так, так, Романе Олексійовичу... Солдати працювали безплатно, як шефи, а гроші... Запорожний... одне слово... забрав...

– Собі, – посміхнувся Мірошник.

– Не знаю, але факт є факт...

– Не говоріть дурниць, товаришу Лобан...

– Можете поговорити з Пересувком, – Лобан підвівся з-за столу й підійшов до телефону. – Подзвонити?

– Я поговорю... Не можна так, Петре Петровичу...

– Що «не можна»? – різко повернувся Лобан, – У чому ви мене звинувачуєте?

– Не можна так, – спокійно говорив Мірошник, – ставитися до людей.

– Я ставлюся так, як вони цього заслуговують, товаришу Мірошник. Для мене не існує ні свата, ні брата...

– Я знаю... Ви тільки підозрюєте... Для вас взагалі існують... чесні люди? Не свати і не брати, а просто чесні люди?

– Я завжди був і... буду принциповим, товаришу Мірошник, – гнівно блиснули очі редактора. – Буду. Цьому нас вчить...

– Облиште, Лобан, – тихо сказав Мірошник. – Принциповість і... підозрілість – це різні поняття... Ну, а як ви могли написати такі висновки по справі Джусуєва?

– Бюро мені доручило, і я повинен був розібратися в усьому чесно... чесно, – підкреслив Лобан.

– Але інші члени комісії думають інакше, Петре Петровичу...

– То їх діло. А я категорично проти того, щоб поновлювати Джусуєва в партії. Що це за комуніст? Потрапив у полон, десь тинявся три роки по Європах, а тепер... Ні. Хай ним займаються ті, кому... положено... А я свою думку написав.

Джусуєв – один з керівників підпільної організації концтабору, він був секретарем підпільного комітету, ви це знаєте? – Мірошник нервово покусував сигарету. – Є офіційні підтвердження. Чому ж ми повинні не довіряти людині, яка пройшла війну, витримала все?.. Я бачив Джусуєва в бою...

– Я знаю, що він урятував вам життя... Але... це, так би мовити, ще не доказ, Романе Олексійовичу, його відданості Батьківщині... Та що ми будемо зараз говорити? Збереться бюро і вирішить справу Джусуєва. – Лобан хотів швидше закінчити цю неприємну для нього розмову. – Бачите, я завжди страждаю... через свою принциповість... І ви до мене ставитесь так, наче я...

– Петре Петровичу, ми чудово розуміємо один одного...

Лобан, як ввічливий господар, провів Мірошника і, повернувшись до кабінету, подзвонив Пересувку.

– Харитон Костьович пішов у райком, – відповіла секретарка.

«Невже буде доповідати про Запорожного? – подумав Лобан. – Просив же показати матеріали перевірки мені». «Ми чудово розуміємо один одного...» – пригадав останні слова Мірошника. Що він мав на увазі? Анонімні заяви в обкомі? Ні, Лобан завжди виступає відверто, і це Мірошник знає, а написати може кожний... Грамотних багато.

Аналізуючи свою розмову з секретарем райкому, Лобан трохи заспокоївся: Мірошник не звинувачував його, а, мабуть, шукав примирення, щоб не виступав проти поновлення в партії Джусуєва. Розмова про Запорожного була тільки зачіпкою... Мірошника недаремно тривожить доля Джусуєва, мабуть, їх зв’язує щось важливіше, ніж випадкова зустріч в оточенні. Розберемося, розберемося, товаришу Мірошник...

...Харитон Костьович разом з Мірошником увійшов до кабінету і розклав на столі якісь папери.

– Хочу вам розказати, Романе Олексійовичу, про перевірку, яку ми зробили за проханням редакції у Вигонівському лісництві... Нам повідомили, що Запорожний незаконно одержав гроші за роботу, яка була виконана шефами..:

– Скільки вкрав Запорожний?

– Даруйте, Романе Олексійовичу, але він не крав...

– Якщо незаконно, то... вкрав, – сказав Мірошник.

Річ у тім, – вів далі Пересувко, – що Запорожний узяв гроші з банку, щоб заплатити солдатам, як сезонним робітникам, але вони відмовилися, тоді Іван Трифонович вищезазначену суму використав на будівництво дитячого садка. Так що, з одного боку, наче порушення, а з другого – нема...