Текст книги "Гілея"

Автор книги: Микола Зарудний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 23 страниц)

– Здравія бажаю, товаришу Мірошник!

Варя побачила, як усміхнувся тато і потис міліціонерові руку. Потім тато перестав усміхатися і пильно дивився на якусь тьотю з великими синіми очима, що сиділа в бідарці. Тьотя була висока й гарна,вона теж зійшла з бідарки, і тато простягнув їй руку.

– А це моя донька, – показав тато на мене.

– Донька? – Синьоока тьотя подивилася на тата так, ніби він украв мене.

– Я вас давно не бачив, Настуню, – сказав тато.

– Велика печаль! – чогось розсердилася вона і сіла знову в синю бричку. – Поїхали, Милентію!

– Можна їхати? – запитав тата міліціонер.

Тато кивнув головою, ми сіли в машину і теж поїхали. Тато чогось довго мовчав.

17

«Ні, Бранка добре зробила, що не втекла від свого коханого. Я теж не втекла б... Я теж померла б разом з ним».

(Із зшитка Ганнусі Гомон)

Остап Веремійович біг лісом, біг просіками, пробирався через чагарники, спотикався об пеньки і кричав хрипким голосом: .

– Іване-е! Іване-е-е! Син! Си-ин!

Ліс мовчав. Остап Веремійович надибав криничку, напився води й знесилено сів на траву: де ж той Іван подівся? Знову пішов, гукаючи, старий лісник. За плечима у нього погойдувалася торбинка, зготовлена на радощах Одаркою: може, доведеться людей почастувати?

Аж підвечір знайшов Остап Веремійович Запорожного біля смолокурні – чорний, як чорт з пекла, тільки очі блищать.

– Ваню, Ваню, син! – крикнув здалеку лісник.

– Що? .

– Син! Народився в Яринки.

– Брешете! – чомусь не повірив Іван.

– їй-бо-присій-бо! – забожився Остап Веремійович і обняв Івана.

Той вирвався з цупких рук лісника і кинувся бігти.

– Куди ж ти?! – гукнув Остап Веремійович.

– Не знаю, – зупинився Іван. Він і справді не знав, куди й чого біжить. – Скільки важить?

– Привезе Яринка, тоді й зважимо, – розсудив Остап Веремійович. – Скільки не є – все наше... Такий хлопчик! Ну, козак!

– А ви хіба бачили?

– Ні, але такий уже козак та... – Остап Веремійович вийняв з торбинки пляшку й закуску, налив у щербату чарочку. – Щоб ріс щасливий!

Випив і налив Івану.

– За нього й за Яринку!

Вранці Іван, за добрим звичаєм лісників, посадив на подвір’ї дубочка на честь народженого сина. У кімнату, де лежала Яринка, сільська акушерка не пускала нікого, й Іван простоював біля вікна годинами. Яринка, бліда, щасливо посміхалась і щось говорила йому.

– Що вона говорить? – спитав, коли вийшла акушерка.

– Каже, що любить тебе...

Потім Яринку приходили вітати вчителі й подруги. Навіть Явдоха Прах прийшла, поклала хліб на рушнику і квіти.

– Таке вже щастя у вашій хаті...

– Вродилося, та й усе, – відказала Одарка і, щоб не наврочила Пращиха, пришпилила непомітно шпильку до білої ковдрочки, якою був накритий хлопчик.

Явдоха сиділа довго, ніби чогось чекала. І справді, як тільки Одарка вийшла на кухню, Явдоха тицьнула Яринці записочку:

– Данило просив передати. Ти вже, Яринко, звиняй, але прийти не може...

Яринка хотіла сказати щось зле Явдосі, але стрималася і записки не порвала: може, просто людина поздоровити хоче...

«Яринко! – прочитала вона, залишившись сама в кімнаті. – Поздоровляю тебе з сином. Я люблю тебе і не шлю тобі проклять за зраду. Я люблю тебе і таку, не мою. Світу мені без тебе нема і не буде. Д. П.»

Яринку кинуло в жар. Знову Данило. Коли він дасть їй спокій? Вона пошматувала записку, щоб не побачив Іван.

Хлопчика назвали Михайликом. З цієї нагоди запросив Іван гостей. На радощах навіть Данилові сказав, зустрівши в конторі колгоспу, бо незручно було усіх запросити, а одного обійти.

Данило подякував, але не прийшов. Після тієї зимової пригоди вони обминали один одного: щадили, певно, не себе, а Яринку.

Хата наповнилася піснями.

– Візьми, Іване, маленьке, щоб не злякалося, – подала Одарка Михайлика, – погуляйте.

Іван, обережно несучи сина, вийшов на подвір’я. Ось воно, його кохання, його радість, його життя. Він і не мріяв про таке щастя, коли возив уночі тачкою торф на Овечому.

Підійшов листоноша:

– З синочком уже парубкуєте, Іване Трифоновичу? А вам кореспонденція, – подав Запорожному саморобний конверт. Почерк був незнайомий, якийсь круглий, дівочий.

Іван сів біля палісадника, відкрив конверт.

«Добрий день, Іване Трифоновичу! Цього листа вам пише Ганнуся Гомон. Я пишу не сама, а те, що мені каже дід Опанас, бо він сліпий і писати не може...

Посилаю тобі, Іване, поклона з хутора Овечого, з нашого степу. Прийшла моя пора помирати, Іване, бо пожив на білому світі довго, може, двадцять отар за життя змінив. Жаль, що зробив мало, але хотів зробити багато. Крові своєї за нашу землю не шкодував, ходив з червоними ескадронами на Перекоп і на Дон. А коли було тихо на землі, то пас отари в степу. І не мені судити про моє життя.

Коли ти прийшов на наш хутір і посадив перше дерево, Іване, то мав я велику радість, бо ти прийшов рятувати степ, мою колиску, землю мого народу.

(Дід заплакав і більше нічого сьогодні не сказав, – написала Ганнуся).

Я не хотів би дожити до того страшного дня, коли ти забрав мене на Парамонове весілля, але, проклятий богом і людьми, живу й досі. Доля змилувалася, і я осліп, щоб не бачити сплюндрованого вівцями лісу, який посадили люди на радість, але і сліпий я бачу степ. Кажуть, що це ти зробив навмисне, щоб помститися за те, що тебе було скинуто з директора, і ще кажуть, що ти втік з хутора, як боягуз. Ти про це, може, не знаєш, то я пишу, щоб знав. Жити боягузом людина не може. То приїдь, Іване, та посади ліс там, де пройшла моя отара, бо я сам уже не зможу, а якщо не приїдеш, то дуже тяжко буде мені помирати й прощатися з білим світом, а тобі жити. Опанас Заклунний».

Іван, білий, як стіна, увійшов до хати й покликав Яринку:

– Візьми дитину...

Вони вийшли в сіни.

– Що сталося, Ваню? – спитала Яринка.

– Я мушу подзвонити Мірошнику.

– Скажи, що сталося?! – наполягала вона.

Іван подав їй листа. Ярина прочитала, зім’яла його і кинула на долівку.

– Навіщо?!

– А ти що, може, послухаєш цього божевільного діда? – Ярина забрала сина й пішла в хату.

Гості вже трохи втихомирилися. Ярина причинила за собою двері суміжної кімнати, перепеленала Михайлика і поклала в колиску. Сиділа в передчутті якоїсь тривоги, викликаної листом. А що, коли Іван справді поїде? Може, цього листа написала Марта?

У куточку щось зашаруділо. Яринка здригнулася: на неї дивилася гостра мордочка миші. Вмить згадала і ту, що появилася перед нею в класі... Істеричний крик вирвався в Яринки, і вона знепритомніла.

* * *

Не доїжджаючи до лісгоспу, чоловік у синьому плащі і сірій кепці, з-під якої вибивалося чорне, посічене сивиною волосся, попросив шофера зупинитися і вийшов з машини. Обличчя незнайомця було вилицювате, мідне від засмаги, очі вузькі, гострі, ніс з горбинкою надавав йому суворого вигляду.

На здивування шофера, чоловік, взявши старенького чемодана, пішов не до хутора, а в степ, до кургану.

Дивак, подумав шофер, всю дорогу розпитував про Овечий, а коли під’їхали – майнув у степ.

Залишивши чемодана, чоловік, грузнучи в піску, вийшов на курган і оглянувся: не впізнавав він тепер Овечого. Появилися нові будинки і ліс... Правда, ще невеличкий, але зеленів по всьому степу. Погляд чоловіка зупинився на крайній хатині, і серце його радісно забилося: там жила вона, Марина. Там був його син. Син Берика Джусуєва, до якого він прийшов через війну і роки поневірянь у фашистському полоні. Прийшов до нього, до Марини, ще не провідавши батьків, не побачивши землі свого роду.

Ще годину тому він зовсім по-іншому уявляв свій приїзд: прийде в її хату і скаже: «Я прийшов до тебе, Марино, назавжди... Покажи мені нашого сина...»

Тепер Берик стояв на кургані, не наважуючись показатися їй на очі. Він уже знав із розповіді шофера, що Марина торік вийшла заміж за якогось Парамона і живуть вони, як пісню співають (так і сказав). Тільки про сина нічого не знав шофер.

Берик зійшов з кургану, сів на землю і задумався: що робити, куди йти? Отак розвіялися його мрії, надії, вистраждані в неволі. Що ж, Марина не його жона і вільна була робити, що хотіла. Але син? Він мусить хоча б поглянути на нього, перш ніж поїде в інші степи, де чекає на нього стара мати.

Уже стемніло, коли Берик, нарешті, зважився піти на хутір. Зустрічалися незнайомі люди, з цікавістю проводжали його очима: звідки цей вилицюватий чоловік взявся в Степовому?

Біля хати Заклунних Берик побачив Ольгу, зрадів, як рідній:

– Олю, це я...

Підійшла до плоту, дивилася довго, впізнавала.

– Берик! – обняла і тричі поцілувала. – А ми вже й поховали тебе...

– Вижив...

– Ти до Марини? Так вона... знаєш...

– Знаю. Можна в твою хату зайти?

– Заходь, Берику. Сама живу. Дід на тій половині, а я сама... Поїхала Марта, – зі своїм горем Ольга. – А ти ж звідки? Роздягайся... Така ж я рада...

Ольга приготувала вечерю. Берик їв, а вона слухала його сумну розповідь.

– Союзники нас звільнили в сорок п’ятому, – розказував Берик, – а потім у свої табори заперли. Ми військові заводи розбирали по гвинтику й відправляли кудись... Двічі я тікав, ловили й знову в табори, не хотіли, щоб на свою землю поверталися... І тільки в минулому році мені пощастило потрапити до нашого консула, у Франції... І ось прийшов, – зітхнув Берик. – Ти мені, чуєш, про неї розкажи, Ольго... Все розкажи. Забула вона мене... А як мій син?

– Хай вона тобі сама розкаже, Берику. Я покличу, – накинула хустку Ольга.

– Не треба, Олю.

– А син схожий на тебе... Юрасик.

Сиділи довго, вже й стемніло в Степовому.

Берик бачив, як темінь огорнула Маринину хату.

А вдосвіта встав, подякував Ользі, вийняв з чемодана дві хустки.

– Одну собі візьми, а цю... Марині.

– Сам би віддав, Берику.

– Ні. Людина, яка може принести горе в юрту друга, не мусить зупиняти коня. – Берик попрощався. – Скажеш, що був... Все одно знатиме. І ще скажеш, що мене врятувала любов.

Берик пам’ятав дорогу на центральну садибу радгоспу, це була вроджена властивість степових людей – не заблукати в безмежжі. Він не знав, що робитиме далі, – зараз він хотів лише побачити свого сина. Він ішов повільно і невпевнено, часто зупинявся, наче збирався ось-ось вернутись.

У селі він одразу побачив школу. Було тихо – уроки закінчилися. Старенька прибиральниця показала Берику, де інтернат. Це була звичайна хата з маленькими вікнами, але вкрита черепицею. Кілька хлопчиків і дівчаток грали у волейбол. Натягнута на два стовпчики вірьовка служила їм за сітку. Суддею була висока, з карими очима дівчина. Дуже знайомою здалася вона Берику. Він підійшов до неї:

– Мені треба побачити Юрасика... Джусуєва...

– А ви хто? – дівчина пильно вдивлялася в незнайому людину.

– Я... Джусуєв, – посміхнувся Берик, – я... його батько.

– Я впізнала вас, – просяяла дівчина і кинулася до хати. .

Потім... потім Берик побачив себе: ішов худенький, чорноволосий, тільки носик був без горбинки.

– Ось він, – промовила кароока дівчина.

Юрасик спідлоба подивився на Джусуєва, в очах – недовіра й переляк. Берик нагнувся, щоб обняти сина, але Юрасик не дався.

– Це твій тато, – сказала дівчина. – Не бійся.

– У мене тата нема, – шморгнув носиком Юрасик.

– Є, є, – сказав Берик. – Я твій тато... Я...

– Мого тата вбили на війні, – пояснив хлопчик. – У мене тато Парамон.

– Я живий і приїхав до тебе...

– Ні, мого тата вбили на війні, мама казала.

– Я хочу подивитися, де ти живеш, – Берик спробував перемінити тему розмови.

– Я вас проведу, – зголосилася дівчина.

Вони зайшли у вузьку кімнату, в якій стояло шість ліжечок і хиткий столик, застелений цератою.

– Де ти спиш? – запитав Берик. Хлопчик мовчки показав на ліжко в кутку.

Поступово кімната заповнювалася Юрасиковими однокашниками, які ще не вміли приховувати своєї цікавості і безцеремонно розглядали Джусуєва.

– Це його тато, – почув Берик чийсь шепіт.

– У нього нема. Він напівсирота, вчителька казала...

Берик розкрив чемодан і вийняв новенькі черевички.

– Це тобі, – сказав Берик, – і костюм тобі... Можеш одягнути.

Юрасик подивився на дівчину і скинув штаненята. Товариші, затамувавши подих, стежили за кожним рухом Юрасика. Костюм був великий, довелося підсукати холоші і рукави піджачка. А черевики малі. Хоч як старався Юрасик втиснути в блискучий хром свої ноги – нічого з цього не виходило.

– Малі, – сказав білоголовий хлопчик.

– Малі, – з жалем повторив Юрасик.

– Можна – я взую? – попросив білявий хлопчик і, не дочекавшись згоди, натягнув на босі ноженята черевики. Пройшовся по хаті і жалібно подивився на Джусуєва. – Скидати?

– Носи... А чим вас годують, Юрасику?

– Борщем і кашею, – хором відповіли хлопці.

– Чай дають, – тихо додав Юрасик, – з цукром...

Берику хотілося побути з сином на самоті, і він сказав йому:

– Давай пройдемося по селу.

– Я не піду без Ганнусі, – відповів Юрасик і взяв за руку карооку дівчину.

– Це ти – Ганнуся? – лише тепер він упізнав її. – Виросла як...

– А я вас зразу впізнала... Мама вас часто згадувала.

Усі троє походили вулицями села, підійшли до кооперації, але на дверях висів рудий замок. Хоч як намагався Берик втягнути в розмову сина, той мовчав. Узяв його за руку, але Юрасик висмикнув, ніби опікся.

– Юрасикові треба робити уроки, – нагадала Ганнуся. – Ви до нас ще прийдете?

Прийду, – непевно відповів Джусуєв. Потім він вийняв з кишені пачку грошей і подав дівчині. – Візьми, хай мама вам щось купить...

– Не треба, – відмовилася Ганнуся. – У нас є.

– Прошу тебе, візьми. Ганнусю.

– Нам не треба...

– А мені тато. Парамон купить коня, – похвалився Юрасик.

– Навіщо тобі кінь? – запитав Берик.

– Я буду їздити по степу на коні, бо я казах. У мене тато казах, і я буду казахом, мама казала... Джигітом.

Берик нічого не встиг сказати синові – Юрасик, не попрощавшись, побіг до інтернату.

– До побачення, – сказала Ганнуся і теж пішла.

Берик сховав гроші і побрів селом. Оглядався, аж поки не сховалася за поворотом старенька хата з новим черепичним дахом.

За селом шматочок фанери на стовпі цілився кудись у весняний степ: «На Ольвіопіль». Скільки кілометрів – не було написано, зрештою, на десять більше чи менше, не мало ніякого значення в цьому неміряному степу. Берик ще раз оглянувся на село, не знаючи, коли повернеться сюди. Він звик до ударів долі і мужньо зносив їх. Він витримав три полонянські роки, провал підпільної групи у німецькому таборі, розстріл і голод, поневіряння по розтерзаній повоєнній Європі і, може, вмер би вже п’ять разів, якби не жили в ньому прагнення до волі і надія, що повернеться колись до Марини й свого сина. І те, й те об’єднувало в собі слово «Батьківщина». Він до кінця виконав свій обов’язок перед нею. Батьківщина дала йому волю, за його повернення боролись її представники, велись дипломатичні переговори і посилалися ноти. Він був потрібний своїй Батьківщині, вона не забула свого солдата. Тільки на Овечому хуторі забули про нього...

Степ, ще встелений зеленим килимом трав, дихав весною на всі груди, бо знав, що незабаром пекуче сонце випалить ці трави, висушить, і йому буде тоді тяжко дихати. Раптом перед Бериком вдалині показалася юрта.

Юрта! його рідна юрта!

Степ і юрта... Берик не міг втямити, як він опинився в Казахстані, біля юрти свого батька – чабана Джусуя. Біля юрти струмився в небо стовпчик сизого диму і паслися коні. Берик побачив і кибитку, лиш овець не було видно. Берик побіг. Зараз кинеться до нього мати.

– Апа-а! Кимбати апа! [Дорога мамо!] – кричав Берик. – Я прийшов до тебе! Я...

Але мати не вибігла йому назустріч. Берик зупинився: замість юрти він побачив старе циганське шатро, двох жінок і двох чоловіків. Двоє коней паслися, осторонь, а третій – каштановий, з широкими грудьми, але худий, лежав, витягнувши спутані передні ноги. Старий циган підійшов до коня і оперезав його батогом. Кінь не поворухнувся.

– Навіщо б’єш?! – крикнув Берик.

Циган ще раз ударив, зміряв байдужим поглядом Джусуєва:

– Бо мій... Чому не вітаєшся і не питаєш, чи ми здорові?

– Здрастуйте, – сказав Берик. – Як ваше здоров’я?

Старий циган кинув батога і подав руку:

– Доброго дня. Ми всі здорові. Сідай. Будемо вечеряти. – Циган сказав щось молодій циганці, і та винесла з шатра килимка і простелила біля вогню. Старша, видно, дружина, насипала в миски пшоняної каші, звідкись узялися діти й посідали до вечері.

Потім усі закурили. Маленьке циганча теж зо два рази потягнуло материну люльку.

– Не треба дітям, – сказав Берик.

– Та воно ще дурне, мале, – відповів, циган. – Ти куди йдеш?

– Ще не знаю.

– Тоді нам по дорозі, – усміхнувся молодший.

– Ні, ми на ярмарок, – поправив старий. – Хочу отого чорта продати, – тицьнув люлькою на спутаного коня.

– Славний кінь, – похвалив Берик. – Я бачу... Навіщо продаєш?

– Вредний кінь, – зітхнув циган. – Два дишлі зламав – не хоче в упряжі ходити.

– Тікає?

– Ні.

– А навіщо спутав?

– Це йому, кара така: спутаний – не їсть. Гордий, щоб він здох... Тиждень тому купив на свою голову, а запрягти не можу. Продам.

Берик підійшов до коня, погладив довгогриву шию.

Очі в коня були сумні, на губах засохла піна, Берик витер її рукавом свого коверкотового плаща.

– Я розпутаю його, – і, не дочекавшись згоди, зняв пута. Кінь встав, стрепенувся і вткнувся теплою мордою в Берикові груди. Джусуев обняв коня за шию і сказав щось на незнайомій циганові мові. Потім Берик легенько вдарив коня по крупу і крикнув:

– Арту-уй! Арту-уй! – так кричав колись його дід на кінських перегонах.

Кінь рвучко підняв голову і вдарив копитом об землю.

– Я знаю, чому ти не можеш його запрягти, – сказав Берик цигану. – Це кавалерійський кінь. Він звик до сідла..

Берик вхопився руками за холку і вмить опинився на коні. Кінь, відчувши спритність вершника, нетерпляче перебирав ногами. Джусуев легенько натягнув повід і, доторкнувшись підборами кінських боків, крикнув уже знайоме:

– Артуй!

Кінь зірвався з місця і помчав степом. Берик пригнувся до витягнутої шиї коня, немов злився з ним. Дух перехопило Берику. Цей кінь повертав йому молодість, і оживав у Джусуєві голос його предків – степових джигітів. Берик перевів коня на рись і під’їхав до шатра, зліз з коня і поцілував його.

– Продай коня, – сказав Берик.

– Що будеш з ним робити?

– Не знаю, – відповів Джусуєв, згадавши сина: але навіщо йому, маленькому, кінь?

– Скільки дасиш? – перейшов на діловий тон циган.

– Скільки скажеш.

– Дай мені за нього, – прикидав циган, – дві тисячі... і за мороку... ще п’ятсот... – Циган подивився на дружину й додав: – І ще триста за те, що жаль мені з ним розлучатися... А щоб було... кругло, то давай три тисячі!.. і ще двісті на могорич.

Берик відрахував гроші і подав цигану.

– Двісті забери назад, – протягнув циган гроші, – треба ж торгуватися, хто ж так продає?..

Циган дав Берику стареньке рядно замість сідла:

– Щасливий їдь... Треба ж було поторгуватися, – все ще шкодував циган, – хто ж так купляє, ех... Слухай, давай поторгуємось? Скільки даєш?

– Мені треба їхати, – сказав Берик. – Дай мені якусь торбинку. А чемодана забери.

– Це можна. – Циган виніс з шатра смугасту рядняну торбину й подав Берику. – Ні, почекай. Торба теж грошей просить.

– Так я ж тобі даю чемодана, – розсміявся Джусуев.

– Торба дорожча. Скільки даєш на додачу?

– Ну, десять карбованців.

– Давай сорок, – циган ляснув долонею по руці Берика.

– Дванадцять, – відповів Берик.

Циган присів, розмахнувся і знову ляснув Берика по руці:

– Тридцять п’ять. Такої торби нема в світі. Ти поглянь, яка торба! Ти дивись, яка строчка.

– П’ятнадцять.

Циган розсердився і пішов за шатро, потім виглянув:

– Двадцять п’ять!

– Не дам, – сказав Берик. – Торба латана.

– А яка латка! Ти бачиш, яка латка? – знову підійшов циган.

– Двадцять п’ять!

– Ні, – циган трусив торбою перед Бериком, вивертав, заглядав усередину, кидав її під ноги Джусуєву, піднімав і знову тицяв у обличчя. – У цій торбі нічого не пропадає. В ній золото можна возити...

Довго ще сперечався циган, а коли зійшлися на двадцяти карбованцях, він обняв Берика.

– Умієш купляти. Бери торбу – грошей не треба. Щасливо їдь!

– І ви будьте щасливі. Може, зустрінемося. Довго будете в степах?

– Як вона скаже, – циган показав на дружину, і сльози навернулися йому на очі.

Берик узяв коня за вуздечку і пішов – циган проводжав його:

– Ми сюди приїздимо кожної весни... Тут перед війною стояв наш табір. Великий був табір, веселий... Тут нас застала війна... і наші хлопці пішли до військкомату... самі пішли, і мій син теж... Мати сказала йому, що коли скінчиться війна, щоб він першої ж весни прийшов сюди, ми чекатимемо його... Уже чотири весни ми приїздимо сюди... а... сина чогось нема...

Берик мовчки обняв старого цигана і сів на коня.

– Арту-уй!

Уже підвечір Берик під’їхав до аеродрому. По дорозі, що огинала його, мчали автомашини – кінчався для Берика степ. Кінчалася ця пригода, як сон. Треба було прощатися з конем. Берик поїхав до Овечого хутора: там він пустить коня.

Уже було за північ, коли вони натрапили на сонне степове джерельце. Берик відпустив коня пастися і, підстеливши плаща, заснув.

Він прокинувся на світанні. Коня не було. Берик приклав руркою долоні до рота, і понеслося по степу:

– Арту-уй!

Кінь вибіг з-за піщаного косогору і став перед Бериком.

– Спасибі тобі, – промовив Берик, дав коневі хліба, розділивши шматок навпіл, і пішов туди, звідки зривалися в синє небо сріблясті літаки.

* * *

Післяпологова лихоманка надовго прикувала Яринку до ліжка. Майже все літо жив у постійному страху Іван, бо пішли різні ускладнення, але, як казали лікарі, молодий організм переміг хвороби. Яринка очуняла, поверталися сили, і настав час, коли Іван запрягав легеньку бричку і щодня возив дружину з сином у ліс, до озера. Поверталися вони ввечері веселі й щасливі, купали Михайлика, радіючи, що так гарно росте, що вже говорить щось. Белькотання Михайлика Яринка негайно перекладала на зовсім зрозумілу мову, і виходило, нібито синочок казав, що дуже любить татуся, що сам Михайлик слухняний, буде їсти кашку і спокійненько спати...

За турботами та за роботою швидко спливало літо, залишивши слід хіба що в лісі на Івановому кордоні та в нього самого на скронях. Посивів Іван, тільки сила в руках ще була молодою. Яринка поправилася і знову зайнялася своїми першокласниками, здавалося, що спокій уже назавжди оселився в їхній хаті. В хаті так, але не в Івановій душі. Кожного разу, коли він приходив до лісу, виринав з пам’яті лист діда Опанаса. Запорожний запам’ятав кожне слово, кожен рядок, що були тяжким докором і вироком його слабкодухості і зраді. Іван сто разів виправдовувався перед самим собою, переконував невидющого діда, але марно: дід не прощав. Будив його серед ночі, вимагав одвертого слова й дії: або визнай, що ти боягуз, або приїдь і подивися людям в очі.

Про від’їзд на хутір, поки хворіла Яринка, не могло бути й мови, але зараз ця думка вже невідступно переслідувала Запорожного.

Рішення визріло при зустрічі з Мірошником, коли він приїхав у колгосп. Іван знайшов його на полі, і вже до вечора вони не розлучалися. Побували в тракторній бригаді, на фермах, їздили до чабанів. Не бачилися давно і не могли наговоритися. Запорожний запропонував Мірошнику переночувати, той погодився. Повечеряли вдома, а на ніч поїхали до Іванової сторожки на лісовому кордоні.

Розклали багаття, посідали на пеньках, закурили.

– Забув ти мопс, Романе Олексійовичу, – сказав Іван.

– Ти у мене в резерві, Запорожний.

– Довго сиджу...

– Така розмова мені подобається. Не забув, Іване. Вже двічі про тебе з Колишевим говорили. Хотіли головою колгоспу послати, так з Яринкою було погано. Пожаліли.

– Як там у Степовому? – спитав Іван.

– Мартинюк узяв шефство... персональне. – Мірошник підкинув у багаття березової кори, вона спалахнула, освітивши замріяний ліс. – Кинули туди й техніку, й добрива, але не даємо й половини того, що було при тобі... За методом Вигдарова ми могли б уже посадити п’ять тисяч гектарів лісу, а товчемося на другій тисячі.

– Валя мені писала, що ліс, який ми садили без торфу, росте не гірше, ніж із торфом. Хіба цього Мартинюк не знає?

– Там не знають, – показав кудись угору Мірошник. – Мартинюк переконав самого президента академії в непогрішимості свого методу, і там не визнають Вигдарова.

– Чому ти не поговориш про це в обкомі партії? – запитав Запорожний.

– Після висновків тієї комісії і статті Лобана нашому першому... натякнули, що ми застосували метод Вигдарова для того, щоб зняти галас, мовляв, ач, які ми завзяті – три плани даємо на рік... Ну й охолов запал, – зітхнув Мірошник. – Не думай, що все так легко, Іване. Авторитет Мартинюка похитнути тяжко... Вріс.

Його слово – закон, його слово – постанова й інструкція. Куди вже нам, бідолашним, до того світила... Розмова коротка: хто проти Мартинюка – той проти науки.

– А Вигдаров як?

– Весною приїздив на два тижні, просидів на своїх дослідних ділянках і поїхав... Був на Овечому, так його Каїтан не прийняв. Розумієш?

– Романе Олексійовичу, – після довгого мовчання промовив Запорожний, – я хочу повернутися на Овечий.

– Що? – не повірив Мірошник.

– На Овечий, – повторив Запорожний. – Мушу...

– Я не маю права звільнити Каїтана, – сказав Мірошник.

– Я піду... лісником. Рядовим лісником.

– Ну, знаєш, лісники у нас є, – махнув рукою Мірошник. – Головою колгоспу будемо рекомендувати тебе, Запорожний. У «Колос». Там нудьгувати не будеш – п’ятнадцять тисяч гектарів пшениці і стільки ж степу. Бельгія.

– Не зможу.

– Ти й чортам раду даси, Запорожний. Даю тобі місяць на роздуми і... консультації з Яринкою. Згода? – вдарив долонею по коліні Запорожного.

– Я мушу повернутися на Овечий, – повторив Іван.

– Що тебе туди тягне? Захочеш – садитимеш ліс у «Колосі».

Іван дістав потертого Ганнусиного листа й подав Мірошнику. Роман Олексійович, нагнувшись до вогню, прочитав.

– Ясно... Розумію... Дай мені цього листа... Я теж поїхав би... Ти... молодець, Запорожний. – Мірошник помовчав; потім спитав: – Аз Яринкою як?

– І вона зі мною...

– Ти щасливий, Іване... Знаєш, моя... теж об’явилася... Льолька... Олена, – сказав Мірошник. – Дочка приїздила... Варя...

– Хоче повернутися?

– Мабуть... Не бачив, не говорив... Забуте все, пережите...

– Але самому теж тяжко і взагалі...

– Договорюй, договорюй, – наказав Мірошник. – Щось чув?

– Чув... Про Настуню Сторожукову, – признався Іван, – кажуть таке...

– Правду кажуть, – усміхнувся Мірошник. – Диму без вогню не буває... Закохався я, Іване... Не дивися так на мене... Секретарі райкому теж можуть закохуватися.

– А вона що?

– Не можу розгадати...

– Жінки загадкові істоти, Романе...

– Настуня – дивовижна, – сказав Роман. – При кожній зустрічі я бачу в ній десять інших, не схожих одна на одну Настунь. Не збагну, як може в одній дівчині поєднатися безмежна щирість і зневага, доброта і зло, світлий розум і глупота, рішучість і примітивний страх. То вона буває гордою, як принцеса, то жалюгідною, аж ницою переді мною, завчено повторюючи: «Товаришу секретар райкому».

– Бо ти для неї є секретарем райкому в першу чергу, – розсміявся Іван. – І вона не вірить, що ти можеш закохатися в звичайну доярку.

– Не вірить, – погодився Роман. – І я не можу нічим їй довести, що в мене до неї найкращі почуття.

– Запропонуй їй одружитися. Не пробував?

– Боюсь, – сказав Мірошник достоту щиро.

Вони полягали на сіні в сторожці, думаючи кожен про своє.

– У мене є й радість, – Мірошник торгав Івана за плечі. – Чуєш, Запорожний? Берик Джусуєв повернувся... Той, що врятував мене в оточенні... Зустрів у містечку. Питаю, ти знав, що я тут працюю? Каже: знав. Чому ж не зайшов? Побоявся, розумієш? Я готовий був зробити для нього все, – казав Мірошник, – але він нічого не хотів... Ні грошей на курорт, ні кімнати, нічого...

– Де ж він зараз?

– Попросив влаштувати його... чабаном на Овечому хуторі, бо там...

– Я знаю! Я згадав! – вигукнув Іван. – Це – другий чоловік Марини Гомон. Берик Джусуєв... Казах... Ти влаштував його?

– Звичайно...

– А Марина ж як?

– Не знаю. Кажуть, що вона одружена...

Прокинулися вдосвіта. Шофер уже грів на вогнищі чай. Мірошник поспішав:

– Мені ще в «Колос» треба добратися на восьму ранку, у механізаторів партійні збори... Ну, а ти, Іване, за ніч не передумав?

– Ні. Через два дні я буду на хуторі.

– Жду.

Вони попрощалися.

Михайлик сидів на високому саморобному стільчику – Яринка годувала його кашею. Ця процедура, очевидно, дуже не подобалася йому, бо кожна ложечка, до якої торкався його ротик, коштувала неймовірних зусиль бабі Одарці: вона розмахувала віником, вилазила на лежанку, наповнюючи хату звуками всіх існуючих і неіснуючих тварин і птахів, Михайлик дивився на бабу хитрими оченятами й усміхався, саме в цей момент ложка опинялася в роті, і Одарка повторювала, як молитву:

– Слава богу...

Побачивши батька, Михайлик протягнув рученята, що означало: візьми. Іван узяв сина, підкинув до стелі, перелякав до смерті бабу й сказав Яринці:

– Я мушу їхати. – Він вирішив цього разу обійтися без дипломатії: все одно це не врятує від сліз, умовлянь і Одарчиних прокльонів.

– Куди їдеш? – спитала Яринка.

– Певно, якусь нараду Мірошник придумав, – догадалася Одарка.

– Ні... я поїду на Овечий...

– Чого? – вибалушила очі теща.

– Працювати.

– Здурів чоловік! – сплеснула руками Одарка. – Ти чуєш, дочко?

– Нікуди він не поїде, мамо, – Заспокоїла матір Яринка.

– Я поїду, – повторив Іван, дістаючи з-під ліжка чемодан. – Я мушу, розумієш, мушу...

– А вони ж як? – показала Одарка на дочку і внука.

– І вони зі мною.

– Я не поїду в ті піски! – Яринка відчула, що це серйозно. – Ніколи не поїду!

– Яринко, зрозумій... Я повинен поїхати, бо... мусить же бути в кожного щось... святе... найдорожче...

– А жінка й син тобі не дорогі?! – кричала Одарка.

– Дорогі, – тихо промовив Іван, – але я мушу, бо інакше жити не зможу.

Узяв чемодана, поцілував сина й заплакану Яринку.

– Ви колись зрозумієте... Я напишу... Бувайте здорові.

Отаке було прощання.