Текст книги "Гілея"

Автор книги: Микола Зарудний

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 23 страниц)

– Плювать мені на те, чия вона дружина, – тихо сказав Данило.

– Я тобі... я... забороняю, Прах.

– А ти для мене – ніхто. Ніхто мені не може заборонити... Я люблю її – і все. Начальник знайшовся. – Данило розсміявся. – Пішов ти, Запорожний... А будеш, льотчик, приставати до мене, то полетиш так, що кісток не позбираєш. Газуй звідси і не показуйся на очі.

Іван нічого не міг відповісти йому. Та й що скажеш на Прахову відвертість? Треба, очевидно, просто не зважати.

– Привіта передай, – почув уже на вулиці Іван.

Після цієї розмови Данило вже не підходив до Яринки, і Запорожний заспокоївся.

Лютували морози, змінюючись відлигами та хуртовинами. Не було такого дня, щоб Іван не їздив до лісу. Допомагав лісникам розвозити корм зголоднілим звірам, бо дуже сутужно доводилося їм. Сьогодні теж виїхав Запорожний на маленьких санях, навантажених сіном та картоплею, до Смалієвого кордону – найдальшого в лісництві. Позакладав сіна в кормушки для оленів, сипнув кукурудзи і картоплі для зайців у звичні місця і повертався, коли вже почало сутеніти. В лісі було тихо, синій сніг переливався червоними відблисками сонця, що пробивалися крізь густий сосняк. Через дорогу перебігла зграйка переляканих косуль. Іван зупинив коня, зійшов з саней і став біля старої сосни. Поперед нього щось зашаруділо й стихло. Мабуть, олень, подумав Іван, і в цю мить пролунав постріл. Зі свистом пролетів жакан і врізався в сосну.

Іван присів, тріски посипалися йому на плечі.

Запорожний схопив з саней рушницю і, заряджаючи на ходу, кинувся в зарості. Біля трухлявої берези стояв Данило Прах. Іван вдарив своєю рушницею по прикладу і вибив з рук Праха стару берданку.

– Та ти що? – переляк застиг в очах Данила. – Я по зайцеві стріляв... Віддай ружжо, бо тут тобі й кінець...

– Жаканами по зайцях б’єш, наволоч?! – крикнув Іван і, відчувши, що зараз Прах кинеться на нього, вдарив його під груди.

Прах зойкнув і впав у сніг. Запорожний забрав його рушницю і скомандував:

– Вставай! Ти не знаєш, що у нас полювання заборонено? Іди. Тільки оглянешся – стрілятиму, – Запорожний звів курки.

Данило покірно пішов до саней. Іван відчепив з антапок рушниці ремінь:

– Руки!

– Ти що, гад, в’язати мене будеш? – прохрипів Данило.

– Руки! Я тебе знаю.

Данило протягнув обидві руки, але, як тільки Запорожний наблизився, – вдарив його ногою в живіт. Іван скрутився від болю, другий удар – в щелепу – відкинув його в кущі.

Прах узяв свою рушницю, зарядив і підійшов до Запорожного:

– Я по тобі не стріляв, чуєш? Подаси до суду – свідків нема. Скажу, що ти мені за Ярину мстиш. – Прах допоміг встати Запорожному. – І взагалі – обходь мене...

16

«Щодня я приходжу до діда Опанаса, бо приношу молоко. Я запитала, скільки йому років, а він сказав, що народився разом з нашим степом. Невже дід Опанас вічний?»

(Із зшитка Ганнусі Гомон)

Так і не відіслав Лобан «колективну» заяву на Мірошника до обкому партії. Місяцями носив її в кишені, кілька разів передруковував, бо папір перетирався на згинах до дірок. Підписів було малувато, але це не стримувало Петра Петровича. Він вичікував слушного моменту. Але ситуація все не складалася на користь Лобана: район не сходив з обласної дошки Пошани. А в цьому році зібрали добрий урожай, перевиконали всі плани. На нарадах і пленумах хвалили район і Мірошника. Йому навіть простили деяке скорочення посадок лісів, мотивуючи це розходженням позицій Мартинюка й Вигдарова, що й дезорганізувало роботу в лісгоспі.

Можна було б послати заяву анонімно, але хто зараз зважатиме на цю писанину? Лобан розумів, що завдати поразки Мірошнику можна лише у відкритому бою, в чесній дискусії. Саме в чесній, бо Лобан давно перекопав себе й інших, що діяв принципово, а якщо й написав там кілька анонімних заяв, то це була не підлість, а крик душі. По тих заявах приїздили комісії, щось перевіряли, але «оргвисновків» не робили.

Лобан хотів передати «колективну» заяву сьогодні, але секретар обкому повідомив про рішення провести партійні конференції восени і взимку наступного року. Отже, поспішати не було потреби. За цей час можуть статися події, які ще раз підтвердять звинувачення Лобана.

Петро Петрович помітив, як останнім часом прохолодою повіяло між ним і секретарем райкому. Звичайно, Мірошник знав, хто пише на нього заяви, хоча підтвердити своїх здогадок не міг. Інша справа Колишев, той не приховував зневаги до Лобана і якось на засіданні бюро назвав його наклепником і кар’єристом. Мірошник повинен був, звичайно, спростувати безпідставні твердження голови райвиконкому, але промовчав. І Лобан вирішив міняти тактику. Після кількох таких виступів, а Лобан умів підібрати факти, за ним утвердилася слава безкомпромісної людини, для якої правда – понад усе. І якби тільки Мірошник замислив проти нього якусь акцію, то всі знали б, що це... розправа за критику.

У виступах Лобан ніколи не допускав крайностей. Він підкреслював ініціативу Мірошника, навіть самозабуття в роботі, але звинувачував у лібералізмі, відсутності твердості і заграванні «з масами». Довести це можна було завжди, бо справді Мірошник був людиною м’якою і довірливою. Дехто цим користувався і не раз підводив секретаря. На останньому засіданні бюро Мірошник привселюдно змушений був визнати це. Навіть Колишев змовчав, коли Лобан припер їх обох до стіни, заявивши, що в чотирьох колгоспах він виявив колосальне окозамилювання і приписки. На бюро була зачитана передова стаття, написана Петром Петровичем для чергового номера газети. У цих колгоспах, не без відома деяких впливових людей, приховали майже тисячу гектарів посівів озимої пшениці, щоб таким чином потім збільшити цифру врожайності. Райземвідділ і прокуратура підтвердили це...

Лобан бачив, як розгубився Мірошник: для нього це було як грім серед ясного дня. Він ніколи не думав, що люди здатні на такий злочин.

– Друкуйте, Петре Петровичу, передову, – сказав Лобану. – Спасибі. Ми суворо покараємо порушників... Хоча ви могли б розповісти мені раніше, а не проводити розслідування самостійно.

– Розслідування, Романе Олексійовичу, вели мої кореспонденти, – відповів Лобан. – Наша газета елементарно виконувала свій обов’язок... Цього вимагає від нас партія...

– Усе правильно, Лобан, тільки прошу тебе, не зчиняй гвалту і не бий у дзвони, – сказав Колишев.

– Як вас зрозуміти? Ви хочете затулити мені рота? Тисячу гектарів...

– Я не про це. Ти сказав, що приписки робилися з благословення деяких... впливових осіб. Хто ці особи? Мірошник чи я?

– Я вам доповім, коли факти будуть перевірені... І на бога мене не беріть, – він вийшов, не попрощавшись.

...Після наради в обкомі Мірошник запропонував Лобану їхати в його машині, але той відмовився:

– Ще маю в редакцію зайти. Поїду з Пересувком... До речі, як там поживає Запорожний?

– Я дуже давно бачив його, – відповів Мірошник.

– Він знявся у нас з партійного обліку? – спитав Лобан.

– Звичайно, ще коли виїздив із Степового. А в чому справа, Петре Петровичу?

– Товариш Каїтан від імені робітників лісгоспу звернувся з листом до редакції, в якому наполягає, щоб Запорожного притягнули до відповідальності за зрив державного плану в Степовому, – пояснив Лобан.

– З хворої голови на здорову, так? – Мірошник ішов до виходу.

– Ні, я просто хотів довести до вашого відома, що справа із знищенням посадок лісу ще не закінчилася... Народ вимагає справедливості.

– Спасибі за інформацію, – холодно промовив Мірошник і пішов до машини, де вже його чекав Колишев. – Може, зайдемо повечеряємо, Дмитре?

– Поїдемо, Романе. Тобі треба поспішати, друже, – загадково сказав Колишев.

– Куди?

– Додому... Я дзвонив...

– Щось трапилося? – насторожився Мірошник.

– До тебе приїхала дочка...

– Варя? Не може бути! – Мірошник відчув, як у нього шалено забилося серце.

– Чекає, – Колишев відчинив дверцята машини.

* * *

Парамон завжди, повертаючись зі степу, заходив на розсадник по Марину. Випнувши груди, він вів її під руку урочисто, немов щойно од вінця. Дехто проводжав їх насмішкуватими поглядами, але Парамон не звертав на це уваги – він не приховував свого щастя. Жили вони з Мариною душа в душу, не проявляючи особливої ніжності, але з великою шаною одне до одного. Парамон був добрим батьком для Марининих дітей, і, мабуть, це було найбільше, що цінувала вона.

Він щодня голився, ходив у чистій сорочці – так уже пильнувала за ним дружина, та й сама помолодшала Марина, тільки інколи проступав в очах давній-давній смуток.

По неділях, коли всі збиралися в хаті, любив Парамон співати, йому підтягували діти й Марина, і тоді весь хутір нишкнув: ото вже хата щаслива. Діти вчилися в школі-інтернаті на центральній садибі радгоспу, привозили їх лише на вихідні, і Парамон усе робив для того, щоб цей день був святковий. Він продав свою хату і щедро витратив гроші на дітей – справив новий одяг, накупив усякої всячини Марині і розчулив її до сліз:

– Спасибі тобі, Парамоне, бо я вже й забула, коли мені щось дарували...

І лише тепер згадав Парамон, що найдорожчого подарунка він так і не віддав Марині: лежав і досі вузлик на дні Парамонового сундука.

Повечерявши, Парамон пішов у комору і приніс вузлика.

– Маринко, заплющ очі, – попросив дружину.

– Навіщо?

– Прошу тебе.

Марина заплющила очі, і Парамон накинув на неї легку прозору хмаринку.

– Тепер дивися!

Марина ледве вибралася з цього павутиння: махала руками, а воно знову падало пухом на голову, обвивало шию.

– Боже мій! – вигукнула Марина. – Це мені?

– Тобі, Маринко... Одягни...

– Я соромлюсь...

– Одягни, Маринко...

Марина пригасила лампу і, відійшовши в куточок кімнати, скидала з себе кофтину, спідницю. Парамон, відвернувшись, стояв біля вікна.

– Все, – ледве чутно промовила Марина.

Парамон підкрутив гнота, і жовтувате сяйво освітило Марину. Парамонові здалося, що це не вона. Посеред хати на долівці стояла русалка, яку бачив колись Парамон намальовану... І коси були розпущені – падали легкими хвилями на стрункий стан, і навіть посмішка була русалчина, загадкова...

– Яка ти красива, Марино, – прошепотів Парамон, він хотів обняти її, але не насмілився.

Хтось постукав у двері, і русалка вибігла в другу кімнату. Ввійшов Ілько Сторожук. Парамон не здивувався, бо не було такої хати на хуторі чи кімнати в гуртожитку, щоб там щодня не побував Ілько. До кожного в нього було діло, або його кликали на пораду чи й на сварку, щоб помирив.

– Вечеряти будете, Ільку? – вийшла вже переодягнена Марина.

– Може, доб’юся додому, то з Тетяною повечеряю... Казала, що подасть на розлучення, – посміхнувся Сторожук, а потім до Парамона: – Тебе викликав сьогодні Каїтан?

– Викликав. Я там бумагу якусь підписував, – пояснив Парамон, – щоб нам зменшили плана, бо ще ж треба засадити й ту площу, що вівці з’їли, то Каїтан сказав, що у нас не вистачить ні средствов, ні енергії. То я, значить, підписав.

– Молодець, – похвалив Ілько, – грамотний чоловік, одразу й видно... Ну, а про Івана Запорожного що там написано?

– Про Запорожного? – морщив лоба Парамон. – Про Івана, значить, пише, що він... слово якесь не наше...

– Фальсифікатор, – підказав Ілько.

– Точно, – підтвердив Парамон, – і дезертир... Відкрив мені очі Степан Стратонович, а я думав, що Запорожний чоловік справжній, а воно виходить...

– Що виходить? – спитала Марина. – Кажи!

– Каїтан каже, що Запорожний все оце навмисне робив, щоб... втекти з хутора. Відмовитися боявся, щоб з партії не виключили, то він, значить, підлаштував усе так, щоб його зняли за порушення агротехніки... О, – Парамон прицмокнув язиком і підняв продимленого тютюном пальця. – Хитрий. А тепер цю кашу Каїтану розсьорбувати доводиться... І старого чабана він тоді навмисне від отари забрав...

– А це навіщо? – ще спокійно спитав Ілько.

Діло ясне, – нахилився Парамон до Ілька, – щоб замести сліди... Та ділянка, яку знищили вівці, була посаджена за методом Вигдарова, без торфу... Тепер спробуй доведи, на чиєму боці правда.

– Це брехня, – промовила Марина. – Я ніколи не повірю, щоб Запорожний...

– Мартинюк говорив Каїтану, що все це Вигдаров з Іваном зробили, а ти – «брехня», – ображено сказав Марині Парамон. – Не я вигадав, а люди кажуть...

– І я тобі кажу, Парамоне, що брехня, – насупився Ілько. – Це Каїтан хоче втекти звідси і все звалює на Запорожного. Що плани завищив, бо хотів вислужитися, знищив ліс, щоб замести сліди...

– Хіба ти не знаєш Івана, Парамоне? Невже ти забув той перший рік, коли він приїхав у цей степ? – з докором похитала головою Марина. – Ти забув, як ми садили ті лісочки, як тачками возили торф...

– Я не забув, Марино, але Каїтан каже, то я мушу слухати...

– А ти знаєш, що сказав Каїтану Карагач? – спитав Ілько.

– Карагач – діло інше, він лютий ворог Іванів, той що хоч наговорить, а я мовчав і слухав, – відповів Парамон. – Знаєш, що було колись між ними?

– Знаю. Так цей «ворог» сказав Каїтану, що не простить йому, коли щось станеться із Запорожний...

– Чув? – нервово прикушувала губи Марина.

– Сказав Карагач, що піде в обком партії, до ЦК, якщо буде треба.

– І я піду, – сказала Марина.

– Я не проти, але... – опустив голову Парамон, – коли начальство каже, то...*’ Що ж мені робити, Ільку?

– Роби так, як підказує твоя совість. – Сторожук заправив порожнього рукава за пояс. – Марини спитай. Вона знає.

...Каїтан перестрів Сторожука біля контори:

– Усіх оббігав?

– Ще ні, – спокійно відповів Ілько.

– Ти мені, Сторожук, палиці в колеса не вставляй, бо я не подивлюся, що ти партгрупорг...

– Ви мене, Степане Стратоновичу, не лякайте, бо я вже ляканий. І в піжмурки з вами грати не буду і під вашу дудку не танцюватиму. Чого ви хочете, скажіть?

– Справедливості, – відрубав Каїтан, згадавши Лобана. – І я доб’юся... А ти не заривайся, Сторожук, бо невідомо, чи буде ще те весілля, чи ні...

– Яке весілля? – здивувався Ілько.

– Кажуть, що Мірошник у твої зяті... проситься... Чи, може, вже й хрестини разом із весіллям відгуляємо? – Каїтан розсміявся і пішов у контору.

* * *

За обідом Сергій вибрав все-таки момент і шепнув Марті, яка снувала з підносом поміж столиками їдальні.

– Приходь у кіно, чекатиму.

Марта ледь кивнула головою, щоб не привертати уваги офіцерів, їй і Сергієві здавалося, що ніхто й не догадується, які стосунки між ними. Та це, звичайно, було не так, бо на аеродромі, крім військових секретів, інших не існувало. Всі знали, що майор Кортунов по вуха закоханий у довгоногу степовичку і сам влаштував її на роботу.

Поява Марти викликала сенсацію серед нежонатого контингенту льотного складу, одружені теж не без цікавості поглядали на горду красуню з лукавими очима. Жіноче населення аеродрому – кілька офіцерських дружин – старалося не помітити цієї появи, бо говорили про неї чомусь через оцінку власної персони:

– Я, коли була молодшою, то в мене талія була тонша... Така тонка, що аж невдобно...

– У мене коси були кращі... Це зараз повилазили, а то були кращі...

– А я брала походкою... Так, як і ця, ходила.

Офіціантки, а їх було три, зустріли Марту вороже: а ця звідки взялася? Особливо була невдоволена Ася – старша офіціантка, яка носила найкоротшу зачіску, спідничку і мала найдовші нафарбовані нігтики. В одну мить, тільки глянувши на Марту, Ася зрозуміла, що програє їй по всіх статтях і параграфах. Скликавши подруг – ще двох офіціанток, Полю і Марію, – Ася провела коротку нараду, на якій новенькій було оголошено бойкот.

Марту не одразу випустили в зал. Кухар наказав, щоб вона придивлялася, як працюють дівчата, а поки поставив мити посуд. Згодом начальник адміністративно-господарської частини приніс Марті відріз зеленуватої тканини на плаття, ще один на спідницю і на кофту – це була форма. Видали Марті й жовті туфлики на високому каблучку. Аеродромний кравець з допомогою Марти пошив і плаття, і спідницю, але за кофту не взявся. Довелося Марті шити самій.

І ось одного ранку Марта з’явилася перед начальником АГЧ і кухарем у своїй новій формі.

– То, шо нада, – сказав начальник, оглянувши критичним поглядом Марту.

– Так точно! – сказав кухар.

– Пхі, – сказала Ася.

Марта взяла піднос зі стравами і вийшла в зал.

Офіцери заніміли, їх обличчя розповзлися в усмішках.

Старший комсклад розмов не припинив, але багатозначно переглянувся.

Ася спостерігала за цією картиною, сховавшись за ширмою, і бажала своїй (майбутній) суперниці усіх лих та бід. Асине бажання було таке жагуче, що саме тоді, коли Марта розставляла склянки з кефіром, молоденький лейтенант встав, щоб дівчині зручніше підійти до столу, зачепив плечем піднос, і все, що стояло на ньому, – розлетілося зі дзвоном по залу.

Марта вмерла.

А коли ожила, то побачила, що цілий офіцерський взвод збирав на підлозі шматки скла і черепки. Чорнявий капітан витирав серветкою облитий кефіром кітель і всміхався Марті так, ніби це була найщасливіша хвилина в його житті. Марта розплакалася і побігла на кухню.

Ася аж заливалася від сміху.

Кухар підморгнув Марті:

– Усі так починають.

– Не плач, Марто, – заспокоювала Поля, яка першою порушила умову про бойкот.

Для дівчат начальник АГЧ виділив невеличку кімнатку при складі, обставив її солдатськими ліжками й тумбочками і, як людина лірична, виписав кілька метрів парашутного шовку на покривала. Стіни кімнати були прикрашені текстом військової присяги, ілюстраціями з журналів, фотокарточками родичів і обгортками з плиток шоколаду, яким безперебійно й щедро постачали офіціанток льотчики.

Біля Асиного ліжка висіло чотири карточки військових і цивільних хлопців, біографії і почуття яких змінювалися в залежності від настрою Асі. А Марія запевняла, що це ніякі не кавалери, бо Ася забуває їх імена і завжди плутає.

– А ти сама собі пишеш листи! – нещадно викрила Маріїну таємницю Ася.

Марія – низенька, з довгим, у ластовинні носиком, з руденькими косами – тиха й несмілива, справді писала собі листи від імені міфічного лейтенанта Льоні. Їй минуло вже двадцять два роки, і ще жоден хлопець не написав їй. І ось одного разу, коли Ася й Поліна пішли в кіно, Марійка написала собі листа, в якому невідомий красень клявся їй в коханні і благав, щоб вона не гуляла з льотчиками енського аеродрому, а чекала його Як звали хлопця – Марія не знала і вирішила підписати так: «Твій до гроба лейтенант Льоня».

Листа було прочитано вголос дівчатам. Вони зітхали і просили Марію бути вірною лейтенанту Льоні. Потім листи почали надходити частіше й частіше, інколи по два на день. Льоня дедалі більше закохувався і захоплювався красою своєї Марійки і, мабуть, тому дуже швидко одержував підвищення по службі і звання. Як тільки Ася розповідала, що їй не дає проходу старший лейтенант Корольков, то в наступному листі Льоня підписувався: «Твій до гроба старший лейтенант Льоня». Досить було Асі запевнити, що капітан Бабич призначив їй побачення, як через тиждень і Марійчин Льоня вже був капітаном... Дізнавшись, що майор Сергій Кортунов уже давно закоханий в Марту, – командування енської Льониної частини негайно присвоїло Льоні звання майора.

Може, й досі тривало б це листування Марії із Льонею, якби Ася не знайшла чорновика останнього листа майора Льоні, який чомусь писав Марійчиним почерком в її тоненькому зошиті.

Майор Льоня був нещадно розвінчаний Асею, розжалуваний і відправлений в небуття. Марійка плакала, наче за справжнім, за живим. Ася сміялася; Поліна мовчала, як завжди.

– Це нечесно, – сказала Марта Асі. – Не треба лізти в чужу душу... з ногами.

– А тобі яке діло? – закопилила губу Ася. – Маєш свого хахаля, то й тримайся за нього. Чесна яка! Бачила я таких шмондь розманіжених.

Різким хлопчачим рухом Марта дала Асі ляпаса, потім схопила за плечі і виштовхнула за двері:

– Скажеш ще одне погане слово – приб’ю!

Ася прийшла опівночі, проплакала всю ніч, а вранці кинулася Марті на шию і знову гірко плакала:

– Марто, прости... Не буду... ніколи...

З того дня вони стали подругами.

Сергій не приховував своєї симпатії до Марти, бо, як уже було сказано, секретів, що стосувалися б життя кожного, на аеродромі не було. Генерал Чоботар і політпрацівники, люди з великим досвідом і тактом, зуміли поєднати в єдине ціле залізну дисципліну і душевність у взаєминах особового складу. На аеродромі, закинутому в цих безкраїх степах, далеко від населених пунктів, льотчики і техніки, обслуга наземного забезпечення жили справді доброю бойовою родиною, основою якої були льотчики, що пройшли війну в з’єднанні генерала Чоботаря. Цим духом звитяжної слави, самовідданістю переймалося й молоде поповнення, що прибувало з училищ.

Чоботаря любили й поважали, прощали йому деяку різкість у висловах, бо в них ніколи не було зла. У Лідії Миколаївни – дружини генерала – на думку всього особового складу, взагалі не було ніяких вад. Офіцери й рядові, всі без винятку, любили її, як матір. Вона була для кожного немов часткою рідного дому. Невеличка, сива й струнка, як дівчина, вона переносила всю свою любов після загибелі сина на цих сміливих, чесних і добрих орлят.

Лідія Миколаївна до всіх зверталася лише по імені, знала про кожного все не з послужного списку, а з душевних розмов. Дружини офіцерів, хоч їх було й мало, намагалися в усьому наслідувати їй, так виникла на аеродромі жіноча рада, яка, власне, й зігріла якоюсь душевністю, людяністю тяжку солдатську службу. Жіноча рада відзначала дні народження солдат і офіцерів, звичайно, не було урочистих трапез, але на тумбочці іменинника завжди стояв букетик степових квітів і маленький торт... Тільки той, хто знає, що таке військова служба, може оцінити це...

Лідія Миколаївна зустріла Марту як давню знайому, запросила до себе, розпитувала про хутір, про всіх, кого знала. Те, що вона приїхала сюди, не осудила, бо зрозуміла, що не тільки бажання перемінити місце спонукало дівчину до цього. А Марта й не приховувала своїх тяжких дум од Лідії Миколаївни. Розповідала їй і про Івана Запорожного, і про Сергія.

– Про Івана ти, Марто, забувай, – промовила Лідія Миколаївна.

– Не зможу... Думаю про нього, думаю...

– Треба дивитися на речі реально, – сказала Лідія Миколаївна. – Він одружений...

– Що?! – вирвалося в Марти.

Одружений, хіба ти не знала?

– Ні... Не може бути, не міг він... а як же я?..

Лідія Миколаївна пошкодувала, що сказала їй про це, (і гадки не мала, що Марта не знала.

– Ще минулої осені одружився. Надіслав нам запрошення...

– Ви їздили, Лідіє Миколаївно? З Яриною одружився чи...

– Ми отримали запрошення із запізненням на тиждень, Марто... Таке життя.

– Я піду, – налилися невимовною тугою Мартині очі, – я піду...

Марті хотілося не йти, а бігти, розтанути в темені весняної ночі, кричати, проклинати його, свою долю і день, коли зустрілися вони. Але бігти було нікуди – аеродром лежав перед нею, заллятий білим світлом прожекторів, ревіли мотори.

Марта зупинилася, не знаючи, що їй робити, куди піти.

Чітким строєм пройшов повз Марту взвод солдат. Старшина, що командував ним, задивився на дівчину, спотикнувся, збився з кроку і сердито крикнув:

– Ногу!

Марта розсміялася...

* * *

Мірошник, не заходячи в райком, під’їхав до свого будинку. Відпустив шофера і якось несміливо відчинив хвіртку, йшов стежкою до ганку і встиг за ці секунди згадати все: і першу зустріч з Оленою, і ще неосмислену усмішку доньки, і останнього листа, в якому Олена писала, що вийшла заміж, бо їй написали, що він пропав безвісти... «Може, приїхала й Олена? – билася тривога. – Навіщо? Чого вона хоче?»

Світилися вікна в квартирі Прокопа Марущака, напевно, вони там. Мірошник постукав. Огрядна Параска виросла перед ним. Стояла, взявшись у боки, загравала:

– Не пущу! Викуп давайте, Романе Олексійовичу.

– Добре, – сказав Мірошник і побачив за столом веселенького, прилизаного рідного діда Юхима Івановича.

– Ромка, стройся! – вигукнув дід і поліз цілуватися. – Не ждав? А ми – раз, два і як часи!

Роман нарешті вивільнився з дідових обіймів і побачив на ліжку худеньку дівчинку з пишним волоссям і червоними бантиками.

– Варя, стройся! – скомандував дід. – Ось твій тато! Став, Ромка, могорич дідові.

Дівчина зіскочила з ліжка, обсмикнула коричневе платтячко й білого фартушка, проковтнула слину, витягнувши тоненьку шию, і широко розплющеними очима, не кліпаючи, дивилася на високого худого чоловіка з сивими скронями.

Роман ступив крок до дівчинки, і підлога провалилася під його ногами.

– Варю, – тихо сказав Роман і підхопив дочку на руки. Вона й не поворухнулася, так і тримав, наче ляльку.

Так тривало довго, а може, мить.

І раптом Варя міцно обвила руками батькову шию, припала обличчям до його грудей і заплакала, голосно, аж зайшлася слізьми.

– Не плач, моя маленька, не треба, Варочко, – носив її по кімнаті Роман, відчуваючи, що зараз розплачеться й сам.

– Ромка, давай за щасливу зустріч! – голосно нагадав про себе Юхим Іванович.

– Злякалася дитина, – зітхнула Параска. – Не плач, Варочко, це твій тато...

– Ромка, стройся!

– Вона вечеряла? – спитав Роман Параску.

– Нагодована, спати її треба покласти, Романе Олексійовичу.

– Хочеш спати, Варочко? – Роман так і тримав дочку на руках.

– Хочу.

Мірошник відніс Варю в свою кімнату, посадив і заходився лаштувати постіль, дістав чисті простирадла, підбив подушку.

– Роздягайся, Варочко.

Варя акуратно склала платтячко, згорнула в трубочки кісники й лягла.

– Ви можете йти, я не боюсь, – випросталася в ліжку, натягнувши на шию ковдру.

– Я посиджу, Варю... Ми поговоримо з тобою. – Роман сів на ліжко і взяв холодну доччину руку.

– Про що поговоримо?

– Ти мені розкажеш про себе, як вчишся...

– Я вчуся на «відмінно» й «добре» в третьому класі, – сказала наче під чиюсь диктовку.

– А звідки ти приїхала?

– Ми живемо в Челябінській області... Мене мама привезла до бабуні в Харків на канікули...

– Мама залишилася в Харкові?

– Так. Коли ми їхали з дідусем до вас, то вона йшла за поїздом і плакала.

– Ти мені повинна говорити «ти», Варю...

– Я знаю, бо ти мій тато, а татів називають на «ти»... А Михайла Івановича я, коли забуваю, то теж називаю «татом»...

– Він не кривдить тебе?

– Ні, він тільки... – Варя змовкла, ніби щось пригадувала.

– Що він? – допитувався Роман, зневаживши прописні істини педагогіки.

– Він тільки... забирає у мами гроші, які ти надсилаєш нам, – непомітно для себе Варя перейшла на «ти». – І мама плаче, коли він приходить п’яний... Я теж боюсь і ховаюся... А коли він не п’яний, то приносить мені гостинці, цілує маму й мене і сам плаче...

– А мама працює?

– Мама працює бухгалтером, – старанно вимовила Варя, – на фабриці.

– Ромка, на вихід! – прочинивши двері, шепнув Юхим Іванович.

– Тихо, діду, потім прийду.

Мірошник вимкнув світло і знову сів біля дочки, вона знайшла його руку, притиснула до щоки і заснула.

Юхим Іванович був у доброму настрої, розповідав про все, що стосувалося його персони, згадував ольвіопільських знайомих, шкодував, що нема балалайки, і Роман уже втратив надію почути від нього, яким чином Варя й Олена опинилися в його батьків у Харкові і що, власне, означає приїзд Варі до нього. На всі ці запитання Юхим Іванович відповідав: «Одне слово, жисть, Ромка» – і знову патякав про всяку всячину.

– Видно, що приїхала з якимсь намеренієм, – встряла в розмову Параска.

– Іменно, – підтвердив Юхим Іванович, якому трохи розвиднілося після четвертої склянки чаю. – З намеренієм, Ромка, прибула твоя колишня супруга... У ногах твоєї матері валялася, щоб простила, бо жисть її, значить, дала тріщину і... розкололася... Виходила заміж у війну за директора радгоспу, а він за ці роки дослужився до... ручки. Збирає залізний брухт, а все через чарку. Бо хто не вміє пити – хай не береться, – зробив висновок Юхим Іванович. – Та й годами він дуже, значить, перегнав Олену, і тепер вона пішла в розвідку на предмет вашого контакту, Ромка... Два дні вони з твоєю матір’ю плакали, а потім вирядили мене, щоб я показав тобі дочку. Сказано, щоб через два дні вернувся, а якщо твоя згода, то щоб і ти з нами прибув. Ромка, на виході – Юхим Іванович взяв пляшку, але вона була порожня. Мабуть, з горя дід підпер рукою щоку і голосно заспівав:

Ой із Колимського дальнього края,

Ой шлю тобі я, малютка, привіт...

Хтось постукав у стіну, і Мірошник упізнав голос Лобана:

– Та припиніть, нарешті, ці співи – працювати не можна.

Дід, не звертаючи уваги, послав ще одного привіта невідомій «малютці» і заснув.

Вранці, попросивши Параску доглянути Варю, поки він повернеться, Мірошник пішов у райком. Біля редакції зустрів Лобана:

– Пробачте, Петре Петровичу, за вчорашнє... дід приїхав, то...

– Нічого, нічого, – посміхнувся Лобан, – буває. Кажуть, у вас дочка об’явилася?

– У мене завжди була дочка...

– Даруйте, але я не знав, що ви одружені...

– Був одружений.

– Буває, буває, усі грішні, – і Лобан зник за дверима.

Мірошник подзвонив у кілька колгоспів, прийняв відвідувачів і, сказавши секретарці, що не буде до вечора, сам сів за кермо і під’їхав до хати. Варя стояла біля хвіртки.

– А я вас жду, тату... Тьотя Параска сказала, що... ти приїдеш за мною.

– Сідай, Варю, ми поїдемо з тобою в степ.

Мірошник вивів машину на семидольський шлях. Він і сам не знав, чому саме повернув на нього, виїхавши із містечка. Інколи Варя, забачивши стару скіфську бабу, просила батька зупинитися, і вони, оглянувши її, ішли зеленими врунами, потім заїжджали на пасовиська до величезних отар, чабани частували їх свіжою бринзою і кислим-кислим вином.

Дивлячись на дочку, Роман знаходив у ній все більше і більше свого. Вона й сміялася так, як він, і ніс був його, і брови – чорні, розльотисті. Хіба він зможе тепер, побачивши її, маленьку, беззахисну, залишити, щоб вона чула сварки і тремтіла зі страху перед якимсь чужим п’яним Михайлом Івановичем? Треба забрати її, щоб жила біля нього... Можна попросити Параску, щоб доглядала й Варю, має своїх п’ятеро, то ще одне буде...

Але ж Олена не віддасть дочки, думав про Варю й забув, що є жінка, зрадлива й, мабуть, нещасна... Але пін не зможе жити з Оленою. Все їх коротке спільне життя було випадковим, як і зустріч, і одруження, й розлука.

– А яке це село? – запитала Варя.

– Семидоли. Бачиш, яке велике й красиве. – Мірошник зупинив машину.

– Можна, я піду на той горбик, подивлюся?

– Можна, Варю.

Звичайно, Олена задумала повернутися до нього... Вона знала, кого послати. Тепер він втратить спокій, тепер він щодня буде згадувати свою дочку, буде мучитися і шукати виходу. А вихід може бути єдиним – зійтися з Оленою. Без прощення, без кохання, заради дочки...

– Тату, йди сюди! Швидко, – гукала Варя, – побачиш щось смішне!

Роман підійшов, і Варя, показуючи пальцем на синю бідарку з одним великим і другим малим колесом, дзвінко сміялася, бідарка подолала крутий схил, з неї зіскочив здоровенний білявий міліціонер і, приклавши руку до кашкета, привітався: