Текст книги "Гілея"

Автор книги: Микола Зарудний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 23 страниц)

Якби Марта знала, якого болю завдає своєму вірному другові, то, звичайно, не поводилася б з ним так байдуже. Його ж відчуження пояснювала тим, що настала пора, коли Максим зрозумів, що у них не може бути нічого спільного. Було б непристойно, щоб вона, вже доросла дівчина, та водилася з цим довгов’язим підлітком. Той випадок біля криниці примусив Марту іншими очима подивитися на Максима і на їхні стосунки. Вона знала, що це худорляве хлопченя закохалося в неї. Колись це, може, було й приємно їй, а тепер – смішно.

Запорожний знову запрягся у свою тачку, подаючи знак, що перерва закінчилася. Розходилися по ділянках жінки й дівчата. Іван був радий, що вдалося йому вблагати директора радгоспу відпустити їх на поміч, бо інакше ніколи б він не виконав плану посадки лісу. Усі хати і хліви на Овечому були забиті людьми. Спали покотом на сіні, на очеретяних матах в незакінченому будинку лісництва. А найтяжче було прогодувати цих людей. Іван випросив у районі зо три центнери муки, купив, порушуючи всякі інструкції, двоє овець. Для робітників варили якийсь куліш та затірку по хатах, і на це витрачалося багато часу. А що зробиш, коли нема ні казана великого, ні печі.

Перший тиждень Іван сам ходив ночами по хатах, допомагаючи то Ганні, то Марині готувати сніданок. Але потім зрозумів, що це не вихід, бо обіду не встигали вчасно зварити, і кожного дня тікали люди з хутора, не сказавши Іванові й слова. А з району і області приїздили уповноважені і вимагали: давай план.

Запорожний зчорнів за цей місяць, схуд, очі позападали. В душу, закрадався розпач: як йому прогодувати цих людей, як утримати? Скільки він може тягати на своїх плечах отого візка з торфом?

Мотузяна шлея боляче врізалася в плече, Іван і не помітив, що крізь сорочку вже виступила кров’яна пляма. Колеса візка грузли в піску, але він тягнув його, наче свою долю. Незабаром настануть морози. Треба протриматися хоча б два тижні, щоб засадити останню ділянку. Іван зі страхом думав, що завтра знову треба буде якось нагодувати цих людей. Хоча б поганенького казана дістати. Сьогодні ще зранку він послав у радгосп Матвія, може, привезе? Але вже вечоріє, а Карагача нема.

Іванів візок зупинився біля Марти.

– Боже мій! – крикнула вона, побачивши на плечі заскорузлу від крові сорочку.

Іван мовчки, покірно стояв, поки Марта, намочивши хустинку, витерла йому роз’ятрене плече. Іванові очі сухо блищали, щоки заросли густою щетиною, і Марта вперше помітила на його скронях сріблясту сивину. Раніше її не було.

В степу показалася машина.

– Матвій! – закричав Іван і побіг назустріч, немов це був його порятунок.

– Нема казана, бочку дали, – сказав Карагач.

Хай буде бочка. Підвісили її на дротах – є тепер у чому варити. Матвій привіз пшона, картоплі, бідон олії – можна жити. Попросив Іван Марину Гомон, щоб куховарила, а дівчат – допомогати. Теслярі поклали замість столів дошки, і вийшла їдальня на славу.

Увечері, коли повернулися люди з ділянок – чекав на них куліш і заплакана Марина:

– Бензином, Іване, відгонить, хто його їстиме?

Люди підходили з бляшаними мисочками і обережно несли куліш до столу, але, покуштувавши це вариво, мовчки клали ложки, з докором дивлячись на Івана. Запорожний їв, відчуваючи нестерпний присмак солярки.

– Нагодував товариш директор...

– Краще вдома на сухарях сидіти...

– Оце-то заробітки...

– Я додому взавтра піду.

– І я з тобою...

– А сам, бачиш, як їсть?

– То він для агітації...

– Лісництво відкрили, а казана путнього нема.

– Ми додому підемо, – сказала Іванові жінка в солдатському зеленому бушлаті.

– Ми ж люди!

– Усі розійдемося!

Запорожного оточили жінки, худі, зморені й некрасиві в злобі. Що він міг сказати їм, цим голодним людям? До сліз було прикро, що через якогось нікчемного казана зірветься все задумане Іваном.

– Почекайте, прошу вас, – тихо сказав Запорожний. – Ми щось придумаємо... Зрозумійте, що скоро настануть морози і... залишаться саджанці...

– Ми й так по дванадцять годин копаємо ті ями!

– Що ж ти за директор, коли й казана дістати не можеш?!

– Якщо годувати не будете, то сам оті палички в землю стромлятимеш!

– Не согласні ми!

– Що ми, божим духом жити будемо?!

– Ходімо, дівчата!

– Куди ж ти проти ночі підеш?!

Іван встав з-за столу:

– Я обіцяю вам, що завтра все у нас буде. Слово честі.

– Побачимо!

– Уже чули ці обіцянки!

– До завтрього ще почекаємо, директоре...

Іван дістав з кишені клаптик паперу, щось записав і відкликав Матвія Карагача:

– Мотоцикл твій справний?

– Не заводиться, зараза.

– От біда...

– Що таке? – підійшов Парамон.

– Треба віднести цю записку на аеродром, Чоботареві. Підеш, Парамоне?

– Далеко, – зітхнув Парамон. – Не дійду до ранку... Але давай, Іване.

Парамон узяв записку, перевзувся, по-хазяйському намотуючи онучі, і пішов. Уже в степу наздогнала його Марина, подала окраєць хліба:

– Візьми, бо дорога ж далека...

* * *

Марта чула, як скрипнули сінешні двері й хтось вийшов на ганок. Підійшла до вікна. Ніч була місячна, видно, як удень. Побачила, як попрямував з двору Запорожний. Куди ж це він? Лягла знову в ліжко, але заснути вже не могла. Здається, він тримав у руках лопату? Невже пішов у степ? Божевільний якийсь цей Іван.

Овечий хутір спав. Спали тривоги, спали незгоди, спало зло і добро. Місяць байдуже дивився на маленькі хатки, йому було все одно: чи поливати своїм сяйвом цей мертвий степ чи великі міста, отари овець чи безмежжя океану.

У степу чорніли кучугури торфу. Добре, що хоч запас є, подумав Іван, вистачить і на весняні посадки, і на розсадник. Треба мати розсадник, щоб вирощувати свої саджанці й не чекати, поки привезуть. На той рік буде своя шкілка.

На той рік...

Невже доведеться і на той рік залишатися тут? Згадав зарубку на стовпчику і всміхнувся. Може, і не один рік... Що ж, він сам обрав цю свою дорогу і не шкодує, що прийшов сюди. Заради того, щоб зупинити ці піски, виростити ліси, – варто жити.

Іван копав лунки. До ранку він, може, викопає їх сотню. Прийде Марина зі своєю ланкою, а це була її ділянка, і здивується... Буде з Марини лісник, треба підучити трохи, думав Іван, і доручити їй розсадник, а Максима до бухгалтерії привчити. Обіцяв Мірошник прислати людей у лісництво, а до сих пір ще ніхто не з’явився.

Нила спина і мліли руки, Іван не розгинався, бо нестерпний біль пронизував тоді усе тіло. Ще одна лунка, ще одна... Ні, хіба можна засадити вручну оцей степ? Треба, може, тридцять років пекельної праці, щоб викопати сотні мільйонів оцих лунок... Не вистачить життя... Ще одна лунка, ще одна... Сорочка прилипла до тіла, і піт заливає очі. Зараз, директоре, ти впадеш і не зведешся ніколи... Хай буде проклятий цей степ і ця робота... Можна було б сидіти в Кам’янці, в теплій батьківській хаті, ходити просіками свого лісу і слухати щебет пташок. Провів санітарну рубку і – гуляй, Запорожний, пасіку розводь... Уже б весілля справили б з Яринкою... Так ні – завіявся у ці піски. Але хіба міг він одмовитися тоді в райкомі? Так чинять тільки боягузи.

Ще одна лунка, ще одна...

Треба було б до матері поїхати... Як вона там? Може, зараз сидить на лежанці і думає про нього. Ще на одну ніч постаріє мати... А Яринка спить на високих білих подушках... Міг би й він зараз спати в її обіймах.

Ще одна лунка, ще одна...

Раптом держак зламався, Іван поточився від несподіванки і впав навзнак. Хотів було встати, але не зміг.

Приємно було Іванові лежати на холодному піску, він відчував, як щезає біль і тіло наливається дивним спокоєм... Він заплющив очі... Ніколи в житті не зазнавав такої насолоди Іван... Ні, таке відчуття було, коли він лежав після операції в госпіталі ще під наркозом... Треба встати, бо зрадливий цей піщаний спокій... Холодно, і щось бридке підступає до горла... Не треба було їсти того кулешу... Але він справді вмирав з голоду, два дні жив на шматочкові хліба, бо соромився попросити в Ольги... Ще одна лунка... Досить лунок... Ще одна хвилина, ще однісінька хвилина, і він встане з цього холодного піску, піде до хати і попросить в Ольги молока... Чому така темна ніч? Ні, це він не може розплющити праве око... Ліве розплющується, а праве ні... Болить спина... Ні, це ниють рани... Останнім часом вони завжди болять, і ніхто не знає, скільки він докладає зусиль, щоб не виказати себе... Треба встати. Негайно встати, бо цей холод уже пройняв усе тіло. Іван зробив різкий рух і провалився в чорну пітьму...

А нічним степом мчала машина, за нею підскакувала на вибоїнах нова зелена армійська кухня. От повезло Парамону! До аеродрому підвезли солдати-зв’язківці, і генерал був у штабі. Коли доповів йому ад’ютант про Парамона, Чоботар вийшов з кабінету, прочитав записку, потім щось сказав полковнику і... через п’ять хвилин уже стояла на причепі армійська кухня, і шофер доповідав начальнику караулу, що виконує наказ генерала. Немов по команді піднімалися смугасті шлагбауми, і Парамон не зоглядівся, як вони опинилися в степу.

Запорожний і не чекає зараз Парамона. А він прийде і відрапортує: «Завдання виконано!» Здивується Іван, усі люди дивуватимуться, коли побачать вранці димок над польовою армійською кухнею. І Марина здивується.

– Як же це ти встиг, Парамоне?

– Я все можу, – скаже Парамон, і посміхнеться загадково йому Марина...

* * *

Марта здалеку побачила його на землі. Враз підкосилися ноги, і вона закричала на весь голос. Спотикаючись, добігла і стала, наче вкопана: Іван лежав, уткнувшись обличчям в пісок, розкинувши руки. Вона швидко перевернула його на спину – усе тіло Запорожного пашіло вогнем.

– Іване! Іване!

Він був непритомний. Ні краплинки ж води, ні живої душі. Марта розгублено сплескувала долонями, терла йому скроні, але він не приходив до пам’яті. Марта почала прикладати до його чола вологий пісок, розірвала на ньому сорочку і засипала холодним піском його груди, немов закопувала ще живим. Потім притягнула візка і силкувалася покласти на нього Івана, але не могла підняти. Марта кинулася бігти до хутора, але злякалася, що він помре без неї. Знову підбігла до нього і, не знаючи, де взялася сила, звела Івана на ноги. Три кроки було до візка... Вона несла його поперед себе, як ніс колись Бранку коханий... Ще один крок, і, може, їй вдасться покласти його і відвезти на хутір.

Ні. вона сильна, вона зможе донести його і на руках... Ось уже візок...

Візок під вагою тіла перевернувся, і Марта, не випускаючи Івана, впала з ним за колючу холодну землю.

Іван застогнав, відштовхнув Марту і злякано подивився на неї.

– Де я? – ледве зрозуміла Марта хрипкий шепіт.

– Я знайшла тебе тут... Що з тобою?

– Я не знаю, – Запорожний, спираючись на Марту, встав. – Мені було погано, Марто.

– Ти можеш іти?

– Можу... Ми підемо з тобою... вдвох, ми...

І, перш ніж встигла Марта підхопити його, Іван, як сніп, звалився на землю.

– Мамо, – почула Марта.

Степом, просто до них, мчала машина з армійською кухнею на причепі.

8

«Сьогодні отримала трійку за твір на тему: «Твій улюблений герой». Я написала про Івана Запорожного і про діда Опанаса. Вчителька сказала, що їх ніхто не знає і вони не герої. Хай буде трійка, але я переписувати не буду».

(Із зшитка Ганнусі Гомон)

Взвод спав покотом, плямкаючи губами і посопуючи носенятами. Оце тільки й спокою в хаті Ілька Сторожука, коли вкладалися спати Петро та Вася, Люба та Наталочка і маленька Орися. Настуня, певно, десь з дівчатами в клубі. Тетяна теж заснула, бо хіба ж легко їй дати раду цим дітям?

Сидить Ілько Сторожук на низенькому шевському стільчику, лампа на лаві перед ним блимає, а він латає кожуха. Хай вона сказиться, отака робота – ніяк не може приловчитися шити однією рукою Ілько. Він уже й культею підтримає полу, і коліном до лави притискає, та не може дати ладу цьому кожухові: шиє та поре, поре та шиє.

Хтось із дітей кашлянув, Ілько й не обертається, знає, що то Василько. А це вже Петрусь бухикає... О, і Люба голос подає. Де ж це вони попростуджувалися? У школі ж тепло... Та хіба в цій хаті не закашляєш? Правда, обставив її очеретяними снопами Ілько і на горище сіна наклав, так з долівки холодом тягне. Якби ж той лісник людиною був, пригадав Ілько, та виписав лісу, то можна було б і підлогу настелити...

– Ільку, ти є? – крізь сон питає дружина.

– А де дівся? – відповідає Ілько, і Тетяна засинає.

Оце відколи Ілько прийшов з-фронту, то по кілька разів на ніч питає Тетяна, наче боїться, що не стане його. Отак, бідолашна, намучилася з дітьми за війну. А їх же в хаті, як маком посипано... П’ятеро було, а прийшов з армії, то на радощах ще й Орисю, хай здорова росте, пристаралися. Настуні – двадцять, а Орисі – три годочки. Отака, значить, дистанція. Хай собі росте, бо життя вже встановлюється, хліб є і до хліба. Корівчину купили. На весну з телятком буде. Коли привів Ілько з ярмарку корову, то весь його домашній взвод стрибав од радості, а Тетяна по два рази вночі до хліва виходила.

Виє за вікном хуртовина, шибки на віконцях морозом заснувало, що й не видно нічого. Добре отак сидіти в теплій хаті, коли діти при тобі й Таня...

Таня. Соромиться чогось Ілько так називати свою дружину. Все Тетяна та Тетяна. Коли в окопах сидів та зі своїм обозом на дорогах пропадав, думав, як зостанеться живий, то на руках її носитиме та цілуватиме по три рази... А дійшов до того, чорт однорукий, що при дітях батогом ударив за ті нещасні кілограми... Ількові й зараз моторошно стає, як згадає той день. Бив, бо злість аж кипіла в ньому: як-не-як, а всі ж знають, що партійний Ілько, на фронті вступив, а вона поласилася на ту пшеницю. Та краще з голоду вмерти, ніж отакий сором пережити. На зборах перед усім народом довелося Ількові червоніти. А могли ж і Настуню в холодну запроторити, якби Мірошник в степу не здибав. Її-то виручив, а сам лиха набрався: в обласній газеті писали, що потурає розкрадачам народного добра...

Була така думка в Тетяни, щоб на Новий рік якось занести гусака Мірошнику в район, бо сам живе та по чайних харчується. Можна було б засмажити і... Ні, подумає, що хабара Ілько Сторожук підсовує. Обійдеться й без гусака. А подякувати треба було б, що Настуню врятував.

Де ж це вона ходить? Уже перша година. Розгулялася! Ну, я ж їй! Це Ілько погрожує для годиться. Нічого він їй не скаже, бо вже дівка. Може, й хлопця якого має... Хай би вже виходила заміж. Пора.

Може, все-таки, Настуні чоботи пошити? Чи собі? А може, Тані? А хороба б його забрала. Не мала баба клопоту, то купила порося, так оце й Ількові з цими чобітьми. Уже тиждень лежить товар у шевця, а кому шити, не знає. Думав Ілько собі справити, уже й мірку зняв. Прийшов додому, поглянув на Тетянині чоботи, похитав головою й сказав:

– Іди, Тетяно, та скажи, щоб тобі шив, бо я ще живий при тобі... зароблю й на другі...

Зняла мірку Тетяна. А сама журиться:

– Настуня в отих чунях ходить, а подруги ж у хромових...

– То скажи, хай для Настуні колодку підбере.

– Я хочу на підборах височеньких, – аж засвітилася Настуня.

На тому й порішили. Та вчора в конторі Ілько зустрів шевця, а той і каже:

– Воно, мона, Ільку, й Настуні пошити, але товар – мужеський. Для тебе вийде чобіт – зносу не буде: хоч в сніг, хоч в болото, а для дівки, може, хрому розживешся.

– То ший мені, – погодився Ілько, а зараз шкодує, бо має ще з армії дві пари, хоч і не нові, а ще який рік походить.

– Таню, Таню, – легенько торкнувся до руки дружини.

– Ти є, Ільку? – злякано закліпала очима Тетяна.

– А де дівся? – звично відповів Ілько. – Я оце про чоботи думаю.

– То вирішили ж для Настуні, – осміхнулася Тетяна, наче вмилася.

– Та каже швець, що товар – мужеський...

– То ший собі.

– А може, тобі, Таню?

– Хай уже Настуні будуть, бо коли ще ми на ті чоботи зберемося? Де ж це вона забарилася? – поглянула на «ходики» Тетяна.

– Мабуть, у клубі на танцях, – заспокоїв дружину Ілько, – ще звечора гармошка рипала. І той, Милентій, приїхав...

– Справді? – чогось зраділа Тетяна.

– А як приїхав, то що? – знову заходився біля кожуха Ілько.

– Та казали молодиці, що на Настуню оком кидає... Я б і не проти, га, Ільку? Хлопець смирний, при должності.

– То вже хай сама думає, Таню.

– Вийшла б заміж, то і нам якась полегкість була, – зітхнула Тетяна.

– А в нього наган є? – раптом підвівся на лікті старшенький – Петрусь.

– Ти чого не спиш, га? – накинулася мати.

– Бо розбудили, – розгнівався Петрусь. – Я чув, як ви про чоботи говорили... А коли мені пошиєте? Я піду і скажу, щоб мені пошили...

– Підеш, підеш, – заспокоювала мати Петруся, – спи, синочку, спи...

Почекала Тетяна, поки Петрусь заснув, та й знову до Ілька:

– Милентій зможе нам і лісу на хату дістати.

– Сам дістану, – пошепки пообіцяв Ілько. – Може бути, що мене бригадиром призначать.

– Невже?!

– Вчора на правлінні голова сказав, що скличуть правління і затвердять. Виб’юся, Тетянко, і я в начальники, бо яка з мене, безрукого, робота?

– Ти й однією більше зробиш, ніж хто двома, – сказала Тетяна. – А якби в бригадири пішов, то було б добре, бо цей же твій взвод щодня їсти просить і босий по снігу ходити не хоче...

– То кому чоботи пошиємо, Таню? – знову згадав нерозв’язану проблему Ілько.

– Собі поший, Ільку, бригадиром станеш, то на людях все будеш...

– Тобі треба, Таню... Я б тобі й золоті купив...

– А може, Настуні? Прийде Милентій сватати, а дівка – в чунях...

– Охо-хо, – зітхнув Ілько і погасив лампу.

* * *

У всьому селі ні вогника, тільки світяться вікна у клубі – невеличкій похиленій хатині, завіяній снігом. Пашить вогнем залізна грубка, долівка полита водою, щоб не здіймалася курява, – танцюй хоч до знемоги. Горою лежать на лаві піджаки, пальта і кожухи, тільки довга синя Милентієва шинеля висить на гвіздку біля дверей. Дівчат більше, ніж хлопців, тому доводиться їм танцювати одна з одною, і тільки щасливішим випадає потанцювати в парі з хлопцем. Дівчата вже сто разів підходили до Милентія, запрошуючи до танцю, але він відмовляється, бо Настуня не кличе, та й боїться Милентій і ходити по клубу; вже двічі зачепив головою сволока і набив чималу гулю.

Милентій «дурно» сидить біля гармоніста і не зводить очей з Настуні. А вона ніби й не помічає: якщо не танцює, то біля вікна стоїть з дівчатами. Милентій уже кілька разів збирався заговорити з нею, але все не наважувався. Так і пропав вечір. Мав сьогодні бути Милентій у Кам’янці. Вже за північ, а він ще сидить у Семидолах і не знає, коли вибереться звідси. З Настунею весь час танцює секретар сільради – піввершка від горшка – в батьковому кітелі. Якщо він піде проводжати Настуню, то Милентій уже мовчати не буде.

Гармоніст, перебираючи однією рукою баси, другою вийняв з кишені годинника – «цибулину» на ланцюжку і на півноті обірвав гру. Хлопці до нього:

– Ми тобі ще пляшку поставимо!

– Ні. Було домовлено: дві пляшки – до півночі, а я вже й так переграв.

Почали збиратися додому. Милентій одягнувся і чекав Настуню на вулиці.

Вона, звичайно, вийшла з секретарем. Милентій зібрав усю свою мужність, відкликав його і сказав:

– Спати пора.

Секретар закліпав повіками і слухняно звернув у вуличку. Милентій наздогнав Настуню. Їй було важко йти, бо позасипало стежки.

– Іди за мною, Настуню, – чужим голосом промовив Милентій, – я тобі протопчу дорогу.

Милентій своїми велетенськими чобітьми розсував сніг, наче бульдозер ішов поперед Настуні. Їй дуже хотілося сміятися. А Милентій проклинав себе, що так необачно вихопився зі своєю пропозицією, бо ж тепер не міг і слова сказати дівчині... А могли ж вони іти поруч. Милентій підтримував би її за руку або навіть ніс би на руках... Милентієві чоботиська разом із снігом відкидали на два боки камінці, якісь залізяки – все, що попадалося під ноги, – і Настуня йшла по стежці. Нарешті показалась Сторожукова хата.

– Ось ми й прийшли, – почав дуже мудро Милентій.

– Спасибі! – подякувала Настуня і прошмигнула в хату.

Це було так несподівано, що Милентій нічого не встиг сказати. Але він ще зранку поклявся, що сьогодні освідчиться в коханні. І щоб дотримати слова, Милентій підійшов до хати і сказав кудись у стріху:

– Я тебе люблю, Настуню.

Клятву було виконано.

* * *

Якось уранці прибіг виконавець і ще з порога оголосив Ількові Сторожуку, щоб негайно йшов до контори, бо приїхав секретар райкому і скликають комуністів і членів правління.

– От, я, Таню, – сказав, поголившись, Ілько, – і бригадир... Так що стрічай начальство. Сам Мірошник приїхав мене затверджувати, це тобі не жарт.

– Який з вас, тату, бригадир, коли у вас і голосу нема, – озвалася Настуня.

– Е-е, дочко, не все криком взяти можна, – махнув рукою Ілько. – До людей треба з добрим словом...

– То не скоро буде, – сказала Тетяна.

– Буде, – стояв на своєму Ілько. – Крик – то не від добра...

Дістала Тетяна зі скрині нову сорочку чоловікові: може ж, і справді бригадиром призначать Ілька. Буде з нього бригадир: люди поважають, поле знає і не заллє очі горілкою, а трудодні щодня писатимуться. Тетяна комірця Ількові застібає, а Настуня сніданок готує, діти шапку і рукавиці шукають – добре бути бригадиром, посміхається Ілько. І йому дуже хочеться зробити щось приємне всім. Ілько ледь помітно, щоб не бачили діти, вщипнув Тетяну, сипнув дітям жменю цукру-рафінаду, а Настуні сказав:

– Сьогодні, доню, підемо чоботи забирати, казав швець, що готові.

– Краще б собі пошили, – радісно сказала Настуня.

– Ти ж, Ілю, не відмовляйся, – наказала вже в сінях Тетяна, – бо я ж тебе знаю, не постоїш за себе.

...Уже зібралися члени правління і всі п’ять комуністів села Семидоли, а Мірошника не було.

– З самісінького ранку по господарству ходить, – пояснив голова сільради Кирило Швайка.

– Чого ж він нас зібрав?

– Накачка буде...

– У нас ніби все гаразд. Насіння очистили, ремонт іде...

– Почуємо...

Мірошник прийшов з головою колгоспу Гнатом Чупруном, був у доброму настрої, і в усіх одлягло від серця. Привітавшись, Роман Олексійович попросив, щоб кожен бригадир розповів, як іде підготовка до весни. Бригадири відповідали як по писаному. Один лише Симон Підпара не міг звести кінці з кінцями, переплутав усі цифри, але закінчив урочисто:

– Дане слово наша бригада виконає і перевиконає.

«Мабуть, оце мене замість Підпари будуть затверджувати, – подумав Ілько, – бо він же не висихає від горілки».

Мірошник уголос прочитав план сівби, який склало правління разом з комуністами, і попросив обговорити його. І знову почалася балачка.

Нарешті план було погоджено в усіх деталях і Мірошник сказав:

– А тепер нам треба розв’язати одну справу...

Ілько Сторожук випростався на стільці, щоб бути на видноті, і чекав: зараз Мірошник скаже, що є думка висунути на бригадира...

– Нам треба, – говорив секретар, а в Ілька пересохло в горлі, – з вашого колгоспу послати одного комуніста або...

«Мене, мене треба послати», – благали Ількові очі.

– ...або комсомольця, – вів далі Мірошник – на курси лісоводів, які відкриваються при нашій науково-дослідній станції... Ми мусимо підготувати своїх спеціалістів, ви знаєте, яку величезну роботу ми розпочали на пісках нашого району. Мені хотілося б, щоб на ці курси людина пішла добровільно, зрозумівши всю серйозність справи, бо, можливо, доведеться на все життя виїхати в степи...

У кабінеті стало тихо-тихо. Усі раптом поопускали очі, кожен вишукував сотні причин, щоб відмовитися, якщо Мірошник звернеться до нього.

– Добровольців нема? – порушив мовчання Мірошник і подивився на Ілька. І не тільки подивився, а й усміхнувся йому.

І пригадав Ілько, як вбігла в хату Настуня, коли її привіз Мірошник зі степу, виручивши з біди, я плакала від щастя Таня. Та за те добро, що зробив для них Мірошник, Ілько готовий був піти не тільки на курси лісоводів, а й у самісіньке пекло.

– Я – доброволець, – сказав Ілько.

– Куди тобі, – махнув рукою Гнат Чупрун, – шестеро дітей, хата валиться. Сиди й не рипайся. Комсомольця знайдемо, а не інваліда.

Та за кого ж мене вважає цей Чупрун? Хіба я останній чоловік у Семидолах? Хіба мої діти без хліба сидітимуть? Ми хоч бідні, але горді, і я в партію поступив не для того, щоб по соцзабезах з однією рукою ходити.

– Спасибі, – сказав Мірошник і потиснув руку Ількові.

Коли всі порозходилися, Ілько підійшов до секретаря і, пустившись берега, промовив:

– Може, зайдете до мене, Романе Олексійовичу, та перекусите?

Чупрун з докором подивився на Ілька і постукав себе жовтим нігтем по лобі, мовляв, дурний дурне й меле, ще не вистачало, щоб секретар райкому по хатах ходив.

– Спасибі, прийду, – сказав Мірошник.

* * *

– Чого ж ти лізеш поперед батька в пекло? – виказувала Тетяна Ількові. – Хай би якийсь комсомолець нежонатий їхав на ті курси, а в тебе ж цілий взвод на шиї! Та як же я тебе прохарчую?! Куди ж тобі вчитися, як ти вже й азбуку забув!

– Таню, це діло політичне, не міг я інакше, коли партія мене, значить, посилає...

– Та не партія тебе посилає, а голова твоя дурна в світи тягне! А що ж я з дітьми малими робитиму? А як в степи тебе, однорукого, зашлють? Ой бідна моя голівонька...

– Таню, не плач, – заспокоював дружину Ілько, – бери краще гусака смаж, бо гість прийде.

– То ти ще й гостей на мої злидні кличеш?! А не діждав би ти!

– Та вгомонися, Таню. Такий гість, а ти... Мірошник прийде, Роман Олексійович.

– Чого ж ти зразу не сказав? – забігала по хаті Тетяна. – Настуню, давай скатерку, а ти, Ільку, гусака лови... та вишнівки вціди, а ти, Петю, до баби Свиридихи збігай, хай перваку дасть... Чим же я його частуватиму?! Хоч би хліба свіжого була спекла... Васю, біжи до тітки Софії та позич, вона пекла вранці... Любко, Наталочко, картоплю обирайте, а ти, Настуню, в печі розпалюй...

Взвод чітко виконував команди і розпорядження, і за якусь годину було вже в хаті прибрано, піл і лежанка застелені килимками, на стінах з’явилися вишивані рушники, біліла найкраща скатерка на столі, а в печі варилося і смажилося. Взвод вмивався, одягав чисті сорочки і платтячка, хоч одержав наказ: як тільки прийде гість, вилазити на піч і – ні пари з уст. Носами не шморгати, ногами по черені не гамселити, не дражнитися, не кричати, їсти не просити... Щоб не було й духу вашого чути.

Настуня теж вирядилася, як до вінця. Та все перед дзеркалом викручувалася і весела була. Тетяна й собі прибралася: спідниця синя, сорочка з поликами, ніби помолодшала на десять років.

Ілько гусячим салом змастив чоботи, черевики й черевички.

– Жаль, Настуню, що твоїх чобіт не забрали в шевця, – шкодував Ілько, – оце б і взула.

– Я піду заберу, – вихопився Петрусь і чомусь злякано подивився на батька.

– Малий ще чоботи замочувати, – сказав батько.

До хати Сторожуків під’їхав райкомівський віліс.

Взвод миттю опинився на печі, заметушилася по хаті Тетяна, завмерла біля припічка Настуня, а Ілько вибіг на подвір’я. Роман Олексійович узяв з машини якогось пакунка і сказав шоферу:

– Заправишся і назад, бо ніколи нам з тобою.

– Добрий день у вашій хаті, – Мірошник подав руку Тетяні й Настуні.

– Раз, два, три, – прошепотів на печі Петрусь.

– Добрий день! – дружно привіталися школярики.

Мірошник роздягнувся, вийняв з пакунка цукерки і подав дітям, пляшку горілки і вина поставив на стіл.

– Руки помити? Настуню, полий Роману Олексійовичу, – почала приходити до пам’яті Тетяна. – Звиняйте, що мила пахучого нема, якраз вийшло...

Поки Мірошник мив руки, Тетяна все, що мала, виставила на стіл. Настуня черпала з баняка теплу воду, і Мірошник бачив, як тремтіла її рука.

Посадовили Мірошника на покуті. По праву руку сів Ілько, по ліву на краєчку стільця примостилася Настуня, а Тетяна й не присіла: накладала в миски та припрошувала:

– Беріть, Романе Олексійовичу, та вгощайтеся, чим бог послав.

– У вас бог щедрий, – засміявся Мірошник.

– А ми гусака для вас зарізали! – пояснив з печі Василько.

– Та замовчи ти, – почервоніла Тетяна.

Ілько довго примірявся, з якої ж пляшки наливати: зі своєї – може, розгнівається секретар, почати з його пляшки – незручно.

– Я вам нашої наллю, Романе Олексійовичу, – все ж таки запропонував Ілько.

– Давайте, – погодився Мірошник, наливаючи Тетяні й Настуні червоного вина. – Хочу випити за ваше здоров’я, Тетяно Василівно.

– Спасибі вам, – пригубила Тетяна. – Такі ми раді, що ви завітали до нас. Якби в бога вірила, то в Лавру Київську пішла б помолитися за вас.

– То далеко, Тетяно Василівно...

– Ви вже мене простіть за той гріх... Люди брали, то і я взяла на своє нещастя.

– Годі тобі, мамо, – тихо сказала Настуня, боячись і поглянути на Мірошника.

– Все в житті трапляється, – наливаючи по другій, заспокоїв дружину Ілько. – За ваше здоров’я, Романе Олексійовичу...

– Е, ні, – заперечив Мірошник. – За Настуню вип’ємо.

Настуня, опустивши голову, навмання підняла чарку.

– Ти чого ж це, як засватана? – кинула Тетяна.

Настуня повільно підняла голову, і на Мірошника глянули глибокі сині очі. Вони були неприродно великі, насторожені і світилися задумою.

– А Настуня заміж вийде за міліціонера, – повідомила Наталка. – Мама казала...

– За Милентія Магура, – уточнив Васько. – У нього наган є... і бомба...

Якби й розірвалася бомба, то Настуня легше перенесла б цей вибух, аніж оці дитячі голоси.

– Що ви там плещете язиками?! – прийшла на виручку дочці Тетяна. – Ну й діти пішли...

– Тим більше треба випити, – сказав Мірошник, відчуваючи, як щось похололо в серці.

– Вони вам наговорять! Та беріть же закушуйте, Романе Олексійовичу, проси, дочко, – приказувала Тетяна.

– Будь ласка, їжте, – ледве ворушила губами Настуня. – А заміж я не збираюся...

– Ой боже мій! – згадала Тетяна. – А я ж квашених яблук не внесла. Ільку, ходи сніг відкидаєш та присвітиш мені...

Ількові не дуже хотілося оце зараз іти до льоху, але Тетяна вже й хустку накинула.

– Я хочу випити за тебе, Настуню, – сказав Мірошник, коли за Ільком зачинилися двері. – Хочу, щоб ти була щаслива...

– Спасибі, Романе Олексійовичу, але у вас чарка не повна.

– Ні, ні, досить, – Мірошник затримав руку дівчини.

Настуня відчула ніжний потиск. Треба було б вирвати руку, але це було так приємно...

– Ну, вип’ємо, – нарешті промовила вона. – Я теж хочу, щоб ви були щасливі, Романе Олексійовичу.

Настуня бачила, як раптом змінилося обличчя Мірошника, ще хвилину тому він був веселий, а зараз дивився на неї сумно-сумно.

– Чого ви так дивитеся на мене, Романе Олексійовичу? Ви щось пригадали, так?

– Ні... Мені просто... хороше з тобою, Настуню... Не хочеться їхати в ці білі сніги і...

– Чому... зі мною? Я... я не розумію, щось таке говорите, – Настуня десь розгубила слова. Коли б швидше мати прийшла, майнула думка, а може, він зовсім не те говорить, що вчувається їй? Боже, що вона сказала йому? Що він подумає про неї?

– Я сказав, – вивів Настуню із збентеження Мірошник, – що мені з тобою хороше... Що ж тут незрозумілого?