Текст книги "Гілея"

Автор книги: Микола Зарудний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 23 страниц)

Всім скажу, що дружиною його стала...

– Хочеш цим врятуватися від Данила? – посміхнулася Марина.

– Щоб не приставав.

– Якщо любить тебе, то ні на що не подивиться, Яринко...

– Хоч би Іван швидше повернувся, бо в мене екзамени через два дні, треба в школі бути.

– Діждешся, – заспокоїла Марина.

– А чого його викликали?

– На бюро... Комісія до нас приїздила, перевіряли, бо таке написано на Івана... Наче він проти науки пішов. І... зривщик постанови... А ми ж працювали як прокляті ... Кожне деревце, може, потом нашим зрошене і... кров’ю... От підемо, побачиш наші лісочки.

– Давайте зараз! – схопилася з полу Яринка. – Ні, ні, зараз підемо, я хочу побачити!

* * *

Максим з батьком поралися біля розпашника – ставили нову полегшену раму з кутового заліза, – так порадив професор Вигдаров. Дуже він хвалив Карагача за цей розпашник, при людях дякував, і тепер Матвій готовий був зробити все, аби лиш довести, на що він здатний. Проходячи повз них, Яринка привіталася.

– О-о, – протягнув Максим, – це ти?

– -Я.

– Впізнав тебе, – подав руку Максим.

Марина познайомила її з Карагачем і пояснила:

– Хочу Яринці наш ліс показати.

– Можна з вами? – вихопився Максим і поглянув на батька.

– Я буду рада, – сказала Яринка, і Матвій хитнув головою, мовляв, іди.

– Забіжу на розсадник та й прийду до вас, – пообіцяла Марина.

Жовте сонце неохоче котилося в піски, довшали тіні сосонок. Яринка й Максим обережно йшли по міжряддях.

– Дивись, дивись, – захоплено говорив Максим, – оце за рік так виросли, а були маленькі-маленькі... Цю ділянку ми садили...

– Хто?

– Я й Марта...

– Видно, в неї легка рука, – промовила Яринка.

– Легка...

– І біля її хати дві ялинки ростуть. Красиві, – пригадала Яринка.

– То Іван Трифонович їй подарував на день народження, коли приїхав на Овечий, з собою привіз. – Яринка раптом зупинилася, і він пошкодував, що сказав про це.

– Подарував? – перепитала вона.

– Ми з ним посадили, – відповів, наче хотів перебрати й на себе його провину.

– Більше нічого їй не дарував? – Яринка пильно глянула на Максима. – Ти мені про все скажи.

– Я не знаю, – Максим знизав плечима, але відчув, що розповість їй про все, що було, що передумав, що знав і чув і що сам, може, вигадав, коли охоплювала його ревність.

– Він любить її? – шукала собі спільника Яринка.

– Вона закохана в нього, – це вже свій біль викладав перед дівчиною Максим.

Потім довго йшли мовчки до піщаного кургану, думаючи кожен про себе.

– Якщо ти любиш його, то залишайся тут, – рятував своє кохання Максим, – бо забере вона Запорожного.

– Ти її теж любиш, Максиме?

– Що з того? Що я для неї? – повернувся до Яринки, мовляв, поглянь, який я нікчемний, довготелесий, хіба вона може покохати такого. Він уявив себе поруч з Іваном чи Сергієм Кортуновим, який з’явився оце зараз тут перед ним в офіцерській формі із золотими погонами, і сказав: – Я ніщо для неї.

– Не можна себе принижувати, – відповіла йому на це Яринка, – і любов свою треба завойовувати, розумієш?

– Ні.

– Боротися за неї, – це вже говорила для себе.

– Я не знаю, як боротися за любов, – зітхнув Максим. Як?

– Я теж не знаю, – призналася Ярина.

На кургані стояла Ганнуся, вся її постать подалася вперед,, ніби вона мала от-от злетіти. Руки її були щільно притиснуті до стегон, голова високо піднята. Вітер її путався в її густому волоссі і шматував коротеньку сукеньку. Ганнуся вже довго стояла тут, але кораблі не з'являлися, і моря не було. Дивно, бо вчора припливали до кургану кораблі з вітрилами... І, якби вона постояла ще трохи, то могла б навіть зійти на палубу голубого корабля, але треба було йти додому, і пароплав щез у степу...

Максим з Яринкою вийшли на курган, але Ганнуся не чула їхніх кроків. Тоді Максим підійшов і затулив їй руками очі. Дівчина здригнулася, але не вирвалася, не крикнула: було приємно, що чиїсь добрі, шорсткі, холоднуваті долоні лежали на повіках.

– Хто, хто, вгадай! – розсміялася Яринка.

– Максим, – сказала Ганнуся.

– Як ти впізнала? – здивувався Максим.

– Я знала, що ти прийдеш, – промовила Ганнуся.

– Чаклунка! – трохи розгубився Максим. – Звідки ж ти знала?

– Я хотіла, щоб ти прийшов і побачив кораблі.

– Які кораблі? – спитала Яринка.

– Великі...

– Вигадуєш? – мов зачарований дивився на Ганнусю Максим.

– Ні, я бачу. Пливуть, пливуть! – показала рукою Ганнуся. – Бачите?!

– Бачу, – сказала Яринка.

– І я бачу, – повторив Максим, дивлячись на нерухомі зелені хвилі молоденьких лісів.

...Парамон, як і обіцяв, прийшов увечері. Думав заметати Марину саму, але де там! Юрасик, зладнавши два стільчики, випробовував трактора, бо гуркоту була повна хата, а Марина з дівчатами розвішувала білі фіранки на вікнах. Давно продумані і завчені на ці відвідини Парамонові слова втрачали свій смисл, і довелося йому знову починати з дальніх підступів.

– Ну й спека ж сьогодні...

– Спасу нема...

– Іван Трифонович ще не приїхав?

– Пора б уже йому бути...

– Як там на буровій?

– Нема води...

– От горе...

– Може, повечеряєте, Парамоне?

– Спасибі, я вже... Хотів би я з вами поговорити, Марино, – нарешті зважився Парамон, коли Ганнуся з Яринкою вийшли знімати білизну.

– Говори.

– На самоті хотів би... Може, вийдете?

– Добре, – помовчавши, погодилася Марина.

– То я чекатиму біля колодязя.

– Чекай.

Парамон вийшов і подався до колодязя, не вірячи своєму щастю, своїй долі...

Марина вклала Юрасика спати, постелила Яринці й сказала Ганнусі:

– Я скоро повернуся.

– Куди ж так пізно, мамо?

– Треба мені, – розчісувала довгу чорну косу перед маленьким дзеркальцем.

Потім витягла зі скрині сіру кофту, приміряла і надягнула білу.

– На збори йдеш? – запитала Ганнуся.

– Ні... Яринко, проведи мене, – попросила дівчину, зітхнула і рішуче вийшла з хати.

– Ви чимось стривожені, Марино? – вдивлялася в зажурене обличчя жінки.

– Ой стривожена, Яринко, – повільно вийшла за ворота. – Якби ж хто зупинив мене...

– Куди ж ви йдете?

– Не знаю: може, до погибелі, а може, до... – та й не доказала.

– Я не знаю, чим зарадити вашому горю...

– Це не горе, Яринко... До Парамона йду... Чекав мене Парамон в степу біля колодязя...

– Ч-чого? – не розуміла Яринка.

– Одружитися хоче зі мною... Як я людям в очі дивитися буду? А дітям?.. І йду...

– Ви, певно, любите його, Марино...

– Не знаю... Може, й люблю... Він добрий, – втішала себе. – Тяжко самій жити, дівчино... І життя того вже її по зосталося... Поки цвіт не пооблітав, то ще б... полюбила... що мені робити, йти? .

– Ідіть! – сказала Яринка. – Поки цвіт не пооблітав...

* * *

Ярина стояла біля похилених стареньких воріт і дивилися, як танула постань Марини в чорному степу. Він був страшний для неї, цей степ. Здавалося, що він навіки може поглинути людей, сонце, небо. Він у неї забрав Івана і не випустить його ніколи. Тепер він хоче забрати її, цей чорний степ. І вона вже не чинить опору. Від його влади вона може відкупитися лише ціною свого кохання: залишити Івана і забути про все.

А що, коли Іван не повернеться сьогодні? Завтра вона мусить їхати. А може, повернувся і не знає, що вона тут?

Яринка повільно пішла до подвір’я Заклунних. У хаті світилося. «Прийти запитати чи заглянути у вікно?» – роздумувала, стоячи перед низеньким ганком. Постукала.

Вийшла Марта.

– Заходь.

– Іван приїхав?

– Ні.

– Пробач.

– Я тобі покажу, де він живе, – Марта підбігла до другого ганку і відчинила двері. Зайшли обидві.

– Сідай. Ті двері... забиті...

– Мені все одно...

– Не ревнуєш? – Марта розглядала маленькі кульчики у вухах Ярини.

– Мені ревнувати нічого, – пройшлася по кімнатці Яринка (добре, що хоч нові черевички взула).

– Он яка ти! – не приховувала своєї неприязні Марта. – Дивись, щоб каятися не довелося...

– Це ж чого?

– Довго міряєш, а відрізати боїшся...

– То моє діло, коли захочу, тоді й відріжу. – Яринка постукувала новеньким черевичком по долівці.

– Може, й одрізати буде нічого...

– Хай це тебе не тривожить, Марто, – відказала сухо. – Чи відіб’єш?

– Як схочу! – Марта помітила, як змінилася на обличчі Яринка, і всміхнулася – зло й недобре.

– Пізно вже, – з притиском сказала Ярина, не знаючи, чим ствердити ці слова, як зруйнувати дощенту самовпевненість цієї зухвалої степовички. І раптом з’явилися ці слова:– Я... вже його... дружина.

– Що, переспав з тобою?! – Марта зіскочила з лави і стала перед Яриною, важко дихаючи. – Брешеш!

– Я – вагітна, – кинула Ярина в вічі таку бажану зараз неправду.

– Ну й дурна! – Марта відвернулася до вікна і вже звідти: – І це неправда! Якби так, то приїхала б до нього! Брешеш ти... Ти його не любиш, ти про себе думаєш. Двох на поводі водиш?! Хіба не на твоє сватання потрапив Іван? Я все знаю... Безчесна ти! А ще вчителька...

– Ти зі мною так не розмовляй! – скипіла Ярина. – Це ти вішаєшся йому на шию, як...

– Я не вішаюся. Я люблю його, – майже пошепки сказала Марта. – І він мене любить, чуєш?

– Неправда!

– Правда! – випросталася Марта. – Я... я жду дитину від нього! Давно ми з ним... Увесь лісгосп знає, що я з ним живу...

Яринка повільно підвелася і, тримаючись за стіну, вийшла на ганок. Трохи легше стало від холодного дихання степу. Билися, зміями звивалися в душі Мартині слова. Так ось який ти, Запорожний! Треба тікати звідси, зараз, негайно, щоб не зустріти його, не побачити.

Яринка прибігла в Маринину хату, зібрала свого вузлика, налила в баклажку води, знайшла в сінях сідло і відв’язала коня, що стояв за хлівом. Спритно підтягнула попругу і, щось згадавши, повернулася до хати. Юрасик і Ганнуся спали. Яринка взяла саморобного зшитка, вирвала чистий аркушик і написала:

«Марино, спасибі вам за все... Я не можу тут залишатися. Не говоріть Іванові, що я була. Хай опадає цвіт. Мені не шкода. Ярина».

* * *

Стара емтеесівська півторатонка як навіжена мчала степом. Іван, без кашкета, в розстебнутій гімнастерці, стояв, тримаючись за кабіну, і бажав лише одного: щоб школи не кінчалася ця чорна ніч і ця дорога. Але все мало свій кінець, і посвітліло небо, і дорога вела до хутора.

Десь далеко в степу Іван побачив якогось вершника, що мчав, не вибираючи дороги. Хто він? Куди поспішає?

Біля хутора дивився в небо кованим відром довгошиїй журавель, і двоє якихось людей стояли, обнявшись під зорями...

13

«Тепер у нас буде тато. Мама сказала мені і Юрасику, що татом буде дядько Парамон. Юрасик дуже зрадів, щоранку питає, коли прийде тато... А мого тата звали Андрієм».

(Із зшитка Ганнусі Гомон)

Четверту годину, без перерви, йшло засідання бюро Овідіопільського райкому партії. Обговорювалася статті про антинаукові тенденції в Степовому лісгоспі, надрукована в обласній газеті. Автором її був Петро Петрович Лобан – редактор районної газети. Він сидів поруч з Мірошником – суворий і безпристрасний: я все зробив, щоб відкрити вам очі, а тепер ви розбирайтеся самі – було написано на його обличчі. Але байдужість була вдавана, бо насправді Лобан ловив кожне слово тих, що виступали. Приємно було чути: «Як правильно вказує в статті товариш Лобан», «Автор сміливо викрив антинаукові тенденції» ...Тепер уже Мірошник повинен рахуватися з ним, хоч як йому цього не хочеться. І хай не думає Мірошник, що Лобан сам роздмухав цю справу, він лише виклав у статті висновки комісії облвиконкому, ну, а якщо трапляються занадто різкі формулювання і висновки, то це вже діло інше. Лобан звик називати речі їх іменами, його ніхто не примусить сюсюкати там, де треба викорчовувати з корінням безгосподарність або, коли хочете, прихований саботаж...

Звичайно, Мірошнику жаль Запорожного – дружки, до дівчат разом їздять, але для Лобана нема ні свата, ні брата, коли йдеться про всенародну справу і честь комуніста. Кому це надав слово Мірошник? А-а, Каїтану. Цікаво, що скаже цей боязливий начальничок...

– Товариші, – важко дихаючи, почав Каїтан, – стаття товариша Лобана в основному правильно висвітлила стан справ у Степовому лісгоспі... Порушення мали місце і... продовжують мати місце... Той факт, що посаджено понад триста гектарів лісу всупереч рекомендаціям, затвердженим вищими інстанціями, має місце, – тьху ти, господи, подумки кляв себе Каїтан, і пристало оце «має місце», і повторив: – має місце...

– Це ми знаємо без вас, – перебив Каїтана уповноважений облвиконкому, – ви скажіть, як ви оцінюєте дії Запорожного як спеціаліст.

– Я як спеціаліст, – морщив лоба Каїтан, – оцінюю дії Запорожного, як такі, що... дайте мені води, будь ласка. – Каїтанові подали води, він довго пив і думав: як же оцінити ті «дії»? – Я оцінюю їх, як анти... анти...

Каїтан безпорадно обвів поглядом членів бюро і замовк.

– Антинаукові, – підказав Мартинюк.

– Точно, – ствердив Каїтан. – Антинаукові.

– Ви взагалі, товаришу Каїтан, не вірили, що на пісках можна вирощувати ліси, – кинув Вигдаров.

Якщо треба, то виростимо, – сказав Каїтан і подивився на уповноваженого. – Стаття правильна, своєчасна, вона допоможе нам виправити недоліки і виконати...

– А у вас своя, власна, думка є? – запитав Дмитро Андрійович Колишев – голова райвиконкому, глухо кашляючи. Обличчя його, посічене давніми чорними від вугільної пилюки зморшками, мало страдницький вигляд.

– Є, – запевнив Каїтан і сів.

– Нема у вас ніякої думки, – категорично сказав Колишев.

Мірошнику підіграє, подумав Лобан. Нічого вам не допоможе, визнаєте критику справедливою і каятися будете. Таких звинувачень не заперечите.

– Прошу, Семене Петровичу, – сказав Мірошник Мартинюку.

– Я. – особа зацікавлена, так би мовити, і буду говорити коротко, – сором’язливо посміхнувся Мартинюк. – Я не хочу заперечувати можливість появи нових методів посадки лісів у наших умовах... Їх шукали і шукають вчені багатьох країн, але це справа майбутнього... Я вдячний і щасливий, що наш торфогніздовий метод знайшов таке гаряче схвалення в директивних органах, то й знайшло своє відображення у відповідних інструкціях, які набрали сили закону... Так, так, товаришу Вигдаров, не посміхайтесь. Те, що зроблено в Степовому лісгоспі товаришем Запорожним, я не можу розцінити інакше, як авантюризм. Про це я вже говорив і йому, і моєму шановному колезі професору Вигдарову... Запорожний перевиконав план посадки лісів, його хвалили, преміювали, але дозвольте запитати: що з цього матиме народ? Нічого. Посадки, проведені за методом Вигдарова, щезнуть із землі через рік.

– Не щезнуть! – сказав Вигдаров.

– Третина саджанців пропадає, товаришу Вигдаров, на наших дослідних ділянках, а що буде в степу? – Мартинюк знизав плечима, мовляв, я лише констатую факт.

– А хто поверне державі витрачені кошти? – подав голос уповноважений.

– За це треба судити! – сказав прокурор.

Лобан сумно похитав головою.

– Я розцінюю, – провадив далі Мартинюк, – з дозволу сказати, експерименти Запорожного і Вигдарова, як... дискредитацію...

– Свідому! – підкреслив уповноважений.

– Свідому... – повторив Мартинюк, – великого плану перетворення природи. Ми, вчені, повинні бути перш за все чесними перед своїм народом і думати не про свою особисту справу, а про велику місію і справу, якій ми служимо.

– По-вашому виходить, що Запорожний свідомо йшов на шкідництво? – запитав Колишев і закашлявся. – Ні, ви відповідайте, товаришу Мартинюк.

– Я не можу стверджувати, але факти, які... опубліковані в статті... – розводив руками Мартинюк, – не на користь товариша Запорожного... Але я не хотів би звинувачувати його, бо він – практик, досвіду в нього небагато, його просто... дехто використав у власних цілях...

– Ви, товаришу Мартинюк, – тицьнув пальцем у зблідлого Семена Петровича Колишев, – давайте без оцього «дехто», «не на користь». Ви говоріть нам ясно і просто, а то розводите демагогію.

– Товаришу Колишев, – подав голос уповноважений, – ви не в нарядній шахти, а на бюро райкому і розмовляєте з ученим.

– Треба говорити просто і ясно і в нарядній, і на бюро, – відповів Колишев. – Вони ж звинувачують мало не в шкідництві Запорожного і Вигдарова, комуністів, фронтовиків, хай доведуть мені, що це так, і я голосуватиму за їх виключення з партії, а він мені антимонію розводить...

– Дмитре Андрійовичу! – постукав олівцем Мірошник.

– Тридцять шість процентів саджанців, висаджених восени і весною в Степовому, – пропало, – помахав якоюсь доповідною уповноважений. – Вам зрозуміло, товариші? Це сотні тисяч карбованців. Які вам ще потрібні факти, товаришу Колишев?

– Пропали й ті, що були посаджені за методом Мартинюка, – сказав Колишев. – У нас другий рік нема дощів.

– Ви облиште оці посилання на об’єктивні причини, – махнув рукою уповноважений і звернувся до Запорожного: – Які площі збереглися краще?

– Там, де садили з торфом, – відповів Запорожний.

– Ясно? – запитав уповноважений. – І ми, товаришу Колишев, будемо пов’язувати цю справу з політикою.

Будемо. І висновки відповідні теж зробимо. Думаю, що мам треба дати нашу оцінку... експериментам професора Вигдарова, написати листа до Академії сільськогосподарських наук і просити розібратися в цій, гм... науці. А щодо Запорожного, то я тут, товариші, нічого не розумію... Справді, льотчик, фронтовик, не новачок у лісовому господарстві і... така... кричуща безвідповідальність, окозамилювання. Як ви могли сліпо довіряти тим сумнівним експериментам, товаришу Запорожний?.. Я, здається, питаю вас?

– Можна? – звернувся Запорожний до Мірошника, той кивнув головою. – Все, що я зробив у. Степовому, я робив свідомо, товаришу уповноважений.

– Тим гірше, – буркнув Лобан.

– Свідомо, – підкреслив Запорожний. – І професор Вигдаров до останнього часу не знав, що ми залісили таку велику площу без внесення торфу. Я переконаний, що метод Василя Олександровича – це єдиний метод, який дозволить нам виконати оту велику місію, про яку так проникливо говорив Мартинюк. Якби ми в Степовому чекали на торф, обіцяний товаришем Каїтаном, то ми не посадили б і третини тих площ...

– Але ліси насаджуються на десятки років, а не для квартальних зведень, – сказав Мартинюк. – Через рік там, де не внесено торфу, – буде пустеля.

– Побачимо... Дайте нам... дайте мені два роки, і я нам доведу...

– За такі речі можуть дати і п’ять, – засміявся Лобан.

– Ви дуже дотепна людина, – Запорожний зміряв нищівним поглядом Лобана. – У тому, що я робив, є ризик, але нове завжди пов’язане з ризиком.

– Це не гра в карти, товаришу Запорожний, – сказав уповноважений. – Так ви що, не визнаєте своїх помилок?

– Не визнаю.

– Ви чуєте, товариші? – окинув поглядом кімнату уповноважений. – Значить, по-вашому, стаття товариша Лобана – наклеп?

– Ні. Просто її писала людина, яка нічого не хоче зрозуміти, – відповів Запорожний.

– Ви що, заперечуєте правдивість фактів? – Лобан аж підскочив на стільці.

– Ні. Гектари названо правильно, а все останнє – крик невігласа і кон’юнктурника, – Запорожний сів.

– За образу моєї особи, – почав Лобан, але його обірвав Мірошник.

– Що ви скажете, Василю Олександровичу? – звернувся до Вигдарова.

– Нам треба з вами посадити ліси на сто сорока тисячах гектарів придніпровських піщаних арен, – тихо почав Вигдаров. – Цьому я присвятив багато років свого життя і тільки тепер, можливо, я зі своїми товаришами наблизився до розгадки таємниці: чому гине частина саджанців, висаджена без торфу... До речі, гинуть і з торфом... Я не рекомендував Івану Трифоновичу застосовувати на великих площах мій метод посадки лісу, але не знімаю з себе відповідальності і буду відповідати разом з ним.

– Дякую, – Мірошник підвівся з-за столу. – Хто ще хоче виступити? Нема? Товаришу Запорожний, ви знайомі з проектом рішення бюро?

– Ні.

– Чому не ознайомили? – запитав Мірошник завідувача оргвідділу.

– Проект був у товариша Лобана, – відповів той.

– Я не встиг, бо Запорожний запізнився на бюро, – пояснив Лобан.

– Зачитайте, – стомлено сказав Мірошник.

– «За допущення серйозних помилок і застосування антинаукового методу посадки лісу, що призвело до дискредитації самого плану перетворення природи, за необгрунтовану витрату коштів, асигнованих на залісення піщаних арен, Запорожного Івана Трифоновича виключити з рядів партії, як такого, що не виправдав довір’я. Друге: увільнити т. Запорожного І. Т. від обов’язків директора Степового лісгоспу», – прочитав Лобан.

– Я проти! – сказав Колишев.

– Почекайте, товаришу Колишев, – суворо поглянув на голову райвиконкому Мірошник. – При підготовці проекту рішення у нас розійшлися думки. По першому пункту...

– Зрозуміло, – уповноважений щось шепнув Лобану.

– По першому пункту, – повторив Мірошник, – бо товариш Каїтан привіз уже з собою наказ начальника облземвідділу про зняття з роботи товариша Запорожного.

– Оперативно, – закашлявся Колишев.

– Ми у відділі вже обговорювали статтю, – пояснив Каїтан, – і зробили висновки з виступу обласної газети.

– З семи членів бюро, – вів далі Мірошник, – чотири, в тому числі я і товариш Колишев, проти виключення з партії Запорожного.

– Відпускаєте його без всякого стягнення? – здивувався уповноважений. – Які благодійники!

– Ми не благодійники, а члени бюро, товаришу уповноважений, – спокійно зреагував Мірошник. – Ми пропонуємо записати догану Запорожному за порушення інструкції.

– Справа ваша, – байдуже мовив уповноважений, – думаю, що вас підправлять...

– Хто за те, щоб виключити Запорожного Івана Трифоновича з партії, прошу голосувати... Троє... Хто за те, щоб оголосити йому догану із занесенням до особистої картки? Чотири голоси. На цьому засідання бюро, якщо немає якихось зауважень, дозвольте закрити... Вас, товаришу Запорожний, прошу залишитися.

Запорожний підвів голову: в кабінеті, крім Мірошника, нікого не було. Він не помітив, коли всі порозходилися і, може, й не чув, як скінчилося голосування, хоча й дивився широко розплющеними очима поперед себе.

– Дати води? – спитав Мірошник.

– Не треба, – стрепенувся, почувши голос Мірошника. – Не виключили?

– Ні. – Мірошник стояв спиною до Івана – не міг дивитися на його враз постаріле обличчя.

– Я поїду, – вже твердо сказав Запорожний.

– Куди!

– Не знаю... Може, в обком?

– Зараз не треба.

– Чому?

– Хай трохи охолонуть деякі голови, – сказав Мірошник. – Ця справа вже вийшла за межі області. І знайдуться ще мартинюки й лобани різних рангів... Я сам говоритиму в обкомі з першим... Він зрозуміє.

– Але його можуть неправильно інформувати, Романе Олексійовичу, – звів тривожний погляд на Мірошника. – У них є формальні докази моєї провини, а я поки що не можу заперечити її. Мені потрібен час. Рік, два... Кому передавати справи?

Мірошник усміхнувся:

– Каїтану... Він ще не знає, але наказ підписаний. Нічого, Іване, переживемо. Партія – це ж не Лобан, не отой переляканий уповноважений, у неї руки чисті і розум світлий, друже.

– Інакше я не хотів би жити, – тихо промовив Запорожний. – Я поїду.

– На Овечий?

– Попрощаюся. Жаль мені залишати, Романе... Які там люди! Спасибі, що Ілька прислали до нас, і за Марину спасибі, що прийняли в партію... Вони все зроблять... у Кам’янське лісництво мені можна повернутися?

– Звичайно... Але не думай, що надовго, – застеріг Мірошник.

– Ні, – відповів Іван, – уже звідти не поїду нікуди... Одружусь, Романе Олексійовичу, та й житиму... На весілля приїдеш?

– Приїду, – пообіцяв Мірошник. – Машину дати?

– Емтеесівською поїду.

– Ти, Іване, тримайся... розумієш? – Мірошник обняв за плечі Запорожного і провів до дверей. Раптом пролунав різкий телефонний дзвінок. – Слухаю... Добрий день, Антоне Григоровичу...

Дзвонив секретар обкому партії по сільському господарству, зрозумів Іван. Телефонна трубка резонувала, і всю розмову було чути, хоч і прикривався рукою Мірошник.

– Ти що ж, у ліберали записався? – заповнював кімнату владний голос.

– Чому?

– Що це за рішення?

– Ми все зважили...

– Мені доповідали, як ви зважили... Розвели великодню балачку! Як дійде у верхи, то... гнати його з партії треба... Щоб завтра був у мене.

– В обком викликають, – пояснив Мірошник, сподіваючись, що Запорожний нічого не зрозумів з цієї розмови.

Іван мовчки вийшов. Півторатонка стояла біля райкому.

– На Овечий, – наказав Іван шоферу.

– Єсть! – клацнув той підборами старих черевиків. – Чого ж ви в кузов полізли, товаришу директор?

– Давай, – вдарив Іван рукою по кабіні.

Степ бив пружним вітром в Іванові груди, його безмежжя й м’який пастельний присмерк заспокоювали Запорожного, згладжуючи гостроту пережитого за,ці кілька годин. Добре, що скінчилося так, заспокоював вкрадливий смиренний голосочок, що раптом озвався з глибини свідомості. Могло ж бути гірше, якби виключили з партії і віддали до суду. Голосочок поступово втрачав смиренність і ставав дедалі упевненішим: ти працював чесно, ти не втік із цих пісків, коли було тяжко, ти багато зробив. Тебе не оцінили, не зрозуміли, ти опинився в лещатах між Мартинюком і Вигдаровим, тебе жорстоко покарали ті, хто сам повинен відповідати за ці майбутні і сущі нині ліси... Кидай цей дикий степ, голосочок уже торжествував, їдь до своїх старих замріяних подніпровських лісів, де ще є сліди твого батька й твої, на тебе чекає твоя любов; а тут хай спробують інші, хай переживуть години розпачу, власного безсилля перед сонцем, вітрами й піском. Ти маєш право на спокій. Досить. Ниють твої рани, терзають душу спомином і гіркотою нездійсненої мрії винищувачі, що злітають у небо, вони сняться тобі щоночі, і вранці в тебе болять руки, наче ти весь час тримав штурвал...

Ти добре зробив, хвалить голосочок, сказавши Мірошнику, що поїдеш у Кам’янку. Догану через рік знімуть, все забудеться, і прийдуть нові радощі. Не журися, Запорожний!

Смиренний голосочок, зробивши своє, тихенько вкублився на дні стривоженої Іванової душі.

З пітьми виповз освітлений повним місяцем піщаний курган. Уночі він здавався вищим, ніж був насправді. Іван згадав, як уперше видиралися вони з Марино по його крутому схилу. Вона тягнула Івана за руку і так вперто йшла, наче за вершиною кургану мав початої для неї новий світ. Люди чогось завше прагнуть хоч трохи піднятися над рівниною, протоптують стежки на горби і кургани, мандрують по горах і, ризикуючи життям, підкорюють неприступні гірські перевали й вершини. Івана теж охоплювала пристрасть до висоти, ні з чим не зрівнянне відчуття лету й простору. Його суть він найповніше відчував у бою, коли йшлося про життя і смерть. У ті хвилини не думалось про себе, звичайний, інстинктивний страх зникав, поступаючись місцем холодному тактичному розрахунку, залізній витримці військового льотчика, за плечима якого була рідна земля і доля народу. Запорожного ніколи не полишало це високе почуття, і для нього був незабутній день, коли йому, пораненому, вручили партійний квиток на аеродромі, і лише тоді поклали його санітари на носилки.

– Ви завоювали право стати комуністом своєю відданістю і кров’ю, – сказав тоді Запорожному комісар ескадрильї, – у вас буде багато орденів, але партійний квиток – один. Це, Запорожний, не нагорода, а суть вашого життя й боротьби. Пам’ятайте про це завжди: в радості й у важкі часи.

І Запорожний пам’ятав про це завжди. Він десятки разів ризикував життям, виручаючи своїх друзів, і вони не роздумували ніколи, якщо потрапляв у біду він...

Зараз уже не потрібно ризикувати життям, підтверджуючи цим вірність своїй партії, тепер інші часи, але треба залишитися і в цих буднях таким, як ти був, Запорожний, у бою, зберегти оту високість духу. Так думав Іван, вдивляючись у знайомі обриси степу. Мабуть, цей степ і глибінь нічного неба настроювали Запорожного на таку душевну патетику – думалося про велике.

Уже світало, коли Запорожний добрався до хати Заклунних. Біля ганку стояло відро з водою, а на поренчатах висів білий рушник. «Марта», – подумав Іван і з насолодою вмився. Потім скинув свій запорошений одяг і в самих трусах довго ходив по подвір’ю, збиваючи ногами краплинки роси на вижухлій траві Треба було б новий паркан зробити Ользі, подумав, а то заносить піском. Потім набрав води і полив обидві Мартині ялинки. Виросли як! Колись червоні стрічки, якими пов’язала Марта ялинки, тепер стали сірими, і це було неприємно. Іван зірвав їх і повісив на стовпчик ганку. Рука ковзнула по зарубках. Іван подивився на «свою». Мотоцикл у Матвія Карагача він виграв, але більше зарубок не буде...

Іван сполоснув ноги і стомлено витягнувся на ліжку. Чисте, холодне простирадло відмежувало його від духоти ночі: можна поспати зо три години, вирішив Іван. Може, приїде Каїтан, треба передати йому справи, а потім уже попрощатися... Паркан треба було б зробити Ользі... Над степом поплив гуркіт – рано полетіли хлопці...

Іван не чув, як тихенько скрипнули двері, що вели до Мартиної кімнати, не бачив, як протиснулася у вузьку щілину (бо сундук заважав) Марта в самій сорочці, з палючими, якимись напівбожевільними очима. Вона сіла на краєчку ліжка і довго дивилася на засмагле і серйозне уві сні обличчя Івана. Такий вигляд, певно, надавав йому шрам, пересікши брову. Марта кінчиками пальців доторкнулася до чола, й Іван розплющив очі. Мабуть, він подумав, що це сон, бо знову заплющив повіки, але це тривало тільки мить, – Марта впала йому на груди, і він відчув усе її тіло. Палкими поцілунками вона покрила його щоки, підборіддя, груди, наче боялася, що його хтось забере від неї зараз і назавжди.

– Здрастуй, – тихо прошептала Марта. Це просте, звичне слово могла так промовити лиш вона, вкладаючи в нього і радість зустрічі, і печаль, і надію. Це слово було наче їхнім паролем, тільки їм двом воно могло замінити безкінечні розмови. – Здрастуй...

Все це сталося так раптово, що Іван і не опам’ятався, як Марта опинилася під простирадлом, він бачив тільки її оголені кругленькі груденята і відчайдушні очі.

– Марто? Що ти? – Він не мав сили відштовхнути її від себе. – Марто!

– Я хочу бути твоєю... чуєш?.. Я люблю тебе... Ти мій... Я люблю, – виплутувалися слова з розпущених кіс.

Дурний півень стрибав у вікно, намагаючись втриматись на підвіконні і з цієї висоти проспівати свою пісню. Марта здригнулася з переляку. Іван зірвався з ліжка і, наче по сигналу тривоги, вмить одягнувся і розчинив двері. Марта й не поворухнулася – лежала в збитій білій сорочці, з розкиданими по подушці косами і з ненавистю дивилася на Запорожного.

– Ти... ти... гидуєш? Так? Ти не хочеш мене? – вона ткнулась лицем у подушку й тихо заплакала.

– Марто, не треба... Ти ж зрозумій, моя дівчино. – Іван схилився над Мартою і погладив мокру від сліз щоку.

Марта не обернулася.

– Я люблю тебе, Іване... Я не можу без тебе... Я хочу бути з тобою... Я. тобі народжу сина, я... – говорила в глуху стіну...

– Марто, не треба про це... Ти ж усе знаєш... У мене є Ярина...

– Нема! – Марта, прикриваючись простирадлом, зіскочила з ліжка. – Я вигнала її звідси, і вона не повернеться до тебе! Не повернеться!